Диявол у Білому місті

Джерела і зауваги

У Чикаго Позолоченої доби мене особисто зачарувало бажання міста вчинити неможливе заради громадянської честі — поняття настільки далекого від сучасної свідомості, що в розумних читачів перших чернеток цієї книжки виникало питання, чому ж Чикаго так сильно бажав виграти право на Всесвітню виставку. Зіставлення гордості й безмежного зла вразило мене й дозволило глибше придивитися до природи людини та її прагнень. Що більше я читав про виставку, то дужче вона мене захоплювала. Те, що Джордж Ферріс здійснив спробу збудувати щось настільки нове й масштабне — і воно вдасться з першого разу, — у ці дні буденної судової тяганини за борги є геть неймовірним явищем.

Існує великий пласт інформації про цю виставку та про Деніела Бьорнема в чудово впорядкованих архівах Чиказького історичного товариства, у бібліотеках Раєрсона і Бьорнема в Інституті мистецтв Чикаго. Гарну інформаційну базу я отримав у бібліотеці Сьюзалло при Вашингтонському університеті, одній із найкращих і найякісніше організованих бібліотек, у яких мені випадало бувати. Також побував я в бібліотеці Конгресу в Вашингтоні, де провів чимало щасливих годин, поринувши у папери Фредеріка Ло Олмстеда, хоча моє щастя інколи затьмарювала складність читання нерозбірливого почерку маестро.

Я читав — і занурювався в десятки книжок про Бьорнема, Чикаго, виставку й кінець вікторіанської епохи[63]. Кілька з книжок виявилися особливо цінними: «Бьорнем із Чикаго» Томаса Гайнза (1974); «Ф. Л. О. Біографія Фредеріка Ло Олмстеда» Лори Вуд Роупер (1973); «Ділянка вдалині» Вітольда Рибчинського (1999). А одна книжка — «Місто століття» Дональда Л. Міллера (1996) — стала для мене неоціненним супутником у подорожі старим Чикаго. Чотири путівники особливо стали мені в пригоді: путівник Чикаго Еліс Сінкевич (1993); «Цвинтарі Чикаго» Метте Гака й Урсули Бєльскі (1999); «Офіційний путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» (1893); і «Путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» фірми «Rand, McNally & Co». Гак і Бєльскі допомогли мені навідати цвинтар Ґрейсленд, абсолютно чарівне місце, де, хоч як це парадоксально звучить, оживає історія.

Голмс виявився особою важковловною, «завдяки» передусім отому рішенню філадельфійського судді не слухати приведених на процес окружним адвокатом Ґремом тридцятьох свідків. Про Голмса написано кілька книжок — і в усіх розповідається зовсім різне. Дві з них — «Нелюд» Гарольда Шехтера й «Лікар-кат» Давіда Франке (та сама, яку цитував сучасний серійний убивця доктор Свонґоу), видаються найбільш вартими довіри. Є ще дві праці, які дають конкретну фактичну базу. По-перше, це мемуари детектива Френка Ґеєра «Справа Голмса — Пайтзеля», у яких детально описано події, починаючи від арешту Голмса, також Ґеєр цитує важливі документи, які нині вже не існують. Мені пощастило придбати примірник цієї книжки в букініста онлайн. По-друге, це «Суд над Германом В. Маджеттом, відомим як Г. Г. Голмс», надрукована 1897 року: у цій книжці міститься повний запис засідання суду. Примірник цього видання я знайшов у бібліотеці Вашингтонського університету.

Голмс залишив власні мемуари — «Особиста історія Голмса», які я знайшов у відділі рідкісних книжок бібліотеки Конгресу.

Також він написав щонайменше три зізнання. Перше з’являється в книжці Ґеєра. Третє й найбільш сенсаційне — у газеті «Philadelphia Inquirer», за яке він отримав великий гонорар. Хоча й здебільшого облудні, ці мемуари й зізнання сповнені важливих деталей, які узгоджувалися з фактами, встановленими судом чи віднайденими Ґеєром і численними репортерами, які писали в пресі про Голмса від його арешту в Бостоні. Я багато в чому спирався на газетні статті «Chicago Tribune» і двох філадельфійських газет «Inquirer» і «Public Ledger». Чимало з цих статей рясніють неточностями і, підозрюю, вигадками. Я передивився їх, вишукуючи безсумнівні факти й відтворення оригінальних документів: листів, телеграм, інтерв’ю та інших матеріалів з першого джерела, виявлених поліцією чи наданих свідками, які вийшли наперед, щойно «Жахливий замок» Голмса з’явився на перших шпальтах газет. Один із найбільш приголомшливих і доволі цікавих аспектів кримінального розслідування наприкінці ХІХ століття полягав у тому, наскільки близько поліція підпускала репортерів до місця злочину, навіть під час слідства. У певний момент під час слідства над Голмсом чиказький шеф поліції сказав кореспонденту «Tribune», що скоро, мабуть, буде командувати загоном журналістів у ролі детективів.

Істинних мотивів Голмса ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Зосередившись на його боротьбі за володіння іншими людьми та владу над ними, я подаю лише одну можливість, хоча й розумію, що можна назвати скільки завгодно інших мотивів. У своїй розповіді я спираюся на відомі деталі його історії та поведінки, а також на те, що судовим психіатрам відомо про серійних убивць-психопатів і ті сили, які ними керують. Доктор Джеймс О. Рейні, психіатр із Сіетла, який час від часу займається судовою експертизою, прочитав мій рукопис і поділився спостереженнями за вдачею психопатів, яких у сучасних психіатричних посібниках називають довшою і нуднішою назвою — людьми з антисоціальним розладом особистості. Добре, що Альфред Гічкок до цієї реформи назви не дожив.

Звичайно, убивства Голмса бачив (серед тих, хто залишися живим) лише він сам, але на сторінках цієї книжки я відтворюю два з його вбивств. Я довго бився над тим, як це робити, й не раз перечитував «З холодним серцем» Трумена Капоте, намагаючись зрозуміти, як автор будує свою похмуру та хвилюючу розповідь. На жаль, виносок і приміток Капоте не робив. Сцени убивства я вибудовував, вдаючись до відомих деталей, створюючи правдоподібну оповідь, як міг би робити прокурор на суді. Мій опис смерті Джулії Коннер від хлороформу ґрунтується на свідченнях експертів, присутніх на суді над Голмсом, щодо властивостей хлороформу та його дії на людське тіло.

Я не наймав дослідників і сам не проводив попередніх досліджень через інтернет. Мені потрібен безпосередній контакт із джерелами, і добути його можна лише в один спосіб. Для мене кожен похід у бібліотеку чи архів — це як маленька детективна історія. У таких походах завжди є моменти, коли минуле загоряється життям, неначе сірник у темряві. Під час одного візиту до Чиказького історичного товариства я знайшов справжні послання Прендерґаста до Альфреда Трюда. Я сам бачив, як сильно вдавлювався олівець у папір.

Цитати я намагався робити якомога лаконічнішими. Я цитую конкретні документи чи суперечливі матеріали, але широковідомі факти подаю без лапок. У двох сценах убивств я викладаю моє уявлення і цитую ті факти, які вважаю надійними. Подальші цитати являють собою мапу. Кожен, хто піде за нею моїми слідами, дійде таких самих висновків.