Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава дев'ята, у якій Наталка потрапляє в Драконові гори

Наталка й досі не могла повірити, що впоралась із завданням. Хоча тепер, коли чарівний годинник був у неї в руках, а сонечко світило їм в очі, важко було в цьому сумніватися.

- Ти молодець! - зачаровано дивився на неї Годинник. - Тепер я буду всім розповідати, яка ти розумна дівчинка.

Він укотре згадував, як хвилювався, коли Наталка мало не помилилась і не написала замість «пів на шосту» - «пів на п’яту»! Але дівчинка своєчасно схаменулася й виправила помилку. Дзеркала зарипіли й відкрилися, і вони побачили схованку, в якій стояв чарівний годинник, і вихід. Це була хвилина Наталчиного тріумфу, яку спокійно не могла пережити лише Мапа.

- Так, вибралися ми із замку королеви, то й що? Однаково потрапили на Бездоріжжя. Куди йти? Га? Не знаєте? І я не знаю... - бурчала вона всю дорогу.

Ні Наталка, ні Годинник і справді не знали, куди йти, але раптом удалині дівчинка побачила знайому постать. Це була Хвиля. Її сукенку в горошок можна було впізнати, мабуть, за кілометр!

Хвиля була дуже схвильована:

- Наталко, я втекла із Замку, щоб попередити тебе: Її Величність вислала погоню. Сторожа влаштувала засідку. Там, на узбіччі, вони чекають на тебе.

- Ось хто нам покаже дорогу! - зраділа Наталка.

Мапа схопилася за голову:

- І думати про це не смій! Краще нам розвернутися й чкурнути щодуху в протилежному напрямку. Це ж Улюблена Хвилина королеви!

Наталка завагалась. Можливо, вона цього разу й дослухалась би до поради Мапи, але Хвиля зазирнула їй в очі й віддано сказала:

- Я така щаслива, що знайшла тебе...

- Звісно, - єхидно вставила Мапа. - Інакше б ти не виконала наказу королеви.

- Пані Мапо... - насупив брови Годинник. - Може, вона щиро хоче допомогти.

- Не вірю.

- А я вірю, - втрутилася Наталка. - Людям треба вірити. Так мені мама говорила.

Мапа махнула рукою, мовляв, робіть, що знаєте, я вас попередила, і сховалася в кишені.

Наталка замислилася. Якщо на дорозі влаштовано засідку, як же дійти до палацу Володаря Часу? Невже знову доведеться брести Бездоріжжям?

- Що ж нам робити, Хвилю? Якщо ми зійдемо з дороги, нам не дістатися до палацу!

- Наталко, щодо цього не варто хвилюватися. Я проведу вас. Я знаю Бездоріжжя, як свої п’ять пальців.

- Хвилю, ти - справжня подруга! – розчулилася дівчинка. - Вибач, що раніше недобре про тебе думала.

Мапа не всиділа в кишені й знову висунулася.

- Наталко, кого ти слухаєш? - сказала вона. - Це ж найнечемніша, найпідступніша хвилина в країні Часу. Невже ти знехтуєш моїми порадами й підеш за нею?

На мить обличчя Хвилі спохмурніло, але невдовзі знову стало привітним.

- Я дивуюся, - сказала вона. - Ти, Наталко, така розумна дівчинка, а дозволяєш цьому старому паперовому шматтю собою командувати!

- Хвиля - моя приятелька, - мовила Наталка до Мапи. - Вона щойно врятувала і мене, і вас, попередила про небезпеку. Тому я вирішила: ми зійдемо з дороги!

Якби дівчинка могла читати чужі думки чи бодай звернула увагу на те, як в очах Хвилі спалахнули недобрі вогники, коли Наталка завагалася, - може, вона б і не піддалася на вмовляння Улюбленої Хвилини королеви. Бо саме в цю мить Хвиля вирішила поки що не казати дівчинці про долю її брата, а заманити її в пастку, щоб заслужити ще одну подяку Її Величності.

- Ми не лише уникнемо засідки на дорозі, але й швидше потрапимо до палацу, - щебетала вона. – Вір мені! Я не підведу!

Хвиля схопила Наталку за руку, засміялася й повела Бездоріжжям.

Вони йшли і йшли, а полям та лукам не було ні кінця ні краю. Як Наталка не вдивлялася в горизонт, сподіваючись, що ось-ось там з’являться обриси палацу, але все марно. Дівчинка дуже стомилася.

Аж раптом Хвиля смикнула її за рукав.

- Поглянь, - сказала вона, - онде сидить Метелик бажань! Хочеш його спіймати?

Наталка глянула туди, куди показувала Хвиля, і побачила на ромашці гарнюсінького метелика. Але вона була занадто втомленою, щоб за ним ганятися.

- Іншим разом. Ми ж поспішаємо, - сказала вона.

Хвиля засміялася:

- Відразу видно, що ти нічого не знаєш про нашу країну. Тобі дуже пощастило: кожен мешканець країни Часу мріє впіймати цього метелика, але щастя побачити його випадає дуже небагатьом. Ось як тобі зараз.

- Що ти маєш на увазі?

- Дурненька! Це ж Метелик БАЖАНЬ – упіймай його, і будь-яке твоє бажання здійсниться! Зрозуміла?

Наталчину втому мов рукою зняло. Вона підхопилася й побігла за Метеликом.

- Стій! - навздогін закричала їй Хвиля. - Я хоча б годинника потримаю...

Наталка глянула на Хвилю із вдячністю: оце справжня подруга! Вона віддала чарівного годинника, якого досі тримала в руках, і гайнула наздоганяти Метелика, який із ромашки перелетів на чорнобривця, а далі на троянду і полетів, полетів...

Наталка не могла сказати, як довго вона ганялася за Метеликом, але врешті-решт упала, знесилена.

- Я його не наздогнала, - заплакала вона. – Він був зовсім поруч...

Дівчинці стало дуже сумно через марно згаяний час.

- Не журися, - раптом почула вона чийсь голос зовсім близько. Підвела очі й побачила, що Метелик сидить зовсім поруч на сірому камені. - Можеш вважати, що ти мене спіймала. Хочеш фото на згадку?

- Не хочу, - схлипнула Наталка. Вона ще не вірила своєму щастю. - Я хочу, щоб ти виконав моє бажання...

Дівчинка не договорила. Метелик затупав ніжками й закричав:

- Чи ви подуріли? Хто тобі сказав, що я виконую бажання?

- Хвиля!

- Зрозуміло. Насправді я звусь Метеликом невиконаних бажань, але підступна королева Хаосу розповсюджує про мене неправдиві чутки. А все для того, щоб ні я, ні інші мешканці країни Часу не мали й хвилини спокою. А тепер слухай мене, дівчинко, і запам’ятовуй, що скажу. А скажу я дуже корисну річ: ніколи не сподівайся, що хтось прийде й за тебе щось зробить! Здобувай усе власного працею!

Після цього Метелик змахнув крильцями й полетів. Наталка озирнулася. Хвилі ніде не було. Вона зникла разом із чарівним годинником. Дівчинка гірко заплакала. Лише тепер вона зрозуміла, що втратила чарівного годинника, не знає, що сталося з її молодшим братом, та ще й опинилась казна-де! Замість полів і луків перед нею височіли зловісні гори.

- Мов шипи на спинах драконів... – мовила дівчинка.

- Тут хтось згадав про драконів? - наполохано визирнув із кишені Годинник.

- Та не драконів, а Драконові гори! – уточнила Мапа, - хоча в Драконових горах зазвичай водяться дракони. - Мапа багатозначно глянула на Наталку: - А мені можна не боятися. Я ніколи не чула, щоб який-небудь дракон спокусився таким шматтям старого паперу, як я. Проте пообідати маленькою неслухняною дівчинкою жоден дракон не відмовиться!

Мапа відвернулася. Певно, цього разу вона розгнівалася не на жарт. Годинник тихенько щипнув Наталку за руку: нумо, вибачся!

- Вибачте мені, пані Мапо, - жалібним голосом почала дівчинка. - Ніколи більше я так не чинитиму. Слово честі, пані Мапо, віднині завжди слухатимуся вас.

Мапа ледь повернула голову:

- Слово честі?

- Так!

- Гаразд, вибачу тобі. Але це вже востаннє!

- Звісно! - зраділа Наталка. - До речі, пані Мапо, я не думаю, що в цих горах водяться дракони. їх могли так назвати через он ту гору.

- Справді, - мовила Мапа, - ця гора схожа на сонного дракона.

Несподівано Годинник затремтів од хвилювання:

- Чорна гора, схожа на сонного дракона. О, тільки не це! Не хотів би засмучувати вас, але в цих горах напевне водяться дракони. Принаймні один з них. Це Дракон, який поглинає час!

- Ох, любий мій Годиннику, - з очевидним полегшенням мовила Мапа. - Не раджу вам на ніч читати страшні казки. Як вам таке могло спасти на думку! Драконів, які поглинають час, узагалі не існує!

- Але ж він перед нами, - і Годинник оповів давню легенду.

«Колись, дуже давно, в цих горах мешкав величезний лихий Дракон. Казали, що він жив тут споконвіку. Але в ті часи всі уникали Бездоріжжя, тому й не відали про нього. Ті з мешканців країни Часу, хто побачив його, назавжди зникали.

Та настав день, коли драконові набридло полювати на випадкових блукальців, які збилися з дороги. Він заявив: «Я тут наймогутніший. Про це мають знати всі!»

І Дракон полетів до палацу Володаря Часу.

Мешканці палацу, навіть сам Володар Часу, не на жарт злякалися, коли побачили на майдані величезне чорне чудовисько. Володар Часу запитав Дракона, хто він такий і що йому треба.

- Я великий і могутній Дракон, - відповів прибулець. - Я хочу, аби щодня до мене в гори приводили кількох мешканців країни Часу. Інакше я зруйную всі ваші міста і з’їм усіх жителів.

Що було робити? Володар Часу велів щодня кільком мешканцям міста Забуття або міста Спогадів рушати в Драконові гори. «Доведеться жертвувати минулим. Так ми порятуємо сучасне і майбутнє», - сказав він. Відтоді цього дракона почали називати Драконом, який поглинає час. Мабуть, саме через це ніхто по-справжньому не знає давньої історії. Все, про що знають люди, - уламки спогадів мешканців країни Часу, яким поталанило уникнути драконової пащі.

Але Володар Часу не втрачав надії приборкати кровожерного дракона. Він звернувся по допомогу до Великих духів Всесвіту. Коли духи дізналися, як бідують мешканці країни Часу, вони вирішили допомогти. «Ми не можемо знищити дракона, - сказали вони, - але можемо його приспати». Духи Всесвіту відібрали у дракона силу й помістили її в чарівному годиннику, якого віддали на довічне зберігання Володареві Часу. А дракон заснув.

Але духи Всесвіту застерегли Володаря Часу, щоб він пильнував годинника і ніколи його не заводив. Дракон спатиме тільки за умови, якщо годинник буде цілий. Розіб’єш годинника - дракон прокинеться. Заведеш годинника - здобудеш драконову силу і владу».

- Годиннику, чому ти раніше не розповів цю історію? Тепер зрозуміло, що королева хоче сили і влади дракона, - підсумувала Наталка. - Але я не розумію, чому Володар Часу не носив чарівного годинника увесь час із собою? .

Годинник засміявся:

- Бо він важкий. Значно приємніше й легше носити ключі від нього. Володар Часу мудро вчинив, сховавши чарівного годинника в реальному світі. Хто б його там шукав? А ключа Володар завжди носить на ланцюжку на шиї.

- Хто, хто... Королева Хаосу, - скептично сказала Мапа. - Вона добре знала, що там є дівчатка, готові вибовкати всі таємниці.

Мапа зиркнула на Наталку, але дівчинка навіть оком не повела. Вона тяжко задумалась, уперше в житті зрозумівши, якого лиха могла накоїти!