Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава шоста, в якій Наталка і Петрик опиняються в лабіринті королеви Хаосу

- Наталко, зачекай! Наталко, я втомився! Наталко, дивись, який гарний жучок! - забувши про всі свої обіцянки, скиглив Петрик, бо єдине, чого він тепер хотів, - це просто полежати на травичці й відпочити.

Дівчинка не звертала на брата жодної уваги. Вона вважала, що вони й так втратили багато часу на порожні балачки.

- Зараз розгорнемо мапу й подивимось, чи далеко до палацу, - сказала вона, щоб якось утішити брата.

Наталка хотіла розгорнути мапу, але та вислизнула з рук і впала на дорогу. Дівчинка нахилилася, щоб її підняти, та чарівний шматок паперу раптом загорлав:

- Стій, не наближайся, руками не торкайся!

Наталка аж підскочила з несподіванки. Петрик одразу перестав скиглити й з цікавістю глянув на мапу. Він простягнув руку й хотів її узяти.

- Не займай, - зупинила хлопця сестра. - А раптом вона кусається!

- Наталю, вона розмовляє!

- Чую. Але це не означає, що вона безпечна. Зрозумів?

Петрик позадкував.

Мапа підвелась, обтрусилася й скривила губи:

- Як ви смієте ображати мене, Чарівну Мапу в чотирнадцятому коліні? Чи ви знаєте, що весь мій рід належав до найшляхетніших мап країни Часу, а моя прапрапрабабуся удостоїлася честі прикрасити собою експозицію музею в палаці Володаря Часу. Вона поки що єдиний екземпляр колекції, яка зветься «Не робіть так»!

Наталка й Петрик перезирнулися.

- Чого мовчите, ніби в рот води понабирали? Хіба ви мапи ніколи не бачили?

- Такої, щоб розмовляла? Ні, - чесно зізналася Наталка.

Мапа розправила свою рожеву стрічечку й хмикнула:

- Казала мені знайома ворона, що є на світі мовчазні мапи, але хіба в таке можна повірити? Хоча говорити чи мовчати - це особиста справа кожного. Я мовчати не буду!

- Ми це вже зрозуміли, - знову перезирнулися Наталка з Петриком.

- Нехай нам покаже найкоротшу дорогу до палацу, - прошепотів хлопчик сестрі на вухо. - Вона ж каже, що чарівна...

- Справді! Показуй нам дорогу! - підхопила Наталка.

Але Мапа ніби її й не чула. Вона саме зайнялась своєю стрічечкою і ніяк не могла зав’язати такого бантика, який би їй сподобався.

- Агов! - гукнув до неї Петрик.

- По-перше, не «агов», а «пані Мапо», - образилася вона. - Ще не вистачало, щоб якісь невмиті хлопчаки й дівчатка вчили, що мені робити...

«Ти ба, яка цяця», - подумала Наталка, але сперечатися не наважилась і миролюбно сказала:

- Пробачте, пані Мапо, чи не були б ви такі ласкаві провести нас до палацу найкоротшою дорогою.

Мапа посміхнулася так широко, як тільки дозволяв її формат:

- Оце вже краще. Слухай мене дуже уважно, я починаю давати корисні поради, - сказала Мапа. - Порада перша: мусиш у всьому слухатися лише мене. Порада друга: маєш берегти мене від пилу та бруду, а також від вогню й води. І порада третя: не слід набридати мені безконечними розпитуваннями. Палац ти побачиш за п’ятнадцять хвилин. Після того ще дві години шляху, і ти - досягнеш мети.

- Аж дві години? Чи немає коротшого шляху?

- Люба дівчинко, я не звикла двічі повторювати сказане. А тепер хочу подрімати. Ти ж потурбуйся, аби мене не тривожили.

Наталка згорнула Мапу й поклала до кишені.

Оце так чарівна Мапа! Того не кажи, того не роби!.. Та якби вона знала, то й не подумала б розв’язувати задачу!

- Ходімо, - буркнула дівчинка, і вони пішли далі.

За п’ятнадцять хвилин, як і обіцяла Мапа, діти опинилися на вершині пагорба і справді побачили палац. До нього було ще далеченько! Наталка помітила й вузеньку стежину. Вона звертала ліворуч від шляху і зникала в долині. Нею можна було дістатися до палацу найдовше за півгодини!

- Наталко, ходімо навпрошки, - запропонував Петрик.

- Але ж пан Рік нас попереджав, щоб ми не сходили з дороги, - сказала дівчинка. - Та й Мапа радила...

- Ходімо... - не вгамовувався Петрик. - 3 нами нічого не трапиться. Тут усе як на долоні.

- Гаразд. Ходімо, - подумавши трохи, дозволила себе вмовити Наталка. Їй, як і хлопчикові, зовсім не хотілося витрачати час на довгу дорогу. Тим паче що палац - ось він, на відстані простягнутої руки.

Вони звернули на стежину, яка невдовзі привела їх до лісу. Діти нерішуче зупинилися. Ніби ліс як ліс. Пташки співають. Квітів багато... Та щойно вони опинилися у затінку дерев, як усе змінилося. Крони дерев сплелися, стало геть темно. З глибини повіяло цвіллю й болотом. А що сталося з деревами? Чорні, з гілками-пазурами!

- Чому ж ми одразу цього не помітили?! – Наталка круто повернулася й побігла стежиною назад. Петрик - за нею. Але там уже була стіна з непролазних чагарів, які виросли у них на очах.

- Що ж нам тепер робити? - заломила руки Наталка. - І навіщо було сходити зі шляху?

Петрик голосно заплакав. Наталка витерла його сльози носовою хустинкою.

- Фе! Звідки ця вологість? - почули вони раптом Мапин голос.

Мапа виповзла з кишені, у яку дівчинка щойно поклала вогку від сліз хустинку, озирнулася й сказала:

- Ага! Ви не лише ігноруєте мою другу корисну пораду, але й збочили зі шляху!

- Ми хотіли, щоб швидше, - схлипуючи, виправдовувався Петрик.

- Цить! І припини рюмсати. Волога мені шкодить. Нам треба думати, як звідси вибратись, бо, якщо я не помиляюся, - а я ніколи не помиляюся, - ми потрапили до лабіринту королеви Хаосу!

Петрик замовк. Але тепер заридала Наталка. Сльози, мов горошини, котилися з її очей.

- Годі рюмсати, - Мапа взяла носову хустинку й почала витирати Наталчине обличчя. А потім поклала хустинку до іншої кишені Наталчиних штанів.

- Ой, - несподівано пролунало звідти. - Невже є ще на світі люди, які не знають, що я боюся вологи? Негайно вийми мене звідси!

- Звідки? - злякано запитала Наталка. Голос чувся звідкись знизу.

- З кишені, звичайно. Я не бажаю сидіти в одній кишені з вогкою хустиною!

- Хто ти?

- Годинник.

Наталка глянула на Петрика. Хлопчик ніяково опустив очі.

- Я про всяк випадок прихопив мамин годинник, - зізнався він. - Ми ж збиралися в країну Часу...

Наталка вивернула кишеню. На її долоні опинилося невеличке кумедне створіння. Схожим на мамин годинник у нього був лише циферблат. Воно чіпко вхопилося за пальці, коли Наталка спробувала поставити його на землю.

- Я не люблю стояти на землі, я - ручний Годинник. І, я радий вітати тебе, Наталко, в моїй рідній країні Часу! Тут просто чудово, чи не так?

- Ох, - зітхнула дівчинка, - хіба можу я зараз належно оцінити красу країни Часу? - А сама подумала: «Зараз цей Годинник почне мені давати корисні поради, як Мапа...»

Але він не почав. Натомість дуже здивувався, що очі дітей червоні від сліз.

- У вас щось трапилося, - підсумував Годинник.

- Атож... - зашемрала Мапа. - Хіба ти не бачиш, що ми - в лабіринті!

- О, пані Мапо, вибачте, що не помітив вас відразу й не привітався. Як поживаєте?

Мапа розсердилася:

- Годі теревенити. Краще допоможіть нам вибратись звідси. Ця вологість мене вбиває.

Годинник почухав потилицю.

- Здається, щось пригадую. Цей лабіринт потрібно пройти рівно за годину. До того ж кожен наступний відтинок до розвили ми маємо проходити рівно за п’ять хвилин. За таких умов хвилинна стрілка покаже, якою дорогою йти. Отож, мусимо вирушити тоді, коли вона вказуватиме дванадцяту, тобто найраніше - о сьомій годині.

Хвилини спливали дуже повільно, але щойно Годинник вимовив: «Уперед!» - Наталка з Петриком рушили вздовж живої огорожі. Цілу годину вони блукали і вже майже втратили надію вибратись, як раптом Петрик попереду побачив просвіток.

- Ура! Ми дійшли! - підстрибнув він на радощах.

Але тут із кишені Наталчиних штанів висунулася Мапа.

- Рано радієте, - скептично сказала вона. - Вийти, ми, звичайно, вийшли. Але не вийшли на дорогу. Це, шановні, не що інше, як Бездоріжжя - місцина, де на нас можуть чекати різні дуже неприємні несподіванки. Мені розповідали, що якось одна хвилина, збившись із дороги...

Годинник не втримався і завважив:

- Пані Мапо, чи вам не соромно дітей лякати?

- Іще чого! А чим вони думали, коли зійшли з дороги? - відрізала Мапа. - Не слухалися мене, тепер мають клопіт!

Годинник лише похитав головою.

- Не журіться, - спробував він утішити Наталку з Петриком, які вже не здавалися рішучими шукачами пригод, а радше нагадували переляканих галченят, що випали з гнізда. - Я вам дещо розповім про мешканців країни Часу. А за розмовою швидше кудись - та вийдемо.

Ось тоді Наталка й Петрик дізналися, що Місяць обертається навколо Землі за 29 (із хвостиком) діб. Цей відтинок часу називають місяцем. Ще стародавні вавилоняни завважили, що приблизно через кожних сім днів і ночей відбувається зміна фази Місяця. Світило то збільшується - від вузького серпика до чверті круга, від чверті до повного (тоді кажуть - Місяць уповні, або ж Повня); то знову зменшується. Ці сім діб почали називати тижнем. А коли астрономи Вавилону дослідили рух інших небесних тіл, вони виявили, що не лише фази Місяця змінюються. Не залишається сталим і розташування самих небесних тіл - Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна. Від тих далеких часів до наших днів дійшов семиденний тиждень, у якому кожен день перебуває під упливом певної планети. Приміром, англійська назва неділі - Sunday – день сонця, а понеділок - Monday - день Місяця. Тоді люди гадали, що всі планети обертаються довкола Землі, а тепер знають, що це не так.

Отак Годинник розповідав, а Мапа голосно хропіла в Наталчиній кишені, - і вони непомітно підійшли до височенного кам’яного муру. Перед муром протікала річка. Годинник нашорошив вуха: може, варто розбудити Малу?

- Досить нам її порад! - сказала Наталка. – Самі впораємось. Я й так бачу, що це якесь місто.

Вони пройшлися берегом уздовж муру, доки не побачили брами. І тут несподівано почули гомін – зовсім близько хтось весело розмовляв і сміявся.

За мить до брами вийшла урочиста процесія. Попереду виступав поважний добродій у сурдуті. За ним - кілька панночок у барвистих сукнях.

Добродій підніс догори правицю, і всі замовкли.

- Гей, кого там чорти принесли? - почулося з протилежного берега річки. За всіма ознаками той сердитий голос не належав добрій і шляхетній істоті, адже він то зривався на собачий гавкіт, то переходив у зміїне шипіння.

- Ми маємо запрошення, - не надто впевнено відповів добродій у сурдуті. - Негайно впустіть нас.

На тому березі річки щось вискнуло й заскрипіло. Це почав опускатися підвісний міст.

- Гадаю, було б незле до них приєднатися і проникнути в місто, - запропонувала Наталка.

Доки Петрик розмірковував, вона зникла у натовпі. Годинник в останню мить устиг застрибнути їй до кишені.

- Усе-таки добре, що ми втекли, - раптом почула Наталка розмову двох панночок.

- Тепер будемо жити, мов у казці...

- Втекли? - хотіла перепитати дівчинка, але не встигла, бо натовп якраз ринувся до мосту й підхопив її.

Знову щось заскрипіло. «Ще один міст», - подумала Наталка. І помилилася. Це за її спиною з гуркотом опустилися ґрати. Учасники процесії здивовано перезирнулися. За мить такі ж ґрати опустилися й попереду. Прибульці опинилися у вузькому проході брами.

- Як ви смієте так поводитися з гостями? – обурилась одна з панночок. - Ми поскаржимося королеві!

На це глузливий голос відповів:

- Ласкаво просимо до замку Втраченого Часу! Її Величність нетерпляче очікувала на вас і завчасно звеліла приготувати найтемніше та найвогкіше підземелля. Ги-ги-ги! А завтра вас пошлють на роботу.

У мурі прочинилися важкі двері. Стражники почали одного за одним штовхати в темряву учасників процесії. Разом із ними покотилася сходами й Наталка.