Dyvovyzhni pryhody Natalky v krayini Chasu

Глава четверта, в якій Наталка вирушає у країну Часу

Коли пожежні поїхали, залишивши після себе залиту водою квартиру; Наталка засумувала. Уявіть собі, їй навіть не хотілося похлюпатись у калюжі, хоча калюжі стояли по всій квартирі. Тепер доросле життя вже не здавалося їй таким безхмарним, як раніше. Хоч і не треба ні в кого питати дозволу та навіть ходити до школи, - а все ж і в ньому, виявляється, є безліч усіляких мінусів. Чого варте бодай щоденне приготування їжі й догляд за малечею. А гроші... Наталка й гадки не мала, що вони так швидко закінчуються. Вона встигла купити лише малюсіньку частку того, що планувала. Як їй бути далі? Де взяти грошей на харчі й на все інше? Запитань було більше, ніж відповідей. Певно, мама таки мала рацію, коли казала, що не слід поспішати дорослішати. На все свій час. Дитинство теж для чогось потрібне. Бодай для того, щоб навчатися дорослому життю поступово. Наталка що завгодно б зараз віддала, лиш би знову все стало так, як було.

Утомлена й голодна дівчинка задрімала, сидячи на дивані. Петрик умостився поруч, поклавши сестрі голову на коліна.

Ось тоді й наснився Наталці дивний сон. Ніби високий старий чоловік із сивою бородою, в мантії, прикрашеній зірками, схилився над нею, зазирнув у вічі й сказав:

- Привіт тобі, Наталко. Я, Володар Часу, прийшов, щоб допомогти тобі здолати чари королеви Хаосу.

- Якої королеви Хаосу? - перепитала Наталка.

- Це та жінка, яка приходила до тебе минулої ночі.

- А-а...

Дідусь подивився на неї пильно-пильно:

- Ти можеш усе повернути, але для цього мусиш вирушити у четвертий вимір, у країну Часу.

- Я згодна, - закричала Наталка. - Якщо це дозволить мені знову стати такою, як я була раніше, і повернути мою маму. Розкажи мені, як потрапити в ту країну.

- Моя люба дівчинко, потрапити до неї просто. Але дуже складно звідти повернутися. Істота з реального світу може перебувати там лише 48 годин і жодної зайвої хвилини! Якщо протягом цього часу ти не звільнишся від чарів королеви, тобі доведеться назавжди залишитися в четвертому вимірі! Чи готова ти ризикнути?

- А моя мама теж там, у країні Часу?

- Ні, вона залишилась у Міжчассі, бо зазирнула до твоєї кімнати якраз тієї миті, коли королева чаклувала. Якщо ти не поквапишся, вона там і залишиться.

- Гаразд, я готова вирушати, - рішуче сказала Наталка. - Якщо іншого виходу немає...

- Тоді слухай уважно і запам’ятовуй усе, що я тобі скажу. Вирушити до країни Часу ти зможеш рівно о 12-й годині. Як тільки велика й маленька стрілки порівняються й замруть на дванадцятці, заплющ очі й проказуй: «Секунди - у хвилини. Хвилини - у години. Хай нині брама Часу відчиниться людині». А ще прочитай ось це, - дідусь простягнув Наталці грубезну вкриту пилом книжку і зник.

Наталка прокинулася. Телевізор - на місці, стіл - на місці, крісло - там, де й стояло раніше... Не було лише Петрика й книжки, яку залишив дідусь... Невже їй усе це примарилося?

Наталка мало не заплакала. Аж тут почула за диваном якесь шарудіння. Кинулася туди й побачила, що Петрик сидить на килимі й роздивляється малюнки у її книжці!

- Братику! - зраділа Наталка. - Хочеш, я тобі почитаю?

Петрик здивовано глянув на сестру: що це з нею? Братиком називає... Пропонує почитати... Відтоді, як вона раптово стала дорослою, сестру було не впізнати. Чари якісь, та й годі!

- Гаразд, - про всяк випадок погодився хлопчик. Сперечатися з такою великою Наталкою він уже не наважувався, сам читати ледь-ледь умів, а дізнатися, про що ця незвичайна книжка, йому дуже кортіло.

- «Історія країни Часу», - прочитала Наталка назву на обкладинці.

«Ніхто достеменно не знав, як і чому виникла країна Часу. Подейкували навіть, що вона існувала завжди, бо час минав, день слідував за ніччю, по весні наставало літо, за літом - осінь, а відтак зима. Усе це відбувалося постійно, і не було цьому ні кінця, ні краю.

Люди сприймали це як належне. Мало хто з них замислювався над тим, що за дотриманням цього суворого порядку стежить Володар Часу, правитель країни Часу.

Мешкали в цій країні незвичайні жителі. Найперше, секунди. Вони безперестанку про щось тріскотіли, постійно кудись поспішали і при цьому завжди намагались догодити пані Хвилині. Кожній хвилині служило рівно 60 секунд. Кожними 60-ма хвилина ми правила пані Година. Години підкорялися добам, доби - тижням, тижні - місяцям, місяці - рокам, а роки - вікам.

Чим же займалися мешканці країни Часу? Вони чекали миті свого тріумфу або ж сумували за тим, що їхній час уже минув.

Уся країна складалася з п'яти територій: міста Мрій, палацу Володаря Часу, міста Спогадів, міста Забуття та замку Втраченого Часу.

У місті Мрій, звісно, жили мрії.

Хвилини, секунди, місяці та інші мешканці країни Часу чекали тут на свій час. Вони були нашим Майбутнім.

У центрі країни був палац Володаря Часу. У потрібну пору мешканці міста Мрій переселялися сюди. Тут, на Сцені Життя, вони всі разом розігрували виставу, яку ми називаємо Сучасністю або нашим Життям. На жаль, кожен із мешканців країни Часу міг лише раз побувати в палаці Володаря Часу. І кожен – лише у чітко визначений для нього час. Секунди з’являлися там лише на мить. Вони навіть не встигали як слід розгледіти його пишні зали. Віки ж поселялися тут аж на 100 років. Вони приходили до палацу зовсім юними, а залишали його сивобородими дідами.

Коли ж мешканці країни Часу залишали Сцену Життя, вони поселялися в місті Спогадів і могли жити там стільки, скільки люди пам’ятали про них.

Щойно людина забувала про пережите, як мешканці країни Часу, які берегли ці спогади, одразу ж переселялися до міста Забуття. Життя там текло спокійно й розмірено, без жодних несподіванок.

Але було в країні Часу місце, якого всі боялися. Туди потрапляли ті секунди, хвилини, дні, які люди змарнували. Воно так і звалося: замок Втраченого Часу.

Саме йому судилося зіграти фатальну роль в історії країни Часу.

Одного разу, багато років тому, до країни завітала зла чаклунка, яка називала себе королевою Хаосу. Вона хотіла обманом захопити палац Володаря Часу й стати правителькою всієї країни. Але здійснитися її планам не судилося, бо Володар Часу навіть на поріг її не пустив. Він добре розумів, що безлад, який принесла з собою ця дивна гостя, може зруйнувати збудоване за довгі віки. Королева страшенно розсердилась і на деякий час затаїлася.

Володар Часу пильно стежив за порядком у країні, й королеві Хаосу тривалий час просто не було там місця. Але скориставшись слушною нагодою, одного дня вона захопила замок Втраченого Часу, пообіцяла тамтешнім мешканцям звільнення від сірої нудьги буднів і домоглася того, що вони визнали її своєю королевою. Так на карті країни Часу з ’явилося королівство Хаосу.

Невдовзі чаклунка збудувала в замку Сцену, дуже схожу на Сцену Життя в палаці Володаря Часу. Зовні - копія! Але різниця полягала в тому, що на Сцені королеви панував абсолютний безлад (приблизно такий, як буває в кімнаті, де тиждень ніхто не прибирав). Мешканці країни Часу могли з’являтися тут, коли їм заманеться і скільки завгодно разів. Пропуском на Сцену слугував лише милостивий дозвіл королеви.

- Приходьте до мене й живіть у моєму палаці, скільки душа забажає, - спокушала королева Хаосу наївних мешканців.

І вони йшли до неї, як миші на сир. Кожен знаходив поважну причину. Секунди й хвилини сподівалися, що королева дозволить їм довше пожити на Сцені, а про мешканців міста Забуття годі й казати - вони, знаючи, що таке Сцена Життя, хотіли знову на неї повернутися. Навіть якщо ця Сцена й не була справжньою! Бідолахи навіть не здогадувались, які тяжкі випробування чекають на них».

Наталка перестала читати, закрила книжку й серйозно подивилася на Петрика. Якщо вірити годиннику на стіні, якраз за п’ять хвилин мав настати полудень.

- Петрику, - сказала дівчинка, - щоб повернути нашу маму і знову стати колишньою Наталкою, я мушу вирушати в країну Часу. Але я не можу придумати, що робити з тобою. Для такої подорожі ти ще занадто малий.

Хлопчик образився. Отак завжди! Не розповідати мамі, що сестра розбила горнятко, - для цього він уже достатньо великий, а для подорожі, бач, іще не виріс.

- Я піду з тобою, - насупив брови хлопчик. – Тато казав, що я - чоловік і маю захищати свою сестру.

Наталка почухала потилицю. Однаково подіти малюка нікуди.

- Гаразд, - сказала вона. - Але пообіцяй, що не скиглитимеш, не докучатимеш, не дражнитимешся, не...

Наталка перелічувала все, чого не повинен був робити Петрик, аж доки стрілки годинника не порівнялись, а тоді схопила брата за руку і вимовила заклинання.