Диявол у Білому місті

«Власність Г. Г. Голмса»

Детектив Френк Ґеєр був чималим чоловіком із приємним, чесним обличчям, великими, немов у моржа, вусами; у його поведінці й погляді віднедавна з’явилися особлива серйозність. Він був одним із найкращих детективів Філадельфії, служив у поліції вже двадцять років і за той час розслідував приблизно двісті вбивств. Він знав, що таке вбивство, знав його незмінні шаблони. Чоловіки вбивали дружин, дружини — чоловіків, бідняки — одне одного, завжди типовими мотивами є гроші, ревнощі, пристрасть, кохання. Не часто в убивствах буває така таємниця, як в оповіданнях сера Артура Конана Дойла. Однак від самого початку нове завдання Ґеєра — справу він отримав у червні 1895 року — видавалося нетиповим. Незвичайним було те, що підозрюваний уже перебуває під вартою: його заарештували майже сім місяців тому за махінації з нерухомістю, і він сидів у філадельфійський в’язниці Моямензінґ.

Підозрюваний був лікарем на прізвище Маджетт, але його знали під псевдонімом Г. Г. Голмс. Раніше він жив у Чикаго, де разом зі своїм помічником Бенджаміном Пайтзелем тримав готель під час Всесвітньої «Колумбівської» виставки 1893 року. Потім вони переїхали у Форт-Ворт, що в штаті Техас, потім до Сент-Луїса, тоді до Філадельфії, дорогою здійснюючи махінацію за махінацією. У Філадельфії Голмс обшахрував «Fidelity Mutual Life Association» на майже 10 тисяч доларів, очевидно, інсценізувавши смерть застрахованого Бена Пайтзеля. Голмс застрахував його життя в цьому страховому товаристві 1893 року, щойно перед закриттям виставки. Коли свідчень шахрайства стало доволі багато, товариство «Fidelity» замовило Національній агенції Пінкертона — «Безсонному оку» — розшукати Голмса. Детективи вийшли на його сліди в Бьорлінґтоні (штат Вермонт), ішли за ним до Бостона, де змогли навести на нього поліцію. Голмс зізнався в шахрайстві й погодився, щоб його відвезли до Філадельфії на суд. На той момент здавалося, що справу закрито. Але ось у червні 1895 року дедалі очевиднішим ставало те, що Голмс не інсценізував смерть Бена Пайтзеля, а, власне, вбив його, влаштувавши все так, щоб смерть здавалася випадковою. Тепер зникли троє з п’ятьох дітей Пайтзеля — Еліс, Неллі й Говард. Востаннє їх бачили в товаристві Голмса.

Ґеєр мав знайти дітей. Взяти участь у цій справі його запросив окружний адвокат із Філадельфії Джордж С. Ґрем, який за багато років пересвідчився, що на Ґеєра можна покластися як на одного з найуважніших слідчих у місті. Ґрем усе ж не без вагань запросив цього видатного детектива: він знав, що кілька місяців тому пан Ґеєр втратив дружину Марту й дванадцятирічну дочку Естер — вони загинули в пожежі, яка спалахнула в домі.

Ґеєр допитав Голмса в камері, але нічого нового не дізнався. Голмс стверджував, що, коли він востаннє бачив дітей Пайтзеля, ті були живі й разом із жінкою на ім’я Мінні Вільямс їхали туди, де ховається їхній батько.

Ґеєр побачив: Голмс поводиться спокійно й люб’язно. Зробив висновок: перед ним чоловік-хамелеон. «Голмс має великий дар обманювати, оздоблюючи брехню деталями й подробицями, — писав Ґеєр, — усі його розповіді завішані яскравим драпіруванням, яке нібито має надати його словами правдоподібності. Говорячи, він прибирає вигляду щирої й безпосередньої людини, іноді стає сентиментальним, коли сентиментальність йому на руку: говорить тремтячим голосом, часто зі сльозами на очах, а потім швидко може перейти на мову енергійну й тверду, немовби з-під зворушливих спогадів, милих його серцю, пробивається обурення й рішучість».

Голмс стверджував, що дістав труп, який нагадував Бена Пайтзеля, і поклав його на другому поверсі будинку, який винайняв спеціально заради цієї махінації. За збігом обставин чи з якогось макабричного почуття гумору він обрав будівлю якраз поруч із міським моргом, за кілька кварталів від ратуші. Голмс зізнався: він поклав труп так, щоб здалося, ніби Пайтзель загинув від випадкового вибуху. Полив верхню частину мертвого тіла розчинником і підпалив, потім поклав тіло на підлогу під прямим сонячним промінням. Коли труп знайшли, він був спотворений до невпізнаваності. Голмс викликався допомогти корнерові у розпізнанні. У морзі він не лише допоміг виявити характерну бородавку на шию загиблого, а й витяг власний ланцет і зрізав ту бородавку — і буденно вручив її коронерові.

Коронер також бажав, щоб на розпізнання прийшов хтось із членів сім’ї покійного. Дружина Пайтзеля Керрі була хвора й не могла прийти. Натомість вона послала підстаршу п’ятнадцятирічну дочку Еліс. Помічники коронера запнули тіло простирадлами так, щоб Еліс могла бачити лише зуби Пайтзеля. Здається, дівчина була переконана, що то тіло її батька. «Fidelity» виплатила суму страхування. Потім Голмс поїхав до Сент-Луїса, де тепер мешкала сім’я Пайтзеля. Залишивши при собі Еліс, він переконав Керрі дозволити взяти з собою в подорож іще двох дітей, пояснюючи це тим, що батько дуже хоче їх бачити. Він узяв із собою одинадцятирічну Неллі й восьмирічного Говарда й вирушив із трьома дітьми в химерну й сумну подорож.

Ґеєр знав з листів Еліс, що їй ця мандрівка здавалася такою собі пригодою. У листі до матері від 20 вересня 1894 року Еліс писала: «Коли б ти, мамо, бачила те, що я!» У тому самому листі дівчинка пише, що їй не подобається солодка манера, в якій Голмс з нею спілкується: «Не люблю, коли мене називають “крихіткою”, “дитинкою”, “голубонькою” і подібними дурними словами». Наступного дня вона написала знову: «Мамо, а ти коли-небудь куштувала червоний банан? Я з’їла аж три. Вони такі здорові, що, коли береш у руку, великий палець і вказівний ледь торкаються». Від самого від’їзду з Сент-Луїса Еліс не отримувала жодних звісток із дому та хвилювалася, що мамі стало гірше. «Чи ти отримала від мене 4 листи, крім цього? — переймалася Еліс. — Ти ще хвора й лежиш, чи вже встаєш? Дуже хочу знати, як ти».

Одну річ детектив Ґеєр знав напевне: жодного з тих листів Керрі Пайтзель не отримала. Еліс і Неллі весь час писали мамі, коли були разом із Голмсом, і давали йому листи, щоб він їх відіслав. А він не відсилав. Невдовзі після арешту поліція знайшла в нього олов’яну коробочку, позначену «Власність Г. Г. Голмса». У ній лежали всілякі документи та з десяток листів від дівчат. Він їх зберігав у коробці, немов колекцію мушель із пляжу!

Отже, місіс Пайтзель була майже вбита горем і хвилюваннями, незважаючи на те, що Голмс зовсім нещодавно запевняв її, що Еліс, Неллі й Говард — у Лондоні, в Англії, під уважним наглядом Мінні Вільямс. Скотленд-ярд не знайшов слідів дітей. Ґеєр не дуже сподівався, що йому вдасться щось довідатися. Оскільки з моменту, коли дітей бачено, вже минуло майже півроку, Ґеєр писав: «Це завдання не видавалося дуже вдячним; та й усі зацікавлені особи були переконані, що дітей уже не знайти. Проте окружний адвокат вважає, що слід зробити останню спробу знайти їх — хоча б заради нещасної матері. Мене нічим не обмежували, а було сказано діяти на власний розсуд у пошуках і йти туди, куди мене вестимуть докази та знахідки».

Ґеєр розпочав пошуки увечері 26 червня 1895 року. Була спекотна літня ніч. Раніше в червні над Середньоатлантичними штатами встановився міцний антициклон, і температура повітря у Філадельфії трималася вище тридцятиградусної позначки. За містом стояла задушлива сирість. Навіть уночі в потязі, яким їхав Ґеєр, було парко. З одягу чоловіків здіймалися рештки запаху сигарного диму, на кожній зупинці було чути, як кумкають жаби й сюрчать цвіркуни. Ґеєр спав погано, уривками.

Наступного дня потяг котився паркими долинами Пенсільванії й Огайо, Ґеєр перечитував копії дитячих листів і шукав якихось зачіпок, які б могли задати напрям його пошукам. Листи не лише являли собою безсумнівне свідчення того, що діти були з Голмсом, а й містили географічні дані, які дозволили Ґеєрові приблизно окреслити маршрут Голмса з дітьми. Спочатку вони зупинилися в Цинциннаті.

Детектив Ґеєр дістався до Цинциннаті о 19:30 у четвер 27 червня. Оселився там у готелі «Палац». Наступного ранку він пішов до штаб-квартири тамтешньої поліції й коротко ознайомив суперінтенданта зі своїм завданням. Той відрядив на допомогу детектива Джона Шнукса, старого друга Ґеєра.

Ґеєр сподівався відтворити маршрут дітей від Цинциннаті й далі. Це було непросто. У нього майже не було ніяких знарядь, крім розуму, блокнота, кількох фотографій і дитячих листів. Разом із детективом Шнуксом вони склали список усіх привокзальних готелів Цинциннаті й стали обходити їх, шукаючи в реєстраційних книжках якихось ознак дітей і Голмса. Без сумніву, Голмс мав скористатися псевдонімом, тож Ґеєр взяв із собою знімки, навіть зображення скрині, яку взяли з собою діти — впізнаваної, із пласким верхом. Щоправда, листи писалися багато місяців тому. Ґеєр майже не сподівався, що хтось згадає чоловіка з трьома дітьми.

Але виявилося, що в цьому він помилився.

Детективи ходили від готелю до готелю. Сонце припікало дедалі дужче. Детективи поводилися люб’язно, ніколи не виявляли роздратованості, хоча й були змушені повторювати багато разів ту саму розповідь.

На Сентрал-авеню вони прийшли до невеликого готелю з не дуже дорогих — «Atlantic House». Як і в інших готелях, вони попросили на рецепції подивитися гостьову книгу. Спочатку вони відкрили її на сторінці п’ятниці 28 вересня 1894 року, коли Голмс, уже разом з Еліс, взяв із собою ще й Неллі з Говардом з їхнього дому в Сент-Луїсі. За здогадом Ґеєра, Голмс із дітьми дісталися до Цинциннаті пізніше того самого дня. Ґеєр провів пальцем по сторінці й зупинився біля запису «Алекс Е. Кук»: той чоловік, як було записано, подорожував із трьома дітьми.

Цей запис змусив Ґеєра напружити пам’ять. Голмс уже вдавався до цього псевдо, коли винаймав будинок у Бьорлінґтоні (штат Вермонт). Крім того, тепер Ґеєр був знайомий із почерком підозрюваного. Запис виглядав написаним знайомою рукою.

«Кук» з дітьми ночували одну ніч, як свідчила книга. Але з листів Ґеєр знав, що вони залишилися в Цинциннаті ще на одну ніч. Видавалося дивним, що Голмс навіщось перевіз їх в інший готель, але Ґеєр з досвіду знав: робити припущення щодо поведінки злочинця — річ небезпечна. Вони зі Шнуксом ґречно подякували працівникові й пішли перевіряти інші готелі.

Сонце стояло високо, вулиці аж парували. Цикади сюрчали з кожного дерева. На розі Шостої стрит і Вайн-авеню детективи знайшли готель «Бристоль» і виявили, що туди у суботу 29 вересня 1894 року прибув пожилець «А. Е. Кук» із трьома дітьми. Коли працівник побачив фотографії Ґеєра, він упізнав Голмса, Еліс, Неллі й Говарда. Вони виселилися наступного ранку, в неділю 30 вересня. Ця дата цілком вписувалася в хронологію подій: Ґеєр з дитячих листів знав, що в неділю зранку вони виїхали з Цинциннаті й увечері вже були в Індіанаполісі.

Ґеєр, проте, ще не був готовий залишити Цинциннаті. Тепер він діяв інтуїтивно. Агенти Пінкертона виявили, що Голмс інколи винаймав будинки в містах, якими подорожував — як було в Бьорлінґтоні. Ґеєр і Шнукс вирішили звернути увагу на агенції з нерухомості в місті Цинциннаті.

Урешті, пошуки привели їх до контори Дж. Томаса, на Іст-сьорд-стрит.

Чимось Голмс, напевне, був особливо примітний, бо і Томас, і його працівники згадали такого клієнта. Голмс винайняв будинок номер 305 на Поплар-стрит під ім’ям А. К. Гейз і дав чималий завдаток.

Дату угоди Томас назвав — 28 вересня 1894 року, та сама п’ятниця, коли Голмс із дітьми прибув до Цинциннаті. Голмс винайняв будинок лише на два дні.

Томас інших подробиць надати не зміг, але спрямував детективів до Генрієтти Гілл, яка мешкала по сусідству з тим будинком.

Ґеєр і Шнукс одразу знайшли оселю міс Гілл, і та виявилася дуже спостережливою пліткаркою. «Та тут майже й нема чого розповідати», — сказала вона, але розповіла чимало.

Спочатку вона помітила нового пожильця у суботу 29 вересня, коли біля будинку, який здавали, зупинився вантажний фургон. Звідти вийшов чоловік із хлопчиком. Увагу міс Гілл привернуло те, що в фургоні майже нічого не було, крім залізної печі, яка для приватного житла здавалася завеликою.

Міс Гілл та піч здалася настільки дивною, що вона одразу розповіла про неї сусідам. Наступного ранку Голмс прийшов до її дверей і сказав, що він у цьому будинку жити не збирається. Коли хочете цю піч, сказав він їй, можете її взяти.

Детектив Ґеєр гадав, що Голмс, напевне, помітив надмірну увагу сусідів і змінив свої плани. Але якими ж вони були? У той час Ґеєр писав: «Я не міг оцінити надзвичайної важливості винаймання будинку на Поплар-стрит і привезення туди настільки гігантської печі». Однак він був переконаний, що «вхопився на надійну нитку», яка приведе його до дітей.

Листи дівчат давали Ґеєрові безсумнівну координату наступного пункту. Він подякував детективові Шнуксу за допомогу й сів на потяг до Індіанаполіса.

В Індіанаполісі спека стояла ще сильніша. Листя на деревах прив’яло й висіло, немов долоні небіжчиків.

Зранку в неділю Ґеєр пішов у поліцію і взяв собі нового місцевого напарника — детектива Девіда Річардса.

Один крок був зовсім простим. Неллі Пайтзель написала з Індіанаполіса: «Ми в г. “English”». Детектив Річардс знав таке місце — готель «English».

У гостьовій книзі готелю Ґеєр знайшов запис від 30 вересня: «Троє дітей Кеннінґів». Кеннінґ — то, як йому було відомо, дівоче прізвище Керрі Пайтзель.

Проте все було не так просто. Книга свідчила, що діти Кеннінґи залишили готель наступного дня, в понеділок 1 жовтня. Але з листів Ґеєр знав, що діти жили в Індіанаполісі щонайменше весь наступний тиждень. Голмс, здається, повторив ту саму схему, яку застосував у Цинциннаті.

Ґеєр почав такі самі методичні пошуки. Вони з детективом Річардсом перевіряли готель за готелем, але більше про дітей нічого там не дізналися.

Однак виявилася інша річ.

У готелі «Circle Park» знайшлася «місіс Джорджія Говард». Говард — то був один з улюблених псевдонімів Голмса, як тепер було відомо Ґеєрові. Він вважав, що ця жінка може виявитися останньою дружиною Голмса Джорджіаною Йоук. За книгою, «місіс Говард» вселилася у неділю 30 вересня 1894 року й ночувала чотири ночі.

Ґеєр показав фотографії хазяйці готелю місіс Родіус, і та впізнала Голмса і Йоук, але не дітей. Місіс Родіус розповіла, що потоваришувала з Йоук. В одній розмові Джорджіана сказала їй, що її чоловік «дуже багатий, у нього є земля й ранчо в Техасі, а також чимало власності в Берліні (в Німеччині) і вони збираються їхати туди, щойно він владнає всі свої справи».

Час, коли відбувалися всі ці готельні справи, наводив на роздуми. Ґеєр міг хіба що припустити, що тієї неділі, 30 вересня, Голмс якось примудрився розкидати дітей і дружину по різних готелях в одному місті, не повідомляючи їм одне про одного.

Але куди ж діти потрапили потім?

Ґеєр і Річардс переглянули гостьові книги всіх готелів і пансіонів Індіанаполіса, але жодних слідів дітей не виявили.

Здавалося, в Індіанаполісі пошуки Ґеєра зайшли в глухий кут, аж тут Річардс згадав, що був такий готель — «Circle House», який відкрився восени 1894 року, але вже закрився. Вони з Ґеєром обійшли інші готелі, шукаючи власника «Circle House», і від колишнього працівника дізналися, що гостьові книги готелю нині перебувають в одного адвоката в центрі.

Записи в книзі велися абияк, але серед гостей, які прибули в понеділок 1 жовтня, Ґеєр побачив знайомий запис: «Троє дітей Кеннінґів». У книзі було сказано, що вони з Ґалви (штат Іллінойс) — у цьому містечку виросла місіс Пайтзель. Ґеєр тепер відчував, що йому вкрай потрібно поговорити з колишнім управителем готелю; як виявилося, той тримає салун у західній частині Індіанаполіса. Звали господаря Герман Екелоу.

Ґеєр розповів про свою справу й одразу показав Екелоу фотографії Голмса й дітей Пайтзеля. Екелоу якусь мить мовчав, а потім сказав: так. Він був переконаний: чоловік на знімку зупинявся в його готелі.

А найкраще він пам’ятав дітей — і пояснив детективові чому.

До того моменту Ґеєр знав про перебування дітей в Індіанаполісі лише з їхніх листів, знайдених у коробці. Між 6 і 8 жовтня Еліс та Неллі написали щонайменше три листи, які Голмс перехопив. Листи були короткі й написані недбало, але з них можна було побачити дрібні яскраві деталі життя дітей і того майже полону, в якому Голмс їх тримав. «Нам усім тут добре, — писала Неллі у суботу 6 жовтня. — Сьогодні трохи тепліше. Стільки клопотів, що ти навіть не уявляєш. Спочатку я писала тобі кришталевою ручкою… Вона вся скляна, то мені треба з нею обережно, бо зламається, а купили її лише за 5 центів».

Еліс писала того самого дня. Вона найдовше з дітей не бачила матір, і для неї ця подорож стала сумною і втомливою. У суботу був сильний дощ. Вона застудилася й читала «Хатину дядька Тома», доки не заболіли очі. «І, мабуть, ця неділя тягнеться довго, як не знаю що… Ну чому ти мені не пишеш? Я не отримала ані листа від тебе, відколи поїхала — післязавтра вже три тижні буде».

У понеділок Голмс дозволив листові від місіс Пайтзель дійти до дітей, і Еліс одразу відписала, зауваживши: «Таке враження, що ти страшенно скучила за домівкою». У цьому листі, який Голмс так і не відіслав, Еліс повідомила, що з малим Говардом стало складно. «Одного ранку м-р Г. сказав мені, щоб я йому сказала не виходити наступного ранку, йому він потрібен, він по нього прийде й виведе». Але Говард не послухався, і коли Голмс по нього прийшов, хлопчика не могли знайти. Голмс розсердився.

Попри нудьгу й печаль, Еліс знаходила й радісні моменти, якими варто насолоджуватися. «Учора ми їли картоплю-пюре, виноград, курку, по склянці молока та по морозиву й велику миску страшенно смачного лимонного пирога — правда, гарно?»

Те, що дітей так смачно годують, напевне, мало заспокоїти місіс Пайтзель, коли б вона отримала той лист. Але колишній управитель готелю розповів Ґеєру зовсім інше.

Щодня Екелоу відсилав найстаршого сина нагору до номера, де жили діти, покликати їх їсти. Часто хлопчик розповідав, що діти плачуть: «Їм, очевидно, було дуже погано: вони сумували за мамою, за домом, а жодних звісток не отримували», — писав Ґеєр. Покоївка-німкеня Кароліна Клаусманн, яка прибирала в номері дітей, не раз спостерігала такі самі печальні сцени. За словами Екелоу, вона переїхала до Чикаго. Ґеєр записав її ім’я у свій блокнот.

«Голмс казав, що Говард — дуже неслухняний хлопчик, — згадував Екелоу, — і говорив, що він хоче прилаштувати його в який-небудь притулок чи віддати комусь на всиновлення, щоб не відповідати за нього».

У Ґеєра ще жевріла надія, що діти все-таки живі, як запевняв Голмс. Навіть після двадцяти років служби в поліції Ґеєрові важко було повірити, що хтось може вбити трьох дітей просто так, без жодної причини. Навіщо Голмс узяв на себе цей клопіт — возив дітей з міста в місто, з готелю до готелю, якщо хотів їх убити? Навіщо він купував їм «кришталеві ручки» і водив у зоопарк у Цинциннаті, дбав, щоб вони наїлися морозива й лимонного пирога?

Ґеєр вирушив до Чикаго, але в глибині душі відчував небажання залишати Індіанаполіс: «Щось ніби підказує, що Говард звідти живим не вийшов». У Чикаго він, на диво, виявив, що в поліції міста нічого про Голмса не знають. Він знайшов Кароліну Клаусманн, яка працювала в «Швейцарському готелі» на Кларк-стрит. Коли він показав їй фотографії дітей, її очі наповнилися сльозами.

Ґеєр сів на потяг до Детройта, звідки Еліс написала останній лист у тій коробці.

Ґеєр починав відчувати слід. Поведінка Голмса була зовсім не раціональна, але складалося враження, що він діє за певною схемою. Ґеєр знав, що шукати в Детройті, і разом з іншим детективом поліції він знову почав обхід готелів і пансіонів. Хоча історію він переказував і демонстрував фотографії уже всоте, він не втомлювався і завжди поводився терпляче й люб’язно. У тому полягала його сила. А от слабким місцем пана Ґеєра було переконання, що зло має якісь межі.

І знову він вийшов на слід дітей, помітив паралельне поселення Голмса і Йоук, але тут виявилася ще дивніша річ: у той самий час Керрі Пайтзель і ще двоє з її дітей — Дессі й немовля Вортон — теж оселилися в детройтському готелі (то був готель Ґейса). Ґеєр із подивом виявив, що Голмс перевозить з місця на місце вже три групи людей, перекидає їх з місця на місце, немов іграшки.

З’ясувалася ще одна деталь.

Переселяючись з місця на місце, Голмс не просто тримав Керрі окремо від Еліс, Неллі й Говарда — він розташовував їх у закладах на відстані буквально трьох кварталів. Раптом детектив зрозумів, що насправді означають дії Голмса.

Він перечитав останній лист Еліс. Вона писала бабусі й дідусеві в неділю 14 жовтня, того самого дня, коли її мати разом із Дессі й малюком оселилася в готелі Ґейса. Цей лист був найсумніший. Еліс і Неллі були обидві застуджені, погода стала зимовою. «Скажіть мамі, мені потрібне пальто, — писала Еліс. — Я замерзаю в цьому легкому жакеті». Діти, не маючи теплого одягу, були змушені цілими днями сидіти в номері. «Ми з Нелл тільки й можемо, що малювати, і я так втомилася сидіти, що майже готова підскочити й десь побігти. Якби я могла вас усіх побачити. Я так скучила за домом, просто не знаю, що робити. Мабуть, Вортон уже й ходить, правда? Якби ж він був тут, він би нас дуже потішив».

Ґеєр був приголомшений. «Ось, ця бідолашна дитина Еліс пише бабусі з дідусем до Ґалви, скаржиться на застуду, переказує прохання до матері, щоб та передала теплішого й зручнішого одягу, хоче бачити малого братика, який би їх розрадив, — а в той час, коли ця самотня, втомлена дівчинка, яка скучила за домівкою, пише того листа, мама, сестра й той самий малий Вортон перебувають від неї за п’ять хвилин ходи і перебуватимуть іще п’ять днів».

Ґеєр зрозумів: для Голмса це була гра. Він володів ними всіма й насолоджувався тим, що вони — його власність.

І ще одна фраза, яку Еліс додала до листа, крутилася в голові детектива.

«Говард, — писала дівчинка, — зараз не з нами».

В’язниця Моямензінґ

Голмс сидів у своїй камері у в’язниці Моямензінґ — великій будівлі з вежами й бійницями на розі Десятої стрит і Рід-стрит у південній частині Філадельфії. Ув’язнення, здається, не дуже його мучило, хоча він і нарікав на несправедливість. «Яке велике приниження — відчувати, що я в’язень, і це вбиває мене сильніше за будь-які інші негаразди, які я змушений терпіти», — писав він, хоча, власне, ніякого особливого приниження не відчував. Якщо він щось і відчував — то задоволення від того, що досі ніхто не може дати конкретних доказів, що він убив Бена Пайтзеля чи зниклих дітей.

Його камера мала 2,7 на 4,3 метри. Високо на зовнішній стіні було розташоване заґратоване віконце, а під стелею — єдина електрична лампочка, яку охорона вимикала о дев’ятій вечора. Стіни були побілені. У кам’яних стінах та спека, яка трималася над містом і над більшою частиною країни, відчувалася трохи менше, а от горезвісна філадельфійська сирість відчувалася вповні. Вона обліплювала Голмса й інших в’язнів, немов мокрий вовняний плащ, але й до цього йому, здається, було байдуже. Голмс став взірцевим в’язнем — власне, взірцем ідеального в’язня. Він завиграшки вдався до своїх чарів, отримуючи поблажки від охорони. Йому дозволили ходити у власному одязі й «залишити при собі годинник та інші дрібні особисті речі». Він виявив, що за гроші йому носитимуть харчі, газети й журнали з волі. Читав про свою лиху славу, яка зростала. Також він прочитав, що Френк Ґеєр, поліцейський детектив з Філадельфії, який допитував його у червні, нині на Середньому заході шукає дітей Пайтзеля. Цей пошук дуже потішив Голмса. Він у глибині душі жадав уваги до власної особи, а ще — відчув свою владу над детективом. Він знав: Ґеєр шукатиме марно.

У камері Голмса було ліжко, табуретка й письмовий стіл, за яким він писав мемуари. Почав він їх, як сам стверджував, попередньої зими — точніше, 3 грудня 1894 року.

Він розпочав мемуари, як казку: «Ходіть зі мною, якщо ваша ласка, до тихого сільця в Новій Англії, яке розкинулося між мальовничих нерівних пагорбів Нью-Гемпшира… Тут у 1861 році я, Герман В. Маджетт, автор цих рядків, прийшов на світ. У мене немає підстав думати, що перші роки мого життя сильно різнилися від ранніх років іншої простої сільської дитини…» Дати й місця були вказані точно, а от опис власного дитинства як типової сільської ідилії — це, найімовірніше, вигадка. Одна з характерних ознак психопата — брехливість у дитинстві, незвичайна жорстокість до тварин та інших дітей, часто схильність до вандалізму, особливо підпалів.

У Голмсових мемуарах є і «тюремний щоденник», який він, як стверджував, почав вести з першого дня в Моямензінґу. Більш імовірно, що він вигадав той щоденник нашвидку спеціально для мемуарів, щоб скористатися ним для підтвердження своєї невинності — він намагався справити враження доброї й побожної людини. Він заявляв у щоденнику, що спланував собі режим, спрямований на самовдосконалення. Він щодня вставав о 6:30 і «як завжди, мився за допомогою губки, потім прибирав у камері». Снідав він о сьомій. «Перебуваючи в такому тісному ув’язненні, я не їстиму ніякого м’яса». Фізкультура й читання ранкових газет у нього планувалися до десятої години ранку. «З 10-ї до 12-ї і з 2-ї до 4-ї шість днів на тиждень я присвячуватиму себе моїм старим медичним книжкам та іншому навчанню, зокрема стенографії, французької і німецької мов». Решту дня він збирався читати усяку пресу та бібліотечні книжки.

Десь у своєму щоденнику він зазначає, що саме читає «Трілбі», бестселер 1894 року, що його написав Джордж Дюмор’є про молоду співачку Трілбі О’Фаррелл, яка без тями закохалася в гіпнотизера Свенґалі. Голмс писав про цю книжку: «Деякі її частини дуже мене потішили».

В інших частинах щоденника Голмс також залишав такі особисті зауваження.

Ось 16 травня 1895 року: «Мій день народження. Мені 34 роки. Гадаю, чи не напише мені мати, як усі попередні роки…»

В іншому місці він пише, як до нього прийшла його остання дружина Джорджіана Йоук. «Вона страждала, хоча й героїчно намагалася цього мені не показувати, це було марно: і знову попрощатися з нею через кілька хвилин, знаючи, що вона повертатиметься у світ із такою важкою ношею, мучило мене гірше за будь-яку смертельну агонію. Кожен день, доки я не знатиму, що вона в безпеці від образ і лих, буде для мене живою смертю».

З ув’язнення Голмс також написав довгого листа Керрі Пайтзель, у такій манері, з якої помітно: він знає, що поліція читає його пошту. Він запевняв її, що Еліс, Неллі й Говард разом із «Міс В.» у Лондоні, і якщо поліція ретельно перевірить його історію, то загадку дітей буде розгадано. «Я дбав про дітей так само, як про своїх власних, ти мене добре знаєш, краще, аніж чужі люди. Бен нічого б не зробив проти мене, а я проти нього — так само, як брати. Ми ніколи не сварилися. Та й він занадто багато для мене важив, щоб я міг його вбити, якби в мене не було іншої причини цього не робити. А щодо дітей — я ніколи не повірю, хіба що почую це від тебе, що ти вважаєш їх загиблими чи що я зробив щось, аби їх знищити. Ти мене так добре знаєш, хіба ти можеш уявити, щоб я вбив маленьких безневинних діточок, а надто без жодної на те причини?»

Відсутність листів від дітей він пояснив так: «Немає сумніву, вони писали не раз, просто міс В., заради власної безпеки, ці листи затримала».

Голмс уважно читав щоденні газети. Очевидно, робота детектива не дала особливих плодів. Голмс не сумнівався: скоро Ґеєра змусять закінчити свої пошуки й повернутися до Філадельфії.

Ця перспектива видавалася надзвичайно приємною.

Пожилець

У неділю 7 липня 1895 року детектив Ґеєр продовжив пошуки в Торонто, де міська поліція дала йому в помічники детектива Елфа Кадді. Ґеєр із Кадді разом прочесали готелі й пансіони Торонто, і за кілька днів пошуків виявили, що Голмс сюди теж одночасно привіз три групи людей.

Голмс і Йоук зупинилися в готелі «Вокер-гаус» як «Дж. Гоув із дружиною з Коламбуса».

Місіс Пайтзель — у готелі «Юніон-гаус»: «Місіс К. А. Адамс із дочкою з Коламбуса».

Дівчатка — в «Альбіоні»: «Еліс і Неллі Кеннінґ із Детройта».

Ніхто не міг згадати, чи бачив Говарда.

Тепер Ґеєр і Кадді почали проглядати документацію агенцій із нерухомості й виходити на зв’язок із господарями, які здавали будинки, але Торонто виявився значно більшим містом, ніж усі ті, де Ґеєр шукав перед тим. Завдання видавалося неможливим. У понеділок 15 липня зранку він прокинувся, очікуючи, що день мине в тій самій виснажливій і копіткій праці. Але коли він прибув у штаб-квартиру, то виявив там Кадді в на диво доброму настрої. З’явилася зачіпка, на яку Кадді покладав серйозні надії. Мешканець міста Томас Райвз прочитав у газеті словесний портрет Голмса і вважає, що це схоже на того, хто в жовтні 1894 року винайняв будинок по сусідству з ним за адресою вулиця Святого Вінсента, 16.

Ґеєр поставився до цього недовірливо. Активне висвітлення його пошуків у пресі та його приїзд до Торонто дав гору таких «зачіпок» — і всі виявилися непотрібними.

Кадді погодився, що цей похід теж може виявитися марною біганиною, але принаймні може дати якийсь варіант.

Тепер Ґеєром усі захоплювалися, як американським Шерлоком Голмсом. Репортажі про його подорожі й пошуки друкували в газетах по всій країні. У ті часи ймовірність того, що людина вбила трьох дітей, ще сприймалася як такий неймовірний кошмар, який перебуває навіть за межами жахливого. Щось було особливе, вражаюче для людської уяви, в цій самотній одіссеї детектива Ґеєра серед палючої літньої спеки. Він став живим прикладом такої людини, якою любить себе уявляти чи не кожен чоловік: він сам-один виконував важкий обов’язок, і то виконував добре, попри всі перешкоди. Мільйони людей щоранку прокидалися, з нетерпінням чекаючи знайти у свіжій газеті звістку, чи цей невтомний детектив уже знайшов загублених дітей.

Ґеєр майже не зважав на свою нову славу. Минув майже місяць від початку пошуків, але чого він досяг? На кожному кроці поставали нові питання. Навіщо Голмс узяв із собою дітей? Навіщо він вигадав цю дику подорож з міста до міста? Яку владу мав над цими людьми Голмс, що міг так ними розпоряджатися?

У натурі Голмса було щось таке, чого Ґеєр просто не міг зрозуміти. Кожен злочин має мотив. Але сила, яка штовхала вперед Голмса, здається, взагалі була незнайома досвідченому детективу.

Він постійно доходив одного висновку: Голмс просто розважався. Махінацію зі страховкою він влаштував заради грошей, а решту — просто заради задоволення. Голмс вправлявся у владі над життям інших людей.

Але найдужче мучило Ґеєра інше питання, відповіді на яке він ще не мав: де діти тепер?

Детективи зустріли Томаса Райвза — то виявився приємний шотландець, уже в літах, який був вельми радий їх бачити. Райвз пояснив, чому новий сусід привернув його увагу. По-перше, він привіз дуже мало меблів — матрац, старе ліжко й дуже велику скриню. Якось вранці той пожилець прийшов до Райвза позичити лопату, пояснюючи, що хоче викопати в підвалі яму під картоплю. Повернув лопату наступного ранку, і наступного дня вивіз із дому оту скриню. Райвз більше його не бачив.

Детектив Ґеєр, нетямлячись від нетерпіння, домовився з Райвзом зустрітися перед сусіднім будинком рівно за годину; тоді вони з Кадді побігли домовлятися з агенткою, яка здавала той будинок. Без зайвих слів Ґеєр показав тій пані фотографію Голмса. Та одразу його впізнала. То був дуже красивий чоловік, з дивовижними синіми очима.

«Це здавалося занадто гарним, щоб бути правдою», — писав Ґеєр. Вони з Кадді швидко подякували й помчали на вулицю Святого Вінсента. Райвз уже чекав надворі.

Тепер уже Ґеєр позичив у пана Томаса лопату, і Райвз приніс ту саму, яку давав химерному сусідові.

Будинок був дуже красивий — високий трикутний фронтон, ліпні оздоби у вигляді мушель — достоту пряникова хатка з казки, тільки не в лісових хащах, а в центрі Торонто, на гарній вулиці з елегантними будинками, двори яких проглядалися за ажурними ґратами, оздобленими вгорі кованими ліліями.

Квітучий ломиніс плівся на одній з підпор веранди. Відчинила нинішня пожилиця — місіс Дж. Армбраст. Райвз познайомив даму з детективами. Місіс Армбраст провела їх у дім. Вони увійшли до центрального передпокою, який ділив будинок на дві половини по три кімнати в кожній. Гвинтові сходи підіймалися на другий поверх. Ґеєр попросив оглянути підвал.

Місіс Армбраст провела детективів на кухню, де відгорнула церату на підлозі. Під нею ховалася квадратна ляда. Детективи відчинили її — і в кухню дихнуло сирим земляним запахом. Підвал був неглибокий, але дуже темний. Місіс Армбраст принесла кілька ламп.

Ґеєр з Кадді спустилися крутими східцями — чи радше щаблями — у маленьке приміщення, приблизно три на три метри, заввишки десь метр і двадцять сантиметрів. Гойдливе помаранчеве світло ламп видовжувало тіні детективів. Зігнувшись, намагаючись не вдаритися головою об балки під стелею, Ґеєр і Кадді перевіряли землю лопатою. У південно-східному кутку Ґеєр виявив м’яку ділянку. Лопата увійшла там у ґрунт з неприємною легкістю.

«Отвір зробили зовсім маленький, — розповідав Ґеєр, — і тут із нього вихопилися гази з жахливим смородом».

На глибині, меншій за метр, виявилася людська кістка.

Детективи викликали майстра поховальних справ Б. Д. Гамфрі, щоб той допоміг відкопати мертві рештки. Ґеєр із Кадді швидко знову спустилися в підвал. Гамфрі стрибнув за ними.

Сморід уже заповнив увесь дім. Місіс Армбраст жахалася.

Потім привезли труни.

Гробарі поставили їх на кухні.

Дітей було поховано голими. Еліс лежала на одному боці, головою на захід. Неллі — долілиць, частково на тілі сестри. Її багаті чорні коси, гарно заплетені, лежали на спині дівчинки, немовби вона щойно зробила зачіску. На підлозі підвалу розстелили простирадло.

Почали з Неллі.

«Ми підіймали її якомога обережніше, — розповідав Ґеєр, — але з огляду на розкладений стан тіла, шкіра з голови відірвалася під вагою кіс».

Виявилася ще одна деталь: у Неллі були відрізані ступні.

Під час подальших обшуків будинку їх ніде виявлено не було. Спочатку це скидалося на таємницю, а потім Ґеєр згадав: у Неллі була клишоногість. Голмс, знищивши її ступні, усував особливу прикмету.

Місіс Пайтзель дізналася, що дівчат знайдено, з ранкової газети. Вона саме гостювала в чиказьких друзів, тож Ґеєр не зміг повідомити її телеграмою безпосередньо. Вона сіла на потяг до Торонто. Ґеєр зустрів її на вокзалі, провів жінку до готелю «Россін-гаус». Пані Пайтзель була виснажена подорожжю й горем, і здавалося, що вона готова зомліти. Ґеєр приводив її до тями нюхальною сіллю.

Ґеєр і Кадді прийшли до жінки наступного ранку й провели її до моргу.

Із собою взяли бренді й нюхальну сіль. Ґеєр писав: «Я попередив її, що вона не зможе побачити абсолютно нічого, крім волосся й зубів Еліс і волосся Неллі. Жінку це просто паралізувало, вона ледь не зомліла».

Помічники коронера зробили все можливе, щоб розпізнання можна було якомога легше перенести. Вони прибрали рештки плоті з черепа Еліс і акуратно почистили зуби, потім накрили тіло полотном. На обличчя поклали папір із прорізом, в який було видно лише зуби, так само, як у Філадельфії коронер робив з тілом батька дівчинки.

Волосся Неллі помили й поклали на полотно, під яким лежало тіло Еліс.

Кадді та Ґеєр стали обабіч місіс Пайтзель і провели її в покійницьку. Зуби Еліс мати впізнала одразу. Вона звернулася до Ґеєра та спитала: «А де Неллі?» І лише тоді помітила довгі чорні коси дівчинки.

Коронер, не виявивши ознак насильства, припустив, що Голмс замкнув дівчат у великій скрині, а потім напустив туди газу з освітлювального клапана. І дійсно, коли поліція знайшла скриню, в її боці виявився просвердлений отвір, недбало залатаний.

«Важко уявити щось більш дивне, — писав Ґеєр, — аніж очевидна легкість, із якою Голмс убив двох дівчаток просто в центрі Торонто, не викликавши підозр у жодної людини». Якби Ґрем не вирішив доручити йому ці пошуки, детектив не сумнівався: «Ці вбивства б ніколи не розкрилися і місіс Пайтзель зійшла б у могилу, так і не дізнавшись, живі її діти чи мертві».

Для Ґеєра ця знахідка виявилася «однією з найбільш вдалих подій у моєму житті», але ця удача була не зовсім повною, адже Говарда ще не знайшли. Місіс Пайтзель відмовилася вірити, що Говард загинув; вона «наївно плекала надію, що його врешті знайдуть живим».

Навіть Ґеєр зловив себе на тому, що сподівається: цього разу Голмс не збрехав і зробив саме те, про що розповідав у готелі в Індіанаполісі. «Чи [59] прилаштували до якого-небудь закладу, як тоді зізнавався в цьому намірі Голмс, чи його сховано в якомусь загадковому місці, яке неможливо знайти? Живий він чи мертвий? Я був у розгубленості, в замішанні, блукав манівцями».

Живий труп

У вівторок 16 липня 1895 року — того самого дня, коли про знахідку Ґеєра в Торонто повідомили всі газети США, — з кабінету окружного адвоката терміново зателефонували до голови в’язниці Моямензінґ з вказівкою не давати Голмсові ранкових газет. Наказ прийшов від помічника окружного адвоката Томаса В. Барлоу. Він бажав захопити Голмса зненацька, сподіваючись, що вражений злочинець зізнається.

Барлоу, однак, спізнився з наказом. Охоронець, який пішов перейняти ранкові газети, побачив, що Голмс сидить за столом і читає їх так спокійно, ніби там писали тільки про погоду.

У мемуарах Голмс стверджував навпаки — новина його шокувала. Газету він отримав о 8:30 ранку, як завжди, писав він, «і не встиг я її розгорнути, як побачив великі заголовки про те, що дітей знайдено в Торонто. На мить це здалося настільки неможливим, що я гадав, ніби це один із тих нерідкісних випадків, коли газетярі здіймають галас ще до події…» Аж раптом, писав Голмс, він зрозумів, що, напевне, сталося. Мінні Вільямс убила їх або замовила їхнє вбивство. Голмс знав, що в неї є неприємний знайомець на прізвище Гетч. Він припустив, що Вільямс задумала вбивство, а Гетч його скоїв. Це було занадто жахливо, просто не вкладалося в голові: «Я не зміг читати далі, у мене перед очима стояли два милі личка, які дивилися на мене, коли я, поспішаючи, їх залишав — я відчував на щоці чистий дитячий поцілунок, сором’язливо подарований мені, і знову чув їхні серйозні прощальні слова. І зрозумів я, що віднині нестиму за собою ще один тягар до самої могили… Здається, я б у той момент зомлів, коли б мене поспіхом не повели до кабінету окружного адвоката».

Ранок був спекотний. Голмса везли на північ уздовж Броуд-стрит до ратуші крізь липке, мов тягнучка, повітря. У кабінеті його допитав Барлоу. У «Philadelphia Public Ledger» про це написали, що «геній виправдань покинув Голмса. Дві години його закидали питаннями, а він відмовлявся говорити. Він не виявляв жодного страху, але не давав абсолютно ніяких відповідей».

Голмс писав: «Я був не в змозі витерпіти ці звинувачення і не знав відповіді на багато з його питань». Він сказав Барлоу, що міс Вільямс із Гетчем, очевидно, вбили й Говарда.

Голмса відвезли назад до Моямензінґ. Він цілком серйозно став шукати редактора, який би надрукував його мемуари, з тим, щоб вони швидко були опубліковані й схилили громадську думку на його користь. Якщо він не міг безпосередньо застосувати свій дар переконувати інших, то хотів принаймні спробувати вплинути в такий опосередкований спосіб. Він домовився з журналістом Джоном Кінґом про публікацію і поширення книжки.

Він писав Кінґові: «Моя думка така: вам треба взяти всі вирізки з газет — нью-йоркської “Herald”, філадельфійської “Press” і ті, що потрібні нам, передати до друкарні, з тим, щоб із них зробили гальваностереотип за їхній рахунок». Особливо Голмсові хотілося, щоб до книжки як ілюстрацію долучили його світлину з «Herald», на якій у нього густа борода. Ще він хотів, щоб під тією фотографією було розташовано два його автографи (як Голмса і як Маджетта). Голмс бажав, щоб ці приготування було зроблено швидко, аби на момент подання рукопису в друк усі компоненти книжки були готові.

Він давав Кінґові й поради з поширення: «Щойно книжка вийде друком, розташуйте її в газетних кіосках Філадельфії і Нью-Йорка. Потім найміть надійних агентів, які працюватимуть тут, у Філадельфії, після обіду. Обирайте по одній гарній вулиці, залишайте на ній книжку на реалізацію, потім за півгодини повертайтеся по гроші. Це не має сенсу робити до обіду, коли всі зайняті. Я займався такою справою, коли був студентом, і виявив, що це вдалий метод.

«Потім, якщо вам до душі подорожувати, вирушайте на ті території, про які сказано в книжці, проводячи по кілька днів у Чикаго, Детройті й Індіанаполісі. Даруйте примірники газетярам у зазначених містах, це сприятиме продажам…»

Знаючи, що й цей лист прочитають наглядачі, Голмс використав і його для того, щоб опосередковано доводити свою невинність. Він просив Кінґа, щоб той, коли торгівля приведе його в Чикаго, сходив у певний готель і пошукав свідчень у гостьовій книзі, зібрав афідевіти від працівників щодо того, що Мінні Вільямс зупинялася там із Голмсом через довгий час після того, як вважалося, що її вбито.

«Якщо вона тоді була трупом, — писав Голмс до Кінґа, — то вона була нівроку живим трупом».

«Усі ці тяжкі дні»

Для Ґеєра то був дивний момент. Він дослідив кожну дрібницю, перевірив усі готелі, зайшов до кожного пансіону й агенції з нерухомості, а все одно він мусить розпочинати свій пошук заново. Де? Куди тепер іти? Погода, як навмисне, лишалася паркою.

Інстинкт усе ж підказував детективові, що Голмс убив Говарда в Індіанаполісі. Він повернувся до того міста 24 липня і знову отримав у помічники детектива Девіда Річардса, але тепер Ґеєр також звернувся й до журналістів. Наступного дня про його прибуття писали всі газети. Десятки людей навідалися до нього в готель із пропозиціями, де слід шукати Говарда. «Кількість загадкових пожильців, які винаймали будинки по всьому Індіанаполісу, день у день зростала», — писав Ґеєр. Вони з Річардсом бродили в спеку з контори в контору, від будинку до будинку, але марно. «День минав за днем, а я перебував у такій самій темряві, як і раніше, і починало скидатися на те, що зухвалий, але розумний злочинець перехитрував детективів… і зникнення Говарда Пайтзеля залишиться в історії як нерозгадана таємниця».

А тим часом таємниця самого Голмса ставала дедалі похмурішою.

Знахідка Ґеєра навела чиказьку поліцію на думку навідатися до будівлі Голмса в Інґлвуді. Щодня вони дедалі глибше занурювалися в таємниці «замку», і кожен день давав нові свідчення того, що Голмс є лиходієм значно більшим, ніж можна було вважати після похмурого відкриття, зробленого Ґеєром. Виникло припущення, що під час Всесвітнього ярмарку він убив десятки людей, здебільшого молодих жінок. За однією з оцінок — звичайно, перебільшеною, — кількість жертв наближається до двохсот. Більшості людей здавалося неможливим, щоб Голмс міг скоїти стільки вбивств і залишитися непоміченим. Ґеєр міг би із цим також погодитися, коли б його власне розслідування не підтверджувало раз у раз, що Голмс умів талановито відхиляти від себе підозри.

Чиказькі детективи почали власний обшук «замку» пізно ввечері у п’ятницю 19 липня. Спочатку слідчі оглянули будівлю загалом. На третьому поверсі були маленькі готельні номери. На другому — тридцять п’ять кімнат, які важко піддавалися класифікації. Деякі з них були звичайними спальнями, в інших не було вікон, а двері були підігнані так, щоб не пропускати повітря. В одній був окремий вхід у підвальне приміщення із залізними стінами. Поліція знайшла там газову форсунку, в якої не було жодного очевидного призначення, крім того, щоб напускати газ у приміщення. Кран до неї був розташований в особистій кімнаті Голмса. У його кабінеті було виявлено банківську книжку на ім’я Люсі Бербенк із балансом 23 тисячі доларів. Хазяйку книжки не знайшли.

Наймоторошніша фаза обшуку почалася, коли поліцейські, піднявши над головами миготливі ліхтарі, увійшли до підвалу готелю, печери з цегли й дерева розмірами приблизно 15 на 50 метрів. Перші знахідки їм трапилися швидко: бочка з кислотою, на дні якої лежало вісім ребер і частина черепа; велика піч; стіл для розтину в слідах чогось, схожого на кров. Знайшли хірургічні інструменти, обвуглені туфлі на високих підборах.

І ще кістки:

Вісімнадцять дитячих ребер.

Кілька хребців.

Кістка ступні.

Одна лопатка.

Одна частина стегнового суглоба.

Зі стін, із ям, засипаних попелом і вапном, з’являвся одяг — зокрема, дівчаче платтячко й поплямований кров’ю робочий комбінезон. Димар у печі був забитий людським волоссям. Слідчі знайшли два засипані приміщення, повні вапна й людських решток. Вони припустили: то може бути те, що лишилося від двох жінок із Техасу — Мінні й Анни Вільямс, розшуком яких чиказька поліція зайнялася зовсім нещодавно. У попелі з великої печі знайшли частину ланцюжка — і його впізнав ювелір, що працював у будівлі Голмса. Це був ланцюжок від годинника, який Голмс подарував Мінні. Знайшли вони й лист, який Голмс написав аптекареві, що працював у будівлі. «Чи не бачили ви привидів сестер Вільямс? — писав Голмс. — Чи вони вас не дуже турбують?»

Наступного дня поліція виявила ще одну таємну кімнату — цього разу в південно-західному кутку підвалу. На неї їх навів чоловік на ім’я Чарльз Чеппелл, якого підозрювали, що він допомагав Голмсові робити з мертвих тіл скелети. Той охоче пішов на співпрацю, і невдовзі поліція отримала три повністю відпрепаровані скелети в господарів. Четвертого чекали з чиказького Медичного коледжу Ганемана.

Одна з найбільш вражаючих знахідок виявилася на другому поверсі, у приміщенні без вікон. На внутрішній частині металевих дверей залишився відбиток — без сумніву, босої жіночої ноги. Поліція припустила, що це слід жінки, яка задихалася всередині. На думку слідства, звали її Емеліна Сіґранд.

Чиказька поліція надіслала телеграму окружному адвокатові Ґрему: в ході обшуку в будівлі Голмса виявлено дитячий скелет. Ґрем відрядив Ґеєра до Чикаго перевірити, чи то не скелет Говарда Пайтзеля.

Ґеєр побачив, що місто просто приголомшене знахідками в «замку». У пресі подробиці описувалися вичерпно: у щоденних газетах їм приділялася більша частина першої сторінки. Одна зі статей у «Tribune» із кричущим заголовком «ЖЕРТВИ НЕЛЮДА» повідомляла, що в будівлі знайшли рештки Говарда Пайтзеля. Вона займала шість-сім шпальт на першій сторінці.

Ґеєр зустрівся з головним інспектором поліції й дізнався, що дитячий скелет щойно показали медику, який визначив його як скелет дівчинки. Інспектор вважав, що знає, хто вона й назвав ім’я — Пьорл Коннер. Це ім’я Ґеєрові нічого не сказало.

Ґеєр надіслав телеграму Ґрему, повідомивши, що загадка ще не розкрилася, — і його покликали назад до Філадельфії для консультацій і відпочинку.

Увечері в середу 7 серпня, коли температура повітря перевалила за тридцять градусів і вагони нагадували печі, Ґеєр знову вирушив — цього разу з найкращим слідчим від страхової компанії «Fidelity Mutual» — інспектором В. І. Ґарі. Ґеєр був радий товариству.

Вони подалися до Чикаго, потім в Індіану, де зупинялися в населених пунктах Лоґенспорт, Перу, потім — на вузловій станції Монпельє (штат Огайо) і в Адріані (штат Мічиган). Вони цілими днями перевіряли записи в кожному готелі, пансіоні й агенції з нерухомості на своєму шляху. «І все марно», — засмучувався Ґеєр.

Хоча короткий відпочинок у Філадельфії Ґеєра трохи наснажив і обнадіяв, тепер він відчував, що вся його надія «швидко зменшується». Він і далі вірив: перше відчуття було правильним, Говард перебуває в Індіанаполісі чи десь неподалік. І детектив поїхав туди знову — вже втретє того літа.

«Маю зізнатися, повернувся я до Індіанаполіса зовсім не в радісному гуморі», — писав Ґеєр. Разом з інспектором Ґарі він оселився, як і в минулі приїзди, в готелі «Спенсер-гаус». Те, що після таких старань Говард не знайшовся, було прикро й дивно. «Таємниця, — писав Ґеєр, — видавалася абсолютно непроникною».

У четвер 19 серпня Ґеєр дізнався, що попередньої ночі «замок» Голмса в Інґлвуді, його власна моторошна країна мрії, згорів дотла. «Chicago Tribune» кричала з перших сторінок: «Лігво “Голмса” згоріло! Вогонь знищив місце кривавих загадок!» Пожежники запідозрили підпал; поліція припускала, що той, хто підпалив, намагався знищити ті таємниці, які ще залишалися прихованими. Нікого не заарештували.

Детектив Ґеєр разом з інспектором Ґарі перевірили дев’ятсот місць. Вони розширили територію пошуків, додавши до неї містечка навколо Індіанаполіса. «До понеділка, — доповідав Ґеєр до штаб-квартири, — ми перевіримо кожне містечко довкола, крім Ірвінґтона, до якого вирушимо наступного дня. А вже після Ірвінґтона я просто не уявляю, куди нам іти».

До Ірвінґтона вони вирушили зранку у вівторок 27 серпня 1895 року, новим електричним трамваєм, який отримував енергію з дротів за допомогою спеціального пристрою на даху. Перед кінцевою зупинкою Ґеєр помітив вивіску агенції з нерухомості. Вони з Ґарі вирішили розпочати пошуки там.

Господарем агенції був такий собі містер Браун. Він запропонував обом детективам сісти, але ті залишилися стояти. Вони не очікували, що пробудуть у конторі довго, адже попереду ще було багато таких візитів. Ґеєр відкрив свій, уже затяганий, пакет із фотографіями.

Містер Браун поправив окуляри й розглянув портрет Голмса. Подумавши, він промовив: «У мене не було того будинку для оренди, а були від нього ключі; і одного дня минулої осені оцей чоловік прийшов до мене і став вимагати ключі від того будинку дуже різким тоном, — розповів Браун. — Мені він добре запам’ятався, бо мені не сподобалися його манери; мав би хоч трохи поважати мою сивину».

Детективи перезирнулися. Обидва тут же сіли. «Уся ця марудна праця, — говорив про це Ґеєр, — усі ці тяжкі дні й тижні роз’їздів: праця й дорóга в найспекотнішу пору, гойдання між вірою й надією, розчаруванням і відчаєм — усе це було щедро винагороджене тією однією миттю, коли я побачив: запона ось-ось підніметься».

Далі допитували молодого чоловіка на ім’я Елвет Мурмен: той розповів, що допоміг Голмсові встановити велику дров’яну піч у домі. Помічник згадував, що спитав Голмса, чому той не поставить газову, на що той відповів, що, мовляв, «не вважає, що газ безпечний для дитячого здоров’я».

Господар ремонтної майстерні в Індіанаполісі розповів, що Голмс прийшов до нього 3 жовтня 1894 року з двома валізами хірургічних інструментів і попросив їх нагострити. За три дні Голмс їх забрав.

Детектив Ґеєр розповів, як під час обшуку будинку він відкрив нижню частину димаря, який простягався від даху до підвалу. Просіявши попіл, що там накопичився, він знайшов людські зуби та фрагмент щелепи. Також він знайшов «велику грудку обгорілої маси, яка, коли її розрізали, виявилася частиною шлунка, печінки й селезінки, які дуже міцно спеклися». Органи напхали в димар занадто щільно, тому вони не згоріли.

І, звичайно, викликали місіс Пайтзель. Вона впізнала пальто Говарда, його шпильку від шарфа й гачок для плетіння, який належав Еліс.

Урешті, коронер показав їй забавку, яку Ґеєр сам знайшов у будинку. Дзиґу, на якій зверху був олов’яний чоловічок. Вона впізнала її. Аякже! Адже то був найбільший скарб Говарда. Місіс Пайтзель сама спакувала її, збираючи дітей у дорогу з Голмсом. Цю іграшку малому купив тато на Всесвітній виставці в Чикаго.

Умисне лиходійство

12 вересня 1895 року у Філадельфії розширена колегія присяжних офіційно звинуватила Голмса в убивстві Бенджаміна Пайтзеля. Свідчили під час розгляду лише двоє: Л. Дж. Фаус, голова страхової компанії «Fidelity Mutual Life» і детектив Френк Ґеєр. Голмс не відступався від заяви, що дітей убили Мінні Вільямс і загадковий Гетч. Присяжним в Індіанаполісі й Торонто це видалося б непереконливим. Індіанаполісці звинувачували б Голмса в убивстві Говарда Пайтзеля, а ті, що з Торонто, — в убивстві Еліс і Неллі. Якщо філадельфійці не зможуть віддати його під суд, то для цього є ще дві можливості; якщо ж у цьому місці його засудять, то решта звинувачень будуть під питанням, адже з огляду на те, як загинув Пайтзель, у Філадельфії на його вбивцю чекає смертний вирок.

Мемуари Голмса з’явилися в газетних кіосках. На останніх сторінках книжки він стверджував: «І на завершення скажу, що я просто дуже звичайна людина, менш ніж пересічної фізичної й розумової сили, і спланувати та скоїти таку приголомшливу кількість лиходійств, яку мені приписують, я був би просто не в силах…»

Він просив громадськість почекати із судом, тоді як він спробує розвіяти підозри, які на нього впали: «Це завдання я, як відчуваю, міг би вдало та швидко виконати. І тут я не можу поставити слово “кінець”, тому що це ще не фінал — адже, крім цього, я мушу довести до суду того, за чиї лиходійства я нині страждаю, і то не заради продовження мого власного життя, бо, відколи я почув про жахіття в Торонто, моє життя мені байдуже; але ті, хто дивився на мене з повагою і шанував мене в минулому, хай не почують ніколи, що я загинув ганебною смертю душогуба».

Редактори геть не могли зрозуміти, як Голмсові вдалося не потрапити під серйозне слідство чиказької поліції. У «Chicago Inter Ocean» писали: «Як принизливо думати, що, коли б не намагання страхових компаній, які Голмс обшахрував чи намагався обшахрувати, він би й досі гуляв на волі, полюючи на людей, бо настільки ретельно замітав сліди своїх злочинів». Ота «принизливість» цього факту для Чикаго була зрозуміла, писали в «New York Times»; кожен, хто знайомий із цією сагою, «не може не дивуватися з того, як муніципальна поліція й посадовці не тільки не змогли запобігти цим жахливим злодіянням, але навіть узагалі про них нічого не знали».

Одним із найхимерніших і, певно, найбільш кричущих фактів, які виявилися, було те, що голова чиказької поліції раніше в ході своєї юридичної кар’єри був адвокатом Голмса в приблизно десятку буденних комерційних судових процесів.

У газеті «Chicago Times-Herald» подивилися на речі глобально й написали про Голмса: «Він — геній зла, втілений демон, настільки неймовірно жорстокий, що жодному письменнику не спало б на думку вигадати такого персонажа. Та й історія його також скидається на гідну ілюстрацію кінця століття».