Диявол у Білому місті

Чорне місто

Про те, як легко було зникнути.

Щодня тисячі потягів прибували й відбували з Чикаго. Багато з цих поїздів привозили незаміжніх молоденьких дівчат, які ще ніколи в житті не бачили міста, але сподівалися, що найбільше й найсуворіше з них стане їхнім домом. Джейн Аддамс, міська реформаторка, засновниця чиказького «Галл-гаусу»[14], писала: «Ще ніколи за весь час існування цивілізації стільки юних дівчат раптово не отримували свободи вийти з-під захисного батьківського даху на вулиці міста й заходити під чужий дах без супроводу». Ці жінки шукали роботу друкарок, стенографісток, швачок і ткаль. Брали їх на роботу здебільшого порядні громадяни, налаштовані на якісну та прибуткову працю. Але не завжди. 30 березня 1890 року службовець Першого національного банку розмістив у рубриці «Шукаємо працівників» газети «Chicago Tribune» попередження для стенографісток: «Ми глибоко переконані, що жоден чесний і порядний діловий чоловік при своєму глузді не даватиме оголошень, що шукає стенографістку біляву, привабливу, без родичів у місті, чи вимагатиме прислати фотокартку. Усі подібні вимоги вирізняються крайньою вульгарністю, і ми вважаємо, що для будь-якої дами небезпечно відгукуватися на такі негідні оголошення».

Жінки ходили на роботу пішки вулицями повз бари, гральні заклади й борделі. Порок процвітав, його офіційно терпіли. «Вітальні та спальні чесних людей були (і зараз є) доволі нудним місцем, — писав Бен Гект у пізні роки свого життя, намагаючись пояснити цю тривку рису старого Чикаго. — По-своєму було навіть приємно усвідомлювати, що за їхніми вікнами, дихаючи сірчаним димом, скрадається диявол». Макс Вебер уподібнив місто до «людини зі знятою шкірою» — і це порівняння виявилося моторошно влучним.

Безвісна смерть не була рідкістю й могла спіткати людину рано. Кожен із тисяч потягів, що прибували й відбували з міста, рухався на рівні землі. Зробивши крок із бордюру, можна було потрапити під паровоз «Chicago Limited». Щодня на міських залізничних переїздах гинуло в середньому двоє людей, часто від жахливих травм. Пішоходи, бувало, знаходили відрізані голови. Були й інші небезпеки. Трамваї падали з розвідних мостів. Кінь міг понести й потягти за собою екіпаж просто в натовп людей. Пожежі щодня забирали з десяток життів. Описуючи жертв пожежі, газетярі полюбляли використовувати слово «спеклися». У місті ходили дифтерія, тиф, холера, грип. І вбивства також були. У ті часи, коли відбувалася виставка, по всій країні різко збільшилася частота вбивств, але особливо помітним це було в Чикаго, де виявилося, що поліції бракує людей і вміння, щоб упоратися з такими обсягами карних справ. Протягом першого півріччя 1892 року в місті сталося майже вісімсот насильницьких смертей. Четверо людей на день! Головним чином убивали за обставин прозаїчних: пограбування, побутові сварки, ревнощі. Чоловік міг застрелити жінку, жінка — чоловіка, діти — одне одного випадково. Це все було цілком зрозуміло. Убивств, подібних до тих, що сталися в лондонському Вайтчейпелі, не бувало. П’ять убивств, скоєних Джеком-Різником у період його активності 1888 року, не мали жодного пояснення і полонили уяву читачів по всіх Сполучених Штатах: обивателі не вірили, що подібне може трапитися в їхніх рідних американських містечках.

Але все змінювалося. Межа між моральним і порочним, здавалося, всюди розмивалась. Елізабет Кейді Стентон виступала за розлучення. Кларенс Дарроу — за вільне кохання. Молода жінка на прізвище Борден убила власних батьків.

А в Чикаго молодий красень-лікар зійшов із потяга з валізкою хірурга в руках. Він вступив у світ, сповнений гуркоту, диму, пари, виразних запахів забитої худоби. Йому це місце припало до душі.

Пізніше стали надходити листи: від Сіґрандів, Вільямсів, Смайтів і незліченних інших, — адресовані до химерного похмурого замку на розі Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Рідні намагалися розшукати дочок і внуків.

Зникнути було легко, просто було й удати незнання, і дуже нескладно в цих димах і гуркоті приховати чорну справу, яка вже пустила коріння.

Таким був Чикаго напередодні найбільшого ярмарку в історії країни.

«Неприємності тільки починаються»

У понеділок вранці 24 лютого 1890 року дві тисячі людей зібралися на хіднику та проїжджій частині вулиці під вікнами редакції «Chicago Tribune»; водночас подібні юрби збиралися коло решти двадцяти восьми редакцій чиказьких щоденних газет, а також у вестибюлях готелів, у барах і конторах «Western Union» і Поштово-телеграфної компанії. Серед тих, хто зібрався біля редакції «Tribune», були ділки, дрібні конторські службовці, мандрівні торгівці, стенографістки, поліцейські та як мінімум один перукар. Хлопчики-посильні стояли теж, готові чимдуж побігти повідомляти важливі новини. Було холодно. У провулках стояв дим, і в такій атмосфері ледве було видно на кілька кварталів. Час від часу поліція розчищала шлях, аби міг проїхати черговий яскраво-жовтий трамвай. Підводи з гуртовими партіями товарів торохкотіли бруківкою, їх везли велетенські коні, видихаючи пару в довколишній туман.

Час минав у чеканні, повітря просто наелектризувалося. Адже Чикаго — горде місто. На кожній його вулиці, у кожному куточку люди вдивлялися в обличчя продавців, візників, офіціантів і посильних, намагаючись визначити, чи вже відома новина, чи добра вона, чи погана. Поки що рік був вдалий. Населення Чикаго вперше досягло мільйона, і місто посіло друге місце в країні після Нью-Йорка, хоча роздратовані філадельфійці, чиє місто раніше було другим, поквапилися зауважити, що чиказці схитрували (саме вчасно перед переписом, що робиться раз на десять років) і в 1890 році приєднали до міста великі території. Чиказці на таку шпильку лише знизували плечима. Усе одно місто велике. Сьогоднішній же успіх мав нарешті розвіяти східний стереотип, що Чикаго — просто жадібна провінція, відома лише забоєм свиней, а невдача стала б таким приниженням, від якого місто отямилося б нескоро, з огляду на те, як його верхівка нахвалялася, що воно має перемогти. Саме отакі вихваляння, а не постійний південно-східний бриз надихнули нью-йоркського редактора Чарльза Андерсона Дейну назвати Чикаго «вітряним містом».

У своїх кабінетах на верхньому поверсі будинку «Рукері»[15] сорокатрирічний Деніел Бьорнем і його партнер Джон Рут, котрому щойно виповнилося сорок, відчували напругу особливо гостро. Вони брали участь у таємних переговорах, домовилися про певні речі й навіть провели польове дослідження заміських територій. Це були провідні архітектори Чикаго. Вони першими зводили висотні будівлі та спроектували перший у країні будинок, який міг називатися хмарочосом; здавалося, з кожним роком у світі з’являється нова найвища будівля. Коли вони переїхали до «Рукері» на розі вулиць Ла Салль і Адамса, розкішної світлої будівлі, спроектованої самим Рутом, їм відкривався такий краєвид на місто й озеро, яких раніше не бачив ніхто, крім будівельників. Проте вони знали, що сьогоднішня подія затьмарить усі їхні попередні досягнення.

Новина прийде телеграфом із Вашингтона. «Tribune» отримає її від одного з власних репортерів. Редактори, коректори та складальники формуватимуть «додаткові» випуски, а кочегари підкидатимуть вугілля лопатами в топку парових пресів. Один зі співробітників приліплюватиме кожен свіжий бюлетень до вікна, щоб перехожі могли прочитати.

Невдовзі після четвертої години, стандартного часу прибуття потяга, до «Tribune» прийшло перше телеграфне повідомлення.

Навіть Бьорнем не міг точно сказати, хто перший висунув цю пропозицію. Складалося враження, що ідея дозріла в кількох розумах одночасно, спочатку йшлося просто про відзначення чотирьохсотріччя відкриття Америки Колумбом — про те, щоб провести всесвітній ярмарок з такої нагоди. Спочатку ця ідея не набрала великої сили. У гонитві за багатством і владою, розпочатій наприкінці Громадянської війни, Америка, здавалося, не була особливо зацікавлена у відзначенні подій далекого минулого. Проте 1889 року французи зробили те, що вразило весь світ.

У Парижі на Марсовому полі Франція відкрила «Exposition Universelle» — всесвітню виставку-ярмарок, настільки масштабний, розкішний та екзотичний, що гості, відвідавши його, залишалися переконаними, що перевершити його неможливо. У серці виставки стояла залізна вежа, яка здіймалася в небо на понад триста метрів — вище за будь-що, збудоване людьми на землі. Вежа не лише принесла своєму архітекторові Александру Ґюставу Ейфелю вічну славу, але й наочно довела, що Франція готова потіснити США з першого місця в підкоренні заліза і сталі, незважаючи на Бруклінський міст, славнозвісну залізничну «Підкову» в штаті Пенсільванія та інші безсумнівно видатні досягнення американських інженерів.

І в такому стані речей Сполучені Штати були самі винні. У Парижі Америка лише так-сяк спробувала похизуватися своїми мистецькими, промисловими й науковими талантами. «Нас вважатимуть одним із народів, яким байдуже, який вигляд вони мають», — писав паризький кореспондент «Chicago Tribune» 13 травня 1889 року. Інші країни, писав він, виставили гідні й стильні експонати, тоді як американські учасники ярмарку наставили мішанину павільйончиків і кіосків без жодного мистецького ладу чи єдиного плану. «Результатом, на жаль, було безладне нагромадження крамничок, будочок і базарів, часто самих по собі неприємних та ще й недоладно поєднаних». Натомість Франція зробила все можливе, щоб прославитися в очах усіх і кожного. «Інші країни тут — не конкуренти, — писав кореспондент, — вони є просто тлом для французів, і вбогість їхніх експозицій підкреслює повноту, багатство та блиск Франції, немов так і було задумано від початку».

Навіть Ейфелева вежа, щодо якої американці радо робили прогнози, що це страховище навіки спаплюжить милий паризький краєвид, виявилася несподівано стрункою, звужуючись догори від широкої основи, немов слід від ракети. З таким приниженням американці не бажали миритися. Гордість країни та зростання її могутності й міжнародного статусу підносили патріотизм до нових висот. Сполучені Штати потребували можливості перевершити французів, а надто «переейфелити Ейфеля». Раптово ідея провести в себе грандіозний ярмарок на честь Колумбового відкриття захопила всіх.

Спочатку більшість американців були переконані, що коли вже десь треба проводити виставку на честь першопочатку американського народу, то робити це слід у Вашингтоні, столиці держави. З цим погоджувалася навіть редакція чиказької газети. Але в ході формування цієї думки інші міста почали вбачати в події жаданий приз, а особливо жаданий через ту велич, яку та подія принесе. Усім захотілося зробити своє місто магнітом, адже місцева честь за тих часів була на наступному місці після честі кровної. Раптом провести ярмарок захотіли Нью-Йорк і Сент-Луїс. Вашингтон обґрунтовував свою кандидатуру тим, що він є урядовим центром, а Нью-Йорк — тим, що він є центром усього на світі. Яку думку мав щодо цього Сент-Луїс, усім було байдуже, хоча і в нього були на цей предмет певні аргументи.

Ніде громадянська гордість не була настільки потужною силою, як у Чикаго, де люди вели мову про «дух Чикаго» як про щось відчутне і пишалися швидкістю, з якою місто відбудувалося після великої пожежі 1871 року. Місто не просто було відновлене; воно стало передовим містом у сфері торгівлі, промисловості й архітектури. Проте все багатство не могло похитнути поширений стереотип, що Чикаго — місто другорядне, в якому свинячу тушу цінують вище, ніж Бетховена. Нью-Йорк був культурною столицею країни, містом витончено-світським, і його еліта й газетярі ніколи не давали жителям Чикаго про це забути. Виставка, влаштована як слід — тобто ще краще, ніж у Парижі, — могла б розвіяти такі уявлення раз і назавжди. Редактори чиказьких щоденних газет, побачивши, що до конкурсу долучився Нью-Йорк, почали ставити питання: а чому не Чикаго? «Tribune» попереджала, що «Нью- йоркські шуліки, грифи, стерв’ятники та всілякі інші нечистоплотні створіння, як повзучі, так і летючі, намагаються добутися права на проведення виставки».

29 червня 1889 року мер Чикаго ДеВітт К. Кріджір оголосив присуд громадянського комітету в складі 250 найвидатніших жителів міста. Комітет зібрався і виніс резолюцію, яка закінчувалася такими словами: «Ті, хто допомагав розбудовувати Чикаго, бажають, щоб ярмарок було проведено, і, з огляду на справедливість і обґрунтованість цього бажання, мають намір його провести».

Проте останнє слово мало бути за Конгресом, і тепер настав час вирішального голосування.

Працівник «Tribune» підійшов до вікна та приліпив на шибку перший бюлетень.

У першому голосуванні Чикаго опинився попереду з великим відривом: 115 голосів проти 72 за Нью-Йорк. Далі йшов Сент-Луїс, а за ним — Вашингтон. Один конгресмен узагалі був проти проведення ярмарку й усім на зло проголосував за перевал Камберленд[16]. Коли юрба під вікнами редакції побачила, що Чикаго обійшов Нью-Йорк на 43 голоси, то вибухнула криками «ура», свистом і оплесками. Але водночас усі розуміли, що Чикаго ще потрібно 38 голосів, щоб отримати просту більшість для здобуття права на проведення ярмарку.

Знову голосування. Світло дня послабшало, зробилось рідким, як пісна юшка. Хідники заповнилися людьми, які поверталися з роботи. Друкарки — жінки, які працювали на новітніх ділових машинах — натовпами виходили з «Рукері», «Монтоку» та інших хмарочосів, вбрані під пальтами в незмінні білі блузки й довгі чорні спідниці, котрі так гарно поєднувалися з клавішами їхніх «ремінґтонів». Візники лаялися і притримували коней. Понад юрбою квапливо йшов ліхтарник, засвічуючи газові пальники на кованих стовпах. Зненацька все набуло кольорів: жовті трамваї, раптова синя пляма сумки хлопчини, який біжить кудись із повною торбою телеграм, розносячи адресатам радість і горе; візники засвічують ліхтарі ззаду своїх екіпажів; біля капелюшної крамниці по другий бік вулиці сидить великий позолочений лев. Угорі, на багатоповерхових будівлях, загоряються газові ріжки й електричне світло, прикрашають темряву нічними квітами.

І знову до вікна редакції підходить працівник, вивішуючи результат уже п’ятого голосування. «Юрбу охопив сумний настрій, тяжкий і холодний», — писав журналіст. На користь Нью-Йорка додалося п’ятнадцять голосів, а на користь Чикаго — тільки шість. Розрив між містами скорочувався. Отой самий перукар у натовпі зауважив до всіх, хто стояв поруч: голоси для Нью-Йорка, напевне, додалися від тих, хто перед тим голосував за Сент-Луїс. Почувши таке одкровення, лейтенант Александер Росс заявив: «Панове, я готовий стверджувати, що будь-хто із Сент-Луїса пограбував би церкву!» Інший чоловік вигукнув: «Чи отруїв би песика своєї дружини!» Останній закид зустріли вигуками згоди й підтримки.

У Вашингтоні група підтримки Нью-Йорка, у тому числі Чонсі Деп’ю, президент Центральної залізниці в Нью-Йорку й один із найвидатніших тогочасних промовців, відчула, що вітер змінюється, і попросила перерви до наступного дня. Почувши про це, юрба під вікнами «Tribune» невдоволено загула й зашипіла, правильно зрозумівши цей крок як спробу виграти час, щоб сформувати численніше лобі.

Цій пропозиції ходу не дали, але Палата представників проголосувала за коротку перерву. Натовп залишився стояти.

Після сьомого голосування Чикаго бракувало лише одного голосу, щоб отримати більшість. Нью-Йорк, фактично, програв. На вулиці стало тихо. Візники зупинили екіпажі. Поліція не зважала на рекордно довгу вервечку стоячих трамваїв, що розтяглася зліва і справа від того місця величезною кадмієвою лінією. Пасажири повиходили й теж стежили за вікном «Tribune», чекаючи нових повідомлень. Під тротуаром телеграфні кабелі гули на мінорній ноті напруженого чекання, яке ніяк не розсіювалося.

Невдовзі у вікні «Tribune» з’явився інший чоловік. Молодий, високий, стрункий, із чорною бородою. Він без жодного виразу зміряв поглядом юрбу. В одній руці в нього була банка з клеєм, а в другій — аркуш бюлетеня. Чоловік трохи почекав. Поклав аркуш на стіл, так, що тексту нікому не було видно, але кожен із тих, хто чекав надворі, бачив, як рухаються його плечі. Бородань неквапом відкрив банку. У його обличчі було щось похмуре, немовби він зазирав у труну. Чоловік методично намазав аркуш клеєм. Перш ніж він підняв повідомлення до вікна, минуло доволі багато часу.

Обличчя молодика залишалося непроникним. Він приклеїв на скло бюлетень.

Бьорнем чекав. Вікна його кабінету виходили на південь, так само й вікна Рута: це сповнювало їхню потребу в природному світлі — цієї розкоші бракувало в усьому Чикаго, де газовим ріжкам, котрі досі були головним джерелом штучного освітлення, непросто було пробити постійну задимлену сутінь над містом. Електричні лампочки, які часто поєднувалися в приміщеннях із газовим освітленням, тільки починали з’являтися в найновіших будівлях, але в певному розумінні ще й додавали темряви, бо потребували генераторів у підвалі, а генератори були парові й працювали на вугіллі. Коли сутеніло, газові ліхтарі на вулиці й на будинках забарвлювали дим у тьмяно-жовтий колір. У кабінеті Бьорнема було чути лише шипіння газового освітлення.

Те, що він зараз сидить на цьому місці — чоловік такого високого професійного статусу в кабінеті високо над містом, — дуже здивувало й потішило б його покійного батька.

Деніел Хадсон Бьорнем народився в Гендерсоні, штат Нью-Йорк, 4 вересня 1846 року в родині, що жила за сведенборгіанськими принципами послуху, упокореності та служіння людям. 1855 року, коли Деніел мав дев’ять років, сім’я переїхала до Чикаго, де батько почав успішну справу з гуртової торгівлі ліками. Учнем Бьорнем був не блискучим: «Документація школи свідчить, що його середня успішність часто становила всього лише 55 %, — виявив один репортер, — і, здається, найвищим його досягненням стала середня успішність 81 %». Проте Деніел завжди мав відмінні оцінки з малювання та креслення. У вісімнадцять років батько відправив юнака на схід учитися з приватними викладачами, щоб він підготувався до вступу в Гарвард чи Єльський університет. Хлопець, як виявилося, хворобливо боявся іспитів. «Я пішов складати екзамени до Гарварду з двома людьми, готовими гірше за мене, — згадував він. — Ті двоє все легко склали, а я провалився: два чи три рази просидів весь іспит, не в змозі написати жодного слова». Те саме трапилося й під час вступних іспитів до Єльського університету. Обидва шановані заклади відмовилися від Бьорнема. Він ніколи цього не забуде.

Восени 1867 року двадцятиоднорічний Бьорнем повернувся до Чикаго. Він шукав роботи, яка йому вдаватиметься, і став креслярем в архітектурній фірмі «Лорінґ і Дженні». Він знайшов своє покликання, писав він 1868 року, і сказав батькам, що хоче стати «найкращим архітектором у місті чи в країні». Однак наступного року молодий чоловік подався до Невади із друзями — вони хотіли спробувати щастя як золотошукачі. Із цього нічого не вийшло. Він балотувався до законодавчих зборів штату Невада, але й тут зазнав невдачі. Деніел повернувся до Чикаго без грошей, у вагоні для худоби, і пішов працювати в фірмі архітектора Л. Лоріна. Потім настав жовтень 1871 року: корова перекинула в хліву гасову лампу, колотнеча, сильний вітер… Велика пожежа знищила в Чикаго майже вісімнадцять тисяч будинків — і понад сто тисяч людей втратили домівку. Таке руйнування обіцяло непочатий край роботи для архітекторів міста. Але Бьорнем не долучився. Він став торгувати листовим склом — і прогорів. Спробував себе в ролі аптекаря — і кинув це заняття. «Є в нас, — писав він, — така родинна схильність: швидко втомлюватися від одноманітної справи…»

Батько Бьорнема, розгніваний і схвильований, 1872 року познайомив сина з архітектором Пітером Вайтом, котрий був у захваті від креслярського вміння Деніела й узяв його до себе креслярем. На той час молодикові було двадцять п’ять років. Йому подобався і Вайт, і робота, а особливо симпатичний йому був інший кресляр у фірмі — південець на ім’я Джон Веллборн Рут, молодший на чотири роки. Рут народився в Лампкіні (штат Джорджія) 10 січня 1850 року, він був музичним вундеркіндом: співати навчився раніше, ніж говорити. Під час Громадянської війни, коли горіла Атланта, батько контрабандою відправив його до Англії, в Ліверпуль, на конфедераційному судні, яке порушило блокаду. Рута зарахували були на навчання в Оксфорд, але не встиг він вступити до цього університету, як скінчилася війна і батько покликав його додому в Америку. Тепер його домом став Нью-Йорк, і там Рут навчався цивільної інженерії в Нью-Йоркському університеті, а потім став креслярем при архітекторі, котрий пізніше спроектував собор Святого Патріка.

Бьорнему Рут одразу сподобався навіть суто зовнішньо — і біла шкіра, і мускулясті руки, і те, як він працює за креслярським столом. Вони подружилися, згодом завели спільну справу. Перший спільний прибуток вони записали за три місяці до того, як паніка 1873 року притисла національну економіку. Але тут уже Бьорнем не відступився від свого заняття. Рут якимось чином зміг підтримати його, не дати зірватися. У результаті нестачу було покрито, обставини складалися їм на руку. Партнери боролися за замовлення, тимчасово наймаючись до інших, відоміших фірм.

Одного дня 1874 року до кабінету друзів зайшов чоловік — і водномить змінив їхню долю раз і назавжди. Візитер був у чорному й мав цілком пересічний вигляд, але за ним була кров, смерть і шалені прибутки. Чоловік шукав Рута, але того не було в місті. Тож гість відрекомендувався Бьорнему — його ім’я було Джон Б. Шерман.

Уточнення були зайві. Директор гігантської скотобази «Union Stock Yards», Шерман керував кривавою імперією, на яку працювало 25 000 чоловіків, жінок і дітей та де забивали чотирнадцять мільйонів тварин на рік. Прямо та опосередковано від бійні залежало життя п’ятої частини мешканців Чикаго.

Бьорнем сподобався Шерманові — сила, спокійний погляд синіх очей, упевненість у розмові. Шерман замовив фірмі будинок для себе на році Прейрі-авеню і Двадцять першої стрит — серед осель інших міських баронів, де час від часу можна було побачити тріо титанів у чорному: Маршалл Філд, Джордж Пуллмен[17] і Філіп Армор. Рут накреслив будинок — триповерховий, із фронтоном і гостроверхим дахом, із червоної цегли, темно-жовтого пісковику, синього граніту й чорного сланцю; Бьорнем удосконалив креслення і керував будівництвом. Якось Бьорнем стояв біля входу до будівлі, дивлячись на роботу, і тут до нього підійшов молодий чоловік із дещо зверхнім виразом обличчя і химерною, теж якоюсь зарозумілою, ходою — ці ознаки були радше вродженими, ніж наслідком надто високої думки про себе — і відрекомендувався: Луїс Саллівен. Це ім’я нічого Бьорнему не сказало. Саллівенові було вісімнадцять, Бьорнему — двадцять вісім. Він по секрету признався Саллівенові, що самими будинками обмежуватися не збирається: «Я собі думаю, — сказав Деніел, — братися до великих справ, робити масштабні речі, працювати із солідними людьми, заснувати велику організацію, адже без організації такі справи робити неможливо».

Дочка Джона Шермана Марґарет також навідувалася на це будівництво. Вона була молода, гарненька, білява і вчащала туди під тим приводом, що навпроти мешкає її подруга Делла Отіс. Марґарет новий будинок дуже подобався, але ще дужче припав їй до серця архітектор, котрий настільки невимушено почувався серед пірамід каміння й дощок. За якийсь час Бьорнем зрозумів, що чого йдеться. Він зробив дівчині пропозицію. Вона погодилася; залицяння ішло легко. Аж тут раптово стався скандал. Старший брат Бьорнема, підробивши чеки, завдав серйозного удару батьковій аптечній справі. Деніел, не гаючись, пішов до батька Марґарет і попросив його розірвати заручини, з огляду на те, що на тлі такого скандалу їм не годиться бути зарученими. Шерман відказав, що шанує чесність Бьорнема, але його прохання виконувати не став.

— Кожне стадо не без паршивої вівці, — заспокоїв його Шерман.

Згодом Шерман — жонатий чоловік — утече до Європи з дочкою друзів.

Бьорнем і Марґарет побралися 20 січня 1876 року. Шерман купив їм будинок на розі Сорок третьої стрит і Мічиган-авеню, біля озера, але головне — неподалік бійні. Йому хотілося, щоб зять жив близько. Бьорнем викликав у Шермана симпатію, шлюб він сприйняв позитивно, але все ж молодому архітекторові довіряв не до кінця. На думку тестя, Деніел забагато випивав.

Проте ці сумніви жодним чином не впливали на те, наскільки Шерман шанував архітектурний талант Бьорнема. Він замовляв йому й інші будівлі. Найбільшу довіру він виказав Бьорнему з Рутом, замовивши їм браму для «Union Stock Yards» — таку, щоб вона відображала значущість закладу, яка зростала щодень. Результатом стала Кам’яна брама: три арки лемонтського вапняку з мідним навершям, над середньою (без сумніву, ідея Рута) — вирізьблене погруддя улюбленого бугая Джона Шермана, котрого теж звали Шерман. Брама стала місцевою цікавинкою та орієнтиром і дожила й до ХХІ століття — коли відтоді, як остання свиня пішла у вічність, перетнувши величезний дерев’яний «Міст зітхань», минуло вже чимало часу.

Рут теж одружився з дочкою поважної фігури зі скотобази, але йому менше поталанило в особистому житті. Він спроектував будинок для Джона Вокера, президента підприємства, і познайомився з його дочкою Мері. Уже бувши його нареченою, вона захворіла на сухоти. Хвороба розвивалася дуже швидко, але Рут залишився вірним Мері, хоча й усім було зрозуміло: він фактично бере до шлюбу небіжчицю. Церемонію провели в тому будинку, який спроектував Рут. Подруга наречених, поетка Гарріет Монро, разом з іншими гостями чекала, коли на сходах з’явиться молода. Єдиною дружкою була сестра Монро — Дора. «Довге чекання налякало нас, — згадує Гарріет, — але нарешті наречена з’явилася: її, схожу на білу примару, вів під руку сходами вниз батько. О, як повільно, немов вагаючись, тягла вона за собою довгий атласний шлейф, як спроквола йшла з широких сходів і через залу до вікна в еркері, оздобленого квітами й виноградною лозою. То було дивне й сумне видовище». Наречена Рута була така квола, що свою шлюбну клятву промовляла пошепки. «Її веселощі, — писала Гарріет Монро, — були наче коштовні оздоби на черепі…»

Минуло шість тижнів — і Мері Вокер-Рут померла. Через два роки Рут узяв за жінку Дору Монро — ту саму, яка була дружкою, — і, дуже ймовірно, розбив серце її сестрі-поетці. Практично немає сумнівів, що Гарріет теж була закохана в Рута. Вона мешкала поблизу й часто приходила в гості до подружжя в їхню оселю на Астор-плейс. 1896 року вона опублікувала таку біографію Рута, від якої ангел би зашарівся. Пізніше у власних мемуарах «Житті поета» вона писала про шлюб Рута і її сестри, що він був «настільки абсолютно щасливий, що мої власні мрії про щастя, зміцнені отаким прикладом, вимагали такого самого прекрасного сповнення й аж ніяк не меншого». Але подібного щастя на долю Гарріет не випало, і натомість вона присвятила життя поезії та врешті-решт заснувала журнал «Поезія», в якому допомогла Езрі Паунду торувати шлях до всенародної слави.

Справи в Рута з Бьорнемом ішли пречудово. На їхню фірму замовлення сипалися, мов із рога достатку — частково через те, що Рутові вдалося розв’язати ту хитру задачу, котра мучила чиказьких забудовників від самого заснування міста. А його рішення допомогло місту стати столицею хмарочосів, попри, здавалося б, геть непридатний для такого будівництва ландшафт.

У 1880-х роках Чикаго вибухоподібно розростався і ціни на землю зросли до незбагненного рівня, особливо в центральному районі, на «Колі» (який дістав цю назву через те, що там було розташовано коло трамвайних ліній). Ціни на землю зростали, тож її власники шукали способів, як найкраще використати вкладені в неї гроші. Їх вабила висота.

Найбільш серйозне обмеження накладала здатність людей підійматися сходами, особливо попоївши так, як заведено було в ХІХ столітті, але цю перешкоду усунула поява ліфтів і, що не менш важливо, винахід Ілайші Ґрейвз Отіс — механізм аварійної зупинки, котрий не давав ліфту впасти. Однак інші обмеження ніде не поділися: передусім кошмарний характер ґрунтів на території міста, який спонукав одного інженера висловитися, що закладення фундаментів у Чикаго — це випробування, яке «за підступністю, напевне, не має рівних у світі». Тверда порода залягає на глибині близько 38 метрів, і як з економічної, так і з безпекової точки зору ця глибина для робітників у ХІХ столітті залишалася недосяжною. Між породою і поверхнею землі залягала суміш глини й піску, настільки насичена водою, що інженери називали її терміном «ґумбо»[18]. Навіть під вагою невеликих споруд земля просідала, й архітектори вже заздалегідь залишали запас десять сантиметрів на усадку, сподіваючись, що запланований у проекті рівень землі через певний час зійдеться з дійсним.

На той час знали тільки два способи розв’язувати таку проблему з ґрунтами: будувати низеньке, щоб вона й не виникала, або робити кесони до основної породи. Друга техніка вимагала риття глибоких свердловин, зміцнення їхніх стінок, закачування в кожну повітря під таким тиском, щоб не пускати всередину воду: цей процес спричиняв сумнозвісну кесонну хворобу, від якої подекуди гинули люди, тож застосовувався здебільшого будівельниками мостів, які не мали іншого вибору. Джон Оґастес Рьоблінг прославився Бруклінським мостом, збудованим із застосуванням кесонів, але вперше до цієї техніки в США вдалися раніше, у 1869–1874 роках, коли Джеймс В. Ідз перекинув у Сент-Луїсі міст через Міссісіпі. Ідз виявив, що робітники починають страждати від кесонної хвороби на глибині 18 метрів, а в Чикаго треба було робити удвічі глибші кесони. Із тих 352 будівельників, які працювали в східному кесоні мосту, хвороби, пов’язані з тиском, забрали життя в 12 людей, двох зробили інвалідами, і ще 60 людей від таких станів постраждало — тобто рівень нещасних випадків становив 20 відсотків.

Але чиказькі землевласники бажали прибутків, а в центрі міста прибуток означав висоту. У 1881 році один массачусетський інвестор Пітер Чардон Брукс Третій, доручив фірмі «Бьорнем і Рут» збудувати найвищу конторську будівлю, якої ще в Чикаго не бувало. Назвати її він хотів «Монток». Раніше він дав їм перше центральне замовлення — семиповерховий Ґренніс-блок. У цій будівлі, за словами Бьорнема, «почала виявлятися наша оригінальність… Це було диво. Усі ходили на нього подивитися, місто почало пишатися цим будинком». Товариші перенесли свої кабінети туди на найвищий поверх (по суті, дуже ризикований крок, але на той час про це ніхто не знав). Брукс хотів іще будівлю — на п’ятдесят відсотків вищу. «Якщо, — сказав замовник, — земля витримає».

Партнерів Брукс швидко розчарував, виявився перебірливим і скупим, до того ж йому був байдужий вигляд будівлі — аби виконувала свою функцію. Він давав розпорядження, які на багато років випередили відому вказівку Луїса Саллівена, що форма повинна йти після функціональності. «Уся будівля повинна бути для справи, а не для краси, — писав Брукс. — Її краса виражатиметься в усебічній пристосованості для використання». Нічого з неї не повинно стирчати — ні фігур, ні фронтонів, жодних виступів, які можуть збирати пил. Хотів, щоб усі труби були на видноті. «Оце все приховування труб — це помилка, вони всюди мають бути відкриті, в разі потреби — якісно й красиво пофарбовані». Він навіть прискіпливим оком зазирав у санвузли будівлі. За проектом Рута, під раковинами мали бути невеликі шафки. Брукс був проти: така шафа — «зручне пристановище для пилу та й мишей також».

Найхитрішою деталлю «Монтоку» був фундамент. Спочатку Рут хотів вдатися до тієї техніки, якою чиказькі архітектори користувалися ще з 1873 року, надаючи стійкості звичайним будівлям. Робітники будували кам’яні піраміди на підвальній плиті. Широка основа кожної з тих пірамід розподіляла вагу та зменшувала усадку, а вузький верх підтримував колони, які несуть навантаження. Але для того, щоб утримати десять поверхів з каменю й цегли, такі піраміди мали бути просто-таки гігантські — у підвалі повинна розташовуватися ціла Ґіза. Брукс був проти. Він хотів, щоб у підвалі було місце для котлів і генератора.

Розв’язання, коли Рут тільки-но додумався до нього, мабуть, здавалося занадто простим, щоб бути правдою. Він уявив собі це так: докопати до першого помірно міцного шару глини, який називається орштейн, і там закласти шар бетону завтовшки приблизно шістдесят сантиметрів. Поверх бетону робітники покладуть шар металевих рейок від одного краю основи до другого, а потім ще один шар таких рейок — під прямим кутом до попередніх. Аналогічно — наступні шари. Готову решітку потрібно буде залити портландцементом, і вийде широка міцна основа, яку Рут назвав плавучим фундаментом. Власне, він пропонував зробити шар штучної породи, на якій потім закладатиметься підмурівок будівлі. Бруксові це сподобалося.

Коли «Монток» збудували, він був таким новим, таким високим, що не піддавався опису загальними термінами. Невідомо, хто придумав це слово, але воно виявилося влучним, і «Монток» став першим будинком, котрий назвали хмарочосом. «Як Шартрський собор став взірцем готичного собору, — писав Томас Телмейдж, чиказький архітектор і критик, — так «Монток» став взірцем високої комерційної будівлі».

То був зоряний час архітектурних винаходів. Ліфти ставали швидшими й безпечнішими. Склярі налагодили виробництво найбільших за всю історію листів скла. Вільям Дженні з фірми «Лорінґ і Дженні», де починав архітектурну кар’єру Бьорнем, спроектував першу будівлю, яка мала металевий каркас, котрий ніс на собі її вагу — таким чином, основне навантаження припадало не на зовнішні стіни, а на скелет із заліза й сталі. Бьорнем і Рут зрозуміли, що винахід Дженні звільняє будівельників від останнього фізичного обмеження — обмеження висоти. Вони вдавалися до нього, будуючи дедалі вищі споруди, міста в небесах, населені новою породою ділків, яких дехто прозивав мешканцями скель. То були такі люди, писав Лінкольн Стеффенс, «які не хотіли ніякого кабінету, крім такого, де повітря за вікном свіже і прохолодне, краєвид широкий і мальовничий і де тиша панує посеред справ».

Бьорнем із Рутом стали багатіями. Не такими, як Пуллмен, не настільки, щоб їх відносили до перших людей, як Пітера Палмера й Філіпа Армора, і не тою мірою, щоб у міських газетах писали про нове вбрання їхніх дружин, але багатшими, ніж обидва очікували — так що Бьорнем щороку купував бочку гарної мадери й пускав її дозрівати, двічі провозячи навколо світу повільними вантажними суднами.

Із процвітанням фірми обидва партнери уповні виявили свою вдачу. Бьорнем сам по собі був талановитим художником і архітектором, але його найпотужнішим козирем було вміння завойовувати клієнта і втілювати в життя елегантні проекти Рута. Бьорнем був чоловік імпозантний, високий і сильний, із яскравими синіми очима — це все збирало навколо нього замовників і друзів подібно до того, як лінза збирає промені світла. «Деніл Хадсон Бьорнем — один із найкрасивіших чоловіків, яких я бачив, — писав Пол Старретт, котрий пізніше керуватиме будівництвом Імпайр- стейт- білдінґу; він приєднався до Бьорнема з Рутом у 1888 році як універсальний помічник. — Неважко було зрозуміти, як він отримує замовлення. Уже сам його вигляд і манери являють собою половину перемоги. Навіть найбанальніші слова в його вустах звучать поважно й переконливо». Старретт згадує, як його зворушили слова Бьорнема, що їх той любив повторювати: «Не треба дрібних планів: у них немає тих чарів, які здатні сколихнути людське серце».

Бьорнем розумів, що Рут — головний мистецький мотор фірми. На думку Деніела, молодший товариш мав геніальний дар швидко й повністю уявляти майбутню будівлю. «Ніколи не бачив людини, яка могла б із ним порівнятись у цьому, — казав Бьорнем. — Він замовкає, його погляд стає відсутнім, спрямовується кудись удалину — і ось уже будівля перед ним, уся як є, до останнього каменя». Водночас він усвідомлював, що Рута мало цікавить діловий бік архітектури й будівництво зв’язків у «Чиказькому клубі» чи «Юніон-лізі»[19], які, врешті-решт, і приносять замовлення.

Рут щонеділі зранку грав на органі в Першій пресвітеріанській церкві. Писав критичні статті про оперу в «Chicago Tribune». Багато читав із філософії, науки, мистецтва й релігії і в світських колах Чикаго уславився здатністю вести розмови на будь-яку тему, і то дуже розумно й дотепно. «То був неймовірний співрозмовник, — згадує його друг. — Здається, не було такої теми, над якою він не замислювався і з якої не був глибоко начитаний». Відрізнявся Рут і пустотливим почуттям гумору. Якось у неділю він грав на органі особливо поважно й похмуро. Парафіяни далеко не одразу помітили, що мелодія, котру виконує органіст, — це пісенька «Киш, мушко!» Одна жінка так описувала Бьорнема з Рутом: «Мені вони завжди уявлялися як таке собі велике потужне дерево, навколо якого скаче блискавка».

Кожен із цих двох цінував і поважав уміння товариша. Гармонія, котра була результатом цього, відображувалася і в роботі їхньої фірми, яка, за словами одного історика, працювала з механічною точністю бійні, — з огляду на зв’язок Бьорнема із Шерманом, цілком доречне зіставлення. Але також Бьорнем створив таку офісну культуру, подібна до якої набуде поширення тільки в наступному столітті. Він зробив при своїй конторі гімнастичний зал. В обідню перерву його працівники грали в гандбол. Бьорнем давав уроки фехтування. Рут влаштовував концерти-експромти на винайнятому піаніно. «У конторі панувала ділова суєта, — згадує Старретт, — проте дух цього місця був дивовижно вільний, легкий і людяний порівняно з усіма тими конторами, де мені випадало працювати».

Бьорнем розумів, що вони з Рутом удвох досягли такого успіху, якого ніколи б не побачили поодинці. Узгоджена праця дозволяла їм братися за дедалі сміливіші й зухваліші проекти в той час, коли багато з того, що робилося в їхній царині, було зовсім новим і шалене зростання висоти й ваги будівель збільшувало ризик фатальної помилки. Гарріет Монро писала: «Робота кожного з цих двох ставала дедалі важливішою для другого».

Зростала фірма, і місто теж. Чикаго більшало, вищало, багатшало; але водночас ставало бруднішим, темнішим і небезпечнішим. Міазми диму, насиченого сажею, чорнили вулиці, а інколи знижували видимість до одного кварталу, особливо в зимову пору, коли горіли всі вугільні печі. Нескінченний потік потягів, трамваїв, екіпажів — дво- і чотириколісні, усілякі ландо, фаетони, катафалки, всі їхні колеса, обкуті залізом, як молотки, торохкотіли по вулицях, — і той гуркіт не вщухав до півночі, тож улітку спати з відчиненим вікном було неможливо. У бідних районах купи сміття лежали в провулках чи перевалювалися через край величезних баків, де бенкетували щури й сині мухи. Мільярди мух. Дохлих собак, котів і коней лишали там, де вони впали. У січні вони замерзали в прикрих позах, у серпні — роздувалися й гнили. Багато таких трупів урешті викидали в річку Чикаго, головну комерційну артерію міста. Під час злив вона брудним віялом вливалася у води озера Мічиган, до веж, які позначали труби водоприймача питної води для міста. У дощі всі ті вулиці, які не мали покриття зі щебеню, спливали смердючою грязюкою — сумішшю кінського калу, мокрої землі й сміття, що збиралася між гранітних будівель, неначе гній у рані. Чикаго вражав і жахав приїжджих. Французький редактор Октав Юзанн назвав його «гордієве місто — таке величезне, настільки диявольське». Пауль Ліндау, німецький письменник і видавець, сказав про Чикаго: «Гігантський кінематограф справжнього жахіття, але дивовижно діловий».

Бьорнем любив Чикаго за ті можливості, що воно йому дало, але до самого міста ставився з дедалі більшим острахом. У 1886 році в них із Марґарет уже було п’ятеро дітей: дві дочки та троє синів; найменший із дітей — Деніел — народився у лютому того року. І в 1886 році Бьорнем купив старий фермерський будиночок біля озера в тихому сільці Іванстон, яке дехто прозивав приміськими Афінами. У будинку було шістнадцять кімнат на двох поверхах, навколо росли «чудові старі дерева», і прямокутна ділянка землі при будинку сягала озера. Бьорнем купив цей дім, попри те, що дружина й тесть спершу були проти цього, та й власній матері повідомив про купівлю вже тільки постфактум. Пізніше архітектор написав їй на свій захист: «Я купив цей будинок, бо більше не міг витримати того, що мої діти гуляють вулицями Чикаго…»

Успіх прийшов до Бьорнема з Рутом легко, але на їхню долю випадали й випробування. У 1885 році сталася пожежа і згорів «Ґренніс-блок», їхній флагман. На той час у кабінеті був один із партнерів, і він втік униз палаючими сходами. Тоді контору було перенесено на верхівку «Рукері». Через три роки готель, який вони будували в Канзасі, завалився під час робіт — кілька працівників постраждало, один загинув. Для Бьорнема це був тяжкий удар. Місто замовило коронерське[20] розслідування, яке зосередилося на тому, як будинок було спроектовано. Уперше за весь час своєї роботи Бьорнемові загрожувало серйозне звинувачення. Він писав дружині: «Не треба хвилюватися через цю історію, хоч там що пишуть у газетах. Без сумніву, буде осуд і буде чимало неприємностей, але врешті все залишиться позаду. Ми поставимося до всіх негараздів настільки просто, чесно й мужньо, наскільки на це здатні».

Ця пригода залишила в його душі глибокий слід — особливо те, що його компетентність мали оцінювати якісь бюрократи, на яких він не міг жодним чином вплинути. «Той коронер, — писав він Марґарет через кілька днів після обвалу, — противний дрібний лікар, продажний політикан, геть безмозкий, надокучив мені страшенно». Бьорнему було сумно, самотньо й хотілося додому. «Як же мені хочеться зараз бути там, де навколо мене спокій, біля тебе».

Десь у той час стався і третій удар, але інакшого ґатунку. Хоча Чикаго швидко набував слави промислового й комерційного генератора енергії, його еліта гостро відчувала зневагу ньюйоркців, підставою для якої був брак культурного капіталу. Щоб зарадити цій проблемі, видатний мешканець міста Фердинанд В. Пек запропонував збудувати глядацьку залу — таку велику й акустично досконалу, щоб змусити замовкнути всіх східних критиків й отримувати великий прибуток. Пек мріяв про будівлю, де крім величезного театру також буде готель, бенкетна зала й конторські приміщення. Численні архітектори, які вечеряли в ресторані Кінслі — чиказькому аналогу нью-йоркського закладу Дельмоніко, — погодилися, що то має бути унікальна, історична споруда для міста і що, швидше за все, вона до снаги Бьорнему з Рутом. Бьорнем був такої самої думки.

Пек зупинив свій вибір на чиказькому архітекторі Данкмарі Адлері. Пек розумів: якщо підведе акустика, то будівля не вдасться незалежно від її краси та розмірів. Тільки Адлер встиг раніше продемонструвати добре розуміння принципів акустичного проектування. «Бьорнем був незадоволений, — писав Луїс Саллівен, тепер уже партнер Адлера. — Та й Джон Рут був не в захваті». Побачивши перші креслення «Аудиторіум-білдінґу», Рут сказав: складається враження, що Саллівен «зібрався наляпати прикрас на черговий фасад».

Між двома фірмами стосунки були напружені від самого початку, хоча хто міг знати, що через не один рік по тому ворожнеча виллється у в’їдливі зауваження Саллівена щодо найкращих досягнень Бьорнема, причому тоді, коли Саллівенова кар’єра вже розчинятиметься в тумані алкоголю й розчарувань. Адже зараз напруга ще легка, на рівні нечутної вібрації перевантаженої сталі. Це протистояння було породжене різницею в поглядах на природу й мету архітектури. Саллівен вважав себе передусім митцем, ідеалістом. В автобіографії, написаній у третій особі, він схарактеризував себе так: «Чоловік із чистим серцем, відданим мистецтву, питанням філософії, релігії, принадам прекрасної природи, пошуку істини для людини в глибокій вірі та добрій силі». Бьорнема він називав «колосальним торгашем», зосередженим на створенні найбільших, найвищих, найдорожчих споруд. «Він був незграбний, мов слон, нетактовний балакун».

Будівельники почали зводити «Аудиторіум» 1 червня 1887 року. Результатом робіт стала величезна споруда, котра на той момент була найбільшою приватною будівлею в Америці. У глядацькій залі налічувалося понад чотириста місць, на двісті більше, ніж у нью-йоркській «Метрополітен-опері». Зала була кондиціонована: обладнана особливою системою продування повітря над льодом. Також у будівлі містилися конторські кабінети, величезна бенкетна зала й готель із чотирмастами розкішними номерами. Німецький турист згадує, що простим поворотом стрілки на електричному циферблаті на стіні можна було замовити в номер рушники, письмове приладдя, воду з льодом, газети, віскі або чищення взуття. Будівля стала найвідомішою в Чикаго. Президент США Бенджамін Гаррісон був присутній на її урочистому відкритті.

Урешті, ці негаразди для Бьорнема з Рутом виявилися не такими вже й важливими. Попереду було значно гірше, і то недалеко, але 14 лютого 1890 року, в день вирішального голосування, партнери почувалися приреченими на успіх до кінця життя.

Під редакцією «Tribune» стало тихо. Юрбі була потрібна якась хвилинка, щоб зрозуміти новину. Чоловік із довгою бородою зреагував першим. Він зарікався голитися, доки Чикаго не отримає свого ярмарку. Тепер він виліз на верхню сходинку сусіднього банку «Union Trust Company» — і видав такий крик, який один з присутніх порівняв із ревінням ракети. У натовпі крик підхопили, і невдовзі дві тисячі чоловіків і жінок та трохи дітей — в основному то були хлопчаки з телеграфної служби та кур’єри — вибухнули громовим «ура», яке увірвалося в цегляний каньйон, наче раптова повінь. Кур’єри помчали з новинами, хлопчаки з телеграфу побігли містом із контор Поштово-телеграфної компанії і «Western Union» чи погнали свої «безпечні» велосипеди фірми «Pope»: один до готелю «Grand Pacific», другий — до «Палмер-гаусу», а інші — до «Рішельє», «Аудиторіуму», «Веллінгтону», до розкішних будинків на Мічиган-авеню і Прейрі-авеню, до клубів — «Чикаго», «Сенчурі», «Юніон-ліги», а ще в дорогі борделі, зокрема до закладу Керрі Ватсон із чарівними дівчатами й річками шампанського.

А один хлопчак рушив у темряву неосвітленого провулку, де смерділо гнилими фруктами і стояла тиша, що її порушувало тільки шипіння газових ліхтарів на сусідній вулиці. Він знайшов заповітні двері, постукав і увійшов до кімнати, де зібралися чоловіки — і молоді, і старі, які говорили всі одночасно, дехто був геть п’яний. За бар правила труна посеред кімнати. Приглушене світло йшло від газових світильників, схованих за вмонтованими в стіни черепами. Де-не-де по кімнаті валялися й інші черепи. На стіні висів зашморг від шибениці, а також розмаїта зброя і закривавлене покривало.

Ось як була оздоблена штаб-квартира клубу «Вайтчейпел», названого так на честь району в лондонських нетрях, де два роки тому діяв Джек-Різник. Голова клубу мав офіційний титул Різника; серед членів були здебільшого журналісти, які приносили в клуб історії про вбивства, зібрані на вулицях міста. Зброя, що висіла на стінах, колись була справжнім знаряддям убивства, її надала клубу чиказька поліція; черепи — психіатр із найближчої божевільні, а покривало отримав один із членів клубу, коли писав репортаж про битву між армією й індіанцями сіу.

Дізнавшись, що Чикаго отримало право проводити ярмарок, члени клубу «Вайтчейпел» склали телеграму Чонсі Деп’ю, який найбільшою мірою втілював Нью-Йорк у кампанії за цю честь. Раніше Деп’ю обіцяв членам клубу, що в разі перемоги Чикаго він власною персоною прийде на наступне засідання клубу з тим, щоб бути розрубаним на шматки самим Різником — у фігуральному значенні цих слів, як він сподівався, хоча хтозна, що на думці в цих людей. Приміром, клубна труна колись використовувалася для транспортування тіла одного з членів, який покінчив із життям. Після того як тіло було розпізнане, клуб поніс його в піски над Мічиганом, на Індіана-дюнс, де однодумці покійного спорудили величезне багаття. Тіло поклали зверху — і все підпалили. Зі смолоскипами в руках, у чорних хламидах із каптурами вони оточили вогнище і співали гімни мертвим, попиваючи віскі. Також у клубі був звичай відряджати своїх членів у такому самому чорному вбранні, щоб вони безмовно викрадали приїжджих знаменитостей, везучи їх геть у чорному екіпажі з наглухо закритими вікнами.

Телеграма з клубу «Вайтчейпел» прийшла у Вашингтон до Деп’ю через двадцять хвилин після остаточного голосування, саме тоді, коли чиказька делегація почала святкувати перемогу в готелі «Віллард» коло Білого дому. У телеграмі було сказано: «Коли матимемо приємність побачити вас на нашому препараторському столі?»

Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».

Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, — сказав він журналістам «Tribune». — Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна паризькій — буде успіх. Якщо перевершить — буде перемога. А коли виставка являтиме собою крок назад, то вам відповідати перед усім американським народом за те, що взялися за те, до чого не здатні».

«Стережіться, — попередив він. — Будьте уважні!»

У Чикаго швидко заснували офіційну корпорацію з організації Всесвітньої «Колумбівської» виставки, щоб налагодити фінансування ярмарку та його будівництво. Офіційні особи потайки дали Бьорнему з Рутом зрозуміти, що вони стануть головними архітекторами цього будівництва. Нелегка ноша відновлення честі й слави країни після паризького ярмарку, котра лягла на плечі Чикаго, була твердо, хоч і делікатно, доручена тим, хто сидів на верхівці «Рукері».

Про поразку навіть думати не можна було. Якщо Всесвітня виставка не вдасться, розумів Бьорнем, це стане плямою на честі всього народу, приниженням для Чикаго й руйнівним ударом по його фірмі. Хоч куди б пішов Бьорнем, усюди йому траплялася людина — чи приятель, чи редактор, чи знайомець по клубу, — яка говорила йому, що народ чекає від майбутнього ярмарку чогось грандіозного. І то в рекордний час. Але ж тільки «Аудиторіум» будувався цілих три роки, довівши Луїса Саллівена до межі нервового зриву. Ось тепер Бьорнему з Рутом доручають збудувати ціле містечко приблизно за стільки ж часу — і не просто містечко, а таке, яке затьмарило б блиск паризької виставки. Також від майбутнього ярмарку очікували прибутків. Серед еліти міста прибуток був справою особистої і громадянської честі.

За архітектурними стандартами таке завдання видавалося неможливим. Жоден архітектор не міг би втілити таке самотужки, але удвох із Рутом, на переконання Бьорнема, їм має стати волі та взаємодоповнених сил, щоб вдало спроектувати й організувати виставку. Адже вони разом перемогли гравітацію і приборкали чиказьке ґумбо, що назавжди змінило характер життя в місті; тепер удвох вони влаштують той ярмарок і змінять хід історії. Це зробити можливо, бо це має бути зроблено, але випробування перед ними стояло неймовірне. Міркування Деп’ю про майбутню виставку-ярмарок доволі швидко зазвучали нудно, але цей чоловік зміг влучно й коротко схарактеризувати ситуацію: «Чикаго зараз — мов той чоловік, який одружується з жінкою з дванадцятьма дітьми, — відзначив він. — Неприємності лише починаються».

Однак навіть Деп’ю не передбачив істинного масштабу тих сил, які сфокусувалися на Бьорнемі з Рутом. На той момент і він, і вони бачили те, що постало перед ними, лише в загальних вимірах — час і гроші, і цього було абсолютно досить.

А решта могла хіба що наснитися Едґарові По.

Необхідні ресурси

Одного серпневого ранку 1886 року, коли з вулиць здіймався жар такої сили, як дитяча лихоманка, у приміщення одного з чиказьких вокзалів зайшов чоловік, який назвався Г. Г. Голмсом. Повітря було важке й затхле, у ньому стояв дух гнилих персиків, кінських кізяків і не до кінця згорілого іллінойського антрациту. На станції стояло шість паровозів, випускаючи пару в уже пожовкле небо.

Голмс придбав квиток до села під назвою Інґлвуд біля містечка Лейк — той муніципалітет налічував 200 000 мешканців і межував із південною частиною Чикаго. На його території розташовувалися «Union Stock Yards» і два великі парки: Вашингтон-парк із лужками, садами й популярним іподромом і Джексон-парк — безрадісне, недоглянуте пустище на березі озера.

Попри спеку Голмс мав свіжий і бадьорий вигляд. Коли він ішов вокзалом, погляди молодих жінок падали навколо нього, немов звіяні вітром пелюстки.

Ішов він упевнено, був добре одягнений, магічним чином випромінюючи багатство й успіх. Було йому двадцять шість років. Зросту він мав близько метра сімдесяти сантиметрів, важив лише 70 кіло. Темноволосий, із пронизливо-синіми очима, які хтось уподібнив до очей гіпнотизера. «Очі дуже великі й широко відкриті, — пізніше відзначав лікар Джон Л. Кейпен. — Вони сині. У великих убивць, як і в багатьох людей, великих у своїй справі, очі сині». Кейпен також звернув увагу на тонкі губи під густими темними вусами. Але найбільше враження на нього справили вуха Голмса. «Вухо дивовижно маленьке, а гострий верх його сформований у той спосіб, у який давні скульптори підкреслювали порочну й диявольську природу сатирів». Загалом, на думку Кейпена, «цей чоловік має дуже делікатну будову».

Для жінок, котрі нічого не відали про його особисту одержимість, такий чоловік був немов манливі ласощі. Він порушував загальноприйняті правила: ставав занадто близько, дивився занадто уважно, торкався руки чи одягу співрозмовниці занадто часто й довго. І за це жінки його просто обожнювали.

Він зійшов із потяга посеред Інґлвуда і якусь хвилю роздивлявся довкола. Стояв на перехресті Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Поряд на телеграфному стовпі був пожежний оповісник № 2475. Удалині маячили обриси кількаповерхових будинків, які саме зводилися. Чоловікові було чути стукіт молотків. Щойно посаджені дерева стояли шеренгою, мов солдати, тільки в жаркому мареві більше скидалися на військо, яке дуже довго йшло через пустелю без запасів води. Повітря було стояче, сире і повне запаху свіжонасипаного щебеню, подібного до паленої лакриці. На розі була крамничка, вивіска на якій повідомляла, що то аптека E. С. Голтона.

Чоловік пішов далі. Підійшов до Вентворт-стрит, яка пролягала з півночі на південь і, вочевидь, являла собою головну торговельну вулицю Інґлвуда: на ній товклися коні, підводи й фаетони. Біля рогу Шістдесят третьої і Вентворт-стрит він пройшов повз пожежне депо та паровозне депо № 51. Далі — поліцейський відділок. Через багато років місцевий мешканець, не відчуваючи у своїх словах нічого макабричного, напише: «Тоді як у районі “Union Stock Yards” час від часу виникала серйозна потреба в поліції, то життя в Інґлвуді ішло розміреним руслом, і поліцейські там потрібні були здебільшого як окраса пейзажу чи для того, щоб ніхто не турбував корів на їхніх мирних пасовищах».

Голмс повернувся на Воллес-стрит, де помітив перед тим вивіску аптеки. Через те перехрестя проходили рейки. Біля будки, мружачись на сонці, сидів сторож, кожні кілька хвилин опускаючи шлагбаум, щоб пропустити черговий потяг. Аптека стояла на північно-західному розі перехрестя. По другий бік Воллес-стрит була велика порожня ділянка.

Голмс увійшов до крамниці й побачив там літню жінку — місіс Голтон. Її вразливість він відчув моментально, як інший чоловік відчуває легкий дух жіночих парфумів. Він назвався лікарем і фармацевтом із ліцензією, спитав хазяйку, чи не потрібна допомога в крамниці. Говорив він негучно, часто всміхався і не зводив із неї свого щирого синього погляду.

Він добре вмів вести розмову, і невдовзі вона відкрила йому свою найглибшу журбу. Її чоловік у квартирі над аптекою помирає від раку. Вона зізналася, що вести справи в крамниці, одночасно доглядаючи його, їй дедалі важче.

Голмс слухав це, і в його очах з’явилася сльоза. Він лагідно торкнувся її руки. Він сказав, що міг би полегшити її тягар. Понад те, він міг би перетворити аптеку на квітуче підприємство й обійти сусідніх конкурентів.

Його очі були ясні та сині. Вона сказала, що має обговорити це з чоловіком.

Хазяйка пішла нагору. Стояла спека. На підвіконні дрімали мухи. Надворі через перехрестя проїхав черговий потяг. Кіптява й дим брудною хмарою пролетіли понад вікно. Вона поговорить зі своїм чоловіком, але той помирає, і головною управителькою аптеки бути жінці, тож вирішуватиме вона.

Від самої думки про молодого лікаря їй стало так добре на серці, як давно не бувало.

Голмс і раніше бував у Чикаго, але тільки наїздами. Місто його вразило, зізнається він пізніше — і це дивно, бо зазвичай його нічого не дивувало й не зворушувало. Люди й події привертали його увагу десь так, як рухомі предмети привертають увагу амфібії: спочатку автоматичне оцінювання відстані, потім підрахунок цінності, а відтак — рішення діяти чи не ворушитися. Коли він урешті надумав переїхати до Чикаго, то ще називався власним іменем — Герман Вебстер Маджетт.

Як і в багатьох людей, першим його чуттєвим враженням від міста був фантастичний сморід, який міцно тримався навколо: гарячий вітер із духом розкладання і паленої шерсті. «Стихійний запах, — писав Ептон Сінклер, — сирий і грубий, він був насичений майже до нудоти, потужний і чуттєвий». У багатьох людей цей запах викликав огиду. Ті нечисленні особи, яких він наснажував, зайшли в його «річку смерті» (вислів Сінклера) і намили з неї чимало золота. Виникає спокуса уявити, що вся ця кров і смерть дали Маджеттові почуватися на своєму місці, але більш реалістичним припущенням буде вважати, що в цьому запаху він відчув, що опинився там, де дозволено більше, ніж у Джилмантонській академії (штат Нью-Гемпшир), у містечку, де він народився і проплив через дитинство маленьким, химерним і надзвичайно розумним хлопчиком і де внаслідок цього, через жорстоку вигадку однолітків, сам став жертвою.

Спогади про цей епізод не полишали його все життя. Йому п’ять років, на ньому його перший хлоп’ячий костюм, батьки послали його вчитися до сільської школи. «Щодня я мусив проходити повз кабінет сільського лікаря, двері до якого зрідка замикались, а то й узагалі весь час були відчинені, — писав він пізніше в мемуарах. — Частково через те, що він у мене викликав думки про ті нудотні мікстури, які становили жах мого дитинства (адже це відбувалося до часу дитячих ліків), а частково через туманні чутки про те, що там усередині, це місце викликало в мене особливу відразу».

У ті часи кабінет лікаря справді міг бути страшним місцем. Усі лікарі в певному сенсі слова були аматорами. Найкращі з них купували трупи для дослідження. Вони без питань платили готівкою і зберігали особливо цікаві частини нутрощів небіжчиків заспиртованими у великих у великих скляних посудинах. У кабінеті для кращого анатомічного орієнтування висіли скелети; деякі при цьому ще й були в ролі витворів мистецтва — настільки вони були детально й точно зібрані: кожна вибілена кісточка акуратно чіплялася до сусідньої на мідному дроті, череп по-панібратському шкірився — здавалося, кістяк, торохтячи, ось-ось побіжить через вулицю на трамвай.

Двоє старших дітей дізналися про страх Маджетта й одного разу затягли хлопця, який «кричав і виривався», до кабінету лікаря. «Вони не відпустили мене, — писав Маджетт, — доки не поставили лице в лице до одного з тих усміхнених скелетів, який витяг руки так, ніби готовий мене схопити».

«Це був злий і небезпечний учинок із дитиною такого ніжного віку та слабкого здоров’я, — писав він, — однак він, як виявилося, героїчно вилікував мене: склалося так, що мої страхи повністю минули, поступившись місцем великій допитливості, а потім бажанню вчитися, що з роками призвело до того, що я обрав за свою професію медицину».

Напевно, ця пригода мала місце, але в дещо іншій режисурі. Імовірніше, двоє старших хлопчаків виявили, що їхня п’ятирічна жертва не проти зайти туди з екскурсією; зовсім не вириваючись, він просто мовчки споглядав той скелет спокійним оцінювальним поглядом.

Але коли озирнувся — виявив, що якраз старші діти втекли.

Джилмантон був маленьким фермерським сільцем у місцевості, багатій на озера, штату Нью-Гемпшир, достатньо відлюдним, щоб його мешканці не мали доступу до щоденних газет і тільки зрідка чули гудок поїзда. У Маджетта були брат і сестра. Їхній батько Леві був фермером, як і його батько. Батьки Маджетта були ревними методистами, які навіть на звичайну шкоду реагували різкою і молитвою, за якими ішов день вислання на горище без їжі й розмов. Мати наполягала, щоб він молився разом з нею в її кімнаті, і створювала навколо себе тривожну й напружену атмосферу.

Він сам визнавав себе маминим синочком. Багато часу проводив сам за читанням Жуля Верна й Едґара Аллана По та винахідництвом. Зробив механізм із вітрячком, який звуком відлякував птахів із сімейного поля, брався винайти вічний двигун. Найцінніше ховав у маленьких коробочках, наприклад перший вирваний зуб і фото своєї «дванадцятирічної коханої», хоча пізніше дослідники розмірковували про скарби й більш похмурого характеру, як-от черепи тваринок, яких він калічив і розтинав живими в лісі коло Джилмантона. Такі припущення базувалися на засвоєних у ХХ столітті важких уроках щодо поведінки подібних дітей. Єдиним близьким другом Маджетта був старший хлопчик на ім’я Том, який загинув, упавши з висоти, коли діти гралися в покинутому будинку.

Маджетт вирізав свої ініціали на старому в’язі на дідусевій фермі, де сім’я на одвірку зарубками позначала його зріст. Перша позначка — нижче, ніж дев’яносто сантиметрів. Одним з його улюблених занять було вилізати на високий камінь і кричати, щоб пішла луна. Він допомагав «мандрівному фотографу», який на певний час зупинився в Джилмантоні. Той чоловік помітно кульгав і був радий, що мав кого посилати з різними дорученнями. Одного ранку фотограф дав Маджетту якусь поламану колодочку й попросив віднести в місто до теслі, щоб той її замінив. Коли Маджетт приніс нову колодочку, то побачив напіводягненого фотографа, який сидів коло дверей свого помешкання. Без зайвих слів фотограф відчепив одну зі своїх ніг.

Маджет остовпів. Він ніколи не бачив раніше протезів і уважно дивився, як фотограф вставляє ту колодочку в частину ноги. «Якби він потім зняв ще й голову в такий самий загадковий спосіб, це б мене не здивувало сильніше», — згадував Маджетт.

Щось у виразі обличчя хлопчика привернуло увагу фотографа. Ще не приладнавши ногу, він підскочив до фотоапарата й приготувався зняти Маджетта. Перш ніж відкрити діафрагму, він помахав дитині протезом, тримаючи його в руці. За кілька днів вручив хлопчикові фото.

«Я багато років його зберігав, — писав Маджетт, — і це худеньке, сповнене жаху личко босого хлопчака в домотканому одязі й досі в мене перед очима».

Коли Маджетт згадував цю зустріч у мемуарах, він сидів у в’язничній камері й сподівався викликати до себе хвилю народного співчуття. Хоч якою чарівною видається оця сцена, насправді тогочасний фотоапарат практично не був здатний вловити швидкоплинну живу емоцію, особливо на дитячому обличчі. Коли фотограф і побачив щось в очах Маджетта, то це була синя порожнеча, якої, на жаль, йому не вдалося б спіймати на жодну плівку.

У шістнадцять Маджетт закінчив школу і, незважаючи на юний вік, пішов в учителі — спочатку в Джилмантоні, потім в Елтоні (штат Нью-Гемпшир), де зустрів жінку на ім’я Клара Лаверінг. Нікого подібного вона зроду не бачила. Він був юний, але не по роках урівноважений і мав хист створити їй гарний настрій навіть тоді, коли вона була не в дусі. Він так гарно й тепло розмовляв, завжди ніжно, обережно торкався її, навіть на людях. Великим недоліком цього кавалера було його наполягання, щоб вона дозволила йому кохатися з нею — не так, як це очікують від пристойного нареченого, а так, як заведено після весілля. Вона тримала його на відстані, але не могла заперечити, що Маджетт хвилював її силою свого бажання, приходячи в її сни. Маджеттові було вісімнадцять, коли він попросив її втекти з ним. Вона погодилася. Пара одружилася 4 липня 1878 року в присутності мирового судді.

Спочатку між ними була пристрасть значно сильніша, ніж Клара очікувала, учувши сердиті плітки старших жінок, але стосунки швидко охололи. Маджетт надовго залишав дім. Скоро він був відсутній там по кілька днів поспіль. І, врешті, він просто пішов. У шлюбному реєстрі Елтона вони залишилися подружжям, але їхній зв’язок, хоч формально й залишався чинним, фактично себе вичерпав.

Дев’ятнадцятирічний Маджетт пішов здобувати вищу освіту. Спочатку він бажав учитися в Дартмуті, але потім передумав і натомість пішов просто до медичного інституту. Спочатку він вступив на медичне відділення Вермонтського університету в Берлінгтоні, але заклад йому здався занадто дрібним, і через рік студент перебрався до Мічиганського університету в Енн-Ербор, один із провідних західних науково-медичних навчальних закладів, відомий зосередженістю на неоднозначному мистецтві анатомування. Маджетт вступив туди 21 вересня 1882 року. Влітку після першого курсу студент вчинив, за його словами, «перший у житті по-справжньому нечесний вчинок». Він узявся працювати комівояжером для одного видавця, пообіцявши продати певну книжку в північно-західному Іллінойсі. Виторг від книжок він не приніс видавцеві, а привласнив. До Мічигану повернувся наприкінці літа. «Мою західну подорож я б ніяк не назвав невдалою, — писав Маджетт, — адже я побачив Чикаго!»

Закінчив навчання він у червні 1884 року з такими-сякими оцінками — і подався шукати «якесь зручне місце, де можна було б розпочати практику». Задля цього він знову найнявся комівояжером, цього разу — в дитячому закладі, розташованому в Портленді (штат Мен). Маршрут провів Маджетта через такі містечка, куди його в інший спосіб ніколи б не занесло. Нарешті він прибув до Муерс-Форкс (штат Нью-Йорк) де, як написано в «Chicago Tribune», куратори початкової школи «були вражені джентльменськими манерами Маджетта» і взяли його на посаду директора школи — то й було його заняття, доки він не відкрив лікарську практику. «Тут я залишався один рік, займаючись доброю і сумлінною справою, за яку отримував багато вдячності, але мало грошей».

Куди б він не пішов, усюди, здавалося, коїлося щось недобре. Викладачі з Мічиганського університету небагато могли сказати про його здібності до навчання, але згадують, що цей студент вирізнявся з-поміж решти в інший спосіб. «Дехто з тутешніх професорів згадує його як крутія, — писали з університету. — Він не дотримався шлюбної пропозиції одній перукарці — вдові, котра прибула в Енн-Ербор із Сент-Луїса, штат Мічиган».

У Муерс-Форкс ходили чутки, що один хлопчик, якого бачили в товаристві директора, безслідно зник. Маджетт стверджував, що дитина повернулася додому в Массачусетс. Жодного розслідування не було. Ніхто навіть уявити не міг, щоб доктор Маджетт кого-небудь скривдив, тим паче дитину. Не раз бачили, як Маджетт гуляє опівночі надворі біля свого помешкання.

Маджеттові були потрібні гроші. Учительська платня була вбогою, від медичної практики прибуток починає з’являтися не одразу. «Восени 1885 року, — писав він, — голод дивився мені просто в лице».

У медичному університеті один його колега, канадець, колись говорив, як легко одному з них застрахувати своє життя з тим, щоб страховку в такому разі виплатили другому, а тоді інсценувати смерть застрахованого, підклавши труп. У Муерс-Форкс Маджеттові цей задум пригадався. Він завітав до колишнього одногрупника й побачив, що той теж не розкошує. Удвох вони розробили хитрий план махінації зі страхуванням життя, який Маджетт згодом описав у мемуарах. План був надзвичайно похмурий і складний, який, здавалося, нікому не був до снаги, але його опис заслуговує на згадку тут — у ньому цей чоловік несвідомо розкриває свою душевну короткозорість.

Загалом, за тим планом Маджетт і його товариш мали найняти ще двох помічників, які втрьох мали інсценізувати смерть сім’ї з трьох осіб, підкинувши відповідний труп за кожну з них. Тіла мають бути знайдені пізніше, сильно розкладені, а змовники поділять між собою 40 тисяч доларів виплати (відповідно понад мільйон доларів у ХХІ столітті).

«Для такого задуму було потрібно чимало матеріалу, — писав Маджетт, — власне, не менше як три тіла». Малося на увазі, що він із товаришем мав якимось чином роздобути три трупи приблизно подібні до того чоловіка, дружини й дитини.

Маджетт не бачив особливих труднощів у тому, щоб добути тіла, хоча, власне, дефіцит трупів для анатомічних студій на той час приводив медиків на цвинтарі до свіжих могил. Визнаючи, що навіть лікар не може гарантувати одночасно три тіла, не викликавши підозр на свою адресу, Маджетт і його спільник домовилися, що кожен має зробити свій внесок у «необхідні ресурси».

Маджетт стверджує, що в листопаді 1885 року поїхав до Чикаго й там мав отримати свою «порцію» тіл. Знайти роботу йому не вдалося, і він поклав свою «порцію» зберігатися і поїхав до Міннеаполіса, де став працювати в аптеці. Там він пробув до травня 1886 року, а відтак поїхав до Нью-Йорка, збираючись дістати «частину матеріалу там», а решту залишити в Чикаго. «Це викликало необхідність їх перепакувати», — писав він.

За словами Маджетта, один розчленований труп він зберігав запакованим на складі компанії «Fidelity Storage» у Чикаго. Другий їхав із ним до Нью-Йорка, де був прилаштований «у надійному місці». Їдучи потягом до Нью-Йорка, він, однак, прочитав у газетах дві статті про махінації зі страховками «і вперше усвідомив, наскільки основні страхові компанії добре організовані й підготовані до того, щоб розпізнати й покарати таке шахрайство». Ці статті, стверджував Маджетт, дали йому поштовх відмовитися від такого плану й полишити будь-яку надію, що така схема може вдатися в майбутньому.

Він збрехав. Власне, Маджетт був переконаний, що в найзагальніших рисах такий підхід має свої переваги: інсценуючи смерть інших людей, він і справді міг би «доїти» страхові компанії. Як лікареві, йому було відомо, що немає способу встановити особу спалених, розчленованих або в інший спосіб спотворених тіл. І він був не проти, щоб мати справу з трупами. Вони становили для нього «матеріал» — десь такий, як дрова, тільки дещо складніший у поводженні.

Про потребу в грошах він також збрехав. Господар будинку в Муерс-Форкс, у якого він винаймав помешкання, такий собі Д. С. Гейс, звернув увагу, що в Маджетта частенько були на руках великі суми готівкою. У господаря це викликало підзору, і він пильно стежив за Маджеттом — тільки, як виявилося, недостатньо уважно.

Маджетт виїхав із Муерс-Форкс опівночі, не розплатившись із Гейсом. Подався до Філадельфії, де мав надію влаштуватися на роботу в аптеку і, врешті, стати її співвласником чи навіть власником. Підхожої вакансії, проте, не трапилося, і натомість він улаштувався санітаром до психіатричної лікарні в Норрістауні. «Ото, — писав він, — було моє перше спілкування з божевільними людьми, і враження від нього виявилися настільки жахливі, що роки по тому, інколи навіть зараз, мені сняться їхні обличчя». За кілька днів він звільнився.

Урешті, він прилаштувався в одну з аптек Філадельфії. Невдовзі після того від отруєння придбаними в тій аптеці ліками померла дитина. Маджетт терміново залишив місто.

Він сів на поїзд до Чикаго, але швидко зрозумів, що не зможе працювати аптекарем в Іллінойсі, доки не складе іспит на ліцензію в столиці штату Спринґфілді. Там у липні 1886 року, того самого, коли Артур Конан Дойл показав світові свого неперевершеного детектива, Маджетт зареєстрував своє прізвище як Голмс.

Голмс розумів, що над Чикаго діють потужні нові сили й місто збільшується просто-таки дивовижним чином. Росло воно в усі можливі боки, і якщо його зупиняло озеро, то Чикаго рвалося вгору, спричиняючи дике зростання цін на землю в межах «Кола». Зусібіч було видно ознаки процвітання міста. Навіть той дим про це свідчив. Місцеві газети охоче вихвалялися небувалим зростанням кількості робочих місць на підприємствах Чикаго, особливо на пакуванні м’яса. Голмс розумів (та й усі розуміли), що в міру того, як ростуть хмарочоси та зростає виробництво м’яса, попит на робочі руки й далі буде високим, а ці робітники та їхнє керівництво будуть шукати собі житла в передмістях, де обіцяє бути добре дорожнє покриття, чиста вода, пристойні школи, а головне — повітря без духу гнилих відходів виробництва «Union Stock Yards».

Зі зростанням населення попит на помешкання створить справжню «квартирну лихоманку». Коли хтось не міг знайти собі квартиру чи не міг собі дозволити за неї платити, то шукав кімнат у приватних будинках і пансіонах, де зазвичай харчування входило в орендну плату. На тлі цього успішно діяли всілякі пройдисвіти, створюючи при цьому моторошні краєвиди. У Келюметі тисяча декоративних ліхтариків стояла практично на болоті й не давала ніякої користі, тільки підсвічувала туман і приваблювала хмари комарів. Теодор Драйзер потрапив до Чикаго приблизно в той самий час, що й Голмс, і був вражений цим пейзажем передчуття. «Місто проклало багато миль вулиць і каналізаційних труб через такі краї, де раніше хіба що де-не-де бовванів самотній будиночок, — писав він у «Сестрі Керрі». — Були місця, відкриті лютим вітрам і дощам, які, однак, освітлювалися цілу ніч довгими лініям газових ліхтарів, які, блимаючи, колихалися під вітром».

Одним із таких передмість, які швидко розросталися, був Інґлвуд. Навіть щойно зійшовши з потяга, як Голмс, можна було сказати, що Інґлвуд переживає справжній бум. Серед оголошень щодо нерухомості рясніли адреси й ціни. Інґлвуд, власне, став швидко розростатися після Великої пожежі 1871 року. Один із мешканців по свіжих слідах згадував: «Попит на житло в Інґлвуді настільки швидко піднявся до захмарної висоти, що повністю задовольнити його стало просто неможливо». Старожили залізниці досі називали те місце Чиказькою вузловою, Вузловими Гаями чи просто Вузловою, бо в його межах сходилося вісім залізничних ліній, але після Громадянської війни тамтешнім мешканцям набридло індустріальне звучання тієї назви. У 1868 році така собі місіс Г. Б. Люїс запропонувала нову назву населеного пункту — Інґлвуд, назву містечка в Нью-Джерсі, де вона мешкала раніше — а воно, у свою чергу, називається на честь лісу біля міста Карлайл в Англії, де, за легендою, переховувалися двоє розбійників, подібних до Робіна Гуда. Саме в такому, як це називалося в Чикаго, «трамвайному передмісті» стало селитися керівництво скотобази, а також працівники тих компаній, офіси яких розташовувалися в «Колі». Вони придбали великі будинки на вулицях Гарвардській і Єльській, обсаджених в’язами, ясенами, яворами й липами, та наставили там знаків, які забороняли будь-який вуличний рух, крім неуникненного залізничного. Їхні діти ходили до школи, уся родина — до церкви, численні втаємничені відвідували зібрання масонів і ще сорока п’яти таємних товариств, котрі мали в селищі власну ложу, царство чи ще якийсь осередок. У неділю вони гуляли між оксамитовими газонами Вашингтон-парку, а коли бажали усамітнитися, то вирушали на вітряний берег озера до Джексон-парку на крайньому східному кінці Шістдесят третьої стрит.

На роботу вони діставалися потягом чи трамваєм і вітали одне одного з тим, що мешкають з підвітряного боку скотобази. Забудовник великої ділянки в Інґлвуді рекламував свої активи в каталозі до аукціону двохсот ділянок для будинків під назвою підрозділ Бейтс: «Для ділових людей з “Union Stock Yards” це місце є особливо зручним і доступним, а також вільним від запахів, які панівні вітри приносять до найфешенебельніших центральних районів».

Доктор Голтон, нарешті, віддав Богу душу. Голмс запропонував удові: він купить у неї аптеку, а вона й далі собі житиме у квартирі на другому поверсі. Цю пропозицію він сформулював так, наче від цієї покупки не він виграє, а передусім місіс Голтон, переживши тяжку втрату, звільниться від непростих обов’язків. Ведучи цю розмову, він торкався її руки. Коли вона підписала дарчу на його ім’я, він підвівся й зі сльозами на очах подякував старенькій.

Заплатив він за ту покупку головним чином тими грішми, які отримав, заклавши нерухомість крамнички та її товар, домовившись щомісяця виплачувати сто доларів за цей кредит (за мірками ХХІ століття це близько трьох тисяч). «Торгівля в мене йшла добре, — згадував він, — і вперше в житті я зміцнив позиції в тій справі, яка мене задовольняла».

Він змінив вивіску: тепер це була «Аптека Г. Г. Голмса». У міру того, як пішла поголоска, що молодий, красивий і, вочевидь, холостий лікар тепер стоїть за її касою, до аптеки стало вчащати дедалі більше дівчат — приблизно двадцятирічних і старших. Вони гарно вдягалися задля таких візитів і купували те, що їм не було потрібно. Давні клієнти також полюбили новенького власника, хоч їм і бракувало втішної присутності місіс Голтон. Голтони допомагали їм, коли хворіли їхні діти, втішали їх, коли недуга виявлялася смертельною. Вони розуміли, що місіс Голтон продала аптеку. Тільки чому ж її не видно в містечку?

Голмс із усмішкою пояснював, що жінка вирішила навідати каліфорнійських родичів — вона цього давно хотіла, тільки все бракувало часу та грошей, та й не могла вона такого зробити, поки її чоловік лежав при смерті.

Із часом, коли запитань поменшало, Голмс дещо змінив цю історію. Місіс Голтон, пояснював він, так сподобалося в Каліфорнії, що вона вирішила там і оселитися.

«Відповідність»

Нічого. Стільки було енергії, стільки бравади, а тепер — зовсім нічого. Надворі стояв липень 1890 року, від голосування Конгресу за проведення Всесвітньої «Колумбівської» виставки в Чикаго минуло майже півроку, а сорок п’ять членів виставкового комітету так і не визначилися, де саме в місті слід проводити той захід. На момент голосування на кону стояла честь і гордість міста, і тоді все Чикаго було одностайне. Його представники нахвалялися перед Конгресом, що місто може надати масштабніше і більш відповідне середовище для події, ніж будь-що з того, що можуть запропонувати Нью-Йорк, Вашингтон чи будь-яке інше місто. А нині кожен район Чикаго наполягав на тому, щоб місце було обране саме на його території, і на перешкоді остаточному рішенню стали скандали на цьому ґрунті.

Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки — 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.

Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився. Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.

Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він вважав беззаперечним, що місту необхідно захистити свою честь, створивши подію історичного масштабу. Тільки з кожним рухом годинникової стрілки цей шанс був готовий вислизнути з рук.

Він запропонував Олмстедові тисячу доларів за консультацію (нині це близько тридцяти тисяч). Те, що гроші на це він бере з власної кишені, а також те, що наймати Олмстеда він повноважень не мав, підвело містера Еллсворта.

Олмстед чемно відмовив. Еллсвортові пояснив, що ніколи не оформлював ярмарків. До того ж він сумнівався, що є достатньо часу, щоб усе оцінити й винести присуд. Щоб створити ті пейзажні ефекти, над якими працював Олмстед, потрібні були не місяці, а роки, навіть десятиліття. «Усе життя я дивлюся наперед і завжди приношу швидкий ефект у жертву майбутнім аплодисментам, — писав він. — Закладаючи Центральний парк, ми були налаштовані на те, що справжній результат побачимо не менш як через сорок років».

Еллсворт наполягав, що в чиказців на думці проект, який має перевершити навіть паризьку виставку. Описував Олмстедові місто-мрію, спроектоване найкращими архітекторами Америки на території принаймні на третину більшій за територію паризької. Запевняв Олмстеда, що, погодившись допомогти, він внесе своє ім’я до списку тих, хто виконав одне з найпрекрасніших мистецьких творінь століття.

Олмстед дещо поступився і сказав, що подумає про це, домовившись з Еллсвортом про зустріч за три дні, коли той їхатиме назад із Мену.

Олмстед і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів — це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси». Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею — надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність». Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! — “Моя дружина так любить троянди!”; “Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…”; “У мене слабкість до білих берізок — така росла в батьковому дворі, коли я був малий…”»

Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк — здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.

«Уявіть собі, — писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, — що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу!» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, — у мене стався черговий напад хронічного гніву».

Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань». А в самого Олмстеда здоров’я дедалі слабшало. Йому було шістдесят вісім років, він трохи кульгав після давньої транспортної аварії: одна нога в нього зрослася так, що стала коротшою за другу. Чоловік був схильний до тривалих нападів меланхолії. У нього боліли зуби. Страждав він на хронічне безсоння і лицьову невралгію. Загадковий шум у вухах заважав йому добре підтримувати розмову. А проте немолодий добродій аж кипів творчими задумами, весь час перебував у русі, от тільки нічні поїздки потягами він щоразу переносив дуже тяжко. Навіть у власному ліжку ночі незрідка ставали для нього безсонними кошмарами, приправленими зубним болем.

Але ідея Еллсворта була переконлива. Олмстед порадився зі своїми синами та новим членом фірми, Генрі Саржентом Кодменом, якого частіше називали Гаррі, — надзвичайно талановитим молодим парковим архітектором, котрий швидко став для Олмстеда цінним порадником і близьким товаришем.

Коли Еллсворт повернувся, Олмстед повідомив йому, що передумав. Він візьме участь у цій авантюрі.

Щойно повернувшись до Чикаго, Еллсворт влаштував так, щоб Олмстеда можна було запросити офіційно, і домовився, щоб той доповідав безпосередньо Бьорнему.

До Олмстеда Еллсворт написав: «Моя позиція щодо цього така. На кону стоїть репутація Америки й репутація Чикаго. Як американський громадянин, ви так само зацікавлені в успіху цього великого, грандіозного задуму, а також із розмови в вами я зрозумів, що в подібних ситуаціях ви бачите всю картину в цілому й не перебуваєте в жодних вузьких рамках».

Звичайно, саме тому, як здається, під час пізніших перемовин і підписання контракту Олмстед за порадою Кодмена попросив за свою працю 22 500 доларів (сьогодні — приблизно 675 000 доларів) — і отримав ці гроші.

У середу 6 серпня 1890 року, через три тижні після візиту Еллсворта до Брукліна, Олмстедові зателефонували з організаційного комітету виставки з питанням: «Коли б ви могли приїхати?»

Олмстед із Кодменом прибули через три дні, у суботу вранці, і побачили, що місто аж гуде від новини, що найновіший перепис населення офіційно підтвердив попередньо приписуваний Чикаго статус другого за розміром міста в Сполучених Штатах, хоча й останній підрахунок показав зовсім незначний розрив між ним і третім містом — Філадельфією (всього лише 52 324 душ). Ця добра новина була втіхою після важкого літа. Нещодавно місто накрила жахлива спека, від якої загинуло сімнадцять людей (одного з яких звали Христос) і яка розбила вщент нахваляння чиказців перед Конгресом про чудовий, «свіжий і приємний» літній клімат у місті, як писала «Tribune» — практично курортний клімат. І саме перед хвилею спеки молодий британський письменник на злеті популярності надрукував про Чикаго ущипливий нарис. «Побачивши його один раз, — писав Редьярд Кіплінг, — не бажаю бачити його знову. Це місто населене дикунами».

Бьорнем зчудувався молодості Кодмена — йому навряд чи було більш як двадцять сім чи двадцять вісім років. Якщо така юна людина завоювала довіру найкращого майстра ландшафтів Америки, то Кодмен, вочевидь, справді великий молодець. Погляд його очей кольору обсидіану був такий гострий, що, здавалося, міг наскрізь пропалювати сталь. У зовнішності Олмстеда Бьорнема вразила крихкість тіла, котре, здавалося, не було призначене тримати настільки масивний череп. Оце голова: зверху лиса, а внизу облямована кудлатою білою бородою — щось таке, як ялинкова кулька зі слонової кістки на купі стружок. Олмстед виглядав утомленим з дороги, але очі в нього були великі, теплі та ясні. Він бажав узятися до справи негайно. Нарешті Бьорнем побачив людину, котра розуміла істинну ціну кожної втраченої хвилини.

Бьорнему, звичайно, були відомі досягнення Олмстеда: Центральний парк на Манхеттені, Проспект-парк у Брукліні, територія Корнелльського та Єльського університетів і чимало іншого. Також він знав, що до того, як працювати в ландшафтній архітектурі, Олмстед був письменником і редактором, подорожував довоєнним Півднем, досліджуючи культуру та практику рабства. Олмстед відомий блискучим розумом і невтомною відданістю справі, але й дошкульною прямотою, котра в нього майже напевне виявлялася з тими, хто не розумів: він створює не якісь там клумбочки й садочки, а великі ландшафти, сповнені таїни, з танцями тіней і сонячних зайчиків на траві.

Водночас Олмстед знав, що саме наполегливість Бьорнема підносила будівлі до хмар. Діловим генієм фірми був Бьорнем, а митцем — Рут. Саме в Бьорнемі Олмстед відчував рідну душу. Бьорнем був чоловік рішучий, прямий і душевний; говорячи, він дивився в очі Олмстеду своїм синім поглядом, і той відчував його переконливість. Порадившись приватно, Олмстед і Кодмен погодилися, що Бьорнем — саме той чоловік, із яким вони можуть працювати.

Тож одразу всі вирушили на оглядини, хоча цей процес важко було б назвати об’єктивним. Бьорнему з Рутом, вочевидь, була до душі одна конкретна територія — Джексон-парк на південному краї Чикаго, просто на схід від Інґлвуда на березі озера. Вийшло так, що це місце було Олмстеду відоме. Двадцять років тому на прохання тих, хто розбивав Саус-парк у Чикаго, Олмстед оглядав і Джексон-парк, і Вашингтон- парк на захід від нього, і широкий бульвар під назвою Мідвей між ними. Замовникам він показав план, за яким Джексон-парк мав перетворитися з пустища, де серед голого піску стоять калюжі, на парк, якого ще не бачила Америка — з водними обширами, катанням на човнах по каналах, лагунах і тінистих бухточках. Ці плани Олмстед завершив перед великою пожежею 1871 року. У відбудовній гарячці влада Чикаго не знайшла часу реалізувати той проект. Парк став частиною Чикаго під час приєднань у 1889 році, але, як відзначив Олмстед, відтоді практично не змінився. Він знав недоліки парку, і то численні недоліки, але був переконаний, що, вміло влаштовуючи дренаж і формуючи парк, можна створити на його території такий ландшафт, у якому ще жодного разу не проводилися ярмарки.

Адже він розумів: у Джексон-парку є принада, рівної якій нема в жодному місті на Землі: широка синява озера Мічиган — дивовижніше тло для виставки-ярмарку годі й уявити.

У вівторок 12 серпня, лише чотири дні по тому, як вони з Кодменом прибули до Чикаго, Олмстед склав звіт до організаторів майбутньої виставки, які, на його невдоволення, обнародували цей документ. Олмстед писав звіт для професіоналів, які сприймуть як належне загальну придатність Джексон-парку для справи й поставляться до цього документа як до рішучої інструкції, як розв’язувати майбутні непрості задачі. Майстер ландшафтів був глибоко здивований, що його звіт опоненти використовують як свідчення, що ярмарок у Джексон-парку проводити неможливо.

Оргкомітет попросив Олмстеда про ще один звіт. Той надав документ у понеділок 18 серпня, через шість днів після першого. Бьорнем несказанно зрадів, зрозумівши, що Олмстед уже встиг дати організаторам дещо більше, ніж ті, напевне, хотіли від нього.

З мовною стилістикою Олмстед не дуже дружив. Речення в його звіті плелися, мов кручені паничі по штахетнику. Але ця проза показувала глибину й витонченість його думки про такі зміни в ландшафті, які здатні впливати на людську душу й розум.

Спочатку він виклав кілька основних засад і трохи побурчав.

Замість того, щоб сваритися через вибір місця, повчав Олмстед, усім учасникам обговорення треба визнати, що для успіху майбутнього ярмарку працювати слід гуртом, незалежно від того, яку саме територію буде обрано. «Варто бажати, скажімо, кращого розуміння, ніж ми спостерігаємо зараз у деяких наших співгромадян, що запланована виставка — це буде не Чиказька виставка. Це буде Всесвітня виставка, і Чикаго має постати перед усім світом як обраний нині прапороносець Сполучених Штатів Америки. Тож Чикаго не може дозволити собі менше, ніж щонайкраще місцерозташування, яке тільки можна знайти для виставки-ярмарку, незалежно від суто місцевих інтересів того чи іншого району».

Кожен ландшафтний елемент виставки, пояснював він, повинен мати одну «найважливішу мету, а саме відповідність усього, що можна сприймати як скромну частину великої цілісності; головні елементи останньої являтимуть собою виразний набір головних будівель виставки. Іншими словами, земля з усім, що на ній, перед, між і за будівлями, чи то накрита дерном, чи оздоблена квітами, кущами чи деревами, фонтанами, скульптурами та іншими декоративними об’єктами й мистецькими витворами, повинна становити архітектурну єдність із будівлями; має підкреслювати будівлі, а також засобами світла, тіні й кольору відтінятися будівлями».

Звичайно, деякі місця потребують особливо багатого декору. Більшого можна досягти, якщо прив’язати виставку до певного дива природної краси, «ніж до найскладніших і найвитратніших штучних оздоб із розряду садово-паркового мистецтва, терас, фонтанів чи скульптур, що їх людський розум може помислити, а людська рука створити».

Складалося таке враження, що групи підтримки різних можливих територій не звернули уваги на те, що Чикаго має «лише один природний об’єкт виразно місцевий, про який можна сказати, що він є величним, прекрасним і цікавим. І це — Озеро».

Озеро прекрасне, воно повсякчас змінює колір і текстуру, але також, запевняв Олмстед, воно являтиме собою новину, котра посилить притягальність виставки. Чимало з тих, хто прибуде із середини країни, тут уперше побачать велику воду до самого виднокраю, судно під вітрилом чи пароплав такої тоннажності, як ті, котрі щогодини випливають із чиказького порту; уперше побачать, як у воді відображується світло і хмари, що купчаться до самого обрію, — видовище, яке ледь не кожного літнього дня можна бачити з міського берега озера».

Далі Олмстед розглядав чотири пропоновані території: місце на березі озера на північ від «Кола», дві неберегові точки, однією з яких був Ґарфілд-парк на західному краю міста, і, звичайно ж, Джексон-парк.

Хоча самому Олмстедові більше було до душі північне місце, він наполягав на тому, що Джексон-парк міг би виконати цю роль і «дати приємно відповідні результати, такі, які досі не ставилися на меті міжнародних виставок-ярмарків».

Олмстед відмовився від територій, розташованих не біля озера, як від пласких, одноманітних і далеких від води. Критикуючи Ґарфілд-парк, він знову не полінувався висловити роздратування тим, що представники Чикаго ніяк не можуть домовитися щодо місця — і ця нездатність тим прикріша, що міська еліта так вихвалялася тоді на конгресі, лобіюючи кандидатуру Чикаго: «Проте з огляду на те, як енергійно привертали загальну увагу до міста, з огляду на кількість і якість місць, що їх може запропонувати Чикаго, на те, які переваги для ярмарку століття є в краєвидах навколо Філадельфії, на переваги того самого порядку, які б ярмарок отримав, коли б його проводили на берегах мальовничої долини Рок-Крік біля Вашингтона, яка зараз належить народу як парк; з огляду на те, які дивовижні краєвиди можна побачити в парку «Пелісейдс»: берег Гудзонової затоки з одного боку, вода й розмаїта берегова лінія затоки Лонг-Айленд з іншого, на території, запропонованій Нью-Йорком, — з огляду на все це, ми не можемо не боятися, що вибір розташування за містом, де в пейзажі немає жодної природної принади, стане розчаруванням для всієї країни й дасть привід до чималого потоку іронії: мовляв, минулої зими перед Конгресом було виставлено безліч ідеальних місцерозташувань». (Курсив Олмстеда.)

Бьорнем сподівався, що цей другий документ нарешті приведе до остаточного рішення. Зволікання було обурливим, абсурдним, адже час давно вже пішов. Складалося враження, що комітет не розуміє, що Чикаго тепер ризикує зганьбитися на всю країну, а то й на весь світ.

Минали тижні.

Навіть наприкінці жовтня 1890 року питання місцерозташування ще не було вирішене. Бьорнем і Рут були у вирі праці — роботи в їхньої фірми дедалі більшало. На замовлення зводилися два найновіші, найвищі хмарочоси Чикаго — будинок Жіночого християнського товариства тверезості та Храм масонського братства — двадцятиодноповерхові, найвищі будівлі у світі.

Фундаменти обох були майже завершені, чекали на закладення наріжних каменів. Оскільки архітектура й будівництво викликали в чиказців таке захоплення, церемонії закладення проводилися з розмахом.

Закладення Будинку тверезості відбувалося на розі вулиць Ла Салль і Монро, біля десятитонної брили нью- гемпширського граніту площею приблизно 6,5 кв. м і близько метра заввишки. Тут Бьорнем і Рут долучилися до інших достойників, серед яких була й місіс Френсіс Е. Віллард, президентка товариства, і Картер Генрі Гаррісон, колишній мер, який, маючи за плечима вже чотири терміни на посаді, знову збирався на неї балотуватися. Коли з’явився Гаррісон у своєму звичному капелюсі з опущеними крисами, з кишенями, з яких стирчали сигари, мов голки дикобраза, юрба галасливо привітала його, особливо ірландці та профспілковики, які сприймали Гаррісона як товариша нижчих класів міста. Присутність Бьорнема, Рута й Гаррісона біля «каменя тверезості» виглядала вельми неоднозначно. Гаррісон, бувши мером, завжди тримав у своєму кабінеті в ратуші зо два ящики доброго бурбону. Суворі протестанти з міської верхівки вважали його міським сатиром, чиє поблажливе ставлення до проституції, азартних ігор і алкоголю дозволило порочним районам міста, найвідоміший із яких Леві, батьківщина горезвісного бармена й розбійника Міккі Фінна, — розпуститися до краю. Рут був усім відомий бонвіван, про якого Луїс Саллівен колись сказав: «Чоловік світський, плотський і значною мірою диявольський». А Бьорнем не лише планомірно катав морем свою мадеру, а й щороку отримував у пляшках чотириста кварт простіших вин, які разом із товаришем особисто вибирав у підвалах клубів «Юніон-ліги».

Надзвичайно церемонно Бьорнем вручив посріблену кельму місіс Т. Б. Карс, президенту асоціації Будинку тверезості, чия чарівна усмішка дозволяла припустити, що дама нічого не знала про його жахливі алкогольні звички (чи принаймні охоче забула про них заради урочистого моменту). Вона набрала купку цементу, спеціально покладену на камінь для ритуальної мети, потім поклала її на місце, про що свідок зауважив: «Вона насипала цемент на місце, пригладивши його, як, буває, гладять по голівці кучерявого малюка». Потім вона передала кельму грізній місіс Віллард, яка «пристукнула цемент більш енергійно, так що трохи потрапило їй на сукню».

Рут, як каже інший свідок події, нахилився до товариша й пошепки запропонував тихенько піти геть і випити по коктейлю.

Неподалік, біля транзитного складу «Chicago Inter Ocean», багатотиражної і шанованої газети, молодий ірландський іммігрант і стійкий прибічник Картера Гаррісона завершував свій робочий день. Звали чоловіка Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст. Він керував загоном галасливих хлопчаків — продавців газет, яких зневажав, і ті відповідали йому взаємністю, про що свідчили їхні насмішки й розіграші. Якби цим хлопчакам хтось сказав, що Прендерґаст колись впливатиме на долю Всесвітньої «Колумбівської» виставки, вони б узяли це на глум: для них цей керівник видавався найжалюгіднішим невдахою, якого тільки можна собі уявити.

Патрікові Прендерґасту було двадцять два роки; він народився в Ірландії 1868 року; його сім’я емігрувала до США 1871 року, а в серпні того самого року прибула до Чикаго — саме вчасно, щоб застати велику пожежу. Він завжди був, як казала його мати «скромним і сором’язливим хлопчиком». Початкову освіту він здобув у католицькій школі «Де ла Салль». Брат Еджатор, один із його вчителів, казав: «У школі він дуже вирізнявся тим, що був надзвичайно тихий, ніколи не грався з іншими учнями в обідню перерву. Зазвичай він просто стояв під стіною. Зовнішність цього хлопчика наводила мене на думку, що з ним щось не гаразд, що він хворий». Батько Прендерґаста знайшов синові роботу розносити телеграми для «Western Union», на якій хлопець протримався півтора року. Коли Патрікові було тринадцять, батько помер — і він втратив свого єдиного друга. Певний час він, здається, був повністю відірваним від світу. Поступово отямився. Почав читати книжки з юриспруденції і політики та відвідувати зустрічі Клубу єдиного земельного податку, який поділяв переконання Генрі Джорджа, що приватні землевласники повинні платити податок (власне, орендну плату) на знак того, що земля належить усім. На тих зустрічах Прендерґаст намагався брати участь у кожному обговоренні, тож одного разу його просто винесли із залу. А мати бачила в ньому зовсім іншу людину: начитану, жваву, активну. Згадувала: «Він раптово став дуже розумним».

По суті, його безумство стало глибшим. Коли він не працював, то писав листівки — десятки, може, сотні листівок — найбільш впливовим людям у місті, причому в такому тоні, ніби їхній суспільний статус був однаковий. Писав він і своєму любому Гаррісону, а також усяким іншим політикам, навіть губернатору штату Іллінойс. Імовірно, навіть сам Бьорнем отримував від нього вітання з огляду на те, що став відомим.

Було одразу видно, що Прендерґаст — стурбований молодий чоловік, а от небезпечним його б навряд чи хто міг назвати. Усі, хто його бачив, сприймали Патріка як чергового бідолаху, чию душу роздавили гуркіт і бруд Чикаго. Однак Прендерґаст плекав великі надії на майбутнє, покладаючи їх усі на одну людину — Картера Генрі Гаррісона.

Він охоче кинувся у вир мерської кампанії Гаррісона, хоча останній про це й гадки не мав. Прендерґаст розсилав поштівки десяткам людей і розповідав усім і кожному, хто його чув, що Гаррісон, вірний друг ірландців і робочих людей, — найкращий кандидат на посаду міського голови.

Він гадав, що, коли Гаррісон нарешті буде обраний на свій п’ятий термін (найкраще б у найближчих виборах у квітні 1891 року, але, може, тільки на наступних — 1893 року), він обов’язково винагородить Прендерґаста роботою. Так була влаштована політика Чикаго. Він не сумнівався, що Гаррісон пройде, а тоді врятує його від пронизливого морозу вранці, від злих жартів хлопчаків-газетників — від того, що нині було постійно присутнім у його житті.

Серед найбільш прогресивних тогочасних психіатрів така необґрунтована віра називалася манією і пов’язувалася з нещодавно описаним розладом, що дістав назву параноя. На щастя, більшість маній не завдають нікому шкоди.

На 25 жовтня 1890 року місце для ярмарку так і залишалося невизначним. Тим часом із Європи надходили тривожні новини — перший натяк на те, що десь збираються хмари і шкода від ситуації, що назріває, може стати більшим ударом по майбутньому ярмарку, ніж навіть патова ситуація організаторів. «Chicago Tribune» писала, що тривожна ситуація на світових ринках, яка викликає занепокоєння в Лондоні, може бути ознакою майбутньої серйозної «паніки». Ці проблеми моментально завдали удару по Волл-стрит[21]. Залізничні акції впали. Ціна акцій «Western Union» зменшилася на п’ять відсотків.

Наступної суботи новини про абсолютно приголомшливе падіння покотилися підводним кабелем з Британії до Америки.

У Чикаго до цих новин брокери здебільшого обговорювали химерну погоду зранку. Над містом повисла незвичайна «похмура імла». Брокери жартували, що, мовляв, така темна завіса може бути ознакою, що «судний день» близько.

Щойно прийшли перші телеграми з Лондона, хихотіння припинилося: «Брати Барінґи і Компанія», потужний інвестиційний дім у Лондоні, перебуває на межі закриття. «Новини, — писали в «Tribune», — були майже неймовірні». Англійський банк і синдикат фінансистів кинулися мобілізовувати кошти, щоб забезпечити фінансові облігації Барінґів. «Та дика метушня з продажем акцій, яка почалась одразу після того, була просто-таки жахлива. Із годину тривала справжня паніка».

Для Бьорнема й організаторів ярмарку ця хвиля фінансових негараздів стала тривожним знаком. Якщо далі почнеться справжня, глибока фінансова паніка, то час для неї був найгірший із можливих. Щоб Чикаго виконав своє зухвале бажання перевершити Париж розміром і відвідуваністю свого ярмарку, то місто має витратити значно більше грошей, ніж французи, та привабити значно більше гостей — а до Парижа тоді прибуло більше людей, ніж на будь-яку іншу мирну подію протягом історії світу. Таку велику публіку й у кращі часи зібрати було б нелегко; а в гіршому разі це буде й неможливо, адже місцерозташування передбачає, що більшість гостей мають придбати нічний квиток на потяг. Залізниця швидко й однозначно дала зрозуміти, що знижку на квитки до Чикаго заради ярмарку робити не буде.

І в Європі, і в США сталося падіння ще кількох великих корпорацій, тільки значення цих подій на той момент залишалося незрозумілим — як виявилося, це було на краще.

Посеред цієї фінансової напруги та неспокою 30 жовтня оргкомітет призначив Бьорнема керівником будівельних робіт із платнею, еквівалентною 360 000 доларам. Бьорнем, у свою чергу, зробив Рута головним архітектором, а Олмстеда — головним ландшафтним архітектором.

Тепер Бьорнем мав офіційні повноваження починати роботу над ярмарковою територією, тільки місця під неї досі не виділили.

«Не бійтеся»

Населення Інґлвуда зростало, і продаж лосьйонів і тоніків у Голмса також. Наприкінці 1886 року аптека працювала гладенько й вигідно. Думки господаря тепер крутилися навколо жінки, яку він на початку року зустрів під час нетривалого перебування в Міннеаполісі — Мірти З. Белкнап. Мірта була з небагатої сім’ї, молоденька, білява, із синіми очима й розкішною фігурою, але вище над красу її підносив той ореол вразливості й беззахисності, який оточував дівчину. Голмс одразу захопився нею, її образ і ота беззахисність не йшли в нього з думки. Він поїхав до Міннеаполіса буцімто у справах. Не мав жодного сумніву, що завоює її. Чоловіка веселила думка, що жінки як клас є настільки дивовижно вразливими — немовби вважають, що ті правила поведінки, які діяли в їхніх безпечних рідних містечках на зразок Альви, Клінтона чи Персі, можуть стати їм у пригоді ще десь, коли вони залишають рідні, запорошені, пропахлі гасом вітальні й вирушають у власне плавання.

Проте місто їх швидко загартовувало. Таких дівчат найкраще підловлювати на їхньому старті до свободи, у перехідний момент, коли вони щойно залишили рідний закуток і ще є анонімними, блукають і їхня присутність ніде не зафіксована. Щодня він бачив таких — вони виходили з вагонів потягів і трамваїв, з двоколісних екіпажів, неодмінно напружено вдивляючись у якийсь папірець, який мав повідомити їм місце їхнього призначення. Міські «мадам» розуміли ситуацію; подейкували, що вони зустрічали потяги, які прибували до Чикаго, обіцяючи дівчатам тепло та дружбу, а важливіші новини відкладали на потім. Голмс був у захваті від Чикаго, особливо від того, як дим та імла огортає жінку й ані сліду не залишається, ані натяку на те, що вона колись існувала, — хіба що тонкий, мов лезо, слід парфумів лишається серед смороду гною, антрациту й розкладення.

Для Мірти Голмс цей чоловік, здається, вийшов зі значно цікавішого світу, ніж її власний. Вона жила з батьками та працювала в музичній крамниці. Міннеаполіс був малим сонним містечком, повним шведських і норвезьких селян, не набагато привабливіших від колоди. А Голмс був красивий, говорив із теплом і, вочевидь, був багатий, а ще жив у Чикаго, найстрашнішому і найманливішому місті. Навіть при першій зустрічі він запав їй у душу: на дні його очей лежала ясно-синя надія. Коли він тоді, першого дня, вийшов із крамниці й у повітрі повисли денні порошинки, власне життя здалося Мірті невимовно нудним. Цокав годинник. Щось мало змінитися.

Коли надійшов його перший лист, де він чемно питав, чи можна йому залицятися до неї, вона відчула, ніби з її життя впало грубе запинало. Кожні кілька тижнів він приїжджав до Міннеаполіса. Він розповідав їй про Чикаго. Змальовував їй хмарочоси й розповідав, що будинки з кожним роком ростуть дедалі вищі й вищі. Розповідав приємно моторошні історії про бійню, про те, як свині перетинають міст Зітхань, сходячи на підвищення, де їм до задніх ніг чіпляються ланцюги, — і тварини з вереском летять у криваві глибини бійні. Романтичні історії в нього також були: наприклад, про те, як Поттер Палмер так палко кохав свою дружину Берту, що підніс їй як весільний подарунок розкішний готель «Палмер-гаус».

У залицянні були свої закони. Хоч і неписані, але кожній молодій жінці вони були відомі — і порушення було помітне моментально. Голмс порушив їх усі — і то настільки безсоромно й відверто, що Мірта одразу зрозуміла: в Чикаго інші закони. Спочатку це її злякало, але вона швидко відчула, що жар і ризик їй насправді подобаються. Коли Голмс зробив їй пропозицію, вона одразу її прийняла. Вони одружилися 28 січня 1887 року.

Голмс не потурбувався розповісти Мірті, що він уже має дружину — Клару Лаверінг, нині місіс Герман Вебстер Маджетт. Через два тижні після весілля він надіслав клопотання до Верховного суду округу Кук (штат Іллінойс) про розлучення із Кларою. Ніякого тонкого жесту він заради розчищення графи не робив: просто звинуватив Лаверінг у невірності — найтяжче звинувачення. Однак він дав терміну клопотання вичерпатися, і врешті суд відхилив його з огляду на «неможливість провадження справи».

У Чикаго Мірта одразу побачила на власні очі: у розповідях Голмса був тільки слабкий відбиток того істинного чару й небезпечної енергії, яка наповнювала місто. Воно нуртувало, як сталеплавильний котел, куди не глянь, гриміли поїзди. А водночас усе це нагадувало молодій жінці: життя нарешті відчинило перед нею двері. У Міннеаполісі була тільки тиша й невідворотні незграбні прохання чоловіків із порепаними руками — щоб хтось, та хоч хто-небудь розділив з ними тягар щоденного життя. Те, що Голмс мешкав в Інґлвуді, а не в центрі, спочатку розчарувало її, але все ж і тут життя кипіло значно сильніше, ніж у її рідних краях. Вони з Голмсом оселилися на другому поверсі, у тій квартирі, де раніше жила місіс Голтон. Навесні 1888 року Мірта вже була вагітна.

Спочатку вона допомагала в аптеці. Їй подобалося працювати разом із чоловіком, і вона часто спостерігала, як він обслуговував покупців. Вона насолоджувалася його зовнішністю, спокоєм синіх очей і пристрасно чекала тієї миті, коли наче ненароком торкнеться його. Також Мірту захоплювала та елегантна манера, в якій він працював за касою, і те, що він здобув прихильність старших клієнтів, котрі були вірні відсутній місіс Голтон. І вона всміхалася, принаймні перший час, спостерігаючи майже нескінченний потік дівчат, які заходили до крамнички й вимагали консультації тільки із самим містером Голмсом.

Мірта тепер зрозуміла, що глибоко під зовнішньою теплотою і чарівністю в душі чоловіка вирує потужна течія честолюбства. Здається, аптекар він лише за назвою — скоріше він відповідав поширеному ідеалу коваля власного щастя, людини, яка невтомною працею і винахідливістю щабель за щаблем піднімається на верхівку суспільства. «Амбітність була прокляттям життя мого чоловіка, — згадувала пізніше Мірта. — Він хотів отримати таке становище, де його б шанували, рахувалися з ним. Він хотів багатства».

Проте вона залишалася переконаною, що честолюбство ніколи не псувало його характеру й не заважало йому виконувати свою роль чоловіка і, врешті, батька. У Голмса, присягала вона, було ніжне серце. Він душі не чув у дітях і тваринах. «Він дуже любив свійських тварин і завжди тримав собаку чи кота й зазвичай коня, міг годинами з ними спілкуватися: учити їх усіляких штучок чи просто забавлятись». Він не пив, не палив і не грав в азартні ігри. Він був лагідний, і посваритися з ним було майже неможливо. «У побуті я не уявляю нікого приємнішого, ніж мій чоловік, — стверджувала Мірта. — Він ніколи слова лихого не сказав ні мені, ні нашій дівчинці, ні моїй мамі. Він ніколи не був сердитим чи дратівливим, а завжди веселим і легким».

Однак у цьому шлюбі відразу була закладена певна напруга. Сам Голмс ніякої агресії не виявляв — розжарювала ситуацію сама Мірта: вона швидко втомилася від усіх цих молоденьких клієнток і того, як Голмс із ними розмовляє, як торкається їхніх рук і спрямовує на них свій синій погляд. Спочатку в цьому для неї була певна інтрига, потім їй стало ніяково — і врешті вона почала ревнувати та стежити за чоловіком.

Її ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг — те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.

Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, — згадувала Мірта, — був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».

Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.

«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, — казала Мірта, — і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», — і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор — шотландець Фрейзер — мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас — немовби хтось витягнув із шухляди креслення. Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це — загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий підвал з прихованими кімнатами та ще глибше приміщення для зберігання нетривкого матеріалу.

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він — завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало — там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку[22]». Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього — або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму. Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, — стверджував Баумен. — Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: “Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову — і я дам вам за це п’ятдесят доларів!”»

Особливо моторошно було від того, як саме Голмс зробив мулярові таку пропозицію: «Так приятель міг би спитати про якусь дрібничку», — згадував Баумен.

Чи справді Голмс хотів, щоб Баумен убив того чоловіка, невідомо. Цілком могло бути таке, що того «шваґра» Голмс умовив застрахувати своє життя, зробивши його, Голмса, бенефіціаром. Існує й така ймовірність, що Голмс просто випробовував Баумена, чи не знадобиться він йому в майбутньому. Коли так, то Баумен того випробування не пройшов. «Я так перелякався, що навіть не знав, що сказати, що зробити, — признається він, — але цеглину я не скинув і невдовзі пішов звідти».

Троє людей Голмсові видалися надійними. Кожен із них працював з ним до кінця будівництва й підтримував зв’язок із ним і пізніше. Одним із них був Чарльз Чеппелл, машиніст, який мешкав неподалік окружної лікарні Кука. Спочатку він працював на Голмса як звичайний робітник, але невдовзі виявив такий талант, який той особливо цінував. Ще один — Патрік Квінлен, котрий жив на розі Сорок сьомої і Морґана в Інґлвуді, доки не перебрався до будівлі Голмса, де став сторожем. То був дрібний, нервовий чоловічок під сорок років зі світлим кучерявим волоссям і вусами пісочного кольору.

Третьою і найважливішою постаттю був Бенджамін Пайтзель — тесля, який пристав до Голмса в листопаді 1889 року. Він замінив робітника Роберта Латімера, який пішов стежити за шлагбаумом на залізничному переїзді перед аптекою Голмса. Спочатку, за словами Латімера, Пайтзель дбав про коней, задіяних на будівництві, але пізніше став універсальним асистентом замовника. Голмс і Пайтзель, здається, стали близькими друзями, принаймні настільки, щоб Голмс зробив Пайтзелеві дорогу послугу. Пайтзеля заарештували в Індіані з фальшивими чеками. Голмс вніс за нього заставу, котру втратив, коли Пайтзель, як і було заплановано, не повернувся на суд.

У Пайтзеля були акуратні риси обличчя і гостре, чітко окреслене підборіддя. Він міг би бути навіть красивим, коли б не якась похмура неситість у виразі обличчя і те, як повіки нависали над його очима, затуляючи частину райдужки. «Загалом, — писав Голмс, — я б описав його як чоловіка майже шести футів зросту (не менш як п’ять футів десять дюймів), завжди худорлявого, вагою 145–155 фунтів[23], з волоссям дуже чорним і дещо жорстким, дуже густим, без залисин; вуса він мав значно світліші, я б сказав, рудуватого відтінку, хоча мені здавалося, що інколи він фарбував їх у чорне, і від того його зовнішність сильно змінювалася».

Пайтзель слабував на цілий букет недуг: від того, що він забагато настеляв підлог, у нього боліли коліна, бородавка на шиї на давала йому носити накрохмалені комірці, а зуби боліли настільки, що в якийсь момент він мусив брати через них відгул у Голмса. Попри хронічний алкоголізм, він, за словами одного лікаря, був чоловіком «гарної конституції».

Пайтзель був чоловіком Керрі Кеннінґ із Ґалви (штат Іллінойс) і батьком дітей, кількість яких стрімко збільшувалася. На знімках ці діти справляють враження милої, навіть серйозної команди, готової моментально кинутися до справи з віниками й ганчірками. Найстарша дочка Дессі народилася поза шлюбом — такого батьки Пайтзеля від свого сина геть не очікували. Востаннє благаючи Пайтзеля стати на праведніший шлях, батько писав йому: «Спаситель сказав: “Іди зі Мною, і буде тобі добро. Чи ти підеш? Я змию з тебе порок, омию від усіх плям, стану тобі отцем, а ти станеш Моїм сином і спадкоємцем…” — Біль у батькових словах неможливо було не відчути. Він писав: — Я люблю тебе, хоча ти й далеко збочив із доброго шляху».

Друга дитина, дочка Еліс, народилася скоро після одруження. Потім була ще одна дочка і троє синів, хоча один із них помер від дифтерії невдовзі після народження. Троє з його дітей — Еліс, Неллі й Говард — стануть настільки відомими в країні, що в заголовках американських газет їх називатимуть просто на імена, не сумніваючись, що читачеві навіть із далекого закутка Сполучених Штатів буде одразу зрозуміло, про кого йдеться.

Пайтзель через Голмса своєрідним чином прославиться. «Пайтзель був його знаряддям, — скаже окружний адвокат, — його творінням».

Замовлення Голмса будувалося нерівномірними стадіями й більш-менш зупинялося щозими, коли, як казали робітники, закривався будівельний сезон, хоча Голмс і читав про способи, якими архітектори в центрі підтримували можливість будувати цілий рік. Згодом багато буде сказано, що Голмс спорудив цей будинок у той самий час, коли в іншій півкулі почав свою чорну справу Джек-Різник.

Перше вбивство Джек скоїв 31 серпня 1888 року, а останнє — 9 листопада 1888 року, коли зустрів повію на ім’я Мері Келлі й пішов до її кімнати. Він розітнув їй горло вангогівським рухом, ледве не відрубавши їй голову від хребта. У наступні години він відрізав їй груди й ніс і поклав на стіл, розсік її від горла до лобка, зняв шкіру зі стегон, витяг внутрішні органи та склав купою між її ніг. Відрізав кисть руки й кинув у розітнутий живіт. На той момент жінка була на третьому місяці вагітності.

Убивства раптово припинилися, неначе це побачення з Мері Келлі нарешті задовольнило жагу вбивці. П’ять доведених жертв — лише п’ять! — і Джек-Різник навіки став утіленням зла в чистому вигляді.

Кожен письменний мешканець Чикаго жадібно читав закордонні повідомлення в пресі, але ніхто не захопився ними так, як доктор Г. Г. Голмс.

29 червня 1889 року, коли Голмс уже наполовину добудував свою споруду, Чикаго приєднало до себе Інґлвуд, і невдовзі було сформовано новий поліцейський відділок — десятий у другому підрозділі, на розі Шістдесят третьої і Вентворт-стрит, за сім кварталів від аптеки Голмса. Скоро патрулі під орудою капітана Горація Елліотта стали регулярно ходити повз аптеку, де, як заведено, заходили побалакати з молодим і привітним господарем. Періодично поліція проходила вулицею, поглядала на будівництво. В Інґлвуді вже була низка чималих споруд, зокрема будинок Юнацької християнської асоціації (YMCA), Педагогічне училище округу Кука, де готували вчителів, і пишна опера Тіммермана, яку майже завершили на розі Шістдесят третьої і Стюарт-стрит, але в селищі було ще багато вільного місця, тож будь-яка споруда, що займала цілий квартал, ставала темою для розмов.

Будувалося ще рік зі звичною перервою на зиму. У травні 1890 року будівництво загалом було закінчено. На другому поверсі містилося шість коридорів, тридцять п’ять кімнат, п’ятдесят одні двері, а на третьому — ще тридцять кімнат. На першому поверсі будівлі було місце для п’ятьох роздрібних крамниць, найкраще з яких — велике, гостинне — на перехресті Шістдесят третьої і Воллеса.

Через місяць після переїзду до нової будівлі Голмс продав колишню аптеку Голтона, запевнивши покупця, що конкурентів він може не боятися.

На досаду покупцеві Голмс швиденько відкрив нову аптеку просто навпроти тієї, у власному приміщенні на розі вулиць.

У решті крамниць на першому поверсі в Голмса завелися інші заклади, серед яких ресторан і перукарня. У міських довідниках за адресою Голмса значився й кабінет лікаря Генрі Д. Манна — можливо, також псевдонім Голмса, а також головна контора компанії Ворнера з виробництва вигнутого скла, заснована Голмсом буцімто для того, щоб долучитися до нового вигідного бізнесу створення і формування великих листів скла, на яке з’явився неабиякий попит.

Голмс обставив свої заклади й крамниці меблями та іншими речами, придбаними в кредит. Сплачувати ті борги він не збирався, переконаний, що хитрістю та особистою привабливістю зможе уникнути судового переслідування. Коли приходили кредитори, вимагаючи господаря будівлі, Голмс радо відсилав їх до фіктивного пана Г. С. Кемпбелла.

«Спокійнішої людини я зроду не бачив», — казав такий собі Девіс, якого Голмс узяв касиром до ювелірного відділу. Кредитори, за словами Девіса, «прибігали розлючені, обзиваючи його всіма лихими словами, які тільки можна собі уявити, а він усміхався, частував їх сигарами, наливав їм і потім прощався з ними, наче з найкращими друзями. Ніколи не бачив його сердитим. Навіть якщо дуже постаратися, нажити з ним неприємності було складно».

Девіс показав на крамницю: «Якщо на ці три стіни наклеїти всі повістки щодо заставного права “механіка”, які до нього надходили, то будівля перетворилася б на велетенську афішну тумбу. Але я ще жодного разу не бачив, щоб за тими повістками щось сплачувалося. Голмс, бувало, казав мені, що платить одному адвокату, щоб той допомагав йому викручуватися, але мені особисто здавалося, що йому все сходить із рук завдяки люб’язному, нахабному шахрайству цього чолов’яги. Одного дня він купив меблі для ресторану й підвіз їх туди, а того вечора, коли торговець прийшов отримати за них гроші або ж забрати товар назад, Голмс налив йому й собі, почастував гостя вечерею, дав сигару, розсмішив жартами й веселого відправив додому, пообіцявши занести гроші наступного тижня. Щойно той від’їхав, меблі почали розвантажувати, а продавець так і не отримав ні цента. І Голмс так і не сів до в’язниці. Він був єдиною людиною в усіх Штатах, якій таке могло зійти з рук».

Розрахуватися з боргами Голмс цілком міг, грошей йому не бракувало. За оцінками Девіса, Голмс у своїй аптеці та крамницях, а також в інших оборудках, здебільшого нечесних, заробив 200 000 доларів. Наприклад, Голмс пробував продати інвесторам машину, яка перетворювала воду на природний газ. Демонстраційна модель була непомітно підключена до міської газової мережі.

Він завжди був милим і привітним, але бувало й так, що ці якості все ж не присипляли пильності його ділових партнерів. Аптекар на прізвище Еріксон згадував, як Голмс ходив до його крамниці по хлороформ — потужний, але непередбачуваний засіб анестезії, який використовувався від часів Громадянської війни. «Інколи я продавав йому цей препарат дев’ять-десять разів на тиждень. Кілька разів я питав, навіщо він йому, але відповіді отримував дуже непереконливі. Урешті я відмовився продавати йому хлороформ, доки він не скаже, для чого він йому, оскільки боявся, що він використовує ці ліки не за призначенням».

Голмс відказав Еріксонові, що хлороформ йому потрібен для наукових експериментів. Пізніше, коли Голмс знову прийшов по хлороформ, Еріксон поцікавився, як там його наукові експерименти.

Голмс здивовано подивився на нього і сказав, що ніяких експериментів він не проводить.

«Я ніяк не міг зрозуміти, що в нього на думці», — згадував Еріксон.

Жінка на прізвище Строверс час від часу брала в Голмса речі на прання. Якось він запропонував їй 6000 доларів, якщо вона застрахує своє життя на 10 000 доларів і зробить його бенефіціарієм. Коли вона спитала, навіщо йому це, він пояснив, що, коли вона помре, він отримає 4000 доларів прибутку, а зараз вона зможе розпорядитися своїми 6000 доларів як захоче.

Для місіс Строверс то були великі гроші, а від неї вимагалося лише підписати кілька документів. Голмс запевнив жінку, що це абсолютно законно.

Місіс Строверс була здорова і збиралася жити довго. Вона вже майже пристала на цю пропозицію, коли Голмс лагідно сказав їй: «Не бійтеся мене».

І це її вжахнуло.

У листопаді 1890 року Голмс разом із рештою Чикаго дізнався, що оргкомітет Всесвітньої «Колумбівської» виставки нарешті ухвалив рішення щодо місця, де вона буде проводитися. На втіху Голмсові, основна територія ярмарку була в Джексон-парку, просто на схід від його будівлі — там, де Шістдесят третя виходила на берег озера, хоча окремі павільйони мали бути в центрі міста, у Вашингтон-парку та вздовж бульвару Мідвей.

Голмс був знайомий із тими парками — він їздив туди на велосипеді. Як більшість американців, він теж став жертвою «велолихоманки», спричиненої винайденням «безпечного» велосипеда з колесами однакового розміру й ланцюговою передачею. На відміну від більшості американців, Голмс, щоправда, спробував заробити на цій лихоманці, купуючи велосипеди в кредит, а потім перепродаючи, ані цента не заплативши за покупку. Сам він їздив на велосипеді фірми «Pope».

Рішення оргкомітету здійняло хвилю жаги до грошей в усій південній частині Чикаго. У «Tribune» оголошення виставляло на продаж будинок із шістьма кімнатами на розі Сорок першої та Елліс-стрит, приблизно за півтора кілометра від Джексон-парку, і нахвалялося, що під час виставки господар зможе здавати ті шість кімнат, отримуючи приблизно тисячу доларів на місяць (близько 30 000 доларів за курсом ХХІ століття). Будівля Голмса від початку мала неабияку цінність, з огляду на те, як зростав Інґлвуд, але тепер ця нерухомість ставала просто-таки золотою жилою.

І йому спало на думку, що, розробляючи цю жилу, він може водночас задовольняти деякі інші свої потреби. Він знову дав оголошення, шукаючи нових будівельників, і покликав на поміч своїх вірних спільників Чеппелла, Квінлена і Пайтзеля.

Паломництво

Зранку в понеділок 15 грудня 1890 року (цей день запам’ятався в історії Чикаго надзвичайно теплою погодою, а в інших місцях Сполучених Штатів — смертю Сидячого Бика[24] від кулі) Деніел Бьорнем сів на потяг до Нью-Йорка, збираючись на зустріч, яку вважав вирішальною для своєї виставкової одиссеї.

Він зайшов до яскраво-зеленого пульманівського вагона, де повітря висіло непорушно, мов важкий гобелен. Пролунав дзвоник — і дзвенів та дзвенів у ритмі руху потяга, який котився через місто на рівні землі на швидкості тридцять кілометрів за годину, незважаючи на тісне сусідство трамваїв, колясок і пішоходів. Уся вулиця зупинялася і проводжала поглядом поїзд, який мчав за шлагбаумами, махаючи довгим пасмом чорно-білого диму — наче єнотовим хвостом на хутряній шапці. Потяг прогуркоче повз «Union Stock Yards», де сморід подвоюється у несподіваному для грудневого дня теплі, повз цілі гірські масиви куп вугілля, на яких тануть брудні снігові шапки. Бьорнем боготворив красу, проте жодної краси не бачив ще багато миль — лише вугілля, іржа, дим, нескінченно повторювані, доки потяг не вискочив у прерію, і все, здається, занурилося в тишу та спокій. Зовсім стемніло, але старий сніг створював враження сутінків.

Рішення оргкомітету щодо місця проведення виставки викликало швидку послідовність подій, яка водночас і надихала, і дещо непокоїла: усе раптом стало реальнішим, дійсний масштаб події — ще більш приголомшливим. Оргкомітет одразу дав команду: за двадцять чотири години надати приблизний план виставкової території. Джон Рут під керівництвом Бьорнема й Олмстеда на аркуші бурого паперу в сорок квадратних футів[25] накреслив такий план, який і був піднесений комітетові з уїдливим зауваженням, що архітектори паризького дива могли цілий рік думати, планувати та креслити, щоб зробити те саме. На плані було зображено рівне місце площею десь квадратна миля[26] на березі озера, за допомогою землечерпальних машин перетворене на дивосвіт лагун і каналів. Урешті-решт, розуміли архітектори, на цій території будуть сотні споруд, зокрема по одному павільйону від кожного штату, і ще багато для інших країн і видів промисловості, але на тому плані зображувалося тільки найважливіше, зокрема п’ять величезних палаців навколо центрального Великого двору. Також вони залишили місце для вежі на одному розі того двору — хоча ніхто ще не знав, хто саме будуватиме ту вежу і яка вона буде; головне — вона в кожному разі повинна перевершити творіння Ейфеля. Комітет і його федеральне начальство — Національна комісія — затвердили той план напрочуд швидко.

На стороннє око, тільки сам розмір ярмарку робив його організацію надзвичайно складним завданням. У тому, що виставка буде грандіозною, а будівлі на ній — колосальними, мешканці Чикаго не мали ані найменшого сумніву. Але найдужче інтригувало їх те, як можна збудувати щось найвеличніше на американській землі — значно більше за Бруклінський міст Рьоблінга — за такий короткий термін. Проте Бьорнем знав, що розміри тут — лише одна грань труднощів. За потужними елементами, показаними на плані, ховались міріади дрібніших перешкод, про існування яких не підозрювала ні громадськість, ні навіть більшість організаторів заходу. Бьорнемові треба було провести залізницю на територію ярмарку, щоб возити туди сталь, каміння і дерево на будову. Треба було організувати постачання усіляких інших потрібних речей і запасів, пошти та всіх експонатів, що їх привезуть на виставку трансконтинентальні вантажні компанії, передусім «Adams Express». Будуть потрібні поліцейський і пожежний загін, лікарня і пункт швидкої допомоги. А ще мають бути коні — тисячі коней, і щось треба робити з тим гноєм, який вони щодня залишають.

Щойно те велике креслення було затверджене, Бьорнем звернувся до влади з проханням збудувати «одразу дешеві дерев’яні помешкання у Джексон-парку для мене й робітників», і в тому «помешканні» він практично прожив три наступні роки. Ці квартири швидко прозвали «халабудою», хоча там був великий камін і чудовий винний погріб, про вміст якого подбав особисто Бьорнем. Маючи тонке сприйняття деталей, яке випереджало його час, Бьорнем розумів, що на враження людей від виставки суттєво впливатимуть дрібниці. Він уважно оцінював навіть те, як має виглядати офіційна печатка виставки. «Можливо, вам не спадає на думку, наскільки важливим предметом є ця печатка, — писав він 8 грудня 1890 року в листі до Джорджа Р. Девіса, генерального директора виставки, її головної політичної фігури. — Вона розійдеться по світу в численні країни, і то буде одна з тих тривіальних речей, за якими люди там оцінюватимуть художні стандарти нашої виставки».

Проте це все було ще дрібничками порівняно з найважливішим завданням Бьорнема — дібрати архітекторів, які мають спроектувати головні будівлі.

Вони з Джоном розглядали можливість проектувати всю виставку вдвох, та й їхні колеги із заздрістю передчували, що вони так і вчинять. Гарріет Монро, своячка Рута, згадувала, як той одного вечора прийшов додому «зачеплений за живе», бо один архітектор, якого він раніше вважав своїм другом, «демонстративно не впізнав містера Бьорнема, коли зустрів його в клубі, — нарікав Рут. — Мабуть, він гадає, що ми все під себе загребемо!» Він був налаштований залишатися головним архітектором, у цій ролі він буде наглядати за працею решти архітекторів виставки, але сам не буде проектувати жодної з цих будівель.

Бьорнем точно знав, кого він хотів найняти, але був менш свідомий того, яким провокативним виявиться цей вибір. Він хотів узяти найкращих архітекторів Америки не тільки з огляду на їхній талант, а й на те, що їхня участь одразу похитне міцне переконання східних сусідів, що Чикаго може влаштувати хіба що сільський ярмарок.

У грудні Бьорнем, хоча ще не мав на те повноважень, таємно надіслав листи п’ятьом особам, «відчуваючи впевненість, що я зможу обстояти свою точку зору». І справді, невдовзі Комітет із територій і будівель виставки уповноважив його запросити архітекторів до роботи над виставкою. Безумовно, то були п’ятеро найкращих архітекторів в усіх Сполучених Штатах, але троє з цих п’ятьох походили, власне, з краю «нечистоплотних створінь»: Джордж Б. Пост, Чарльз Мак-Кім і Річард М. Гант, найповажніший архітектор країни. Інші двоє були Роберт Пібоді з Бостона й Генрі ван Брюнт із Канзас-сіті.

З Чикаго не було жодного, хоча місто дуже пишалося своїми піонерами архітектури — Саллівеном, Адлером, Дженні, Біменом, Коббом та іншими. Чомусь загалом далекоглядний Бьорнем не розумів, що в Чикаго такий його вибір можуть розцінити як зраду.

На той момент, під час подорожі в пульманівському вагоні, Бьорнема турбувало те, що лише один із кандидатів — ван Брюнт із Канзас-сіті — радо відгукнувся на його лист. Решта продемонстрували лише прохолодну згоду зустрітися, коли Бьорнем прибуде до Нью-Йорка.

Бьорнем попросив Олмстеда піти на ту зустріч із ним, знаючи, що в Нью-Йорку репутація знаного ландшафтного архітектора мала непереборну силу, але Олмстед не зміг поїхати. Тож нині перед Бьорнемом лежала перспектива іти на зустріч із цими легендарними архітекторами одному. Причому один із тих легендарних архітекторів, Гант, мав також легендарно запальну вдачу.

Чому вони так неохоче йому відписували? Як вони зреагують, коли він спробує їх умовити? А що, коли відмовляться і про це стане відомо громадськості?

Рухомі краєвиди за вікном мало тішили Бьорнема. Їдучи штатом Індіана, потяг увійшов у смугу холодної погоди. Температура різко впала. Пориви вітру штурхали поїзд у боки, і струмінь примарної крижаної пари летів за ним у нічну пітьму.

Про дещо Бьорнем навіть гадки не мав. Отримавши його листи, східні архітектори: Гант, Пост, Пібоді та Мак-Кім, не гаючись, зустрілися в кабінеті Мак-Кіма, Міда й Вайта в Нью-Йорку, де обговорили, чи будуть на тому ярмарку показувати щось, крім вгодованої рогатої худоби. Під час тої зустрічі Гант, якого найдужче сподівався залучити Бьорнем, оголосив, що участі в заході брати не буде. Джордж Пост умовляв його принаймні вислухати, що скаже їм Бьорнем, аргументуючи це тим, що коли Гант утримається, то решта почуватимуться зобов’язаними зробити те саме, з огляду на впливовість Ганта.

Мак-Кім розпочав зустріч із розлогої промови про виставку та її перспективи. Гант перебив його: «Мак-Кіме, до біса ваші преамбули. Переходьте до фактів!»

У Нью-Йорку весь тиждень віяв різкий, колючий вітер. Гудзон замерз, зупинивши судноплавство в рекордно ранню пору після 1880 року. За сніданком у готелі у вівторок Бьорнем, хвилюючись, прочитав про банкрутство «С. Е. Кіна і Компанії», приватного банку в Чикаго. То була ще одна ознака насування паніки.

Бьорнем зустрівся з архітекторами-східняками у понеділок 22 грудня за вечерею в клубі «Players». Усі були рум’яні з морозу. Потисли руки — Гант, Мак-Кім, Пост і Пібоді (останній прибув на зустріч із Бостона). Ось вони всі зібралися за одним столом — найвидатніші в країні майстри того, що Ґьоте і Шеллінг називали застиглою музикою. Усі ці люди були грошовиті й перебували на піку творчої діяльності, проте всі вони були позначені тими шрамами, які лишила дійсність ХІХ століття: за плечима кожен мав залізничні аварії, лихоманки, ранню смерть близьких людей. Чоловіки прибули на зустріч у темних костюмах зі свіжими білими комірцями. Усі були при вусах — темних чи сивих. Пост був великий і важкий — найбільший у залі. Гант був сердитий і насуплений, зі списком клієнтів, котрий містив більшість найбагатших родин Америки. Чи не половина особняків у Ньюпорті, Род-Айленді й на Першій авеню в Нью-Йорку спроектував саме він, але також він зробив постамент для статуї Свободи й заснував Американський архітектурний інститут. Усі вони мали щось спільне. Гант, Мак-Кім і Пібоді навчалися в Академії красних мистецтв у Парижі; ван Брюнт і Пост училися в Ганта, а ван Брюнт став наставником Пібоді. Бьорнем, який не зміг вступити до Гарвардського і Єльського університетів і не здобув офіційної архітектурної освіти, у такому товаристві почувався чужою людиною на чиємусь родинному святі.

Східняки зустріли його привітно. Бьорнем виклав їм свою думку про більшу й величнішу виставку, ніж паризька. Розіграв карту участі самого Олмстеда. Олмстед разом із Гантом серйозно попрацювали над маєтком «Білтмор» Джорджа Вашингтона Вандербільта[27] неподалік Ешвілла (штат Північна Кароліна) і разом звели родинний мавзолей Вандербільтів. Але Гант сприйняв слова Бьорнема скептично і, не соромлячись, висловив свої сумніви. З якої речі він і решта шановного панства будуть змінювати свої плани, де й так багато справ, заради того, щоб будувати тимчасові споруди в далекому місті, де їм складно буде контролювати кінцевий результат?

Їхній скепсис вразив Бьорнема. Він звик до енергійної підтримки в Чикаго. Якби ж то Олмстед і Рут були поряд! Олмстед міг би гідно поговорити з Гантом, а Рут би знайшов якесь дотепне слово, та й усі за столом його знають як секретаря Американського архітектурного інституту. Зазвичай у подібних ситуаціях Бьорнем бував на висоті. «Для себе самого, та й для більшості світу загалом, він мав рацію, — писала Гарріет Монро, — і з таким усвідомленням правоти він упевнено він створював собі репутацію просто на силі особистості, яка здійснила великі задуми». Але того вечора він геть розгубився, як хлопчик-хорист перед кардиналами.

Бьорнем запевняв, що чиказька виставка, на відміну від усіх тих, що були раніше, стане передусім пам’яткою архітектури. Вона розкриє народу очі на те, які дива здатна творити архітектура з каміння й металу. Тільки самі плани Олмстеда зроблять майбутню виставку унікальною — ці всі лагуни, канали й величезні газони на тлі кобальтово-синього обширу озера Мічиган. Територія ярмарку, повідомив колегам Бьорнем, буде щонайменше на третину більша за ту, яку надала Франція в Парижі. Це все не просто мрії, запевнив він. У Чикаго рішуче налаштовані здійснити такий задум — така сама рішучість і зробила це місто другим за розміром в Америці. Ну і, додав він, Чикаго має гроші.

Тепер запитання східних колег стали дещо менш задерикуватими й більш практичними. Які будівлі він собі мислить, у якому стилі? Постало питання Ейфелевої вежі: що може їй протиставити Чикаго? У Бьорнема на той момент не було якогось конкретного плану — він просто бажав перевершити Ейфеля. У глибині душі він був розчарований: славетні американські інженери досі не запропонували нічого новітнього і при цьому здійсненного, що могло б перевершити досягнення француза.

Архітектори переймалися, чи не вийде так, що кожного, хто візьметься за роботу над виставкою, з усіх боків обсядуть усілякі комісії. Бьорнем гарантував панству повну свободу творчості. Вони хотіли подробиць: що саме думає Олмстед про обране місце, особливо про його центральний елемент — Лісовий острів. Вони так наполегливо його розпитували, що Бьорнем швидко надіслав Олмстедові телеграму, знову просячи його приїхати. Проте Олмстед знову відмовився.

Протягом вечора раз у раз поставало ще одне суттєве питання: чи вистачить часу?

Бьорнем запевняв колег, що часу лишається чимало, хоч особливих ілюзій він і не плекає. До справи треба братися чимшвидше.

Він був переконаний, що схилив їх на свій бік. Наприкінці зустрічі він звернувся до колег: чи вони долучаються?

Запала тиша.

Бьорнем поїхав з Нью-Йорка наступного ранку експресом «Норз шор лімітед». Цілий день потяг котився через вибілений снігом пейзаж: по всій країні від Атлантичного океану до Міннесоти прокотилася завірюха. Буря порозвалювала будівлі, поламала дерева, один чоловік у Барбертоні (штат Огайо) загинув, проте потяг це не спиняло.

У вагоні Бьорнем написав листа Олмстедові, не зовсім правдиво описавши зустріч з архітекторами.

«Вони всі погодились узяти участь у мистецькій частині проектування основних будівель… Загальний план, здається, був радо сприйнятий — спочатку містером Гантом, потім і рештою. Але вони жадали знати, що ви думаєте про краєвид і про острів. Тож я дав вам термінову телеграму, кличучи вас до Нью-Йорка. Вони дуже засмутилися (і я теж), що ви не змогли прибути. Панове архітектори будуть тут десятого числа наступного місяця, і тоді їм, і мені також, буде вкрай необхідна ваша особиста присутність. На мою думку, для містера Ганта надзвичайно важлива ваша думка про всю цю справу».

Насправді ж вечір завершився далеко не так легко. У клубі оту останню незручну паузу заповнили ковтки коньяку та сигарний дим. О так, ця мрія є вельми привабливою, погодилися панове архітектори, і ніхто не мав сумніву, що в Чикаго щиро уявляють цей казковий куточок із лагунами й палацами, тільки от реальність, на жаль, зовсім інакша. Єдина певна річ у цьому випадку — клопіт із далекими поїздками й безліччю інших складнощів, притаманних непростому будівництву на віддаленій території. Пібоді зголосився взяти участь у виставці, але Гант та інші — ні. «Вони сказали, що подумають», — пізніше признався Бьорнем.

Проте всі згодилися зібратися 10 січня в Чикаго й там знову порадитися та оглянути обрану територію.

Ніхто з панів архітекторів не бував у Джексон-парку. У тодішньому дикому й занедбаному стані, розумів Бьорнем, це місце навряд чи могло б завоювати чиюсь симпатію. Але цього разу має бути Олмстед. Та й у Рута ще попереду участь у запрошуванні архітекторів. Ті його поважають, але сумніваються в його здібностях як головного архітектора. Його присутність у Нью-Йорку була б безцінна.

Небо надворі було порожнє, світло мало олов’яний відтінок. Незважаючи на криті тамбури пульманівських вагонів, крижаний пил осідав між вагонами та сповнював потяг, у якому їхав Бьорнем, гострим духом глибокої зими. Вряди-годи понад рейками видніли повалені дерева.

Деніел Бьорнем прибув до Чикаго та виявив, що місцеві архітектори й члени оргкомітету обурені тим, що він поїхав в інше місто, та ще й яке — до Нью-Йорка! — кликати на будову архітекторів, погребувавши такими, як Адлер, Саллівен і Дженні. Саллівен побачив у цьому ознаку того, що Бьорнем не вірить у те, що в Чикаго вистачить своїх талантів працювати над виставкою. «Бьорнем гадав, що найкраще послужить країні, коли візьме до роботи виключно східних архітекторів, — писав Саллівен, — суто, як він стверджував, з огляду на їхню вищу культуру». Головою Комітету з територій і будівель був Едвард Т. Джеффрі. «Надзвичайно тактовно й делікатно, — згадував Саллівен, — Джеффрі на зустрічі оргкомітету переконав Деніела, ухвалюючи рішення, додати до списку також і західних архітекторів».

Рут і Бьорнем поспіхом порадилися і вибрали до участі п’ять чиказьких контор, зокрема фірму Адлера і Саллівена. До кожної з них Бьорнем навідався наступного дня. Чотири фірми з п’ятьох забули образу й одразу ж зголосилися. Тільки Адлер із Саллівеном відмовлялися. Адлер ображався і бурчав. «Мабуть, Адлер сподівався посісти моє місце, — згадував Бьорнем. — Він був помітно незадоволений і “не знав”».

Але, врешті-решт, на запрошення Бьорнема відгукнувся й Адлер.

Тепер настала черга Рута їхати до Нью-Йорка. Їхати він мав у будь-якому разі — на зустріч керівництва Американського архітектурного інституту, після чого мав на думці вирушити потягом до Атланти й там перевірити одну з будівель, над якою працювала фірма. Рут сидів у своєму кабінеті в «Рукері» надвечір новорічного дня 1891 року; скоро він мав виїжджати, і до нього зазирнув один із працівників. «Він казав, що втомився, — згадує той гість, — і відчував бажання відмовитися від посади секретаря в інституті. Це мене стривожило: ще ніколи не було чувано, щоб містер Рут скаржився на надмір роботи, і хоч ці слова й свідчили просто про фізичну втому, а, йдучи додому, він знову збадьорився і повеселішав, проте з огляду на подальші події сказано це було неспроста».

У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», — він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи — вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив. Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».

Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», — згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти — в їхніх серцях такого бажання не було».

5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом — приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.

Східняки дали попередню згоду, але їхні переймання не зменшилися.

І вони ще досі не бачили Джексон-парку.

Готель до виставки

Тепер Голмс вирішив перетворити свою споруду на готель для відвідувачів Всесвітньої «Колумбівської» виставки — звісно, не такий пишний, як «Палмер-гаус» чи «Рішельє», але достатньо зручний і недорогий, щоб привабити певну клієнтуру, й достатньо переконливий, щоб можна було застрахувати його від пожежі на велику суму. Після виставки він планував спалити будівлю, забрати страховку як щасливі дивіденди, знищити залишки «матеріалів», що зберігалися в таємних приміщеннях, та вжити інших засобів, аби замести сліди так, що йому нічого не буде можливо інкримінувати. Тільки от хто може знати наперед… У найбільш вирішальний момент було б легко припуститися помилки й забути якусь дрібничку, котру може використати розумний детектив, щоб привести Голмса на шибеницю. Чи був у чиказькій поліції такий майстер — це залишалося відкритим питанням. Національне детективне агентство Пінкертона становило більшу небезпеку, але його оперативні працівники, здається, останнім часом здебільшого витрачали свою енергію на боротьбу із заколотниками на вугільних шахтах і сталеплавильних заводах по всіх Штатах.

Голмс — знову сам собі архітектор — на початку 1891 року взявся планувати необхідні зміни, і невдовзі в будівлі на другому й третьому поверхах уже працювали теслі. І тут знову став у пригоді Голмсів стиль розподілу завдань і звільнення робітників. Очевидно, жоден із них не поскаржився до поліції. Патруль нової чиказької поліції, районний відділок якої розташовувався на Вентворт-стрит, щодня проходив повз будівлю Голмса. Вони не тільки ні в чому не підозрювали господаря, а й ставилися до нього дружньо, навіть захищали. Голмс знав їх усіх на ім’я. Горнятко кави, безкоштовний обід у його ресторані, добра чорна сигара — поліцейські цінували такі доброзичливі і щедрі жести.

Проте на Голмса чимдалі сильніше починали тиснути кредитори, особливо сім торговців меблями й велосипедами. Він і далі міг зачаровувати їх і співчувати, що їм ніяк не вдається знайти того невловного Г. С. Кемпбелла, але Голмс розумів, що скоро їхній терпець урветься, і навіть трохи дивувався, що вони не допитують його більш наполегливо, ніж могло б бути в такій ситуації. Його методи були занадто нові, вправність занадто велика, а люди навколо занадто наївні, наче їх ніколи в житті не обманювали. На кожне підприємство, яке тепер відмовляло йому в продажі чогось, припадав десяток таких, які запобігали перед ним і приймали розписки з підписом Г. С. Кемпбелла чи забезпечені капіталом компанії Ворнера. У разі серйозної ситуації, коли Голмс відчував, що конкретний кредитор ось-ось подасть до суду чи дійде навіть до фізичної розправи, Голмс платив готівкою, заробленою його підприємствами: грошима, сплаченими за оренду квартир і крамниць, виторгом аптеки чи прибутком свого нового дітища — компанії, яка надсилала поштою ліки на замовлення. Немовби пародіюючи успішну центрову компанію з доставки ліків поштою «Аарон Монтгомері Ворд» у центрі Чикаго, Голмс почав продавати шарлатанські ліки, що, як він запевняв, можуть вилікувати від алкоголізму чи облисіння.

Він завжди залишався відкритим для нових фінансових можливостей, а надто нині, коли розумів, що, хоч як він хитруватиме, знижуючи вартість робіт, усе одно за переобладнання будівлі треба буде заплатити. Коли двоюрідний дідусь Мірти Джонатан Белкнап із Біґ-Фут-Прерії (штат Іллінойс) вирішив приїхати в гості у Вільметт, це питання, здається, було готове розв’язатися саме собою. Белкнап не був великим багачем, але мав добрі статки.

Голмс став частіше навідуватися у Вільметт. Купував іграшки для Люсі, прикраси й косметику — для Мірти та її матері. Наповнив дім любов’ю.

Двоюрідний дідусь із Голмсом знайомий ще не був, але знав усе про його непросту сімейну ситуацію з Міртою і був готовий незлюбити молодого лікаря. При першій зустрічі він зауважив, що Голмс занадто самовпевнено тримається для такої молодої людини. Проте старшого родича вразило, наскільки зачарована Мірта в його присутності, як навіть її мати (дружина його племінника), здається, аж сяє в присутності Голмса.

Після кількох зустрічей Белкнап почав розуміти, чому Мірта так сильно закохалася в цього чоловіка. Красивий, чистий, гарно вдягався, говорив красивими реченнями. Погляд його синіх очей був щирий. У розмові він слухав уважно, аж трохи тривожно — наче старий Белкнап був найцікавішою особою на світі, а не просто дядьком, який завітав у гості зі своєї Біґ-Фут-Прерії.

Усе ж Белкнап Голмса недолюблював, але щирість нового родича його просто обеззброїла, коли Голмс попросив у нього чек на 2500 доларів, щоб допомогти оплатити витрати на новий будинок для себе і Мірти. Белкнап погодився. Голмс щиро йому дякував. Може, цій парі потрібен якраз новий будинок окремо від батьків, щоб перестати віддалятися одне від одного. Голмс пообіцяв вернути гроші, щойно справи йому дозволять.

Голмс повернувся до Інґлвуда та швидко підробив підпис Белкнапа на ще одному чеку на таку саму суму, збираючись використати її на будівництво готелю.

Коли Голмс наступного разу приїхав у Вільметт, він покликав Белкнапа подивитися будівлю в Інґлвуді й місце, яке обрали для Всесвітньої виставки.

Хоча Белкнап чимало читав про майбутній ярмарок і дуже хотів би побачити, де він відбуватиметься, думка провести в товаристві Голмса цілий день його не тішила. Голмс був чарівний і люб’язний, але щось у ньому Белкнапа насторожувало. Він точно не міг сказати, що саме. Дійсно, кілька наступних десятиліть психіатри та їхні наступники безуспішно мучилися, як можна визначити й точно описати, що саме в подібних голмсах створювало враження такої щирості й душевності, а водночас поширювало дивне відчуття, що цій людині бракує якогось важливого людського елемента. Спочатку психіатри описували такий розлад як «моральне слабоумство», а його носіїв — «моральними імбецилами». Пізніше увійшов в обіг термін «психопат», який уживався в пресі ще 1885 року в «Pall Mall Gazette» за редакцією Вільяма Стеда, де психопатія називалася «новою недугою» і було сказано: «Для психопата немає нічого святого, крім власної особи та своїх інтересів». Через півстоліття новий шлях відкрила книжка доктора Гарві Клеклі «Маска душевного здоров’я». Доктор описує типового психопата як «тонко сконструйовану машину рефлексів, яка здатна ідеально наслідувати людську особистість… Вони настільки майстерно відтворюють поведінку цілісної і нормальної людини, що той, хто оглядає такого пацієнта в клінічних умовах, не може з наукової чи об’єктивної точки зору пояснити, чому або чим саме ця людина не є справжньою». Ті, в кого такий розлад виявлявся в найчистішій формі, дістали в жаргоні психіатрів назву «психопатів Клеклі».

Коли Белкнап відмовився пристати на пропозицію Голмса, той, здається, помітно розчарувався і засмутився. Але ж ця поїздка просто необхідна, умовляв його Голмс, немовби бажаючи захистити власну честь, бажаючи продемонструвати Белкнапові свою платоспроможність і показати, що чек від Белкнапа став найнадійнішим із можливих вкладень капіталу. Мірта, здається, теж засмутилася.

Белкнап здався. Дорогою до Інґлвуда Голмс показував усілякі визначні місця: чиказькі хмарочоси, річку Чикаго, скотобазу. Сморід останньої, на думку Белкнапа, просто збивав з ніг, а от Голмс, здається, взагалі того запаху не помічав. Чоловіки вийшли з потяга на станції Інґлвуд.

Містечко було жваве. Кожні кілька хвилин проїжджали потяги. Кінні трамваї бігали туди-сюди Шістдесят третьою стрит посеред маси екіпажів і підвод. Хоч куди Белкнап дивився — всюди щось будувалося. Незабаром будівництв стане ще більше: підприємці почнуть активно готуватися до навали відвідувачів Всесвітньої виставки. Голмс окреслив родичеві власні плани. Він поводив Белкнапа своєю аптекою з мармуровими стійками та скляними баночками з речовинами шалених кольорів, потім повів родича на другий поверх, познайомив його з доглядачем будівлі Патріком Квінленом. Поводив Белкнапа численними коридорами будівлі, розповів, як буде влаштований майбутній готель. Белкнапові місце видалося дивним і похмурим; коридори завертали у якихось несподіваних напрямках.

Голмс спитав старшого родича, чи не бажає той піднятися на дах і оглянути, як іде будівництво. Той відмовився під вигаданим приводом, нібито він занадто старий і не зможе піднятися на таку висоту.

Голмс обіцяв йому прекрасні краєвиди Інґлвуда — може, навіть на сході можна буде роздивитися Джексон-парк, де скоро поставлять будівлі для ярмарку. Белкнап знову відмовився, цього разу ще енергійніше. Голмс зайшов з іншого боку. Запропонував Белкнапові переночувати в будівлі. Спочатку Белкнап теж відмовився, але, відчуваючи, що, може, повівся неґречно, не приставши на пропозицію сходити на дах, усе ж погодився.

Увечері Голмс провів Белкнапа до кімнати на другому поверсі. Газові світильники в коридорах були встановлені на великій відстані, і посередині між кожними двома залишалася смуга темряви; ці смуги коливалися, коли коридором проходили гість і господар. Кімната була умебльована, доволі зручна, її вікна виходили на вулицю, де й досі тривав рух, від чого ставало спокійніше на душі. Белкнап відчував, що на той момент, крім нього й Голмса, в будівлі не було нікого. «Лягаючи в ліжко, — згадує Белкнап, — я ретельно замкнув двері».

Скоро почав затихати вуличний гамір, тільки вряди-годи гуркотіли потяги та зрідка цокав копитами кінь якогось пізнього екіпажа. Белкнапові не спалося. Чоловік дивився в стелю, на якій коливалося світло ліхтарів знадвору. Минала година за годиною. «І тут, — згадує Белкнап, — я раптом почув, що в замок хтось вставляє ключ».

Белкнап спитав: «Хто там?» Стало тихо. Він затамував подих і почув кроки: хтось пішов коридором геть. Белкнап не сумнівався: за дверима спочатку було двоє, а тепер один із них відійшов. Белкнап знову спитав, хто там. Цього разу почув голос і упізнав Патріка Квінлена, сторожа й доглядача.

Той хотів зайти.

«Я відмовився відчиняти, — згадує Белкнап. — Він якийсь час намагався від мене цього домогтися, а потім пішов».

Белкнап не зміг заснути до ранку.

Невдовзі він виявив, що Голмс підробив його підпис. Той перепросив, виправдовуючись великою потребою в грошах, і настільки переконливо каявся у своїй провині, що навіть Белкнап розтанув, хоча довіряти Голмсові він від того не став. Значно пізніше до Белкнапа дійшло, чому Голмс так сильно бажав зводити його на дах. «Якби я туди пішов, то його шахрайство б, напевне, не розкрилося — бо вже не лишилося б кому його розкрити!»

«Тільки я не пішов, — каже він. — Я висоти боюся».

Поки в будівлі працювали теслі та тинькарі, Голмс зосередився на створенні необхідного доповнення. Зробив кілька можливих планів, напевно, на основі того, що колись бачив, і тоді зупинився на такій конфігурації, яка мала б добре виконувати свою роль: велика прямокутна цегляна коробка з вогнетривкої цегли завглибшки приблизно 2,5 метра, заввишки і завширшки по 1,8 метра, а навколо неї — друге подібне приміщення, яке мало нагріватися вогнем від форсунки. Внутрішня «коробка» повинна була слугувати як така собі піч витягнутої форми. Хоча подібних печей він ніколи не будував, Голмс був переконаний, що цей проект зможе давати такі температури, щоб повністю спалювати все, що всередині. А також така піч усуватиме всі запахи, які йтимуть із внутрішньої частини, що було для нього особливо важливим моментом.

Цю піч він планував встановити у підвалі й найняв для того муляра Джозефа Берклера. Пояснив майстрові, що використовуватиме цю споруду для виробництва й формування скла для компанія Ворнера. За вказівками Голмса Берклер додав деякі залізні деталі. Працював він швидко, і невдовзі піч була готова для перших випробувань.

Голмс запалив форсунку. Вогонь приємно ухнув. Хвиля жару викотилася з камери до далеких стін підвалу. У повітрі з’явився дух частково спаленої нафти.

Проте випробування Голмса не порадували — піч давала замало жару. Він налаштував пальник і спробував знову, але стало не набагато краще.

Подивившись у довідник, він знайшов у місті пічне підприємство й попросив консультації з досвідченим майстром. Назвався йому засновником склярської компанії Ворнера. Якщо ж із якихось причин представники компанії матимуть намір перевірити, чи існує насправді таке склярське підприємство, то їм досить буде зазирнути в довідник Інґлвуда за 1890 рік, там ця компанія записана, а Голмса названо її господарем.

Управитель пічного підприємства — його ім’я ніде не названо — вирішив особисто зайнятися цією справою і зустрівся з Голмсом на його робочому місці. Він побачив молодого, красивого, майже делікатної будови чоловіка, у зовнішності якого відображалися впевненість і процвітання.

Відвідувач мав надзвичайні сині очі. Будівля в нього була доволі похмура, збудована, вочевидь, за нижчими стандартами, ніж інші споруди на Шістдесят третій, але місце було обрано вдало, жваве місце. Для такої молодої людини стати господарем практично цілого кварталу — вже неабияке досягнення.

Управитель пішов із Голмсом у кабінет на другий поверх і там під свіжим вітерцем із наріжного вікна оглянув Голмсове креслення печі. Голмс пояснив, що не може отримати «необхідну кількість тепла». Управитель захотів побачити сам пристрій.

О, в цьому немає необхідності, промовив Голмс. Він не бажає завдавати клопоту панові управителю, йому потрібна лише порада, і за неї він гідно заплатить.

Проте пічник наполягав: не побачивши, він нічого не може порадити.

Голмс усміхнувся. Ну, звичайно. Коли пан управитель має на це час, то він радо все йому покаже.

Голмс провів його вниз — спочатку на перший поверх, а потім темнішими сходами у підвал.

Вони увійшли до великої прямокутної печери, яка тяглася на всю довжину кварталу, простір якої перетинали хіба що стовпи, що підтримували будівлю. У темряві видніли якісь бочки, баки й купи чогось темного — можливо, землі. Під багатьма вимкненими лампами стояв довгий вузький сталевий стіл, а біля нього — дві потерті шкіряні валізи. Виглядом підвал скидався на шахту, а запахом — на операційну.

Управитель оглянув піч. Помітив, що в ній є внутрішня камера з вогнетривкої цегли, влаштована так, щоб вогонь не потрапляв усередину неї, помітив розумне доповнення: два отвори у верхній частині внутрішньої камери, через які можуть виходити гази, відтак вигоряючи в довколишньому полум’ї. Проект був цікавим і, здається, мав би працювати, тільки він зауважив, що форма печі не зовсім відповідає завданню з формування скла. Внутрішня частина занадто мала для великих панелей, які зараз бувають на міських вітринах. А в усьому іншому він нічого такого не помітив і не бачив проблеми в тому, щоб покращити роботу такої печі.

Повернувся із бригадою робітників. Ті поставили потужніший пальник, який нагрівав піч до 1650 градусів Цельсія. Голмс, схоже, був задоволений.

Тільки пізніше пічник зрозумів, що особлива форма тієї печі й надзвичайно високі температури були ідеальні для зовсім іншого призначення. «По суті, — говорить управитель, — загальний план тої печі доволі подібний до крематорію для мертвих тіл, і з огляду на вищеописані пристосування він абсолютно не даватиме запаху».

А проте, знов-таки, це спало йому на думку згодом.

І знову Голмс довго не повертався до Вільметта, хоча регулярно надсилав Мірті та доньці гроші, щоб їм було добре. Він навіть застрахував життя дівчинки, адже діти — то такі крихкі створіння, які можуть в одну мить залишити наш світ.

Справи в нього йшли добре. Компанія, що надсилала ліки поштою, приносила несподівано великі гроші, і він став шукати способів заробити на останньому слові медицини — ліках від алкоголізму, винайдених лікарем на прізвище Кілі у Двайті (штат Іллінойс). Аптека на розі працювала легко й давала прибутки, тільки-от одна з дам, яка мешкала по сусідству, помітила, що в господаря чомусь не затримуються на роботі молоді й зазвичай гарненькі продавчині. У них чомусь щоразу виявлялася погана звичка йти з роботи без попередження, іноді навіть залишаючи особисті речі в кімнаті на другому поверсі. Така поведінка видавалася спостережливій жінці недоброю ознакою дедалі більшого небажання працювати в сучасної їй молоді.

Будівля переобладнувалася на готель не надто швидко, зі звичними затримками та злостивими звільненнями. Голмс доручав своїм трьом помічникам — Квінлену, Чеппеллу й Пайтзелю — знаходити працівників на заміну. Схоже, їм було нескладно знаходити нових людей на кожну нову вакансію. Тисячі робочих рук, звільнених десь-інде, прибували до Чикаго з надією будувати виставку — і тут виявляли, що таких розумників знайшлося аж надто багато, тож бідолашні люди становили величезний ринок робочої сили, готової братися за що завгодно та за яку завгодно платню.

Голмс звернув свою увагу до інших, цікавіших занять. Доля принесла в його життя двох нових жінок: одна — на зріст майже метр вісімдесят і з розкішним тілом, а друга — її зовиця — мила дівчина, чорнява та з дивовижними темними очима. Те, що висока красуня прибула в товаристві чоловіка й дочки, надавало ситуації особливої пікантності.

Сумний краєвид

Східні архітектори виїхали з Нью-Джерсі о 16:50 8 січня 1891 року вагоном № 5, в купе № 6, «Норз шор лімітед», — Гант зарезервував для товариства окреме купе. Попереднього вечора з Бостона мав прибути Олмстед, щоб долучитися до них.

То було чарівне видовище: розкішний потяг мчить крізь зиму, везучи п’ятьох із найбільших архітекторів за всю історію США в одному купе; чоловіки обмінюються плітками, жартують, випивають, курять. Олмстед використав цю можливість, щоб описати товариству Джексон-парк, і тяжкі випробування бюрократією в цей момент, здається, відступили на другий план. Він поважав Бьорнема з прямоту та щирість, за владність, яку той випромінював, і не мав сумніву, що виставив його перед архітекторами з найкращого боку. Також він, безумовно, чимало часу міркував над своїм баченням виставкового простору, звернувши особливу увагу на те, що Лісовий острів слід залишити таким, щоб він не мав жодних помітних об’єктів, зроблених руками людей.

За дві години перед тим, як потяг доїхав до Чикаго, на короткій зупинці Мак-Кім отримав телеграму, що його мати Сара Мак-Кім раптово померла в себе вдома у віці сімдесяти восьми років. У нього з матір’ю були дуже близькі стосунки. Він залишив колег і сів на поїзд у зворотному напрямку.

Архітектори прибули до Чикаго пізно ввечері 9 січня і поїхали екіпажами до готелю «Веллінгтон», де Бьорнем зарезервував усім номери. Там до них приєднався ван Брюнт із Канзас-сіті. Наступного ранку вони екіпажами вирушили на південь до Джексон-парку. Рута не було, він мав пізніше того дня повернутися з Атланти.

До парку доїхали приблизно за годину. «То був такий холодний зимовий день, — згадує Бьорнем. — Небо облягли хмари, озеро пінилося».

У парку архітектори повиходили з екіпажів, видихаючи пару. Вітер кидав в обличчя пісок, який сік обличчя і змушував затуляти очі. Вони побрели мерзлою землею, Гант кривився від подагри, лаявся і виявляв недовіру; Олмстед мовчки мучився зубним болем після безсонної ночі й кульгав після давньої аварії.

Озеро сіріло, темніючи коло обрію. Єдиним кольором поблизу були червоні щоки архітекторів і сині очі Бьорнема й Олмстеда.

Олмстед дивився на реакцію приїжджих. Перезирався з Бьорнемом.

Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, — згадував Бьорнем, — читався майже відчай».

Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок різних видів дуба — великоплодий, болотяний, оксамитовий, кошенільний — що здіймалися з густих заростей бузини, терну й верболозу. На найбільш відкритих ділянках був лише пісок, злегка порослий прибережними та степовими травами. Один автор називав цей парк «безлюдним і огидним»; інший — «піщане пустище нікому не потрібної землі». Пейзаж останньої надії архітекторів не вирізнявся привабливістю. Сам Олмстед відгукнувся про нього так: «Коли б у межах міста шукали територію, найменше подібну до парку, то кращої б не знайшли!»

По суті, місце було ще гіршим, аніж здавалося. Чимало дубів стояли сухими. З огляду на пору року, сухе дерево було важко відрізнити від живого. В інших коріння було сильно пошкоджене. Пробне буріння показало, що парковий ґрунт являє собою шар темного ґрунту завтовшки близько тридцяти сантиметрів, далі — шістдесят сантиметрів піску, а потім — понад три метри піску, настільки просоченого водою, що Бьорнем казав про нього: «Ця суміш ставала майже такою, як хиткий пісок, і її часто саме так і називали». Чиказці розуміли, яке випробування ставить перед ними ґрунт, а звиклі до твердої породи ньюйоркці — ні.

Але найбільша вада парку, принаймні на думку Олмстеда, полягала в тому, що рівень води коло берега протягом року зазнавав значних змін, подекуди коливаючись у межах ледь не півтора метра. Такі коливання, розумів цей досвідчений чоловік, дуже ускладнять озеленення місцевості. Якщо вода відступить — глядачі побачать некрасиву смугу голої землі коло берега. Якщо ж озеро підійметься, то заллє і погубить рослини.

Архітектори знову сіли в свої екіпажі. Поїхали до озера грубими доріжками зі швидкістю поховального кортежу і в навряд чи веселішому настрої. Бьорнем написав: «Розчарування, ба навіть безнадія охопили тих, хто тієї миті осягнув масштаби запропонованої справи, безжальні умови роботи в обмежений термін… До дати, на яку Конгрес призначив посвяту будівель, залишався двадцять один місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців — першого травня 1893 року — слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».

Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:

— Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?

— Так, — відказав Бьорнем. — Такі наші наміри.

— Це ж неможливо!

Бьорнем подивився на нього:

— Рішення вже ухвалено.

Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.

Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, — згадувала Гарріет Монро, — і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».

Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі — на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд». Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.

Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці фірми, аж тут Рут, раптово поновивши життєві сили, приєднався до них. Він був люб’язний, душевний, дотепний. Коли вже хтось здатний «розгойдати» цих людей і запалити в них якийсь вогонь, то Бьорнем знав: це до снаги лише Рутові. Рут запросив східних гостей до свого будинку на Астор-плейс наступного дня, в неділю, на чай, а тоді нарешті пішов додому побачити своїх дітей і дружину Дору, яка, за словами Гарріет Монро, лежала в ліжку «майже смертельно недужа» — у неї нещодавно зірвалася вагітність.

Рут розповів Дорі, що дуже втомився, і пропонував їй наступного літа втекти разом кудись у довгу відпустку. Останні місяці в нього були сповнені розчарувань, безсонних ночей і поїздок. Він виснажився. Але поїздка на південь його не розрадила. Він не міг дочекатися кінця тижня, коли 15 січня архітектори нарешті підіб’ють підсумки своєї зустрічі та роз’їдуться.

«Після 15 числа, — казав він дружині, — я не буду настільки зайнятий».

Східні гості й чиказькі архітектори пізніше знову зібралися вечеряти до Університетського клубу. Бенкет на їхню честь проводив Комітет із територій і будівель виставки. Рут був настільки втомлений, що не зміг прийти. Вочевидь, ця вечеря теж була зброєю чиказців, покликаною розпалити в східняках ентузіазм і продемонструвати рішучість усерйоз виправдати ті грандіозні плани, якими хвалилося місто. То був перший із низки неймовірно розкішних і щедрих бенкетів, меню яких викликало питання про стан серцево-судинної системи в членів міської еліти.

На вході прибулих ловили репортери. Архітектори були люб’язні, але небагатослівні.

У залі стояв великий Т-подібний стіл, і на чільному місці, посередині поперечного столу, сидів Лаймен Ґейдж, голова виставки, праворуч його — Гант, а Олмстед — ліворуч. Від букетів гвоздик і рожевих троянд стіл скидався на клумбу. Біля кожної тарілки пишалася бутоньєрка. Усі прийшли у фраках. Жодної жінки не було видно.

Рівно о восьмій вечора Ґейдж узяв Ганта з Олмстедом за руки й повів із клубного вестибюля до бенкетної зали.

Устриці.

Один-два келихи Montrachet.

Консоме із зеленої черепахи.

Amontillado.

Смажений шед [28] à la Maréchel.

Огірки. Картопля à la Duchesse.

Філе-міньйон à la Rossini.

Chateau Lafite і Rinnart Brut.

Артишоки по-перському.

Pommery Sec.

Вишневий сорбет.

Цигарки.

Вальдшнеп на тостах.

Салат зі спаржі.

Морозиво: імбирне по-кантонському.

Сири: Pont l’Eveque; Rocquefort. Кава. Лікери.

Madeira, 1815.

Сигари.

Спочатку взяв слово Ґейдж. Він виголосив піднесену промову про блиск майбутньої виставки й необхідність поважних гостей у цій святковій залі подумати спочатку про виставку, а потім уже про себе, адже тільки самовідданість принесе успіх майбутній виставці. Йому схвально й активно аплодували.

Наступним говорив Бьорнем. Він розповів, як уявляє собі Всесвітню виставку, й підкреслив рішучу налаштованість Чикаго втілити цей проект. Він також закликав до спільної самовідданої праці. «Панове, — проголосив він, — 1893 рік стане третьою знаменною датою в історії нашої країни. На благо двох попередніх — 1776 і 1861 років — працювали всі істинні американці, тож нині я знову закликаю вас до великого служіння!»

І тут зала вибухнула оплесками. «Із бенкетної зали всі вийшли єдині, мов солдати перед боєм», — згадував Бьорнем.

Щоправда, в основному марширували саме чиказці. Назавтра в домі Рута Гарріет Монро прийняла східних архітекторів і вийшла з будинку вражена до глибини душі. «У розмові мене вразила їхня безнадія і байдужість, — згадувала вона. — Від таких гігантських будівель таким дешевим коштом годі сподіватися великої краси… Одноманітність ландшафту навколо Чикаго практично унеможливлює ефектне групування… Часу на готування і будівництво замало… Ці та інші критичні зауваження вказували на загальну недооцінку початого».

Наприкінці гостини Рут провів гостей до екіпажів. Було вже темно й дуже холодно. Різкий морозяний вітер гуляв навколо Астор-плейс. Потім часто згадували, як Рут у парадному вбранні вибігав на лютий мороз без пальта.

Точка зникнення

Не один рік мандруючи з міста до міста, з роботи на роботу, молодий ювелір Іцилій Коннер (сам він надавав перевагу прізвиську Нед) — приїхав до Чикаго з дружиною Джулією і восьмирічною дочкою Пьорл та швидко виявив, що потрапив в істинне місто можливостей. На початку 1891 року Нед опинився за касою ювелірної крамниці у жвавому торговельному центрі в південній частині міста на розі Шістдесят третьої і Воллеса. Уперше у своєму свідомому житті Нед бачив попереду райдужне майбутнє.

Господар торговельного центру, хоч і дуже молодий, був успішним ділком, людиною динамічною, істинним сином свого часу, а з огляду на майбутню Всесвітню «Колумбівську» виставку, попереду в нього було ще більше процвітання, адже до ярмарку, в кінець Шістдесят третьої, можна було швидко дістатися трамваєм на схід. Також подейкували, що відкриють нову залізничну лінію, на узвишші, звану «Алеєю L» через форму естакади, яка нависатиме над міськими вулицями, — просто до Джексон-парку вздовж Шістдесят третьої, так що гості зможуть в іще один спосіб дістатися майбутнього ярмарку. Рух на вулиці вже пожвавився: щодня сотні людей їздили екіпажами подивитися, де ж усе відбуватиметься. Щоправда, дивитися поки що не було на що. Недові з Джулією парк видався дуже некрасивим, відлюдним місцем із піщаними дюнами й напівусохлими дубами, хоча Пьорл сподобалося ловити пуголовків у калюжах стоячої води. Здавалося, в такому місці неможливо побудувати нічого прекрасного, хоча Нед, як і чимало новоприбулих, був готовий визнати, що це місто не схоже на жодне, в якому він бував. Коли вже якесь місто здатне виправдати такі нахваляння, то напевне, це якраз і має бути Чикаго. Новий роботодавець Неда, доктор Г. Г. Голмс, здається втілював той самий «дух Чикаго», про який говорили в місті. Бути молодим і водночас господарем будівлі завбільшки з цілий квартал було б неймовірно в жодному іншому місті, як свідчив досвід Неда. А тут — немовби звичайна річ.

Коннери мешкали у квартирі на другому поверсі біля власних апартаментів господаря. Квартиру Неда годі було назвати особливо веселою і світлою, зате то було тепле місце біля роботи. Та й Голмс узяв Джулію на роботу до свого торговельного центру, плануючи навчити її бухгалтерії. Пізніше, коли до Чикаго приїхала Недова вісімнадцятирічна сестра Ґертруда, Голмс покликав і її до себе працювати у своїй новій компанії, що надсилала ліки поштою. Коли в родині працювало вже троє, то скоро вони могли б дозволити собі власний будинок, можливо, на одній із широких, посипаних щебенем вулиць Інґлвуда. Звичайно, вони могли завести й велосипеди та ходити до театру Тіммермана неподалік.

Тільки одне непокоїло Неда. Здається, Голмс виявляв надмірну увагу до Ґерти та Джулії. З одного боку, це було й нормально, та й Нед звик до цього: обидві дами були неабиякі красуні. Ґерта — струнка й темноволоса, Джулія — висока й дивовижно пропорційна. Нед розумів від самого початку: Голмс жінок любить, а жінки відповідають йому взаємністю. Молодих красунь до аптеки Голмса тягло немов магнітом. Коли Нед намагався їм допомогти, ті дивилися на нього відсторонено й незацікавлено. Але щойно Голмс з’являвся у крамниці, вони починали поводитися зовсім по-іншому.

Нед, людина загалом проста, здається, ставав частиною меблів, статистом у власному житті. Тільки його дочка Пьорл залишалася до нього так само уважною, як і завжди. Нед із тривогою в серці спостерігав, як Голмс робить Ґерті й Джулії компліменти, усміхається, дарує подарунки з медовими словами на вустах — особливо Ґерті — і як у відповідь сяють жінки. Коли Голмс ішов від них, вони якось знічувалися і починали поводитися дратівливо й різко.

Ще прикріше було Недові від ставлення клієнтів до його власної особи. Справа не в тому, що вони казали, а в їхніх поглядах: у них читалося щось ніби жаль чи навіть співчуття.

Одного вечора в ту пору Голмс попросив Неда про одну послугу. Завів його у велике підвальне приміщення і зайшов усередину, а тоді попросив Неда зачинити двері й послухати, чи чути, як він кричить. «Я зачинив двері та приклав вухо до одвірка, — згадує Нед, — але було ледве чути». Нед відчинив двері, і Голмс вийшов. Тоді він попросив і Неда зайти досередини й покричати, щоб він, Голмс, сам перевірив, наскільки мало звуку проходить крізь двері. Нед зайшов, але вискочив назад, коли Голмс прочинив двері. «Мені ця справа не подобається», — сказав він.

Навіщо комусь звуконепроникне приміщення, на думку йому не спало.

Поліція отримувала різноманітні попередження: листи від батьків загублених, візити детективів, яких найняли батьки, але все це губилося в міському хаосі. Складалося враження, що зникати — народна розвага мешканців Чикаго. Дуже вже багато людей зникало, в усіх частинах міста, і всі ці випадки було важко розслідувати належним чином, та й забагато перешкод ставало перед слідством. Чимало з патрульних були дуже мало обізнані, призначали їх начальники відділків на свій розсуд. Детективів було мало, ресурси та вміння їхні були мінімальні. Класові питання збивали слідство з пантелику. Типові зникнення: дівчата-польки, хлопці зі скотобази, робітники-італійці, негритянки — не видавалися вартими великих зусиль. Тільки зникнення людей заможних викликало енергійну реакцію, та й у цьому випадку детективи все одно мало що могли зробити, хіба що слали телеграми в інші міста й періодично навідуватися до моргу, перевіряючи щойно знайдені нерозпізнані тіла чоловіків, жінок чи дітей. У якийсь момент половина детективів міста була зайнята розслідуванням зникнень, і це підштовхнуло голову поліції оголосити, що він розглядає можливість сформувати окремий підрозділ, «бюро таємничих зникнень».

Жінки й чоловіки зникали приблизно порівну. Молода Фанні Мур, приїхавши до міста з Мемфіса, не повернулася туди, де вона мешкала в Чикаго, — і більше ніхто її не бачив. Дж. В. Хайлімен одного дня пішов з роботи, сів на приміський потяг і зник, як написали в «Tribune» — «наче крізь землю провалився». Щодо жінок підозрювалося, що їх зґвалтовано, щодо чоловіків — що їх пограбовано, а тіла скинуто в глибокі води річки Чикаго або сховано в провулку в районах Галстед чи Леві, або ж на неспокійному відрізку Кларк-стрит між вулицями Полка й Тейлора, що його ветерани поліції прозивали «Шаєнкою» (за назвою войовничого індіанського племені шаєнів). Знайдені тіла доправляли в морг; якщо їх не розпізнавали, то далі їх везли в анатомічний театр медичного коледжу Раша чи, може, окружної лікарні Кука, а звідти — до препараторської лабораторії, де виконувалася тонка робота відділення м’язів і сполучних тканин від кістяка — кістки й черепи відбілювали, а тоді знову збирали в скелет для використання лікарями, музеями анатомії чи вряди-годи продавали приватним колекціонерам наукових цікавинок. Волосся йшло на перуки, одяг передавався в центри соціальної допомоги.

Як і на «Union Stock Yards», у Чикаго нічого марно не пропадало.

Самота

Архітектори зі сходу та з Чикаго знову зустрілися в понеділок уранці, 12 січня, у бібліотеці фірми Бьорнема й Рута на верхньому поверсі «Рукері». Рут не прийшов. З Нью-Йорка прибув Вільям Р. Мід на заміну своєму колезі Мак-Кіму, який перебував у жалобі. Поки чоловіки чекали один одного, до бібліотеки час від часу заходили люди поглянути у східні вікна на широке озеро Мічиган. Світло потрапляло до бібліотеки надприродно сильне, наповнене відблисками озера та його скрижанілих берегів.

Бьорнем підвівся, щоб офіційно привітати гостей, але почувався невпевнено. Він знав: східні колеги зберігають похмуре мовчання — і, здається, був налаштований будь-що завоювати їх лестощами на межі дифірамбів (Луїс Саллівен згадував, що цією тактикою Бьорнем володів особливо майстерно). «Сам не надто чутливий до лестощів, хіба що трохи сентиментальний, він швидко засвоїв ефективність цього бальзаму, якщо ним густо мазати великих підприємців, — писав Саллівен. — Луїс не раз бачив його в дії, і спочатку його вразила безсоромність Бьорнема, але потім він дивом дивувався, як на ті лестощі купився їхній об’єкт. Метод був примітивний, але працював».

Саллівен згадує про зустріч у бібліотеці: «Скоро стало помітно, що він постійно, вульгарно просить у східних архітекторів пробачення за присутність їхніх темних західних братів».

Гант це теж помітив.

«Чорт забирай, — обірвав він промовця, — ми сюди приїхали не як місіонери. До діла!»

У кімнаті схвально загули. Адлер повеселішав, Саллівен самовдоволено посміхнувся. Олмстед спостерігав за всім незворушно, наслухаючи неугавний шум у вухах. Гант скривився: від переїзду з Нью-Йорка й екскурсії до Джексон-парку в нього посилилася подагра.

Зауваження Ганта змусило Бьорнема здригнутися. Він відчув у серці задавнений біль подвійної зневаги східняків — згадав про те, як його не прийняли до Гарвардського та Єльського університетів; проте ці слова та їхня очевидна підтримка в кімнаті водночас закликали Бьорнема зосередитися на робочих завданнях. Як згадує Саллівен: «Бьорнем вийшов зі свого сомнамбулічного блукання думки — і долучився. Він був досить розумний, щоб усвідомити: дядько Дік [29] зробив йому необхідну послугу».

Бьорнем розповів присутнім, що віднині вони будуть Комітетом архітекторів виставки. Закликав усіх обрати голову. Обрали Ганта. «Природна роль майстра й учителя знову ненав’язливо заявила про себе, — писав ван Брюнт, — і ми знову стали його старанними та щасливими учнями».

Секретарем обрали Саллівена, котрого найменше можна було б назвати «щасливим учнем Ганта». Для нього Гант був таким собі яничаром, охоронцем мертвої мови. І Бьорнем також. Для Саллівена ці два чоловіки стояли на шляху його, Саллівена, власних ідей, які саме почали набирати сили: призначення будинку повинне виявлятися в його вигляді — не просто форма має відповідати функції, а «функція створює чи організує її форму».

Саллівен сприймав Ганта як просто впертого дідугана, а Бьорнем для нього був людиною значно небезпечнішою. У ньому Саллівен бачив рівного за силою одержимості. Саллівен на той момент сприймав ситуацію так: в архітектурному світі Чикаго панують лише дві фірми: Бьорнема й Рута та Адлера і Саллівена. «У кожній фірмі була людина з раз і назавжди визначеною метою життя, якій вона здатна підпорядкувати все інше, принести в жертву що завгодно, — писав Саллівен. — Деніел Бьорнем був одержимий феодальною ідеєю влади. Луїс Саллівен тою самою мірою був одержимий світлою ідеєю демократичної влади». Саллівен захоплювався і Рутом, і Адлером, проте вважав їх на щабель нижчими. «Джон Рут настільки зосереджений на власних бажаннях, що для нього є ризик ніколи як слід не скористатися тією владою, яку передбачає його становище. Адлер — передусім інженер, технік, сумлінний адміністратор… Безумовно, Адлерові бракувало необхідної уяви; по-своєму бракувало її й Джону Рутові — такої собі уяви мрійника. Саме здатність мріяти була силою Бьорнема та пристрастю Луїса».

Невдовзі після полудня Бьорнем вийшов із кімнати прийняти телефонний дзвінок від Дори Рут. Вона сказала, що її чоловік прокинувся із важкою застудою і не зможе прийти на зустріч. За кілька годин вона зателефонувала знову: лікар поставив діагноз — запалення легенів.

Рут був у бадьорому гуморі. Він жартував і намагався всіх розсмішити. «Я все життя не настільки уникав хвороб, щоб зараз легко відбутися, — казав він Гарріет Монро. — Я розумів: коли прийде моя черга, то це буде люта звірюка».

Архітектори продовжували засідання без Бьорнема, який залишився біля ліжка товариша, зрідка виходячи, щоб розв’язувати питання в бібліотеці чи навідати Ганта, в якого подагра загострилася настільки, що він не міг вийти зі свого номера готелю «Веллінгтон». Рут жартував із медсестрами, які його доглядали. На черговому засіданні в середу Комітет із територій і будівель виставки в резолюції бажав Рутові швидкого одужання. Того дня Бьорнем написав чиказькому архітекторові В. В. Боїнгтону: «Містер Рут у важкому стані, і немає певності, чи одужає, проте шанси є».

У четвер Рутові, як видавалося, покращало. Бьорнем знову написав Боїнгтону: «Цього ранку можу надіслати вам дещо кращу звістку. Він непогано провів ніч, і йому зараз легше. Хоча небезпека й не минула, надія є».

Архітектори дедалі більше загорялися. Оскільки Гант і досі сидів у номері з подагрою, головував на зборах Пост. Вони з ван Брюнтом раз у раз ходили до недужого в готель. Архітектори схвалили попередній план, накреслений на бурому папері Бьорнемом, Олмстедом і Рутом, із деякими поправками. Було вирішено, якого розміру мають бути основні будівлі та як їх розташувати на території. Затвердили основний стиль — неокласичний: отже, колони і фронтони пробуджуватимуть спогади про славу Давнього Риму. Для Саллівена таке рішення було просто як сіль на рану — він зневажав вторинність в архітектурі, але під час зборів заперечень не висловлював. Також архітектори обговорили один із найважливіших моментів проекту. Було встановлено однакову висоту карнизів для всіх палаців Великого двору (18,3 м). Карниз — це всього лише горизонтальний декоративний елемент. Стіни, дахи, бані, арки можуть бути й значно вищими, але, обравши один спільний елемент, архітектори гармонізували найбільш величні споруди майбутньої виставки.

Приблизно о четвертій годині вечора у четвер Кодмен і Бьорнем під’їхали до будинку Рута. Кодмен почекав в екіпажі, а Бьорнем зайшов.

Бьорнем побачив товариша: Рут важко дихав. Протягом дня хворому снилися химерні сни, серед них один старий, який не раз повторювався — сон із польотом. Побачивши Бьорнема, Рут спитав: «Ти більше мене не залишиш, ні?»

Бьорнем пообіцяв не залишати, але все-таки вийшов у сусідню кімнату до дружини Джона. Поки Бьорнем із нею розмовляв, до кімнати зайшла жінка з рідні. Вона сказала: Рут помер. В останні свої хвилини, розповіла вона, він ворушив пальцями на простирадлі, немов грав на піаніно. «Чи ви чуєте? — прошепотів він. — Ну хіба не дивовижно? Оце так музика…»

У будинку запала моторошна тиша, яку приносить смерть. Було чути лише шипіння газових світильників і втомлене цокання годинників. Бьорнем пішов на нижчий поверх. Він не помічав, що за ним стежать. Нетті — тітка Гарріет Монро — сиділа в темряві на верхньому майданчику сходів, що вели з вітальні на другий поверх. Жінка прислухалася до кроків Бьорнема. У каміні за його спиною горів вогонь і кидав довгі тіні на протилежну стіну. «Я працював! — казав сам до себе Бьорнем. — Я будував плани, я мріяв зробити нас найбільшими архітекторами на світі! Я показав йому це, я спрямував його на це! А тепер він помер… Чорт! Чорт! Чорт!»

Смерть Рута приголомшила Бьорнема — і все Чикаго. Бьорнем і Рут вісімнадцять років дружили, разом працювали. Вони знали думки один одного. Покладалися на вміння один одного. І ось Рута не стало. Далекі від них люди гадали, чи разом із Рутом не загинула й уся майбутня виставка. Газети аж гули від інтерв’ю, в яких перші особи міста говорили про покійного як про рушійну силу великої виставки, про те, що без нього годі й сподіватися здійснити те, про що всі мріяли. У «Tribune» писали, що Рут у Чикаго «без сумніву, найвидатніший архітектор, коли не найкращий в усій країні». Едвард Джеффрі, голова Комітету з територій і будівель, сказав: «Серед людей архітектурного фаху не залишилося таких, чийого генія і вміння вистачить, щоб у роботі над Всесвітньою виставкою посісти місце покійного Рута».

Бьорнем мовчав.

Він уже думав відмовитися від організації виставки. У ньому боролися дві сили: горе — і бажання закричати, що це насправді він, Бьорнем, був рушієм ярмаркового проекту; що саме він штовхав фірму Бьорнема й Рута до вищих і вищих звершень.

Східні архітектори поїхали в неділю, 17 січня. У неділю Бьорнем прийшов на панахиду за Рутом до будинку покійного на Астор-плейс, на його похорон на цвинтар Ґрейсленд, милий притулок для заможних небіжчиків за кілька кілометрів на північ від Кола.

У понеділок він повернуся до свого кабінету. Написав дванадцять листів. Сусідній кабінет — Рутів — стояв тихий, завішений чорним. У повітрі стояли пахощі тепличних квітів.

Завдання, поставлене перед ним, тепер страхало ще дужче.

У вівторок у Канзас-сіті лопнув великий банк. Наступної суботи Лаймен Ґейдж оголосив, що з 1 квітня піде з посади президента виставки, щоб зайнятися власним банком.

Генеральний директор виставки Джордж Девіс спочатку відмовлявся в це повірити. «Це нісенітниця! — вигукнув він. — Ґейдж має лишатися з нами. Без нього ми не можемо».

Серед робітників почалися хвилювання. Як і боявся Бьорнем, профспілкові лідери вирішили скористатися майбутньою подією, щоб досягти таких цілей, як встановлення певного рівня мінімальної платні й восьмигодинного робочого дня. Пожежа, погана погода і хвороби теж становили загрозу: у закордонних газетах уже писали, мовляв, хто ж наважиться відвідати ту виставку з огляду на горезвісну чиказьку каналізацію. Ніхто не забув, як 1885 року від брудної води стався спалах тифу й холери, який знищив десять відсотків мешканців міста.

У димах володарювали темні сили. Десь у серці міста молодий ірландський емігрант дедалі глибше занурювався в безумство — і це виявиться увертюрою до події, яка вжахне весь народ і очорнить те, про що Бьорнем мріяв як про найвеличніший момент свого життя.

А ще ближче до місця звершення підіймало голову значно химерніше створіння в такому самому нетерплячому передчутті: «Я народився з дияволом усередині. Я не міг нічим зарадити тому, що вродився вбивцею, так само як поет не може стримати натхнення до пісень».