Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава третя, в якій Наталчина мрія здійснюється

Уранці Наталка прокинулася від того, що Петрик наполегливо термосив її за плече:

- Матусю, прокидайся! Я вже зголоднів!

Дівчинка лише позіхнула й відштовхнула брата. Мовляв, чого причепився. Поспати не даєш!

Вона повернулася на другий бік і натягла на голову ковдру. Але Петрик не відставав. Він смикав за ковдру, намагаючись її стягнути, й волав усе голосніше й голосніше.

- Відчепися! - гаркнула Наталка на брата.

- Ти не моя мама! - заревів Петрик на весь голос.

- Нарешті зрозумів, - із полегшенням зітхнула дівчинка й позвала: - Мамо! Петрик хоче їсти!

Ніхто не озвався.

«Куди це поділася мама? - здивувалася Наталка. - Цікаво, що вона скаже, коли я їй розповім про свій дивовижний сон...» Вона солодко позіхнула й раптом відчула, що її ноги впираються в бильце ліжка. А ще вчора...

- Не може бути! - дівчинка підскочила, мов ошпарена. - Невже я виросла за ніч?

Вона з жахом глянула на свої велетенські руки й ноги. Так і є. Капці й шкільне плаття тепер їй хіба на носа налізуть!

Очима дівчинка пошукала старого годинника, який іще звечора стояв на полиці. Він зник.

- Не може бути! - заплескала в долоні Наталка. - То був не сон. Я тепер доросла людина і можу робити все що заманеться! Відтепер ніякої школи, а тільки розваги й розваги! Всі чули? - Вона глянула на Петрика згори вниз і додала з усмішкою: - А всіляка дрібнота нехай мені й під ногами не плутається.

Хлопчик заголосив так, що в Наталки аж задзвеніло у вухах:

- Мамо!

Дівчинка почухала потилицю:

- Доведеться пошукати маму, бо інакше до нас збіжаться всі сусіди. Ніколи не думала, що ти, братику, здатен волати голосніше від сирени пожежної машини.

Вона обійшла всю квартиру, зазирнула навіть у комірчину, але мами ніде не було.

- Одягайся, ходімо шукати маму. Тільки швидко. Я не хочу марнувати своє вимріяне доросле життя на тебе, - скомандувала вона братові.

Але хлопчик навідріз відмовився йти з дому без сніданку.

Наталка попленталася на кухню, сподіваючись, що перед тим, як піти, мама залишила їм щось на сніданок. Кухонний стіл був порожній. Лише кілька хлібних крихт на столі нагадували про вчорашню вечерю. Але ці крихти облюбувала велика муха, і Наталці здалося, що та боротиметься за свою здобич до останнього.

Дівчинка відчинила холодильник. Учорашній кефір, шматок сиру й кільце ковбаси - це все, що вона знайшла на полицях.

- Мені вистачить, - заспокоївся Петрик, наминаючи ковбаску.

Наталка лише облизнулася. Дарма, вона своє надолужить, коли прийдуть до магазину!

- Помий посуд, - буркнула вона братові, а сама пішла шукати для себе якісь черевики в маминому гардеробі. Зі своїх вона безнадійно виросла!

- Сама помий, - обізвався Петрик. - Я ще маленький!

Він зрозумів, що ця жінка, хоч і дуже схожа на їхню маму, насправді всього лише його старша сестра Наталка. А з нею можна не церемонитися.

Що й казати, настрій у Наталки геть зіпсувався: замість того, щоб насолоджуватися дорослим життям, вона мусить тягатися з молодшим братом у пошуках мами! Єдина відрада - черевики на височезних підборах. Мама їх взувала лише раз, коли вони з татом одружувались. Тато в той день її майже весь час носив на руках.

«Може, зателефонувати татові? - подумала дівчинка. - Він швидко повернеться з відрядження й догляне Петрика, доки повернеться мама». Але як вона пояснить, чому раптом стала дорослою?

- Ти мені свята не зіпсуєш, - сказала Наталка Петрикові, який вовтузився з черевиками. – Одягайся швидше, і я відведу тебе до мами, а сама піду по крамницях. Як доросла! Чув?

Вона дістала гаманця з маминої сумки й скомандувала:

- За мною, дрібното. І не відставай!

Вони вийшли надвір. Наталка намагалась усміхатися. Але насправді їй було не до сміху, бо ходити, маючи на ногах черевики з такими височезними підборами, було дуже важко. Вона хиталася, її коліна підгинались, але вдіяти вже нічого не могла, бо повернутися додому й перевзутись їй не дозволяла гордість. Принаймні вона гадала, що то була саме гордість. «Краса вимагає жертв», - утішала вона себе.

Петрик шкандибав десь позаду й постійно скиглив, що черевики йому муляють. Дівчинка глянула на брата й мало не пирснула зо сміху: цей незграба взув черевики не на ту ногу!

До магазину залишалося кілька метрів. Наталка вирішила не гаяти часу на перевзування брата, взяла малого за руку й потягла до дверей.

Додому вони повернулися з цілою горою пакунків. У них були новісінькі, але, з точки зору Наталки, геть непотрібні речі: машинки, роботи, конструктори. Собі Наталка встигла прихопити лише ляльку і косметичний набір. Мамин гаманець спорожнів дуже швидко. Ви спитаєте, чому дівчинка витратила всі гроші на братові іграшки, хоча зовсім не збиралася цього робити? Тому, що її молодший брат, побачивши чергову іграшку, починав тупотіти ногами й верещати на весь магазин: «Купи!», а вона не знала, як його втихомирити. Заспокоювався Петрик лише тоді, коли іграшка опинялася в його руках. Принаймні кілька метрів, які відділяли їх від чергової вітрини, він долав спокійно. А потім усе починалося спочатку.

Ось тоді вперше за цей день Наталка подумала, що бути дорослим не так просто, як їй здавалось.

- Хочу їсти! - перервав її роздуми Петрик.

Наталка згадала, що вони геть забули купити в магазині якісь харчі.

- Дарма, - заспокоїла себе дівчинка. - В холодильнику я бачила двійко яєць. Підсмажу їх - і вийде чудова яєчня.

Що, здавалося б, складного в приготуванні яєчні? Ставиш сковорідку на конфорку, вмикаєш її, розбиваєш яйця - і за кілька хвилин усе готово! Повірте, Наталка саме так і зробила. Але варто їй було на хвилинку вийти до вітальні, щоб хоч одним оком глянути мультика, якого дивився в цей час Петрик, як із кухні потягнуло горілим.

- Моя яєчня! - сплеснула руками доросла Наталка.

Над сковорідкою чорним стовпом стояв дим. Він змією підповз до кватирки і вирвався на волю. Наталка вимкнула конфорку. Вона ладна була заплакати з відчаю: сковорідка була безнадійно зіпсована, і вони залишилися без обіду.

- Пожежа! - почула вона знадвору голос сердобольної сусідки тітки Мані.

Десь іздалеку долинуло відчайдушне завивання пожежної сирени, яке все наближалося.