Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава одинадцята, в якій Наталка, нарешті, дістається до палацу Володаря Часу

Наталка помчала до пагорба так, що аж вітер у вухах свистів. Забігши на вершину, вона побачила не міст, а величезного котиська.

Наталка заплющила очі й уявила, яким має бути той міст. Коли вона їх розплющила, Примарний міст постав перед нею у всій своїй красі.

- Ой! - закричала Наталка, й забувши про все на світі, побігла до мосту, але перечепилася об котячу лапу й упала.

- Що ти робиш? - обурилася дівчинка підводячись.

- Не пускаю тебе без квитка, - промуркотів кіт. - Ходять тут усілякі дівчиська, міст дурно топчуть...

- Тобі що до того мосту?

У відповідь кіт вигнув спину, вищирив зуби й засичав:

- Я наглядач цього мосту, і ніхто не має права по ньому ходити, не заплативши. Зрозуміла?

Він посунув на дівчинку.

Як Наталка збігла з пагорба, вона не пам’ятала. Жахливий котисько все ще стояв на вершині й войовничо нявчав. Дівчинка розгубилася. Що робити? У кого спитати поради? І раптом вона згадала про Мапу і Годинника, яких залишила біля яруги.

- Як же я могла про них забути?

Вона чимдуж побігла туди, де були її друзі. Але побачила тільки Мапу. Вона висіла на своїй рожевій стрічці на кущі й стогнала.

- Що трапилося? - спитала Наталка.

- О! - ледь чутно сказала Мапа. - Вони підкралися непомітно і схопили його. А мене жбурнули у кущ...Це неподобство! Я такого не переживу!

Наталка нічого не розуміла: хто підкрався? Кого схопили? І де, врешті-решт, Годинник?

Мапа аж підскочила.

- Ясна річ, що ти нічого не розумієш! Швендяєш казна-де, а на нас слуги Іржі напали. І забрали Годинника! - вона заломила руки. - О, мій чудовий Годинничку! Який ти був ввічливий і лагідний! Що я без тебе робитиму?! ~

І тут дівчинка збагнула, яка підступна Іржа. Доки Наталка бігала до Примарного мосту, Іржа захопила Годинника. Але звідки вона про нього дізналася? Хіба Хвиля розбазікала?

- Годі рюмсати, - сказала Наталка Мапі. – Ходімо Годинника виручати. Ой і непереливки буде тій Іржі!

Вони рушили до печери Іржі. Мапа мовчки вказувала шлях, бо раптом з’ясувалося, що вона може чудово орієнтуватися як на дорозі, так і на Бездоріжжі.

Наталка страшенно обурилася, коли це почула.

- Ти брехала нам увесь час? - закричала вона.

Мапа спочатку почервоніла, потім зблідла.

- Ні, - якомога лагідніше проказала вона. - Просто я не говорила всієї правди. Подумай сама, хіба я могла довіряти такій неслухняній дівчинці, якою ти була спочатку. Зараз - інша річ. Ти дуже змінилася.

Але як не виправдовувалася Мапа, Наталка – ані пари з уст.

- Вибач, - вичавила із себе Мапа наостанок, бо зрозуміла, що дівчинка на неї дуже образилась. – Я більше так не буду. Ось ми вже майже прийшли.

Наталка хотіла сказати, що пробачає їй, аж раптом мало не ніс до носа наткнулася на Хвилю. Мапа засичала. Наталка ладна була кинутись на колишню подругу з кулаками.

Але та лише радісно пискнула і кинулася обніматись.

- Наталю, Наталю, - щебетала Хвиля. - Я така щаслива, що знайшла тебе. Іржа обвела тебе круг пальця. Вона віддала зовсім не того годинника. Ось той годинник, якого ти подарувала королеві!

Хвиля подала дівчинці годинника. Наталка розгубилася. Переводила погляд з одного годинника на другий. Вони були однаковісінькі. Лише циферблат у одного білий, а в другого - сірий. Який же з них чарівний? Цього Наталка не могла згадати, хоча дивилася на той годинник щодня, коли жила в реальному світі.

Хвиля теж була спантеличена.

- Тепер і я не знаю, який із цих двох годинників твій, - сказала вона. - Та не біда, візьмемо до палацу обидва. Там роздивимося.

- Хвилю, - сказала Наталка, згадавши про свої сумніви, - наш Годинник зник!

- Який? Ще один годинник?

- Зараз мова про наш із Наталкою Годинник, - втрутилася Мапа, - його викрали!

- А-а! Ваш Годинник! - Хвиля лукаво посміхнулася. - Може, це він? - і вона дістала з кишені Годинника.

- Мапо, - зраділа Наталка, - поглянь! Вона врятувала нашого Годинника з пазурів підступної Іржі! -

І пригорнула Хвилю до серця.

Дівчинка не помітила, що в цей час Годинник смикав її за штанину й белькотів:

- Ніхто мене не рятував. Я сам...

Але його ніхто не почув, бо Хвиля хутко схопила його й засунула до Наталчиної кишені.

- Тепер гайда до палацу Володаря Часу, - сказала Наталка. - Я знаю коротку дорогу! Але...

- Що? - спитала Мапа. Вона була здивована, звідки дівчинка може знати ДОРОГУ, якщо це її, Мапина робота? Невже вона більше нікому не потрібна?

- Там, біля Примарного мосту, сидить здоровенний котисько й нікого не пропускає!

Мапа заплескала в долоні:

- Він сірий, кудлатий і має зелені очі?

- Так. Звідки ти знаєш?

- Це мій давній приятель, - гордо мовила Мапа. - Показуй, куди йти!

Хвиля лише мовчки слухала їхню розмову й не втручалася. Вона чула про існування Примарного мосту, але ніколи його не бачила. Буде що розповісти королеві!

Кіт дуже зрадів, коли побачив, що Наталка повертається.

- Я знав, що ти передумаєш, - промуркотів він. - Квитки у нас зовсім недорогі. Всього...

Він замовк на півслові, бо з Наталчиної кишені вилізла Мапа.

- Пані Мапо, радий вас бачити, - вимушено усміхнувся Кіт. - Ви до нас у справах?

- Так, пане наглядачу Примарного мосту. Чи як вас там?

Котище примружив зелені очі:

- Он ви про що! Тут якась помилка, пані Мапо. Я вперше бачу цю дівчинку. Вона переплутала мене з однією із моїх сестер-близнючок. Вони люблять називатися наглядачами мосту й виманювати в довірливих мандрівників канапки.

- Що-що? - перепитала Мапа. - Раніше я не чула ні про яких сестер-близнючок.

- Ох, - зітхнув кіт. - Я справді маю двох сестер-близнючок. Мене звати П’ята-Двадцять-П’ять. А їх Без-Тридцяти-П’яти-Шоста і Двадцять-П‘ять-На- Шосту. Ви не уявляєте, як я стомився відповідати за їхні витівки!

- Гм, - здивувалася Наталка. - Дивні у вас імена. Якісь не котячі.

- Імена як імена, - образився кіт. Адже я не звичайний кіт, а кіт із країни Часу. Крім цього, мені значно приємніше називатися П’ята-ДвадцяТь-П’ять, аніж Мурчиком, як раніше! Що означає «Мурчик», я не знаю. Але я дуже добре пам’ятаю, що таке П’ята-Двадцять-П’ять! Це час, коли я отримую сардельки... - мрійливо замурчав кіт. - Не дивіться на мене так. Я їх заробив, прислужившись Володареві Часу.

- Я пам’ятаю цю історію, - скептично сказала Мапа. - Ти маєш пожиттєву порцію сардельок за одну-єдину мишу, яку ти впіймав у палаці.

- Пані Мапо, то була велика люта миша ... - ображено мовив кіт.

- Та не в самих лише сардельках справа, - продовжувала тим часом Мапа. - Пам’ятаю, як ти змусив кількох бідолашних хвилин вудити для тебе рибу, сказавши, що перстень Володаря Часу випадково упав у воду і його проковтнула якась рибина.

- Пані Мапо, не згадуйте. Я так тобі об’ївся, що досі на рибу дивитись не можу.

- А що сталося з тим місяцем, якому ти наплів щось про скарби. Він перекопав тобі мало не весь пагорб?

- Він устиг до палацу своєчасно, а я посадив на пагорбі дині. Чудовий був урожай! Хіба я вас не пригощав тоді?

Мапа лише похитала головою.

- Пані Мапо, невже ви мені не вірите? Я давно покинув ті витівки і завжди радий прислужитися шляхетній пані.

- Гаразд, - сказала Мапа, - я повірю тобі. Але нам треба йти.

- Прошу, - розшаркався кіт, - міст до ваших послуг!

Наталка підхопила Мапу, махнула котові рукою і ступила на міст. «Який чемний звір, не те що його сестра!» - подумала вона.

Друзі, якщо ви трохи помислите, то напевне зрозумієте: чи справді у кота були сестри-близнючки?

- А як же я? - закричала Хвиля навздогін дівчинці. - Я не бачу нічого, крім стрімкого потоку внизу. Тут немає ніякого мосту!

Наталка зупинилась й ляснула себе долонею по лобі: вона не розповіла Хвилі про дію Примарного мосту.

- Ти повинна... - прокричала дівчинка.

- Не смій! - суворо застерегла її Мапа.

- Чому? Хвиля моя приятелька. Вона врятувала нашого Годинника.

- Ніхто мене не рятував, - утрутився в розмову Годинник. Нарешті його вислухають! - Навпаки, через неї я не дізнався, навіщо до Іржі мала приїхати королева. Хвиля схопила мене у найвідповідальніший момент.

- Невдячний, - похитала головою Наталка. – Вона врятувала тебе від неминучої смерті, а ти... Іржа проковтнула б тебе, не замислюючись.

Годинник засміявся:

- Дівчинко, я не боюсь Іржі, бо я золотий! Хвиля тебе обдурила!

- Ні, я не вірю, вона не могла... - пробурмотіла Наталка. Їй так не хотілося, щоб Хвилина виявилася такою хитрою й підступною. Кому ж тоді вірити в цьому світі? - Ти помиляєшся.

- Гаразд, гаразд, - заспокоїла її Мапа. - Нехай Годинник помиляється, і Хвиля справді чесна й добра десь у глибині душі. Але ми однаково не можемо її взяти до палацу, бо її час іще не настав. Нехай повертається в місто Мрій і чекає. Ми ж із тобою в країні Часу, а не в королівстві Хаосу, де кожен робить, що заманеться!

Із цим Наталка не могла не погодитись.

- Наталко, візьми мене з собою, - кричала Хвиля. - Я тобі розповім, де знайти твого брата...

Вона вирішила використати цей останній аргумент, щоб зупинити дівчинку. І, мабуть, це б їй вдалося, але Наталка на той час уже була доволі далеко й не чула її слів.

- Годинник! - раптом закричала Наталка. - У Хвилі залишився чарівний годинник! Ми маємо повернутися.

Мапа з Годинником перезирнулися.

- Хіба ви забули, що в Іржі був точнісінько такий годинник, як наш чарівний? Хтозна, який із них справжній - цей чи той, що залишився у Хвилі? Не могла ж я тягнути їх обидвох!

Наталка швидко побігла назад.

Хвиля дуже зраділа, побачивши дівчинку.

- Я думала, що ти мене покинула напризволяще, - сказала вона крізь сльози.

- Я б не змогла, - розчулилась Наталка.

Мапа лише стиснула губи, Годинник мовчки зітхнув. Вони разом ступили на примарний міст, і невдовзі перед їхніми очима постав білий осяйний палац Володаря Часу!