Диявол у Білому місті

Пролог. На борту «Олімпіка»

Це відбувалося 14 квітня 1912 року, в сумний день для історії мореплавства, але, звичайно, чоловік у каюті-люкс номер 63–65 на навісній палубі C, ще про це не знав. Проте він точно знав, що в нього розболілася нога, ще гірше, ніж він очікував. Цей чоловік мав 65 років, був великий і розповнілий. Волосся посивіло, вуса майже побіліли, але очі були все одно сині-сині, і від близькості моря їхня синява стала ще яскравішою. Через хвору ногу він був змушений відкласти плавання, і тепер вона ще й не давала йому вийти з розкішної каюти, у той час як решта пасажирів першого класу, у тому числі його дружина, робили все, що забажають, а саме досліджували більш екзотичні куточки судна. Чоловікові був до душі гігантський масштаб судна, так само як подобалися пульманівські вагони й величезні каміни, тільки-от нога робила цю втіху значно помірнішою. Він визнавав, що ця системна недуга розвинулася в нього внаслідок необмеженої вірності вишуканим винам, стравам і сигарам. Біль щодня нагадував чоловікові, що його земний час добігає кінця. Допіру перед відплиттям він сказав своєму другові:

— Збільшення людського віку мене не цікавить, коли людина вже зробила свою справу, і зробила її вдало.

Чоловіка цього звали Деніел Хадсон Бьорнем, і на сьогодні це ім’я знає весь світ. То був архітектор, який зробив свою справу вдало в Чикаго, Нью-Йорку, Вашингтоні, Сан-Франциско, Манілі та багатьох інших містах. Із дружиною Марґарет, а також їхньою дочкою та її чоловіком він вирушив у великий круїз, котрий мав тривати до самого кінця літа. Бьорнем обрав саме це судно — трансатлантичний лайнер «Олімпік» компанії «White Star Line», — бо воно було нове, розкішне й велике. На той момент, коли він замовляв квитки на «Олімпік», цей корабель був найбільшим із тих, які здійснювали регулярні рейси, проте лише за три дні до початку його першого плавання рекорд розміру побило інше судно — трохи більший близнюк «Олімпіка». На тому близнюку, було відомо Бьорнему, плив один із його найближчих друзів — художник Френсіс Міллет — тим самим океаном, тільки в протилежний бік.

Коли останні промені дня зазирнули в каюту Бьорнемів, вони з дружиною Марґарет подалися у їдальню першого класу, розташовану палубою нижче. Щоб не мучити ногу на грандіозних сходах, подружжя скористалося ліфтом, але Деніел зробив це без особливого бажання: у нього викликали захват вигадливо викувані залізні балюстради та величезний купол зі скла й металу, який заповнює внутрішню частину судна природним світлом. Хвора нога дедалі більше обмежувала його здатність пересуватися. Лише за тиждень до цього він постав перед принизливою необхідністю їхати на інвалідному візку через вашингтонський головний вокзал, який сам же і спроектував.

Бьорнеми повечеряли за своїм столиком у їдальні першого класу, потім повернулися до каюти, і тут без жодної особливої причини Бьорнем знову подумав про Френка Міллета. Дослухавшись до цієї раптової думки, він вирішив передати Міллетові вітання через море потужним радіоапаратом Марконі[1], що стояв на борту «Олімпіка». Бьорнем викликав стюарда. Чоловік середнього віку в бездоганній білосніжній сорочці з накрохмаленим комірцем поніс його послання на три палуби вгору до радіорубки поряд із місцем для прогулянок команди. За кілька хвилин він повернувся, усе ще тримаючи лист у руках, і сказав Бьорнему, що радист відмовився прийняти це послання.

Бьорнем, дратівливий через біль у нозі, знову відправив стюарда нагору вимагати пояснень від радиста.

Бьорнем дуже часто думав про Міллета і про ту подію, яка звела їх, — всесвітній ярмарок у Чикаго в 1893 році. Міллет був одним із найближчих соратників Бьорнема в довгій, непростій справі будівництва ярмарку — і гіркій, і солодкій водночас.

Офіційно ярмарок називався Всесвітньою «Колумбівською» виставкою. Офіційним приводом для нього стала чотирьохсота річниця відкриття Колумбом Америки, але волею Бьорнема — головного будівничого експозиції, вона перетворилася на чарівне Біле місто, що прославилося на весь світ.

Виставка тривала півроку, але за цей час контролери на вході нарахували 27,5 млн відвідувань, при тому що населення Сполучених Штатів на той час становило 65 мільйонів осіб. Рекордом виставки було понад 700 000 відвідувачів за один день. Проте сам факт того, що виставка відбулася, був майже дивом. Будуючи її, Бьорнем зіткнувся з незліченними перешкодами, кожна з яких могла б — та й мала б — зарубати весь задум задовго до дня відкриття. Разом зі своїми архітекторами Деніел вичаклував ціле місто мрії, велич і краса якого перевершила найсміливіші ідеї кожного з них зокрема. Відвідувачі виряджалися в найкраще й робили найурочистіші обличчя — неначе заходили до великого собору. Дехто не стримував сліз, зворушений такою красою. Вони куштували нову закуску з кукурудзи «Cracker Jack»[2] і новий продукт до сніданку «Shredded Wheat»[3]. На територію ярмарку привезли цілі села з Єгипту, Алжиру, Даґомеї та інших далеких країв разом із мешканцями. Тільки на Каїрській вулиці було зайнято двісті єгиптян і стояло двадцять п’ять відповідних будівель, серед них і театр на півтори тисячі місць, котрий показав Америці нове, скандальне видовище.

Усе на тому ярмарку було екзотичне, ба навіть неосяжне.

Ярмарок був розташований на площі понад 2,5 квадратних кілометрів і містив понад 200 будівель. Один виставковий зал мав такі розміри, що в ньому могли б розміститися Капітолій США, піраміда Хеопса, Вінчестерський собор, Медісон-сквер-ґарден[4] і лондонський собор Святого Павла одночасно. Один з об’єктів, який спочатку відмовлялися будувати з огляду на «монструозність», став емблемою ярмарку, настільки великою і приголомшливою, що моментально затьмарив славу вежі Александра Ейфеля, котра так ранила самолюбство американців. Ніколи до того стільки яскравих історичних фігур — як-от Буффало Білл[5], Теодор Драйзер, Сьюзен Б. Ентоні[6], Джейн Аддамс[7], Кларенс Дарроу[8], Джордж Вестінгаус[9], Томас Едісон, Генрі Адамс[10], Ерцгерцог Франц Фердинанд, Нікола Тесла, Іґнацій Падеревський[11], Філіп Армор[12] і Маршалл Філд[13] — не збиралися на одній території водночас. Річард Гардінг Девіс назвав виставку «найвизначнішою подією в історії країни від часів Громадянської війни».

Немає жодних сумнівів, що того літа на всесвітньому ярмарку творилися чудеса. Але й темрява зачепила крилом цю дивовижну подію. Десятки робітників загинули або дістали каліцтва під час будівництва цієї мрії, прирікши свої сім’ї на злидні. Ще п’ятнадцять людей загинуло під час пожежі, і убивця перетворив церемонію закриття події, котра мала б стати святом століття, на великий похорон. Траплялися й страшніші речі, хоча вони спливали на поверхню не одразу. Серед прекрасних творінь Бьорнема походжав убивця. Молоді жінки, які приїжджали до Чикаго подивитися на ярмарок і почати нове самостійне життя, зникали, причому востаннє їх бачили в будівлі, що належала вбивці, — вона займала цілий квартал і являла собою пародію на все, що миле серцю архітектора. Лише після виставки Бьорнем і його колеги дізналися про тривожні листи з описами зниклих дочок, котрі приїхали до великого міста й безслідно зникли.

Преса писала, що, ймовірно, десятки відвідувачів виставки зникли саме в цій будівлі.

Навіть загартовані члени клубу «Вайтчейпел», названого за районом Лондона, де діяв Джек-Різник, були вражені, дізнавшись, що саме детективи, врешті, знайшли в тому будинку, — і самим фактом, що настільки страшна людина змогла так довго приховувати свої злочинства.

Якщо спробувати пояснити ситуацію раціонально, то провину можна було б покласти на ті зміни, що стрясали Чикаго в той час. Серед такої метушні цілком зрозуміло, що молодому та красивому лікареві чорні справи сходили з рук.

Із часом, однак, навіть зовсім не містично налаштовані люди стали дивитися на ці події у менш раціональному ключі.

Він називав себе втіленням диявола і стверджував, що навіть його фізична сутність почала змінюватися. Із тими, хто передав убивцю в руки закону, коїлися доволі дивні речі, так що слова злочинця навіть почали скидатися на правду.

Для містиків же сама тільки смерть старшини присяжних уже була вагомим доказом.

У Бьорнема боліла нога. Палуба гула. У кожній точці судна відчувалося, як від сили двадцяти дев’яти котлів «Олімпіка» двигтить увесь корпус. Це було постійне явище, котре нагадувало пасажирові чи в каюті, чи в їдальні, чи в кімнаті для паління: незважаючи на те, скільки зусиль було докладено, аби ці кімнати здавалися вихопленими з Версалю чи палацу в стилі короля Якова, ви на борту корабля, котрий пливе неймовірно блакитними океанськими обширами.

Бьорнем і Міллет були тими нечисленними будівничими ярмарку, які дожили до цього дня. Так багато їхніх колег уже померло. Олмстед і Кодмен. Мак-Кім. Гант. Етвуд — за загадкових обставин. І оця найперша втрата, до якої Бьорнемові й досі важко звикнути.

Незабаром не залишиться жодного свідка, і ярмарок припинить своє існування як живий спогад у будь-чиїй голові.

Хто ще залишився з-поміж ключових осіб, крім Міллета і його самого? Тільки Луїс Саллівен — озлоблений, ображений знавець з перегаром у віддиху, який, проте, не гребував заходити до кабінету Бьорнема, щоб позичити грошей чи продати якусь свою картину або начерк.

Френк Міллет принаймні досі був міцний, здоровий і сповнений приземленого доброго гумору, який так підтримував усіх довгими безсонними ночами, коли ярмарок проектувався й будувався.

Повернувся стюард. Погляд у нього став зовсім інший, стурбований. Він вибачився. Повідомлення відправити не вдалося, але в нього хоча б є пояснення. Судно, на якому перебуває Міллет, потрапило в аварію. Власне, промовив він, «Олімпік» зараз на всіх парах тримає курс на північ, іде на допомогу: за наказом на судно потрібно взяти потерпілих пасажирів і подбати про них. Більше нічого стюардові не сказали.

Бьорнем поворухнув ногою, скривився від болю і став чекати новин. Він плекав надію, що, коли «Олімпік» прибуде на місце події, там знайдеться Міллет і розповість йому про свою неймовірну морську пригоду. У тиші власної каюти Бьорнем розгорнув щоденник.

Цієї ночі ярмарок постав перед його очима особливо виразно.