Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава друга, в якій Наталка дізнається про існування четвертого виміру

Посеред ночі, коли Наталка додивлялася чудовий сон про своє доросле життя, її розбудило тихе мелодійне дзеленчання. Дівчинка розплющила очі й побачила, що вся кімната залита м’яким зеленавим світлом. Його випромінював старенький бабусин годинник. Обидві його стрілки були на цифрі 12! Це було дивно, адже поламаний старий годинник завжди показував один і той же час - шосту годину. Хоч як тато намагався його-полагодити, носив у різні майстерні, та все марно. Лише один старий годинникар сказав, що цього годинника треба тільки завести, і він ітиме, але цей годинникар не мав потрібного ключа.

Тепер старий годинник раптом полагодився сам собою. Мало того - Наталка побачила, що його дерев’яні дверцята відчинилися, й до кімнати прослизнула якась тінь.

- Хто це?

Дівчинка перелякалася і вже хотіла покликати маму, як раптом хтось озвався до неї жіночим голосом:

- Не бійся, дівчинко. Я тут за твоїм бажанням і не зроблю нічого такого, чого ти сама не захочеш! Коли твої очі звикнуть до темряви, ми познайомимося.

Потроху Наталчині очі справді звикли до напівтемряви, і вона розгледіла жінку, яка сиділа в кріслі біля вікна. Зодягнена гостя була трохи дивно. Знизу - пишна довга спідниця із золотої парчі, зверху - пом’ята стара футболка з малюнком бридкої зубастої істоти, схожої водночас на крокодила й на курча. На голові жінка мала крислатого капелюшка зі страусовим пером і прозорою вуаллю, де-не-де порваною. На руках - довгі, до ліктя, тонкі рукавички, а довершували картину бувалі в бувальцях кросівки на ногах.

- Доброго здоров’я, Наталко! Дуже рада нашому знайомству. Я примандрувала сюди з четвертого виміру, щоб виконати твоє бажання. До речі, можеш називати мене просто: Ваша Величносте. У четвертому вимірі є невеличке королівство, а я в ньому - королева!

Оце так! Що воно за четвертий вимір? Яке її бажання прагне задовольнити дивна незнайомка? Наталка губилася в здогадах. Від її страху не залишилося й сліду. В очах дівчинки спалахнула цікавість.

Королева засміялася:

- Ось такі ви всі! Спочатку кажете, що готові від дати все що завгодно за здійснення своєї мрії, а потім навіть не можете згадати, чого ж ви так хотіли! Та гаразд, зважу на твій іще не зовсім свідомий вік і дещо розповім. Слухай-но.

Із розповіді Її Величності Наталка довідалася, що світ, у якому ми живемо, має кілька вимірів. Перший - це довжина. Візьміть крейду і намалюйте на асфальті лінію. Ось ви й отримали простір із одним виміром. Біда лише в тому, що потім вам ціле життя доведеться рухатись лише вздовж цієї лінії. А це ж так нудно! Тоді знову візьміть крейду і домалюйте ще одну лінію, перпендикулярну до попередньої. Ви отримаєте двовимірний простір, або площину. Вже веселіше, чи не так? Але ось заковика: у такому просторі не можна підстрибувати вгору або просто видертися на дерево! Тому уявіть собі, що ви вмієте малювати в повітрі, і від тієї точки, де перетинаються дві накреслені раніше на асфальті лінії, подумки намалюйте третю. Вона вестиме вертикально вгору й перетворить наш простір із двовимірного на тривимірний. А вже в тривимірному просторі можна бігати, стрибати й робити все що заманеться. Але... весь час одне й те саме! Ось тут нам і стане у пригоді четвертий вимір. Намалювати його чи побачити, на жаль, не можливо. Його навіть уявити важко. Але завдяки тому, що він існує, у світі все постійно змінюється.

- Ви називаєте його часом, - завершила розповідь королева. - Все зрозуміло?

- Так.

- Тоді займемося твоїм бажанням.

Наталка спантеличено кліпнула. Цікава розповідь, але навіщо вона їй? У молодших класах такого не вивчають, хіба в старших.

Королева пильно глянула на дівчинку. Її обличчя посуворішало.

- Як, невже ти забула, що хотіла стати дорослою? - запитала вона роздратовано.

- Хіба це можливо? - здивувалася Наталка.

- Дівчинко, - відповіла їй королева несподівано суворо, - ти гадаєш, що я покинула б усі свої невідкладні справи лише для того, щоб прийти у ваш світ і просто потеревенити з тобою? Мені стало шкода тебе, адже дорослі зазвичай такі несправедливі. Ось я й вирішила тобі допомогти.

Ні-ні! Звісно, мені б дуже хотілося стати дорослою, але я не знаю, як до цього поставиться мама!

- О, - засміялася королева, - запевняю тебе, що твоя мама лише зрадіє такій зміні. Вирішуй, Наталко, іншої нагоди ти не матимеш!

Наталка замислилася, та лише на хвилинку. Справді, мама мало не щодня їй казала: «І коли ти нарешті подорослішаєш, доню!» Отже, вона не заперечуватиме, а справді зрадіє, як і стверджує ця дивна королева.

- Я згодна, - випалила дівчинка.

- Чудово! - заплескала в долоні Її Величність. - Я відчувала, що ми домовимося. Тепер можеш відпочивати. Добре виспися, бо завтра на тебе чекає нове життя.

Королева криво усміхнулася й попрямувала до старого годинника.

- Мало не забула, - раптом сказала вона. – Ти маєш мені щось подарувати, щоб віддячити за послугу. Не заперечуєш, якщо я візьму цей годинник?

- Так-так. Тобто ні... Я маю спитати дозволу у мами... - пробурмотіла Наталка.

Дівчинка розгубилася. Королева це помітила.

- Ось тобі й маєш! - крізь зуби процідила вона. - Хтось збирається стати дорослим, а не може самостійно прийняти жодного рішення. Гляди, я можу піти й без годинника, але ти ще довго залишатимешся малечею.

Королева відвернулася. Якби Наталка могла в цей час бачити її обличчя, вона одразу б помітила, що очі Її Величності палали недобрим вогнем, а чоло прорізала глибока зморшка. Та дівчинка нічого цього не бачила, бо її думки були зовсім про інше.

- То що ти вирішила? - знову запитала королева.

«Нехай буде що буде, - подумала Наталка. - Я не відмовлюся від такої нагоди. Годинник однаково зламаний. Від нього ніякої користі». А вголос додала:

- Забирайте, що хочете. Мені не шкода.

- Чудово! Чудово! - зареготала королева. Дикою кішкою вона стрибнула до годинника й торкнулася його.

Почулося різке дзеленчання.

- У тебе все гаразд, доню? - пролунав із коридору мамин голос.

Наталка нічого не встигла відповісти, бо раптом усе стихло. І зеленаве світло, і королева разом із годинником умить зникли. «Який чудернацький сон», - подумала Наталка.