Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава сьома, в якій Наталка знайомиться з Улюбленою Хвилиною королеви

- Куди вони поділися? - рюмсав під муром Петрик. Ніби щойно Наталка була поруч, а тепер вона зникла безслідно. - Що я робитиму? Куди йтиму? Як знайду палац Володаря Часу?

Мапа й Годинник залишились в сестри. Хлопчик геть розгубився. Сльози котилися з його очей, падали на траву і струмками стікали в річку. Та раптом:

- О соля! О соля міо! - почулося з його кишені.

- Хто це? - перелякався Петрик.

Голос змовк на якусь мить. Мабуть, у кишені думали, що відповісти.

- Якщо я скажу, що я МТ №345782, ти однаково нічого не зрозумієш. Треба пригадати, як ви, люди, нас зазвичай називаєте... О, здається, згадав! Мобілками! - випалили з кишені.

- Ти - мамин мобільний телефон? – перепитав Петрик.

- Так, ти прихопив мене, коли ви з сестрою вирушили в країну Часу.

Хлопчик почервонів:

- Я подумав, що він може знадобитися..

- Правильно подумав! Ми, мобільні телефони, - майстри на всі руки! До речі, ти можеш називати мене просто Мобом. Хоча моє повне ім’я Мобільний Телефон системи МТ №345782 Рожевий. А тепер дістань мене з кишені, бо мені набридло сидіти в суцільній темряві.

- Згода, - радо відповів Петрик. Він був щасливий з того, що у нього так несподівано з’явився приятель. Разом вони знайдуть і палац, і все що завгодно. Хлопчик не раз чув, як мама вихваляла свій телефон, який має компас, годинник, термометр, радіоприймач, плеєр, може приймати телепрограми, записувати телефонні розмови і не тільки.

- У якій частині світу розташований палац, про який ти говорив? - діловито спитав Моб.

- Не знаю, - знизав плечима Петрик. Хлопчик зрозумів, що радіти зарано.

- Зрозуміло. У такому разі компас нам точно не знадобиться, - почухав потилицю Моб. - Треба запитати дорогу в місцевих мешканців. Онде, бачу, хтось наближається!

Справді - до брами мчала чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней.

- Гей! Добрі люди! - закричав Моб, розмахуючи коротенькими ручками й підстрибуючи на товстеньких ніжках.

- Гей! Гей! - приєднався до нього Петрик.

Карета зупинилася. Моб і Петрик не зводили очей із чорних дверцят. Вони поволі відчинилися. Двійко пошарпаних кросівок виринули з каретного мороку й ступили на землю.

- Що ви робите в моєму королівстві? – почувся згори суворий голос.

Петрик із Мобом підвели очі. Перед ними руки-в-боки стояла жінка у крислатому капелюсі.

- Ми тут випадково, - промимрив Моб, але жінка його не слухала.

- Як ви насмілилися з’явитись без мого запрошення? - продовжувала горлати вона. - Гей, охороно! Зв’яжіть їх! Удома розберемося, хто вони такі.

Охоронці швиденько підскочили до Петрика й Моба.

- На коліна перед королевою Хаосу! – прокричали вони, збили друзів із ніг і зв’язали міцною мотузкою. Карета попрямувала до брами:

- Сама королева?.. - тільки й устиг прошепотіти Моб.

У цей час в підземеллі замку Наталка сумно дивилась на похмуру сіру стіну й навіть не думала про те, щоб звідси вибратись, бо це їй здавалося просто неймовірним. Несподівано з її кишені висунулася Мапа. Вона солодко позіхнула й сказала:

- Як я добре виспалася! - Потім насупила тонкі брови й спитала: - Де ми? Чому тут так темно?

Наталка хотіла відповісти, чесно розказати всю правду, але Мапа її випередила.

- Не може бути, - заволала вона, заламуючи руки, - це дівчисько завело нас у замок Втраченого Часу. Варто було мені очі на хвильку заплющити, як вона знову вскочила в халепу...

- Пані Мапо... - хотів вступитися за Наталку Годинник, але її було не зупинити.

- Чому? Чому мене завжди віддають якимось недолугим подорожнім? О, моя лиха доле! Нумо, підтримайте мене, - звернулась вона до учасників процесії. - Невже ви не хочете насварити разом зі мною це неслухняне дівчисько? Ану хором: це все через тебе. Це все через тебе!

Пані в барвистій сукні й чоловік у сурдуті в один голос заволали:

- Ти винна у всьому! Ти!

Наталка закрила обличчя руками. Вона мало не плакала.

- Годі, - змилостивилася нарешті Мапа. - Не волайте, бо в мене вже голова болить. Я знаю, як звідси вибратися...

Усі обступили Мапу. Вона відчула, що настав її зоряний час. Так, вона знає, що в підземеллі є підземний хід, який веде назовні. І вона покаже цей хід, якщо її гарно попросять...

Наталка зраділа, що їй дали спокій. Доки Мапа виголошувала промову, дівчинка сіла біля стіни і сперлася на камінь, який трохи виступав уперед.

- Щоб мене упросити, - повчала Мапа, - треба сто разів сказати «люба пані Мапо» і сто п’ятдесят - «зробіть нам ласку», а потім...

У підземеллі щось загуркотіло. Наталка відчула, що кудись провалюється.

- Ой-ой! - закричала вона. - Що це?

- Це підземний хід, - сказав Годинник. - Мабуть, той, про який говорила Мапа.

- Не може бути! - всі в’язні підземелля підбігли до Наталки.

Припленталася й Мапа.

- Знову ти мені все зіпсувала, - сердито сказала вона дівчинці. - Але мусимо йти, бо вибиратися звідси треба негайно.

Вони вибрались назовні й опинились по інший бік муру. Учасники процесії дременули так, що лише курява здійнялася. І лише Наталка нікуди не бігла.

- Петрику! - гукала вона. - Петрику!

Дівчинка сподівалась, що її брат сидить десь тут і чекає на неї, але хлопця ніде не було.

- Нам треба йти! - сказала Мала. - Нічого з твоїм братом не станеться. Потім його знайдемо.

- Таки треба, - кивнув і Годинник.

Наталка вже готова була з цим погодитись, але тут вона побачила, як із муру їй махає рукою якесь розкуйовджене дівчисько у зім’ятій сукенці в горошини.

- Стійте! Стійте! - кричало воно. - Маю для вас новину!

- Наталю, ходімо, - смикнув дівчинку за рукав Годинник.

- Атож, - підхопила Мапа, - забираймося звідси мерщій, доки нас не угледіли стражники... Лихий приніс на нашу голову цю Хвилину!

Але дівчисько на брамі не заспокоювалося:

- Чи ви поглухли! Кажу вам, стійте! Хочете, щоб я покликала варту? - й дістало свищика. - А що, злякалися?

Дівчисько засвистіло. Звідки й узялися охоронці, які обступили подорожніх щільним кільцем.

- Що з ними робити, панно Хвилю: кинути в підземелля чи втопити у річці? - спитали охоронці в дівчиська.

Та задоволено зареготала, а тоді скомандувала:

- Ведіть їх сюди. Я з ними сама розберуся.

Довелося Наталці знову йти скрипучим підвісним мостом.

Хвиля вже чекала на них. Вона хутко розштовхала вартових і підхопила дівчинку під руку. Наталка ледь устигла запхати до кишені Годинника й Мапу.

- Я знаю, хто ти, - тим часом тріскотіла Хвиля. - Ти дівчинка з реального світу, яка подарувала Її Величності чарівного годинника. О! Без цього у королеви нічого б не вийшло. Тому нічого не бійся, ти будеш найбажанішою гостею нашого замку. Ходімо, я тобі все покажу. Ти хочеш спитати, хто я така? - Дівчисько на мить зупинилося, задерло носа й урочисто вимовило: - Я - Улюблена Хвилина королеви. Коли Її Величність подорожує, я залишаюсь тут головною. Ти, мабуть, зголодніла? Ходімо.

Дівчисько потягнуло Наталку за собою в будинок із високими сходами й колонами на ґанку. Мапа лише на хвильку визирнула з Наталчиної кишені й знову сховалася. Дівчинка ледве встигала за Хвилею, аж перечепилася об поріг.

- Яка ти незграба! - зареготала Улюблена Хвилина королеви.

Вони опинилися у великій світлиці з довгим столом посередині. Увесь стіл був заставлений вазочками з морозивом!

Хвиля тицьнула пальцем в одну з вазочок, набрала на палець морозива й почала їсти. Вона так кумедно цмокала, що Наталка не стрималась і засміялася.

- Ти чого? - запитало дівчисько.

- Коли Петрикові ще не було й року, він їв так, як ти! - пояснила Наталка. Вона раптом знову згадала, що загубила брата. Хотіла спитати у Хвилі, чи та нікого не бачила, але Мапа боляче штовхнула її в бік і просичала: «Мовчи!» - Мама забороняє нам так їсти. Вона каже, що класти лікті на стіл, їсти руками, цмокати й плямкати - непристойно!

- Наталко, - скривила вуста Хвиля, - ці дорослі геть тебе зіпсували! Яка радість їсти ложкою? Пильнувати, щоб не забруднитися? Забудь усе, що тобі казали, і роби те, що хочеться! - І гордовито додала: - Адже ти в королівстві Хаосу! Для початку спробуй їсти так, як я! - І вона спочатку занурила долоню в морозиво, а потім почала злизувати його язиком. Морозиво капало на скатертину й розмазувалося по обличчю. Але Хвиля не звертала на це жодної уваги.

- Ти мусиш робити так само, - прошепотіла з кишені Мапа. - Нехай вона гадає, що ти така, як вона...

Наталка вагалася. Вона вже ладна була занурити пальця у вазочку з морозивом, як раптом двері з гуркотом розчинилися, і на порозі з’явилася сама королева Хаосу.

Щойно Хвиля глянула на свою господиню, як одразу зрозуміла, що та зла, мов сто чортів. Королева мало не з порогу жбурнула в Хвилю кросівкою:

- Навіщо ти привела сюди цю дівчинку?! Вона зрадниця! Я не хочу її більше бачити! - закричала вона.

Хвиля кліпала очима й дурнувато усміхалася.

- Ваша Величносте, - спробувала заперечити вона. - Хіба не ви казали, що ця дівка вам добряче прислужилася, подарувавши чарівного годинника?

Королева насупила брови:

- То було вчора, а сьогодні біля свого замку я впіймала шпигунів. Це був твій брат, Наталко. А з ним якась невідома істота, яка назвалася Мобом.

- Петрусь тут, - заплескала в долоні Наталка. - Але він узяв без дозволу мамин мобільний телефон. Ой, що буде..

Хвиля зиркнула на дівчину спідлоба.

- Мало того, щойно я ледь не перечепилася ось об це! - Королева дістала з-за спини золоту клітку, в яких зазвичай тримають пташок.

У клітці сидів сумний Годинник. Наталка автоматично засунула руку в кишеню. Кишеня була порожньою.

- Отже, годинник твій, - сердито сказала королева. - Я так і знала. Невже тобі невідомо, що в королівстві Хаосу годинникам заборонено з'являтися під страхом смерті?

Наталка знітилася: вона справді цього не знала.

- Мене це не обходить, - відрізала королева. - Хвилю, прослідкуй, щоб цю компанію доправили у найглибше підземелля замку. Зараз я маю невідкладні справи, а завтра вирішу, що з ними робити. Іржа давно мене просила доправити їй годинничка при нагоді...