Диявол у Білому місті

Ярмарок

Ярмарок-виставка потужно й надовго вплинув на психіку американського народу — і в великих, і в малих масштабах. Батько Волта Діснея Еліас брав участь у будівництві Білого міста; можливо, чарівне королівство Волта — наступник цієї країни мрій. Звичайно, ярмарок справив неабияке враження на сім’ю Діснея. Будівництво принесло їм такі гроші, що, коли пізніше того року в Еліаса народився третій син, батько із вдячності до покровителя виставки хотів дати малюкові ім’я Колумб. Проте дружина Флора не погодилася, і сина назвали Роєм. Наступним з’явився на світ Волт — 5 грудня 1901 року. Виставку відвідав письменник Л. Френк Баум і художник-ілюстратор Вільям Воллес Денслоу, який із ним працював. Грандіозність виставки відобразилася у створеному їхньою фантазією образі країни Оз. Японський храм на Лісовому острові зачарував Френка Ллойда Райта і, можливо, вплинув на його славнозвісні «Будинки прерій»[60]. Виставка надихнула президента Гаррісона зробити 12 жовтня державним святом — Днем Колумба, у який сьогодні відбувається кілька тисяч парадів протягом триденних вихідних. Жоден карнавал з 1893 року на обходиться без свого «мідвею» і оглядового колеса, а в кожній продуктовій крамниці можна знайти харчі, з якими людей познайомила виставка. «Shredded Wheat» дожив до наших днів. У кожному будинку — безліч лампочок розжарювання, які живляться від змінного струму. І те, і друге довели свою придатність до масового використання саме на виставці; майже кожне місто й містечко має свій куточок Давнього Риму — милий серцю банк із колонами, бібліотеку чи пошту. Так, вони, може, обписані графіті, десь обсипається фарба, але за ними все одно стоїть світло й гордість Білого міста. Навіть у Меморіалі Лінкольна в Вашингтоні можна побачити спадщину Всесвітньої виставки.

А найбільше ярмарок вплинув на те, як після нього американці сприймають свої міста й архітекторів. Тепер уся Америка (а не лише кілька покровителів архітектури) дивиться на міста під таким кутом зору, під яким не дивилася до того. Елігу Рут сказав, що виставка «вивела наш народ із хащ буденності до нового уявлення про архітектурну красу та шляхетність». Генрі Демарест Ллойд вважав, що ця подія відкрила широким верствам американців «можливості суспільної краси, корисності й гармонії, про які вони до того не могли й мріяти. Ніяка подібна картина не могла б в інший спосіб увійти в прозаїчну монотонність їхнього щоденного буття, і це відчуватиметься в розвитку народу і в третьому, і в четвертому поколінні». Виставка навчила людей, занурених у повсякденні турботи, що не треба сприймати місто лише як темні, брудні й небезпечні бастіони прагматизму. Місто може бути й прекрасним.

Вільям Стед одразу відчув силу цієї події. Образ Білого міста і його різкий контраст із Чорним містом надихнув його на книжку «Якби Христос прибув у Чикаго» — її часто вважають початком руху «За красиве місто», метою якого стало піднести американські міста до рівня великих міст Європи. Як і Стед, суспільні діячі всього світу сприймали Біле місто як ідеал, за який варто боротися. Вони просили Бьорнема застосувати й у їхніх містах такий самий загальний принцип побудови міста, що й у Білому місті. Він став піонером сучасного міського планування. Бьорнем створив загальноміські плани для Клівленда, Сан-Франциско й Маніли і дав пориванням зламу століть ожити й розгорнутися, втіливши уявлення вашингтонського мера Ланфана про ідеальне місто. У всіх цих випадках він не вимагав винагороди.

Допомагаючи створити новий план Вашингтона, Бьорнем умовив голову Пенсільванської залізниці Александра Кассатта прибрати вантажні колії з центральної алеї, завдяки чому й існує нічим не порушений зелений простір від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Просили в Деніела Бьорнема допомоги з плануванням також інші міста, зокрема Форт-Ворт, Атлантік-сіті й Сент-Луїс, але він їм відмовив, бо мав зосередитися на найновішому своєму плані — для міста Чикаго. З роками чимало аспектів того плану було втілено, наприклад створення прекрасної зеленої стрічки парків понад озером і «Диво-милі» на Мічиган-авеню. В одній із частин приозерного парку, названій Бьорнем-парком на його честь, розташований стадіон «Солджер-філд» і Музей природничих наук Філда, які також спроектував видатний архітектор. Цей парк тягнеться на південь вузькою зеленою смугою понад берегом озера до самого Джексон-парку, де у виставковому Палаці красних мистецтв, переробленому в міцну споруду, тепер розташований Музей науки й промисловості. Музей стоїть над лагуною з Лісовим островом — тепер місцем таким диким і зарослим, що Олмстед би задоволено всміхнувся — хоча, звичайно, знайшов би й підстави для критики.

На початку ХХ століття велика виставка стала предметом гарячих дискусій між архітекторами. Критики стверджували, що ярмарок знищив чиказьку архітектурну школу, її особливу мову і замінив це на оновлене поклоніння застарілим класичним стилям. По-папужому повторювана від тези до тези, ця думка спочатку набула виразності завдяки цікавій особистій динаміці, через яку це твердження стало важким, а в умовах багатолюдних задушливих приміщень, де відбувалися наукові дебати, — навіть небезпечним.

Не хто інший, як Луїс Саллівен, уперше й найголосніше засудив архітектурний вплив великого ярмарку, але вже наприкінці свого життя й після смерті Бьорнема.

У Саллівена після виставки справи йшли не дуже добре. Протягом першого року післявиставкової депресії фірма Адлера й Саллівена отримала лише два замовлення, а 1895 року — жодного. У липні 1895 року Адлер пішов із фірми. Саллівенові було тридцять вісім років, він не був здатний підтримувати ті зв’язки, які могли б дати потім йому достатньо нових замовлень, які б його забезпечували. Він був індивідуалістом і людиною інтелектуально зверхньою. Коли колега-архітектор спитав Саллівена, як йому покращити свій проект, той відповів: «Коли б я вам сказав, то ви б навіть не зрозуміли, про що я кажу».

Його практика не вдавалася, і Саллівен мусив залишити свій кабінет в «Аудиторіумі» і продати свої будинки. Він почав сильно пити та вживати психотропні препарати — броміди. За період між 1895 і 1922 роками Саллівен збудував лише двадцять п’ять споруд — приблизно по одній на рік. Час від часу він ходив до Бьорнема по гроші, хоча й не зовсім зрозуміло, чи він намагався їх позичати, чи продавав Бьорнемові предмети мистецтва з власної колекції. У щоденнику Бьорнема від 1911 року згадується: «Завітав Луїс Саллівен, хотів ще грошей Д. Х. Б.». Того самого року Саллівен написав на низці малюнків: «Деніелу Х. Бьорнемові, з найкращими побажаннями від його друга Луїса Г. Саллівена».

Але Саллівен пересипав свою автобіографію 1924 року перебільшеними звинуваченнями на адресу Бьорнема та впливу виставки на маси людей, які заходили у її браму. Класицизм Білого міста залишив такий глибокий слід, стверджував Саллівен, що прирік Америку на ще півстоліття наслідування. Ярмарок був «заразою», «вірусом», формою «прогресуючого церебрального менінгіту». На його думку, наслідки цього явища були фатальними. «Ось так Архітектура померла на землі вільних і в оселі мужніх — на землі, яка проголошує свою палку демократію, винахідливість і кмітливість, унікальне дерзання, підприємливість і поступ».

Невисока думка Саллівена про Бьорнема й виставку могла бути врівноважена хіба що надзвичайно високою думкою про власну особу та свою роль, яку він вбачав у тому, щоб принести в архітектуру щось свіже й суто американське. Френк Ллойд Райт підняв прапор Саллівена. Саллівен звільнив його 1893 року, але пізніше Райт і Саллівен потоваришували. У міру того, як сходила академічна зірка Райта, сходила й зірка Саллівена. А от Бьорнем упав з небес. Серед архітектурних критиків та істориків стало гарним тоном вважати, що Бьорнем у своїй ненадійності й рабському потуранні бажанню класики дійсно вбив американську архітектуру.

Але ця думка є занадто примітивною, як нещодавно визнали деякі історики й архітектурні критики. Виставка розбудила в Америки бажання краси й сама собою стала необхідним явищем, яке сформувало таких людей, як Френк Ллойд Райт і Людвіґ ван дер Рое.

Особисто для Бьорнема виставка стала надзвичайним тріумфом. Завдяки їй він виконав обіцянку, дану колись батькам, і став найбільшим архітектором в Америці. Під час ярмарку також відбулася подія, значущість якої для Бьорнема пройшла повз його найближчих друзів: і Гарвардський, і Єльський університети надали йому ступінь почесного магістра, визнаючи його заслугу в будівництві виставки. Обидві церемонії відбувалися в один день. Він прибув на гарвардську. Для нього це визнання було формою розплати. Те, що він колись не зміг вступити до обох університетів — заперечення «правильного початку» для нього, — переслідувало Бьорнема все життя. Навіть через багато років після отримання тих відзнак, намагаючись вплинути на Гарвард, щоб на навчання умовно взяли його сина Деніела, який на вступних іспитах зірок з неба не хапав, Бьорнем писав: «Йому потрібно знати, що він — переможець, а щойно він про це знатиме, то покаже себе вповні, як колись зміг і я. Для мене одне з найтяжчих розчарувань у житті стало те, що хтось не підтримав мене тоді в Кембриджі… і не пояснив відповідальним особам, що я можу».

Бьорнем показав себе в Чикаго у найважчій праці. Живуче уявлення про те, що більше для краси виставки зробив Джон Рут, його дратувало. «Те, що було зроблено до моменту його смерті, — то був легкий натяк на план, — стверджував він. — Враження щодо його ролі поступово вибудовувалося кількома людьми, близькими друзями й здебільшого жінками, які, природним чином, коли виставка виявилася прекрасною, бажали сильніше пов’язувати свою пам’ять [61] із нею».

Смерть Рута стала важким ударом для Бьорнема, але й дала йому свободу стати ширшим, кращим архітектором. «Багато хто ставив питання, чи є втрата містера Рута непоправною», — писав Джеймс Еллсворт у листі до біографа Бьорнема Чарльза Мура. Еллсворт зробив висновок, що смерть Рута «пробудила в містері Бьорнемі такі якості, які в іншому разі не розвинулися б, принаймні так швидко, якби містер Рут залишився живий». Поширена думка завжди полягала в тому, що Бьорнем вів справи фірми, а Рут малював усі проекти. Бьорнем «більшою чи меншою мірою покладався» на мистецький талант Рута, стверджував Еллсворт, але й додавав, що після смерті Рута «ніякої подібної думки не виникало… навіть з його дій не було помітно, що колись він працював із партнером чи не завжди діяв в обох напрямках».

У 1901 році Бьорнем збудував «Фуллер-білдінґ» у трикутному перетині, де Тридцять третя стрит сходилася з Бродвеєм у Нью-Йорку, але мешканці сусідніх будинків вбачали в його вигляді подібність до відомого господарського знаряддя і прозвали будівлю «Праскою». Бьорнем і його фірма будували й далі десятки інших споруд, зокрема крамницю «Gimbel’s» у Нью-Йорк, «Filene’s» у Бостоні, обсерваторію Маунт-Вілсон у Пасадені (штат Каліфорнія). Із тих двадцяти семи будинків, які в межах чиказького «Кола» збудували вони з Джоном Рутом, нині залишилися тільки три, серед них і «Рукері», де бібліотека на верхньому поверсі не набагато змінилася від часу тієї чарівної зустрічі в лютому 1891 року, і «Reliance Building», чудово перероблений на готель «Бьорнем». Ресторан при готелі зветься «Етвуд» на честь Чарльза Етвуда, який став головним проектувальником після Рута.

Бьорнем став одним із перших тогочасних прихильників захисту природи. «До наших часів, — зауважував він, — люди не ставилися до природних ресурсів ощадливо, але віднині ми маємо поводитися саме так, якщо не є настільки аморальними, щоб зруйнувати ті умови, в яких житимуть наші діти». У нього була велика, хоча й не вельми доречна, віра в автомобілі. Коли знайдеться заміна коневі як засобу пересування, «скінчаться нещастя варварства», — писав він. «Коли настане ця зміна, вона буде істинним кроком вперед у русі цивілізації. Не буде ні чаду, ні газів, ні кінського сміття, повітря, і вулиці стануть чистими та свіжими. Хіба це не означає покращення здоров’я і настрою в людей?»

Зимовими вечорами в Іванстоні вони з Марґарет ходили кататися з Френком Ллойдом Райтом і його дружиною. Бьорнем став завзятим гравцем у бридж, хоча було відомо, що грав він геть недотепно. Він обіцяв дружині, що після виставки працюватиме не так напружено. Але цього не сталося. Він пояснив Марґарет: «Я вважав, що виставка — то було напружене життя, але й бачу, що швидке просування вперед у всіх цих важливих справах дарує мені повноту дня, тижня чи року».

Здоров’я Бьорнема почало погіршуватися на початку ХХ століття, коли йому минуло п’ятдесят. У нього розвинувся коліт, а 1909 року він дізнався, що має діабет. Обидві недуги змусили його до більш здорового харчування. Діабет пошкодив його серцево-судинну систему та спричинився до інфекції в ступні, яка мучила його решту життя. З роками він став цікавитися надприродним. Якось пізно ввечері в Сан-Франциско, в бунгало на вершині Твін Пікс, овіяній туманом, — то була його «халабуда» під час чергового будівництва, — він розповів другові: «Коли б я мав на це час, то, напевне, зміг би довести, що життя триває й після смерті, що випливає з необхідності, філософськи висловлюючись, вірити в абсолютну й усесвітню силу».

Він знав, що його пора закінчується. 4 липня 1909 року, стоячи з друзями на даху «Reliance Building», озираючи любе його серцю місто, він промовив: «Ви побачите його гарним. Я вже не побачу. Але воно неодмінно буде гарним».

Відпуст

Шум у вухах, біль у роті й безсоння ніяк не давали спокою Олмстедові, і скоро в його очах з’явилася порожнеча. Він став забудькуватим. 10 травня 1895, через два тижні після свого сімдесят третього дня народження, він писав до свого сина Джона: «Сьогодні вперше для мене стало очевидним, що на свою короткочасну пам’ять мені вже не можна покладатися». Йому було сімдесят три роки. Того літа, у свій останній день у бруклінському кабінеті, він написав три листи до Джорджа Вандербільта, де казав приблизно те саме.

У той період у вересні 1895 року, який він назвав «найгіршим тижнем його життя», він зізнався своєму другові Чарльзу Еліоту: йому страшно, бо він у такому стані, що скоро йому доведеться лягти в психіатричну лікарню. «Ти навіть не уявляєш, як мені страшно, що може бути визнано за доцільне відправити мене до “відповідного закладу”, — писав він 26 вересня. — Що завгодно — тільки не це. Мій батько був директором божевільні; уперше й востаннє попрацювавши там і побувавши за лаштунками кількох подібних місць, я надзвичайно їх жахаюся».

Втрата пам’яті прогресувала. У нього розвинулася депресія і параноїдальні страхи. Він звинувачував свого сина Джона, що той плете «інтригу», щоб усунути його з фірми. Дружина Олмстеда Марі відвезла чоловіка до сімейного будинку на острові в штаті Мен, і там його депресія посилилася, він став схильним до насильства. Бив свого коня.

Мері й сини зрозуміли, що Олмстедові вони мало чим можуть допомогти. Чоловік став некерований, слабоумство посилювалося. З великим жалем і, можливо, також із чималим полегшенням Рік прилаштував батька до психіатричної лікарні Мак-Ліна у Веверлі (штат Массачусетс). Пам’ять в Олмстеда ще не настільки зруйнувалася, щоб не розуміти: він сам оформив територію лікарні. Це його не втішало, бо він одразу побачив там те саме явище, яке погіршувало майже всі його витвори — Центральний парк, «Білтмор», Всесвітню виставку й багато інших. «Вони не дотрималися мого плану, — писав він, — прокляття!»

Олмстед помер о другій годині ночі 28 серпня 1903 року. На його похорон, дуже скромний, прийшли тільки родичі. Дружина Мері, котра бачила, як цей великий чоловік згасав на її очах, не змогла прибути.

Оглядове колесо принесло 200 000 доларів прибутку на виставці й простояло там до весни 1894 року, коли Джордж Ферріс розібрав його й переніс у північну частину Чикаго. На той час, щоправда, атракціон втратив і новизну, і кількість пасажирів, яку гарантував «Мідвей». Колесо почало забирати гроші. Ці втрати на додачу до витрачених на перенесення 150 тисяч і збитків, завданих компанії Ферріса подальшою економічною депресією, змусили Ферріса продати більшу частину свого права власності на колесо.

Восени 1896 року Ферріс і його дружина розійшлися. Вона поїхала додому до батьків, а він переїхав до готелю «Duquesne» в центрі Піттсбурґа. 17 листопада 1896 року його забрали до лікарні «Mercy Hospital», де він помер через п’ять днів — очевидно, від черевного тифу. Винахідникові було тридцять сім років. Рік по тому його попіл усе ще залишався в поховальників, які кремували його тіло. «Місіс Ферріс було відмовлено в передачі попелу, — пояснив поховальник, — бо в покійного залишалися ближчі родичі». У панегірику двоє друзів сказали, що Ферріс «не розрахував свої сили й витривалість і помер як мученик власних поривань до слави й великих звершень».

У 1903 році чиказька компанія, що займалася знесенням будинків, купила те колесо на аукціоні за 8150 доларів і встановила його на Торгівельній виставці в Луїзіані 1904 року. Там колесо знову стало прибутковим і принесло новим господарям 215 000 доларів. 11 травня 1906 року господарі підірвали колесо динамітом, щоб здати в брухт. Перший потужний вибух, як очікувалося, мав би відірвати колесо від підпор і кинути його на бік. Але ні — колесо поволі закрутилося, неначе бажало востаннє пройти один оберт до небес. Воно розпалося під власною вагою, перетворившись на гору погнутої сталі.

Сол Блум, король «Мідвею», вийшов із виставки значно заможнішим молодим чоловіком. Він вклав великі гроші в компанію, яка закуповувала харчі з коротким терміном зберігання і розвозила їх найновішими вагонами-холодильниками в далекі міста. То була чудова, перспективна справа. Але коли страйк робітників Пуллмена зупинив увесь залізничний рух через Чикаго, усі харчі в вагонах зіпсувалися. Справа прогоріла. Але він був ще молодим, і до того ж це був Блум. На рештки грошей він придбав два дорогі костюми, з огляду на те, що, хоч за яку справу він візьметься далі, вигляд у нього при цьому повинен бути презентабельний. «Зрозуміло було лише одне… — писав він. — Банкрутство мене жодним чином не засмутило. Я починав з нічого, і зараз я знову ні з чим. Принаймні баланс сходиться. Усе навіть краще: я встиг чудово погуляти».

Блум, урешті, дійшов до того, що став конгресменом і одним із творців хартії заснування ООН.

Виставка принесла Буффало Біллу мільйон доларів (на сьогоднішні гроші — близько 30 мільйонів), і на них він заснував містечко Коді в штаті Вайомінг, зробив цвинтар і територію для ярмарку в Норт-Платт (штат Небраска), розплатився з боргами п’ятьох церков містечка, придбав редакцію газети у Вісконсині та просував театральний талант молодої красивої актриси Кетрін Клеммонс, чим поглибив і так серйозний конфлікт зі своєю дружиною. У якийсь момент вона навіть спробувала отруїти Білла.

Паніка 1907 року зруйнувала його «Дикий Захід» і змусила найматися в цирки. Чоловікові вже перевалило за сімдесят, але він і далі скакав верхи в білому капелюсі зі срібним гаптуванням. Помер він у Денвері в домі своєї сестри 10 січня 1917 року, не маючи грошей навіть на власний похорон.

Теодор Драйзер одружився із Сарою Осборн Вайт. У 1898 році, через два роки після публікації «Сестри Керрі», він писав до Сари: «Я пішов до Джексон-парку й подивився, що залишилося від тієї славної Всесвітньої виставки, де я навчився любити тебе».

Він постійно їй зраджував.

Для Дори Рут життя з Джоном було подібне до життя на кометі. Шлюб привів її у світ мистецтва та грошей, де все видавалося жвавим і сповненим енергії. Гострий розум чоловіка, його музичний талант, оці витончені довгі пальці, настільки помітні на кожній фотографії, наповнили її дні таким світлом, яке ніколи вже не сяяло для неї після смерті Джона. Наприкінці першого десятиліття ХХ століття вона писала в листі до Бьорнема: «Для мене настільки багато означає те, що ви думаєте про мене всі ці роки, чи доброї ви думки про те, що я робила. Щоразу, коли я замислююся над цим, мене опосідають важкі сумніви, і слово підтримки від того, хто так прекрасно прославив його життя, надає мені нових сил. Якщо обов’язок жінки полягає в тому, щоби сповнитися захопленням перед наступним поколінням і скромно передати вогонь далі, то, гадаю, я заслужила на слово похвали».

Але вона знала, що зі смертю Джона двері в оте ясне королівство перед нею лагідно, але міцно зачиняються. «Якби Джон був живий, — писала вона Бьорнемові, — усе було б інакше. Під стимулом його бадьорого, яскравого життя я була б його дружиною і матір’ю його дітей. І це було б цікаво!»

Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст постав перед судом у грудні 1893 року. Прокурором виступав адвокат у кримінальних справах, якого держава найняла саме для цієї справи.

Його звали Альфред С. Трюд.

Адвокати Прендерґаста намагалися довести, що той був божевільним, але присяжні з розлючених і засмучених чиказців мали іншу думку. Одним із важливих свідчень на користь притомності Прендерґаста стало те, що він не зарядив у револьвер шосту кулю і поставив барабан на порожнє вічко, поки ніс зброю в кишені. О 14:28 29 грудня, порадившись годину й три хвилини, присяжні визнали його винним. Суддя виніс смертний вирок. Під час суду й подальших апеляцій Прендерґаст продовжував слати поштівки Трюдові. Він написав 21 лютого 1894 року: «Нікого не слід засуджувати на смерть, хоч ким би він був, якщо цього можна уникнути, — адже таке варварство деморалізує суспільство».

До справи долучився Кларенс Дарроу і, застосувавши новелу, виграв для Прендерґаста право на перевірку осудності. Його все одно визнали осудним і скарали. Дарроу сказав про нього: «бідолашний недоумок». Ця кара посилила й так потужну відразу Дарроу до смертної кари. «Мені шкода всіх батьків і матерів, — через багато років скаже він, захищаючи Натана Леопольда й Річарда Льоба, яких звинуватили в убивстві чиказького хлопчика, скоєному заради розваги. — Мати, яка дивиться в блакитні очі свого маляти, не може не замислитися, як скінчиться життя цієї дитини: чи сповнить вона найсвітліші надії, які тільки можуть виникнути в душі, а чи зустріне смерть на шибениці».

Леопольд і Льоб, про яких дізнався весь світ, роздягли свою жертву, щоб її не можна було впізнати. Частину одягу вони скинули в лагуни Джексон-парку, спроектовані Олмстедом.

У Нью-Йорку, у «Волдорф-Асторії», через кілька років від початку нового століття кількадесят святково вбраних молодих чоловіків зібралися навколо велетенського торта. Збиті вершки на його верхівці заворушилися, і з них з’явилася жінка дивовижної краси, смаглява й чорнява. Її звали Фаріда Мазар. У святковому гурті всі були занадто молоді, щоб це пам’ятати, але колись, доволі давно, вона виконувала танець живота на найбільшому ярмарку в світовій історії.

Зараз чоловіки бачили тільки одне: красуня була абсолютно оголена.

Голмс

Восени 1895 року Голмс постав перед судом у Філадельфії за вбивство Бенджаміна Ф. Пайтзеля. Окружний адвокат Джордж Ґрем привіз на процес тридцять п’ять свідків із Цинциннаті, Індіанополіса, Ірвінґтона, Детройта, Торонто, Бостона і Форт-Ворта, але їх так і не було викликано. Суддя вирішив, що Ґрем може надавати лише речові докази, пов’язані безпосередньо з убивством Пайтзеля, чим не дав створити детальну хроніку вбивств, скоєних доктором Германом В. Маджеттом, відомим як Голмс.

Ґрем також приніс на суд ту саму бородавку, що її Голмс відрізав у Бенджаміна Пайтзеля, і дерев’яний ящик із його черепом.

На суді було чимало моторошних свідчень щодо розкладу, рідин, що виходили з тіла, і впливу хлороформу. «Із рота в загиблого виділялася червона рідина, — розповідав доктор Вільям Скотт, фармацевт, який разом із поліцією прийшов у будинок, де виявили тіло Пайтзеля, — і від найменшого тиску на живіт чи груди вона текла ще сильніше…»

Після особливо похмурого опису від доктора Скотта Голмс підвівся і сказав:

— Я попросив би суд зробити перерву на обід.

Були зовсім тяжкі моменти, особливо коли викликали місіс Пайтзель. Жінка була вбрана в чорну сукню, чорний капелюх, чорну пелерину і стояла бліда та згорьована. Іноді вона зупинялася на півслові й опускала голову на руки. Ґрем показав їй листи від Еліс і Неллі й попросив визначити, чи то їхній почерк. Для пані це була несподіванка. У неї почалася істерика. Голмс не виявляв ніяких емоцій. «На його обличчі був вираз повної байдужості, — пише репортер «Philadelphia Public Ledger». — Він робив записи настільки незворушно, наче писав діловий лист у своєму кабінеті».

Ґрем спитав місіс Пайтзель, чи бачила вона дітей від того моменту, коли Голмс повіз їх із собою 1894 року. Вона відповіла ледь чутно: «Я бачила їх у морзі Торонто, вони лежали поруч».

У тих, хто сидів у залі суду, раптово з’явилося в руках стільки носовичків, що здалося, неначе в приміщенні випав сніг.

Ґрем назвав Голмса «найнебезпечнішою людиною світу». Присяжні визнали його винним; суддя виніс вирок: смертна кара — повішення. Адвокат Голмса подав апеляцію щодо заміни кари ув’язненням, але програв.

Готуючись до кари, Голмс склав довге зізнання, уже третє за ліком, у якому написав, що вбив 27 людей. Як і два попередні, воно являло собою суміш правди та брехні. Кілька людей, яких він нібито вбив, виявилися живими. Скільки саме смертей на його совісті, ми ніколи не дізнаємося. Щонайменше це дев’ять жертв: Джулія і Пьорл Коннер, Емеліна Сіґранд, сестри Вільямс, Пайтзель і його діти. Ніхто не мав сумніву, що він убив насправді значно більше людей. За деякими оцінками — аж до двохсот, хоча такий розмах малоймовірний навіть для нелюда з його апетитами. Детектив Ґеєр був переконаний, що якби люди Пінкертона не наздогнали Голмса й не організували його арешт у Бостоні, то він би порішив і решту сім’ї Пайтзеля: «Те, що він мав чіткі наміри вбити місіс Пайтзель, Дессі й немовля Вортона, є геть очевидним і не викликає жодних сумнівів».

Голмс у своєму зізнанні також безсоромно брехав або ж щонайменше глибоко помилявся, коли писав: «Я переконаний, що від часу мого ув’язнення я печально й похмуро змінився з лиця й постави… Моя голова, моє обличчя поступово набувають видовженої форми. Я абсолютно переконаний: скоро я стану схожим на диявола — подібність майже точна».

Опис убивства Еліс і Неллі, однак, звучить доволі правдоподібно. Він стверджував, що посадив дівчат у велику скриню і зробив отвір у кришці. «Там я їх залишив, доки мав час повернутися до них і вбити їх, коли матиму вільну хвилину. О 17 годині я позичив у сусіда лопату й одразу по тому зайшов до місіс Пайтзель у готель. Потім повернувся до свого готелю, поїв і о 19:00 знову повернувся до будинку, де були ув’язнені діти, і завершив їх життя, пустивши газ у скриню, після чого скриню відчинив і подивився на їхні чорні перекошені обличчя, потім викопав неглибоку могилу в підвалі будинку».

Він сказав про Пайтзеля: «З першої години нашого знайомства, навіть ще до того, коли я дізнався про його сім’ю, котра пізніше мала дати мені додаткових жертв, щоб утамувати жагу крові, я мав намір його вбити».

Боячись, що хтось може викрасти його тіло після кари, Голмс уклав разом зі своїми адвокатами розпорядження, як його належить поховати. Робити розтин він не дозволив. Адвокати відмовилися від пропонованих 5 тисяч доларів за його тіло. Вістарівський інститут у Філадельфії хотів отримати мозок убивці. У цьому проханні адвокати також відмовили, на превеликий жаль для Мільтона Ґрімена, куратора славнозвісної колекції інституту, яка містила різні медичні зразки. «Цей чоловік був далеко не простий лиходій, який коїть злочинства імпульсивно, — відзначав Ґрімен. — Цей чоловік досліджував злочини й планував свою кар’єру. Його мозок міг би дати науковцям цінні дані».

Незадовго до 10 години ранку 7 травня 1896 року, після сніданку, що складався з варених яєць, тоста й кави, Голмса відвели на шибеницю в’язниці Моямензінґ. Для охоронців то був тяжкий момент. Їм Голмс сподобався. Вони знали, що він — убивця, але ж яким приємним чоловіком був цей убивця… Помічник суперінтенданта на прізвище Річардсон помітно нервувався, готуючи зашморг. Голмс подивися на нього з усмішкою і заспокоїв його: «Можеш не поспішати, старий!» О 10:13 Річардсон відкрив ляду й повісив його.

За вказівками Голмса помічники гробаря Джона Дж. О’Рурка налили в труну цемент, поклали туди небіжчика, а потім залили його цементом. Його повезли на південь за місто на католицький цвинтар Святого Хреста в окрузі Делавер коло Філадельфії. Вони насилу затягли важку труну до центрального склепу цвинтаря, де всю ніч коло неї чатували два детективи з агенції Пінкертона. Вони по черзі спали на білій сосновій труні. Наступного дня копачі вирили подвійну могилу й теж налили туди цементу, після чого опустили туди труну з Голмсом. Потім полили її цементом і засипали землею. «“Голмс” мав на думці вберегти своє тіло від будь-яких наукових досліджень, від формаліну й ножа», — прокоментували в «Public Ledger».

Почали відбуватися химерні речі, від яких заяви Голмса про те, що він — диявол, видавалися майже правдивими. Детектив Ґеєр серйозно захворів. Начальник в’язниці Моямензінґ покінчив із життям. З головою суду присяжних стався дуже дивний нещасний випадок, і його вбило струмом. Священика, який проводив над Голмсом останній обряд, знайшли на території його церкви загиблим за нез’ясованих обставин. Батько Емеліни Сіґранд зустрів абсурдну смерть у вогні, коли вибухнув котел. Кабінет окружного адвоката Джордж Ґрема згорів дощенту — крім фотографії Голмса, яка навіть не обгоріла.

Ні каменя, ні хреста, ані іншого знака немає на могилі Германа Вебстера Маджетта, відомого також як Г. Г. Голмс. Його присутність на цвинтарі Святого Хреста — своєрідна таємниця, записана лише в давньому реєстрі: секція 15, ряд 10 ділянка 41, між могилами 3 і 4, зовсім близько від доріжки, яку на цвинтарі називають проспектом Лазаря, на честь біблійного Лазаря, який, померши, воскрес.

Також у реєстрі зазначено «10 футів[62] цементу». На території це місце — просто заросла травою ділянка між двома старими могилами. В одній із них — діти, а в другій — пілот, який загинув у Першу світову війну.

Квітів тут ніхто для Голмса не залишає, але, як це буває, він не повністю забутий.

У 1997 році поліція в Чикаго заарештувала лікаря-терапевта Майкла Свонґоу в аеропорту О’Гара. Спочатку його звинувачували в шахрайстві, але Свонґоу підозрювали в серійних убивствах пацієнтів смертельними дозами ліків. Урешті, доктора Свонґоу визнали винним у чотирьох убивствах, але слідчі були переконані, що жертв насправді значно більше.

У ході арешту в аеропорті поліція знайшла у підозрюваного блокнот, куди він записував цитати з книжок — чи то задля натхнення, чи то ті, в яких стверджувалося щось важливе для нього особисто.

Одна з цитат була з книжки Девіда Франке «Лікар-кат» про Г. Г. Голмса. Цитата, переписана Свонґоу, мала відкрити для читача душу Голмса:

«Він міг дивитися на себе в дзеркало й казати собі, що він є наймогутнішим і найнебезпечнішим на землі. Він відчував себе богом, який вдає, ніби він людина».

На борту «Олімпіка»

Бьорнем чекав звістки про Френка Міллета і його корабель. Щойно перед відкриттям він написав Міллетові великого, на дев’ятнадцять сторінок, листа, запрошуючи його на наступне засідання Лінкольнівської комісії, яка тоді збиралася обрати оформлювача для Меморіалу Лінкольна. Бьорнем і Міллет активно виступали за кандидатуру Генрі Бекона з Нью-Йорка. Бьорнем був переконаний, що його промова на попередньому засіданні стала переконливою. «А проте — і я знаю, і ти знаєш, любий мій Френку, що… пацюки часто знову гуртуються і починають гризти в тому самому місці, щойно пес відвернеться». Він наголошував на тому, що присутність Міллета є надзвичайно важливою. «Будь там і долучись до справжньої аргументації, яка полягає в тому, що слід обрати таку людину, в якій ми впевнені. Це я повністю довіряю тобі». Адресу на конверті він написав сам, переконаний, що пошта США точно знає, що робити:

Бьорнем сподівався, що, коли «Олімпік» допливе до місця аварії «Титаніка», він знайде Міллета живим і почує від нього неймовірну історію про пригоду, але вночі «Олімпік» ліг на свій звичний курс — до Англії. На допомогу «Титанікові» вже прибуло інше судно.

Але була й іще одна причина, з якої «Олімпік» повернувся до старого курсу. Інженер, який спроектував обидва пароплави — Дж. Брюс Ізмей, який сам плив на «Титаніку» й був одним із нечисленних чоловіків, які залишилися живими після кораблетрощі, виступав категорично проти того, щоб інші люди, які врятувалися, побачили, як на допомогу пливе копія щойно затонулого корабля. Він боявся, що це видовище їх надто тяжко вразить і стане великим приниженням для компанії «White Star Line».

Масштаби катастрофи «Титаніка» швидко стали очевидні. Бьорнем утратив друга. Стюард — сина. Вільям Стед також був на тому судні й потонув. 1886 року в «Pall Mall Gazette» Стед попереджав про ймовірність катастрофи, коли пароплавні компанії й надалі виводитимуть у море лайнери, на яких замало рятувальних шлюпок. Один із тих пасажирів «Титаніка», які вижили, згадував, що той сказав: «Та, мабуть, нічого серйозного, піду ще посплю».

Тієї ночі, у тиші своєї каюти, у той час, коли десь на північ від нього замерзле тіло останнього близького друга гойдалося серед на диво спокійних вод Атлантичного океану, Бьорнем відкрив щоденник і став писати. Він відчув себе жахливо самотнім. Записав він такі слова: «Френк Міллет, якого я дуже любив, був на ньому… і тепер усі мої зв’язки з найкращими людьми виставки обірвано…»

Бьорнем після того прожив лише сорок сім днів. Коли він і його сім’я були проїздом у Гайдельберзі, він впав у кому — очевидно, вона стала наслідком одночасно діабету, коліту, інфекції, яка не відпускала його ногу, до яких додалося харчове отруєння. Він помер 1 червня 1912 року. Марґарет, урешті, переїхала до Пасадени (штат Каліфорнія), де пережила війну, епідемію, страшну економічну депресію, потім другу війну. Вона померла 23 грудня 1945 року. Обоє поховані в Чикаго, на цвинтарі Ґрейсленд, на маленькому острівці посеред єдиного ставу на цвинтарі. Неподалік спочиває Джон Рут, а також Палмери, Луїс Саллівен, мер Гаррісон, Маршалл Філд, Філіп Армор і багато інших — у могилах і склепах, одні з яких простенькі, інші — грандіозні. Поттер із Бертою й зараз панують у тому краєвиді, неначе могутність важлива навіть після смерті. Вони лежать у масивному акрополі з п’ятнадцятьма величезними колонами на пагорбі над ставом. Інші зібралися навколо. Чистого та свіжого осіннього дня тут майже чути передзвін кришталевих келихів, шурхіт вовни й шовків, мало не запах дорогих сигар.