Диявол у Білому місті

Зібрання

У вівторок 24 лютого 1891 року Бьорнем, Олмстед, Гант та інші архітектори зібралися в бібліотеці на верхньому поверсі «Рукері», щоб надати креслення основних будівель виставки Комітету з територій і будівель. Архітектори зранку провели і власне засідання, де головував Гант. Через подагру він мусив покласти хвору ногу на стіл. Олмстед виглядав погано: обличчя в нього було аж сіре, тільки очі бірюзовими кульками блищали з-під лисого лоба. До групи долучився новий член — Оґастес Сент-Ґоденс, один із найвідоміших скульпторів Америки; Чарльз Мак-Кім запросив його допомогти оцінити проекти. Члени Комітету з територій і будівель виставки прибули о другій годині й наповнили бібліотеку запахом сигар, вовни й морозу.

Світло в залі жовтіло; сонце вже хилилося до обрію. У вікна кидався вітер. У каміні біля північної стіни потріскував і шурхотів потужний вогонь, дихаючи в бібліотеку сухим сироко, від якого в замерзлу шкіру заходили зашпори.

Гант без церемонії задав старт роботі архітекторів.

Вони по одному виходили, перед усіма розгортали свої креслення і вішали на стіну. Щось між ними відбулося, і це стало очевидно одразу — до кімнати немовби увійшла якась нова сила. Говорили вони, як згадував Бьорнем, «майже пошепки».

Будівлі були одна від одної красивіші й вигадливіші, а ще — величезні. Таких фантастичних замірів ще не бувало.

Гант пошкандибав наперед і показав будівлю адміністрації, яка мала стати найважливішою на виставці, що крізь її портал заходитиме на ярмарок більшість відвідувачів. Посередині цієї споруди був восьмикутник, увінчаний Куполом Зібрання, висота якого від основи до верхівки становила майже 84 метри — вище за купол Капітолію США.

Наступна будівля виявилася ще грандіознішою. Якщо його правильно звести, то Будинок виробників і вільних мистецтв стане найбільшою в історії спорудою, а сталі на нього піде стільки, як на два Бруклінські мости. Понад те — увесь Будинок виробників буде освітлений зсередини та зовні електричними лампами. На його верхні поверхи гостей возитимуть дванадцять електричних ліфтів. Чотири з них крізь центральну вежу підійматимуть на внутрішній міст на висоті понад 67 метрів від підлоги, а він, у свою чергу, вестиме на зовнішній оглядовий майданчик, з якого відкриватиметься запаморочливий краєвид далекого берега Мічигану: «Панорама, — як писали в одному путівнику, — яка досі не відкривалася жодному смертному».

Пост запропонував увінчати свою будівлю куполом заввишки 137 метрів — і тоді вона стане не лише найбільшою, а й найвищою в світі. Роззирнувшись навколо, Пост побачив в очах колег захват, але й щось іще. У залі зашепотілися. Архітектори тепер діяли й відчували настільки узгоджено, що Пост одразу все зрозумів. Купол був надмірний — не нездійсненно високий, а просто занадто пишний у своєму контексті. Від нього Гантове творіння здаватиметься меншим і зруйнується гармонія Великого двору. Не чекаючи на зауваження, Пост негучно сказав: «Мабуть, я не буду виступати на захист такого купола. Напевне, я трохи зміню свій проект».

Згода була одностайною, хоча й мовчазною. Саллівен за порадою Бьорнема вже змінив свою будівлю. Спочатку Бьорнем хотів, щоб фірма Адлера і Саллівена спроектувала Концертний зал… Але, почасти ще досі почуваючись скривдженими Бьорнемом, партнери йому відмовили. Пізніше Бьорнем запропонував їм Будинок транспорту, і вони пристали на пропозицію. За два тижні до зустрічі Бьорнем написав Саллівенові, просячи його змінити свій проект, створивши «одну велику браму на схід, і хай вона буде декоративнішою, ніж ті обидві, які ви пропонували… Упевнений, що по суті ваша будівля так виглядатиме ефектніше, ніж із двома брамами на старий лад із цього боку, що жодна з них красою й ефектністю не порівняється з однією центральною». Саллівен сприйняв пропозицію, але ніколи не зізнавався, за чиєю порадою так вчинив, хоча та брама і справді потім була на вустах в усіх відвідувачів виставки.

Усі архітектори, у тому числі Саллівен, здається, перебували під впливом якихось спільних чарів, хоча Саллівен буде від цього відмовлятися. Коли кожен з архітекторів розгортав своє креслення, «напруга чекання ставала майже нестерпною», — розповідав Бьорнем Сент-Ґоденсу — високому, худорлявому, з борідкою-еспаньйолкою, котрий сидів у кутку непорушно, наче воскова фігура. На кожному обличчі Бьорнем бачив «мовчазну зосередженість». Тепер для нього нарешті було очевидно: архітектори зрозуміли серйозність намірів Чикаго щодо вигадливих планів Всесвітньої виставки. «Розгорталося креслення за кресленням, — згадував Бьорнем, — і з часом стало геть очевидно, що в думці всіх присутніх формується загальна картина — образ значно величніший і прекрасніший, ніж до сьогодні міг з’явитися в найбагатшій уяві».

Коли почало сутеніти, архітектори засвітили газові ріжки, і ті зашипіли, наче трохи розтривожені коти. Із вулиці біля підніжжя «Рукері» здавалося, що на верхньому поверсі пожежа: коливалося світло газу й вогонь у великому каміні. «У кімнаті стояла мертва тиша, — писав Бьорнем, — у якій тихим голосом автори говорили про свої проекти. Здається, всі перебували в силовому полі одного магніту».

Ось і розгорнуто, обговорено останнє креслення. На кілька хвилин по тому запала тиша.

Лаймен Ґейдж, котрий ще залишався президентом виставки, зробив перший рух. Він був банкіром — високий, з рівною спиною, дещо старомодний у манерах і одязі, але він підвівся і раптово пішов до вікна; він тремтів від хвилювання.

— Ви мрієте, панове, мрієте… — прошепотів він. — Дай Боже, щоб хоч половину цього можна було втілити.

Тепер підвівся Сент-Ґоденс. Він увесь день просидів мовчки, а тут кинувся до Бьорнема та схопив його за руки.

— Я ніколи й не сподівався побачити таке в житті! — вигукнув він. — Поглянь, старий, чи ти розумієш, що ми на найвеличніших зборах митців від п’ятнадцятого століття!

Олмстед також відчув надзвичайність моменту, але ця зустріч його й непокоїла. По-перше, підтвердилося його неприємне передчуття, що панове архітектори втрачають з поля зору природу того місця, яке хочуть збудувати. Загалом їхні проекти вразили його занадто великою суворістю й монументальністю. Врешті-решт, ця виставка — це ж ярмарок, а на ярмарку має бути весело. Усвідомлюючи наростання гігантоманії архітекторів, Олмстед незадовго до зустрічі написав Бьорнему, пропонуючи різні способи пожвавити територію. Він хотів зробити лагуни й канали з водяними птахами усіляких видів і мастей, і щоб по воді постійно плавали суденця. Але не абиякі суденця, а відповідні. Він був просто одержимий питанням відповідності. Його широкий погляд на ландшафтну архітектуру враховував усе, що росте, літає, плаває чи в якийсь інший спосіб потрапляє в оформлюваний краєвид. Троянди давали червоні акценти, судна додавали вигадливості й життя. Тільки обрати підхожу форму човна надзвичайно важливо. Його лякали можливі наслідки ситуації, якщо доручать це вирішувати котромусь із численних комітетів виставки. Тож він бажав, щоб Бьорнем знав його думку одразу.

«Треба зробити судноплавну частину виставки веселою і жвавою», — писав він. Торохтіння і дим пароплавів йому геть не подобалися; Олмстед хотів електричних суден, створених спеціально для парку, — головними їх рисами має бути граційний вигляд і безгучна робота. Дуже важливо, щоб ті судна постійно тих плавали туди й сюди, тішачи око і даючи спочинок вуху. «Бажаним є регулярне судноплавство, щось таке, як лінія омнібуса на вулиці міста», — писав він. Йому також уявлявся флот великих каное з березової кори, з індіанцями в шкіряних одежах і оздобах із пір’я на веслах. Радив Олмстед також пришвартувати в ярмарковому порту судна усіляких країн і народів. «Наприклад, малайські проа, катамарани, арабські дхау, китайські сампани, японські лоцманські кораблики, турецькі каїки, ескімоські каяки, аляскинські військові каное, човни з тентами зі швейцарських озер тощо».

Однак значно важливішим висновком зустрічі в «Рукері» стало для Олмстеда розуміння того, що високі мрії архітекторів значно ускладнюють і додають масштабу тій і так непростій роботі, яка чекає на нього в Джексон-парку. Коли він разом із Кальвертом Воксом проектували Центральний парк у Нью-Йорку, вони планували такі зорові ефекти, які мають виявитися через не одне десятиліття; а тут потрібно за двадцять шість місяців перетворити пустище того парку на Венецію посеред прерій і посадити на її берегах, островах, терасах, алеях щось таке, що тішитиме око у величному краєвиді. А з проектів архітекторів він побачив, що насправді має значно менше, ніж двадцять шість місяців. Його частина роботи, яка формуватиме в глядачів яскравий образ ландшафту — озеленення і обладнання територій навколо кожної будівлі, може бути зроблена тільки після того, як завершать основні споруди і з-під них буде прибрано будівельне обладнання, тимчасові рейки, доріжки та все інше, що має стати на перешкоді естетиці. Ну, а палаци, продемонстровані в «Рукері», були настільки гігантські, настільки багаті на деталі, що будівництво їх має зайняти практично всю решту часу, майже не залишивши нічого на формування ландшафту.

Невдовзі після тої зустрічі Олмстед продумав стратегію роботи з Джексон-парком. Його меморандум на десять сторінок описував суть того, в чому, на його думку, полягає мистецтво ландшафтної архітектури, і стверджував, що вона має створювати ефекти величніші, ніж просто маса квіточок і листочків.

Він зосередився на центральній лагуні виставки, яку невдовзі вже копатимуть землечерпалками на березі Джексон- парку. Посеред лагуни залишать острівець, котрий матиме просту назву Лісовий острів. Основні будівлі ярмарку постануть на берегах тієї лагуни. Із точки зору Олмстеда, район лагуни мав стати найбільш складним до виконання. Великий двір стане архітектурним серцем виставки, а центральна лагуна й Лісовий острів — її ландшафтним осердям.

Над усе він бажав, щоб ландшафт ярмарку створював «таємниче поетичне враження». Квіти використовувати потрібно не в той спосіб, в який до них вдається звичайний садівник. Натомість кожну квітку, кущ і дерево слід саджати з огляду на те, як вони вражатимуть уяву. Досягти цього можна буде, за словами Олмстеда, «у вигадливому сплетінні різних видів листя, чергуванні й перетині яскравого листя і стеблин різних відтінків зеленого, підкресленому іншим листям і стеблинами позаду й унизу, які менш чітко окреслюватимуться і будуть більш затінені, але частково освітлюватимуться відблисками від поверхні води…»

Він хотів створити бенкет для ока: щоб нижня частина листя зблискувала відображеним світлом; щоб серед високих трав, які гойдаються в легкому вітерці, подекуди спалахували ясні кольори. Ніде, писав він, не повинно бути «демонстрації квітів, які б вимагали уваги як такі. Квіти радше слід використовувати з тим, щоб вони створювали ефект ясних зблисків і плям, що просвічуватимуть між зеленню в несподіваних місцях. Усілякої розкішної, позірної чи вульгарно яскравої демонстрації квітів слід уникати».

Осоку, папороть і очерети посадять на берегах Лісового острова, щоб створити густоту й вигадливий краєвид, а також «легку запону, яка не приховує, а злегка відкриває квіти, які в іншому випадку були б занадто нав’язливими». Він уявляв собі великі ділянки рогозу, крізь який проглядаються очерет, півники, а за ними — ділянки квітучих рослин, як-от пурпурова лобелія чи в’юнкий жовтець, у разі потреби їх можна посадити на невисоких насипних острівцях, щоб вони проглядали крізь коливання зелених стебел.

На далекому березі, нижче від пишних терас і будівель, він збирався розташувати запашні рослини, зокрема жимолость і конвалієве дерево, щоб їхній аромат долинав до гостей, які з тераси споглядають острів і лагуну.

Загальний ефект, за словами Олмстеда, «має бути дещо театральним, щоб протягом літа на сцені виставки відбувалася дія».

Проте одна річ описати пером, а інша — виконати. Олмстедові вже було майже сімдесят, він мав запалення в роті, шуми в голові, люте безсоння майже щоночі. Навіть і без тієї виставки в нього були цілі гори ще не завершеної роботи, головним проектом була територія «Білтмору», маєтку Вандербільтів у Північній Кароліні. Коли все складеться щасливо — якщо і його здоров’я не погіршуватиметься, і погода не підведе, і Бьорнем вчасно добудується, і страйки не зруйнують усі виставкові плани, і всім отим численним комітетам і директорам, що їх Олмстед прозивав «оця наша армія начальників», вистачить глузду не втручатися в справи Бьорнема, — отоді Олмстед, можливо, завершить своє завдання вчасно.

Журналіст «Інженерного часопису» поставив питання, яке не порушив ніхто на зборах у «Рукері»: «Як можна такі грандіозні будівельні роботи, значно більші, ніж для паризької виставки 1889 року, провести лише за два роки?»

У Бьорнема зустріч у «Рукері» теж викликала загострене відчуття: залишилося дуже мало часу. Здавалося, що на все піде забагато часу і ніщо не йтиме легко. Перші справжні роботи в Джексон-парку почалися 11 лютого, коли 50 італійських іммігрантів, що їх найняла чиказька компанія братів Мак-Артурів, почали копати дренажну канаву. То була проста, невигадлива справа. Але про роботу пішли чутки і в парк штурмом увірвалося п’ятсот членів профспілки та вигнали італійців. Через два дні, у п’ятницю тринадцятого числа, в парку зібралося шістсот протестувальників проти того, що брати Мак-Артури використовують буцімто «імпортовану» робочу силу. Наступного дня дві тисячі людей, озброєних дерев’яними заточками, підійшли до робітників Мак-Артурів, схопили двох і стали бити. Прибула поліція, відтіснила натовп. Мак-Артури звернулися до мера Кріджира, просячи захисту; Кріджир доручив міському радникові з питань корпорацій, молодому юристові Кларенсу Дарроу, розглянути цю ситуацію. Через дві ночі представники профспілок зустрілися з офіційними особами виставки, вимагаючи обмежити робочий день до восьми годин, платити зарплату профспілкового рівня і передусім узяти на роботу членів профспілок. Поміркувавши два тижні, організатори ярмарку прийняли восьмигодинний робочий день, а про решту обіцяли подумати.

Також виник конфлікт між керівництвом виставки. Національна комісія, яка складалася з політиків, на чолі з генеральним директором Джорджем Девісом, вимагала контролю над фінансами; Виставкова компанія, що складалася з основних підприємців Чикаго на чолі з Лайменом Ґейджем, відмовила: вони ці гроші зібрали, і, хай там як, компанія й витрачатиме їх, як вважатиме за доцільне.

Усім керували комітети. У приватній практиці Бьорнем звик повністю контролювати витрати на будівництво своїх хмарочосів. А тепер йому на кожному кроці була потрібна згода виконавчого комітету Виставкової компанії, навіть на купівлю креслярських дощок. Це було надзвичайно досадно. «Треба було діяти швидко, — казав Бьорнем. — Зволікання видавалися нескінченним».

Але поступ у справі був. Наприклад, він оголосив конкурс серед жінок-архітекторів на проект Будинку жінок для виставки. Перемогла Софія Гейден із Бостона. Архітекторці був двадцять один рік. Гонораром для неї стала сума призу — тисяча доларів. Архітектори-чоловіки отримали по десять тисяч. Те, що жінка здатна самостійно спроектувати таку поважну споруду, викликало багато в кого скептичні почуття. «Розгляд показав, що ця жінка створила свій проект без сторонньої допомоги, — писав Бьорнем. — Вона накреслила його сама в себе вдома».

У березні, щоправда, всі архітектори визнавали, що справа просувається надто повільно, що коли вони збудують все, як проектували, з каменю, сталі й цегли, то завершити роботу до дня відкриття буде неможливо. Голосуванням вирішили натомість вкрити свої будівлі тиньком з домішкою джуту; з такого матеріалу можна буде робити колони й ліпнину і, наносячи на дерев’яну основу, створювати ілюзію каменю. «На території ярмарку не буде жодної цеглини!» — запевнив Бьорнем.

Посеред цих справ, у міру того, як роботи ставало дедалі більше, Бьорнем зрозумів, що відкладати пошук архітектора, котрий би замінив його любого Джона Рута, вже немає куди. Йому була потрібна людина, яка б стежила за поточними справами фірми, поки він займатиметься виставкою. Один із друзів порадив йому Чарльза Б. Етвуда з Нью-Йорка. Мак-Кім похитав головою. Про Етвуда всяке розповідали, щодо його надійності виникали питання. Однак Бьорнем домовився з Етвудом про зустріч у Нью-Йорку в готелі «Брансвік».

Етвуд змусив його чекати. Через годину Бьорнем пішов назад на потяг. Переходячи вулицю, він зустрів красивого чоловіка в чорному котелку та з чорними, мов дула рушниці, очима. Той підійшов до нього та спитав, чи не він містер Бьорнем.

— Я, — відказав Бьорнем.

— А я Чарльз Етвуд. Ви хотіли мене бачити?

Бьорнем спалахнув:

— Я їду назад до Чикаго. Подумаю над усім і дам вам знати.

Бьорнем сів на поїзд. Прибувши до Чикаго, пішов просто до свого кабінету. Через кілька годин до нього прийшов Етвуд. Він поїхав за Бьорнемом з Нью-Йорка.

Бьорнем узяв його на роботу.

Етвуд, як це буває, мав свою таємницю. Він був опійним наркоманом. Звідти такий погляд і химерна поведінка. Проте Бьорнем вбачав у ньому генія.

Як нагадування собі й кожному, хто зайде до його кабінету в «халабуді», Бьорнем поставив на столі напис із одного слова: «ШВИДШЕ».

Часу було зовсім обмаль, виконавчий комітет починав уже планувати експонати й домовлятися про них із учасниками виставки. У лютому комітет проголосував за те, щоб відрядити молодого військового офіцера, лейтенанта Мейсона А. Шнуфельдта, в Занзібар із тим, щоб він знайшов там плем’я пігмеїв, яке нещодавно зустрів там дослідник Генрі Стенлі, і привезти на ярмарок «родину з дванадцяти-чотирнадцяти цих маленьких лютих дикунів».

На цю справу комітет дав лейтенантові Шнуфельдту два з половиною роки.

За новою огорожею виставкової території у Чикаго відбувалися недобрі хвилювання. Профспілковики погрожували закликати профспілки всього світу стати на заваді виставці. «Inland Architect», знаний чиказький часопис, повідомляв: «Оцей неамериканський заклад — професійна спілка — розробив власний новий неамериканський принцип обмежувати й утискати особисту свободу людини з тим, щоб якомога серйозніше розладнати плани Всесвітньої виставки». Така поведінка, за словами журналіста, «сприймалася б як зрада в менш освічених і більш деспотичних країнах, ніж наша». Фінансова ситуація в США погіршувалася. Кабінети в новітніх чиказьких хмарочосах так і стояли порожніми. Лише за кілька кварталів від «Рукері» бьорнем-рутівський Будинок тверезості маячив великою чорною брилою і був практично порожній. Містом сновигали двадцять п’ять тисяч безробітних. Уночі вони спали в поліцейських відділках і в підвалах ратуші. Профспілки набирали сили.

Старий світ відходив. П. Т. Барнем помер; злодії пробували викрасти його тіло. Вільям Текумзе Шерман теж помер. Атланта раділа. Закордонні репортажі запевняли, помилково, ніби Джек-Різник повернувся. Уже зовсім близько звіряче вбивство в Нью-Йорку могло вказувати на те, що страхітливий злочинець перебрався до Америки.

У Чикаго майор Р. В. Мак-Клорі колишній працівник тюрми штату Іллінойс, що в Джойлеті, почав готувати місто до того сплеску злочинності, якого всі очікували під час виставки. В «Аудиторіумі» було відкрито кабінет, який приймав і поширював бертільйонівські прикмети відомих злочинців. Ця система, що її винайшов французький криміналіст Альфонс Бертільйон, вимагала від поліції точних фізичних вимірів підозрюваних осіб. Бертільйон вважав, що виміри кожної людини є неповторними, тож можуть дозволити розкрити ті псевдоніми, які злочинці собі обирають, переїжджаючи з міста до міста. Теоретично детектив у Цинциннаті міг би телеграмою назвати своєму нью-йоркському колезі кілька точних цифр, і коли є така особа, що їм відповідає, то в Нью-Йорку її знайдуть.

Репортер поцікавився в майора Мак-Клорі, чи справді виставка приваблюватиме кримінальний елемент. Той на мить замислився і сказав: «Гадаю, абсолютно необхідно, щоб місцева влада була готова зустріти й мати справу з найбільшим збіговиськом злочинців, яке тільки можливе в нашій країні».

Подружня зрада

У будівлі Голмса на розі Шістдесят третьої й Воллес-стрит, яку тепер в окрузі прозивали замком, у родині Коннерів було неспокійно. Чорнява красуня Ґертруда, сестра Неда, одного разу прийшла до брата вся в сльозах і сказала, що ні хвилини більше не може залишатися в цьому будинку. Вона збиралася сісти на перший же потяг додому, до Маскетіна (штат Айова). Нед благав сестру розповісти, що сталося, але вона відмовилася.

Нед розумів, що вона почала зустрічатися з якимсь молодим чоловіком, і був переконаний, що плаче вона через щось, що той сказав чи зробив. Можливо, пара поводилася «нескромно», хоча він і не вірив, що Ґертруда була здатна на таке моральне падіння. Що більше вимагав він від неї пояснень, то дужче вона тривожилася і відмовлялася. О, краще б їй ніколи не бачити Чикаго! Не бачити оцих пекельних нетрів, сповнених галасу, пилу, диму, нелюдських веж, що застують сонце, і вона ненавиділа це місто, а надто цю похмуру будівлю і постійний гамір будівельних робіт.

Коли Голмс проходив повз них, вона не звела на нього очей і зашарілася. Нед цього не помітив.

Нед найняв вантажників, щоб доправити її речі на потяг і сам провів сестру на вокзал. Усе одно вона не дала йому жодних пояснень. Попрощалася крізь сльози. Потяг задимів і від’їхав.

В Айові — в безпечному, глухому Маскетіні — Ґертруда несподівано захворіла. Недуга виявилася смертельною. Голмс сказав Недові, як його засмучує ця печальна новина, але в очах його стояв лише рівний синій спокій, вони були мов озера тихого серпневого ранку.

Коли в домі не стало Ґертруди, напруга між Недом і Джулією посилилася. Їхній шлюб ніколи не був спокійним. Удома в Айові вони були близькі до розлучення. І ось знову їхні стосунки тріщать по швах. Їхня дочка Пьорл стала, відповідно, менш керованою, в її поведінці з’явилися періоди похмурої відчуженості й раптові спалахи гніву. Нед не розумів, що з дівчинкою. Він був «людиною легкої і наївної вдачі, — пізніше згадували про нього, — він усьому довіряв». Він не помічав навіть того, що бачили його друзі й постійні відвідувачі крамниці. «Хтось із друзів казав мені, що між Голмсом і моєю дружиною щось відбувається, — згадував він пізніше. — Спочатку я не вірив».

Незважаючи на попередження і наростання власної тривоги, Нед був у захваті від Голмса. Ось він, Нед, працює в ювелірній крамниці на господаря, а тим часом Голмс контролює маленьку імперію — а йому ще навіть не виповнилося тридцяти. Поряд з енергійним і успішним Голмсом Нед почувався ще дрібнішим, ніж завжди, особливо тепер, коли Джулія почала дивитися на нього так, ніби він щойно вийшов із цехів «Union Stock Yards».

Тож Нед виявився особливо сприйнятливим до такої пропозиції, яку зробив йому Голмс: він бажав відновити свій образ в очах дружини. Голмс пообіцяв продати Недові всю аптеку, на умовах, які Неду — наївному Неду — видалися надзвичайно щедрими. Голмс підвищить йому платню з дванадцяти до вісімнадцяти доларів на тиждень, так що Нед зможе давати Голмсові по шість доларів на тиждень, щоб оплатити покупку. Недові навіть не треба буде перейматися тими шістьма доларами — Голмс буде автоматично вираховувати цю суму щотижня з його платні. Голмс пообіцяв подбати також про всі формальності й узгодження всіх питань з міськими чиновниками. Нед отримуватиме свої дванадцять доларів на тиждень, як завжди, але тепер стане господарем гарної крамниці в заможному районі, котрий має стати ще багатшим із початком роботи Всесвітньої виставки. Нед згодився, не маючи й гадки, чому Голмсові могло схотітися розлучитися з такою вигідною справою. Пропозиція полегшила його хвилювання щодо Голмса та Джулії. Коли б між Голмсом і Джулією було щось аморальне, то чи став би він пропонувати Недові перлину своєї інґлвудської імперії?

На жаль для Неда, він швидко виявив, що новий статус нічим не покращив його стосунків із Джулією. Їхні суперечки стали лише запеклішими, а крижана тиша, яка заповнювала решту їхнього спільного часу — ще довшою і холоднішою. Голмс йому співчував. Частував Неда обідом у ресторані на першому поверсі й розповідав йому, як він переконаний, що їхній шлюб можливо врятувати. Джулія — жінка амбітна і, зрозуміло, дуже гарна, але вона скоро має прийти до тями…

Голмсове співчуття просто-таки роззброювало. Думка, що причина незадоволеності Джулії — він, здавалася дедалі більш безглуздою. Голмс навіть хотів, щоб Нед застрахував своє життя, адже, безумовно, коли його сімейні проблеми зійдуть нанівець, він захоче захистити Джулію і Пьорл від злиднів у разі власної смерті. Він порадив Недові також подумати над тим, щоб застрахувати життя Пьорл, запропонувавши навіть зробити за нього перший внесок. Він привів зі страхової компанії її представника — такого собі містера Арнольда, — щоб той зустрівся з Недом.

Арнольд пояснив, що він засновує нову агенцію і хоче продати якомога більше полісів, щоб привернути увагу найбільших страхових компаній. Щоб отримати свій поліс, Нед має заплатити всього лише один долар, казав містер Арнольд — один-єдиний долар, щоб почати захищати свою сім’ю завжди!

Але Недові не хотілося оформлювати поліс. Арнольд намагався його переконати. Нед відмовлявся й відмовлявся і нарешті сказав Арнольдові, що коли тому дуже треба долар, то він може дати йому його й так.

Арнольд і Голмс перезирнулися. В їхніх очах не було жодного виразу.

Невдовзі в аптеку почали навідуватися кредитори, вимагаючи виплати боргів, заставою для яких, виявляється, були меблі крамниці та її товари: мазі, бальзами тощо. Нед нічого не знав про ці борги й гадав, що кредитори його обманюють, доки ті не показали йому документи, підписані попереднім господарем Г. Г. Голмсом. Тепер, розуміючи, що борги не вигадані, Нед пообіцяв сплатити їх якомога швидше.

І тут Голмс йому поспівчував, але нічого не міг вдіяти. Будь-яке успішне підприємство накопичує борги. Він гадав, що принаймні це Нед про комерцію знав… У кожному разі, до такого Недові тепер слід звикнути. Ну, а продаж, нагадав йому Голмс, є остаточним.

Це розчарування повернуло Неда до хвилювань щодо Голмса і Джулії. Він почав підозрювати, що його друзі дійсно мали рацію, вважаючи, що між Голмсом і Джулією є незаконний зв’язок. Це, звичайно, могло пояснити зміни в поведінці його дружини, та й навіть те, що Голмс продав йому ту аптеку — така собі торгівля: ось тобі крамниця в обмін на жінку.

Проте Нед ще не висловив дружині своїх підозр. Він просто сказав їй, що коли її поведінка не зміниться і вона далі ставитиметься до нього холодно й вороже, то їм треба буде розлучитися.

Вона відповіла різко: «Для мене розлучитися з тобою ніколи не зарано».

Але вони ще якийсь недовгий час пробули разом. Сварки стали ще частішими. Урешті Нед крикнув, що з нього досить, шлюбу кінець. Він переночував у перукарні під своєю квартирою. Знизу було чути кроки в кімнаті, де спали дружина й дочка.

Наступного ранку він сказав Голмсові, що від’їжджає і припиняє свої виплати за крамницю. Коли Голмс став умовляти його подумати ще, Нед тільки розсміявся. Він переїхав і став працювати в ювелірній крамниці в центрі міста. Пьорл залишилася із Джулією і Голмсом.

Нед спробував ще раз завоювати серце дружини. «Я сказав їй, виїхавши з тієї квартири, що коли вона повернеться до мене та припинить мене пиляти, то ми знову будемо разом, але вона відмовилася».

Нед присягав, що колись повернеться до Пьорл. Минуло небагато часу, і він залишив Чикаго й переїхав до Джилмена (штат Іллінойс), де зустрів дівчину й почав офіційне залицяння, і в результаті ще раз прибув до будівлі Голмса, щоб попросити в дружини офіційного розлучення. Розлучення вона йому дала, але отримати опікунство щодо Пьорл не зміг.

Отже, коли Нед поїхав і розлучення стало остаточним, Голмс почав втрачати інтерес до Джулії. Він раз у раз обіцяв із нею одружитися, щойно вона офіційно розлучиться з Недом, але тепер його така перспектива зовсім не тішила. Особливо йому не подобалася похмура присутність Пьорл, яка його немовби звинувачувала.

Уночі, коли зачинялися всі крамниці на першому поверсі й засинали Джулія, Пьорл та решта пожильців, він інколи спускався до підвалу, обережно замикався, а тоді запалював вогонь у своїй печі й насолоджувався його лютим жаром.

Досада

Бьорнем тепер рідко бачив свою сім’ю. Навесні 1891 року він уже постійно мешкав у «халабуді» в Джексон-парку; Марґарет залишилася в Іванстоні з кількома слугами, які допомагали їй дбати про п’ятьох дітей. Між Бьорнемами був лише недовгий переїзд залізницею, але виставка вимагала дедалі більшої уваги, і ця відстань від того видавалася майже такою величезною, як до Панамського перешийка. Бьорнем міг слати додому телеграми, але ті змушували до холодної і незграбної стислості й не давали багато писати про особисте. Тож Бьорнем писав листи, і то часто. «Не треба думати, що в моєму житті завжди буде поспіх, — писав він в одному листі. — Після Всесвітньої виставки я зупинюся. Я вже вирішив». Ярмарок перетворився на «ураган», писав він. «Дати остаточну раду із цим стихійним лихом — моє найсильніше бажання».

Щодня він виходив зі свого помешкання на світанку й оглядав територію. Шість парових землечерпальних машин (кожна завбільшки зі стайню, тільки на воді) вгризалися в берег, а п’ять тисяч робітників із лопатами, візками та кінні грейдери поволі рівняли ландшафт. Багато хто з людей був у котелках і піджаках — наче просто проходив там і відчув непереборне бажання долучитися до роботи. Попри таку кількість народу, стояла якась просто божевільна тиша. Парк був дуже великий, люди по ньому розсіювалися дуже широко, так що прямого й безпосереднього відчуття напруженої праці не виникало. Єдиними надійними ознаками роботи були чорні стовпи диму від землечерпалок і повсюдний дух горілого листя й паліччя, що робітники поприбирали з території, згребли на купи й палили. Ясно-білі стовпчики, які позначали периметр будівель, надавали парку подібності до цвинтаря Громадянської війни. Бьорнем, однак, помічав красу й у цьому робочому хаосі: «Серед дерев Лісового острова довгі білі намети табору забудовників сяють на сонці — м’яка біла нота в пейзажі мишастого кольору, і чиста блакитна лінія озера понад обрієм становить життєрадісний контраст до шорсткого й порожнього тла…» Але водночас він відчував глибоку досаду.

Робота просувалася повільно, зокрема й з огляду на погіршення стосунків між двома керівними організаціями виставки — Національною комісією і Виставковою компанію, до того ж архітектори невчасно доправляли свої креслення в Чикаго, усі проекти приходили із запізненням. Так само прикро було усвідомлювати, що досі не придумано нічого такого, чим можна було б затьмарити славу Ейфеля. Понад те, виставка саме увійшла в ту неприємну ранню фазу великого будівництва, на якій раптово виникають несподівані перешкоди.

Бьорнем знав, що робити з горезвісним чиказьким ґрунтом, але Джексон-парк навіть його прикро здивував.

Спочатку припустиме навантаження ґрунту в парку було «практично невідоме», як висловився один інженер. У березні 1891 року Бьорнем замовив дослідження, щоб з’ясувати, наскільки земля витримає ті грандіозні палаци, що постали на папері. Особливе занепокоєння викликав той факт, що будівництво проводитиметься в безпосередній близькості від щойно виритих каналів і лагун. Кожному інженерові відомо, що ґрунт під тиском може сповзати й завалювати те, що вирите поряд. Перше випробування провели на відстані 12 футів (близько чотирьох метрів) від лагуни — там, де мав постати північно-східний ріг Будинку електрики. Інженери розташували там платформу площею 4 квадратні фути (близько 0,37 квадратного метра) і навантажили її 22 тоннами заліза, створивши тиск 2750 фунтів на квадратний фут (13 750 кг/м2). Платформу в такому вигляді залишили на 15 днів, після чого виявили, що вона просіла лише на чверть дюйма (0,6 см). Наступного дня за чотири фути (1,2 м) від платформи вирили глибоку канаву. За наступні два дні платформа просіла ще на восьму частину дюйма (0,3 см) і далі не зрушила. То були втішні новини: отже, Бьорнем, може вдатися до розробленого Рутом плавучого фундаменту з решіткою, не боячись катастрофічного осідання ґрунту.

Щоб пересвідчитися, чи та сама ситуація по всьому парку, Бьорнем доручив головному інженерові Аврааму Ґоттлібу перевірити місця, де планувалося будувати інші споруди. Результати були ті самі, доки працівники Ґоттліба не дійшли до території, призначеної для гігантського Будинку виробників і вільних мистецтв, що його спроектував Джордж Пост. Північна половина землі, відведеної під цей палац, загалом просіла менш ніж на дюйм (2,54 см), приблизно так, як було і в решті парку. А от південна частина цієї території стала для інженерів прикрим сюрпризом. Не встигли робітники навантажити платформу, як вона провалилася на 8 дюймів (понад 20 см). Протягом наступних трьох днів вона просіла ще на 30 дюймів (приблизно 76 см), і провалювалася б далі, якби інженери не припинили випробування.

Ну звичайно: практично вся земля в Джексон-парку годилася для підтримки плавучих фундаментів — тільки не місце, призначене для найбільшої і найважчої будівлі! Тут, розумів Бьорнем, робітники будуть повинні вирити глибоченну яму, поки дійдуть до ортштейну[30], і то буде коштовне ускладнення, яке додатково затримає справу.

Однак проблеми з цим будинком тільки починалися.

У квітні 1891 року в Чикаго дізналися результати нових виборів мера. У найбагатших клубах збиралися промисловці, щоб підняти келих за те, що оцей Картер Генрі Гаррісон, який для них був лише прибічником профспілок, програв республіканцю Гемпстедові Вошберну. Бьорнем і собі дозволив трохи посвяткувати перемогу. Для нього Гаррісон уособлював старий Чикаго з його брудом, димами й пороком — усім тим, що була покликана спростувати Всесвітня виставка.

Щоправда, радість була помірною, бо Гаррісон програв із мінімальним відривом — менш ніж чотири тисячі голосів. Ба навіть цієї «майже перемоги» він досяг без підтримки великої партії. Оскільки демократи не хотіли мати з ним справи, він пішов на вибори як незалежний кандидат.

В іншому куточку Чикаго Патрік Прендерґаст перебував у печалі. Гаррісон був його героєм, його надією. А відрив був настільки незначний, що він думав собі: якби Гаррісон знову пішов на вибори, то вже точно б переміг. Прендерґаст вирішив подвоїти власні зусилля, щоб привести Гаррісона до перемоги.

У Джексон-парку Бьорнема постійно відволікали наслідки його фактичної ролі посланця до зовнішнього світу, відповідального за здобуття підтримки й відвідуваності виставки в майбутньому. Оті всякі бенкети, розмови й поїздки дратували його, бо забирали час, як, наприклад, у червні 1891 року, коли на прохання генерального директора Девіса Бьорнем організував відвідини Джексон-парку цілому батальйону іноземних достойників, на що довелося пожертвувати два дні. Інші заходи були чистої води задоволенням. Кількома тижнями раніше «халабуду» Бьорнема відвідав Томас Едісон, знаний «чарівник із Менло-парку». Бьорнем показав йому територію майбутньої виставки. Едісон висунув пропозицію використовувати на виставці лампочки розжарювання, а не дугові лампи, щоб створити м’якше освітлення. А коли без дугових не можна буде обійтися, то їх варто сховати під білі кулі. Ну і, звичайно, Едісон закликав використовувати на ярмарку постійний струм — загальноприйнятий стандарт.

Така ґречна зустріч створює неправильне уявлення щодо лютої боротьби поза Джесон-парком за право освітлювати виставку. Одним із її учасників була компанія «General Electric», створена тоді, коли Дж. П. Морґан прибрав до рук компанію Едісона, об’єднавши її з кількома іншими: вона пропонувала встановити на виставці електричні лампи постійного струму. Другим боком конфлікту була електрична компанія Вестінгауса, яка бажала провести до парку електрику змінного струму за патентами, що їх засновник компанії Джордж Вестінгаус кілька років тому отримав від Ніколи Тесли.

«General Electric» пропонувала виконати свою справу за 1,8 мільйона доларів, наполягаючи на тому, що це лише собівартість і вони не планують ані цента прибутку. Кілька людей із керівництва виставки володіли акціями «General Electric» і переконували прийняти цю пропозицію Вільяма Бейкера, який став президентом виставки з квітня, відколи Лаймен Ґейдж пішов у відставку. Бейкер відмовлявся, кажучи, що це «грабунок». «General Electric» навдивовижу швидко запропонували ціну 554 000 доларів. Але Вестінгаус, чия система змінного струму за суттю була дешевша й більш ефективна, заправив 399 000 доларів. Тож електрифікацію виставки доручили Вестінгаусу, і це змінило хід історії електрики.

Найдужче виводило Бьорнема з рівноваги те, що архітектори спізнювалися із завершенням креслень.

Якщо йому й доводилося запобігати перед Річардом Гантом і східняками, то саме в цей час. У листі до Ганта від 2 червня 1891 року він писав: «У нас усі роботи стоять: чекаємо на ваші креслення. Чи не можна отримати їх зараз у тому вигляді, в якому вони є, і закінчити тут?»

Чотири дні по тому він знову смикнув Ганта: «Затримка, спричинена тим, що ви не надіслали креслення в масштабі, є надзвичайно незручною».

Того самого місяця ландшафтні роботи серйозно, хоча й з поважної причини, затрималися. Олмстед захворів, і то тяжко. Свою недугу він пояснював отруєнням червоною фарбою на основі миш’яку, яка була на шпалерах удома в Брукліні. Хоча то міг бути й черговий напад тяжкої меланхолії, яка багато років його переслідувала.

Поправляючи здоров’я, Олмстед давав розпорядження саджати бульби й рослини у двох великих розсадниках, облаштованих на території майбутньої виставки. Він замовляв декоративний полин Стеллера, горлянку повзучу, геліотроп сорту «Президент Ґарфілд», вероніку, блошину м’яту, англійський і алжирський плющ, вербену, барвінок і широку палітру гераней, зокрема сорти «Чорний принц», «Христофор Колумб», «Місіс Тьорнер», «Кришталевий палац», «Радісна думка» і «Жанна д’Арк». Він відрядив цілу армію збирачів на береги озера Келюмет, де ті викопали двадцять сім вагонів ірисів, осоки, очерету та інших напівводяних рослин. Також було зібрано чотири тисячі кореневищ латаття, і люди Олмстеда швидко їх висадили — і, врешті, побачили, що більшість тих корінців стали жертвами мінливості рівня води в озері.

На відміну від буяння рослин у розсадниках, територія парку стояла гола, позбавлена всієї рослинності. Робітники удобрили землю тисячею вагонів гною, доправленого зі скотобази та ще двома тисячами вагонів гною від коней, що працювали в Джексон-парку. Така кількість голої землі та гною почала становити проблему. «У спекотну погоду було дуже погано: південний вітер міг засліпити очі і людині, і тварині, — писав Рудольф Ульріх, управитель ландшафтних робіт, що його призначив Олмстед, — а в мокру — ще гірше, коли свіжа земля, ще сира, просочувалася водою».

Кінь міг зав’язнути по черево.

У день літнього сонцестояння 1891 року архітектори, нарешті, завершили останні креслення. Щойно надходило креслення, Бьорнем оголошував тендер. Розуміючи, що затримки архітекторів змусили весь проект відставати, він вніс у будівельні контракти такі поправки, які робили з нього «царя», за висловом «Chicago Tribune». На кожний контракт відводився стислий термін із великими штрафами за кожен день запізнення. Бьорнем оголосив тендер на перший контракт 14 травня — на Будинок шахтарства. Хотів, щоб робота була завершена до кінця року. Отже, в кращому разі, на будівництво залишалося шість місяців (приблизно за стільки середній господар у ХХІ столітті збудує новий гараж для своєї машини). «Він є арбітром усіх суперечок, і його рішення не обговорюється, — писали в «Tribune». — Якщо, на думку містера Бьорнема, забудовник найняв недостатню кількість робітників, щоби вчасно завершити справу, містер Бьорнем має повноваження самостійно залучати додаткову робочу силу за рахунок забудовника». Будинок шахтарства став першою за початком будівництва спорудою виставки, але все одно робота розпочалася лише 3 липня 1891 року — до дня посвяти залишалося лише шістнадцять місяців.

Щойно нарешті почалося будівництво, поза територію парку стали наростати передчуття великої події. Полковник Вільям Коді (він же Буффало Білл) — спробував отримати концесію на проведення на виставці свого шоу «Дикий Захід». Він щойно повернувся з Європи, де мав гучний успіх. Але бюджетний комітет відмовив йому на підставі «недоречності» його вистави. Бравий Коді не здався і здобув право на велику ділянку землі поряд із парком. У Сан-Франциско двадцятиоднорічний підприємець Сол Блум зрозумів, що чиказький ярмарок нарешті дасть йому скористатися з того, що він здобув два роки тому в Парижі. Зачарований алжирським селищем на паризькій виставці, він придбав право показувати селище та його мешканців на наступних подіях. Бюджетний комітет теж йому відмовив. Він повернувся до Сан-Франциско з наміром здобути концесію опосередковано — це, врешті, дасть йому значно більше, ніж він очікував. Тим часом молодий лейтенант Шнуфельдт прибув до Занзібару. 20 липня він надіслав телеграму президентові виставки Вільяму Бейкеру: він переконаний, що зможе привезти з Конго скільки завгодно пігмеїв, маючи згоду короля Бельгії. «Ці пігмеї потрібні президентові Бейкеру, — писали в «Tribune», — і всьому керівництву виставки».

На папері виставка була вельми видовищна. Посередині — великий двір, який прозвали Почесним двором. Саме це місце з палацами Ганта, Поста, Пібоді та інших уже було б дивовижне, але практично кожен штат країни збирався щось побудувати, а на додачу до них — близько двохсот іноземних компаній і урядів. Виставка мала перевершити паризьку в усьому — геть в усьому, крім одного моменту, і цей недолік дуже бентежив Бьорнема: на ярмарку досі не було нічого, здатного не те що затьмарити — дорівнятися до Ейфелевої вежі. Майже трьохсотметрова металева споруда й далі залишалася найвищою у світі й повсякчас нагадувала про тріумф Паризької виставки. «Переейфелити Ейфеля!» стало гаслом для організаторів заходу.

Конкурс, оголошений «Tribune», викликав хвилю неймовірних пропозицій. Винахідник Ч. Ф. Рітчел із Бриджпорта (штат Коннектикут) пропонував звести вежу з основою 152 метри в поперечнику, всередині якої буде ще одна вежа, а в тій — третя. За допомогою складної системи гідравлічних труб і помп вежі будуть повільно, за принципом телескопа, висуватися вгору (протягом кількох годин), а потім — поступово опускатися на місце. У верхній частині вежі розташується ресторан, хоча, може, це вдале місце й для борделю.

Інший винахідник Дж. Б. Мак-Комбер, пропонуючи «Чиказьку вежу з гвинтовим підйомом і транспортну компанію “Тобоґан”», уявляв собі вежу заввишки близько 2,7 км (майже в 9 разів вище за творіння Ейфеля!) з основою 300 м у діаметрі, яка б заглиблювалася в землю на 600 м. Надземна залізниця від вершини мала би працювати в нью-йоркському, бостонському, балтиморському напрямку, а також в інші міста. Ті, хто збирається завершити свій візит на грандіозний ярмарок і має сміливість, може піднятися ліфтом на вежу і, немов на санях-тобоґані, покотити звідти додому. «Оскільки ціна вежі та рейкового обладнання до неї — річ другорядна, — писав Мак-Комбер, — я її тут не згадую, а надам, коли проект буде прийнято…»

Третя пропозиція була розрахована на ще відчайдушніших відвідувачів. Винахідник, який підписався лише ініціалами Р. Т. Е., мислив собі вежу заввишки понад 1200 метрів, на якій має бути причеплений трос з «найкращої гуми» завдовжки більш як 600 метрів. На цьому тросі мала бути кабінка з місцем для 200 людей. Кабінку разом із пасажирами зіштовхнуть із платформи, і вона вільно падатиме, доки не скінчиться трос, а тоді смикатиметься вгору і вниз, доки зупиниться. Інженер додавав, що задля безпеки «на землі внизу слід підкласти матраци з пір’я шаром завтовшки 2,5 метра».

Усі думали про вежі, але, наприклад, Бьорнемові такий підхід не був до душі. Ейфель зробив своє першим — і найкраще. Його вежа не просто дуже висока, вона являє собою грацію, застиглу в металі — так у готиці Шартрського собору колись було відображене поривання до небес. Якщо будувати вежу, то доведеться змагатися з Ейфелем на тій території, яку він уже справедливо здобув для Франції.

У серпні 1891 року Ейфель особисто надіслав оргкомітету телеграму та спитав, чи не можна йому запропонувати свій проект вежі. Усі здивувалися і спочатку були раді з такої пропозиції. Президент виставки Бейкер одразу зателеграфував Ейфелю, повідомивши, що керівництво заходу буде дуже раде побачити, що той їм запропонує. Коли вже на виставці буде вежа, сказав Бейкер в одному інтерв’ю, «то М. Ейфель — саме та людина, якій варто це доручити. Якщо він відповідатиме за будівництво, то його проект не буде дуже вже експериментальним. Він зможе покращити свій проект паризької вежі, і я гадаю, є всі підстави вважати, що його робота буде аж ніяк не гірша за його всесвітньо відому споруду». А от американські інженери сприйняли такий жест у бік Ейфеля як особисту образу. Протягом наступних півтора тижня вони телеграфували одне одному про це з міста до міста, доки новина зазнала деяких перекручень. Раптом склалося враження, що в Чикаго вже однозначно поставлять Ейфелеву вежу, що Ейфель сам буде себе перевершувати. Інженери були обурені. До кабінету Бьорнема прийшов довгий лист протесту, підписаний найкращими інженерами Америки.

Пристати на «пропозицію цього шанованого пана, — писали вони, — означатиме ствердити, що наші численні цивільні інженери, чия праця засвідчила їхню майстерність і за кордоном, і в усіх куточках рідної країни, не здатні впоратися з цим завданням, і така дія буде глибоко несправедливою з огляду на їхній заслужено визнаний професіоналізм».

Бьорнем прочитав цей лист, схвалюючи їхню думку. Йому було приємно бачити, що нарешті американські цивільні інженери дійсно загорілися виставкою, хоча, власне, Ейфелеві ще ніхто нічого не обіцяв. Офіційна пропозиція надійшла від нього за тиждень: то була загалом така сама вежа, що й у Парижі, тільки вища. Директори дали його пропозицію перекладачам, прочитали, після чого ввічливо відхилили. Якщо на виставці буде вежа, то хай вона буде американська.

Але на креслярських дошках американців було, на жаль, голо й порожньо.

Сол Блум, повернувшись до Каліфорнії, звернувся, щоб здобути концесію на своє алжирське селище, до впливового земляка Майка Де Янга, редактора газети «San Francisco Chronicle» і одного з уповноважених Національної комісії. Блум розповів йому про права, які він отримав у Парижі, і про те, як йому відмовив оргкомітет.

Де Янг був знайомий із Блумом. У підлітковому віці Блум працював у його театрі «Алькасар», у дев’ятнадцять років отримавши там посаду скарбника. У вільний час Блум організовував білетерів, контролерів і продавців закусок та напоїв у значно ефективнішу, злагоджену структуру, від чого значно підвищилися прибутки театру — і, відповідно, його власна платня. Потім він так само організував працівників інших театрів і від кожного отримував регулярні комісійні. В «Алькасарі» він повносив у сценарій назви популярних продуктів, барів і ресторанів, зокрема «Кліфф-гаусу», і це дало йому ще одне джерело прибутку. Ще він організував групу професійних аплодувальників, так звану клаку, які створювали бурхливі овації, викликали на біс і кричали «браво!» для будь-якого артиста, який готовий заплатити за цю послугу. Більшість справді їм платила — навіть тогочасна найславетніша діва Аделіна Патті. Якось Блум серед анонсів побачив виступ нового мексиканського оркестру, який, на його думку, мав неймовірно захопити американців, і переконав керівника дозволити йому влаштувати оркестрові гастролі на північ. Блум заробив 40 000 доларів. На той час йому було лише 18 років.

Де Янг сказав Блумові, що розбереться із цим питанням. За тиждень він викликав Блума до свого кабінету.

— Наскільки скоро будете готові їхати до Чикаго? — спитав він.

Вражений Блум промовив:

— Мабуть, днів за два…

Він гадав, що Де Янг організував йому другий шанс поклопотатися до бюджетного комітету. Він вагався і сказав Де Янгові, що не бачить сенсу їхати так далеко, доки керівництво виставки не уявлятиме докладніше, які атракціони там потрібні.

— Від часу нашої розмови ситуація змінилася, — промовив Де Янг. — Нам просто потрібна відповідальна людина.

Він дав Блумові телеграму від Виставкової компанії, яка давала Де Янгові повноваження найняти кого-небудь, щоб дібрати концесії для тієї частини заходу, що відбуватиметься в парку «Мідвей плезенс», керувати їх будівництвом і рекламою.

— От я вас і дібрав, — сказав Де Янг.

— Я не можу… — вагався Блум. Він не хотів виїжджати із Сан-Франциско. — Навіть коли б і міг, то тут стільки поставлено на карту, що мені треба поміркувати…

Де Янг уважно дивився на нього.

— Ані слова про це до завтрашнього дня! — сказав він Блумові.

На той момент Де Янг хотів, щоб Блум поміркував, яку суму йому слід заплатити, щоб він зголосився.

— Коли ви прийдете до мене знову, можете назвати, якої платні бажаєте, — сказав він. — Я або погоджуся, або відмовлюся. Сперечатися не будемо. Ви згодні?

Блум був згодний, але тільки тому, що пропозиція Де Янга давала йому можливість красиво відмовитися від справи. Тільки й треба, гадав він, що назвати таку шалену суму, на яку Де Янг не пристане, «і, йдучи вулицею, я міркував, скільки ж це має бути».

Бьорнем намагався передбачити всі мислимі загрози виставці. Знаючи репутацію Чикаго як міста злочинності й пороку, Бьорнем наполягав на створенні численного підрозділу поліції — Колумбівської гвардії під орудою полковника Едмунда Райса, чоловіка дуже хороброго, який під час війни брав участь в атаці Пікетта при Ґеттісберзі[31]. На відміну від звичайної поліції, повноваження цієї гвардії передусім зосереджувалися на новітній ідеї запобігання злочину замість того, щоб заарештовувати порушників за фактом.

Також небезпеку для майбутньої виставки становили хвороби, і Бьорнем це розумів. Спалах віспи, холери чи якоїсь іншої смертельно небезпечної інфекції з тих, що ходили в місті, може непоправно зганьбити виставку та вбити всі надії керівництва на рекордну відвідуваність, необхідну для отримання прибутку.

На той час бактеріологічна наука, піонерами якої були Роберт Кох і Луї Пастер, переконала більшість чиновників, відповідальних за охорону здоров’я, що епідемія холери чи іншої бактеріальної інфекції виникає, коли люди п’ють забруднену воду. Вода в Чикаго просто кишіла бактеріями, головним чином «завдяки» річці Чикаго. У монументальному пориві цивільної інженерії місто 1871 року розвернуло течію річки в протилежний бік, так, щоб вона впадала не в озеро Мічиган, а в річку Де-Плейнс, а з нею — в Міссісіпі. Теоретичне припущення, що на довгому шляху обох річок каналізаційна забрудненість поступово знизиться до безпечного рівня, не зовсім припало до душі мешканцям містечок нижче за течією, таких як Джойлет. Щоправда, на диво для інженерів, внаслідок тривалих дощів річка Чикаго регулярно розверталася в другий бік, скидаючи дохлих котів і фекалії в озеро, і то в такій кількості, що мацаки чорної води дотягувалися аж до міського водоприймача.

Більшість мешканців Чикаго вибору не мали: вони просто пили ту воду, яка була. Проте Бьорнем від початку тримався думки, що працівникам і гостям ярмарки потрібна краща, безпечніша вода. У цьому він також випередив свій час. За його вказівкою інженер із санітарії Вільям С. Мак-Гарґ встановив на території ярмарку комплекс із знезараження води: вона помпувалася крізь послідовність великих баків, де її аерували й кип’ятили. Працівники Мак-Гарґа встановлювали великі бочки цієї знезараженої води в парку й щодня наповнювали їх.

Бьорнем планував закрити цю очисну установку в день відкриття виставки й дати гостям можливість вибирати з двох інших безпечних видів води: вода з озера, очищена фільтрами Пастера (безкоштовно), і природно чиста вода із джерела 1500-кілометрової глибини у Вокеші (штат Вісконсин) по центу за склянку. У листопаді 1891 року Бьорнем доручив Мак-Гарґові дослідити п’ять джерел у Вокеші, щоб оцінити їхній об’єм і чистоту, але «тихо», оскільки розумів, що проведення труби через мальовничий пейзаж сільської місцевості може виявитися хворобливим питанням. Проте ніхто навіть не уявляв, що за кілька місяців спроби Мак-Гарґа забезпечити подачу найкращої вокешської води на виставку призведуть до збройної сутички посеред мирної вісконсинської ночі.

Найдужче Бьорнем переймався пожежами. Втрата «Ґренніс- блоку», де були кабінети його й Рута, залишалася живим, принизливим спогадом. Катастрофічна пожежа в Джексон-парку могла б знищити всю виставку. При цьому всередині парку вогонь був необхідний для будівельних робіт. Тинькарі використовували маленькі печі, звані «саламандрами», для того щоб їхня робота швидше підсихала та тверділа. Бляхарі з електриками плавили й гнули метал, використовуючи жаровні. Навіть пожежникам був потрібний вогонь — для парових помп, які підвозилися на місце кіньми.

Бьорнем встановив такі заходи безпеки, які за загальноприйнятими стандартами здавалися складними, навіть надмірними. Він організував спеціальну пожежну команду для виставки й дав розпорядження встановити сотні пожежних гідрантів і телеграфних будок для екстрених повідомлень. Замовив пожежний пароплав «Королева вогню», який би міг вільно плавати вузькими каналами парку й проходити під його численними мостами. За його інструкцією, кожна будівля мала під’єднуватися до підводної мережі і в кожній повинен бути стояк гідранта. Також на території заборонялося паління, хоча тут було зроблено щонайменше два винятки: один — для забудовника, який дуже його просив з огляду на те, що в разі заборони сигар його команда європейських майстрів відмовиться працювати, а другий — у великій кімнаті з каміном у «халабуді» Бьорнема, де щовечора в нього гостювали інженери, креслярі та приїжджі архітектори, насолоджуючись вином, розмовами й сигарами.

З наближенням зими Бьорнем наказав обкладати всі гідранти кінським гноєм, щоб не замерзали.

У найморозніші дні гній парував, наче гідранти самі горіли.

Коли Сол Блум повернувся до кабінету Майка Де Янга, він був переконаний, що той не зможе дати йому ті гроші, про які він його попросить, адже Блум збирався назвати суму зарплати президента США — 50 000 доларів. «Що більше я про це думав, — згадував Блум, — то більше мені подобалася перспектива сказати Майкові Де Янгу, що моїй жертві, якщо я залишу Сан-Франциско, відповідає саме ця сума».

Де Янг запросив Блума сісти. Вигляд в уповноваженого був серйозний і очікувальний.

Блум сказав:

— Я дуже ціную ваш комплімент, але бачу, що мої інтереси зараз зосереджені тут, у цьому місті. Дивлячись наперед, я бачу…

Де Янг перебив його, неголосно промовивши:

— Ну що, Соле, я гадаю, ви збиралися сказати мені, скільки ви хочете, щоб ми вам заплатили.

— Я не хочу, щоб ви думали, що я не ціную…

— Ви це казали хвилину тому, — обірвав його Де Янг. — А тепер скажіть, скільки вам треба.

Блум чекав не зовсім такого. Тремтливим голосом він назвав суму:

— Тисячу доларів на тиждень…

Де Янг усміхнувся:

— Як на ваш двадцять один рік — чималенько. Але, не сумніваюся, ви їх чесно заробите.

У серпні головний інженер Бьорнема Авраам Ґоттліб виявив приголомшливий факт: він не розрахував навантаження вітру на основні виставкові споруди. Бьорнем сказав усім своїм основним забудовникам — у тому числі й «Еґнью і компанії», що зводили Будинок виробників і вільних мистецтв, — негайно припинити роботу. Багато місяців Бьорнем протистояв чуткам, ніби він змушує робітників працювати занадто швидко, і в результаті будівлі виходять неміцні; європейська преса навіть стверджувала, що деякі споруди взагалі «приречені». А тут Ґоттліб признається в потенційно катастрофічній помилці.

Ґоттліб заперечив, що навіть без цього розрахунку будівлі й так досить міцні.

«Але я не можу дивитися на це отак», — писав Бьорнем у листі до Джеймса Дреджа, редактора впливового британського часопису «Engineering». Бьорнем доручив зміцнити всі споруди, щоб вони могли витримати найсильніші вітри, зареєстровані протягом останнього десятиліття. «Може, це вже крайнощі, — писав він до Дреджа, — але мені це здається мудрим і передбачливим, з огляду на залучення великого капіталу».

Ґоттліб звільнився. Бьорнем замінив його Едвардом Шенклендом, інженером із власної фірми, відомим мостобудівником.

24 листопада 1891 року Бьорнем написав Джеймсові Дреджу, розповівши, що знову йому закидають брак структурної цілісності. «Тепер критикують, — писав він, — що всі споруди необґрунтовано міцні…»

Блум, прибувши до Чикаго, швидко з’ясував, чому в парку «Мідвей плезенс» (офіційно — ділянка М) так мало зроблено. До недавнього часу цією ділянкою керував Фредерік Путнем, гарвардський професор етнології. Він був видатним антропологом, але ставити його відповідальним за «Мідвей», як потім згадував Блум, «було десь так само розумно, як сьогодні призначити Альберта Ейнштейна управителем цирку». Путнем навряд чи заперечив би. Він зізнався одному своєму гарвардському колезі, що «так хоче якось скинути з рук оцей весь індійський цирк». Блум поділився своїми хвилюваннями з президентом виставки Бейкером, а той відправив його до Бьорнема.

— Ви — людина дуже молода, справді дуже молода, щоб відповідати за ту роботу, яку збираються вам довірити, — сказав Бьорнем.

Але й сам Бьорнем був дуже молодим, коли в його кабінет увійшов Джон Б. Шерман і змінив його життя.

— Я хочу, щоб ви знали: я вам повністю довіряю, — продовжив він. — Ви тепер відповідаєте за весь «Мідвей». Беріться до справи. Відповідати будете лише переді мною. Я дам усі потрібні розпорядження. Хай вам щастить!

У грудні 1891 року найближчими до завершення були Будинок шахтарства й Будинок жінок. Робота над першим ішла легко завдяки тому, що зима за чиказькими мірками виявилася дуже милосердною. А от робота з Будинком жінок стало справжнім випробуванням і для Бьорнема, і для його молодої авторки Софії Гейден, головним чином через ті зміни, яких зажадала від них Берта Оноре Палмер, голова Жіночого комітету ярмарки. Дружина самого Поттера Палмера, вона звикла до багатства й абсолютного права керувати іншими, що недвозначно показала раніше того самого року, коли придушила заколот на чолі з виконавчою секретаркою комітету. Тоді між двома групами елегантно вбраних і зачесаних дам спалахнула справжня війна. У її розпалі одна налякана жінка написала місіс Палмер: «Дуже сподіваюся, що в Конгресі не виникне відраза до нашої статі…»

Гейден приїхала до Чикаго, привезла остаточні креслення і поїхала додому, залишивши їх на виконання Бьорнема. Будівництво почали 9 липня; робітники поклали на ній останній шар тиньку в жовтні. Гейден повернулася в грудні, щоб керувати оздобленням Будинку жінок, переконана, що це її справа. І виявила, що Берта Палмер мала іншу думку щодо цього.

У вересні, нічого не сказавши авторці будівлі, місіс Палмер закликала жінок з усіх куточків країни на громадських засадах надіслати архітектурні оздоби для будівлі — і отримала колекцію колон, панелей, скульптур, ґраток для вікон, дверей тощо, гідну невеликого музею. Палмер була переконана, що в будівлі слід розташувати всі ці дарунки, особливо від видатних жінок. Ну а Гейден розуміла, що така мішанина матеріалів у результаті дасть геть не естетичне видовище. Коли Флора Джинті, впливова дама з Вісконсину, прислала вигадливо вирізьблені двері, Гейден відмовилася їх використовувати. Пані Джинті образилась і обурилась. «Коли я думаю про те, скільки праці я в це вклала, як далеко їздила, щоб ці речі для Будинку жінок прибули сюди, мій гнів ще сильнішає». Місіс Палмер у той час була в Європі, але її особиста секретарка Лора Гейз, віртуозна пліткарка, подбала, щоб начальниця дізналася про все докладно. Гейз також переказала місіс Палмер кілька слів поради, з якою вона звернулася до архітекторки: «Краще хай будинок нагадуватиме клаптикову ковдру, ніж відмовитися від тих речей, які так непросто добув на Жіночий комітет».

Софія Гейден ніякої клаптикової ковдри на думці не мала. Попри всю лють місіс Палмер, архітекторка відмовлялася приймати ті «дарунки». Далі почалася війна в істинному стилі Позолоченої доби — з тонкою зневагою і отруйною люб’язністю. Місіс Палмер сипала в’їдливими зауваженнями та крижаними посмішками, всіляко зачіпала Гейден, настрій у якої дедалі псувався. Урешті Палмер доручила оздоблювати Будинок жінок іншій людині — оформлювачці Кендейс Вілер.

Гейден намагалася протистояти цьому в своїй тихій упертій манері, але врешті не витримала. Вона прийшла в кабінет Бьорнема, почала розповідати йому все, що відбувалося, — і в неї буквально почалася істерика: сльози, крик… «Сильний нервовий зрив, — сказав про це хтось із її знайомців, — із різким нападом високої мозкової збудливості».

Бьорнем остовпів і викликав одного з хірургів, що працювали на виставці. Софію тихо вивезли з парку однією з новеньких англійських карет «швидкої допомоги» на майже безшумних гумових шинах і відправили на вимушений відпочинок до санаторію. Дівчина провалилася в «меланхолію» — цим красивим словом називалася депресія.

У Джексон-парку роздратування стало просто-таки професійним захворюванням. На ґрунті простих речей часто виникали непорозуміння, відзначав Бьорнем. Навіть незворушний Олмстед став дратівливим. То був чудовий, приємний чоловік, але коли вже йому випадало на чомусь затятися, то майстер ландшафтів сам ставав, немов брила джойлетського вапняку — твердий і непоступливий. Наприкінці 1891 року ним заволоділо питання, які саме судна мають плавати водними артеріями виставки — немовби вся «поетична таємничість» залежала виключно від тих суден.

У грудні 1891 року Бьорнем отримав пропозицію від виробника парових буксирів, який обстоював необхідність на виставці саме пароплавів. Олмстед почув про це від Гаррі Кодмена, який був не лише його головним уповноваженим у Чикаго, а й своєрідним шпигуном, так що тримав керівника в курсі всіх загроз його, Олмстеда, проектові. Кодмен надіслав Олмстедові копію того листа, додавши від себе, що, здається, той виробник буксирів користується довірою Бьорнема.

23 грудня Олмстед написав Бьорнемові: «Маю підозру, що навіть Кодмен схильний вважати, що я занадто великого значення надаю питанню суден і приділяю йому забагато тривоги й уваги, вартої кращого застосування, і я боюся, що ви можете подумати, що це моя примха…»

Але він продовжив виявляти свою одержимість «питанням суден». Виробник буксирів, нарікав Олмстед, дивиться на судна виключно з точки зору здатності перевозити багато пасажирів між різними точками виставки якомога дешевше та швидше. «Але ж ви чудово розумієте, що наша головна мета полягає аж ніяк не в цьому. Мені немає необхідності вам її нагадувати. Ви так само серйозно сприймаєте її, як і я. І ви розумієте, що наша мета — поетична, і розумієте, що коли вже на цю воду спускати судна, то буде повною нісенітницею протиставляти їх нашій поетичній меті».

«Звичайне транспортування ніколи не було нашою метою!» — шаленів Олмстед. Єдина мета тих човнів — прикрасити пейзаж. «Спустіть на воду невідповідні човни — і враження буде геть потворне, це знищить цінність того, що могло б стати оригінальною рисою виставки. Я свідомо кажу “знищить”. У тисячу разів краще тоді вже взагалі [32] без суден».

Попри дедалі більше втручання комітетів і загострення конфлікту між Бьорнемом і генеральним директором Девісом, постійну загрозу страйків, головні будівлі росли. Робітники заклали фундаменти з перехрещених шарів величезних балок за Рутовим принципом решітки, потім за допомогою парових кранів встановили високі стовпи із заліза й сталі, які створювали каркас кожного будинку. Відтак огорнули каркаси дерев’яним риштованням і обшили кожен сотнями тисяч дерев’яних дощечок, щоб створити стіни, здатні витримати два товсті шари тиньку. Робітники складали свіжі колоди біля кожної споруди, поряд здіймалися гори тирси та обрізків. У повітрі пахло зрубаним деревом і Різдвом.

У грудні на виставці сталася перша смерть: чоловік на прізвище Мюллер проломив череп. Незабаром сталося ще три фатальні випадки:

Дженсен, роздроблений череп, Будинок електрики;

Еллард, роздроблений череп, Будинок електрики;

Елджир, відправлений на той світ новим феноменом — електричним шоком, Будинок шахтарства.

Траплялися й десятки дрібніших нещасних випадків. Про людське око Бьорнем тримав позу впевненості та оптимізму. У листі від 28 грудня 1891 року до редактора «Chicago Herald» він писав: «Деякі питання оформлення й планування ще остаточно не вирішені, але на цей момент усе йде добре й ніщо не завадить нам завершити нашу справу до церемонії [33] в жовтні 1892 року й до відкриття Виставки 1 травня 1893 року».

У дійсності все йшло із сильним запізненням, і коли б не допомогла м’яка зима, то запізнення було б зовсім жахливе. Посвята в жовтні мала відбуватися всередині Будинку виробників і вільних мистецтв, при тому, що в січні тільки заклали його фундамент. Щоб ярмарок перед церемонією мав хоч трохи презентабельний вигляд, усе мало відбуватися ідеально. Особливо погода повинна була всіляко сприяти всім роботам.

Тим часом по всій Америці зазнавали краху банки й компанії, усюди залишалася загроза страйків, а холера пішла гуляти Європою, викликаючи острах, що скоро в гавань Нью-Йорка почнуть приходити кораблі із заразою на борту.

А якщо цих страхів комусь було замало, то в «New York Times» ще й попереджали: «Невдача виставки чи щось відмінне від очевидного та яскравого успіху стане ганьбою для всієї країни, не лише для Чикаго».

Рештки дня

У листопаді 1891 року Джулія Коннер повідомила Голмсу, що вагітна; отепер, сказала вона, йому нічого не залишається, як одружитися з нею. Голмс зреагував на цю звістку спокійно й тепло. Він пригортав її, гладив по волоссю і зі слізьми на очах запевняв, що їй немає про що хвилюватися, звичайно, він із нею одружиться, він же обіцяв. Тільки-от він має все ж поставити їй одну умову. Про дитину зараз мови бути не може. Він одружиться з нею, якщо вона дозволить йому зробити простий аборт. Він лікар, він раніше робив цю операцію. Він вдасться до хлороформу, і вона нічого не відчує, а, прокинувшись, буде готова до нового життя як місіс Голмс. Діти будуть потім. Зараз занадто багато справ, особливо з огляду на те, що необхідно завершити готель і обставити в ньому всі кімнати до початку Всесвітньої виставки.

Голмс знав про свою владу над Джулією. По-перше, він від природи мав дар зачаровувати й чоловіків, і жінок оманливою щирістю й душевністю; а по-друге, тепер над нею нависала загроза суспільного осуду. Хоча подібні інтрижки рідкістю не були, суспільство їх терпіло лише в разі, якщо їхні подробиці залишалися в секреті. Принци з консервного заводу тікали з покоївками, голови банків спокушали друкарок; у разі потреби їхні юристи організовували особистий тур до Європи до хірургічних палат скромних, але вправних лікарів. Вагітність поза шлюбом означала ганьбу та злидні. Голмс тепер міг розпоряджатися Джулією, як рабинею в довоєнний час, і така влада його тішила. Операція, сказав він Джулії, відбудеться на Святвечір.

Падав сніг. По Прейрі-авеню ходили колядники з різдвяними піснями, час від часу заходячи до шикарних будинків, де їх частували какао чи гарячим сидром із прянощами. У повітрі пахло димком і печеною качкою. Понад цвинтарем Ґрейсленд, на півночі міста, молоді парочки каталися на санях засніженими горбами, кутаючись у пледи, коли сани проїжджали повз високого, похмурого вартового на могилі Декстера Ґрейвза — ця фігура, яку називали Вічний Спокій, була вбрана в плащ із каптуром, у якому, здавалося, замість обличчя була лише темрява. Якщо глянути в цю порожнечу, говорить легенда, побачиш потойбіччя.

У будинку номер 701 на Шістдесят третій стрит в Інґлвуді Джулія Коннер поклала доню в ліжко й щосили постаралася з усмішкою підтримати радісне дитяче передчуття Різдва. Так, звичайно, Святий Миколай прийде та принесе чудові речі. Голмс обіцяв цілі гори іграшок і солодощів для Пьорл, а для Джулії — щось надзвичайне, таке, на що її бідний дурненький Нед ніколи б не спромігся.

Надворі під копитами коней порипував сніг. Через переїзд на Воллес-стрит пробігали поїзди з крижаними бородами.

Джулія пішла коридором до квартири, де мешкали містер Джон Кроув і його дружина. Джулія товаришувала з місіс Кроув, і тепер вона допомогла їм прикрасити ялинку — це мав бути сюрприз для Пьорл. Джулія говорила про все, що вони з дочкою робитимуть наступного дня, розповіла місіс Кроув, що скоро поїде до Дейвенпорта (штат Айова) на весілля старшої сестри, «старої діви», за словами місіс Кроув, яка всім на диво зібралася заміж за залізничника. Джулія чекала на залізничний квиток, який збирався прислати їй наречений сестри як запрошення.

Від друзів Джулія вийшла пізно ввечері в чудовому настрої, пізніше згадувала місіс Кроув: «Ніщо в її словах не викликало в нас думок про те, що вона збиралася тієї ночі кудись піти».

Голмс весело привітав Джулію з Різдвом і пригорнув, потім повів її за руку в кімнату на другому поверсі, підготовлену до операції. На столі лежало біле простирадло. Валізи з хірургічними інструментами стояли відкриті й блищали, на полірованій сталі «сонечком» були розкладені інші. Страшні речі: пилка для кісток, ретрактор, трокар, трепан. Звичайно, йому не було потрібно аж стільки знарядь, і були вони розкладені так, що Джулія не могла їх не побачити й не відчути нудоту від їхнього яскравого, жадібного блиску.

Він надягнув білий фартух і закотив рукави. Можливо, він мав на голові свій котелок. Рук він не помив, маску не вдягнув. Він не мав такої потреби.

Вона схопила його за руку. Боляче не буде, запевнив він її. Вона прокинеться такою самою здоровою, як і була, тільки без отієї перешкоди всередині. Він витяг корок із темної пляшки з якоюсь рідиною і одразу відчув носом її сріблясті випари. Налив хлороформу на шматинку. Вона ще міцніше схопила його за руку, що видалося йому особливо збудливим. Він притис тканину з хлороформом до її носа й рота. Вона заморгала й закотила очі. Потім сталося невідворотне — м’язи рефлекторно запрацювали, немов у сні, де людина біжить. Вона випустила його руку й розчепірила пальці. Її ступні затремтіли, немовби відбиваючи на барабані швидкий ритм. Голмс відчув особливе хвилювання і піднесення. Вона намагалася відштовхнути його руку, але він був готовий до цієї раптової м’язової напруги, яка завжди передувала ступору, і сильніше притис тканину з хлороформом до її обличчя. Вона стала бити його по руках. Поступово сили залишили її, руки почали робити повільні округлі рухи, ніжні й чуттєві, дикий барабанний ритм угамувався. Тепер — балет, пасторальний епілог.

Однією рукою тримаючи тканину, він між пальцями налив на неї ще рідини, насолоджуючись холодком хлороформу на шкірі. Одне з її зап’ясть безсило звісилося зі столу, потім і друге. Її повіки затремтіли, потім очі заплющилися. Голмс не вважав Джулію настільки розумною, щоб вдати кóму, але все одно тримав її міцно. За кілька хвилин він простягнув руку й відчув, як її пульс затихає, сходить на нитку — немов звук потяга, що віддаляється.

Він зняв фартух, повернув рукави на місце. Від хлороформу та власного збудження в нього паморочилося в голові. Відчуття, як завжди, було приємне і трохи млосне, як після довго сидіння коло гарячої печі. Він заткнув пляшечку з хлороформом, знайшов свіжу шматину й пішов до кімнати Пьорл.

Усе тривало зовсім недовго — зім’яти тканину, полити хлороформом… Потім, у коридорі, він глянув на годинник і відзначив, що Різдво вже настало.

Цей день для Голмса нічого не означав. У його дитинстві різдвяний ранок був огорнутий задушливим надміром благочестя, молитвами, тишею — не весь будинок немовби накидали товсту вовняну ковдру.

Зранку подружжя Кроув чекали на Джулію з Пьорл, радісно передчуваючи радість в очах дівчинки, коли вона побачить цю чудову ялинку й подарунки під нею. У квартирі було тепло, пахло глицею і цинамоном. Минула година. Чоловік із дружиною почекали, скільки могли, але о десятій пішли на потяг до центру Чикаго — вони планували навідати друзів. Вони не стали замикати двері й залишили веселу вітальну записку.

Подружжя Кроув повернулося об одинадцятій вечора. Усе залишалося так, як було, — жодної ознаки того, що Джулія з дитиною до них заходили. Наступного ранку вони постукали до Джулії, але ніхто не відповів. Вони питали людей із сусідніх квартир і будинків, чи не бачив хтось Джулію чи Пьорл, але ніхто їх не бачив.

Коли повернувся Голмс, місіс Кроув спитала, чи не знає він, де може бути Джулія. Він пояснив, що вони з дочкою поїхали до Дейвенпорта раніше, ніж збиралися.

Більше місіс Кроув про Джулію не чула. І вона, і сусіди вважали цю історію дуже дивною. Усі дійшли висновку, що востаннє Джулію і Пьорл бачили на Святвечір.

Це було не зовсім так. Джулію потім ще бачили інші люди — але тоді вже ніхто, навіть дейвенпорстькі родичі, не впізнав би її.

Одразу після Різдва Голмс покликав до себе одного зі спільників, Чарльза Чеппелла. Голмс дізнався, що Чеппелл — препаратор, тобто знає мистецтво розбирати людське тіло, відділяючи м’які тканини від кісток, і збирати повний скелет, який потім може стояти в лабораторії чи в кабінеті лікаря. Він здобув усі потрібні навички, коли займався препаруванням трупів для студентів-медиків в окружній лікарні Кука.

Навчаючись медицини, Голмс безпосередньо бачив, як непросто добути тіло для наукових студій — чи то свіжий труп, чи скелет. Серйозних, систематичних медичних досліджень ставало дедалі більше, і для вчених людське тіло було явищем на зразок полярної шапки Землі — тим, що слід вивчати й пізнавати. У кабінетах лікарів висіли скелети, виконуючи роль наочних енциклопедій. Попит перевищував пропозицію, і в медиків встановився звичай тихо та ввічливо приймати будь-який труп, який їм пропонують. Убивство як спосіб добути такий об’єкт їх би не порадувало, але водночас вони не турбувалися з’ясуванням, звідки він узявся. Грабунок могил став промислом, хоча й не дуже поширеним, таким, який вимагав виняткової витримки. У періоди гострого дефіциту лікарі навіть самі допомагали викопувати свіжих небіжчиків.

Для Голмса було очевидно, що навіть нині, у 1890-х роках, попит на такий товар залишається високим. У чиказьких газетах розповідалися страхіття про те, як медики грабують цвинтарі. Коли такому набігу на кладовище в Нью- Елбені (штат Індіана) було перешкоджено 24 лютого 1890 року, доктор В. Г. Вотен, голова Медичного коледжу штату Кентуккі, розповів репортеру «Tribune»: «Ці панове працювали не на наш коледж і не на себе особисто, а на медичні навчальні заклади Луїсвілля, яким такий об’єкт необхідний, як повітря». Минуло лише три тижні, і луїсвілльські медики знову взялися за своє. Вони вчинили спробу пограбувати цвинтар при Психіатричній лікарні штату Кентуккі в Енкораджі, цього разу від імені Луїсвілльського університету. «Так, ми відрядили кількох людей, — зізнався високий посадовець того закладу. — Нам потрібні трупи, і якщо уряд штату нам їх не дає, то ми змушені красти. Зимові заняття були дуже численні, і ми використали стільки об’єктів, що на весняні в нас не залишилося». Посадовець не бачив підстав перепрошувати. «Та на цвинтарі при психлікарні постійно крадуть, роками, — зауважив він, — і я навіть сумніваюся, чи є там зараз хоч один труп. Я ж вам кажу — нам потрібні тіла. Без них не можна вивчити лікаря, і громадськість повинна це розуміти. Якщо ми по-іншому не можемо їх дістати, то ми видамо нашим студентам “вінчестери”, щоб захищали тих, хто ходить по трупи».

Голмс завжди звертав увагу на наявні можливості, і такий серйозний попит на трупи тепер відкрив перед ним нову можливість.

Він провів Чарльза Чеппелла на другий поверх до кімнати, де стояв стіл, медичні інструменти та пляшки з розчинниками. Ні вони, ні труп на столі не викликали в Чеппелла занепокоєння, адже він розумів, що Голмс — медик. Тіло, без сумніву, належало жінці, хоча й надзвичайно високій. Ніяких прикмет він розгледіти не міг. «Тіло, — розповів він, — мало такий вигляд, як тушка кроля, на якій розрізали шкуру вздовж черева і, вивернувши її, зняли. У деяких місцях шкіру було зідрано з м’ясом».

Голмс пояснив, що робив розтин, але тепер завершив дослідження. Він запропонував Чеппеллу 36 доларів за те, що він обчистить кістки і череп і принесе йому повністю зібраний скелет. Чеппелл погодився. Вони з Голмсом поклали тіло у валізу, обклавши мішковиною. Кур’єрська служба доправила валізу Чеппеллові додому.

Незабаром Чеппелл приніс готовий скелет. Голмс подякував йому, дав гроші й швидко продав скелет Медичному коледжу Ганемана, що в Чикаго, за ціну, в багато разів вищу, ніж заплачена Чеппеллові.

На другому тижні січня 1892 року до квартири Джулії в’їхали нові пожильці — сім’я Дойлів. Вони побачили тарілки на столі, дитячий одяг на стільці. Складалося враження, що попередні мешканці квартири мають за кілька хвилин повернутися.

Дойли спитали Голмса, в чому річ.

Надзвичайно серйозним тоном Голмс перепросив за безлад і пояснив, що сестра Джулії несподівано важко захворіла, і пожилиця з дочкою, дізнавшись про це, одразу побігли на вокзал. Збирати речі потреби не було: Джулія і Пьорл добре забезпечені й не збираються повертатися.

Пізніше Голмс розповідав про Джулію інше: «Востаннє я бачив її приблизно 1 січня 1892 року, коли вона сплачувала мені за квартиру. На той час вона повідомила не тільки мені, а й друзям і сусідам, що від’їжджає». Хоча вона всім розповідала, що їде до Айови, Голмс додавав: «Але насправді вона збиралася в інше місце, боячись, що чоловік у неї забере дитину, — вона хотіла його заплутати». Голмс заперечував будь-який фізичний зв’язок із Джулією і те, що їй робили «злочинну операцію» (тодішній евфемізм на позначення аборту). «Так, те, що вона — жінка запальної вдачі і, мабуть, не завжди ідеальної поведінки, — це може бути правдою, але я не думаю, що хтось із її друзів і родичів міг вважати її аморальною чи здатною порушити закон».

Виклик кинуто

1892 рік почався з холодів. Шар снігу на землі становив 15 сантиметрів, температура падала до мінус 23 градусів за Цельсієм. То не була найхолодніша зима в історії Чикаго, але все одно всі три труби водоприймача на озері замерзли, тимчасово припинивши подачу питної води в місто. Незважаючи на такі умови, робота в Джексон-парку не спинялася. Робітники зробили опалюване переносне укриття, в якому можна було тинькувати стіни Будинку шахтарства незалежно від зовнішніх температур. Будинок жінок був майже завершений, з нього зняли все риштовання; гігантський Будинок виробників і вільних мистецтв почав здійматися над фундаментом. Загалом у парку працювало чотири тисячі людей. Був серед них і тесля-мебляр Еліас Дісней, який потім багато розповідав про те, як будувалося чарівне королівство над озером. Його син Волт це слухав і мотав на вус.

А поза майже 2,5-метровою огорожею будівельного майданчика, посиленою двома рядами колючого дроту вгорі, було дуже неспокійно. Зниження платні та звільнення розбурхали робітників по всій країні. Профспілки набирали сили; Національна агенція Пінкертона отримувала прибуток. Семюел Ґомперс, чоловік, який саме набирав впливовості в профспілковому середовищі, зупинився біля кабінету Бьорнема з тим, щоб обговорити питання, чи дійсно на будівництві виставки має місце дискримінація членів профспілок. Бьорнем доручив Діону Джеральдіну, своєму уповноваженому керівникові будівельних робіт, дослідити це питання. З огляду на робітничі заворушення та економічні проблеми, загальний рівень злочинності зростав. У 1891 році, за підрахунками «Chicago Tribune», в Америці було вбито 5906 людей, майже на 40 % більше, ніж попереднього року. Саме в той час сталося відоме вбивство містера й місіс Борден у місті Фолл-Рівер (штат Массачусетс)[34].

Постійна загроза страйків і сильні холоди затьмарили новоріччя для Бьорнема, але найбільше турбувало його швидке зменшення бюджету Виставкової компанії. Коли такі масштабні роботи робилися швидко, сфера відповідальності Бьорнема витратила значно більше грошей, ніж передбачалося. Серед керівників точилися розмови про те, щоб попросити в Конгресу асигнування 10 мільйонів доларів, але єдиним способом розв’язати проблему в той момент було зниження витрат. 6 січня Бьорнем доручив керівникам на будівництві вжити рішучих, дещо навіть драконівських заходів, щоб знизити витрати. Від головного кресляра, який керував виставковими справами на верхньому поверсі «Рукері», вимагалось одразу звільняти з роботи того, хто «лінується чи працює неакуратно», хто не може зробити більше, ніж входить у його обов’язки. До призначеного Олмстедом керівника ландшафтних справ Рудольфа Ульріха він написав: «Здається, ви зараз змогли б удвічі скоротити кількість робітників і водночас відпустити тих, на кого йдуть великі кошти». Відсьогодні, оголосив Бьорнем, усі теслярські роботи будуть виконувати лише ті працівники, яких найняли забудовники виставки. Діонові Джеральдіну він написав: «Чи не могли б ви звільнити всіх ваших теслярів?..»

До того моменту Бьорнем ставився до робітників із дивовижним на ті часи співчуттям і розумінням. Платив їм навіть за ті дні, коли вони лікувалися від хвороб чи травм, влаштував на території ярмарку для них спеціальну лікарню. Зробив для них помешкання на території парку, де всі отримували добрий харч тричі на день і спали в чистих ліжках і в теплі. Прінстонський професор політекономії Волтер Вікофф цілий рік промандрував країною серед дедалі численнішої армії безробітних, вдаючи некваліфікованого працівника, наймаючись у різних місцях. Занесло його й до Джексон-парку. «Під охороною вартових і високих парканів від небажаного контакту з довкіллям, великі гурти нас, здорових, міцних чоловіків, живуть і працюють у дивовижному штучному світі, — писав він. — Ніякі страшні картини злиднів не постають перед нашими очима, ніяка відчайдушна бідність у пошуках заробітку… Ми працюємо вісім годин на день у мирі, безпеці й повній переконаності, що отримаємо свою платню».

Але тепер із виставки звільняли людей, і то жахливо швидко. Прийшла зима, традиційний будівельний сезон добігав кінця. Боротьба за нечисленні доступні робочі місця ставала шаленою в міру того, як тисячі безробітних з усієї країни з сумним ярликом «хобо»[35] з’їжджалися до Чикаго, сподіваючись найнятися на будівництво виставки. Перед звільненими, розумів Бьорнем, поставав привид безпритульності та злиднів; на їхні сім’ї могла чекати голодна смерть.

Але передусім — виставка.

Відсутність відповіді Ейфелю й далі засмучувала Бьорнема. Пропозиції надходили одна від одної химерніші. Один прожектер пропонував звести вежу на 150 метрів вищу за Ейфелеву — лише з колод. Нагорі буде приміщення, де можна відпочити й попоїсти, — таке, як хатинка перших поселенців.

Якщо інженер, здатний перевершити Ейфеля, не знайдеться ближчим часом, розумів Бьорнем, просто не буде коли збудувати будь-що варте ярмарку. Треба якось мобілізувати американських інженерів. Така можливість з’явилася із запрошенням виголосити слово в «Клубі суботнього вечора»: група інженерів збиралася в ресторані в центрі міста обговорити складнощі будівництва ярмарку.

Як завжди, була вечеря з численних страв, вино, сигари, кава й коньяк. За одним столиком сидів тридцятитрирічний інженер із Піттсбурґа. Він керував компанією з експертизи сталі, котра мала контори в Нью-Йорку й Чикаго та вже уклала контракт із керівництвом виставки на сталь для будівель. Цей чоловік мав худе обличчя, чорне волосся і вуса, темні очі — люди такої зовнішності незабаром стануть типовими в тій сфері, яку саме почав викликати до життя Томас Едісон. Цей пан був «вельми симпатичною і товариською людиною із тонким почуттям гумору, — писали його партнери. — На будь-якому зібранні він опинявся в центрі уваги; він легко й невимушено говорив і був невичерпним джерелом пережитих і почутих цікавих історій».

Як і решта членів клубу, він очікував, що Бьорнем розповість про ті випробування, що постають, коли за дуже стислі терміни будується ціле місто. Але Бьорнем його здивував. Сказавши, що «американські архітектори вкрили себе славою», створивши такі чудові проекти для виставки, Бьорнем став докоряти американським цивільним інженерам тим, що ті не показали нічого настільки ж блискучого. Інженери, дорікав Бьорнем, «дали малий внесок або ж узагалі нічого не зробили, щоб витворити щось нове й показати всі можливості сучасної американської техніки».

Залою прокотилося щось ніби дрож: панам інженерам ці слова не сподобалися.

— Потрібна якась виразна, неповторна деталь, — продовжував Бьорнем, — щось таке, чиє місце на Всесвітній «Колумбівській» виставці відповідало б місцю Ейфелевої вежі на паризькій виставці.

Але хай це буде не вежа, додав він. Вежа — це не оригінально. Ейфель уже збудував вежу. «Просто величезність» — це теж іще не все.

— Слід збудувати щось новітнє, оригінальне, сміливе, єдине у своєму роді — якщо американські інженери хочуть виправдати свій престиж і репутацію.

Дехто з панів інженерів образився; інші визнали, що Бьорнем має рацію. Інженер із Піттсбурґа відчув, що «правдивість цих зауважень його глибоко зачепила».

Сидячи серед колег, він відчув «немов натхнення», у нього раптово виникла ідея. З’явилася вона не напівсформованим імпульсом, а в усіх подробицях. Він практично побачив, помацав її, почув, як вона підіймається до небес…

Часу було небагато, але він швидко накреслив свій проект і зміг переконати Бюджетний комітет виставки в реальності свого задуму, він був переконаний: виставка справді може перевершити Ейфеля. А коли його чекає те саме, що й творця славетної вежі, то своїм майбутнім він може не перейматися.

Мабуть, Бьорнем полегшив душу, отак звернувшись до всього «Клубу суботнього вечора» і відверто сварячи його членів за те, чого ті не зробили, — адже більшість ділових контактів, пов’язаних із виставкою, для нього ставали просто-таки вправами у стриманості, особливо розмови із членами численних комітетів ярмарку, кількість яких досі зростала. Оцей постійний вікторіанський менует фальшивої люб’язності забирав чимало часу. Йому було потрібно більше влади — не заради власної особи, а заради успіху справи. Якщо швидкість ухвалення рішень не збільшиться, розумів він, усе буде робитися з непоправним спізненням, а проте перешкоди росли та множилися. Скарбниця Виставкової компанії зменшувалася, і це додатково псувало її стосунки з Національною комісією; генеральний директор Девіс наполягав на тому, щоб нові федеральні гроші, виділені на ці справи, контролювала його комісія. А та, здається, щодня приростала новим департаментом, голові якого треба платити (Девіс, наприклад, призначив якогось відповідального за овець із платнею, еквівалентною сьогоднішнім 60 000 доларів на рік), і кожен із тих голів заявляв свої права на сферу впливу, яку Бьорнем вважав своєю.

Невдовзі боротьба за владу вилилася в особистий конфлікт між Бьорнемом і Девісом, який почався з суперечки щодо того, хто з них має контролювати художнє оформлення експонатів та інтер’єрів. Бьорнем вважав очевидним, що ця територія належить йому. Девіс був іншої думки.

Спочатку Бьорнем намагався підійти до цього опосередковано: «Ми для цього зараз організовуємо особливу групу з архітектурно-декоративного оформлення, — писав він Девісу. — І я маю честь запропонувати вам послуги цієї моєї групи. Відправляти моїх людей, щоб вони вносили свої поправки в мистецьке компонування, форми та оздоблення експонатів, — питання делікатне й не може бути вирішене без вашої згоди, якої я у вас із найглибшою повагою прошу».

Але Девіс сказав репортерові: «Гадаю, нині всі чудово розуміють, що ніхто, крім генерального директора та його уповноважених, не має займатися експонатами».

Конфлікт тихо розгорявся. 14 березня Бьорнем долучився до Девіса за вечерею в «Чикаго-клубі» із японським делегатом виставки. Після того Девіс із Бьорнемом залишилися в клубі й тихо просперечалися там до п’ятої години ранку. «Ми гарно провели час, — написав він Марґарет, яка в той час не була в місті, — і в нас тепер є добре передчуття, що подальший шлях стане легшим і рівнішим».

У цей лист закрадається нетипова для енергійного архітектора втома. Він розповідає дружині, що планує ввечері закінчити справи рано й поїхати до Іванстона «і спати в твоєму любому ліжку, моя кохана, і ти мені будеш снитися. Скільки метушні в цьому житті! Куди йдуть роки?»

Були в його житті й щасливі моменти. Бьорнем з нетерпінням чекав таких вечорів, коли в його «халабуді» на будівництві зберуться вечеряти його помічники та приїжджі архітектори, і розмови біля величезного каміна не змовкатимуть усю ніч. Бьорнем цінував товариськість і цікаві історії. Олмстед розповідав про нескінченні суди, на яких він захищав свій Центральний парк від дурних і неестетичних змін. Полковник Едмунд Райс, голова Колумбівської гвардії, згадував, як воно було — стояти серед лісових тіней у Ґеттісбурзі, коли Пікетт кинув своїх солдатів уперед, у поле.

Наприкінці березня 1892 року Бьорнем запросив синів до своєї «халабуди» на такі самі цілонічні посиденьки. Вони чомусь не приїхали в домовлений час. Спочатку всі приписали затримку звичайному спізненню потяга, але години минали, і Бьорнем хвилювався дедалі більше. Він не гірше за будь-кого знав, що залізничні аварії в Чикаго трапляються ледь не щодня.

Стало вже поночіти, і нарешті з’явилися хлопці. Їхній поїзд затримався через поламаний міст на лінії Мілвокі — Сент-Пол. Вони зайшли в «халабуду», як написав Бьорнем дружині, «саме вчасно, щоб послухати байки полковника Райса про війну й життя на рівнині серед індіанців».

Коли Бьорнем писав цей лист, сини були поруч. «Вони дуже раді бути тут і зараз. У ці хвилини вони разом із містером Джеральдіном гортають великий фотоальбом». У тому альбомі містилася колекція світлин виставки, зроблених Чарльзом Дадлі Арнольдом, фотографом із Баффало (штат Нью-Йорк), якого Бьорнем призначив офіційним фотографом виставки. Гостював у Бьорнема й Арнольд, і невдовзі діти взялися разом із ним малювати.

Бьорнем завершив свого листа так: «Нам усім добре, ми задоволені кількістю і розмаїттям роботи, яку нам послала щаслива доля».

Такі мирні періоди ніколи не тривали довго.

Конфлікт між Бьорнемом і Девісом спалахнув із новою силою. Директори Виставкової компанії усе-таки вирішили завернутися до Конгресу по пряме виділення коштів, але це прохання мало не дуже приємний наслідок: Конгрес почав розслідувати, як саме витрачалися кошти на виставку. Бьорнем і президент Бейкер очікували загального огляду витрат, а натомість виявилося, що їх почали докладно допитувати про найбільш буденні видатки. Наприклад, коли Бейкер назвав суму, витрачену на винаймання транспорту, підкомісія стала вимагати поіменного списку візників. На одній із зустрічей у Чикаго в Девіса вимагали назвати остаточну суму коштів, які потрібні для виставки. Не порадившись із Бьорнемом, Девіс назвав цифру на 10 % меншу за ту, яку нарахував Бьорнем для президента Бейкера, а Бейкер, у свою чергу, вніс у той документ, що дав комісії. Тож заява Девіса виявилася немовби звинуваченням, що Бьорнем з Бейкером спеціально роздули суму, потрібну для завершення робіт.

Бьорнем підхопився на ноги. Голова підкомісії наказав йому сісти. Бьорнем не послухався. Він ледве стримував обурення.

— Містер Девіс не розмовляв ні зі мною, ні з моїми людьми, — процідив він, — і цифру назвав вам, яка йому на думку спала. Він нічого не знає про стан речей!

Цей вибух гніву образив голову підкомісії:

— Я проти будь-яких зауважень, адресованих свідкові до того, як своє слово скаже комісія. І прошу містера Бьорнема взяти свої слова назад.

Спочатку Бьорнем відмовився. Потім неохоче погодився відмовитися від слів, що Девіс нічого не знає. І лише від них. Перепрошувати він не став.

Підкомісія поїхала до Вашингтона досліджувати отримані свідчення і доповісти в Конгрес, чи дійсно потрібно виділити додаткові кошти. Конгресмени, написав Бьорнем, «ошелешені розміром і масштабами цієї справи. Ми дали їм цілу гору даних для роздумів; мабуть, чудна в них вийде доповідь, адже я знаю, що тут для готування якісної доповіді мені не вистачило б і кількох місяців, навіть із моїми знаннями».

Ділянка «Мідвей плезенс» стала набувати певної форми — принаймні на папері. Професор Путнем вважав, що на «Мідвеї» глядача слід передусім знайомити з екзотичними культурами. Сол Блум не відчував за собою такого обов’язку.

На «Мідвеї» повинно бути весело — то має бути великий сад розваг, який тягтиметься понад півтора кілометра від Джексон-парку до межі Вашингтон-парку. Він має хвилювати, лоскотати нерви і, може, навіть шокувати. Блум вважав своїм особливим козирем «видовищну рекламу». Тож розмістив у пресі різних країн оголошення, де повідомлялося, що на «Мідвеї» очікується екзотичне царство надзвичайних видовищ, звуків і запахів. Будуть справжні села з далеких країв разом із їхніми незвичайними мешканцями — навіть пігмеї, якщо в лейтенанта Шнуфельдта все вдасться. Блум розумів, що раз він нині — цар «Мідвею», то може не турбуватися про концесію на своє алжирське селище. Він його сам собі й затвердить. Сол склав контракт і відіслав до Парижа.

Рекламний талант Блума привернув увагу інших офіційних осіб ярмарку, які почали звертатися до нього по допомогу з реклами всього заходу. У якийсь момент його попросили донести до репортерів істинні гігантські масштаби майбутнього Будинку виробників і вільних мистецтв. Поки що виставкові відповідальні за зв’язок із громадськістю надали пресі лише монументальну, але нудну статистику. «Я розумів, що людям не буде цікаво читати про кількість акрів і тонн сталі, — писав Блум, — то я порадив: “Підійдіть із такого боку: скажіть, що в будівлі вміститься вся російська регулярна армія”».

Блум уявлення не мав, чи є в Росії регулярна армія, не кажучи вже про її чисельність і площу, яку могли б займати її солдати. Проте цей факт поширювався всією Америкою, переказаний слово в слово. Читачі виставкових путівників фірми «Rand McNally» врешті були зачаровані уявною картиною: мільйони солдатів у хутряних шапках стоять, тісно притулившись одне до одного на двох акрах площі будівлі.

Блумові за це совісно не було.

Ангел із Двайта

Навесні 1892 року помічник Голмса Беджамін Пайтзель опинився в місті Двайт штату Іллінойс, приблизно за 112 кілометрів на південний захід від Чикаго, проходячи відомий курс лікування Кілі від алкоголізму. Пацієнти мешкали у триповерховому готелі «Лівінґстон», простій симпатичній будівлі з червоної цегли із заокругленими вгорі вікнами й верандою вздовж усього фасаду, де було зручно відпочивати між уколами «золотих ліків» доктора Леслі Енрота Кілі. Золото було найвідомішим інгредієнтом червоного, білого й синього розчину, що його працівники інституту Кілі кололи пацієнтам тричі на день. Голки в дев’ятнадцятому столітті були великі й товсті — відчуття від них виникало таке, ніби в біцепс засовували садовий шланг — і вони незмінно залишали навколо місця уколу жовтий синець — кому гордий знак, кому некрасиве тавро. Решту формули ліків тримали в таємниці, але, на думку найкращих медиків і хіміків, вони містили певні речовини, що викликали приємну ейфорію і заспокоєння, доповнені амнезією — цей побічний ефект задавав чиказькій пошті чимало клопотів: щороку з Двайта надходили сотні листів, де була пропущена якась частина адреси. Відправники це просто забували — ті імена й номери вулиць, потрібні для того, щоб лист дійшов.

Пайтзель давно сильно пив, але, напевне, його пияцтво почало згубно впливати на його розумові здібності, адже за курс лікування сплатив Голмс, який і послав його до Кілі. Пайтзелю він це пояснив як доброзичливий жест у відповідь на його вірність. Як завжди, істинні мотиви були інакші. Він зрозумів, що пияцтво Пайтзеля знижувало його корисність і загрожувало зруйнувати наявні плани. Голмс пізніше сказав про Пайтзеля: «Він був занадто цінною людиною для мене, навіть з огляду на його недоліки, щоб його позбуватися». Дуже ймовірно, Голмс також хотів, щоб Пайтзель зібрав максимум інформації про ліки та їхню упаковку, щоб цей продукт можна було підробити та продавати поштою. Справді, пізніше Голмс облаштує власний салон здоров’я і краси на другому поверсі свого інґлвудського будинку й назве його інститутом «Silver Ash». Лікування від Кілі було дивовижно популярне. Тисячі людей приїжджали до Двайта позбутися згубної звички; ще багато тисяч людей купували оральну форму ліків доктора Кілі, що продавалася в настільки оригінальній тарі, що виробник просив покупців знищувати порожні пляшечки після використання ліків, щоб нечесні компанії не наливали туди якісь свої мікстури.

Щодня Пайтзель разом із тридцятьма іншими чоловіками відбував ритуал стояння в черзі на ін’єкцію. Жінок кололи в інших палатах, окремо від чоловіків, щоб зберегти їхню репутацію. У Чикаго господині завжди знали, хто з гостей проходив цей лікувальний курс, бо, коли їм пропонували випити, ті незмінно відповідали: «Ні, дякую, я побував у Двайті».

Пайтзель повернувся до Інґлвуда у квітні. Можливо, психотропна сила ліків Кілі вплинула на те, що Пайтзель після того розповів Голмсові: у Кілі він зустрів молоду жінку надзвичайної краси — ба навіть надприродної краси — на ім’я Емеліна Сіґранд. То була двадцятичотирирічна блондинка, і з 1891 року вона працювала стенографісткою в кабінеті доктора Кілі. Майже галюцинаційні враження Пайтзеля, напевно, заінтригували Голмса, тому що він написав панні Сіґранд і запропонував їй посаду своєї особистої секретарки з удвічі більшою платнею, ніж у Кілі. «Принадна пропозиція», — сказав потім про це один із родичів Сіґранд.

Емеліна, не вагаючись, погодилася. Інститут — доволі престижне місце, але Двайт порівняно з Чикаго був селом. Працювати на вдвічі більші гроші, живучи в легендарному розкішному та хвилюючому місті, та ще й напередодні Всесвітньої виставки (залишався тільки рік!) — то була пропозиція, перед якою неможливо встояти.

Вони пішла від Кілі у травні, взявши з собою відкладені 800 доларів. Прибувши до Інґлвуда, вона винайняла помешкання у пансіоні коло будівлі Голмса.

Голмс побачив, що Пайтзель перебільшив красу Емеліни, але не сильно. Вона справді була гарна, із сяйливим білявим волоссям. Голмс одразу взявся застосовувати всі свої знаряддя спокуси — лагідний голос, дотик і щирий погляд синіх очей.

Він купував їй квіти, водив її до опери Тіммермана, розташованої неподалік. Подарував їй велосипед. Вони вечорами разом каталися рівними Єльською і Гарвардською вулицями — молода пара, яку доля обдарувала і красою, і грошима. («Білі пікейні капелюшки з чорними муаровими стрічками та двома рівними пір’їнами збоку — нова мода серед велосипедисток», — писали в колонці суспільного огляду «Tribune».) Щойно Емеліна краще звикла до свого «колеса» — так тоді ще продовжували називати велосипед, хоча небезпечна модель з одним великим колесом уже відійшла в минуле, — вони з Голмсом влаштовували дедалі довші прогулянки, каталися під вербами «Мідвею» до Джексон-парку подивитися, як будують ярмарок, де, звичайно, опинялися серед тисяч людей, з яких чимало також їхали велосипедами.

На кількох недільних прогулянках Емеліна й Голмс заїжджали до самого парку, де бачили, що будівництво ще перебуває на ранній стадії, що було дивно з огляду на те, як мало залишалося до двох знаменних днів, до яких усе мало бути завершене — Дня посвяти і Дня відкриття. У парку досі було багато голої землі, а найбільший Будинок виробників і вільних мистецтв стояв ледве початий. Кілька будинків зводилися значно швидше й видавалися більш-менш завершеними, особливо Будинок шахтарства й Будинок жінок. Цими днями в парку було так багато людей поважного вигляду: державні діячі, принци, архітектори, місцеві промислові барони. Були тут і світські дами — ті, які належали до Жіночого комітету. Часто крізь браму ярмарку проїжджав з гуркотом чорний екіпаж місіс Палмер, так само, як і екіпаж її соціальної протилежності — мадам Керрі Ватсон, пофарбований білою емаллю, з жовтими колесами й кучером-негром у багряній шовковій лівреї.

Емеліна виявила, що найприємніше кататися на велосипеді після гарної зливи. Інакше пил здіймався, немов піщана буря над Хартумом, і осідав під волосся, звідки його неможливо було вичесати.

Одного раннього вечора Емеліна сиділа за друкарською машинкою в кабінеті Голмса, коли увійшов якийсь чоловік і спитав його. То був високий пан, чисто поголений, з акуратними вусиками, в дешевому костюмі, йому вже минуло тридцять, по-своєму гарний, але водночас простий і скромний — хоча в ту хвилину його щось, здається, сердило. Він назвався Недом Коннером і сказав, що колись працював на касі в ювелірній крамниці внизу. Він прийшов обговорити питання закладної.

Вона знала це ім’я — чи то чула, чи бачила в паперах Голмса. Вона усміхнулася і сказала, що Голмс десь вийшов. Коли він повернеться, вона не знає. Чи може вона чимось допомогти містерові Коннеру?

Гнів Неда охолов. Вони з Емеліною «почали розмовляти про Голмса», як пізніше згадував Нед.

Нед дивився на неї. Дівчина була молода й гарненька — «красива блондинка», як Нед потім її описував. Одягнена була в білу англійську блузку й чорну спідницю, які підкреслювали її акуратну фігурку, сиділа коло вікна, і її біляве волосся сліпучо сяяло на сонці. Перед нею стояла чорна друкарська машинка «Ремінґтон» — нова; вочевидь, за неї не було сплачено ані цента. Із власного сумного досвіду й захоплення, яким загорілися очі Емеліни, коли він заговорив про Голмса, Нед зрозумів, що їхні стосунки є не лише суто діловими. Пізніше він згадував: «Я сказав їй, що він — нехороший чоловік і що краще їй з ним не зв’язуватися й піти від нього чимшвидше».

На той момент вона не послухалася його поради.

Першого травня 1892 року лікар М. Б. Лоренс із дружиною оселилися в п’ятикімнатній квартирі в будівлі Голмса. Вони часто зустрічали Емеліну в коридорах, хоча вона в цьому будинку ще не жила. Вона досі мешкала в пансіоні по сусідству.

«То була одна з найкрасивіших і наймиліших дівчат, яких я будь-коли бачив, — згадує містер Лоренс, — і ми з дружиною були про неї дуже високої думки. Ми бачили її щодня, і вона часто заходила трохи побалакати з місіс Лоренс». Лоренси часто бачили Емеліну в товаристві Голмса. «Доволі скоро, — розповідає містер Лоренс, — я дізнався, що стосунки між міс Сіґранд і містером Голмсом не зовсім робочі, але в нас було таке відчуття, що то не її вина, а її біда».

Емеліна без тями закохалася в Голмса. Вона любила його за душевну теплоту й ласку, за його непорушний спокій, елегантність і шарм. Подібного до нього чоловіка вона ніколи не зустрічала. Він навіть був сином англійського лорда (про що він колись їй по секрету розповів). Вона не мала нікому це розповідати — це було не дуже весело, зате дуже таємниче. Вона все-таки розповіла той секрет друзям, спершу взявши з них клятву нікому про це не казати. Емеліні заяви Голмса про аристократичне походження видавалися цілком вартими довіри. Прізвище Голмс, звичайно ж, англійське — щоб це дізнатися, достатньо було почитати ці надзвичайно популярні історії Артура Конана Дойла. Ну й саме англійським вихованням можна пояснити його неймовірний шарм і бездоганні манери, настільки рідкісні в грубому, галасливому Чикаго.

Емеліна була дівчиною душевною і товариською. Вона часто писала листи родичам до Лафаєтта (штат Індіана) і друзям, із якими познайомилася у Двайті. Вона легко заводила друзів. Емеліна й далі регулярно вечеряла разом із хазяйкою першого пансіону, де зупинилася після приїзду до Чикаго, і вважала її близькою подругою.

У жовтні до неї заїхав її троюрідний брат доктор Б. Дж. Сіґранд із дружиною. Доктор Сіґранд, зубний лікар, кабінет якого розташовувався на розі Норз-авеню і Мілвокі-авеню в північній частині Чикаго, знайшов Емеліну, бо складав історію родини Сіґрандів. Вони раніше ніколи не бачилися. «Мене вразили її люб’язні манери й гострий розум, — згадував доктор Сіґранд. — Фізично вона була просто прекрасна жінка — висока, пропорційних форм і з багатим волоссям лляного кольору». Подружжя Сіґрандів під час першої гостини не зустрічали Холмса, та й ніколи не бачили його в лице, але чули захоплені розповіді Емеліни про його красу, шляхетність і ділову вправність. Емеліна повела родичів будівлею Голмса й розповіла, що він хоче тут зробити готель для гостей виставки. Також розповіла, що надземна залізниця, яку будують над Шістдесят третій стрит, возитиме гостей просто до Джексон-парку. Ніхто не мав сумнівів, що влітку 1893 року цілі армії гостей прямуватимуть до Інґлвуда. Емеліні думка про готель здавалася приреченою на успіх.

Ентузіазм Емеліни був частиною її привабливості. Вона всією душею обожнювала молодого лікаря — і разом із ним усе, що він робить. Але доктор Сіґранд не поділяв таких райдужних думок щодо перспективи цього будинку. Будівля видалася йому нав’язливо похмурою й ніби зовсім не пасувала до інших споруд на вулиці. Решта більш-менш поважних будинків Інґлвуда, здавалося, випромінювала енергію радісного передчуття — передчуття не тільки того ярмарку, а й узагалі грандіозного майбутнього навіть після тієї події. За два квартали від «замку» на Шістдесят третій здіймалися масивні вигадливі будинки розмаїтих кольорів і текстур, далі стояла опера Тіммермана, а поряд — готель «New Julien», господарі яких не пошкодували грошей на гарні матеріали й умілих майстрів. Натомість будівля Голмса була мертвим простором — немов той куток у кімнаті, куди не дістає світло газового світильника. Очевидно, Голмс із архітектором, принаймні хорошим, не порадився. Коридори в будівлі темні, дверей у них аж занадто багато. Дерево взяли низького ґатунку, теслярські роботи виконані абияк. Коридори вигиналися під несподіваними кутами.

Однак Емеліна, здавалося, була зачарована. Доктор Сіґранд не був настільки черствою людиною, щоб розвіювати таке миле, наївне захоплення. Пізніше, звичайно, він пошкодував, що не висловився щиро й не прислухався уважно до шепоту в голові: увесь цей будинок якийсь неправильний, його істинний вигляд і те, що відчуває юна Емеліна, — це зовсім різні речі. Але, знов-таки, Емеліна була палко закохана. Не його справа — завдавати їй таку рану. Вона молода, захоплена, її радість заразлива — особливо для пана Сіґранда, зубного лікаря, який бачив так мало радості в тому, що день при дні доводив дорослих, мужніх чоловіків до сліз.

Невдовзі після гостини Сіґрандів Голмс зробив Емеліні пропозицію, і вона погодилася. Він обіцяв їй медовий місяць у Європі, під час якого вони, звичайно ж, завітають до його батька-лорда.

День посвяти

В Олмстеда боліли зуби, у вухах гуло, сон до нього не йшов, але перші місяці 1892 року він працював так інтенсивно, як було б важко й утричі молодшому чоловікові. Він їздив до Чикаго, Ешвілля, Ноксвілля, Луїсвілля і Рочестера — кожна з нічних поїздок вимучувала його. У Чикаго, попри невтомні старання його молодого помічника Гаррі Кодмена, справи все одно робилися з великим запізненням, а попереду маячили просто величезні завдання. Перший серйозний строк — посвята, запланована на 21 жовтня 1892 року, видавався неймовірно близькою і ще ближчою стала б, якби чиновники не перенесли її з 12 числа з тим, щоб у Нью-Йорку провели власне колумбівське святкування. З огляду на ті наклепи, якими раніше Нью-Йорк поливав Чикаго, відкладання посвяти виявилося актом дивовижної доброти.

Затримки будівництва на території особливо засмучували Олмстеда. Якщо спізнюються будівельники, спізнюється і він. Страждало й те, що він уже встиг зробити. Робітники наступали на рослини та псували прокладені доріжки. У цьому плані особливо примітною була історія з Будинком уряду США. «Усюди навколо цієї будівлі, — доповідав Рудольф Ульріх, відповідальний за ландшафт, — матеріал усіх можливих видів і різновидів навалений і розкиданий настільки рясно, що тільки неодноразові переконливі вимоги до відповідальних осіб дали змогу бодай якось розпочати нашу справу; і навіть тоді, коли все з кожним днем робилося й покращувалося, на наші старання ніхто не звертав уваги. Будь-що зроблене могло бути зіпсоване наступного дня».

Затримки й перешкоди ландшафтним роботам лютили Олмстеда, але ще дужче виводило його з рівноваги інше. Неймовірно! — незважаючи на всі крики й вимоги Олмстеда, Бьорнем, здається, все ще вважає пароплави прийнятним вибором для виставкового судноплавства. І, здається, ніхто не поділяє його переконання, що на Лісовому острові не треба нічого будувати.

Острів раз у раз опинявся під ударом, пробуджуючи застарілий гнів Олмстеда: ну чому клієнти завжди псують його пейзажі! Усім хотілося місця на тому острові. Спочатку — Теодорові Томасу, голові Чиказького симфонічного оркестру; на його думку, острів є ідеальним місцем — єдиним місцем! — для концертного залу, вартого виставки. Олмстед не погодився категорично. Наступним забажав щось зробити з Лісовим островом Теодор Рузвельт, голова Комісії у справах державної служби США, людина-криголам. Острів, наполягав він — чудове місце для виставкового мисливського табору його клубу «Бун і Крокетт». Не дивно, що, з огляду на впливовість Рузвельта у Вашингтоні, політики з Національної комісії виставки цілком схвалили його план. Бьорнем, частково заради миру, також прохав Олмстеда згодитися. «Ви не будете заперечувати, якщо табір поставити на північному кінці острова, десь між дерев, суто як експонат, якщо він буде настільки схований в лісі, що його зможуть випадково побачити лише ті, хто ходитиме островом, а з берега взагалі не буде видно?»

Олмстед заперечував. Він дав згоду розташувати табір Рузвельта на меншому острівці, але ніяких споруд, тільки «кілька наметів, коней, багаття тощо». Пізніше він погодився збудувати й невеликий мисливський будиночок.

Потім на Лісовий острів накинув оком уряд США, бажаючи зробити там індіанську виставку, потім професор Путнем, головний етнограф ярмарку, вбачав у ньому ідеальне місце для кількох екзотичних селищ. Японському урядові теж захотілося використати той острів. «Вони хочуть показувати свої храми і виставляти такі експонати, як завжди, на Лісовому острові…» — написав Бьорнем у лютому 1892 року. Бьорнемові вже здавалося, що окупації острова не уникнути. Дуже вже гарне місце. Бьорнем пробував умовити Олмстеда погодитися на японців. «Здається, їхні експонати без жодних питань пасують до тієї місцевості і, на мою думку, нічим не порушують того враження, яке для вас важливе. Вони пропонують привезти речі надзвичайно вишуканої краси й хочуть залишити їх тут після закриття ярмарку як подарунок місту».

Боячись чого-небудь гіршого, Олмстед здався.

Боротьба за вигляд острова нічим не покращила настрою. І тут він дізнався про новий удар по любому його серцю Центральному парку. Групка нью-йоркських багатіїв подбала, аби уряд штату потихеньку дозволив будувати «спідвей» у західній частині парку, щоб ті багатії могли там проводити перегони на своїх колясках. Громадськість обурилася. Олмстед теж кинувся в бій: надіслав лист, де запропоновану дорогу було схарактеризовано як явище «нерозумне, несправедливе й аморальне». Влада штату скасувала рішення.

Його безсоння і болячки, напружена, часто невдячна праця і всі розчарування, з нею пов’язані, зовсім знесилили його дух: наприкінці березня він відчув, що перебуває на межі фізичного й морального виснаження. Ось-ось на нього міг звалитися напад меланхолії, яка переслідувала його все свідоме життя. «Коли Олмстед сумує, — колись писав його друг, — логіка його пригніченості стає нищівною і жахливою».

Олмстед, однак, вважав, що йому потрібно лише добре відпочити. У дусі тогочасної терапії він вирішив набратися сил у Європі, де краєвиди дадуть йому можливість збагатити свою візуальну палітру. Він планував набіги на громадські сади та парки, на територію колишньої паризької виставки.

Він поставив свого старшого сина Джона відповідальним за бруклінську контору й залишив Гаррі Кодмена в Чикаго керувати ландшафтним оформленням ярмарку. В останню хвилину він вирішив узяти в подорож двох своїх дітей Маріон і Ріка, а разом із ними юного Філа Кодмена, молодшого брата Гаррі. Для Маріон і хлопців подорож стала просто мрією, для старого Олмстеда вона була значно похмурішою.

Вони відпливли в неділю 2 квітня 1892 року та прибули в Ліверпуль у бурю зі снігом і градом.

У Чикаго Сол Блум отримав телеграму з Франції — і був приголомшений.

Він перечитав її двічі, перевіряючи, чи правильно все зрозумів.

Його алжирці, десятки людей, разом із тваринами й речами, вже відпливли в Америку на ярмарок — на рік раніше!

«Місяць вони обрали правильний, — відзначав Блум, — а от із роком помилилися…»

Олмстедові англійська сільська місцевість видалася дуже милою, а погода — холодною і похмурою. Трохи поживши в родичів у Чізлхьорсті, він узяв хлопців і поїхав до Парижа. Маріон залишилася в Англії.

У Парижі Олмстед пішов на територію колишньої виставки. Сади були негусті, втомлені від довгої зими, будівлі теж не виглядали дуже свіжими, але загалом від тієї виставки лишилося достатньо, щоб ландшафтний архітектор отримав «прийнятне уявлення» про те, як вона виглядала. Звичайно, це місце й далі залишалося популярним. Під час однієї недільної прогулянки Олмстед із хлопцями почули там чотири оркестри, побачили ятки із закусками й кілька тисяч людей, які гуляли стежками. Під Ейфелевою вежею стояла довга черга.

Постійно думаючи про чиказький проект, Олмстед уважно придивлявся до кожної дрібниці. Газони були «доволі слабенькі», гравієві хідники «не тішили ні око, ні ногу». Активне використання правильних квіткових клумб на паризькій виставці йому геть не сподобалося. «Мені здалося, — писав він про ті клумби Джонові до Брукліна, — що вони як мінімум порушували душевний спокій і виглядали геть без смаку й по-дитячому, якщо не були взагалі варварським ударом по виставці, порушуючи її гідність, широту, єдність і врівноваженість». Він повторив свою посутню вимогу, щоб в оформленні виставки в Чикаго «керувалися простотою і стриманістю й уникали дешевих ефектів та цяцькування».

Після цього візиту він знову запалав бажанням перевершити парижан. Бьорнем і його архітектори втратили з поля зору те, якою має бути всесвітня виставка. У Парижі будівлі, писав Олмстед, «є значно більш барвистими й багатшими на кольорові прикраси, і в них менше ліпнини та скульптур, ніж я очікував. Вони більше демонструють відповідність своїй меті, більшою мірою видаються створеними з нагоди ярмарку, а не якимись постійними архітектурними монументами, як у нас. У мене виникає питання, чи не є це нашою вадою, чи не надто вони виглядатимуть помпезно в цій архітектурній величності, щоб їх ще й перевантажувати скульптурними та іншими оздобами заради грандіозності й пишноти».

Олмстедові подобалося мандрувати зі своїми юними супутниками. У листі до дружини в Бруклін він писав: «Я вельми тішуся нашій подорожі та сподіваюся набратися доброго здоров’я». Невдовзі, проте, компанія повернулася до Чізлхьорста — і в Олмстеда знову погіршилося здоров’я, його знову стало мучити безсоння. Він написав Гаррі Кодмену, який і сам занедужав на якусь дивну хворобу, пов’язану з животом: «Зараз можу лише відзначити, що я став старший і значно підтоптаніший, ніж думав».

Лікар Генрі Рейнер завітав до Чізлхьорста й зустрівся з Олмстедом. Він виявився спеціалістом із лікування нервових захворювань і, подивившись на видатного ландшафтного архітектора, вжахнувся настільки, що запросив недужого додому до Гемпстед-Гіт біля Лондона, щоб лікувати його особисто. Олмстед прийняв цю пропозицію.

Незважаючи на пильну увагу Рейнера, стан Олмстеда не покращився; гостювання в Гемпстед-Гіт стало його втомлювати. «Розумієте, я тут практично як у в’язниці, — писав він Гаррі Кодмену 16 червня 1892 року. — Щодня чекаю помітного покращення, але поки що кожного дня зазнаю розчарування». Доктор Рейнер теж, за словами Олмстеда, розгубився. «Він упевнено стверджує, неодноразово оглянувши мене, що в мене немає жодних органічних негараздів і я маю всі підстави прожити ще кілька років. Він вважає мої теперішні проблеми видозміною тих, які повели мене в закордонну подорож».

Практично щодня Олмстед катався довколишньою місцевістю в колясці «щоразу більш-менш інакшим шляхом» і дивився на сади, церкви, приватні парки і природу. Майже кожна декоративна клумба ображала його смак. Він таврував їх як «дитячі, вульгарні, позірні, недоречні й позбавлені смаку». Натомість сама сільська місцевість Англії зачаровувала його: «В Америці немає нічого до порівняння з тією пасторальністю чи мальовничістю, яка в Англії — типове явище. Я не можу не захоплюватися. Краєвид, який відкривається моїм очам, коли я пишу, просто дивовижний». Найкрасивіше видовище, відзначив він, створюється найелементарнішими, щонайприроднішими поєднаннями місцевих рослин. «Найвишуканіша комбінація — дроку, шипшини, ожини, глоду й плюща. Навіть коли вони не квітнуть — вони просто чарівні. Таких рослин можна добути скільки завгодно, і то дуже дешево».

Інколи те, що він бачив, ставило під питання його уявлення про оформлення Джексон-парку, інколи — підтверджувало. «Усюди найдекоративніші місця, що відкривалися нашим очам, — ті, де виткі й повзучі рослини перехитрували садівника. Ми не можемо насадити достатньо подібних дрібних рослин». Він розумів, що не матиме часу дати природі створити такі ефекти. «Постараймося, наскільки це можливо, звісити виткі рослини й гілля дерев над мостами з тим, щоб утворити затінок, відображення листя у воді й часткове її притемнення».

Передусім ці прогулянки зміцнили його переконання, що Лісовий острів, незважаючи на той японський храм, слід залишити якомога природнішим. «Я більше, ніж будь-коли, міркую про цінність острова, — писав він до Гаррі Кодмена, — і про важливість використання усіх можливих оригінальних способів забезпечити непроникну запону, масивні хмари густого листя на його межах; багатство й розмаїтість дрібних деталей, суворо підпорядкованих загальному ефекту… Забагато не буде ні очерету, ні адлумії, ні анредери, доречні й сарсапарель, клематис, ожина, духмяний горошок, дурман, ваточник, малі західні соняхи та кручені паничі».

Але також він визнавав, що тієї дикості, якої йому б хотілося, можна досягти лише ідеальним доглядом. Він переймався, що в Чикаго це не вдасться. «Стандарт простого англійського робітника — навіть останнього простака та грубіяна — щодо охайності, краси й елегантності садів, галявин і доріжок нескінченно вищий, ніж у чиказького принца-комерсанта чи віртуоза, — писав він Кодменові, — і ми знеславимося, якщо не зможемо виконати цю справу на порядок краще, ніж наше начальство готове вважати за відповідне».

Загалом Олмстед і далі був переконаний, що його ландшафт виставки вдасться. Однак його тепер турбувала інша річ. «Єдиною хмарою над нашою виставкою, на мою думку, нині є холера, — писав він до своєї бруклінської контори. — Повідомлення з Росії і Парижа сумні й тривожні».

Поки алжирці Сола Блума наближалися до порту Нью-Йорка, працівники на «Мідвеї» встановлювали тимчасові приміщення, де ті могли замешкати. Блум поїхав до Нью-Йорка зустрічати пароплав і зарезервував два вагони, щоб алжирці з речами могли доїхати до Чикаго.

Щойно алжирці зійшли з корабля, вони забігали на всі боки. «Я так і бачив: вони зараз заблукають, потраплять під колеса чи в тюрму», — згадував Блум. Здається, ніхто за них не відповідав. Блум помчав до своїх алжирців, вигукуючи накази англійською й французькою. Тут до Блума підійшов чорний велетень і чудовою англійською, гідною Палати лордів, промовив:

— Я прошу вас поводитися більш пристойно. Інакше я можу втратити самовладання і кинути вас у воду.

Чоловік назвався Арчі, між ним і Солом почалася більш мирна розмова, і він розповів, що десять років служив особистим охоронцем в одного багатого лондонця. «Нині, — продовжив він, — я відповідаю за те, щоб провадити моїх супутників до місця, що зветься Чикаго. Наскільки я розумію, воно розташоване в глибині континенту».

Блум почастував пишномовного Арчі сигарою і запропонував йому посаду свого охоронця та помічника.

— Ваша пропозиція, — відказав Арчі, — видається мені цілком прийнятною.

Обидва закурили й випустили дим у тонкий туман над нью-йоркським портом.

Бьорнем щосили намагався прискорити темпи будівництва, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв, який мав бути завершений до Дня посвяти. У березні, лише за півроку до посвяти, він скористався своїм «царським» правом, зазначеним у контрактах. Він наказав відповідальним за Будинок електрики подвоїти кількість робітників і працювати в нічну зміну при електричному світлі. Відповідальному за Будинок виробників він погрожував влаштувати те саме, якщо той не пришвидшить роботу.

Бьорнем уже майже покинув сподіватися на перевершення Ейфелевої вежі. Нещодавно він відкинув чергову несусвітну ідею від серйозного молодого інженера з Піттсбурґа, котрий побував на його лекції в «Клубі суботнього вечора». Чоловік був цілком солідний (його компанія перевіряла всю сталь, яка використовувалася на будівництві виставки), але пропонував він щось таке, що не видавалося тривким. «Занадто крихко», — зауважив Бьорнем. На його думку, люди боятимуться цієї споруди.

Несприятлива весна й далі затримувала справу. У вівторок 5 квітня 1892 року о 6:50 ранку раптова буря зруйнувала щойно завершену насосну станцію, призначену для виставки, і знесла 20 метрів стіни Будинку штату Іллінойс. А три тижні по тому інша буря знесла 244 метри південної стіни Будинку виробників і вільних мистецтв. «Вітер, — писали в «Tribune», — наче особливо незлюбив територію Всесвітньої виставки».

Шукаючи способів пришвидшити роботу, Бьорнем викликав до Чикаго східних архітекторів. Одна з проблем, які видніли попереду, полягала в способі фарбування зовнішніх стін основних будівель, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв. Під час зустрічі виникла ідея, яка не тільки негайно допомогла вирішальним чином збільшити темп, але, врешті, спричинилася до того, що та виставка запам’яталася у світі як місце небаченої краси.

За всіма правами оформлення екстер’єрів було в руках Вільяма Претімена, офіційного відповідального за колір на ярмарку. Бьорнем пізніше відзначив, що взяв Претімена на цю посаду «головним чином через його дружбу з Джоном Рутом». Претімен не дуже годився до тієї справи. Гарріет Монро, знайома з ним і його дружиною, писала: «Його геній зраджували гордовиті й непоступливі риси характеру: він не вмів іти на компроміс чи приставати на чужу думку. Тож його життя було трагедією непослідовності».

У день зустрічі Претімен був на східному березі. Архітектори засідали без нього. «Я всіх квапив, знаючи, що невпинно борюся з часом, — згадував Бьорнем. — Ми вели мову про кольори, і тут нам спало на думку: а зробімо все чисто-білим! Не пам’ятаю, хто це запропонував. То, мабуть, була така річ, яка одразу всім припала до душі. У будь-якому разі я ухвалив це рішення».

Будинок шахтарства, спроектований Солоном С. Біменом із Чикаго, був майже готовий. Його вирішили побілити на пробу. Бьорнем дав вказівку пофарбувати його у вершково-білий колір. Претімен повернувся — і обурився, як згадує Бьорнем.

Претімен стояв на тому, що все, пов’язане з кольором, повинен вирішувати тільки він.

— Я дивлюся на це інакше, — відповів йому Бьорнем. — Вирішую я.

— Ну й нехай, — образився Претімен. — Тоді я від вас іду!

Бьорнем за ним не журився. «То був задумливий чоловік і дуже примхливий, — писав Бьорнем. — Я його й відпустив, тоді сказав Чарльзові Мак-Кіму, що мені буде потрібна людина, яка могла б справді відповідати за це, і по дружбі я на цю посаду нікого не братиму».

Мак-Кім порекомендував нью-йоркського художника Френсіса Міллета, який був присутній на зібранні, де ухвалили рішення щодо кольору. Бьорнем узяв його.

Міллет швидко виправдав очікування. Трохи поекспериментувавши, він зупинився на «простих цинкових білилах на олії» як найкращій фарбі для тиньку — потім придумав наносити фарбу не квачами, а за допомогою шланга, зробленого зі шматка газової труби — то був перший пульверизатор для фарби. Бьорнем прозивав Міллета і його малярів «бандою білильників».

У перший тиждень травня потужна злива вилила ледь не океан дощу на Чикаго й розвернула річку Чикаго по-старому. Знову каналізація стала загрожувати міській питній воді. Неподалік від водоприймачів бачили напіврозкладену дохлу коняку.

Ця новина нагадала Бьорнему про необхідність завершити свій план труби, якою б вода передавалася з Вокеші на ярмарок, до Дня відкриття. Раніше, у липні 1891 року, виставка уклала контракт із компанією «Гігея», що займалася мінеральними водами, її головою був підприємець Дж. Мак-Елрой, але та компанія поки що майже нічого не зробила. У березні Бьорнем доручив Діонові Джеральдіну, головному наглядачу на будівництві, взятися за цю справу «максимально енергійно й подбати, щоб не сталося жодних затримок».

«Гігея» отримала права прокласти трубу від джерела у Вокеші через село, але дістала несподівано сильний опір людей, які боялися, що труба спотворить краєвид і витягне всю воду з їхнього славетного джерела. Мак-Елрой, під дедалі сильнішим тиском з боку Бьорнема, вдався до рішучих заходів.

Увечері в суботу 7 травня 1892 року Мак-Елрой навантажив особливий потяг трубами, лопатами, посадив туди триста робітників і поїхав до Вокеші прокладати свою трубу під покровом ночі.

Новина про цю експедицію, випередивши поїзд, докотилася до Вокеші. Коли він під’їхав до станції, хтось задзвонив у сільський пожежний дзвін, і невдовзі до поїзда наблизився великий загін чоловіків із дрючками, пістолетами й рушницями. Приїхало дві пожежні машини, пихкаючи парою: їхні команди були готові полити прибульців водою. Один з очільників сказав Мак-Елрою, що коли той спробує почати те, що зібрався, то живим звідти не вийде.

Невдовзі ще близько тисячі вокешців приєдналися до маленької армії на станції. Одна група викотила з ратуші гармату й націлила її на потяг «Гігеї».

Трохи постоявши, Мак-Елрой і його бригада поїхали назад до Чикаго.

Бьорнем усе одно вимагав тієї води. Робітники в парку вже проклали труби для двохсот кіосків із джерельною водою.

Мак-Елрой перестав намагатися прокладати трубу безпосередньо через селище Вокешу. Натомість він купив джерело в містечку Біґ-Бенд, що на вісім кілометрів південніше від Вокеші, зате в однойменному окрузі. Гості виставки зможуть, отже, пити вокешську джерельну воду.

Те, що вода не зі славнозвісного селища, а з його округу — то була така дрібниця, якою Бьорнем із Мак-Елроєм клопотатися не стали.

У Джексон-парку всі крутилися, як білки в колесі. У міру того як споруди росли, архітектори помічали вади в їхніх проектах, але з огляду на ту масу справ, яка на всіх навалилася, виникала загроза того, що ті вади так і закарбуються в камені, чи то пак у тиньку. Френк Міллет офіційно наглядав за будинками східних архітекторів під час їхньої довгої відсутності в парку, щоб ніяке необачне рішення не завдало спорудам непоправної естетичної шкоди. 6 червня 1892 року він написав Чарльзові Мак-Кіму, який спроектував Будинок сільського господарства: «Краще напишіть листа з усіма тими ідеями щодо змін, які маєте, до того, як вони самі на вас зваляться, мов сніг на голову. Я сьогодні вмовив їх не заливати в Ротонді цементні підлоги й наполіг, що у вас має бути цегла… Стільки часу й нервів іде на те, щоб усе зробилося правильно, а на наказ із тим, щоб не зробили щось не так, у нас лише секунда. Усі ці зауваження є суто конфіденційними, і я пишу так, щоб переконати вас висловлювати побажання відкрито й рішуче».

У Будинку виробників і вільних мистецтв робітники, яких найняв забудовник Френсіс Еґнью, розпочали небезпечний процес встановлення гігантських залізних балок, які мали підтримувати дах будівлі та створювати найширший у світі інтер’єр без жодних стін і перегородок.

Робітники встановили три паралельні залізничні колії уздовж будівлі. По них на залізничних колесах мав їздити гігантський пересувний кран із трьома високими стрілами, які оберталися на платформі. За допомогою цього крана можна було встановлювати по три балки одночасно. За проектом Джорджа Поста мало бути 22 балки, кожна вагою 200 тонн. Лише для доправлення цих деталей до парку було потрібно 600 вагонів.

У середу 1 червня виставковий фотограф Чарльз Арнольд зробив світлину цієї будівлі, щоб увічнити процес її будівництва. Поглянувши на неї, навряд чи хто повірив би, що цю споруду можна завершити за ті чотири з половиною місяці, що лишилися до Дня посвяти. Балки вже були на місці, а дах — ще ні. Стіни тільки зводилися. Коли Арнольд зробив своє фото, над будинком працювали сотні людей, але їх майже не видно — настільки він гігантський. Драбини, які вели з одного поверху риштовань на інший, нагадували сірники й надавали будові крихкого й ніжного вигляду. На першому плані — гори будівельного сміття.

За два тижні Арнольд зробив новий знімок — і на ньому вже зовсім інша сцена: ми бачимо руйновище.

Пізно ввечері 13 червня, щойно перед дев’ятою, на територію майбутнього ярмарку налетів черговий шквал, і він, здається, теж націлився на Будинок виробників і вільних мистецтв. Великий шмат північної частини будівлі завалився, що, у свою чергу, пошкодило високу галерею, яка мала обрамляти будівлю всередині. На підлогу попадало 30,5 тисяч метрів дощок. На фото Арнольда, яке зафіксувало цю катастрофу, видно крихітного чоловічка — можливо, то сам Бьорнем, — який стоїть перед величезною горою поламаного дерева й погнутої сталі.

І треба ж — саме ця будівля постраждала!

Забудовник Френсіс Еґнью визнав, що стіну недостатньо зміцнили, але звинуватив у цьому Бьорнема: мовляв, це він підганяв робітників.

Тепер Бьорнем підганяв їх ще сильніше. Він здійснив свою погрозу й подвоїв кількість робітників у Будинку виробників. Будували і вночі, і в дощ, і в жахливу спеку. Лише в серпні на цій будові загинуло троє. В інших частинах парку загинуло ще четверо, а ще десятки постраждали від переломів, опіків та інших травм. На виставці, як потім згадував один із них, стало небезпечніше працювати, ніж у шахті.

Бьорнем знов і знов вимагав ширших повноважень. Постійні конфлікти між Виставковою компанією і Національною комісією стали майже нестерпні. Навіть ті, хто вивчав їхні справи за наказом Конгресу, визнавали, що накладання сфер відповідальності є джерелом незгоди й невиправданих витрат. У їхній доповіді рекомендувалося удвічі зменшити платню Девісові: очевидна ознака того, що баланс сил змінився. Компанія з комісією уклали мир. 24 серпня виконавчий комітет призначив Бьорнема керівником робіт. Начальником усього.

Невдовзі Бьорнем розіслав листи всім головам відділів, у тому числі Олмстедові. «Я отримав особистий контроль над усією роботою, яка відбувається на території Всесвітньої “Колумбівської” виставки, — написав він. — Отже, з цього моменту й до наступного розпорядження ви доповідаєте виключно мені й отримуєте вказівки особисто від мене».

У Піттсбурзі молодий інженер — спеціаліст зі сталі — дедалі більше переконувався, що його відповідь Ейфелю може вдатися. Він попросив колегу зі своєї інспекторської фірми В. Ф. Ґронау розрахувати ті сили, які діятимуть на частини його споруди. Мовою інженерів, у цій конструкції був невеликий «мертвий вантаж» — тобто статична вага нерухомої маси з цегли і сталі. Більша її частина була «живим вантажем», — тобто її вага змінювалася з часом, як тоді, коли поїзд переїжджає через міст. «У мене таких прецедентів не було», — зауважив Ґронау. Через три тижні напруженої праці він усе ж таки отримав детальні розрахунки. Цифри були переконливі, навіть для Бьорнема. У червні бюджетний комітет дав згоду на будівництво того проекту. На нього було отримано концесію.

Наступного дня комітет скасував це рішення — передумали після ночі зі снами про шалені вітри, відчайдушне рипіння металу та дві тисячі життів, загублених в одну мить. Один із членів комітету назвав проект «монструозним». Інженери підспівали: ні, це не можна будувати, принаймні без загрози для безпеки!

А проте його молодий автор не визнав своєї поразки. Він витратив 25 000 доларів на креслення і додаткові специфікації, отримавши згоду групи інвесторів, серед яких були два видатні інженери — Роберт Гант (голова великої фірми в Чикаго) і Ендрю Ондердонк, відомий тим, що допоміг збудувати Канадську тихоокеанську залізницю.

Невдовзі він відчув, що стан речей змінився. Наче з неба впав новий відповідальний за «Мідвей» — Сол Блум, який, здається, був готовий братися за все на світі — що новіше й дивніше, то краще. А Бьорнем отримав практично необмежену владу над будівництвом виставки.

Інженер підготувався до третьої спроби.

У перший тиждень вересня 1892 року Олмстед і його юні супутники поїхали з Англії додому, відпливши з Ліверпуля на «Місті Нью-Йорку». Море було бурхливе, плавання нелегке. Морська хвороба звалила Маріон у ліжко, а Ріка постійно нудило. Олмстед і сам знову відчув, що його здоров’я погіршилося. Безсоння повернулося. Він писав: «Коли я повертався, то був ще більш недужий, ніж коли відпливав». Однак нині він уже не мав часу на відновлення сил. До Дня посвяти зостався всього лише місяць, а в Гаррі Кодмена знову заболів живіт, як тоді влітку. Олмстед рушив до Чикаго, щоб керувати ландшафтними роботами, доки Кодмен одужує. «Мене досі сильно мучить невралгія і зубний біль, — писав Олмстед, — і я втомився від цього наростання страху, тривоги і хвилювання».

У Чикаго він побачив: парк помітно змінився. Будинок шахтарства був готовий, Будинок рибальства теж. Решта споруд була цілком у процесі роботи, навіть — о диво! — велетенський Будинок виробників і вільних мистецтв, де по риштованню і даху метушилися сотні робітників. Тільки для підлоги тієї будівлі використали п’ять вагонів цвяхів.

У запалі будівництва, щоправда, постраждав пейзаж. Землю тут і там прорізали тимчасові стежки та рейки. Колеса всіляких возів і фургонів виорали глибокі колії по майбутніх стежках, доріжках і газонах. Усюди валялося сміття. Якби хтось уперше побачив територію в той момент, то подумав би, що люди Олмстеда, мабуть, узагалі ще не починали роботу.

Олмстед, звичайно, знав, що зроблено величезний поступ, але помітити його могло лише око професіонала. Там, де раніше була гола земля, вже утворилися лагуни. Тих горбів, на яких стояли будівлі, раніше не було: їх створили за допомогою грейдера. Минулої весни працівники Олмстеда посадили практично все те, що чекало свого часу в виставкових розплідниках, а ще 200 000 дерев, водяних рослин і папоротей, 30 000 верб — і все це під орудою його головного садівника з промовистим ім’ям-прізвищем І. Ден («Іден» — так англійською мовою читається назва Едем).

До Дня посвяти Бьорнем хотів, щоб люди Олмстеда зосередилися на розчищенні території та прикрашанні її квітами й тимчасовими ділянками дерну. Олмстед розумів, що це необхідно зробити, але ці дії суперечили його принципу облаштовування ландшафтів на десятиліття вперед. «Звичайно, основна робота від того страждає», — писав він.

Проте за його відсутності сталася й одна, без сумніву, позитивна зміна. Бьорнем дав концесію на виставкові кораблі компанії «Electric Launch and Navigation», і та зробила дуже симпатичне електричне судно — якраз таке, як хотів Олмстед.

У День посвяти навіть преса доволі тактовно не звернула увагу на дещо голий вигляд території і відчуття незавершеності Будинку виробників і вільних мистецтв. Якби вони зробили інакше — то була б зрада Чикаго й усієї країни.

Уся Америка передчувала урочисту посвяту. Френсіс Дж. Белламі, редактор часопису «Youth’s Companion» («Друг молоді»), подумав, що було б гарно, якби того дня всі американські школярі одночасно зробили щось для всього народу. Він склав звернення, яке Бюро у справах освіти розіслало майже до кожної школи. Як і оригінальний текст Белламі, воно починалося словами: «Я закликаю вас до вірності нашому Прапору й Республіці, яку він утілює…»

З великим парадом Бьорнем та інші достойники підійшли до Будинку виробників і вільних мистецтв, де ціла армія з 140 000 жителів Чикаго заповнювала приміщення площею два акри. Сонячні промені проходили крізь туман пари від людського дихання. П’ять тисяч жовтих стільців стояло на платформі для промовців, застеленій червоним килимом, а на тих стільцях сиділи підприємці в чорному, іноземні забудовники й духовні особи в багряному, ліловому, зеленому й золотавому вбранні. Колишній мер Картер Гаррісон, який знову брав участь у виборах на п’ятий термін, бродив залою і потискав руки, його чорний капелюх з опущеними крисами в юрбі зустрічали радісними криками. З другого боку п’ятитисячний хор співав «Алілуя» Генделя під акомпанемент п’яти сотень музикантів. У якийсь момент, згадує один зі свідків, «Дев’яносто тисяч людей раптом підвелися на ноги й одночасно замахало дев’яноста тисячами білосніжних хусточок; у повітрі закрутилися спіралі пилу, затремтіли до залізних ребер височезної стелі… У голові паморочилося, уся будівля немовби загойдалася».

Приміщення було настільки гігантське, що хор потребував візуальних сигналів, щоб знати, коли промова закінчилася і можна починати нову пісню. Мікрофонів ще не існувало, тож ті промови могла чути лише мала частина аудиторії. Решта, напружуючи всі сили, намагалися вловити бодай що-небудь, бачили вдалині постать, яка відчайдушно жестикулювала, а її голос губився в трясовині шепотів, кашлю й рипіння черевиків. Гарріет Монро, поетка й своячка Джона Рута, була там присутня і бачила двох найвидатніших промовців країни, полковника Генрі Воттерсона з Кентуккі й Чонсі М. Деп’ю з Нью-Йорка, які по черзі виходили на трибуну: «Обидва промовці кидали слова, немов вітер, до величезної маси глядачів, яка шепотіла, шуміла й не могла нічого почути».

То був великий день для міс Монро. Вона склала з нагоди цієї події довгий вірш — «Колумбівську оду» й умовляла своїх численних впливових друзів внести її читання в програму свята. Вона з гордістю спостерігала, як актриса читала її вірш до кількох тисяч людей, які могли почути. На відміну від більшості присутніх, Монро вважала свою оду блискучим, гарним твором, навіть замовила в друкарні п’ять тисяч примірників для продажу. Гарріет змогла продати кілька штук і пов’язала таку низьку популярність із тим, що в Америці дедалі менше людей захоплюються поезією.

Тієї зими вона спалила решту примірників у грубці.

Прендерґаст

8 листопада 1892 року Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст, божевільний ірландський іммігрант і палкий прихильник Гаррісона, взяв у руки поштову картку. Йому було двадцять чотири роки, і попри те, що його душевна недуга прогресувала, він і далі працював на «Inter Ocean» відповідальним за доставку. Картка, як і всі інші, мала 10 см ширини, з одного боку чиста, з поштовою емблемою й одноцентовою маркою з другого. За часів, коли складання довгих листів було щоденною справою, люди зі здоровим глуздом сприймали такі картки як найменш зручний спосіб листування, хіба що трохи кращий за телеграму, але для Прендерґаста цей прямокутничок цупкого паперу був засобом, щоб хтось його почув посеред усіх цих хмарочосів і палаців.

Цю картку від адресував «А. С. Трюдові, юристу». Це ім’я він накидав великими кривулястими літерами, немовби намагаючись чимшвидше виконати тяжкий обов’язок підписування поштівки, щоб перейти до самого тексту.

Не дивно, що Прендерґаст обрав Трюда одним зі своїх адресатів. Прендерґаст багато читав і добре володів інформацією щодо трамвайних аварій, убивств і махінацій у ратуші, які так яскраво описувалися в місцевій пресі. Він знав, що Альфред С. Трюд — один із найкращих кримінальних адвокатів Чикаго і що час від часу він виконує роль державного прокурора: така практика була звичайною в особливо серйозних справах.

Прендерґаст списував свою картку від гори до низу, зліва направо, не дуже переймаючись рівністю рядків. Він так міцно стискав перо, що надавлював собі заглибини на пальцях. «Дорогий містере Трюд, — почав він. — Чи не дуже ви постраждали? — (У газетах писали, що Трюд потрапив в аварію, діставши незначні ушкодження.) — Ваш покірний слуга просить дозволу висловити вам своє щире співчуття і віру, що хоча ви ніколи його й не бачили, але у вас не залишиться жодних сумнівів щодо щирості його співчуття вашому нещастю — і він зичить вам швидкого одужання від наслідків нещасного випадку, який із вами стався…»

Він писав у такому дружньому тоні, що, мабуть, Трюд сприйняв би його за рівного. Почерк на поштівці дедалі вужчав і дрібнішав, доки починав нагадувати не письмо, а щось витиснуте на папері. «Я маю надію, містере Трюд, що ви дійсно розумієте, що з точки зору закону найвищою владою є Ісус Христос, — і також вам відомо, що весь закон залежить від двох заповідей: люби Бога над усе і люби ближнього свого, як самого себе, — ото, коли ваша ласка, сер, і є дві найбільші заповіді…»

Послання бігло від теми до теми зі швидкістю потяга, який проїжджає вантажні склади. «Чи бачили ви картинку, там товстун шукає собаку, а той собака сидить біля його ніг і навіть не здогадується, в чому річ, — ви помітили там кота?»

Завершувати послання він ніяк не став. У нього просто закінчилося місце — і він відіслав свою поштівку.

Трюд це прочитав і не надав поштівці жодного значення, як листу від божевільного. Кількість отаких неспокійних людей, здається, зростала з кожним роком. Їх було повно у в’язниці, як потім підтвердить її працівник. Дехто з них неуникно ставав небезпечним — наприклад, Шарль Ґіто, який убив президента Ґарфілда у Вашингтоні.

Чомусь Трюд зберіг цю листівку.

«Я хочу вас бачити одразу»

Наприкінці листопада молодий інженер з Піттсбурґа знову подав свою версію відповіді Ейфелю до бюджетного комітету. Цього разу до креслень і специфікацій він додав список інвесторів, імена відомих людей, які його підтримували, як доказ, що він має достатньо грошей, щоб здійснити свій проект. 16 грудня 1892 року комітет дав йому концесію на будівництво своєї споруди на «Мідвей плезенс». Цього разу вже рішення не скасовувалося.

Йому був потрібен інженер, котрий би зміг поїхати до Чикаго й наглядати за будівництвом. Він вважав, що знає таку людину — то був Лютер В. Райс, інженер-асистент із сент-луїської компанії «Union Depot and Tunnel». Його лист до Райса починався так: «У мене на руках великий проект для Всесвітньої виставки в Чикаго. Хочу збудувати колесо, яке обертатиметься у вертикальній площині, діаметром 250 футів[36]».

Проте ніде в тому листі не вказувалося істинного масштабу того колеса: що на ньому буде тридцять шість кабінок кожна завбільшки з пульманівський вагон, розрахована на 60 осіб зі столом посередині, і в заповненому вигляді буде одночасно катати, підносячи до небес, 2160 людей на висоту понад 90 м над Джексон-парком — трохи вище, ніж вінець статуї Свободи, якій на той час виповнилося шість років.

Він сказав Райсу: «Я хочу вас бачити одразу, щойно зможете прибути». І поставив підпис:

Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс.

Чеппелл повертається

Одного дня на першому тижні грудня 1892 року Емеліна Сіґранд пішла до будівлі Голмса в Інґлвуді з маленьким, акуратним пакунком. Спочатку вона була в чудовому гуморі: в пакунку був ранній різдвяний подарунок для її друзів Лоренсів, але з наближенням до рогу Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит настрій у неї погіршився. Будинок, який раніше видавався палацом — не на вигляд, а за перспективами, — тепер мав потертий і потріпаний вигляд. Вона піднялася сходами на другий поверх і пішла просто до квартири Лоренсів. Їхня доброта й гостинність воскресили в ній добрий настрій. Вона вручила пакунок місіс Лоренс, яка одразу його відкрила й вийняла звідти олов’яне блюдце, на якому Емеліна намалювала гарний ліс.

Цей дарунок потішив місіс Лоренс, але й змусив замислитися. До Різдва ще три тижні, лагідно сказала вона. Чому ж Емеліна просто не дочекалася, щоб вручити свій дарунок тоді, коли місіс Лоренс могла б теж щось їй подарувати у відповідь?

Сяючи, Емеліна пояснила, що збирається додому в Індіану, щоб зустріти Різдво із сім’єю.

«Здається, вона радо передчувала цю гостину, — згадує місіс Лоренс. — Вона говорила про свою сім’ю з любов’ю і раділа, як дитина». Але місіс Лоренс відчула в голосі Емеліни і щось прощальне, наче її подорож насправді мала іншу мету. Вона спитала в Емеліни: «Чи ви не зібралися від’їжджати від нас?»

— Ну… — промовила Емеліна. — Не знаю. Можливо.

Місіс Лоренс розсміялася:

— Таж містер Голмс без вас ніяк не зможе!

Вираз обличчя Емеліни змінився:

— Буде треба, то зможе.

Це зауваження підтвердило дещо для Лоренсів. «Мені здалося, що через певний час почуття міс Сіґранд до Голмса змінилися, — згадує доктор Лоренс. — У світлі того, що сталося потім, зараз я вважаю, що вона до певної міри змогла побачити істинне лице Голмса й вирішила його покинути».

Вона, можливо, почала вірити в те, що говорили про Голмса по сусідству: що він схильний брати речі в кредит і не платити за них — таке вона чула весь час, ці розмови не були рідкістю, але спочатку дівчина не йняла їм віри, вважаючи чутками, що їх поширюють заздрісники. Пізніше з’явилася версія, що Емеліна сама позичила Голмсові 800 доларів із власних заощаджень, які потім так і розчинилися в тумані обіцянок повернути сторицею. Їй згадалося попередження Неда Коннера. Потім вона почала вести мову про те, що колись повернеться до Двайта і знову працюватиме на доктора Кілі.

Емеліна так і не попрощалася з Лоренсами по- справжньому. Вона просто припинила заходити в гості. Поїхати, не попрощавшись, було не в її характері, і місіс Лоренс це стурбувало. Вона не знала, ображатися чи хвилюватися. Вона спитала Голмса, що йому відомо про відсутність Емеліни.

Зазвичай Голмс дивився на місіс Лоренс так прямо, що їй аж ставало незручно, але тепер він відводив очі.

— А, вона поїхала з міста й вийшла заміж, — відповів їй Голмс, немовби це було йому геть нецікаво.

Ця новина шокувала місіс Лоренс.

— Не розумію, чому вона мені нічого не розповідала про весілля.

То був секрет, пояснив Голмс: Емеліна та її наречений поділилися своїми планами лише з ним.

Але для місіс Лоренс це пояснення викликало нові питання. Навіщо парі була така секретність? Чому Емеліна нічого не сказала місіс Лоренс, адже вони ділилися стількома таємницями?

Місіс Лоренс сумувала за Емеліною, за її темпераментом, за тим, як її життєрадісність і яскрава зовнішність — гарне обличчя й соняшникове волосся — осявала похмурі коридори будівлі Голмса. Вона переймалася й далі і за кілька днів знову спитала Голмса про Емеліну.

Він витяг із кишені квадратний конверт і мовив:

— Оце вам усе пояснить.

У конверті було оголошення про весілля. Не вигравійоване, як було заведено, а просто надруковане. Це теж здивувало місіс Лоренс. Емеліна б ніколи не повідомляла таку велику новину в такий буденний спосіб.

В оголошенні було написано:

Містер Роберт Е. Фелпс.

Місс Емеліна Ґ. Сіґранд.

Одружуються

Середа, 7 грудня

1892 рік

Чикаго

Голмс сказав місіс Лоренс, що отримав це оголошення від самої Емеліни. «Через кілька днів після від’їзду вона повернулася по свою пошту, — пояснював він у своїх мемуарах, — і цього разу вручила мені одне зі своїх весільних запрошень, а також два чи три для інших мешканців будинку — їх тоді не було вдома; і згодом я довідався, що не менш як п’ятеро людей у Лафаєтті (Індіана) отримали такі картки. Поштова марка та її почерк на конверті доводили, що вона, напевне, розіслала їх сама, коли залишила свою посаду в мене».

Родина та друзі Емеліни дійсно отримали такі оголошення поштою, і справді, схоже, адресу на конвертах Емеліна написала сама. Швидше за все, Голмс підробив конверти чи обдурив Емеліну, зробивши так, щоб вона підписала ті конверти нібито для якоїсь безневинної мети — можливо, для різдвяних листівок.

Місіс Лоренс оголошення нічого не пояснило. Емеліна ніколи не говорила про якогось там Роберта Фелпса. А якщо вона поверталася і роздавала оголошення, то, звісно, вручила б їй таке особисто.

Наступного дня місіс Лоренс знову зупинила Голмса, спитавши тепер, що той знає про Фелпса. Так само байдуже Голмс сказав:

— А, його міс Сіґранд десь зустріла й познайомилася. Я нічого про нього не знаю, крім того, що в нього мандрівна професія.

Новина про весілля Емеліни докотилися до газети її рідного містечка, яка повідомила про це 8 грудня 1892 року маленьким невимушеним дописом. У повідомленні Емеліну називали «витонченою леді із сильним і чистим характером» і писали: «Її численні друзі відчувають, що вона розумно вибрала собі пару, і ми щиро вітаємо її». У дописі зазначалося трохи біографічних фактів, наприклад те, що Емеліна колись працювала стенографісткою у місцевого архіваріуса. «Звідти, — завершувався допис, — вона поїхала у Двайт, а потім — до Чикаго, де зустріла свою долю».

Під «долею» скромний автор мав на увазі заміжжя.

Протягом наступних днів місіс Лоренс ставила Голмсові додаткові питання про Емеліну, але той відповідав односкладно. Вона почала сприймати від’їзд Емеліни як зникнення і згадала, що невдовзі після останнього візиту дівчини в будівлі Голмса сталася цікава зміна.

«У день після зникнення міс Сіґранд — чи в той день, коли ми востаннє бачили її, двері кабінету Голмса були замкнені, і туди не заходив ніхто, крім самого Голмса й Патріка Квінлена, — згадує місіс Лоренс. — Приблизно о сьомій вечора Голмс вийшов із кабінету й попросив двох пожильців допомогти йому знести сходами валізу». Валіза була нова й важка, завдовжки приблизно 4 фути[37]. Її вміст був важкий, і через те великій валізі важко було давати раду. Голмс раз у раз попереджав помічників, щоб вони поводилися з валізою обережно. Приїхали кур’єри й повезли її геть.

Місіс Лоренс пізніше стверджувала, що в той момент переконалася, що Голмс убив Емеліну. Однак, ні вона, ні її чоловік нічого не зробили, щоб переїхати з цієї будівлі, і не звернулися в поліцію. Ніхто цього не зробив. Ні місіс Лоренс, ні містер Пітер Сіґранд чи його дружина, ні Нед, ні батько Джулії — Ендрю Смайт, ні її мати. Складалося враження, що ніхто не очікував, що поліцію зацікавить чергове зникнення людини, а коли й зацікавить, то що вона здатна буде провести ефективне розслідування.

Незабаром власна валіза Емеліни з її речами й одягом, яку вона взяла з собою, коли в 1891 році поїхала з дому працювати в клініці доктора Кілі, прибула на вантажний склад біля її рідного містечка. Її батьки спочатку думали — сподівалися, — що вона відіслала валізу додому, бо вийшла заміж за багатого чоловіка і їй не потрібні ці старі зношені речі. Але Сіґранди більше не отримували жодної пошти від Емеліни, навіть на Різдво. «І то, — зауважує доктор Б. Дж. Сіґранд, родич Емеліни, той самий дантист із північної частини Чикаго, — незважаючи на те, що вона мала звичку писати батькам два-три рази на тиждень».

Батькам Емеліни усе ж не спадало на думку, що їхню дочку могли вбити. Пітер Сіґранд сказав: «Урешті, я почав думати, що вона, напевно, загинула в Європі, а її чоловік не знав нашої адреси чи просто не став нас повідомляти».

Сіґранди та Лоренси хвилювалися б значно більше, коли б знали деякі інші речі.

Так, прізвище Фелпс було псевдонімом помічника Голмса Бенджаміна Пайтзеля — під ним він проходив лікування в інституті Кілі, коли вперше зустрів Емеліну.

2 січня 1893 року Голмс знову звернувся по допомогу до препаратора Чарльза Чеппелла, відіславши йому валізу з трупом жінки, з верхньої частини тіла якої було практично повністю зідрано всі м’які тканини.

Кілька тижнів по тому чиказький медичний коледж Ла Салль отримав чудово відпрепарований скелет.

А в підвальній кімнаті в будівлі Голмса сталося щось незвичайне: феномен, який поліція виявила три роки по тому й не змогла знайти йому наукового пояснення.

На гладенькій емалі внутрішньої частини дверей ізсередини на висоті приблизно шістдесят сантиметрів якимось чином залишився чіткий відбиток ступні. Пальці, носок, п’ятка окреслилися настільки чітко, що не залишалося сумніву: це відбиток жіночої ноги. Поліцію спантеличила надзвичайна чіткість і незмивність того відбитка. Його пробували стерти сухою рукою, змити милом, але це не допомагало.

Ніхто не міг точно пояснити цього. Найкращий здогад полягав у тому, що Голмс заманив жінку в ту кімнату; жінка була в той момент боса, можливо, і гола; Голмс замкнув за нею повітронепроникні двері. Жінка залишила відбиток, безуспішно намагаючись відчинити двері. А незмивність відбитка детективи пояснювали тим, що Голмс, котрий, як відомо, цікавився хімією, спочатку налив на підлогу кислоту — щоб через хімічну реакцію в кімнаті швидше скінчився кисень. За їхньою теорією, Емеліна вступила в ту кислоту, а тоді, приклавши ногу до дверей, буквально витравила слід на емалі.

Але, знов-таки, це відкриття сталося значно пізніше. На початку 1893 року — року Всесвітньої виставки, ніхто, навіть сам Голмс, не помітив відбитка на дверях.

«Холоднокровний факт»

На початку січня 1893 року вдарив мороз і залишився надовго — температури упали майже до мінус тридцяти градусів. Обходячи свої володіння на світанку, Бьорнем бачив білий скрижанілий світ. Купи замерзлого кінського гною були розкидані пейзажем, немов розділові знаки. Понад берегами Лісового острова у кризі, товщій за півметра, Олмстедів очерет з осокою закляк, страшно викривлений. Бьорнем бачив, що робота Олмстеда сильно затримується. А тепер Олмстедів помічник у Чикаго Гаррі Колмен, на якого всі покладалися, лежить у лікарні, видужуючи після операції. Та недуга, яка на нього нападала, виявилася апендицитом. Операція під ефірним наркозом пройшла добре, і Кодмен одужував, але повільно. До урочистого відкриття залишалося чотири місяці.

Надзвичайні холоди посилювали загрозу пожежі. Навіть лише необхідні відкриті джерела вогню — «саламандри» і жаровні — викликали десятки маленьких займань, які легко гасилися, але мороз збільшував імовірність значно гіршого. Замерзали труби й гідранти, робітники порушували встановлену Бьорнемом заборону курити й розпалювати вогнища. Колумбівська гвардія посилила пильність. Саме вони найдужче страждали від морозу, цілодобово стоячи на вахті в далеких кутках парку, де не можна було сховатися й погрітися. «Зиму 1892–1893 років ніколи не забудуть ті, хто служив у гвардії в цей час», — писав полковник Райс, її командувач. Колумбівські гвардійці найдужче боялися чергування в крайній південній частині парку під Будинком сільського господарства. Цей похмурий куток прозивали «Сибіром». Полковник Райс використовував їхній страх із дисциплінарною метою: «Будь-який гвардієць, якому доручено стояти на варті уздовж південної огорожі, повинен розуміти, що він скоїв якесь дрібне порушення дисципліни чи мав такий неохайний вигляд, що його не можна відряджати на більш людну частину території».

Джордж Ферріс боровся з морозом за допомогою динаміту — то був єдиний надійний спосіб пробити майже метровий шар промерзлої землі, яка нині вкривала Джексон-парк. Але на тому проблеми не закінчувалися. Просто під мерзлою землею залягав шестиметровий шар отого хиткого піску, з яким весь час боролися чиказькі будівельники — тільки тепер він був дуже холодний і працювати з ним було просто мукою. Будівельники розтоплювали землю струменями гострої пари, не даючи ґрунту та щойно залитому цементу замерзнути. Вони забивали дерев’яні палі до ортштейну майже на десять метрів углиб. Зверху настилали сталеву решітку, потім заливали її цементом. Щоб у розкопаних котлованах було якомога сухіше, насоси працювали цілодобово. Процес повторювався для кожної з восьми 43-метрових веж, які мали підтримувати грандіозне оглядове колесо Ферріса.

Спочатку Ферріс здебільшого переймався тим, чи може він отримати достатньо сталі для будівництва своєї машини. Проте він розумів свою перевагу над іншими людьми, які збираються будувати щось геть нове. Завдяки роботі в компанії з інспектування сталі він знав більшість сталевих компаній країни, їхніх голів і продукцію, яку там виробляли. Він міг використовувати їхню підтримку й розподіляти замовлення між кількома різними компаніями. «Жодний цех не міг узятися за виконання всіх робіт, тож контракти були розподілені між десятком різних фірм, кожну з яких я вибрав за відповідність якійсь конкретній частині роботи», — сказано в документах компанії Ферріса. Ферріс також командував цілою армією інспекторів, і ті оцінювали якість кожного компонента, щойно він вироблявся. То виявилося життєво важливою перевагою, оскільки оглядове колесо являло собою складну структуру з 100 000 частин — від маленьких гвинтиків до гігантської осі, яка на час її виробництва фірмою «Bethlehem Steel» виявилася найбільшою річчю, відлитою на її заводі. «Абсолютна точність була необхідна, оскільки небагато які деталі можна було змонтувати до того, як їх доставлять на територію, а помилка на маленьку частинку дюйма могла виявитися фатальною».

Колесо, яке уявляв собі Ферріс, складалося, власне, із двох коліс, розташованих на осі на відстані трохи більш як 9 метрів. Спочатку Бьорнема налякало те, що споруда на перший погляд видавалася дуже нетривкою. Кожне колесо, по суті, являло собою гігантське велосипедне колесо. Тонкі — 6,3 см завтовшки — залізні спиці завдовжки по 24,4 метра на кожному з коліс з’єднували його óбід із маточиною — «павуком», закріпленим на осі. Розпірки й діагональні спиці між двома колесами надавали конструкції міцності, майже такої, як у залізничного мосту. Ланцюг вагою дев’ять тонн з’єднував зірочку на осі з двома зірочками, які обертали два парові двигуни по тисячі кінських сил. З естетичних міркувань, котли будуть розташовані на відстані понад двісті метрів від колеса, поза територією «Мідвею», пара мала подаватися на двигуни підземними трубами 25-сантиметрового діаметра.

Принаймні так проект виглядав на папері. Проте самі тільки земляні роботи й закладання фундаменту вже виявилися значно важчими, ніж очікували Ферріс і Райс, і попереду маячили ще серйозніші перешкоди, передусім нелегке завдання встановити оту величезну вісь на вісім веж. Разом з усім, що до неї приєднувалося, вісь важила 64 340 кілограмів. Нічого важчого ще ніколи не підіймалося, тим паче на таку висоту.

Олмстед у Брукліні отримав телеграмою новину: Гаррі Кодмен помер. Кодмен, його протеже, якого він любив, як рідного сина! Чоловіку було лише двадцять дев’ять років. «Ви, напевно, ще почуєте про нашу велику катастрофу, — писав Олмстед своєму другові Ґіффорду Пінчоту. — От і зараз я стою коло розбитого корабля і навіть гадки не маю, коли він знову зможе попливти…»

Олмстед тепер зрозумів, що має керувати готуванням виставки самостійно, але почувався він значно менш готовим до цієї справи, ніж будь-коли. Разом із Філом, братом Гаррі, він приїхав до Чикаго на початку лютого — і побачив місто, скуте жорстоким 22-градусним морозом. 4 лютого він уперше сів за стіл Кодмена і виявив, що той завалений стосами рахунків та меморандумів. В Олмстеда боліло й шуміло серце. Він застудив горло. На душі в нього була глибока журба. Зараз він не відчував у собі сил розгребти паперові завали Кодмена та взятися за керування ландшафтними роботами на виставці. Він спитав свого колишнього асистента Чарльза Еліота — нині одного з найкращих ландшафтних архітекторів Бостона, — чи не міг б той йому допомогти. Дещо повагавшись, Еліот дав згоду. Приїхавши в Чикаго, Еліот одразу побачив: Олмстед хворий. Увечері 17 лютого 1893 року, коли над Чикаго шаленіла завірюха, Олмстед лежав під наглядом лікаря у своєму номері.

Того самого вечора Олмстед писав до Джона в Бруклін. Кожна сторінка його листа сповнена втоми й смутку. «Схоже, настав час, коли я вже ні на що не годжуся, — писав він. Робота в Чикаго починає виглядати геть безнадійно… Стан речей дуже простий: ми не зможемо виконати тут свого обов’язку».

На початку березня Олмстед з Еліотом повернулися до Брукліна. Тепер Еліот став повноправним партнером маестро, і фірма дістала назву «Олмстед, Олмстед і Еліот». Роботи на виставці все ще робилися із запізненням і викликали велике занепокоєння, проте стан здоров’я Олмстеда та його інші справи змусили його залишити Чикаго. З глибокими недобрими передчуттями Олмстед залишив виставкові справи на свого уповноваженого Рудольфа Ульріха, який втратив його довіру. 11 березня Олмстед надіслав Ульріхові довгого листа із вказівками.

«Я ще ніколи в житті, в жодній із моїх численних праць, де мав широкі повноваження, не довіряв стільки речей помічникові чи співробітникові, — писав Олмстед. — Але в тих складних обставинах, у яких ми опинилися через смерть містера Кодмена та моє погане здоров’я, а також постійний тиск моїх інших обов’язків, я більш ніж будь-коли схильний прийняти такий спосіб дій зараз і надалі. Проте мушу зізнатися: я не можу зробити це без великих хвилювань».

Він дав чітко зрозуміти, що причина отих хвилювань — Ульріх, а точніше, його «органічна схильність» втрачати з поля зору загальний план і розпорошуватися на дрібні завдання, які краще доручати підлеглим. Ця риса, якої боявся Олмстед, робила Ульріха вразливим для вимог інших офіційних осіб, особливо Бьорнема. «Ніколи не забувайте, що наша особлива відповідальність як ландшафтних митців стосується передусім широкого, загального краєвиду виставки, — писав Олмстед (курсив його). — Цей обов’язок полягає не в тому, щоб влаштувати сад чи ефектність цього саду, а стосується краєвиду виставки як єдиного цілого; передусім і понад усе — краєвиду в широкому і всеохопному розумінні… Коли, в разі браку часу, засобів чи сприятливої погоди, ми не зможемо зробити певні деталі оздоблення, то це ще буде пробачно. Але якщо нам забракне засобів створення широких пейзажних ефектів — ми не виконаємо нашого першого і найголовнішого обов’язку».

Далі він називає Ульріхові ті речі, які особливо хвилюють його у зв’язку з ярмарком, зокрема колорит, обраний Бьорнемом з архітекторами. «Дозвольте нагадати вам, що вся територія виставки дістала серед людей назву “БІЛЕ МІСТО”… Я боюся, що на тлі ясного блакитного неба й синього озера величезні маси білого, чисті й блискучі, на жаркому літньому сонці Чикаго, разом із блиском води як на території виставки, так і поза нею, тиснутимуть на глядача». Оце, писав він, робить особливо важливим створення противаги у вигляді «густих, широких, розкішно-зелених мас листя».

Звичайно, імовірність того, що виставка не вдасться, спадала на думку Олмстедові й турбувала його. Часу було обмаль, погода жахлива. Весняний сезон насадження збирався бути коротким. Олмстед уже почав продумувати альтернативні шляхи. Попереджав Ульріха: «Не беріться робити нічого такого в декоративному садівництві, щодо чого ви не маєте цілковитої впевненості в часі й засобах, потрібних для ідеального виконання справи. Мало чим можна дорікнути простому, охайному зеленому газону. Не бійтеся простих, позбавлених декору, гладеньких поверхонь».

Декоративних елементів, напучував його Олмстед, краще зробити дещо замало, ніж забагато. «Хай краще вважатимуть наш ландшафт занадто простим і скромним, навіть дещо порожнім, аніж занадто пишним, яскравим, переобтяженим дешевими оздобами. Виявляймо аристократичний смак».

У Чикаго мело, намітало великі кучугури. День при дні сніг сотнями тонн навалювався на дахи в Джексон-парку. Виставку готували під теплу пору року, вона мала працювати з травня до жовтня. Нікому не спало на думку проектувати дахи, які б витримували таке небачене снігове навантаження.

Ті, хто працював на Будинку виробників і вільних мистецтв, почули скрегіт поламаної сталі й розбіглися. У величезній хмарі снігу й сріблястого скла дах будівлі — дива інженерної думки ХІХ століття, найбільшого відкритого приміщення в історії — провалився на підлогу.

Невдовзі після події репортер із Сан-Франциско приїхав до Джексон-парку. Він прибув готовим до того, щоб дивуватися великим досягненням Бьорнемової армії будівельників, а натомість не розумів, що й думати про те, що відкрилося його очам серед голого скрижанілого пейзажу.

«Це здається геть неможливим, — писав він. — Звичайно, відповідальні особи стверджують, що все буде готове вчасно. Однак холоднокровний факт дивиться нам в обличчя: тільки Будинок жінок хоч якось наближається до завершення зовні та зсередини».

А ярмарок мав відкритися лише трохи більше як за два місяці.

Поява Мінні

У Голмса, незважаючи на постійні люті морози перші два місяці 1893 року, справи йшли якнайкраще. Емеліни більше нема, і позбувся він її дуже акуратно, тож нині міг зосередитися на мережі підприємств, яка в нього розросталася. Він насолоджувався масштабом: у нього була частка в законному підприємстві, яке розробило машину для створення дублікатів документів; він розсилав поштою мазі та еліксири, уже започаткував власну компанію з лікування алкоголізму — інститут «Silver Ash» (його відповідь «золотим лікам» Кілі); він отримував орендну плату з Лоренсів та інших пожильців і володів двома будинками — один на вулиці Оноре, а другий — новий будинок у Вільметті, де тепер мешкала його дружина Мірта й дочка Люсі. Той останній він спроектував сам і збудував із допомогою не менш як сімдесяти п’яти робітників, більшості з яких у своїй манері не заплатив. А скоро до нього приїдуть перші гості майбутньої виставки.

Він багато часу приділяв тому, щоб обставити кімнати в майбутньому готелі. Отримав високоякісні меблі від меблевої компанії «Tobey», кришталь і кераміку від посудної фірми «Френч — Поттер» і не заплатив за це ані цента, хоча й розумів, що з часом компанії спробують ці гроші з нього зняти, озброївшись його розписками. Це його не бентежило. Із досвіду він знав, що затримка та щире каяття — то потужні інструменти, якими він може утримувати кредиторів на відстані місяцями й роками — а інколи взагалі позбутися їх назавжди. Такі довгі протистояння, щоправда, могли б і не бути потрібними: він відчував, що його час у Чикаго добігає кінця. Питання місіс Лоренс ставали дедалі гостріші: вона майже його звинувачувала. Пізніше дехто з кредиторів почав демонструвати надзвичайну рішучість. Одна фірма «Мерчант і компанія», яка надала залізо для печі в підвалі, дійшла до того, що склала віндикаційний позов[38], аби їм повернули залізо. Оглядаючи будівлю, агенти фірми, щоправда, не змогли знайти нічого, що точно могли б назвати продуктом «Мерчант і компанії».

Значно більше його дратували листи від батьків зниклих дівчат і приватні детективи, які раз у раз з’являлися перед його дверми. Незалежно одна від одної родини Сіґрандів і Коннерів найняли гострозорих людей для пошуку зниклих дочок. Хоча спочатку ці нишпорки нервували Голмса, але він швидко зрозумів, що жодна з родин не вважала, що він якось пов’язаний зі зникненнями. Детективи жодного разу не висловили йому підозри в нечесності. Вони просили інформації: імена друзів, адреси, пропозиції, де шукати далі.

Звичайно, він був радий їм допомогти. Голмс розповідав візитерам, як його це все засмучує, як він дійсно глибоко цим переймається, що він не може дати їм нової інформації, щоб полегшити страждання батьків. Якби він щось почув про тих жінок, то одразу повідомив би детективів. Прощаючись, він тиснув руку кожному детективові та говорив, мовляв, якщо робота приведе вас знову до Інґлвуда, то ласкаво прошу знову до мого дому. Голмс і детективи прощалися так душевно, немовби все життя знали одне одного.

На той час — у березні 1893 року — найбільшою незручністю для Голмса був брак допомоги. Йому була потрібна нова секретарка. Жінок, які шукали роботу, не бракувало, адже завдяки майбутній виставці їх прибуло до Чикаго безліч. У поблизькому педагогічному училищі, наприклад, кількість претенденток на роботу викладача для майбутніх учителів, подейкували, зросла в кілька разів. Фокус полягав радше в тому, щоб знайти правильну жінку. Кандидатка мала певною мірою володіти стенографією і машинописом, але найбільше він шукав те, що відчував дуже тонко: звабливу суміш самотності, слабкості й бідності. Джек-Різник знайшов цю якість у злиденних повіях на Вайтчейпелі; Голмс — у приїжджих дівчатах, свіжих, чистих юних створіннях, які отримали свободу вперше в історії, але не знали, що це означає і з якими ризиками пов’язане. Він жадав володіти, владарювати; його захоплювало передчуття — повільний шлях до любові, потім життя, і нарешті — внутрішні таємниці. Остаточна утилізація матеріалу — то була просто дрібниця, розвага. Те, що він знайшов вигідний і ефективний спосіб такої утилізації, — це було просто свідчення його влади.

У березні доля зробила йому чудовий подарунок. Дівчину звали Мінні Р. Вільямс. Він зустрів її за кілька років до того в Бостоні й навіть тоді міркував про те, щоб придбати її собі, але відстань була завелика, та й час незручний. Тепер вона переїхала до Чикаго. Голмс гадав, що частково це відбулося через нього.

На той час їй виповнилося двадцять п’ять років. На відміну його попередніх обраниць, вона мала доволі пересічну зовнішність, була повненька, при невеликому зрості важила приблизно 63–67 кілограмів. У неї був чоловічий ніс, широкі густі брови й дуже коротка шия. Вираз обличчя в неї був лагідний, щоки круглі — «личко, як у немовляти», за словами одного зі свідків. «З обличчя складалося враження, що вона мало що розуміє», — додавала ця людина.

У Бостоні, однак, Голмс виявив, що вона має деякі інші переваги.

Мінні Вільямс народилася в штаті Міссісіпі. Вона та її молодша сестра Анна осиротіли дуже рано, і їх віддали на виховання різним дядькам. Опікуном Анни став превелебний доктор В. Блек із Джексона (штат Міссісіпі), редактор методистського часопису «Християнський адвокат». Мінні поїхала до Техасу, де її опікуном став її інший дядько — успішний діловий чоловік. Він ставився до племінниці дуже гарно й у1886 році допоміг їй вступити до бостонської Академії красномовства. Під час її трирічного курсу навчання він помер і залишив їй спадщину, приблизно 50—100 тисяч доларів (за курсом ХХІ століття — 1,5–3 мільйони доларів).

Тим часом Анна стала вчителькою в школі. Вона працювала в Мідлотіані (штат Техас) у тамтешній академії.

Коли Голмс зустрів Мінні, він був у діловій поїздці під іменем Генрі Ґордон і опинився в гостях однієї з найповажніших родин Бостона. У різні способи Голмс довідався про спадщину Мінні та про те, що більшу частину цієї спадщини становила нерухомість посеред Форт-Ворта (штат Техас).

Голмс затримався в Бостоні. Мінні називала його Гаррі. Він водив її в театр і на концерти, купував їй квіти, книжки й солодощі. Закрутити їй голову було жалюгідно просто. Щоразу, коли він їй казав, що має повертатися до Чикаго, вона дуже мило засмучувалася, просто була у відчаї. Протягом 1889 року він регулярно навідувався до Бостона й завжди втягував Мінні у вихор вистав і ресторанів, хоча насправді з нетерпінням очікував свого від’їзду, щоб побачити, як вона вся палає бажанням не відпускати його.

За якийсь час, щоправда, ця гра його втомила. Відстань була завелика, стриманість Мінні — занадто серйозна. Він став рідше навідуватися до Бостона, хоча й далі відповідав на її листи з палкістю закоханого.

Відсутність Голмса розбивала серце Мінні. Вона закохалася. Його приїзди захоплювали її, а від’їзди вбивали. Вона була в роздумах: схоже, він до неї залицяється, навіть пропонує їй кинути навчання і втекти з ним до Чикаго, але тепер він далеко, а листи надходять так рідко. Вона б радо залишила Бостон, коли б ішлося про заміжжя, а не на тих ризикованих умовах, які він їй пропонував. Він би став їй чудовим чоловіком. Він був такий ніжний, якими рідко бувають чоловіки, і він гарно вів свою справу. Вона скучала за його теплотою й уважністю.

Невдовзі листи перестали надходити.

Закінчивши свою академію, Мінні переїхала в Денвер, де спробувала влаштувати свою театральну компанію, в процесі цього втративши 15 000 доларів. Вона й далі мріяла про Гаррі Ґордона. Її компанія прогоряла, і дівчина згадувала загадкового чоловіка дедалі частіше. Мріяла вона й про Чикаго, місто, яке, здається, було в усіх на вустах і куди, здається, всі переїжджали. А разом із Гаррі та Всесвітньою виставкою на порозі це місто притягувало її, немов магніт.

Вона переїхала до Чикаго в лютому 1893 року і стала працювати стенографісткою в юридичній фірмі. Вона написала Гаррі, повідомивши про свій приїзд.

Гаррі Ґордон практично одразу прийшов до неї і привітався зі сльозами на очах. Він був такий ніжний і душевний. Немовби й не було розлуки. Він покликав її до себе працювати особистою стенографісткою. Вони б могли бачитися щодня, не переймаючись втручанням хазяйки, в якої жила Мінні та яка наглядала за дівчиною, мов рідна мати.

Така перспектива захопила її. Гаррі ще ні словом не обмовився про шлюб, але вона бачила: він у неї закоханий. І це — Чикаго. Тут усе інакше, не так суворо й офіційно. Куди б вона не пішла, скрізь бачила своїх одноліток, які ходять всюди без супроводу, працюють, живуть своїм життям. Вона пристала на пропозицію Гаррі. Він, схоже, дуже зрадів.

Але це ставило перед нею чудну умову: Мінні мала прилюдно називати його Генрі Говард Голмс. Цей псевдонім, пояснив він, взято з ділових міркувань. Вона не повинна ніколи називати його Ґордоном і дивуватися, коли люди називатимуть його доктором Голмсом. А от Гаррі вона може його називати, коли забажає.

Вона вела його листування і бухгалтерію, а він зосереджувався на готуванні будівлі до Всесвітнього ярмарку. Вони разом обідали в його кабінеті: страви він приносив із ресторану внизу. Мінні виявила «чудові робочі навички», як писав Голмс у своїх мемуарах. «Перші кілька тижнів вона жила окремо, а потім, приблизно з 1 березня до 15 травня 1893 року, замешкала в кімнатах тієї будівлі, де був мій кабінет, поруч із ним».

Гаррі торкався її, пестив, його очі наповнювалися сльозами кохання. Урешті він зробив їй пропозицію. Вона відчула, що їй страшенно поталанило. Її Гаррі був таким красивим, таким динамічним, що вона розуміла, що шлюб принесе їй чудове життя, сповнене подорожей і красивих речей. Вона написала про ці сподівання своїй сестрі Анні.

Останніми роками сестри стали дуже близькими, подолавши колишнє відчуження. Вони часто писали одна одній. Мінні сповнювала свої листи новинами свого бурхливого роману й дивувалася, що такий красень обрав її собі за дружину.

Анна була налаштована скептично. Стосунки розвивалися занадто швидко і з таким ступенем близькості, який порушував усі тонкі правила залицяння. Мінні — мила дівчина, розуміла Анна, та аж ніяк не красуня.

Коли той Гаррі Ґордон — такий взірець краси й ділових умінь, то чому він обрав її?

У середині березня Голмс одержав листа від Пітера Сіґранда, батька Емеліни, який знову просив про допомогу в пошуках дочки. Лист був датований 16 березня. Голмс відповів швидко, 18 березня, друкованим листом, де розповідав Сіґрандові, що Емеліна залишила свою роботу 1 грудня 1892 року. Не виключено, що лист друкувала сама Мінні як особиста секретарка Голмса.

«Я отримав її весільні картки приблизно 10 грудня», — писав він. Вона нібито заходила до нього двічі після весілля, востаннє — 1 січня 1893 року, «і тоді була засмучена відсутністю пошти для неї; в мене склалося враження, що вона незадовго до того написала вам. Перш ніж піти від мене в грудні, вона розповіла мені особисто, що вони з чоловіком мають намір поїхати у справах до Англії, але коли вона побувала тут останній раз, то говорила так, ніби від планів поїздки вони відмовилися. Будь ласка, дайте мені знати в межах кількох днів, чи не чули ви щось про неї, і прошу дати мені адресу її дядька тут, у місті, я особисто з ним зустрінуся і спитаю, чи не заходила вона до нього, оскільки мені відомо, що вона мала звичку часто ходити до нього в гості».

Унизу він дописав постскриптум від руки: «Чи писали ви її друзям у Лафаєтт — може, їм щось відомо? Коли ні, то, гадаю, добре було б це зробити. Давайте мені знати про всі ваші новини».

Голмс обіцяв Мінні подорож у Європу, уроки малювання, гарний дім і, звичайно, діточок — він їх просто обожнює, — але спочатку вони обоє мають зайнятися деякими фінансовими справами. Переконуючи її, що має план, приречений на великий прибуток, Голмс умовив її переписати її маєтність у Форт-Ворті на такого собі Александра Бонда. Так вона і зробила 18 квітня 1893 року; документ засвідчив сам Голмс. Бонд, у свою чергу, переписав той документ на іншу людину, Бентона Т. Лаймена. Цей папір також засвідчено Голмсом.

Мінні кохала свого майбутнього чоловіка й довіряла йому, але не знала, що Александр Бонд — то сам Голмс, а Бентон Т. Лаймен — то помічник Голмса Бенджамін Пайтзель — і кількома рухами пера її коханий Гаррі заволодів більшою частиною дядькової спадщини. Не було їй відомо, що на папері Гаррі досі був одружений із двома іншими жінками, Кларою Лаверінґ і Міртою Белкнап, і що в кожному зі шлюбів має дитину.

Прив’язаність Мінні зростала, а Голмс тим часом виконав ще один фінансовий маневр. Він заснував виробничу компанію «Кемпбелл — Єйтс», яка за документами являла собою установу, яка продавала й купувала все на світі. Коли він заповнював реєстраційну документацію, у фірми було п’ять представників: Г. Г. Голмс, М. Р. Вільямс, Е. Е. Єйтс, Гайрам С. Кемпбелл і Генрі Овенс. Овенс — то був швейцар, який працював у Голмса. Гайрам С. Кемпбелл — фіктивний власник будівлі Голмса в Інґлвуді. Єйтс мав би бути підприємцем із Нью-Йорка, але насправді становив таку саму фантастичну фігуру, як і Кемпбелл. М. Р. Вільямс — це Мінні. Компанія нічого не виробляла й нічого не продавала: вона існувала, щоб тримати фонди, та для того, щоб давати рекомендації для всіх, хто скептично ставився до Голмсових розписок.

Пізніше, коли постало питання правильності документів корпорації, Голмс переконав швейцара Генрі Овенса підписати афідевіт[39], присягаючись, що він не лише був секретарем компанії, а й бачив на власні очі Єйтса та Кембелла і що Єйтс особисто вручив йому акційні сертифікати, які відповідають його частці в компанії. Пізніше Овенс сказав про Голмса: «Він схилив мене зробити ці твердження, обіцяючи виплатити затриману платню, ще й у свій гіпнотичний спосіб, і я щиро переконаний, що він певним чином впливав на мене. Коли я був із ним, я завжди був під його контролем».

І додав: «Своєї затриманої платні я так і не отримав».

Голмс — Гаррі — хотів, щоб вінчання відбулося швидко й тихо, в присутності лише його, Мінні та священика. Наречений про все домовився. Для Мінні ця маленька церемонія видавалася цілком законною, а таємничість — вельми романтичною, але насправді жодного запису про їхній шлюб не з’явилося в шлюбному реєстрі округу Кук (штат Іллінойс).

Дівчата виробляють жахливі речі

Протягом весни 1893 року вулиці Чикаго були повні безробітних з інших країв, а в усьому іншому фінансові негаразди країни, здається, не зачіпали це місто. Готування до ярмарку підтримували економіку в тонусі, хоча й штучно. Будівництво гілки «Аллеї L» до Джексон-парку й далі забезпечувало роботою сотні людей. У містечку компанії Пуллмена на південь від Чикаго робітники працювали цілодобово, виконуючи накопичені замовлення на нові вагони для відвідувачів виставки, хоча нові замовлення вже практично припинили надходити. «Union Stock Yards» доручили фірмі Бьорнема збудувати нове пасажирське депо біля брами, щоб дати раду тим відвідувачам виставки, які після Білого міста захочуть побачити багато червоного. У центрі в крамниці «Montgomery Ward» зробили новий куточок покупців, де стомлені відвідувачі ярмарку можуть, відпочиваючи, зручно вмоститися на м’яких диванах і погортати стосторінковий каталог компанії. В інших місцях теж росли нові готелі. Один підприємець, Чарльз Кайлер, вважав, що, коли його готель відкриється, «гроші просто-таки потечуть з гори, тільки скриню наставляй».

До Джексон-парку щодня надходили експонати, їх ставало дедалі більше. Усюди був дим, грюкіт, бруд, метушня, немовби на Чикаго насувалося вороже військо. Каравани фургонів компанії «Wells-Fargo» і «Adams Express» поволі повзли парком, запряжені велетенськими кіньми. Уночі до парку з гуркотом прибували вантажні потяги. Маневрові локомотиви підштовхували окремі вагони через лабіринт тимчасових рейок до місця призначення. Вантажні судна випускали зі своїх надр світлі дерев’яні ящики, надписані літерами незнайомих абеток. Для Джорджа Ферріса підвозили сталь — п’ять потягів по тридцять вагонів. Пароплавна лінія «Inman» доправила на виставку частину одного зі своїх океанських лайнерів. З «Bethlehem Steel» привозили велетенські зливки металу та зразки металевої броні, зокрема вигнуту пластину сімнадцятидюймової товщини, призначену для гарматної башти дредноута «Індіана». З Великої Британії везли локомотиви й моделі суден, зокрема унікальну дев’ятиметрову модель новітнього британського військового корабля «Вікторія», настільки докладну, що навіть ланцюги й поруччя були виконані в масштабі.

З Балтимора прибув довгий чорний потяг, від якого кров холонула в жилах у дорослих, що проводжали його очима в преріях. Натомість безліч малих хлопчаків вибігали з роззявленими ротами до залізниці поглянути на це диво. У потязі лежала зброя, яку в Ессені зробили на заводі Фріца Круппа, німецького зброярського барона, зокрема найбільша на той час гармата, здатна стріляти снарядом, що важив тонну і міг пробити ковану залізну пластину завтовшки майже метр. Її ствол довелося везти в спеціально зробленому вагоні, що являв собою сталеву раму, розташовану на двох дуже довгих платформах. У звичайної платформи вісім коліс; комбінація, що везла гармату, мала їх двадцять два. Щоб перевірити, чи витримають рейки вагу гармати — 113 250 кілограмів, — два інженери з заводу Круппа прибули минулого липня в Америку й перевірили весь маршрут. Гармату швидко прозвали «крихіткою Круппа», хоча один з авторів називав її інакше — «улюблене страховисько Круппа».

Більш легковажний потяг їхав до Чикаго також — той, що його найняв Буффало Білл для свого шоу «Дикий Захід». У його вагонах сиділо невеличке військо — сотня колишніх кавалеристів армії США, дев’яносто сім індіанців різних племен: шаєнів, кайова, пауні та сіу, а також п’ятдесят козаків і гусарів, 180 коней, вісімнадцять бізонів, десять лосів, десять мулів і з десяток інших тварин. Їхала там і Фібі Енн Моузі з Тіффіна (штат Огайо) — молода жінка, яка любила зброю і мала ідеальне чуття відстані. Білл називав її Енні, а журналісти писали про неї як про міс Оуклі.

Вечорами індіанці з солдатами грали в карти.

У порти США прибували судна з усього світу, привозячи всілякі чудернацькі вантажі. Сфінксів. Мумії. Кавові дерева та страусів. Але найдивовижнішим вантажем були люди. Жителі Даґомеї — буцімто канібали. Лапландці просто з Лапландії. Сирійські вершники. 9 березня пароплав «Ґілдголл» підняв вітрила в єгипетській Александрії і рушив до Нью-Йорка, маючи на борту 175 істинних каїрців, який найняв підприємець Джордж Панґалос — вони житимуть у каїрських кварталах на «Мідвей плезенсі». У трюмах «Ґілдголла» чекали свого часу двадцять ослів, сім верблюдів і всілякі мавпочки та отруйні змії. Серед пасажирів була одна з найбільших майстринь єгипетського danse du ventre (танцю живота) — юна й розкішно жіночна Фаріда Мазар, якій судилося стати в Америці легендою. Панґалос зарезервував для себе добірну територію посеред «Мідвею», поряд з оглядовим колесом Ферріса, серед мусульман: там був і куточок Персії, і мавританський палац, і алжирське селище Блума, де той перетворив несподівано раннє прибуття алжирців на джерело чималих грошей.

Блум зміг відкрити своє селище задовго до Дня посвяти — ще в серпні 1892 року, і вже за місяць його витрати окупилися, і він став отримувати щедрі прибутки. Алжирська версія danse du ventre приваблювала особливо багато глядачів, щойно ті зрозуміли, що оті загадкові слова означають танець живота. Ходили чутки про шалений танок напівголих дівчат, але видовище виявилося вишуканим, стилізованим і доволі цнотливим. «Люди сунули юрбами, — згадував Блум. — То була просто золота жила».

Зі своїм хистом до імпровізації Блум спричинився до ще однієї деталі, яка відтоді назавжди стала частиною американського сприйняття Близького Сходу. Члени «Прес- клубу» Чикаго запросили його показати danse du ventre просто в їхньому закладі. Ніколи не оминаючи можливостей безкоштовної реклами, Блум одразу погодився і разом із дюжиною танцівниць поїхав до клубу. Однак після приїзду виявилося, що в клубі з музики був тільки самотній піаніст, який не мав жодного уявлення про мелодію, якою супроводжується такий екзотичний танок.

Блум хвильку подумав, промугикав мотив, а тоді награв його одним пальцем на піаніно:

Усе наступне століття ця мелодія та її варіації будуть використовуватися в низці дешевих кінофільмів, здебільшого як супровід хвилеподібної появи кобри з кошика. На цю ж мелодію співається пісенька зі школярського фольклору: «Де французи всі ходять без трусів…»

Блум пошкодував, що не оформив авторські права на цю мелодію. А могли б бути мільйонні гонорари…

Із Занзібару надішли сумні новини: пігмеїв не буде. Лейтенант Шнуфельдт загинув за загадкових обставин.

У пресі друкувалися й усілякі поради, здебільшого їхнім джерелом був Нью-Йорк. Найбільш ущипливі писав такий собі Ворд Мак-Аллістер, журналіст на всі руки й головний лизоблюд дружини Вільяма Астора — світської імператриці Нью-Йорка. Вражений побаченим на День посвяти, сумішшю верхів і низів суспільства в таких масштабах і в такій неестетичній близькості, Мак-Аллістер у своїй колонці часопису «Нью-Йорк ворлд» зазначав: «Нашим світським людям потрібна не кількість, а якість. Гостинність до всього роду людського без винятку небажана».

Він закликав чиказьких хазяйок взяти уроки у французьких кухарів з метою підвищення кваліфікації. «Нині сучасне суспільство ніяк не може обійтися без французьких шеф-кухарів, — писав він. — Людина, звична до ніжного яловичого філе, паштету з черепахи, фуа-ґра, індички з трюфелями тощо не сяде за стіл, де стоятиме варена бараняча нога з ріпою». Річ у тому, що Мак-Аллістер не жартував.

І це ще не все. «Також я би нагадав вам, що в них не заведено робити вино занадто frappé[40]. Нехай пляшку буде поставлено у відерце, і подбайте, щоб шийка пляшки була вільна від льоду. Адже, з огляду на кількість вина в шийці пляшки, охолодиться передусім воно. Через двадцять п’ять хвилин після того, як ви поклали ваше вино в відерце — воно буде в чудовому стані для безпосередньої подачі на стіл. Під чудовим станом я маю на увазі те, що вино, налите з пляшки, міститиме маленькі частинки льоду. Це і є справжнє frappé».

На це «Chicago Journal» зреагував так: «Мер не буде занадто frappé своє вино. Він охолодить його якраз настільки, щоб гість міг здмухнути піну зі свого келиха без вульгарної демонстрації сили губ і легенів. Його бутерброди з шинкою, пончики та ірландська перепілка, котру в Бриджпорті величають свинячою ногою, стануть вершиною кулінарного мистецтва». В одній чиказькій газеті Мак-Аллістера назвали не дуже приємними, співзвучними з його прізвищем словами «A Mouse Colored Ass» (наприкінці ХІХ століття це перекладалося як «мишастий осел»).

Така дотепна відповідь повеселила Чикаго, принаймні більшість містян. Проте на певному рівні зауваження Мак-Аллістера кололи очі. Мак-Аллістер висловлювався особливо зверхньо, але всім було зрозуміло, що за ним стоїть істинно аристократичний дух Нью-Йорка. У чиказької еліти завжди був глибокий комплекс меншовартості. Діловими навичками та кмітливістю до чиказців дорівнятися не міг ніхто, але серед представників міської верхівки поширене було таємне переймання: місто у своєму потужному комерційному поступі не розвиває в людях їхні кращі риси. Виставка мала стати таким собі величезним білим прапором, яким Чикаго махатиме перед місіс Астор. Виставка з усіма цими розкішними класичними будівлями, повними витворів мистецтва, з чистою водою й електричним освітленням, із навіть більшою, ніж треба, кількістю поліції — то була совість Чикаго, і місто дуже хотіло, щоб вона з’явилися.

Бьорнем особливо яскраво втілював отой чиказький комплекс. Після того, як йому відмовили у вступі до Гарвардського та Єльського університетів, у «правильному» початку кар’єри, він став сором’язливим знавцем прекрасного. Він влаштовував концерти вдома й на роботі, належав до найкращих клубів, колекціонував найкращі вина, а тепер очолював найбільшу мирну кампанію за всю історію Америки. А проте у світській хроніці ніколи не писали про сукню його дружини, коли вони разом ходили до оперного театру, як розповідалося про вечірнє вбрання мадам Палмер, Пуллмен чи Армор. Ярмарок мав стати спокутою для Бьорнема та для Чикаго. «Іноземці уже визнають нашу матеріальну велич і те, що ми близькі до досконалості в нашому виробництві й торгівлі, — писав він. — А водночас заявляють, що ми не досягли таких висот у культурі. Думка та праця нашої організації від самого початку спрямовані на те, щоб зруйнувати таке усталене враження».

Також поради виходили цілими книжками. Аделаїда Голлінґворт вирішила на честь Всесвітньої виставки видати незадовго до цієї події понад сімсотсторінкову «Колумбійську кулінарну книгу». Хоча в цій книжці й були переконливі рецепти холодцю з кукурудзяним борошном, яловичих щік, печеної телячої голови, а також поради з приготування єнота, посума, бекаса, чайки й чорних дроздів (пиріг із дроздами) а також «як смажити білку чи готувати з неї рагу або фрикасе», то було значно більше, ніж просто кулінарна книга. Голлінґворт характеризувала її як загальний посібник для молодих господинь із мирного, оптимістичного й гігієнічного господарства. Жінка має задавати тон усьому дню. «Сніданковий стіл не повинен являти собою низку рецептів з лікування від поганих снів і пригніченості, він має стати тим місцем, де звучить перша радісна нота дня». Місцями поради Голлінґворт мали певні вікторіанські специфічні риси. У порадах із прання шовкової білизни було сказано: «Якщо предмет чорний, додайте трохи амонію замість кислоти у воду до полоскання».

Однією з постійних тогочасних негараздів був «неприємний запах від ніг», з огляду на поширену звичку мити ноги раз на тиждень. Щоб побороти цю проблему, Голлінґворт радила: «Візьміть одну частину соляної кислоти на десять частин води; натирайте розчином ноги щовечора перед відходом до сну». Щоб з рота не пахло цибулею, випийте міцної кави. Устриці — найкраща принада на щурів. Щоб вершки краще збивалися, додайте піщинку солі. Щоб молоко довго не скисало, додайте хрону.

Голлінґворт також давала мудрі медичні поради, як-от: «Не сидіть між хворим на лихоманку й вогнем» — і наводила всілякі способи невідкладної медичної допомоги, наприклад у разі випадкового отруєння. Серед способів, які добре викликають блювоту, був і такий, як тютюновий клістир.

Якоб Рііс, журналіст із Нью-Йорка, який заповзявся відкрити читачам жахливі умови життя американської бідноти, прибув до Чикаго, маючи наразі серйозніші плани. У березні він виступав з промовою в «Галл-гаусі», новітньому соціальному центрі, заснованому Джейн Аддамс — «святою Джейн». «Галл-гаус» став бастіоном прогресивної думки, повним вольових молодих жінок, «між яких, — як описував один відвідувач, — інколи трапляються й серйозні, запобігливі й люб’язні чоловіки, які, перепрошуючи, тихенько ходять із кабінету до кабінету». Кларенс Дарроу регулярно ходив пішки з поблизького «Рукері» до «Галл-гаусу», де його інтелект і вміння співчувати знедоленим викликали захоплення, але позаочі обговорювався його неохайний одяг і далека від ідеалу особиста гігієна.

У той час, коли Рііс мав виступати, він і Аддамс були двома найвідомішими американцями. Рііс обійшов найгірші квартали Чикаго й оголосив їх ще гіршими за будь-що, бачене ним у Нью-Йорку. У своїй промові він торкнувся того, що насувається Всесвітня виставка, і нагадав слухачам: «Варто зайнятися прибиранням, так би мовити, вдома, дати лад своїм вулицям і провулкам; навіть за найгіршої пори в нас, у Нью-Йорку, не бувало такого бруду».

Власне, Чикаго уже намагався дати собі лад — і чистота виявилася неабияким випробуванням. Місто зібралося на силі прибирати все сміття, оновити покриття на вулицях і провулках. Доручило інспекторам із задимленості скласти нове розпорядження проти диму. Газети оголошували хрестовий похід проти брудних провулків і надлишкових димів, писали про найгірших порушників чистоти — серед таких опинився й нещодавно відкритий Храм масонського братства, побудований Бьорнемом; цю будівлю «Chicago Tribune» уподібнила до Везувію.

Керрі Ватсон, головна мадам Чикаго, вирішила навести лад і у власних володіннях. Її бордель уже був розкішним — там за кеглі в боулінгу правили пляшки холодного шампанського, — але тепер вона вирішила збільшити кількість номерів і подвоїти штат.

Вона, як і решта господарів борделів, передчувала сплеск попиту. І вони не розчарувалися. Їхні клієнти, очевидно, також. Пізніше інша мадам, яку звали Чикаго Мей, згадувала той шалений рік не без відрази: «Які жахливі речі виробляли деякі дівчата! Як згадаю, мені просто недобре стає. Самі тільки згадки подробиць деяких з отих “цирків” — не для друку. На мою думку, навіть Рим у його найгірших виявах не порівняти з тими страшними днями в Чикаго».

Чоловік, який допомагав зробити Чикаго таким прихильним до Керрі Ватсон і Чикаго Мей, а також Міккі Фінна й «Лазника» Джона Кофліна та кількох тисяч інших господарів салунів та гральних закладів, — то був Картер Генрі Гаррісон, який за чотири терміни на посаді мера зробив чимало для того, щоб Чикаго стало місцем, де до людських вад ставилися поблажливо, навіть коли за тими вадами стояли великі амбіції. Програвши вибори 1891 року, Гаррісон почав володіти газетою «Chicago Times» і став у ній редактором. Наприкінці 1892 року він, однак, дав усім зрозуміти, що радо став би «мером ярмарку» і керував би містом у його зоряний час, але стверджував, що лише очевидні ознаки бажання громадськості можуть змусити його взяти участь у виборчій кампанії. Громадську підтримку він одержав. По всьому місту стали виникати асоціації Картера Г. Гаррісона, і ось на початку 1893 року Картер став одним із двох кандидатів від Демократичної партії, другим був Вашингтон Гізінґ, редактор потужної німецькомовної щоденної газети «Staats-Zeitung».

Усі газети в місті, крім його власної «Times» були налаштовані проти Гаррісона, так само, як Бьорнем і більшість передових чиказців. На думку Бьорнема та всіх решти, нове Чикаго, втілене в Білому місті, що зростає в Джексон-парку, вимагає нового голови, і аж ніяк не Гаррісона.

Легіони міських робочих людей із ними не погоджувалися. Вони завжди сприймали Гаррісона як свого, «нашого Картера», хоча він і походив із кентуккійських плантаторів, закінчив Єльський університет і вільно володів французькою та німецькою, міг цитувати напам’ять довгі фрагменти з Шекспіра. Він пробув на посаді мера чотири терміни; п’ятий термін у рік великого ярмарку видавався цілком доречним — районами міста котилася хвиля ностальгії.

Навіть суперники визнавали, що Гаррісон, попри своє привілейоване походження, був дуже переконливим кандидатом для нижчих верств міста. Він був особою магнетичною. Він умів і бажав говорити з будь-ким про будь-що та вмів опинитися в центрі будь-якої розмови. «Усі його друзі це помічали, — згадував Джозеф Міділл, колишній спільник, а пізніше — найзапекліший суперник Гаррісона, — вони тільки жартували й усміхалися, визнаючи це, і називали цей феномен “картер-гаррісонія”». Навіть у шістдесят вісім років Гаррісон випромінював силу й енергійність, і жінки загалом погоджувалися, що він став красивішим, ніж був у п’ятдесят. Він двічі став удівцем і, за чутками, мав значно молодшу коханку. У Кратера були сині очі з великими зіницями й лице практично без зморщок. Свій юнацький дух він пов’язував із великим дозами ранкової кави. Його дивацтва викликали симпатію. Він любив кавуни; у сезон він їх їв тричі на день. Також він мав слабкість до взуття (кожного дня тижня взував інші черевики) і до шовкової білизни. Майже кожен бачив, як Гаррісон їде вулицями верхи на своїй білій кобилі кентуккійської породи в м’якому капелюсі з опущеними крисами, залишаючи за собою слід сигарного диму. У промовах під час своєї кампанії він часто звертався до опудала орла, що його носив з собою як реквізит. Міділл звинувачував його в потуранні найницішим інстинктам міста й водночас називав його «найдивовижнішою людиною, яка будь-коли жила в Чикаго».

На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся Гаррісон. Республіканці обрали Семюела В. Еллертона, багатого м’ясного промисловця з Прейрі-авеню. Найбільші й найвпливовіші газети відверто об’єдналися в підтримці Еллертона й боротьбі проти Гаррісона.

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.

Щиро,

П. Ю. Дж. Прендерґаст»

І знову щось у цій картці привернуло увагу Трюда. Чимало інших адресатів послань Прендерґаста теж звертали на них увагу, незважаючи на гори пошти від справжніх колег і товаришів, адже в цей час кожен, хто вмів писати, писав листи. У цих айсбергах слів, що пливли в ХХ століття, картка Прендерґаста — то лише один малий кристалик, що зблискує божевіллям, благає, щоб його взяли й поклали в кишеню.

І це послання Трюд також зберіг.

У квітні 1893 року громадяни Чикаго обрали Картера Генрі Гаррісона на п’ятий термін. Готуючись до ярмарку, він замовив двісті бочок віскі для розваги поважних осіб.

А от про Патріка Юджина Джозефа Прендерґаста він не подумав.

Запрошення

На той час Голмс відклав будь-які інші операції з майном Мінні. Мінні розповіла своїй сестрі Анні про передавання землі в Форт-Ворті, і тепер Голмс відчув: Анна починає будувати підозри щодо його істинних намірів. Але це його не дуже турбувало. Розв’язати цю проблему було дуже просто.

Одного ясного та свіжого весняного дня, наче в пориві дивацтва на рівнодення, Голмс запропонував Мінні запросити сестру до Чикаго на Всесвітню виставку. Його коштом.

Мінні дуже зраділа й негайно написала про цю добру новину Анні, і та одразу погодилася. Голмс знав, що так і буде, — а як же інакше? Сама тільки можливість побачитися з Мінні уже була привабливою. А коли додати Чикаго й великий ярмарок, то все це разом стає занадто великою спокусою, щоб від неї відмовитися, незалежно від думки Анни про його стосунки з Мінні.

Мінні ледве змогла дочекатися кінця навчального року, коли сестра нарешті могла залишити свої обов’язки в академії містечка Мідлотіан. Мінні збиралася показати Анні всі дива Чикаго — і хмарочоси, і крамницю Маршалла Філда, і «Аудиторіум», і, звичайно ж, виставку, — але над усе вона бажала познайомити Анну із власним дивом, містером Генрі Ґордоном. Зі своїм Гаррі.

Нарешті Анна зможе покласти край своїм підозрам.

Останні приготування

У перші два тижні квітня 1893 року погода була чудова, але траплялося чимало інших лих. Загинуло четверо будівельників виставки: двоє розбили голови, двоє від електрошоку. Разом із ними протягом того року загиблих стало сім. Теслі-профспілковики, які працювали на виставці, вирішили з огляду на своє значення на завершальному етапі будівництва зловити момент і застрайкували, вимагаючи мінімальної профспілкової платні та інших поступок, які давно вимагалися. Тільки одна з восьми веж оглядового колеса Ферріса була на своєму місці, ремонт Будинку виробників і вільних мистецтв ще не закінчився. Кожного ранку сотні людей підіймалися на його дах; щовечора вони прудко спускалися довгою густою вервечкою, що здалеку нагадувала мурашину дорогу. «Банда білильників» Френка Міллета енергійно фарбувала будівлі на Почесному дворі. Місцями тиньк уже почав тріскатися та обсипатися. Територією ходили спеціальні бригади, які латали такі дефекти. Атмосфера «тривожно напруженої праці» нагадала Кендейс Вілер, яку запросили декорувати Будинок жінок, «безладне господарство в чеканні гостей».

Незважаючи на страйк теслярів і те, скільки роботи ще лишалося попереду, Бьорнем почувався оптимістично, на його настрій впливала добра погода. Зима була довга й холодна, але тепер у повітрі пахло першими квіточками й вологою землею. Він відчував, що його люблять. Наприкінці березня його вшанували на справжній учті, яку влаштував головним чином Чарльз Мак-Кім у Нью-Йорку в старому Медісон-сквер-ґардені, елегантній споруді в мавританському стилі, яку спроектував партнер Мак-Кіма Стендфорд Вайт. Мак-Кім доручив Френкові Міллету подбати, щоб на бенкет прибули щонайкращі художники країни, і їх посадовили поряд із найкращими письменниками й архітекторами та їхніми покровителями — зокрема Маршаллом Філдом і Генрі Віллардом, і вони весь вечір вітали Бьорнема — заздалегідь — із тим, що він здійснив неможливе. І звичайно, вони частувалися, як боги. Ось меню:

Устриці з Блю-пойнт àl’Alaska.

Sauternes.

Перші страви:

Consommé весняне. Крем-суп із селери.

Amontillado.

Холодні закуски:

Тюфтелі «шатобріан», солоний мигдаль.

Оливки й т. ін.

Риба:

Смугастий окунь у голландському соусі.

Картопля по-паризькому.

Miersfeiner. Moet et Chandon. Perrier Jouet, екстрасухе.

Гарячі закуски:

Яловиче філе з шампіньйонами.

Зелена квасоля. Картопля «дюшес».

Основна страва:

Теляча загрудинна залоза у вигляді котлети.

Горошок.

Сорбет:

Римська фантазія.

Цигарки.

Печеня:

Качка червоноголова. Салат-латук.

Pontet Canet.

Десерт:

Мідії «фантазія». Тістечка асорті. Цукерки. Пті-фур.

Фрукти асорті.

Сири:

Рокфор, камамбер.

Кава.

Apollinaris[41].

Коньяк. Лікери. Сигари.

У газетах писали, що був там і Олмстед, але насправді той перебував в Ешвіллі (Північна Кароліна), працював над маєтком Вандербільта. Його відсутність викликала чутки, ніби він не прибув, бо образився, що його не запросили на чільне місце, й тому, що в запрошеннях головними мистецтвами називали тільки живопис, архітектуру та скульптуру, а про ландшафтну архітектуру не йшлося. Хоч і правда те, що Олмстед всю свою кар’єру боровся за визнання ландшафтної архітектури окремою сферою мистецтва, відмовитися від бенкету через образу було не в його характері. Найпростіше пояснення видається найкращим: Олмстед хворів, його робота всюди відставала, він не любив церемоній, а найдужче йому не подобалося далеко їздити, особливо в міжсезоння, коли у вагонах, навіть у найкращих пульманівських, могло бути занадто жарко або занадто холодно. Якби він був присутній, то почув би, як Бьорнем звертається до гостей із такими словами: «Кожному з вас відоме ім’я і геній того, кому належить усіляка симпатія і довіра американських митців, творця вашого парку й багатьох інших міських парків. Він — ваш найкращий учитель і постійний порадник. У найвищому розумінні слова він створив проект виставки. Це — Фредерік Ло Олмстед… Він художник, який створює озера й лісисті видолинки, лужки, береги й пагорби, порослі лісом; схили гір і океанські краєвиди. Він би мав цього вечора стояти там, де стою зараз я».

Це не означало, що Бьорнем мав бажання сісти. Він насолоджувався увагою до своєї особи й захоплено розглядав гравійовану срібну «чашу миру» з вином, з якої відпивав ковток кожен за столом — попри те, що в місті ходили тиф, дифтерія, туберкульоз і пневмонія. Він знав, що похвали всі занадто ранні, але бенкет натякав на більшу славу, якої він заживе, коли виставка скінчиться, звичайно, а тому разі, коли вона відповідатиме найкращим очікуванням світу.

Без сумніву, зроблено було багато. Шість найбільших будівель виставки здіймалися над центральним двором, значно потужніші й помпезніші, ніж будь-хто міг уявити. Позолочена «Статуя Республіки» Деніела Честера Френча, яку прозвали «Велика Мері», стояла посеред басейну, довершена й сяюча. Разом із постаментом Республіка була заввишки майже 34 метри. Ще понад двісті інших будівель, що їх звели корпорації та уряди інших країн, рясніли в просторі навколо. «White Star Line» збудувала милий маленький храм на північно-західному березі лагуни навпроти Лісового острова, сходи від нього спускалися до води. Страхітливі гармати Круппа поставили в павільйоні біля озера на південь від Почесного двору.

«Масштаби всього задуму видаються дедалі більш вражаючими в міру завершення роботи», — писав Мак-Кім до Річарда Ганта. Дещо занадто вражаючими, в’їдливо відзначав він, принаймні в разі Будинку виробників і вільних мистецтв. Його власний Будинок сільського господарства, писав він, «напевно, постраждає від порівняння з велетенським сусідом, розміри якого — 65,5 метра заввишки — поглинуть і нас, і все навколо». Він розповів Ганту, що провів два дні з Бьорнемом, зокрема дві ночі ночував у «халабуді». «Він так само старанно виконує свої обов’язки й має добрий вигляд, і ми всі глибоко йому зобов’язані за його постійну пильність і увагу до наших найменших побажань».

Навіть страйк теслярів на стурбував Бьорнема. Здається, було стільки безробітних теслярів, які не належали до профспілок, які могли зайняти місце відсутніх страйкарів. «У цьому я нічого не боюся», — писав він 6 квітня дружині Марґарет. День був холодний, але «ясний, сонячний і красивий, чудовий день для життя і праці». Робітники прилаштовують «оздоби», писав він. «Учора до лагун пустили багато качок, і вони задоволено плавають і цілком тішаться цим ранком». Олмстед замовив понад вісімсот качок і гусей, сімсот голубів, і заради акцентів певну кількість екзотичних птахів, зокрема чотирьох білих чапель, чотирьох лелек, по парі бурих пеліканів і фламінго. Поки що у воду випустили лише звичайних білих качок. «За два-три дні, — писав Бьорнем, — усі птахи будуть на воді, яка уже починає більше тішити око, ніж рік тому». Погода залишалася чудовою: свіжою, ясною і сухою. У понеділок 10 квітня він написав Марґарет: «Я дуже щасливий».

За кілька днів його настрій змінився. Ходили розмови, що інші профспілки можуть долучитися до страйку теслярів і зупинити всю роботу в Джексон-парку. Раптом з’явилося відчуття, що недостатня готовність виставки ховає в собі небезпеку. Будівництво складів для експонатів у північній частині території ще тільки мало розпочатися. Усюди, хоч куди б глянув Бьорнем, він бачив рейки й тимчасові доріжки, порожні вагони та ящики. Стружка перекотиполем качалася територією. Незавершений вигляд парку розчаровував його, і він дорікав дружині: «Чому ти не пишеш мені щодня? — питав він у вівторок. — Я марно чекаю на твої листи».

Він тримав фотографію Марґарет у своєму кабінеті. Щоразу проходячи повз неї, він брав її в руки й ніжно на неї дивився. Того дня, розповів він їй у листі, він уже поглянув на неї десять разів. Він розраховував на відпочинок після 1 травня, але тепер зрозумів, що напруга триватиме ще довго. «Громадськість сприйматиме роботу як повністю готову, і я був би радий, коли б так і було насправді. Мабуть, у кожного, хто бере участь у перегонах, бувають хвилини напіввідчаю, особливо недалеко від кінця — і не можна їм піддаватися».

Марґарет надіслала йому конюшину з чотирма листочками.

На території виставки була метушня і безлад, але не поруч на п’ятнадцяти акрах, на яких Буффало Білл збирався проводити своє шоу, котре тепер дістало офіційну назву «Дикий Захід Буффало Білла та група бравих вершників з усього світу». Він зміг відкрити своє шоу 3 квітня й одразу заповнив усі вісімнадцять тисяч місць навколо арени. Глядачі заходили крізь браму із зображенням Колумба з одного боку, під написом: «Гроза морів, найперший піонер», а з другого був намальований Буффало Білл і написано: «Гроза прерій, останній піонер».

Арена разом із табором займала 15 акрів. Сотні індіанців, солдатів і працівників спали в наметах. Енні Оуклі завжди створювала навколо свого намету домашній затишок: біля нього розташовувався у вазонах цілий сад: примули, герань і троянди. У її наметі стояла кушетка, лежали шкури пум, аксмінтерський килим[42], крісла-гойдалки й усілякі предмети домашнього побуту. Ну і, звичайно, багата колекція зброї.

Буффало Білл завжди починав свої вистави з пісні «Зоряний прапор» у виконанні ковбойського ансамблю. Потім відбувався «Великий парад»: американські, англійські, французькі, німецькі та російські солдати проїжджали верхи навколо арени. Потім виходила Енні Оуклі й розносила низку надскладних мішеней. Вона несхибно влучала. Також у виставі показували напад індіанців на диліжанс, на дедвудський поштовий фургон, а Буффало Білл разом зі своїми помічниками приходили на допомогу жертвам нападу. (У ранішій версії вистави, яку показували в Лондоні, індіанці нападали на карету, яка везла повз Віндзорський замок чотирьох королів і принца Вельського. За кучера був сам Буффало Білл.) Далі в програмі Коді й сам демонстрував неабияку влучність пострілу: скакав верхи навколо арени й розбивав прострілами з вінчестера скляні кулі, які кидали в повітря асистенти. Кульмінацією вистави був «Напад на хатинку поселенців»: індіанці, які перед тим «убивали» і солдатів, і мирне населення, уже інсценізували напад на хатинку, повну білих поселенців, і зазнавали нищівної поразки від Білла та групи ковбоїв, які хоробро відстрілювалися холостими. Із наближенням сезону Коді замінив цей напад більш драматичною постановкою — «Битвою при Літтл-Біґгорні… з історично бездоганним відтворенням сцени останнього бою Кастера[43]».

Унаслідок виставки сімейне життя полковника Коді похитнулося. Через гастролі він не часто бував у своєму домі в Норт-Платті (штат Небраска), але його відсутність не була головною проблемою. Білл любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Якось його дружина Луїза (Лулу) приїхала в Чикаго, бажаючи зробити чоловікові приємний сюрприз. Але виявилося, що дружина Білла вже приїхала. На рецепції готелю працівник повідомив, що проведе її в номер «Містера й місіс Коді».

Боячись, що масштабніший страйк поставить під загрозу весь ярмарок, навіть знищить його, Бьорнем розпочав перемовини з теслями та робітниками по металу й домовився встановити мінімальну платню, а за додаткові години платити в півтора раза більше, а за неділі та свята, зокрема й День солідарності трудящих — удвічі. Профспілковики, у свою чергу, підписали угоду працювати до кінця виставки. Очевидне полегшення Бьорнема вказує на те, що його бравада перед тим була лише позірною. «Ти можеш лише уявити собі, я втомився, але лягаю спати щасливим», — писав він до дружини. На міру втоми вказує й плутаний синтаксис, при тому, що зазвичай Бьорнем уважно за ним стежив. «Ми сиділи з раннього вечора до дев’ятої години. Доки не скінчиться виставка, таке випробування, мабуть, не повториться, тож твій образ неймовірно ніжно дивиться на мене зі столу».

Бьорнем стверджував, що угода стала перемогою для виставки, але по суті поступки, які він зробив, зумовили прорив для професійних об’єднань, і підписані контракти стали прикладом для наслідування інших профспілкових діячів. Капітуляція організаторів виставки надала сил американському — і чиказькому — вже потужному робітничому руху.

Олмстед повернувся до Чикаго в товаристві своєї постійної трійці недуг — і виявив, що територія аж гуде, а Бьорнем перебуває на ній просто-таки всюди одночасно. У вівторок 13 квітня Олмстед писав своєму синові Джону: «Кожен тут щосили поспішає, більшу метушню просто годі уявити». Над голою землею носився вітер і здіймав хмари пилу. Потяг за потягом везли експонати, які треба було встановити вже давно. Затримка встановлення означала, що доводилося залишати на місці тимчасові рейки й доріжки. Два дні по тому Олмстед писав: «Нам доведеться відповідати за затримку всіх, бо їхня робота зараз нам усюди на заваді. У кращому разі найважливішу частину нашої справи доведеться робити вночі після відкриття Виставки. Не бачу жодного способу якось подолати цю мішанину, але тут тисячі людей працюють під керівництвом різних начальників, і я маю надію, що поступово їхні зусилля зійдуться в одне ціле».

Частину провини за незавершеність ландшафту він узяв на себе: не зумів знайти гідного довіри уповноваженого в Чикаго після смерті Гаррі Кодмена. 15 квітня 1893 року він писав до Джона: «Боюся, ми припустилися помилки, настільки довіривши справу Ульріхові з Філом. Ульріх, маю надію, не є свідомо нечесною людиною, але він настільки впертий, що через це готовий на обман і хитрощі, йому не можна довіряти. Він витрачає більшу частину своєї енергії на те, чим узагалі не слід займатися… Я не можу довіряти йому день при дні».

Розчарування в Ульріхові в нього більшало, довіри меншало. Згодом в іншому листі до Джона він сказав: «Ульріх мимоволі невірний нам. Складність у тому, що він є людиною амбітною і честолюбною понад міру; він більше хоче показати себе надзвичайно активним, старанним і всіляко корисним, ніж досягти гарних результатів у Л. А. [44]».

Особливі підозри в Олмстеда викликало рабське запобігання Ульріха перед Бьорнемом. «Він — усюди на території, зайнятий ледь не всіма справами, а містер Бьорнем і кожен із голів відділів увесь час гукають: “Ульріху!” Ходячи територією з Бьорнемом, я помітив, що він раз у раз каже своєму секретареві: “Скажіть Ульріху, хай…” зробить те чи інше. Я заперечую, але користі від цього мало. Я ніколи не можу знайти його на робочому місці, якщо не призначу зустріч спеціально, і то йому нетерпеливиться швидше скінчити й піти».

У глибині душі Олмстед боявся, що Бьорнем замість нього почне дослухатися до думки Ульріха. «Мабуть, наш час уже добіг кінця — наша співпраця скінчилася, і боюся, що Бьорнем уже налаштований відпустити нас і довіряти лише Ульріхові, адже Бьорнем не настільки компетентна особа, щоб розуміти некомпетентність Ульріха й необхідність продуманих рішень. Мушу бути дуже обережним, щоб не наганяти на Бьорнема нудьгу: адже він надзвичайно перевантажений».

Швидко поставали й інші перешкоди. Не підвезли важливий вантаж із рослинами з Каліфорнії, при тому, що матеріалу до посадки й так критично бракувало. Навіть чудова погода, яка стояла перші два тижні квітня, спричиняла затримки. Дощу не було, постачання води на території парку ще не було належно організовано, отже, Олмстед не міг засаджувати голі ділянки землі. Пил, який здіймався з вітром — «жахливий пил», за його словами, «регулярні пустельні бурі», — й надалі колов очі й кидав дрібні камінці в запалений рот. «Я намагаюся зрозуміти, чому видається, що в нас зроблено так мало… — писав він. — Гадаю, громадськість на якийсь час дуже розчарується в нашій праці, буде незадоволена, і виникне необхідність у сильній руці, яка ближчими тижнями не даватиме Ульріхові спрямовувати енергію в невідповідних напрямках».

21 квітня Олмстед знову опинився в ліжку «із хворим горлом, болючим зубом і такими болями, які заважають спати».

Попри все це, він поступово почав дивитися на все оптимістичніше. Коли він не зосереджувався на безпосередніх затримках і дволикості Ульріха, то помічав поступ. На бережках Лісового острова якраз почали рясніти свіжа зелень і цвіт, а японський храм Ху-ден, створений у Японії і зібраний на місці японськими майстрами, практично не відвертав око від лісових хащ. Електричні човники прибули й виявилися дуже симпатичними, саме такими, як сподівався Олмстед, а птаство на лагунах створювало чарівні сплески енергії на противагу статичним білим масам Почесного двору. Олмстед визнавав, що для робітників Бьорнема неможливо завершити фарбування і латання будівель до 1 травня і що його власна робота буде далекою від завершеності, але покращення ситуації було для нього очевидне. «Залучено більше людей, — писав він, — і кожен день видно з праці».

Проте й ця іскорка оптимізму була готова згаснути: потужний циклон насувався до Чикаго з прерій.

У цей період (точна дата невідома) молочник Джозеф Мак-Карті зупинив свій візок біля чиказького парку Гумбольдта. Було близько одинадцятої години ранку. Його увагу привернув якийсь чоловік у парку. Молочник зрозумів: він знає цього чоловіка: то Патрік Прендерґаст, поширювач газет з «Inter Ocean».

Химерним було те, що Прендерґаст ходив колами. А ще дивніше — він ходив, закинувши голову й насунувши капелюх на обличчя.

На очах у Мак-Карті Прендерґаст наскочив на дерево.

Почалися дощі. Спочатку Бьорнема це не турбувало. Дощ прибив пил, що здіймався від незасаджених ділянок, яких, на жаль для нього, було забагато, дахи вже збудовано, навіть на Будинку виробників і вільних мистецтв.

«Іде дощ, — писав Бьорнем до Марґарет у вівторок 18 квітня, — і я вперше кажу про це: ну й нехай. Мої дахи нарешті в такому чудовому стані, що не бояться протікань».

Але дощ тривав і посилювався. Уночі проти електричних ліхтарів він падав так густо, що струмені води майже не просвічували. Пилюку він перетворив на грязюку, в якій грузли коні й буксували фургони. І він знайшов дірки в дахах. У середу вночі над Джексон-парком пройшла особливо потужна злива, і незабаром зі скляної стелі Будинку виробників і вільних мистецтв линули шістдесятиметрові струмені води — просто на експонати. Бьорнем об’єднав зусилля цілої армії робітників і охорони, які півночі боролися з протіканням у будівлі.

«Минулої ночі була найстрашніша буря, яку ми тільки бачили в Джексон-парку, — писав Бьорнем до Марґарет у вівторок. — Не пошкодило ні будівлі, ні територію, тільки дах Будинку виробників потік зі східного боку, і ми до півночі накривали товари, щоб вони не промокли. В одній газеті написали, що ген. дир. Девіс був там і про все дбав, що не залишив будівлю, поки все не поладнали. Звісно, містер Д. і близько нічого такого не робив».

Здається, дощ наочно продемонстрував, скільки роботи насправді залишилося. Того самого вівторка Бьорнем написав Марґарет ще одного листа: «Погода тут дуже погана, і це триває від минулого вівторка, але я тримаюся, хоча перед нами ще гігантська робота… Останній місяць вона була надзвичайно напружена. Тобі важко навіть уявити. Сам дивуюся своєму спокою за отаких умов». Але ця пригода, зазначає Бьорнем, випробувала його помічників: «Навантаження показує, хто з них викуваний з доброго металу, а хто ні. Маю тобі сказати, мало хто з них за цих умов перебуває на належній висоті, але є й цілком надійні люди. Решту треба підганяти в будь-яку пору дня, і від них я дуже втомлююся».

Як завжди, він сумував за Марґарет. Вона була не в місті, але мала прибути на відкриття. «Я буду тебе виглядати, люба моя дівчинко, — писав він. — Коли приїдеш, матимеш здатися!»

Як для такої стриманої доби й для самого Бьорнема, то був лист, від палкості якого міг загорітися конверт.

Щодня те саме: затуманені вікна, папір склеюється від повсюдної сирості, демонічні оплески дощу б’ються в дах, усюди тхне потом і мокрою вовною, особливо в робітничій їдальні в обідню пору. Дощ пробирався під ізоляцію і призводив до коротких замикань. Біля оглядового колеса Ферріса насоси, призначені для того, щоб прибирати воду з котлованів, працювали цілодобово, але все одно не могли впоратися з такою зливою. Дощ лив крізь стелю Будинку жінок і зупиняв встановлення експонатів. На «Мідвеї» мерзли єгиптяни, алжирці й напіводягнені даґомейці. Лише ірландці в ірландському селищі місіс Гарт, здається, стоїчно терпіли негоду.

Олмстеда дощ особливо засмучував. Землю, вже вологу, заливало, вода стояла в кожній ямці на дорозі. Калюжі перетворилися на озера. Колеса важко навантажених фургонів вгрузали в багнюку й лишали глибокі вм’ятини — їх також треба було потім засипати, розрівнювати та вкривати дерном.

Незважаючи на дощ, темп роботи посилився. Олмстед був вражений самими лише цифрами — тим, скільки працівників було залучено. 27 квітня, за три дні до відкриття, він написав до своєї фірми: «Я писав вам, що на території працюють 2 тисячі людей, — і це була дурниця. 2 тисячі людей працюють безпосередньо на містера Бьорнема. Цього тижня кількість робітників понад 4 тисячі — і то виключно від забудовників. А якщо взяти тих, хто працює і на забудовників, і на концесіонерів — вийде 10 тисяч людей, і буде навіть більше, коли певних робітників можливо буде найняти ще. Наша праця дуже відстає, бо неможливо знайти відповідну кількість працівників». (Він сильно недооцінив масштаби: у завершальні тижні в парку працювало загалом майже двадцять тисяч людей.) Рослин і далі катастрофічно бракує, бідкався Олмстед. «Здається, усі ресурси, пов’язані з ними, нас підвели, і в результаті рослин помітно бракуватиме».

Але його хворий зуб принаймні почувався вже краще, і Олмстед уже не був прикутий до ліжка. «Виразка коло зуба загоїлася, — писав він. — Я маю й далі харчуватися самим хлібом і молоком, але сьогодні я вже виходив на дощ, і мені кращає».

Того самого дня, однак, він написав Джонові особистого листа, значно похмурішого: «Нам не щастить. Знову злива». Бьорнем намагався добитися від нього, щоб він якнайшвидше надав Почесному двору презентабельної форми, наприклад загадав своїм працівникам наставити на терасах вазонів із рододендронами й пальмами, а якраз такого тимчасового блиску Олмстед не терпів. «Мені це все не подобається», — писав він. Він відкинув варіант «звернутися до тимчасових косметичних засобів, призначених просто для того, щоб створити вбоге видовище для відкриття виставки». Він розумів, що одразу після відкриття все доведеться переробляти наново. Його недуги, розчарування і пришвидшення темпів праці тиснули на нього та змушували почуватися старшим. «Дієта з умовного столу в їдальні, галас, метушня, оці калюжі вельми незручні для старого кволого чоловіка, а моє горло й рот і досі в такому стані, що я мушу сьорбати рідкий харч».

Проте Олмстед не здавався. Незважаючи на дощ, він мотався територією і керував посадкою та дернуванням, а щоранку на світанку ходив на нараду керівників до Бьорнема. Від напруги й вогкості йому стало гіршати. «Я застудився і не спав цілу ніч через проблеми з кістками, а харчуюся самим чаєм і тостами», — писав він у п’ятницю 28 квітня. «Майже постійна злива триває весь день і, на жаль, стримує нашу роботу». Однак гарячкові приготування до відкриття в понеділок усе одно тривали. «Дивно бачити малярів на драбинах і риштуванні під таким дощем, — писав Олмстед. — Багато з них геть промокли; треба думати, тече й фарба». Він звернув увагу, що великий фонтан «Колумбія» біля західного краю центрального басейну ще не завершений, хоча він є важливим об’єктом у церемонії відкриття. Наступного дня, у суботу, планувалося випробування. «На вигляд він аж ніяк не готовий, — писав Олмстед, — але очікується, що наступного понеділка він буде грати перед президентом».

Якщо говорити про його власну частину роботи, то Олмстед був розчарований. Він сподівався встигнути значно більше. Також він знав, що його розчарування поділяють інші. «Мені відомо про доволі недоречну критику від навіть таких розумних людей, як Бьорнем, з огляду на незавершену роботу й нерозроблені композиції», — писав він. Він розумів, що багато де земля має вигляд голий і неохайний, що залишається чимало роботи — недороблене видно неозброєним оком, — але чути про це від інших людей, особливо від тих, кого поважав і ким захоплювався, глибоко його засмучувало.

Кінцевий термін залишався той самий. Занадто багато було вже розпочато, щоб хтось міг навіть припустити можливість відкласти відкриття. День церемонії призначено, тож виставка відкриється зранку в понеділок урочистою ходою від «Кола» до Джексон-парку, на чолі з новим президентом США Ґрувером Клівлендом. Потяг за потягом привозили до Чикаго державців, принців, магнатів з усього світу. Президент Клівленд приїхав разом із віце-президентом і ескортом чиновників, сенаторів, військових із дружинами, дітьми та друзями. Дощ випаровувався, торкаючись чорних спин локомотивів. Носії витягали з багажних вагонів величезні валізи та скрині. Каравани блискучих мокрих чорних екіпажів стояли рядами на вулицях поза вокзалами, і навколо їхніх червоних ліхтариків рожевів туман. Збігали години.

Увечері 30 квітня за ніч до Дня відкриття британський репортер Ф. Герберт Стед відвідав виставкову територію. Його прізвище було відоме в Америці завдяки більш відомому братові Герберта — Вільяму, колишньому редактору «Pall Mall Gazette», який нещодавно заснував «Review of Reviews». Герберт, якому було доручено висвітлити церемонію відкриття, вирішив піти на розвідку заздалегідь, щоб краще познайомитися з топографією ярмарку.

Під зливою він вийшов з екіпажу й зайшов до Джексон-парку. Усюди горіло світло, огорнуте запонами дощу. Калюжі, що утворилися на місці елегантних доріжок Олмстеда, коливалися від мільйонів крапель. Під ліхтарями стояли сотні порожніх вантажних вагонів. Усюди валялися дошки, порожні ящики й залишки обідів робітників.

Уся ця печальна сцена змушувала замислитися: День відкриття призначено на наступний ранок, а все завалено сміттям та перебуває, як написав Стед, у «кричущій незавершеності».

Цілу ніч із неба лило.

Пізніше тієї самої недільної ночі, під лопотіння дощу, редактори ранкових газет Чикаго вигадували сміливі й кучеряві заголовки для історичних передових статей на понеділок. Від часів пожежі 1871 року ще ніколи не було такої події, яка заповнювала собою всю атмосферу в Чикаго. Але робилися й більш повсякденні справи. Молодші працівники складали шпальти й рубрики, сортували оголошення, які заповнюватимуть внутрішні сторінки газети. Хтось тієї ночі оформив маленьке оголошення про те, що відкрився новий готель, — очевидно, черговий квапливо організований заклад для отримання зиску від очікуваного напливу гостей виставки. Але принаймні розташування в того закладу було вдале: готель стояв на розі Шістдесят третьої і Воллес-стрит в Інґлвуді, неподалік від станції нової «Алеї L», звідки можна було доїхати просто до брами ярмарку в кінці Шістдесят третьої.

Господар дав готелю назву «Всесвітня виставка».