Джозеф Антон

Х. У готелі «Гальсіон»

Допоки він не почав жити з Падмою, то дуже мало знав про Лос-Анджелес, за винятком загальновідомої речі, що те місто, де народжуються ілюзії. Впродовж багатьох років він вважав, що логотип «ХХ сторіччя-Фокс» — це справжня будівля, і він не знав, що лев компанії «Метро-Ґолдвін-Маєр» не ричить, а позіхає, тож йому також хотілося дізнатися, на якому гірському хребті розташована гора компанії «Парамаунт». Словом, він був дуже довірливим, як і більшість кіноманів, попри те, що виріс у кінематографічному місті, котре мало чим поступається Голлівуду, далебі міг би стати стійким циніком, якому хочеться хіба що розвінчувати саморекламу, марноту, жорстокість і обман кіноіндустрії. Натомість він потрапив у її тенета, захопився усім цим обманом, відбитим на бетоні перед Китайським кінотеатром[279], і знав, що у формуванні його уяви вплив Фелліні і Буньюеля, а також Джона Форда, Говарда Гоукса і Еррола Флінна, «Семи наречених для семи братів», «Лицарів Круглого столу» і «Скарамуша» був настільки ж глибоким, як і Стерна чи Джойса, а від самих назв вулиць — бульвар Сансет, Коулдвотер Кеньйон, Малібу Колоні — його серце починало калатати сильніше, і саме тут жив Натанаел Вест, коли писав «День сарани», і саме тут жив Джим Моррісон, коли починав з групою «Doors». Він не був геть цілковитим «селом»; з іншим прозорливішим і полі-тичнішим Лос-Анджелесом він познайомився завдяки Джоконді Беллі, його нікарагуанській приятельці, що жила у Санта-Моніці, а ще завдяки його знайомій Роксані Тайнан, яка брала участь у виборчій кампанії майбутнього мера Антоніо Віллариґоси. Одного дня на розі бульварів Беверлі і Ла Сьєнеґа в аптеці «Рексолл» він зустрів науковця Захарія Лідера, і Лідер сказав йому, що саме тут Олдос Гакслі[280] вперше вколовся мескаліном[281], тож «он ті двері, — сказав він, показуючи на розсувні двері аптеки, — і є дверима сприйняття[282]».

Падмина мама, що по кількох місяцях повернулася до її вітчима, жила у надзвичайно непрестижній околиці Вест-Ковіна, й Падма ходила до школи Ла-Пуенте у настільки небезпечному районі, що кожного дня після занять вона бігла додому, ні на мить не зупиняючись, — це стало ще однією стороною міста, про яку він дізнався. Навіть у Голлівуді він пам’ятав сумні оповіді Скотта Фіцджеральда про невдачливого сценариста Пата Гоббі, а тоді набрався диявольської сміливости і пішов шукати Сієло-драйв з її привидом Шерон Тейт[283]. Він усе ще почувався злочинцем, що втік із тюрми, і найбільше задоволення мав від того, що багато хто просто ненавидів, — від їзди на авто. Він уже впродовж довгих років не мав можливости сісти за кермо, тому винайняв авто й катався містом годинами, вивчаючи його вулиці й лабіринти каньйонів, піднімаючись автострадою Пасифік-Коуст-гайвей, а потім спускаючись до готелю «Мільйон доларів», і якщо на дорогах були затори, він звертав у бічні вулиці й насолоджувався дорогою, наспівуючи стару пісню гурту «Pointer sisters» «Fire» (А я їду в твоєму авто, і ти радіо вмикаєш...), яку добре пам’ятав тому, що саме вона була хітом у той час, коли він сюди вперше прибув молодим рекламним копірайтером для створення реклами на замовлення компанії, що випускала фарбу для волосся, і їздив по місту у супроводі двох поліцейських з Беверлі-Гіллс, які думали, буцімто вони Старскі і Ганч із телевізійного бойовика («Ти хочеш, аби я зупинив для тебе весь транспорт? А ти впевнений, що не хочеш? Мені це не складно, авжеж!»). Тепер уже не було поліцейських, а він жив із чудовою жінкою у Вест-Голлівуді на Кінґз-роуд між Беверлі й Мелроузом, у той час як у їхній нью-йоркській квартирі робили ремонт, тож були дні, коли життя здавалося навіть дуже хорошим.

Так, квартира виявилася невеликою, тому він часто працював у бібліотеці Беверлі-Гіллс, щасливий, що його не впізнають, а оскільки його зацікавила місцева історія, то він занурився в минуле міста і з’ясував, що ангели в назві міста були спочатку ангелами у церквиці святого Франциска Ассизького, себто у Порціунколі; також дізнався про людей-ящірок, що жили в тунелях під містом тисячі або ж сотні років тому, або ж тільки минулого тижня. Якийсь час йому хотілося написати про Дж. Воррена Шуфелта, що 1934 року винайшов коливальну машину, яка, по суті, й виявила ці тунелі, до котрих можна потрапити з підвалу центральної бібліотеки, а самі тунелі тяглися аж до стадіону «Доджер». Опісля великого відкриття, так нікому і не показавши тих тунелів, великий Шуфелт загадково зник назавжди!, його більше ніхто не бачив!, і що ж могло з ним статися? Гм-м-м, подумав він, і поміркувавши про це як слід, дійшов висновку, що писати про старого Дж. Воррена, може, й не варто.

Голлівуд — це містечко всередині великого міста, і прибуття такої людини як він стало, так би мовити, темою місяця. Режисер Майкл Манн запросив його на обід, і вони обговорювали проект фільму про мексиканський кордон. Знаменитий актор Вілл Смітт розповів йому, як Мухамед Алі вчив його «рухів Алі». Продюсер Браєн Ґрейзер запросив його до свого кабінету і запитав, чи не хотів би він написати сценарій про своє життя. Кількома роками раніше він чув від Крістофера Гітченса, що, на думку Мілоша Формана, фільм про Рушді став би хорошим доповненням його фільму про свободу слова «Народ проти Ларрі Флінта», але і тоді, і тепер відчував, що цього робити не варто. Якби він наважився розповісти про своє життя, сказав він Ґрейзерові, то написав би про це спочатку книжку. (Йому сподобалося жити в Голлівуді, нічим особливо не займаючись. Так навіть прикольніше. Як тільки він укладе угоду про написання сценарію, то вмить стане одним із найманих працівників.)

Він обідав у готелі «Беверлі-Гіллс» з Крістофером Гітченсом і Ворреном Бітті[284], великим шанувальником Крістофера.

— Знаєте, — звернувся Воррен Бітті до нього, — цими днями я вас бачив у «Містері Чау», і ви були там з такою чарівною жінкою, що я мало не зомлів.

У ті дні він вірив їй цілком і повністю, тому відповів:

— А я зараз їй зателефоную. Може, вона до нас і приєднається.

— Будь ласка, скажіть їй, — прохав Бітті, — що ви сидите з Ворреном Бітті, і він цими днями, побачивши її, ледь не зомлів, приголомшений її вродою.

Вона саме їхала в авто, тож відповідала дуже роздратовано. (Вона не зносила сидіти за кермом.)

— Я тут обідаю з Ворреном Бітті, — сказав він, — і він каже, що цими днями, коли побачив тебе, мало не зомлів, приголомшений твоєю вродою.

— Не мели дурниць, — відповіла вона, — я не маю часу на твої жарти.

Йому все ж таки вдалося переконати її, що каже правду, і вона приєдналася до їхнього товариства, навіть не спробувавши хоча б трохи причепуритися, — приїхала у спортивних тренувальних штанах, майці на бретельках, однак мала такий вигляд, від якого Воррен Бітті таки міг зомліти.

— Ви мені вибачите, — сказав йому леґендарний коханець, — якщо я п’ять хвилин поворкую з вашою дамою. Потім продовжимо обід.

Добре, що хоч Аннетт Бенінґ[285] існувала, сказав він собі, бо в іншому разі. та нічого. Вони продовжили обід, от і все.

Його найближча приятелька у Голлівуді Керрі Фішер, з проникливим розумом і гостра на язик, була непевною щодо Падми. У неї на вечірці він зустрівся, зокрема, з Меґі Раян[286], яка йому дуже сподобалася попри те, що не один раз (тричі) повторила: «Знаєте, люди так помиляються щодо вас!» Однак потім розмова зайшла про духовне життя, і Меґ розповіла про свої численні відвідини ашрамів у Індії, зізналася у своєму захопленні Свамі Муктанандою і Ґурумаї. Він не поділяв її поглядів, сказавши, що скептично ставиться до діяльности всіх отих гуру, і запропонував прочитати книжку Ґіти Мегти «Карма кола». «Чому ви такий цинік?», — запитала вона його, так ніби насправді хотіла знати відповідь, і він пояснив, що коли виростаєш в Індії, то дуже легко дійти висновку, що всі ці люди — шахраї. «Так, авжеж, є немало шарлатанів, — сказала вона серйозно, — але хіба ви їх не можете відрізнити від справжніх гуру?» Він сумно захитав головою. «Ні, — сказав він.

— Не можу». І на тому розмова закінчилася.

Отакі роз’їзди між Вест-Голлівудом і Пембридж-М’юз забирали в нього купу сил, а сам процес розлучення виявився настільки огидним, що й не хочеться про нього згадувати; передбачалося багато труднощів у його спілкуванні з маленьким сином, що виводило його з рівноваги, також зросли витрати на ремонт нью-йоркської квартири, яка виявилася у значно гіршому стані, ніж він собі думав, а до всього ще й переміни у Падминому настрої, які ста-валися так часто, що він уже тішився, коли два дні поспіль між ними не було сварки, — і з усім цим він мусив давати собі раду після виснажливих перельотів і зміни часових поясів. Аж тут у Лос-Анджелесі він дізнався про те, чого вже кілька років з острахом очікував. Помер

Джон Даймонд. Він затулив руками обличчя, і коли жінка, яка казала, буцімто кохає його, запитала, у чому річ, і він пояснив, то відреагувала дуже своєрідно: «Та нічого, трохи посумуєш і знову звеселишся». У такі миті він ладен був одразу йти геть, аби лиш не бути з нею.

Але не йшов. Не йшов іще шість років. Коли тепер, позбувшись після чергового розчулення всіх ілюзій, він оглядається на ті дні, то геть не розуміє своєї поведінки. Можливо, це було якоюсь формою впертости або ж небажанням руйнувати стосунки, заради яких він залишив сім’ю, або ж відмовою зректися своєї мрії про щасливе майбутнє, навіть якщо вона виявилася міражем. Або ж, може, вона до біса була гарною, щоб від неї піти.

Тоді він мав простішу відповідь. Він живе з нею, бо кохає її. Бо вони кохають одне одного. Вони — закохані.

Кілька разів у ті роки вони розлучалися — на короткий час, — і часто саме він ставав ініціатором розриву; проте нарешті він запропонував їй одружитися, і вже невдовзі після їхнього весілля вона його покинула. Коли Падма пішла, то Мілан, який на церемонії одруження ніс обручки, запитав його: «Тату, так було гарно, а з того нічого не вийшло?» Він не знав, що відповісти синові. Він собі також ставив таке запитання.

У них були й хороші миттєвості, авжеж. Як і належить щасливій парі, вони разом умебльовували й прикрашали своє житло. «З тобою я облаштовувала дім з любов’ю і чистим серцем», — сказала вона йому багато років потому, коли вони знову почали розмовляти, і він повірив їй. Між ними жило кохання і спалахувала пристрасть, і коли все було добре, то було дуже добре. Вони разом поїхали на Книжковий бал до Амстердама з нагоди виходу «Ц^овёв», себто «Люті» данською мовою, й вона мала шалений успіх; усіх просто осліпила її врода, національна інформаційна агенція знімала стрічку про її прибуття просто таки на летовищі під мелодію пісні «Хіба вона не чарівна» у виконанні Шарля Азнавура; відтак її вроду обговорювали «за круглим столом» чотири критики, які аж слиною спливали. Тому вона почувалася щасливою, а з ним була дуже ніжною — просто ідеальною жінкою.

Проте були також сумні — і навіть дуже сумні — миттєвості, й вони траплялися дедалі частіше. Перегодя він зрозумів, що вона проймається щодо нього духом змагання й думає, що він затуляє їй світло. Вона не любила грати другої скрипки. «Не йди зі мною, — казала вона йому незадовго до розірвання їхніх стосунків, коли їх обох запросили на церемонію вручення кінематографічної премії, на якій вшановували також і його приятельку Діпу Мегту, — бо всі тільки з тобою й говоритимуть». Він зауважив їй, що вона не може одного дня бути заміжньою, а іншого незаміжньою. «Я завжди пишався тим, що стою поряд з тобою, — сказав він їй, — і мені дуже сумно, що ти маєш до мене інші почуття». Проте вона рішуче налаштувалася на вихід з його тіні, розраховуючи тільки на свої сили; і кінець кінцем це їй удалося.

У добу повсюдного прискорення газетну колонку не можна написати навіть за кілька днів до публікації. У день підготовки місячної колонки для «Нью-Йорк таймс», він, прокинувшись, одразу читав новини і визначав, яка тема чи теми цікавлять людей найбільше, мізкував над тим, що він може сказати з цього приводу, і писав тисячу слів щонайпізніше до п’ятої години пополудні. Оперативна журналістика не має нічого спільного з роботою письменника-романіста, тож він не одразу оволодів цією професією. Якоїсь миті думати з такою швидкістю стало для нього навіть чимось підбадьорливим. Також приємно відчувати себе привілейованою людиною, зачисленою до невеличкої когорти авторів газетних колонок, помазаних на творців світової думки. Він уже відчув, як складно у таких колонках мати свою власну думку, особливо, так би мовити, «слушний погляд» -чітку думку з належним обґрунтуванням. Йому нелегко давалося виносити на суд читачів таку думку навіть раз на місяць, і він побожно схиляв голову перед своїми колегами — Томасом Фрідманом, Морін Дауд, Чарльзом Краутгамером та іншими, які могли мати по дві такі думки щотижня. Він уже третій рік поспіль займався цією справою і встиг написати про антиамериканізм, Чарльтона Гестона[287] і його Національну стрілецьку асоціацію, про Кашмір, Північну Ірландію, Косово, а також про нападки на вивчення теорії еволюції в Канзасі, про Йорґа Гайдера, Еліана Ґонсалеса[288] і Фіджі. Відчував, що вже «виписується» і скоро не матиме тем для висловлення своїх поглядів, тож він натякнув Глорії Б. Андерсон із синдикату «Нью-Йорк таймс», що, мабуть, уже надходить час відмовитися від колонки. Вона з усіх сил намагалася його відрадити. Деякі з його колонок справили велике враження, казала вона. На початку 2000 року він написав, що «визначальною боротьбою нової доби стане боротьба між Тероризмом і Безпекою». Цю тему він добре знає і йому варто писати далі, казала вона, а якщо він має слушність, а вона була впевнена, що таки має, то новини, за її словами, «самі вас шукатимуть, а люди хотітимуть знати, що ви думаєте з того чи того приводу».

Глорія не знала, не знав і він, як раптово і безповоротно відбудеться переміна, яку вона передбачала щодо новин. Ніхто не дивився із вікна класної кімнати на крилату бурю, що завихрювалася на шкільному майданчику. Він не знав, не знала також і Глорія, що птахи вже зібралися на каркасах драбин для лазіння і готові завдати удару.

Його увага була прикута до іншого. До свого нового роману, що вийшов у Британії. На обкладинці — чорно-біла будівля Емпаєр-стейт-білдинґ, а просто над нею -невеличка чорна хмаринка, що відсвічує вогнем по краях. Це була книжка про лють, однак її автор не міг знати про ту лють, яка ще настане.

Роман отримав найгірші критичні відгуки з часу виходу «Ґрімуса». Одному чи двом критикам книжка сподобалася, й вони написали про неї із симпатією і розумінням. Решта численних рецензентів вважали її погано замаскованою автобіографією, а кілька статей про роман навіть були проілюстровані фотографією з його «новою спокусливою полуничкою». Так, досить неприємно, проте книжка дала йому нову свободу. Він завжди дуже переймався, деколи навіть занадто, рецензіями на свої твори. Тепер він побачив, що це — один із різновидів пастки бажання, щоб тебе любили, — тієї пастки, в яку він потрапив, на превеликий жаль, кілька років тому. Хай би що там казали про його нову книжку, він усе одно пишався нею, добре знаючи, чому вона написана саме так, і вважав її хорошим мистецьким твором. Раптом йому не захотілося звертати якоїсь надмірної уваги на всі ті обмови критиків. Йому, як і всім письменникам, хотілося схвальної оцінки свого твору, це правда. Як і всі письменники, що створювали художню річ, він вирушав у лінґвістичну, інтелектуальну, моральну й емоційну мандрівку; книжки — це мандрівні нотатки, тому сподівався, що читачам подобатиметься мандрувати разом з ним. Однак тепер він також розумів: якщо вони не зможуть іти вибраним ним шляхом, він усе одно йтиме далі. Якщо ви не встигаєте за мною, то вибачайте, казав він мовчки своїм критикам, — я все одно піду тією дорогою.

У Телурайді, штат Колорадо, він мусив пильнувати за тим, як швидко ходить, наскільки квапливо піднімається сходами, скільки алкоголю випиває. Розріджене повітря давалося взнаки його астматичним легеням. Але то був гірський рай. Може, в Едемі повітря також розріджене, думав він, але у тій людській пастці зі змієм і яблуком, що розташована десь на захід від країни Нод, далебі не демонстрували стільки хороших фільмів.

Том Ладді й Білл Пенс, куратори Телурайдського кінофестивалю, щороку запрошували долучитися до них ще й третього гостьового куратора, і 2001 року настала його черга. Він підготував короткий перелік «особистих» фільмів для показу, серед них «Золота фортеця» Статьяджита Рая про хлопця, який марить про попереднє життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння; «Соляріс» Андрія Тарковського про планету з настільки потужним єдиним розумом, що могла здійснювати най-потаємніші людські бажання; а також німий шедевр Фріца Ланґа «Метрополіс» — похмура поема про тиранію і свободу, людину й машину, відновлена в первинному вигляді й нарешті позбавлена електронного музичного супроводу Джорджо Мородера.

Це був якраз вік-енд напередодні Дня праці — його останні вільні дні перед заходами з нагоди виходу в США «Люті». Зустрівся з Падмою у Лос-Анджелесі, й вони полетіли до Колорадо, де 1 вересня відсвяткували її тридцять перший день народження, дивлячись фільми у горах і гуляючи чудернацькими вулицями міста, на одній з яких Бутч і Санденс[289] пограбували свій перший банк, попиваючи в одному місці каву з Вернером Герцоґом[290], а в іншому розмовляючи з Фей Данавей[291]. У Телурайді ніхто нічого не проштовхував, нічого не продавав, тож усі були доволі доступними. Кіноерудити Леонард Малтін і Роджер Іберт, документаліст Кен Бернс, а також інші обізнані на кіношних справах люди сиділи завжди поряд, розповідали розумні речі й сипали дотепами. Всі у Телурайді чомусь сходилися на тому, що Том Ладді знає геть усіх на світі. Великий Ладді, «князь святкового безладу» й розпорядник церемоній, сприймав це спокійно. Телурайд був веселим місцем. Для того, щоб на підйомнику дістатися театру Чака Джонса[292], треба було заздалегідь оформити «кволячу бвоню[293]».

Вони переглянули дуже популярний серед глядачів французький фільм «Амелі» надто вже солодкавими фантазіями й «Нічийну землю» хорватського режисера Деніса Тановича — такий собі «В очікуванні Ґодо» у шанцях під градом куль, а ще подивилися майстерний, фінансований Ейч-бі-оу[294] «Постріл у серце» Аґнєшки Голланд, екранізацію книжки Майкла Ґілмора про свого брата вбивцю Генрі. За день переглядали по три стрічки, іноді засинали, а між демонстраціями фільмів і в кінці дня — гулянки, зустрічі, розмови. З гір повернулися 3 вересня, й вісім днів потому неможливо було не пригадати того часу, як перебування в раю, з якого не лишень їх, але й увесь світ вигнали.

11 вересня 2001 року мав стати офіційним днем виходу «Люті» у США. Проте події того дня перетворили роман, задуманий як дуже сучасний і сатиричний портрет Нью-Йорка, на історичний роман про місто, яке вже перестало бути тим містом, про яке він писав, бо його золота доба обірвалася надзвичайно раптово і у надзвичайно страхітливий спосіб; у читачів, які пам’ятали місто таким, яким воно було раніше, роман викликав незаплановане автором почуття: ностальгію. В коміксах Ґаррі Трюдо «Дунсбері» один із персонажів сумно каже: «Знаєте, я дуже скучив за 10 вересня». Він розумів: щось схоже сталося з його романом. Події 11 вересня перетворили його на портрет попереднього дня. Перетворили на марення про колишнє, втрачене життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння.

10 вересня 2001 року він був уже не в Нью-Йорку, а в Г’юстоні, штат Техас. До того, 5 вересня зустрічався із читачами у книгарні «Барнс і Ноубл», потім полетів до Бостона, де проводив зустрічі в рамках заходів з підтримки свого роману, й залишався там шостого і сьомого числа. Вранці 8 вересня, за три дні до фатальних літаків, він вилетів з міжнародного аеропорту Лоґана і два дні провів у Чикаго. Відтак увечері 10 числа — повен зал г’юстонського театру «Еллі», де зібралося понад дев’ятсот його шанувальників, ще двісті осіб так і не змогло потрапити до зали, про що йому повідомив Річ Леві з літературної організації «Інпринт», яка проводила вечір, а під театром на нього чекав сюрприз: невелика — близько двохсот осіб — ісламська демонстрація проти його з’яви в місті. Така собі візитація з минулого. Наступного ранку він пригадав бородатих носіїв плакатів і розмірковував над тим, чи пожалкували вони, що саме того дня, а не якогось іншого ототожнили себе з екстремізмом й виявили свій сліпий фанатизм.

Він тільки-но прокинувся, коли в готельний номер зателефонував радіожурналіст. Він погодився перед відльотом до Міннеаполіса дати інтерв’ю його радіостанції, проте час був іще занадто ранній.

— Прошу вибачення, — пролунав голос у слухавці, -але ми мусимо скасувати нашу домовленість. Висвітлюватимемо події у Нью-Йорку.

Він так і не звик умикати телевізор уранці, як тільки розплющить очі.

— А що сталося в Нью-Йорку? — запитав він.

Пауза, а тоді співрозмовник сказав:

— Увімкніть телевізор.

Він узяв пульт дистанційного управління і за якусь хвилю побачив другий літак.

Так і залишився стояти. Здавалося, не годиться сідати. Він стояв перед екраном телевізора з пультом у руці, й цифра п’ятдесят тисяч безперестану крутилася в його голові. П’ятдесят тисяч людей працювало у двох Вежах-близнюках. Важко навіть уявити кількість загиблих. Пригадав свій перший вечір у Нью-Йорку, коли побував у барі «Вікна світу» на одній із веж. Згадав розповідь Пола Остера про перехід Філіпа Петі по високо натягнутому канату між двома хмарочосами. Тепер він стояв і дивився, як горять будівлі, а вже за хвилю в болісному невір’ї вигукнув, як і тисячі людей у всьому світові:

— Її нема! Все, її більше нема!

Впала Південна вежа.

У небі кричали птахи.

Він не знав, що робити, і вирушив до аеропорту, проте на півдорозі почув по радіо про припинення перельотів у всій країні і повернувся назад. У готелі «Чотири сезони» він уже не мав номера, а у фойє тіснилися такі ж як і він приїжджі. Знайшов вільне крісло в далекому кутку й заходився телефонувати. На допомогу прийшов Річ Леві з «Інпринту». Він переговорив з поетом Едом Гіршем і його дружиною Джанет, які застрягли в окрузі Колумбія, тож вони запропонували йому свій будинок біля приміщення Менілівської колекції, що в Музейному районі, якщо він погодиться годувати їхнього собаку. Приємно було опинитися того дня в будинку письменника серед книжок у світі розуму, коли світом правило безглуздя.

Ніхто з його знайомих не загинув, однак жертвами терактів стали вже тисячі. Елісон Саммерс, дружина Пітера Кері, стояла саме біля банкомата, що неподалік Північної вежі, коли перший літак врізався у вежу, проте вона вижила. Керіл Філліпс бачила, як усе сталося, з Гудзон-стрит, так само Роберт Г’юс з Принс-стрит. Юна Софі Остер у перший день навчання в середній школі, уперше проїхавшись одна в метро, проїжджала під «близнюками» саме в той час, коли відбувалося те страхіття над її головою. 12 вересня стало другим днем жаху й смутку. Наше чудове спотворене місто, думав він плачучи й усвідомив, наскільки він прив’язався до Нью-Йорка. Від будинку Гіршів він пішов вулицею до церкви Ротко. Навіть для безбожника вона видавалася хорошим місцем. Були там також інші люди; небагато людей -кільканадцять печальних облич. Ніхто не розмовляв. Не мали про що говорити. Кожен думав про своє.

Авжеж, його турне на підтримку книжки скасували. Ніхто не цікавився книжками. В наступні тижні продавалася тільки Біблія, Коран, а ще книжки про Аль-Каїду і Талібан. По телевізору психологи радили нью-йоркцям, яких не було вдома з 9 до 11 вересня, неодмінно приїхати до своїх близьких, аби ті переконалися, що з ними все гаразд. Недостатньо тільки поговорити по телефону. Їм потрібно побачити це на власні очі. Так, подумав він, мені також треба поїхати до Лондона. Та наразі це було неможливим, хоча заборону на польоти вже зняли й аеропорти починали працювати. Відкрили Г’юстон і Лос-Анджелес, однак нью-йоркські летовища залишалися закритими, й міжнародні перельоти також усе ще не відновилися. Довелося чекати ще кілька днів.

Зателефонував Падмі у Лос-Анджелес і повідомив, що їде до неї. Вона сказала, що знімається в рекламі жіночої білизни.

За десять днів після нападів в останню ніч у Лос-Анджелесі перед відльотом до Лондона він обідав у домі Еріка й Тані Айдл[295] разом із Стівом Мартіном, Ґаррі Шендлінґом[296] та іншими. Щонайменше троє найкумедніших людей Америки сиділи за столом, однак ніхто не сміявся. Нарешті підвівся Ґаррі Шендлінґ і сказав голосом, сповненим лютої похмурости: «Яка жахлива річ. Здається, наче кожен з нас утратив когось або ж знає когось, хто втратив когось. Особисто я знав кількох терористів.» Це був найчорніший гумор, перший 11-вересневий жарт, і разом зі сміхом їх покидав смуток, однак він чомусь сумнівався, що Шендлінґ найближчим часом жартуватиме в такий спосіб десь в іншому місці.

Роберт Г’юс, критик із журналу «Тайм», сказав йому по телефону, що після того, як побачив літаки над нью-йоркським Сого, то ходив по місту геть приголомшений. По дорозі додому зайшов до хлібної крамниці з порожніми полицями. Жодного буханця хліба, жодного рогалика, і старий булочник, стоячи серед порожніх полиць, картинно розпростер руки й сказав: «Отак би щодня!»

У Лондоні його подружні негаразди здавалися геть банальними. Елізабет на якийсь час заспокоїлася й дозволила Міланові побути на Пембридж-М’юз. Він забрав сина зі школи, нагодував його, вимив йому голову, поклав у ліжко й стояв над ним добру годину, дивлячись, як він спить. Після повернення з Америки Мілан обіймав його довго й міцно, і Зафар також виявив більше фізичної нестриманости, ніж зазвичай. Психологи мали слушність. Навіть незважаючи на те, що його діти знали й усвідомлювали всім своїм розумом, що його взагалі не було в Нью-Йорку, тому, певна річ, він живий і здоровий, однак усе одно хотіли переконатися в цьому на власні очі.

Французький тижневик «Ле нувель обсерватер» і лондонська «Ґардіан» казали, що його роман випередив події, і навіть називали його пророчим. Але він не пророк, одному журналістові він так і сказав. Свого часу він уже мав трохи клопоту з пророками й не збирався посідати їхнє місце. Його дуже цікавило, чому так сталося, що книжка виявилася настільки актуальною, чому її так хотілося написати «одним подихом», і звідки взялися ті фурії над Нью-Йорком і в душі героя?

Його просили щось написати — авжеж, новини тепер самі приходили до нього, — та протягом двох тижнів після атак він мовчав. Багато того, що спочатку спадало йому на думку, виявлялося потім недоречним. Усі вже побачили жах і не потребували ще й розповідей про нього. Потім думки почали повільно зливатися в одне ціле. «Фундаменталісти намагаються зруйнувати щось значно більше за будинки, — писав він. — Ці люди виступають передусім проти свободи слова, багатопартійної політичної системи, загального виборчого права, підзвітности уряду, євреїв, гомосексуалістів, рівноправности жінок, плюралізму, секуляризму, коротких спідниць, танців, безбородих чоловіків, теорії еволюції, сексу. Фундамента-лісти переконані, що ми ні у що не віримо. Відповідно до свого світогляду, вони мають слушність у всьому, тимча-сом як ми погрузли у сибаритських насолодах. Для того щоб довести помилковість їхнього світогляду, нам треба знати, що вони таки помиляються. Ми повинні мати спільну думку щодо найголовнішого: поцілунків у публічних місцях, бутербродів зі свинячою грудинкою, плюралізму думок, найостаннішої моди, літератури, ґречнос-ти, води, справедливішого розподілу світових ресурсів, кіно, музики, свободи думки, краси, кохання. Це — наша зброя. Своєю щоденною безбоязністю ми їх переможемо без війни. Як перемогти тероризм? Не піддаватися теророві. Не дозволяти страхові управляти нашим життям. Навіть якщо нам і страшно».

(У той час коли він писав ці рядки, в пресі з’явилися повідомлення про рішення Федерального управління цивільної авіації США заборонити йому користуватися послугами американських перевізників. Британські і європейські авіалінії залишалися спокійними, зате в Америці загальна паніка знову призвела до проблем з його подорожуванням. «Авжеж, — подумав він не без гіркоти, — спочатку ви дозволяєте терористам сідати у свої літаки, а тепер хочете, аби письменник, що бореться з тероризмом, ходив по землі пішки, і саме у цьому полягає ваш план заходів з ґарантування безпеки в Америці». Коли вже трохи втихомирилося, Федеральне управління цивільної авіації також заспокоїлося і зняло свої обмеження; тому негараздів у нього поменшало, хоча два американські перевізники відмовлялися мати з ним справу ще протягом наступних десяти років.)

Він поїхав до Франції з нагоди виходу «Люті» французькою, котру в новому світі, який щойно постав, приймали значно прихильніше, ніж англійською мовою у попередньому світі, що перестав існувати. Коли повернувся до Лондона, то вечеряв на квартирі в одного із друзів, де ще один гість такий собі містер Прауді почав сипати тепер уже звичними аргументами, буцімто «Америка напрошувалася, напрошувалася і таки напросилася». Він скільки міг заперечував йому, казав, що тепер не час для британського антиамериканізму, яким ми виявляємо непошану до безвинно убієнних. Містер Прауді гостро відповів: «Ми ж бо вас захищали, хіба ні?» Суперечка ледь не закінчилася бійкою.

Написав другу статтю, у якій дійшов висновку: «Для того щоб перемогти тероризм, ісламський світ мусить погодитися з гуманістично-секуляристськими засадами, на яких ґрунтується сучасна свідомість і без яких свобода у мусульманських країнах залишатиметься недосяжною мрією». Тоді такий підхід багато хто вважав у найкращому випадку легковажним прожектерством, а в найгіршому — безглуздою відмовою лібералів прийняти життєрадісність ісламського світогляду. Десятиліття потому молоді люди в арабському світі — в Тунісі, Єгипті, Лівії,

Сирії та в інших країнах — зробили спробу перетворити свої суспільства відповідно до таких засад. Вони вимагали роботи й свободи, а не релігії. Хтозна, чи зможуть вони отримати те, чого хочуть, однак не залишалося жодного сумніву, що вони таки цього хочуть.

До Нью-Йорка прийшла чудова осінь, однак місто не було собою. Він ходив вулицями й бачив однаковий сполошений погляд в очах перехожих. Гучні голоси стали провісниками фатуму. Кожна розмова перетворювалася на траурну церемонію, кожне зібрання скидалося на поминки. Відтак дуже повільно почав повертатися життєдайний дух. Одного разу перекрили Бруклінський міст з огляду на повідомлення про терористичну загрозу, проте люди замість того, щоб лякатися, лишень сердилися через скасування своїх поїздок. Нью-Йорк ніби казав: «Геть з дороги — я іду», — і таким він йому подобався. Місто поступово відроджувалося духовно. Обмеження на поїздки південніше 14-ї вулиці збереглися, проте слабшали. Статуя Свободи все ще залишалася закритою для відвідувачів, однак невдовзі доступ до неї відновлять. Усе ще зяяла велика вирва у землі і така сама тужлива порожнеча в небі, усе ще тліли недогарки під землею, проте навіть таку агонію вже можна було витримати. Життя здолає смерть. Воно вже не буде таким, як раніше, але триватиме. Того року день подяки він святкував у домі Пола, Сірі й Софі Остер; прийшли також Пітер Кері й Елісон Саммерс, і всі вони дякували за те, що Софі й Елісон залишилися живими, а також за все те добре на світі, що, як ніколи, потребувало, аби його леліяли.

Історія власної невеликої битви також добігала кінця. Пролог завершився, і світ тепер мав справу з головною дією вистави. Після того, що сталося з ним, а також після жахливого злочину проти міста можна було легко піддатися почуттю ненависти до релігії, в ім’я якої все це скоїли, а також до її прихильників. Кожен, хто навіть віддалено нагадував араба, відчував потужну неприязнь людей упродовж подальших тижнів і місяців. Юнаки одягали футболки з написом «Я — НЕ ВИНЕН, Я — ІНДУС». Водії жовтих таксі, багато з яких мали арабські імена, обтикували свої автомобілі американськими прапорцями й патріотичними наліпками, щоб погамувати гнів своїх пасажирів. Однак навіть у такому питанні як гнів місто, загалом, також виявляло розважливість. За злочин кількох не можна звинувачувати всіх інших. Він також не піддався гніву. Лють робить вас креатурою тих, хто вас злить, і додає їм сили. Лють убиває розум, а тепер як ніколи всі потребували розуму для відновлення життя, для того, щоб віднайти спосіб піднестися над дурістю.

Він вибрав віру в людську природу й універсальність прав людини, етичних норм і свобод, а виступав проти помилковости релятивізму, що лежав в основі інвективи армій релігійних фанатиків (ми ненавидимо вас, бо ми не такі як ви) та їхніх попутників на Заході, багато з яких, дивна річ, належали до лівих. Якщо мистецтво літератури чогось і вчило, то тільки того, що людська природа -це велика константа у будь-якій культурі, у будь-якому місці, у будь-якому часі, а також того, що сказав Геракліт ще дві тисячі років тому: етос людини, себто її спосіб життя, є її дайменом, себто головною засадою, яка формує її життя, а якщо вжити звичніше й лаконічніше формулювання, то можна сказати: характер людини є її долею. Авжеж, складно дотримуватися цієї думки, коли дим смерти стоїть у небі над епіцентром вибуху, коли з голови не виходять убивці тисяч чоловіків і жінок, чиї характери так і не зуміли визначити їхніх доль, коли не мало значення, були вони старанними працівниками чи вірними друзями, люблячими батьками чи великими романтиками, бо літакам байдуже до їхнього етосу; тож тепер, на жаль, долею може стати тероризм, долею може стати війна, наше життя залежатиме вже не тільки від нас; і все ж таки треба далі відстоювати суверенність нашої природи, можливо, навіть ще з більшою наснагою з огляду на теперішнє жахіття; дуже важливо наголосити на особистій відповідальності людини і сказати, що вбивці несуть моральну відповідальність за свої злочини, і ні їхня віра, ні їхній гнів на Америку не можуть служити якимсь оправданням; дуже важливо в епоху надзвичайно претензійних ідеологій не забувати про людський вимір, продовжувати наполягати на нашій людськості, продовжувати кохати, так би мовити, у зоні бойових дій.

З романів стає зрозуміло, що наше «я» — не однорідне, а різнорідне, що людська натура — це дуже складна, розрізнена і суперечлива даність. Ви зі своїми батьками — це не ви зі своїми дітьми, ваше внутрішнє «я» як працівника відрізняється від вашого внутрішнього «я» як коханця, а залежно від часу дня і вашого настрою ви можете подумати про себе як про високу чи сухорляву людину, як про хворого чи шанувальника спорту, як про консерватора чи боягуза або як про людину, котрій душно. Всі письменники й читачі знають, що людина має не вузьку, а широку самототожність, і саме ширина людської натури дозволяє читачам знаходити спільну мову й точки дотику з пані Боварі, Леопольдом Блумом, полковником Авреліаном Буендіа, Раскольниковим, Ґендальфом Сірим, Оскаром Мацератом, сестрами Макіока, співробітниками детективної агенції «Континенталь», графом Емсвортом, міс Марпл, бароном на дереві, а також механічним посланцем Сейло з планети Тральфамадор у «Сиренах Титана» Курта Воннеґута. Читачі й письменники можуть переносити те знання про широкість людської натури у світ поза сторінками книжок і послуговуватись ним для того, щоб віднаходити спільні риси з іншими справжніми людьми. Ви можете вболівати за різні футбольні команди, проте голосувати за ту саму партію. Ви можете голосувати за різні партії, зате погоджуватися щодо найпередовіших методів виховання дітей. Ви можете не поділяти поглядів щодо виховання дітей, однак боятися темряви. Ви можете боятися різних речей, однак любити ту саму музику. Ви можете з відразою ставитися до музичних уподобань один одного, але поклонятися тому самому Богові. Ви можете докорінним чином розходитися в релігійному питанні, проте вболівати за ту саму футбольну команду.

Ось що знала література, завжди знала. Література намагалася відкрити всесвіт, збільшити хоча б трішки загальну суму того, що людям можна збагнути, зрозуміти, і, зрештою, того, ким можна бути. Велика література йшла до краю відомого і пробивалася крізь межі мови, форми й можливо для того, щоб зробити світ більшим і ширшим. Але людей також підштовхували до дедалі вужчих самовизначень, їх заохочували називатися тільки чимось одним — сербом, хорватом, ізраїльтянином, палестинцем, індусом, мусульманином, християнином, бахаї чи євреєм; і що вужчою ставала їхня самототожність, то більшою була ймовірність виникнення конфлікту між ними. Літературний погляд на людську природу заохочував до порозуміння, співчуття й ототожнення з людьми не такими як вони самі, проте світ штовхав усіх у протилежному напрямку — до вузькости, нетерпимости, фанатичної відданости своєму кланові, до культу і війни. Багато людей не хотіли, щоб усесвіт відкривався ширше, а дехто навіть волів, аби він ще більше закрився, тож коли митці доходили до меж усесвіту і намагалися натиснути на ті межі, то часто наражалися на сили, що тиснули у протилежний бік. Однак вони робили те, що мали робити, навіть ціною свого благополуччя й іноді свого життя.

Імператор Авґустин вислав поета Овідія у тогочасну глушину під назвою Томи. Тому решту свого життя Овідій провів, благаючи дозволу повернутися до Риму, проте свого так і не доблагався. Тож поетове життя було зруйноване, зате його поезія пережила Римську імперію. Поет Мандельштам помер в одному із сталінських таборів, але поезія Мандельштама пережила Радянський Союз. Поета Лорку вбили фалангісти іспанського генералісимуса Франко, проте поезія Лорки пережила тиранію Франко. Мистецтво — сильне, митці — не настільки. Мистецтво могло б, мабуть, само про себе подбати. Митцям потрібні оборонці. Коли йому забракло сили, то на його захист стали такі ж як і він митці. Він також стане на їхній захист — на захист тих, що потрапили в біду, тих, що розсувають межі і переходять їх, а також -аякже! — тих, що богохулять, — усіх митців, які протестують проти того, що світські або духовні можновладці малюють межі на піску й забороняють їх переступати.

Він прочитав Таннерівські лекції в Єльському університеті. Вони мали назву «Крок за межу».

Щодо битви за «Сатанинські вірші», то складно було сказати, завершується вона перемогою чи поразкою. Книжку не забороняли, не зазнавав утисків її автор, проте мертві залишалися мертвими, далі нагніталася атмосфера страху, що сильно утруднювало публікацію або ж навіть саме написання таких книжок. Інші релігії швидко взяли собі за приклад мусульман. В Індії індуїстські екстремісти нападали на фільми, кінозірок (так, відомий актор Шаг Рух Хан викликав несамовиті протести тільки через свою думку про необхідність залучення пакистанських гравців у крикет до індійського чемпіонату) і наукові праці (наприклад, написана Джеймсом Лейном біографія індійського воїна-раджі, засновника маратхської держави Шиваджі, настільки «образила» сучасних шанувальників монарха, що вони напали на дослідницьку бібліотеку в місті Пуна, в якій Лейн здійснював свої дослідження, і знищили багато безцінних давніх документів і пам’яток). У Британії сикхи напали на сикхського автора осоружної їм п’єси «Ганьба». Також тривало ісламське насильство. В Данії пов’язаний із радикальним угрупованням «Аль-Шабаб» сомалієць, тримаючи в одній руці сокиру, в іншій ніж, увірвався до будинку карикатуриста Курта Вестерґора в місті Оргус одразу після публікації ним так званих «данських карикатур», що й викликали стільки люті серед ісламських екстремістів. У США видавництво Єльського університету після певних обговорень виявило свою слабкодухість і не вмістило карикатур у своїй книжці. Британському видавцеві книжки про наймолодшу дружину пророка Мухаммеда надіслали лист із вибухівкою. Знадобиться значно триваліша боротьба, аж поки можна буде сказати, що епоха ненависти й страху добігла свого кінця.

Під кінець 2001 року Королівська шекспірівська трупа повезла до Америки постановку за «Опівнічними дітьми» для показу в Анн-Арборі, штат Мічиган, і в театрі «Аполло», що у нью-йоркському Гарлемі; одного вечора у нього брали інтерв’ю просто-таки на сцені після вистави, тому його найбожевільніша мрія зіграти в «Аполло» здійснилася. В той час він працював над романом «Блазень Шалімар». Адже він також, зрештою, був казкарем, творцем форм і речей, яких насправді не існує. Настав час відійти від світу коментарів і полеміки й знову присвятити себе тому, що він любив найбільше — мистецтву, яке заволоділо його серцем, розумом і духом ще замолоду, і знову жити у всесвіті «колись давним-давно», у світі «кан-ма-кан» — «гейби було, гейби ні» і подорожувати до правди бурхливими водами вигадки.

Зі свого місця в майбутньому, звідки, за висловом Діккенса, можна вже підбивати деякі підсумки, йому стало видно, як розквітнув талант його племінниці Мишки; з яким захопленням навчає малюків племінниця Майя; побачив одруження племінниці Міни, доньки його відчуженої сестри Банно. Також побачив, що Зафар знайшов себе у житті й був щасливий, а Мілан виростає у чудового юнака. З Елізабет вони знову ладнали. Білл Бюфорд розлучився й одружився значно вдаліше, став успішним автором книжок з кулінарії. Найджела Лосон укладала надзвичайно популярні книжки про кулінарію й одружилася з колекціонером творів мистецтва Чарльзом Саатчі. Френсіс Д’Суса отримала титул баронеси й 2011 року стала першим спікером-жінкою в палаті лордів. Вільям Нюґор відійшов від справ, а управління видавництвом «Аске-гауґ» перебрав на себе його син Мадс. Маріан Віґґінс викладала літературу в Університеті Південної Кароліни. Джеймс Фентон і Дарріл Пінкін покинули ферму Лонґ-Ліз і переїхали до Нью-Йорка. Полін Мелвілл зазнала нападу грабіжника у своєму ж домі у Гайбері-Гіллі, проте зуміла втекти через вікно. Злочинця спіймали й посадили до в’язниці. Життя тривало. І час ішов, і дні минали; все склалося навіть значно ліпше, ніж він міг сподіватися того похмурого дня святого Валентина 1989 року.

Проте не все скінчилося добре. У серпні 2005 року з Робіном Куком стався серцевий напад на горі в Шотландії, і він помер.

А що ж з його Ілюзією, що з його привидом Свободи? 24 березня 2002 року він узяв Падму до Голлівуда на влаштоване журналом «Веніті феар» святкування з нагоди вру-чення «Оскарів». Вони прибули до ресторану «Мортон»; тож він, споглядаючи, як вона позувала й вигиналася всім своїм тілом перед стіною підбадьорливих фотографів, як вона палала яскравим полум’ям своєї молодости й вроди, раптом звернув увагу на вираз її обличчя й подумав: Та вона зараз займається сексом із сотнями чоловіків водночас, і вони навіть не торкаються її, тому жоден чоловік не зможе з цим позмагатися. Зрештою, він утратив її, авжеж утратив, однак ліпше втратити свою ілюзію і жити, знаючи, що світ усе ж таки реальний і жодна жінка не може зробити його таким, яким він хоче його побачити. Це може зробити хіба що він сам.

Через два дні після «Оскарів» він полетів до Лондона, і на летовищі його зустрів Нік Коттедж, добродушний офіцер Спеціальної служби зі старомодними вусами. Він повідомив йому, що один із вищих офіцерів поліції Боб Сейт, також власник густої зарости на верхній губі в стилі лорда Кітченера, хоче побачитися з ним наступного ранку.

— Одразу раджу вам, — додав Нік загадково, — відкласти решту своїх справ на пізніше.

Він відмовився пояснити, що має на увазі, лиш усміхнувся тією загадково-таємничою усмішкою поліцейського.

Його відвезли до готелю «Гальсіон», що в Голланд-парку, — до елеґантної рожевої будівлі, де він зарезервував собі двокімнатний номер. Під кінець року Джейсон Донован уже забрав свій будинок на Пембридж-М’юз. Перед відльотом до Лос-Анджелеса на вручення «Оскарів» він найняв інший будинок в Ноттинґ-Гіллі, на Колвілл-М’юз, через дорогу від молодого дизайнера Еліс Темерлі, чий будинок моди ставав дедалі популярнішим. Однак помешкання звільнялося тільки через два тижні, тож йому довелося здати свої речі у сховище й зарезервувати на дві доби номер у «Гальсіоні». В Мілана наступного тижня починалися великодні канікули, і він планував провести тиждень у Франції з обома хлопцями. Поїдуть до його друзів у Куртуен, що в Бурґундії, потім відвідають Париж, а дорогою додому завітають ще й до Євродіснейленду.

Рівно о десятій ранку в середу 27 березня 2002 року Боб Сейт і Нік Коттедж під’їхали до готелю «Гасльсіон».

— Ну що ж, Джо, — почав було Сейт, але виправився: -Вибачте, Салмане. Як ви знаєте, ми надаємо вам охорону відповідно до рекомендацій розвідувальних служб, аж поки вони не ухвалять рішення про зниження рівня загрози вашому життю.

— Трохи дивно, Бобе, — сказав він, — бо в Америці я вже роками живу як звичайний громадянин, але щоразу як повертаюся, ви наполягаєте.

— Тоді ви тільки радітимете, — сказав Боб Сейт, — що рівень загрози знижено і то суттєво, фактично, ми не надаємо охорони за такого рівня.

Загупало серце, проте він намагався не показувати свого хвилювання.

— Зрозуміло, — сказав він. — Отже, ви знімаєте охорону.

— Я тільки хотів надати вам можливість, — сказав Боб Сейт, — висловитися щодо нашого рішення і сказати, чи воно прийнятне для вас. Думаю, ви цього давно вже хотіли. Еге ж?

— Так, — сказав він, — цілковита правда, і ваше рішення навіть дуже прийнятне для мне.

— Ми також хотіли б запросити вас на вечірку до Скотленд-Ярду, — сказав Нік Коттедж. — Там зберуться чи не всі хлопці, що працювали з вами впродовж багатьох років. Це була одна з найдовших охоронних операцій, і ми дуже пишаємося виконаною нами роботою. Також високо цінуємо ваше терпіння; багато хто з наших хлопців казав, що вони б стільки не витримали, тому матимемо чудову нагоду трохи посвяткувати, якщо ви не заперечуєте.

— Ніскільки не заперечую. Навіть дуже доречно, — сказав він, паленіючи.

— Хочемо також запросити ваших найближчих друзів, — сказав Нік. — Тих, що допомагали.

Більше й не було про що говорити.

— Ну, і що далі? — запитав він. — Що робимо?

Боб з Ніком підвелися.

— Вважаємо за честь, Джо. вибачте, Салмане, — сказав Боб Сейт і подав руку.

— Щасти вам, друже, — сказав Нік.

Вони потиснули руки, повернулися й пішли. І на тому сталося. Понад тринадцять років минуло, відколи поліція ввійшла у його життя, і тепер вони круто повернулися і вийшли. Від несподіванки він аж розреготався.

Невдовзі відбулася вечірка Спеціальної служби. На вечір прийшов також і Реб Коннолі; він успішно завершив курс вивчення постколоніальної літератури, який розпочав ще у часи служби в групі захисту.

— Дещо маю для вас, — прошепотів він, як той злодій у п’єсі, і поклав невеличкий шматок металу в його долоню.

— Що це? — запитав він Реба.

— Куля, — сказав Реб. То була куля, якою бідолашний Майк Мерріл випадково вистрілив у будинку на Бішоп-авеню, коли чистив зброю.

— Вона пролетіла зовсім поряд, — сказав Реб. — Подумав, може, захочете взяти на пам’ять.

Він стояв у дверях готелю «Гальсіон» і дивився, як від’їжджає поліцейський «ягуар». Потім згадав, що має побачитися з ріелторами на Вестборн-ґров, аби підписати папери щодо найму помешкання в будинку на Колвілл-М’юз. «Гаразд, — подумав він, — тоді треба йти». Він вийшов з готелю «Гальсіон» на Голланд-парк-авеню і простягнув руку, зупиняючи таксі.