Диявол у Білому місті

День відкриття

Двадцять три блискучі чорні екіпажі стояли в жовтій багнюці на Мічиган-авеню перед готелем «Lexington». Президент Клівленд сів у сьомий екіпаж — ландо. Бьорнем із Девісом виїхали разом у шостому. Вони обидва поводилися люб’язно, хоча ще не позбулися взаємної недовіри й не припинили боротьбу за верховне керування виставкою. Герцог Вераґуа — прямий нащадок Колумба, сів у чотирнадцятий екіпаж; герцогиня — у п’ятнадцятий разом із Бертою Палмер, чиї діаманти горіли, як жар. Мер Гаррісон сів в останній екіпаж і поїхав під найгучніше «ура!». Усілякі інші достойники посідали в решту екіпажів. Процесія котилася на північ Мічиган-авеню до Джексон-парку, а позаду вулицю заполонили 200 000 чиказців — піших і на конях, у фаетонах, легких екіпажах із відкидним верхом, влізши в омнібуси й трамваї. Багато тисяч інших сіли на потяги й напхалися в яскраво-жовті вагони, прозвані «скотовозками», що надала залізнична компанія «Illinois Central», для перевезення якомога більшої кількості людей на ярмарок. Усі, хто мав білу хусточку, махали нею, на кожному ліхтарі колихалися білі прапори. З фасадів майоріли мокрі знамена. Півтори тисячі поліцейських Колумбівської гвардії у новісіньких формах з блакитного льону, білих рукавичках і чорних кашкетах із жовтою підкладкою зустрічали юрбу й люб’язно спрямовували всіх до Будинку адміністрації, примітного високим позолоченим куполом.

Процесія наблизилася до виставки із заходу крізь парк «Мідвей плезенс». Щойно президентський екіпаж завернув на авеню Націй, яка займала тринадцять кварталів понад «Мідвеєм», вийшло сонце, і під радісний рев глядачів осяяло сорок розмаїтих виставкових куточків понад авеню — деякі з них мали розмір маленького містечка. Екіпажі прокотилися повз славнозвісну хатинку, де було вбито Сидячого Бика, лапландське селище, селище даґомейських буцімто канібалів, а просто навпроти розташовувалася каліфорнійська страусова ферма, де пахло розжареним маслом на сковороді та яйцями. Ферма пропонувала омлети зі страусових яєць, хоча насправді ті яйця для омлету були звичайними курячими. Процесія проминула австрійське селище й парк з аеростатом на прив’язі, який брав на борт охочих. Посеред «Мідвею» хода розділилася навколо, на жаль, ще не готового оглядового колеса Ферріса, на яке Бьорнем дивився незадоволено. Воно являло собою металевий півмісяць усередині хмарочоса дерев’яних риштовань.

Коли екіпаж президента Клівленда наблизився до алжирського селища Сола Блума в мусульманському серці «Мідвею», Блум дав знак кивком — і всі жінки селища накинули на обличчя запинала. Блум присягав, що то тамтешній жест поваги, але, звичайно, з Блумом годі було зрозуміти, чи це правда. Екіпажі проїхали повз каїрські вулички (ще не відчинені — друге розчарування), повз турецьке селище і яванську їдальню. Біля звіринцю Гаґенбека (найвідомішого на той час мандрівного зоопарку) доглядачі дали чотирьом дресированим левам команду рикнути на повний голос. Праворуч, у димах удалині, президент побачив прапори «Дикого Заходу» Буффало Білла, що майоріли над ареною, яку полковник Коді збудував на Шістдесят другій стрит.

Нарешті екіпажі заїхали до Джексон-парку.

На виставці усіх чекали дива: шоколадна Венера Мілоська не танула, 10-тонний сир у вісконсинському павільйоні не цвів — але найбільшою дивовижею стало преображення території за довгу мокру ніч перед приїздом Клівленда. Коли Герберт Стед повернувся наступного ранку, де-не-де в парку стояла вода, по якій ганяв хвилі вітер, але порожні вагони й сміття зникли без сліду. Десять тисяч людей за ніч довели до кінця фарбування і тинькування, посадили братки, поклали дерен, а тисяча прибиральниць помила, натерла мастикою і відполірувала підлоги великих будівель. Ранок тривав, сонце підбилося вгору. У ясному, свіжому після дощу повітрі ті частини території, які не залило, мали вигляд веселий, чепурний і охайний. «Коли відкрилася виставка, — згадував Пол Старретт, який працював на Бьорнема, — першим дивом виявилися газони Олмстеда».

Об одинадцятій президент Клівленд піднявся сходами на місце промовця біля східної стіни Будинку адміністрації, сів і дав знак початку церемонії. Юрба ринула вперед. Двадцять жінок зомліли. Репортери, яким пощастило опинитися в перших рядах, врятували одну літню даму, перенісши її через поруччя і поклавши на стіл преси. Гвардійці витягли шаблі. Шарварок припинився, коли генеральний директор Девіс дав оркестру знак заграти «Колумбівський марш», з якого все мало початися.

Після того, як було розкритиковано довгу й нудну жовтневу церемонію в День посвяти, офіційні особи виставки запланували коротку програму відкриття і щосили намагалися витримати її регламент. Спочатку захід благословив сліпий капелан, звертаючись до оглушених відстанню і масштабом глядачів. Потім прочитали поетичну оду Колумбу, яка була хіба трохи коротшою за подорож славнозвісного адмірала й потребувала не меншого терпіння:

І тут із висоти, мов трубний глас, далекогляд

На «Пінті» возвістив: «Земля! Земля! Земля!»

— і в тому ж дусі.

Далі взяв слово генеральний директор Девіс і підніс усім свіжу порцію викривленої реальності, вихваляючи те, як мудро та злагоджено Національна комісія, Виставкова компанія і Жіночий комітет працювали разом, давши світові таку пречудову виставку. Ті, хто добре знав про ворожнечу між тими організаціями, уважно стежили за Бьорнемом: той на обличчі не змінився. Девіс покликав до слова президента.

Клівленд, величезний, у чорному, витримав коротку паузу, уважно придивившись до юрми внизу. Поряд із ним був стіл, застелений прапором США, а на ньому на червоно-синій оксамитовій подушечці лежав золотий телеграфний ключ.

На терасі, газоні, поруччі Почесного двору не було вільного місця: чоловіки в чорному й сірому, багато жінок у сукнях екстравагантних відтінків: фіолетового, яскраво-червоного, смарагдового — у капелюшках зі стрічками, шпильками та пір’ям. Високий чоловік у великому білому капелюсі й білій куртці з оленячої шкіри на голову вивищувався над натовпом — то був Буффало Білл. Жінки не зводили з нього очей. Між швидких хмарин прозирали сонячні промінці й освітлювали білі панами, подекуди помітні на глядачах. З того місця, де стояв президент, видовище було свіжим і святковим, але на землі було багато води й багна, яке чвакало під ногами від кожного кроку. Єдиною людиною із сухими ногами там була Статуя Республіки Деніела Честера Френча — «Велика Мері», — яка наразі ховалася під запиналом.

Клівленд говорив найкоротше. Закінчивши промову, він підійшов до столу, застеленого прапором. «Немов від руху тієї машини, що дає світло, наша виставка отримує початок, — мовив він, — і нехай одночасно з нею наші надії і поривання пробудять сили, які в прийдешньому сприятимуть нашому добробуту, гідності та свободі людства».

Рівно о 12:08 він торкнувся золотого ключа. Радісний крик котився далі й далі, в міру того як юрбою неслася звістка, що на ключ лягла президентська рука. Робітники на дахах одразу дали сигнал іншим, які перебували в парку, а ті — матросам військового корабля «Мічиган», котрий стояв на якорі в озері. Ключ замкнув електричне коло, яке вмикало електроавтоматичний вимикач велетенського парового двигуна Елліса (3 тисячі кінських сил) у Будинку машинобудування. Задзвонив посріблений гонг, крутнулася зірочка, відкрився клапан, і двигун завив, ожив, заворушив складною системою осей і підшипників. Одразу загули і ще тридцять двигунів у будівлі. На водогоні виставки запрацювали три величезні насоси Вортінґтона: заворушили валами й поршнями, немов богомоли, які трусяться від холоду. Мільйони літрів води потекло у труби виставки. Двигуни навколо так працювали, що земля двигтіла. Американське знамено завбільшки з велике вітрило розгорнули на найвищому флагштоку Почесного двору, а поряд замайоріли два інші прапори — один іспанський, а другий — на честь Колумба. Вода, яку помпували насоси Вортінґтона, вихопилася з фонтану Мак-Монніса та здійнялася на тридцять метрів у небеса, сяйнувши веселкою проти сонця і змусивши глядачів розкрити парасольки. Знамена, прапори й корогви раптово розгорнулися з кожного карнизу, велике червоне полотнище задрапувало Будинок машинобудування, із позолочених плечей «Великої Мері» впало запинало. Сонце заграло на її шкірі, змусивши людей затулити очі. Двісті білих голубів ринули в небо. «Мічиган» дав залп. Заволали парові гудки. Юрба раптом заспівала: «Моя країно, це про тебе», — цю пісню багато хто сприймав за національний гімн, хоча офіційно він ще не був затверджений. Поки лунав громовий спів, якийсь чоловік прихилився до худорлявої блідої жінки з нерівною шиєю. Наступної миті Джейн Аддамс помітила, що в неї зник гаманець.

Великий ярмарок розпочався.

Хоча Бьорнем визнавав, що попереду ще чимало роботи (Олмстед має працювати з подвоєною силою, а Ферріс повинен закінчити своє чортове колесо), в успіхові майбутньої виставки він сумнівів не мав. Поштою і телеграфом приходили вітання. Один товариш висловися Бьорнемові так: «Краєвид буяє красою квітучої троянди». Офіційні джерела з історії виставки оцінюють кількість людей, які зібралися в День відкриття в Джексон-парку в чверть мільйона. Інші два джерела дають цифри 500 і навіть 620 тисяч. Уже до вечора було безсумнівно зрозуміло, що виставка в Чикаго збирається стати найбільш відвідуваною забавою у світовій історії.

Цей оптимізм не вгавав цілу добу.

У вівторок 2 травня лише десять тисяч людей завітали до Джексон-парку. З такою відвідуваністю, якщо вона стане систематичною, виставка могла б навпаки, увійти в історію як найгучніша невдача всіх часів. Жовті «скотовозки» бігали майже порожні, так само, як і вагончики «Алеї L» на Шістдесят третій стрит. Усі сподівання, що то була якась аномалія, зникли наступного дня, коли ті сили, які вже пили кров з національної економіки, призвели до паніки на Волл-стрит, від чого ціни на акції різко впали. Протягом наступного тижня новини ставали дедалі гіршими й тривожнішими.

Увечері у четвер 5 травня представники Національної такелажної компанії — трасту, який контролював 80 % виробництва мотузків і канатів в Америці, надала собі статус боржника, який керує майном. Потім припинив роботу Національний хімічний банк Чикаго; це закриття стало особливо зловісним для офіційних осіб ярмарку, бо Національний хімічний банк щойно отримав згоду Конгресу на відкриття філії на Всесвітній виставці, і то в такому центральному місці, як Будинок адміністрації. За три дні луснув ще один чиказький банк, а тоді й третій — Національний банк Іванстона — того містечка, де мешкав Бьорнем. По всій країні закривалися банк за банком. У Брансвіку (штат Джорджія) президенти двох національних банків провели зустріч. Один із президентів чемно перепросив, вийшов до свого кабінету й застрелився в голову. Прогоріли обидва банки. У Лінкольні (штат Небраска) Небраський ощадбанк був улюбленим банком школярів. Міські вчителі працювали в тому банку агентами й щотижня збирали в дітей гроші, які клалися кожному з учнів на ощадну книжку. Через чутки про те, що банк ось-ось закриють, перед банком набігла повна вулиця дітей, які просили зняти свої гроші. На допомогу Небраському ощадбанкові поспішили інші банки, і отой «наплив дітей» вдалося вгамувати.

Ті, хто в іншому разі поїхав би дивитися ярмарок у Чикаго, змушені були сидіти вдома. Економічна криза вже сама собою була дуже прикра, а до неї ще й долучилися чутки про незавершеність виставки. Якщо вже їхати туди, вважали ті, хто мав лише одну можливість подорожі до Чикаго, то тоді, коли всі експонати встановлять і всі атракціони відкриються, особливо оглядове колесо Ферріса, про яке говорили, що поряд із цим інженерним дивом Ейфелева вежа здаватиметься дитячим виробом — тільки якщо воно справді запрацює і не впаде від першого ж пориву вітру.

Надто багато всього на виставці ще не було доведено до кінця, визнавав Бьорнем. Він разом зі своєю бригадою архітекторів, креслярів, інженерів і забудовників здійснив так багато за такий неможливо короткий час, тільки-от для того, щоб подолати наслідки швидкого падіння економіки, їхніх зусиль виявилося замало. Ліфти в Будинку виробників і вільних мистецтв, розрекламовані як одне з див ярмарку, ще не ходили. Феррісове колесо мало лише напівготовий вигляд. Олмстед ще мав зробити акуратні схили й насадити рослин навколо павільйону Круппа, Будинку шкіри й Холодильного будинку; він ще не зробив цегляної бруківки на виставковому вокзалі й не поклав дерен на експозиції залізничних компаній «New York Central», «Pennsilvania Railroad», біля хоральної зали, Будинку штату Іллінойс, котрий для багатьох чиказців був узагалі найважливішою будівлею на ярмарку. Встановлення експозицій і павільйонів окремих компаній у Будинку електрики робилося з жахливим запізненням. Компанія Вестінгауса почала робити свій павільйон узагалі лише у вівторок 2 травня.

Бьорнем давав суворі вказівки Олмстеду, Феррісу та решті забудовників, які ще не закінчили роботу. Особливо Олмстед відчував, як мало в нього часу, а йому до того ж сильно заважали постійні затримки зі встановленням експонатів і шкода від постійної їзди возів і вантажних вагонів тими ділянками, яким він мав надати довершеного вигляду. Сама лише компанія «General Electric» тримала на території п’ятнадцять вагонів зі своїми експонатами. Готування до церемонії відкриття коштували команді Олмстеда цінного часу: адже після того, як усюди потопталася юрба, по всьому парку необхідно було щось саджати заново, десь рівняти дерен… Велика частина тих понад 85 кілометрів шляхів, що пролягали територією виставки, досі була залита водою і являла собою болото, а десь на газонах поробилися глибокі канави та колії від коліс.

Фірма, яка робила дороги для Олмстеда, залучила 800 людей і 100 коней, щоб розрівняти доріжки й засипати їх свіжим гравієм. «Я досі почуваюся порівняно непогано, — писав Олмстед своєму синові 15 травня, — але щодня жахливо втомлююся. Важко влаштовувати, щоб усе робилося; тіло в мене настільки перевантажується, а закінчити те, що планую, усе ніяк вчасно не виходить…»

Передусім, розумів Бьорнем, виставка повинна мати завершений вигляд, але в той момент ще й треба було чимось приваблювати людей, щоб ті відкинули свої страхи фінансового краху та приїхали до Чикаго. Він створив нову посаду — директора з церемоній — і призначив на неї Френка Міллета, даючи йому найширший простір для дії з тим, щоб той у будь-який спосіб підвищував відвідуваність заходу. Міллет керував феєрверками та всілякими парадами. Виділив спеціальні дні на честь окремих штатів і народів світу, різні професійні свята — день шевців, фрезерувальників, кондитерів, стенографістів. Лицарі ордену Піфіаса отримали своє свято, в інший день гуляв Американський католицький лицарський орден. 25 серпня Міллет призначив святом кольорового люду, 9 жовтня — день Чикаго. Відвідувачів стало більше, але не набагато. Наприкінці травня щодня купувало квитки лише 33 тисячі гостей — поки що значно менше за те, що очікував Бьорнем і решта, а також, по суті, значно менше, ніж треба для того, щоб ярмарок давав прибуток. До того ж Конгрес і Національна комісія, здавшись під тиском радикальних християнських конфесій, дали розпорядження зачиняти ярмарок у неділю, таким чином не пускаючи на виставку кілька мільйонів працівників, у яких неділя — єдиний вихідний.

Бьорнем сподівався, що країна швидко відновить фінансове здоров’я, але економіка, на жаль, цих надій не виправдала. Закривалися й інші банки, більше людей звільняли, виробництво падало, страйки ставали рішучішими. 5 червня схвильовані вкладники побігли забирати свої гроші з восьми чиказьких банків. До власної фірми Бьорнема практично припинили надходити замовлення.

Готель «Всесвітня виставка»

Перші гості вже почали зупинятися в Голмсовому готелі «Всесвітня виставка», хоча й не в тій кількості, якої він і решта власників готелів у південній частині міста очікували. Приваблювало пожильців передусім розташування готелю — від нього можна було легко дістатися Джексон-парку «Алеєю L» уздовж Шістдесят третьої стрит.

Навіть з огляду на те, що номери на другому та третьому поверхах у Голмса були здебільшого порожні, чоловікам Голмс зі щирим жалем казав, що місць немає, і дбайливо спрямовував їх до сусідніх готелів. Тож його номери заповнювалися жіноцтвом — здебільшого молодими дівчатами, які, очевидно, не звикли жити самі. Від них у Голмса аж у голові паморочилося.

Постійна присутність Мінні Вільямс почала йому заважати. З появою кожної новенької пожилиці вона дедалі більше ревнувала й намагалася не відходити від нього. Ревнощі йому не дуже докучали. Просто так було незручно. Тепер Мінні була його набутком, річчю, яку треба певний час зберігати на складі — так павук до пори тримає свою жертву в коконі з павутиння.

Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.

Думка про велику сонячну квартиру припала Мінні до душі. По правді, в «замку» було доволі похмуро. І завжди було похмуро. А Мінні хотіла, щоб на час візиту Анни все мало ідеальний вигляд. Утім, її трохи турбувало, чому це Гаррі обрав настільки віддалене місце — північ міста, коли в Інґлвуді так багато хороших квартир. Вона розважила, що він, можливо, не хоче платити ті завищені ціни, які під час Всесвітньої виставки правлять у південній частині Чикаго.

Голмс і Мінні переїхали 1 червня 1893 року. Лора Окер, дочка господаря, стверджувала, що Ґордон «видавався дуже уважним до своєї дружини». Подружжя їздило кататися на велосипедах і якийсь час тримало служницю. «Можу сказати, під час їхнього проживання в нас його поведінка була така, що кращої годі й бажати, — згадувала місс Окер. — Мінні Вільямс він відрекомендував нам як свою дружину, і ми завжди зверталися до неї “місіс Ґордон”. Вона називала його Генрі».

Оселивши Мінні на Райтвуд-авеню, Голмс відчув себе вільніше й міг уповні насолоджуватися своїм готелем «Всесвітня виставка».

Гості більшу частину часу гуляли в Джексон-парку чи на «Мідвеї» і подеколи раніше півночі не верталися. Перебуваючи в готелі, всі сиділи по кімнатах, оскільки Голмс не облаштував ніяких спільних місць перебування пожильців на зразок бібліотеки, кімнати для ігор чи писання листів — таке було звичайною річчю у великих готелях на зразок «Рішельє» чи «Метрополя», та й у поблизькому «New Julien». Не надавав він і кімнати для проявлення фотознімків: така послуга з’явилася в найближчих до Джексон-парку готелях з огляду на кількість фотоаматорів, «кодакоманів» із новенькими портативними апаратами.

Жінкам готель видавався страшнуватим, особливо вночі, але присутність красивого і, вочевидь, заможного господаря дещо розвіювала для них похмурість місця. На відміну від чоловіків, яких вони бачили вдома в Міннеаполісі, Де-Мойні чи Су-Фоллсі, Голмс був милий, привітний і охочий до розмови, він торкався їх з такою фамільярністю, яка вдома могла обурювати, але в новому світі Чикаго видавалася цілком нормальною — просто ще одна частина великої авантюри, до якої ці жінки долучилися. А що ж це за пригода, коли в ній немає ані краплі небезпеки?

Для всіх було очевидно: господар людина незлостива й уміє прощати. Схоже, його не дуже засмучувало, коли яка-небудь гостя виїжджала без попередження, не сплативши за проживання. Те, що від нього трохи пахло хімією — та й у всьому будинку стояв якийсь хімічний дух — нікого не бентежило. Адже він лікар, а на першому поверсі в нього аптека.

Прендерґаст

Патрік Прендерґаст був переконаний, що його неодмінно призначать муніципальним юристом-консультантом. Він бажав бути готовим і почав будувати плани, кого взяти до себе на роботу, коли це станеться. 9 травня 1893 року він узяв чергову поштівку й надіслав її чоловікові на ім’я В. Ф. Кулінґ, до будівлі, де розташовувалася редакція «Staats-Zeitung». Прендерґаст напучував Кулінґа: Ісус є абсолютною законодавчою владою. А потім розповів йому добру новину.

«Я — кандидат на посаду муніципального юридичного консультанта, — написав він. — Якщо я обійму цю посаду, ви будете моїм помічником».

Ніч-чарівниця

Попри неповноту експозицій, роз’їжджені дороги та ділянки неозелененої території, виставка відкрила оку глядача образ міста, яким воно може бути і яким йому слід бути. Чорне місто на північ від парку стояло занурене в дими та сміття, а тут, у Білому місті, до послуг відвідувачів були чисті громадські туалети, чиста вода, швидка медична допомога, електричні ліхтарі, система обробки стічної води, яка виробляла добрива, що їх фермерам вистачатиме на гектари землі. Був тут і садочок для дітей відвідувачів — багато жартів ходило навколо того, що, залишивши малюка в Будинку дітей, гість отримував квитанцію. Нечисленні, але голосисті чиказькі охоронці суспільної моралі боялися, що незаможні батьки перетворять будинок на місце, куди поздають зайвих дітей. Лише одного малюка, бідолашного Чарлі Джонсона, отак покинули, а при тому жодна дитина не загубилася, хоча наприкінці кожного дня такі побоювання були.

У будівлях виставки гості зустрічалися з приладами й ідеями, цілковито новими для них і для всього світу. Вони чули пряму трансляцію нью-йоркського оркестру, яка передавалася на виставку телефоном. Бачили перші рухомі кадри в кінетоскопі Едісона. Вражені, спостерігали, як Нікола Тесла пускає блискавки.

Бачили й більш приземлені речі: першу застібку-блискавку; першу повністю електрифіковану кухню, в якій була й посудомийна машина; коробку, в якій містилося все, з чого готуються млинці під маркою «Aunt Jemima». Вони куштували нову жувальну гумку з химерним смаком — «Juicy Fruit», попкорн у карамелі під назвою «Cracker Jack». Нова пшенична крупа «Shredded Wheat», здається, сподобалася не всім (дехто прозивав її «товченим килимком»), а от нове пиво пішло добре, отримавши найвищу пивну відзнаку на виставці. Відтоді ця марка має назву «Pabst Blue Ribbon». Також гості побачили найновіший, і, можливо, найважливіший організаційний винахід — вертикальну картотеку, створену Мелвілом Дьюї, котрий винайшов десяткову класифікацію. Яких тільки новинок не траплялося серед цих експонатів! Паровоз із котушок шовку. Підвісний міст із брусків мила «Кірк». Величезна мапа США із солоних огірків. Виробники чорносливу зліпили з нього лицаря на коні на повен зріст, а з соляних копалень Евері (штат Луїзіана) привезли копію статуї Свободи, вирізану із соляної брили. Гості прозвали її «Дружиною Лота»[45].

Найбільш вражаючою — і моторошною — експозицією був павільйон Фріца Круппа, де його «улюблене страховисько» стояло серед численних важких гармат. Популярний путівник виставкою «Зберігач часу», оцінював кожну експозицію за трибальною шкалою: 1 бал — просто «цікаво», а 3 бали — «надзвичайно цікаво». За цієї шкалою павільйон Круппа мав три бали. Щоправда, багатьох відвідувачів присутність зброї непокоїла. Місіс Д. Тейлор, заповзята відвідувачка ярмарку, назвала найбільшу з Круппових гармат «жахлива потвора, яка відгонить кров’ю і бійнею, тріумф варварства, який зачаївся посеред тріумфу цивілізації».

Місіс Тейлор була захоплена Почесним двором і дивувалася, як серйозно люди починають поводитися серед його палаців. «Усі навколо ходили обережно й розмовляли негучно. Здається, ніхто не поспішав, не квапився, усі були немов у владі чарів, і ті чари володіли нами весь час від відкриття виставки до її закриття».

На «Мідвеї» вона занурилася в зовсім іншу атмосферу. Тут місіс Тейлор вирушила на вулиці Каїра, які нарешті відчинилися, і вперше побачила танець живота. Вона уважно спостерігала за танцюристкою. «Вона робить кілька легких кроків убік, зупиняється, поклацує кастаньєтами — потім так само рухається в другий бік, зупиняється, і рухає животом, так що він то вигинається, то вгинається кілька разів точно в лад музиці, а не рухаючи при тому жодним м’язом іншої частини тіла, надзвичайно швидко, тримаючи водночас голову й ноги абсолютно непорушними».

Коли місіс Тейлор із друзями вийшли з виставкового Каїра, вона тихо наспівувала під ніс «Моя країно, це про тебе» — немов боязка дитина, яка переходить цвинтар.

Ярмарок був неохопно величезний, і Колумбівську гвардію просто бомбардували питаннями. То була просто якась хвороба, якась риторична чума, і виявилася вона рівною мірою в усіх відвідувачів. Поліцейські відповідали на питання за питанням, нові питання сипалися, немов із дірявого мішка, і то часто з якимось звинувачувальним тоном. Деякі були просто чудернацькі.

— У якій будівлі Папа Римський? — спитала одна пані. Це підслухала письменниця Тереза Дін, авторка щоденної колонки про виставку.

— Папи тут немає, мадам, — відповів поліцейський.

— А де ж він?

— В Італії, в Європі, мадам.

Жінка насупила брови:

— Це ж де?

Уже переконаний, що пані жартує, поліцейський весело відказав:

— Три квартали понад лагуною.

Пані спитала:

— А як мені туди пройти?

Ще один гість, шукаючи виставку воскових фігур, спитав у гвардійця:

— Чи не підкажете, де тут штучних людей показують?

Той був сказав, що не знає, аж тут втрутився ще один відвідувач:

— А я про них чув, — сказав він. — Це в Будинку жінок. Спитайте там, де жіночий комітет…

Один відвідувач, який втратив обидві ноги й ходив виставкою на протезах і милицях, мав, як видається, особливо обізнаний вигляд, бо якийсь інший гість закидав його питаннями, доки нарешті безногий пан поскаржився, що втомився від такої кількості питань.

— Ну тільки одне у вас спитаю, — не відставав той, — і більше вас не потурбую.

— Ну і яке ж ваше питання?

— Чи не скажете, як ви втратили ноги?

Чоловік на милицях погодився відповісти тільки за умови, що подальших питань не буде. Більше він не відповідатиме. Чи це зрозуміло?

Допитувач погодився.

Чоловік, цілком свідомий того, що його відповідь викличе додаткові питання, відказав:

— Їх відкусили!

— Відкусили?! Як…

Але ж домовлялися! Чоловік на милицях, посміюючись, пошкандибав геть.

Поки виставка боролася за відвідувача, на вистави Буффало Білла ходили дивитися десятки тисяч людей. Коли б Коді тоді отримав концесію, про яку просив, то ті натовпи платили би за вхід до Джексон-парку та підвищували б виставці й відвідуваність, і прибуток. Коді також міг виступати в неділю і, не перебуваючи на території ярмарку, не мусив віддавати половину прибутку Виставковій компанії. Півроку, поки виставка тривала, на 318 виставах Коді побувало в середньому по 12 тисяч людей — разом майже чотири мільйони.

Часто Коді переманював до себе відвідувачів. Головний вхід на його вистави був поруч із найбільш людним входом на ярмарок, так що дехто гадав, що шоу Білла — це і є Всесвітня виставка, і, кажуть, ці люди повернулися додому задоволені. У червні група ковбоїв організувала перегони на тисячу миль із Чадрона (штат Небраска) до Чикаго на честь виставки, і планували її завершувати в Джексон-парку. Приз був щедрий — тисяча доларів. Коді додав до нього ще п’ятсот і красиве сідло, щоб перегони закінчилися на його власній арені. Організатори погодилися.

Десять вершників, зокрема Гримучий Піт і, за чутками, колишній небраський бандит Док Міддлтон, стартували від готелю «Baline» у Чадроні зранку 14 червня 1893 року. За правилами перегонів, кожен вершник має починати з двома кіньми й зупинятися на низці пунктів на шляху. Найважливішим пунктом був такий: фінішну пряму вершник має перетинати одним з тих двох коней, які виходили з ним на старт. У цих запеклих перегонах було чимало порушень правил і травм у тварин.

Міддлтон зійшов із дистанції невдовзі після того, як домчав до Іллінойсу. Іще четверо теж не фінішували. Першим вершником, який перетнув фінішну пряму, був залізничник Джон Беррі верхи на коні на ім’я Пойзон (Отрута), він примчав на арену «Дикого Заходу» 27 червня о 9:30 ранку. Шикарний Буффало Білл, весь у білій оленячій шкірі зі сріблом, привітав переможця, а разом з ним — вся трупа «Дикого Заходу» і десять тисяч чиказців. Проте Джон Беррі мав погодитися лише на призове сідло, оскільки потім виявилося, що невдовзі після старту він сів із кіньми в потяг на схід і з комфортом проїхав першу сотню миль.

Коді знову затьмарив Всесвітню виставку в липні, коли офіційні особи виставки відкинули клопотання мера Картера Гаррісона подарувати один день безкоштовного відвідування чиказьким дітям із бідних родин. Дирекція вирішила, що він просить забагато, з огляду на те, що вони з усіх сил борються за відвідувачів, які б платили. Кожний повний квиток, кожний половинний дитячий квиток для них важив. Буффало Білл, не гаючись, оголосив на «Дикому Заході» День босяка й запропонував кожній чиказькій дитині безкоштовний квиток на потяг, вільний вхід на його виставу й на територію табору «Дикого Заходу», а також стільки цукерок і морозива, скільки вона подужає з’їсти.

Набігло 15 тисяч дітлахів.

Може, шоу Буффало Білла було й «недоречним» (так організатори виставки мотивували відмову пускати «Дикий Захід» у Джексон-парк), але чиказці в нього закохалися.

Хмари розійшлися, ясна погода тривала. Доріжки просохли, розкрилися квіти й наповнили повітря своїми пахощами. Учасники виставки поступово завершили встановлення своїх експонатів, електрики налагодили роботу складних схем, які освітлювали ярмарок майже двомастами тисячами лампочок розжарювання. На території виставки, за вказівкою Бьорнема, посилили наведення ладу. 1 червня 1893 року робітники прибрали тимчасові рейки, які посмугували газони біля лагуни та південніше від Будинків електрики й шахтарства. «Дуже помітна зміна в загальному стані речей — зникли гори ящиків і коробок навколо Будинків виробників, сільського господарства, машинобудування та інших великих будівель», — повідомляла «Tribune» 2 червня. Невідкриті ящики та сміття лише тиждень тому захаращувало інтер’єр Будинку виробників і вільних мистецтв, особливо в павільйонах Росії, Норвегії, Данії і Канади, тож, коли це все було прибрано, то простір будівлі «набув геть інакшого та значно приємнішого для ока вигляду».

Хоча такі експонати в приміщеннях були цікаві й справляли враження, перші гості Джексон-парку одразу зрозуміли, що головна сила ярмарку — дивна привабливість самих тих будівель. Почесний двір справляв таке величне й прекрасне враження, про яке не мріялося навіть на отій пам’ятній нараді в бібліотеці «Рукері». Декого краєвид цього великого двору зворушував до сліз.

Цей феномен спричинявся не якимось єдиним елементом. Слід почати з того, що всі будівлі були величезні, а враження масивності посилювалося їхніми неокласичними формами, однаковою висотою карнизів, м’яким білим кольором, — і загалом на цій території все було геть не схоже на те, до чого більшість глядачів звикла в рідних запорошених містечках. «Жодний краєвид, створений людськими руками, не дорівняється до цього Почесного двору», — писав Джеймс Фуллертон Мюрхед, автор і редактор путівників. Двір, на його думку, «був практично бездоганний; естетичні почуття того, хто його споглядає, настільки повно й відкрито задовольняються, як від погляду на шедевр малярства чи скульптури, а водночас почуття заспокоюються і підносяться широтою і грандіозністю, яку не може дати жоден витвір мистецтва сам собою». Едґар Лі Мастерс, чиказький адвокат і поет, який починав набувати літературної слави, сказав про цей двір: «Невичерпна мрія про красу».

Спільний колір, чи то пак спільна відсутність кольору, створювала особливо привабливі ефекти в міру того, як сонце ішло небом. Рано-вранці, коли Бьорнем робив свій обхід, будівлі стояли блідо-блакитні і, здавалося, висіли в повітрі, лежачи на примарній перині низького туману. Щовечора сонце забарвлювало будівлі в колір вохри й підсвічувало порошинки, що їх вітерець здіймав у повітря, утворюючи в ньому ніжний помаранчевий серпанок.

Одного такого вечора Бьорнем пропливав ярмарком на електричному катері разом із групою людей, серед яких була Дора, вдова Рута, і кілька іноземних гостей. Бьорнем любив водити друзів і достойників територією і завжди намагався влаштувати ці прогулянки так, щоб товариство бачило ярмарок у найкращий спосіб — щоб будівлі виділи з відстані, поставали перед очима в певному порядку, немов він і зараз розгортав креслення в бібліотеці, а не мав справу з матеріальними спорудами. Бьорнем намагався нав’язати свою естетичну волю всім гостям, перший рік наполягаючи на тому, щоб кількість входів до Джексон-парку була мінімальна, і то їх треба розташувати так, щоб кожен спочатку проходив крізь Почесний двір — чи то через великий портал на залізничній станції в західній частині парку, чи на сході, з причалу. Намагання створити потужне перше враження — то було й від уміння подати витвір, але водночас воно показувало: всередині великого архітектора сидить естетичний деспот. Бьорнем свого тут не домігся. Директори наполягали, що брам має бути багато, а залізниці відмовилися пускати всі потяги до виставки на одну станцію. Бьорнем, утім, так і не здавався. Протягом усього часу, поки тривала виставка, він казав: «Ми наполягаємо на тому, щоб наших власних гостей, чию думку ми особливо цінуємо, провадити передусім через Великий двір».

Катер, яким пливли Бьорнем, Дора Рут та іноземці, тихо йшов лагуною, збурюючи хвилями відображення Білого міста в воді. Сонце, сідаючи, золотило тераси на східному березі, а західний берег занурювався в темно-синю тінь. Жінки в ясно-червоних та аквамаринових сукнях гуляли набережною. Голоси лунали над водою, між ними де-не-де чувся сміх, чистий, немов дзвін кришталевих келихів.

Наступного дня, після, напевно, нелегкої ночі, Дора Рут писала Бьорнемові, дякуючи за прогулянку й намагаючись передати всю складність своїх почуттів.

«Одна година на лагуні виявилася вінцем дивовижного дня, — писала вона. — Справді, боюся, ми б надовго затрималися, коли б наші гості не готувалися до більш бурхливих забав. Мабуть, я б ніколи не зупинила плавання цією країною мрій з власної волі». Ці краєвиди викликали в жінки суперечливі почуття: «Мені це все видалося повним нескінченної журби, — писала вона, — а водночас настільки чарівним, що мені здається мудрістю втекти в гори й ліси, де панує вічний спокій. Я бажаю так багато сказати вам про вашу роботу протягом останніх двох років — роботу, яка настільки дивовижно втілила мрію Джона про красу, але я не впевнена, чи зможу. Це дуже багато для мене означає, і, сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Роками його надії і прагнення були моїми, і, хоч як я намагаюся зупинитися, мене не полишають ті самі хвилювання. Для мене цей лист — велике полегшення. Я щиро вірю, що ви не заперечуєте».

Вечори на виставці були принадні, а ночі — просто розкішні. Лампи, що обрамлювали кожну будівлю і кожен хідник, стали найвигадливішою демонстрацією можливостей електричної ілюмінації і першим масштабним випробуванням змінного струму. Сама тільки виставка споживала утричі більше електрики, ніж усе місто Чикаго. То була важлива віха в історії інженерії, але зачаровувала глядачів сама краса незліченних вогників, які освітлювали ярмарок. Кожна будівля, навіть Будинок виробників і вільних мистецтв, була облямована лампочками. Величезні прожектори — найбільші з будь-коли зроблених, що їх, як казали, було видно за сорок кілометрів — поставили на дах Будинку виробників, і його промінь гуляв територією і довколишніми районами. Великі кольорові лампочки підсвічували тридцятиметрові струмені води, які вилітали з фонтана Мак-Монніса.

Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».

Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.

— Що, без сірників? — здивувалася дитина.

Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.

Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.

«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».

Перші гості, повернувшись додому, розповідали друзям і родичам, що виставка, хоч і недороблена, значно грандіозніша й потужніша над усякі очікування. Монтґомері Шуйлер, провідний архітектурний критик часів Бьорнема, писав: «Ті, хто вперше бачив виставку, майже в один голос стверджують, що ніщо з того, про що вони читали й що вони уявляли, не було й близько подібне до цього видовища — вони жодним чином не були до нього готові». Репортери з далеких міст телеграфом передавали такі самі спостереження в редакцію, і їхній захват і трепет докотилися до найглухіших містечок. Серед полів, лісів і долин родини, які з жахом читали про кризу національної економіки, все одно почали думати про Чикаго. Так, їхати туди дорого, але ця подорож видавалася дедалі більш вартою того. Навіть необхідною.

Якби ж то містер Ферріс постарався нарешті доробити своє велике колесо.

Modus Operandi[46]

І от усе почалося. З ресторану, де харчувалися гості Голмса, зникла офіціантка. Учора була на роботі, а сьогодні зникла, не залишивши ніяких пояснень такого раптового вчинку. Голмс, здається, був вражений не менше за всіх. Десь поділася стенографістка Дженні Томпсон, а ще така собі Евеліна Стюарт — працівниця Голмса чи просто гостя. Лікар, який певний час винаймав кабінет у «замку» і потоваришував із Голмсом (їх часто бачили разом), теж чомусь виїхав, не сказавши нікому ані слова.

Хімічні запахи в готелі то накочувалися, то зникали, немов океанський приплив. Інколи в коридорах стояв запах каустику, немовби прибиральники трохи переборщили з цим засобом, іноді — сріблястий лікарський дух, наче в будівлі десь працює зубний лікар, який занурює пацієнта в глибокий сон. Щось було не гаразд і з газовою мережею: інколи в коридор просочувався запах неспаленого газу.

Друзі й родичі розшукували зниклих. Як завжди, Голмс співчував і був радий допомогти. Поліція досі ні в що не втручалася. Очевидно, вона й так мала багато роботи: прибуло чимало заможних гостей та іноземних достойників, а за ними — цілі зграї кишенькових злодіїв, бандитів і дрібних шахраїв.

Голмс не діяв просто й безпосередньо, як Джек-Різник, котрий насолоджувався теплом нутрощів, але йому подобалося бути близько в момент смерті жертви. Достатньо близько, щоб відчути, як це наближається, як жертва дедалі більше панікує. Саме тоді процес заволодіння для нього входив у найсолодшу фазу. Підвал майже повністю заглушував крики та стукіт, але все ж не до кінця.

Коли в готелі було повно пожильців, він вдавався до більш безгучних способів. Він напускав до кімнати газу, щоб гість помер уві сні, чи прокрадався в номер і притуляв тому до обличчя шматину, просякнуту хлороформом. Вибір був за ним — і то була міра його влади.

Незалежно від самого підходу, після цієї події в нього виявлявся свіжий матеріал, який можна було досліджувати на свій розсуд. Подальше препарування у виконанні його вельми здібного друга Чеппелла являло собою завершальний, тріумфальний етап заволодіння, — хоча до послуг Чеппелла він вдавався обережно. Решту відпрацьованого матеріалу він утилізував у своїй печі або в ямах із вапном. Він не наважувався занадто довго тримати в себе витвори Чеппелла. Він давно поклав собі за правило не зберігати трофеїв. Те володіння, якого він бажав — то була річ скороминуща, як аромат щойно зрізаного гіацинта. Як тільки все закінчувалося, заступити його могло тільки наступне заволодіння.

Гарний поворот

У перший тиждень червня 1893 року робітники Ферріса стали знімати останні дерев’яні риштовання, які огортали й підтримували оглядове колесо в процесі збирання. Його верхній край вигинався під небесами на висоті 80,5 метра — це висота останнього нетехнічного поверху Храму масонського братства, збудованого Бьорнемом, — найвищого з міських хмарочосів.

Жодну з тридцяти шести кабінок ще не підвісили — вони стояли на землі, немов вагони потяга, що зійшов із рейок — але саме колесо було готове до першого оберту. Творіння Ферріса, коли воно опинилося саме собою, без жодних додаткових підпор, мало небезпечно крихкий вигляд. «Немеханікові годі навіть уявити, як отака велетенська річ стоїть і не падає, — писав Джуліан Готорн, син письменника Натаніела Готорна, — у колеса немає жодних видимих опор — принаймні таких, які видавалися б відповідними. Спиці подібні до павутиння; вони зроблені на кшталт тих, які ставлять у колесах новітніх велосипедів».

У четвер 8 червня Лютер Райс скомандував кочегарам біля великих парових котлів на Лексинґтон-авеню поза «Мідвеєм», на відстані 214 метрів від споруди, давати пару, щоб вона пішла підземними трубами 25 сантиметрів у діаметрі. Щойно в котлах виник відповідний тиск, Райс подав знак інженерові в ямі під колесом — і пара ринула на поршні двох двигунів на тисячу кінських сил кожен. Зірочки гладенько й тихо закрутилися. Райс дав команду зупинити двигун. Після цього робітники начепили на зірочки ланцюг. Райс надіслав телеграму в кабінет Ферріса, розташований у Піттсбурзі в Гамільтон-білдінґу: «Пара на двигуни подається, вони працюють задовільно. Ланцюг прилаштовано, і ми готові обертати колесо».

Сам Ферріс не міг поїхати до Чикаго, тож послав свого партнера В. Ф. Ґронау простежити за першим запуском колеса. Рано-вранці в п’ятницю 9 червня, коли його потяг проїжджав південною частиною Чикаго, Ґронау побачив, як височіє величезне колесо над усім навколо — достоту як творіння Ейфеля над Парижем. Почувши вигуки сусідів по вагону, які дивувалися з розмірів і крихкого вигляду колеса, інженер відчув водночас і гордість, і тривогу. Ферріс, якого вже замучили затримки і якому надокучив своїми питаннями й хвилюваннями Бьорнем, сказав Ґронау: або крутіть те колесо, або знімайте його взагалі.

Остаточні перевірки й налаштування тривали майже всю п’ятницю, але саме перед заходом сонця Райс повідомив Ґронау: здається, все готове.

«Я від хвилювання не зміг спромогтися на слово, — сказав Ґронау, — тому тільки кивнув: починайте». Він не міг дочекатися, коли ж колесо запрацює, а водночас «радо погодився б відкласти випробування».

Не залишалося нічого іншого, як дати пару й подивитися, що з того буде. Ніхто ніколи ще не будував такого величезного колеса. Те, що воно обертатиметься і при цьому не розвалиться, буде ходити гладенько й надійно — то все були сподівання інженерів, підкріплені лише розрахунками, що базувалися на відомих якостях заліза та сталі. Жодна конструкція ще не піддавалася дії таких сил, які діятимуть на це колесо в русі.

Красуня-дружина Ферріса Марґарет стояла поблизу, розрум’янившись від хвилювання. Ґронау був переконаний, що вона відчуває таку саму внутрішню напругу, що й він.

«Раптово мене вивів із задуми страхітливий скрегіт», — згадує він. Той звук, долинаючи майже з неба, змусив усіх зупинитися й задерти голови — і алжирців у селищі Блума, і єгиптян із персами, і кожного з відвідувачів на двісті метрів навколо.

«Я поглянув угору, — згадує Ґронау, — і побачив: колесо поволі рухається. Але в чому ж річ?! Звідки цей жахливий звук?!»

Ґронау побіг до Райса, який стояв у машинному відділенні та стежив за тиском і рухом поршнів і ланцюгів. Ґронау очікував побачити, як Райс квапливо намагається зупинити двигун, але інженер, схоже, зовсім не хвилювався. Райс пояснив, що просто перевіряв систему гальмування в колесі, котра являла собою смугу сталі, обгорнуту навколо головної осі. Під час випробування колесо пройшло восьму частину оберту. А отой звук, пояснив Райс — то з гальма відшкрібалася іржа.

Інженер у своїй ямі відпустив гальмо й запустив провідний механізм. Зірочки закрутилися, ланцюг пішов.

Отепер чимало з алжирців, єгиптян і персів — може, навіть, серед них були й виконавиці танцю живота — з’юрмилися на посадковій платформі колеса, яка була влаштована сходинками: коли атракціон відкриється, людям можна буде одночасно сідати в перші шість кабінок. Усі мовчали.

Коли колесо закрутилося, погано прикручені гайки з болтами й навіть два гайкові ключі посипалися зі спиць і осі. На монтаж колеса пішло майже 13 тонн болтів — певно, хтось десь щось недокрутив.

Незважаючи на цей залізний дощ, мешканці екзотичних селищ радісно закричали й затанцювали на платформах. Хтось заграв музику. Робітники, які вже ризикували життям під час монтажу атракціону, знову ризикуючи, полізли на рухоме колесо. «Жодна кабінка ще не була встановлена, — згадував Ґронау, — проте робітників це не спинило, бо вони пролізли серед спиць і всілися на деталях колеса так легко, як я сів би на стілець».

Один оберт колесо здійснило за двадцять хвилин. Лише тоді, коли воно пройшло повне коло, Ґронау відчув, що випробування пройшло успішно, про що згадує так: «Мабуть, я на весь голос закричав від радості».

Місіс Ферріс потисла йому руку. Натовп закричав «ура!». Райс надіслав Феррісові телеграму — той цілий день чекав звістки про випробування, щогодини дедалі більше тривожачись. Піттсбурзький відділ «Вестерн юніон» отримав телеграму о 9:10 вечора, і кур’єр у синьому костюмі помчав прохолодним весняним вечором, несучи новину Феррісові. Райс написав: «Остаточний монтаж виконано налаштування здійснено пару ввімкнено о 6 сьогодні ввечері один повний оберт великого колеса зроблено все працює задовільно оберт триває 20 хв — із чим вас вітаю успіх повний Мідвей у шаленому захваті».

Наступного дня, в суботу 10 червня, Ферріс відписав Райсові: «Ваша телеграма де сказано про те як перший оберт колеса відбувся вчора ввечері о 6 год порадувала всіх у нашому таборі. Хочу всіляко привітати вас із цією подією і прошу швидко встановити кабіни працюючи день і ніч. Якщо не можна встановлювати кабіни вночі підготуйте все вночі щоб просуватися вперед». Під готуванням, без сумніву, малося на увазі, що Райс має встановити металеві рами, в яких розміщуватимуться кабіни.

Колесо запрацювало, але Ферріс, Ґронау і Райс розуміли: попереду значно важливіші випробування. Від суботи робітники почнуть вішати кабіни, тож колесо отримає перше серйозне навантаження. Кожна з тридцяти шести кабінок важить тринадцять тонн, отже, разом 453 тисячі кілограмів. А це ще без 90 тонн додаткового живого навантаження, яке додасться з пасажирами.

У суботу, невдовзі після вітань від Ферріса, Райс відписав, що перша кабінка, власне, вже встановлена.

Поза Джексон-парком перший оберт оглядового колеса на диво майже не привернув уваги. Погляди чиказців, особливо поціновувачів істинного frappé, були прикуті до іншої події, яка відбувалася в Джексон-парку. То був перший візит офіційної посланниці Іспанії — інфанти Евлалії, наймолодшої сестри покійного іспанського короля Алонзо XII і дочки засланої королеви Ізабелли II.

Той візит відбувався не дуже гарно.

Інфанта мала двадцять дев’ять років і, за словами чиновника держдепартаменту, була «доволі гарна, граційна й розумна». Вона прибула за два дні до того потягом із Нью-Йорка, і її доправили з вокзалу просто до «Палмер-гаусу», де оселили в найрозкішнішому номері. Чиказькі патріоти сприймали її візит як першу дійсну можливість продемонструвати нову вишуканість міста й довести світові (чи хоча б Нью-Йорку), що Чикаго вміє гідно прийняти королівську особу й перетворити свинячу щетину на пензель митця. Першим попередженням, що все може піти не за планом, виявилося, мабуть, телеграфне повідомлення з Нью-Йорка, з якого народ дізнався скандальну новину: молода принцеса палить цигарки!

Надвечір першого дня в Чикаго, у вівторок 6 червня, інфанта тихенько вислизнула з готелю інкогніто разом із фрейліною та помічником, якого їй надав президент Клівленд. Їй надзвичайно подобалося невпізнаною гуляти містом: «Немає, власне, цікавішої забави, аніж походжати серед тлумів люду, зануреного в читання газетних статей про мене; поряд із тими статтями була моя світлина, на якій я більш-менш на себе схожа», — писала інфанта.

Уперше вона побувала в Джексон-парку у вівторок 8 червня, саме того дня, коли закрутилося творіння Ферріса. Її супроводжував мер Гаррісон. Натовпи роззяв плескали в долоні, бачачи її, просто тому, що вона королівського роду. Газетярі називали її Королевою ярмарку й писали про її візит на перших шпальтах. Але для неї це було доволі нудно та втомливо. Вона заздрила тій свободі, яку бачила в поведінці жінок Чикаго. «Розумію не без жалю, — писала вона до матері, — що, коли цей прогрес колись докотиться до Іспанії, для мене буде вже запізно ним тішитися».

Наступного ранку, в п’ятницю, вона відчула, що з офіційними обов’язками покінчено, й була налаштована просто погуляти. Наприклад, вона відмовилася від запрошення Комітету з церемонії, а натомість їй прийшла фантазія пообідати в німецькому селищі.

Чиказьке світське товариство, проте, тільки розігрівалося. Інфанта — особа королівської крові, і прийняти її слід по-королівському. Того вечора інфанту внесли до списку запрошених на прийом до Берти Палмер у будинку Палмерів на Лейк-шор-драйв. Готуючись, місіс Палмер замовила трон на постаменті.

Вражена тим, що прізвище дами, яка її запросила, і назва готелю збігаються, інфанта вирішила дізнатися, що це за знак. Виявивши, що Берта Палмер — дружина господаря готелю, вона завдала їй такої образи, якої Чикаго їй ніколи не могло забути чи пробачити. Інфанта оголосила, що за жодних умов не стане гостею «дружини господаря заїжджого двору».

Однак дипломатія взяла гору, і вона погодилася завітати. Настрій у неї від того лише зіпсувався. Увечері після цілоденної спеки линув сильний дощ. Коли Евлалія дісталася до дверей місіс Палмер, її білі атласні пантофлі повністю просякли водою, і церемонному терпінню її настав край. Вона відбула там лише годину, після чого втекла.

Наступного дня вона не прийшла на офіційний обід до Будинку адміністрації і знову тихо підкріплялася в німецькому селищі. Того вечора вона на годину спізнилася на концерт у Фестивальній залі, організований на її честь. Зала була заповнена під зав’язку членами найвпливовіших родин Чикаго. Відбула вона там п’ять хвилин.

Новини про її візит у газетах набули ображеної тональності. У суботу 10 червня «Tribune» пирхала: «Її Високість… має звичку ігнорувати програму й діяти лише за своїм настроєм». Газети раз у раз писали про схильність високої гості діяти «за своєю королівською волею».

Насправді інфанті почало подобатися Чикаго. Їй було приємно гуляти виставкою, а особливу симпатію в неї викликав Картер Гаррісон. Вона подарувала йому золотий портсигар, оздоблений діамантами. Незадовго до від’їзду, призначеного на середу, 14 червня, вона написала матері: «Мені буде шкода залишати Чикаго».

А от Чикаго за її від’їздом не шкодував. Якщо вона раптом встигла купити того ранку в середу свіже число «Chicago Tribune», то прочитала там ущипливу передову статтю, де, зокрема, писалося: «Королівська особа — то, як мінімум, складний клієнт для республіканців, а з іспанською королівською особою клопоту особливо багато… Висока гостя взяла за правило всюди приходити запізно, а йти зарано, залишаючи всіх шкодувати, що вона не прийшла ще пізніше й не пішла ще раніше, а може, що вона взагалі прийшла».

У такій прозі, звичайно, чітко відчувалися ображені почуття. Чиказці застеляли стіл найкращою лляною скатертиною, виставляли найвишуканіший кришталь — не з великої поваги до королівської крові, а з тим, щоб показати світові, як чудово вони можуть накрити стіл — а гостя проміняла їхній бенкет на пиво з сосискою і квашеною капустою!

Ненні

Анна Вільямс — Ненні — приїхала з Мідлотіана (штат Техас) у середині червня 1893 року. У Техасі було гаряче й багато куряви, а в Чикаго натомість — прохолодно й багато диму, поїздів і галасу.

Сестри слізно обійнялися, обмінялися компліментами, Мінні познайомила Ненні зі своїм чоловіком Генрі Ґордоном. Гаррі. Він був нижчий на зріст, ніж Анна очікувала після описів у листах Мінні, і не такий дивовижний красень, але в ньому було щось таке, чого не могли передати навіть ті захоплені листи. Він випромінював тепло і привабливість. Він розмовляв лагідно. Торкався її так, що Анна почувалася ніяково перед Мінні. Гаррі вислуховував історії її поїздки з Техасу так уважно, що їй здавалося, наче в екіпажі немає нікого, крім неї і нього. Анна не зводила погляду з його очей.

Його душевне тепло й усмішка та очевидна ніжна прив’язаність до Мінні швидко розвіяли підозри Анни. Справді, схоже, цей чоловік кохає її сестру. Він був такий добрий, невтомно намагався потішити її і, справді, потішити й Анну. Він подарував обом коштовні прикраси. Мінні отримала золотий годинник на ланцюжку, зроблений спеціально для неї в ювелірній майстерні на першому поверсі. Навіть не замислюючись, Анна почала називати його братиком Гаррі.

Спочатку Мінні з Гаррі показали Анні Чикаго. Величезні будинки, розкішні палаци вразили дівчину, але дими, похмурість і повсюдний запах гнилого сміття жахав її. Голмс зводив сестер на «Union Stock Yards», на екскурсію в саме серце бійні. Екскурсовод нагадував: будьте обережні, не послизніться на крові. Вони дивилися, як свині одна за одною з вереском котяться вниз, у різницький цех, де чоловіки з закривавленими ножами точним рухом перерізають їм горло. Після того свиней — деякі з них ще були живі — занурювали в чан з окропом, а потім обчищали з них щетину — та щетина зберігалася в спеціальних відрах під столами, на яких виконувалася ця операція. Кожна туша, від якої здіймалася пара, після того їхала конвеєром, де закривавлені люди з ножами раз у раз робили однакові надрізи, доки на столи починали волого ляпати шматки м’яса.

Голмс залишався незворушний; Мінні з Анною жахалися, але це чітко організоване кровопролиття дивним чином схвилювало їх. Ця бійня втілювала все те, що Анна чула про Чикаго, про його нездоланне, навіть дике прагнення багатства і влади.

Потім був великий ярмарок. Вони проїхалися «Алеєю L» понад Шістдесят третьою стрит. Щойно перед тим, як потяг в’їхав на територію виставки, він проминув арену «Дикого Заходу». З висоти вони побачили земляну арену й амфітеатр довкола. Побачили коней, бізонів і справжній поштовий диліжанс. Потяг проїхав над парканом виставкової території, потім спустився на станцію за Будинком транспорту. Братик Гаррі заплатив за три квитки по п’ятдесят центів. На турнікеті Голмс ніяк не міг уникнути плати готівкою.

Звичайно, спочатку вони побували в Будинку транспорту. Побачили експозицію компанії Пуллмена — «Ідеал промисловості». Вона являла собою детальну модель містечка компанії Пуллмена, яке розхвалювалося як рай для робітників. У прибудові, повній потягів і паровозів, вони пройшлися точною копією поїзда, виробленого компанією для «New York and Chicago Limited», — плюшеві крісла й килими, кришталеві келихи, стіни з полірованого дерева. У павільйоні лінії «Inman» над ними височіла частина океанського лайнера в натуральну величину. Вони залишили будівлю крізь величезну Золоту браму, яка позолоченою райдугою вигиналася на підсвіченій червоним стіні.

Отепер Анна вперше осягнула надзвичайний масштаб виставки. Попереду лежав широкий бульвар, ліворуч від якого розкинулася лагуна з Лісовим островом, а праворуч — фасади Будинків шахтарства й електрики. Удалині прогуркотів потяг надземної електричної залізниці, який ходив периметром парку. Ближче безгучні електричні катери бурунили води лагуни. На далекому кінці бульвару, немов частина масиву Скелястих гір, здіймався Будинок виробників і вільних мистецтв. На його тлі пролітали білі чайки.

Будівля була неймовірно велика. Голмс і Мінні повели родичку туди. Усередині вона відчула, що будинок той ще більший і неймовірніший, ніж видавалося зовні.

У блакитному серпанку людського віддиху та пороху стелю на висоті 75 метрів було ледве видно. Десь у повітрі між підлогою і стелею зависли п’ять велетенських електричних люстр, найбільших у світі, кожна з них, майже 23 метри в діаметрі, давала світло 828 тисяч свічок. Під тими люстрами розкинулося внутрішнє містечко «золотих бань і сяючих мінаретів, мечетей, палаців, кіосків і блискучих павільйонів», — як писав «Путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» популярного видавництва «Rand McNally». Посередині стояла вежа з годинником заввишки 37 метрів — то була найвища будівля в інтер’єрі. Цей годинник заводився автоматично й показував час у днях, годинах, хвилинах і секундах на циферблаті діаметром понад два метри. Хоч якою високою була та вежа, а стеля над нею змикалася на майже сорок метрів вище.

Мінні стояла, сяючи й пишаючись, коли Анна озирала те внутрішнє місто та його високі небеса зі скла і сталі. Експонатів були тисячі. Навіть частину з них побачити було дивовижно. У французькому павільйоні вони роздивилися гобелени, а серед експонатів Американської бронзової компанії — прижиттєву маску Авраама Лінкольна. Інші компанії США показували свої іграшки, зброю, тростини, валізи, будь-яку продукцію, яку тільки можна собі уявити, і чимало ритуальних виробів, зокрема мармурові й кам’яні пам’ятники, мавзолеї, покривала, труни та всякі інші аксесуари поховального мистецтва.

Мінні з Анною швидко стомилися. Вони з полегшенням вийшли на терасу понад Північним каналом і ввійшли в Почесний двір. Тут знову Анну переповнили почуття. Уже був полудень, сонце стояло просто над головою. Золота постать Статуї Республіки — Великої Мері — горіла, немов смолоскип. У басейні біля її ніг гуляли діамантові зблиски. Удалині біліли тринадцять високих колон — Перистиль, між ними погойдувалися сині хвилі озера. Двір наповнювало таке щедре, яскраве світло, що очам було боляче. Чимало людей навколо надягли сині окуляри.

Вони пішли обідати. Вибір був величезний. В основних будівлях розташовувались буфети. Лише в самому Будинку виробників і вільних мистецтв таких можна було нарахувати десяток, а ще два великі ресторани — німецький і французький. Кафе в Будинку транспорту на терасі над Золотою брамою зажило популярності завдяки гарному краєвиду на лагуну. Протягом дня Голмс купував дамам шоколад, лимонад, рутбір[47] в одній із точок фірми Хайрса, розташованих на території ярмарку.

Вони майже щодня поверталися на ярмарок — вважалося, що для того, аби оглянути його повністю, необхідно щонайменше два тижні. Однією з найцікавіших будівель, з огляду на епоху, був Будинок електрики. У його «театоріумі» можна було послухати пряму трансляцію гри оркестру в Нью-Йорку. Можна було побачити кіно в кінетоскопі Едісона. Також Едісон демонстрував химерний металевий циліндр, здатний зберігати голоси. «Чоловік у Європі розмовляє зі своєю дружиною, яка перебуває в Америці, надсилаючи їй експрес-поштою циліндр, повний його слів, — писали в путівнику фірми «Ренд Мак-Наллі», — закоханий говорить годину під запис на циліндр, і його кохана чує його так близько, ніби між ними не тисяча кілометрів, а всього лише метр».

Бачили вони й перший електричний стілець.

Окремий день запланували на «Мідвей». Ніщо бачене в Міссісіпі чи Техасі не підготувало Анну до того, що відкрилося її очам. Танець живота. Верблюди. Воднева куля, яка здіймає охочих на триста метрів у повітря. Тут і там глядача закликали до мавританського палацу чи в кімнату із дзеркалами, оптичний ілюзіон, еклектичний музей воскових фігур, де можна було побачити кого завгодно — і Червону Шапочку, і Марію Антуанетту перед карою на гільйотині. Усюди буяли кольори. Каїрські квартали сяяли ніжними відтінками жовтого, рожевого й бузкового. Навіть квитки були надзвичайно яскраві — ясно-блакитні до Турецького театру, рожеві до Лапландського селища, рожево-лілові на венеційські гондоли.

На жаль, колесо Ферріса ще не було готове.

Вони вийшли з «Мідвею» і поволі прогулялися на південь назад Шістдесят третьою стрит, проїхалися «Алеєю L». Вони були втомлені, щасливі, сповнені вражень, але Гаррі обіцяв ще одну велику прогулянку — 4 липня, коли планувалися наймасштабніші феєрверки, які тільки бачило місто.

Братик Гаррі, здається, був у захваті від Анни й запросив її залишитися в них на літо. Анні було дуже приємно, вона написала додому, попросивши надіслати їй велику валізу на адресу по Райтвуд-авеню.

Видно, щось таке вона передчувала, коли спакувала валізу заздалегідь.

Асистент Голмса Бенджамін Пайтзель теж побував на ярмарку. Він придбав там забавку для свого сина Говарда — дзиґу, на якій зверху був олов’яний чоловічок. Цей подарунок незабаром став улюбленою річчю хлопчика.

Запаморочення

У міру того як працівники Ферріса звикали працювати з великими кабінками, процес приєднання їх до колеса прискорився. Увечері в неділю 11 червня шість кабінок уже було на місці — по дві на день у середньому додавалися від часу першого запуску колеса. Тепер настав час першої перевірки з пасажирами, а погода була найкраща для цього. Сонце золотилося, а небо на сході було темно-синє.

Місіс Ферріс наполягала на тому, щоб бути в кабінці під час цього випробування, хоч як Ґронау її відмовляв. Він оглядав колесо, перевіряючи, чи може кабінка безперешкодно гойдатися. Інженер у своїй ямі запустив двигуни й закрутив колесо, щоб підігнати до платформи контрольну кабінку. «Не з найлегшим серцем я сів у ту кабінку, — згадував Ґронау. — Мені було млосно; проте відмовитися я не міг. Тож зробив хоробре обличчя і зайшов».

Разом із ними сів Лютер Райс, ще двоє креслярів з міста й колишній чиказький мостобудівник В. Г’юз. Його дружина й дочка також долучилися.

Кабінка злегка погойдувалася, поки пасажири займали свої місця. У великі вікна ще не вставили ні шибки, ні металеву сітку, яка мала розташовуватися поверх скла. Щойно останній пасажир увійшов, Райс буденно кивнув інженеру, і колесо закрутилося. Усі інстинктивно схопилися за підвіконня і поруччя, щоб не впасти.

Колесо оберталося, кабінка теж оберталася — на підвісках, які водночас приєднували її до конструкції й дозволяли триматися рівно. «З огляду на те, що наша кабінка ще не здійснювала обертів, — згадував Ґронау, — підвіски іноді заїдали і лунало хрускання, яке нам у нашому стані нервів не було приємно чути».

Кабінка здійнялася трохи вище й несподівано зупинилася, від чого постало питання: як же всі спустяться вниз, якщо колесо не вдасться знову запустити? Райс і Ґронау підійшли до вікон і визирнули, міркуючи, що можна вдіяти. Висунувшись і поглянувши вниз, вони виявили, в чому річ: глядачі з натовпу внизу, який дедалі більшав, побачивши, що в першу кабінку вже сіли люди, хоробро вскочили в наступну, попри те, що їм кричали відійти. Боячись, що когось може поранити чи вбити, інженер зупинив колесо й пустив пасажирів.

За оцінками Ґронау, у кабінку нижче набігла сотня людей. Виганяти їх ніхто не намагався. Колесо знову рушило.

Ферріс створив більше, ніж просто інженерний винахід. Як ті, хто придумав ліфт, він дав людям абсолютно нове фізичне відчуття. Першою реакцією Ґронау, яка невдовзі змінилася, було розчарування. Він очікував відчути щось таке, як на швидкісному ліфті, але, дивлячись уперед, не відчував майже нічого.

Ґронау примостився скраю кабінки, щоб краще спостерігати її поведінку й рух колеса. Коли він поглянув з боку кабінки на павутиння спиць конструкції, то лише тоді справжня швидкість підйому стала для нього очевидною: «…Здавалося, немовби все падає повз нас униз, а кабінка стоїть. Якщо стати збоку й дивитися на мережу залізних спиць, то саме це особливе відчуття посилиться». Тим, хто має слабкий шлунок, він не радив такого робити.

Коли кабінка досягла найвищої точки, майже 80 метрів над землею, місіс Ферріс залізла на крісло з ногами й закричала «ура!», яке підхопили в наступній кабінці й на землі.

Проте пасажири швидко притихли. Відчуття новизни поступилося місцем істинній силі враження.

«Надзвичайно красиве видовище постає перед очима, коли кабінка опускається, тоді вся територія ярмарку розстеляється перед вами, — стверджував Ґронау. — Картина ця була настільки величною, що я геть забув про свій страх і вже не стежив за рухом кабінки». Сонце й собі хилилося до обрію і кидало на берег озера помаранчеві промені. «Коло пристані рясніли судна усілякого вигляду — з тієї висоти, де перебував я, вони здавалися просто цяточками, а відображені промені чарівного призахідного сонця наповнювали краєвид дивовижною красою». Увесь парк розгортався перед очима вигадливим пейзажем кольорів, текстур і руху. Лазурові лагуни. Електричні катери, за якими розсипалися діамантові бризки. Ясно-червоні квіти, які прозирали з очеретів. «Ця картина була сповнена таких чарів, що зупинилися всі розмови і всі не тямилися від захвату перед таким величним видовищем. Нічого подібного мені зроду не випадало бачити, і сумніваюся, що колись іще випаде».

Цей мрійний спокій порушували тільки болти та гайки, які час від часу гупали з велетенської споруди на дах кабінки.

Глядачі й далі проскакували до наступних кабінок, але тепер Ґронау з Райсом тільки плечима знизували. Інженер у своїй ямі не вимикав колесо, доки не почало сутеніти, від чого подальша робота атракціону могла б становити небезпеку, але навіть тоді любителі гострих відчуттів намагалися спробувати щастя й покататися. Урешті, Райс попередив усіх тих, хто проштовхувався до кабінок: якщо вони туди сядуть, він довезе їх нагору, після чого зупинить колесо до ранку. «Це, — згадує Ґронау, — дало бажаний результат».

Щойно залишивши свою кабінку, місіс Ферріс надіслала чоловікові телеграму, повідомивши його про успіх докладно. Він відписав: «Моя мила, хай тебе Бог благословить».

Наступного дня, в понеділок 12 червня, Райс надіслав Феррісові таку телеграму: «Сьогодні додалося ще шість кабінок. Люди так і рвуться на колесо, доведеться посилити охорону, щоб їх не пускати». У вівторок кабінок стало вже двадцять одна — залишилося повісити ще п’ятнадцять.

Бьорнем, як завжди, одержимий деталями, намагався затвердити стиль і місце огорожі для колеса. Він хотів огорожі легкої, з ґратами чи отворами, а Ферріс — глухої.

Феррісу страшенно надокучили тиск і естетичне втручання з боку Бьорнема. Він дав Лютерові Райсу таку телеграму: «…Ні Бьорнем, ні будь-хто інший не мають права диктувати нам, яку робити огорожу — глуху чи ґрати, крім як із мистецької позиції».

Ферріс переміг. Огорожу, врешті, зробили глуху.

Нарешті всі кабінки встановили і колесо було готове до перших пасажирів із квитками. Райс хотів почати пускати людей на атракціон у неділю 18 червня, на два дні раніше від запланованого, але тепер у колеса попереду було найвідповідальніше випробування — повна навантаженість людьми (а деякі з них прийдуть всією сім’єю), і рада директорів фірми переконувала Ферріса почекати ще один день. Вони надіслали Феррісові телеграму: «Нерозумно відкривати колесо для пасажирів до призначеного дня, з огляду на неповну перевірку й загрозу нещасних випадків».

Ферріс неохоче погодився. Незадовго перед виїздом до Чикаго він телеграфував Райсові: «Якщо рада директорів вирішила не запускати до середи, можете виконувати їхнє бажання».

Можливо, на рішення ради вплинув нещасний випадок, який стався попередньої середи 14 червня на Льодяній залізниці на «Мідвеї», яка являла собою похилу еліптичну льодяну доріжку, на якій двоє з’єднаних саней з пасажирами розганялися до 60 кілометрів за годину. Господарі щойно підготували атракціон і почали проводити перші випробування з пасажирами (лише працівниками), коли на сани проштовхалася група роззяв: восьмеро в перші сани, шестеро в другі. Серед порушників було троє з алжирців Блума; вони прийшли на ту залізницю, як пояснював один із них, бо «ніхто з нас ніколи не бачив льоду» — доволі сумнівне виправдання, з огляду на те, що алжирці пересиділи в Чикаго одну з найхолодніших зим.

Приблизно о 18:45 оператор запустив сани, і ті невдовзі помчали льодом на максимальній швидкості. «Приблизно в момент заходу сонця я почув, як сани покотилися доріжкою, — розповідав поліцейський із Колумбівської гвардії, який бачив той пробіг. — Вони неначе летіли. Перші пройшли поворот. Вони налетіли на ріг біля західного краю шляху, але проїхали нормально. Другі вдарилися там само — і зійшли з колії. Підскочивши, сани з людьми, які міцно вчепилися в свої сидіння, проламали загорожу та впали на землю. Падаючи, сани перевернулися і накрили собою людей».

Сани полетіли на землю з висоти десь п’ять метрів. Один із пасажирів загинув; одна жінка зламала обидва зап’ястя і щелепу. Іще четверо людей, зокрема двоє алжирців, відбулися забиттями.

Той трагічний випадок кинув тінь на весь ярмарок, але кожен розумів: оглядове колесо Ферріса із тридцятьма шістьма кабінками на понад дві тисячі пасажирів має взагалі шалений потенціал до катастрофи.

Необхідні дикуни!

Попри всі недобрі передчуття, Олмстед довірив завершувати ландшафт виставки Ульріхові та прийняв на себе немилосердний режим роботи й поїздок, побувавши загалом у 16 штатах. У середині червня він уже повернувся до маєтку Вандербільта в Північній Кароліні. Дорогою — у вагонах, на вокзалах, у готелях — він питав у незнайомих людей їхньої думки про виставку, не кажучи, хто він сам такий. Слабенька відвідуваність ярмарку турбувала його. Він питав тих, хто був у дорозі, чи вже побували вони на Всесвітній виставці, а коли побували, то яке в них враження від неї, а надто його цікавила думка тих, хто там ще не був: що вони чули, чи збираються відвідати, чому не їдуть?

«Усюди інтерес до виставки наростає, — писав він до Бьорнема в листі від 20 червня з Білтмору. — Скрізь я бачив ознаки того, що люди збираються туди їхати». Розповіді з перших вуст про ярмарок всіх цікавили дедалі більше. Священики, які бачили виставку, згадували про неї у своїх проповідях. Олмстед надзвичайно тішився, що найдужче всім сподобалися не так експонати, як будівлі, канали й пейзаж, що виставка їх здивувала. «Ті, хто побував на виставці, загалом побачили там більше, ніж очікували, прочитавши про неї в газетах». Отже, зробив він висновок, «у країні починає здійматися хвиля захоплення».

Однак він бачив, що протидіють цим силам деякі інші чинники. При тому, що розповіді очевидців були сповнені ентузіазму, писав Олмстед, «майже завжди ішлося про незавершеність, так що в слухача виникало відчуття, що багато ще має бути дороблено і їхати дивитися краще пізніше». Селяни планували дочекатися врожаю. Багато хто відкладав свій візит, очікуючи, що посилення економічної кризи в країні та вплив Конгресу, врешті, змусить залізничників знизити ціни на квитки до Чикаго. Погода теж важила. Переконані, що в Чикаго в липні-серпні занадто спекотно, люди відкладали свої поїздки до осені.

Один із найбільш фатальних чинників, які виявив Олмстед, — то був поширений страх, що кожного, хто ризикне вирушити в Чикаго, будуть «безсоромно стригти», особливо в численних ресторанах на ярмарку з «грабіжницькими» цінами. «Це нарікання є повсюдним і має більшу силу, ніж вам у Чикаго відомо, я переконаний, — писав він Бьорнемові. — Це можна почути і від багатих, і від бідних… Та я, мабуть, і сам на виставці заплатив за обід удесятеро більше, ніж за такий самий якісний у Ноксвіллі (штат Теннессі). Скромний селянський клас, який приїде на виставку, дуже сильно це відчує».

Олмстед мав й іншу причину хвилюватися через високі ціни на їжу. «У результаті, — писав він, — люди дедалі частіше братимуть харчі з собою, тож на території стане більшати розкиданого паперу та іншого сміття».

Нині надзвичайно важливим є, запевняв Олмстед, зосередитися на таких покращеннях, які, найімовірніше, додадуть блиску в тих розповідях, які люди повезуть додому. «Сьогодні найважливіше розробити гідну рекламу, сповнену піднесеного, заразливого ентузіазму, який би походив від дійсної краси й досконалості: питання не в тому, чи люди залишаться задоволеними, а в тому, в наскільки шаленому захваті вони перебуватимуть від того, що їм зустрінеться на виставці, і наскільки заразливим він буде».

Наприкінці листа Олмстед нагадував, що деякі очевидні хиби вимагають негайної уваги. Наприклад, гравієві стежки. «Ніде немає ані латочки гарного гравійного хідника, а прохідного практично нема на всій території виставки, — писав він. — На мою думку, скоріш за все, ні забудовник, ні інспектор, який стежить за тим, як той виконує свій обов’язок, ніколи не бачили хорошого, пристойного гравійного хідника й не мають уявлення, який той із себе повинен бути. Що не гаразд із вашими хідниками? — він пише «вашими», а не «моїми» чи «нашими», хоча за хідники відповідає саме його ландшафтне відділення. — У деяких місцях з їхньої поверхні стирчать шматки щебеню і каменюки, на які жодна дама, особливо в літньому взутті, не може безболісно наступити. В інших місцях матеріал на поверхні такий, що від навіть невеликої сирості стає слизьким, а отже, по ньому неприємно ходити; а також, якщо не дбати, бруд на ньому може закаляти взуття і сукню, що значно зменшує зручність хідників для дам». Подорож до Європи показала йому, що по-справжньому гарний гравійний хідник «має бути такий чистий і рівний, як підлога у вітальні».

Чистота на території також не відповідала європейським стандартам, як він і боявся. Усюди валялося сміття, а прибиральників було обмаль. На виставці потрібно вдвічі більше, зауважував він, і працювати їм слід ретельніше: «Я бачив папірці, що їх, вочевидь, змели з терас під кущі понад лагуною, — писав Олмстед. — Такі хитрі фокуси з боку того, хто прибирає тераси, мають каратися, як злочин».

Також його турбував гуркіт пароплавів, що їх Бьорнем, попри його постійні заперечення, пустив на водний простір виставки разом з електричними катерами. «Ті пароплави є дешевими, позбавленими краси, незграбними предметами, і вони настільки ж доречні біля того місця, що його люди звуть “Почесний двір” на виставці, наскільки доречна корова на клумбі».

Проте основним хвилюванням Олмстеда було те, що загалом у тій частині виставки, що розташована в Джексон-парку, просто не весело. «Можна побачити багато людей, втомлених і роздратованих екскурсійним обов’язком. Номером, який треба відбути, доки їхати додому. Юрба від цього має печальний вигляд, і слід вжити рішучих заходів, щоб це виправити».

Так само, як від початку Олмстед переймався створенням аури таємниці у своєму ландшафті, тож він наполегливо радив влаштовувати на перший погляд випадкові моменти чарівності й чудернацькі несподіванки. Концерти й паради — річ дуже гарна, тільки вони мають занадто «усталений чи заздалегідь розписаний» характер. Олмстед бажав саме «дрібничок… менш очевидно підготованих; менш офіційних, більш спонтанних і немовби випадкових». Він уявляв собі французьких духових музикантів, які грали б на Лісовому острові — і їхня музика линула б над водою. Хотів, щоб і на суднах, і на мостах розвішували китайські ліхтарики. «А люди в маскарадних костюмах і з бубнами, які б стрибали й танцювали, як в Італії? Та навіть продавці лимонаду допоможуть створити цікаве враження, якщо їх мальовничо вбрати; або продавці пиріжків і тістечок, які будуть одягнені, як кухарі — в шапочках з пласким верхом і в чисто-білому з голови до ніг?» Пізно ввечері, коли великі події в Джексон-парку відволікали людей від «Мідвею», «чи не можна кілька з різновидів наших “дикунів” — чорних, білих і жовтих, найняти за невелику платню, щоб вони ненав’язливо гуляли в народних костюмах серед юрби на Головному дворі?»

Коли Бьорнем читав лист Олмстеда, він, мабуть, подумав, що той геть утратив глузд. Бьорнем ці два роки повністю присвятив створенню монументальної краси, а тут Олмстед заповзявся смішити глядачів. Бьорнем хотів, щоб люди німіли з подиву й захоплення. А той пропонує танці з бубнами! Ніяких дикунів.

Ця виставка — місто мрії, але то була мрія Бьорнема. Усюди вона відображувала авторитарні риси його вдачі — від неймовірної кількості поліції до суворих правил не рвати квіти. Ніде це не виявилося настільки яскраво, як у забороні фотографувати без дозволу.

Бьорнем дав лише одному фотографові — Чарльзові Дадлі Арнольду — одноосібне право продавати офіційні знімки виставки, що дало Бьорнемові змогу контролювати ті світлини, які поширювалися усією країною. Це також пояснює, чому в кожному кадрі зазвичай перебувають виключно охайні, гарно вбрані люди з вищих класів. Ще одна особа отримала ексклюзивне право видавати напрокат відвідувачам фотоапарати «Кодак» — нову портативну фотокамеру, в якій не було необхідності складного налаштування лінзи й діафрагми. На честь виставки фірма «Кодак» назвала складану версію своєї популярної моделі № 4 «Columbus». Кожен, хто бажав взяти на виставку свій фотоапарат «Кодак», мав купити дозвіл за два долари — стільки далеко не кожен міг собі дозволити; у каїрських кварталах на «Мідвеї» треба було доплатити ще долар. Фотоаматор зі звичайним великим триногим фотоапаратом мусив сплатити десять доларів — приблизно стільки приїжджі з інших міст витрачали протягом цілого дня на ярмарку разом із ночівлею, харчуванням і вхідним квитком.

Попри всю одержимість Бьорнема деталями й контролем, усе ж одна подія на виставці не потрапила в його поле зору. 17 червня сталася невелика пожежа в Холодильному будинку — подібній до замку споруді в південно-західному куточку території, збудованій підприємством «Геркулес», яке спеціалізувалося на залізних виробах. Холодильний будинок виробляв лід, у ньому зберігалися продукти для виставки й ресторанів, а також у ньому працювала ковзанка — для відвідувачів, які бажають нових відчуттів від катання на ковзанах у липні. Споруда була приватною: Бьорнем не мав до її будівництва жодного стосунку, крім того, що затвердив її проект. Дивно, але її архітектора звали Френк П. Бьорнем — то був зовсім не родич Деніела.

Займання сталося в куполі центральної вежі будівлі, але його швидко взяли під контроль, і збиток від нього становив лише сто доларів. А проте ця подія викликала в страхувальників бажання уважніше оглянути споруду, і побачене їх просто налякало. Головний елемент проекту взагалі не був встановлений. Сім страхувальників скасували свої поліси. Брандмейстер Едвард В. Мьорфі, чинний голова Пожежного відділення Всесвітньої виставки, звернувся до групи страхувальників: «Ця будівля створює більше клопоту, ніж будь-яка інша на території. То — жалюгідна пастка, там навіть немає нормальних шляхів евакуації, і вона скоро згорить дощенту».

Ніхто не розповів Бьорнемові ні про пожежу, ні про скасування полісів, ні про похмурий прогноз Мьорфі.

Нарешті

О 15:30 у середу 21 червня 1893, п’ятдесят один день по тому, Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс посів своє місце на трибуні, яку спорудили під оглядовим колесом. До однієї з кабінок уже сів Військовий духовий оркестр штату Айова в складі сорока музикантів і заграв «Мою країну». Поряд з Феррісом був мер Гаррісон, Берта Палмер, чиказька міська рада у повному складі, а також дехто з офіційних осіб виставки. Бьорнема, схоже, серед них не було.

Кабінки вже були повністю залаковані, на всіх вікнах стояли дротяні сітки, щоб, як висловився один репортер, «жодний божевільний не мав змоги вчинити самогубство з колеса, жодна істеричка не вискочила з вікна». Провідники, спеціально навчені заспокоювати тих, хто боїться висоти, стояли біля дверей кожної кабінки в ошатній формі.

Музика затихла, колесо зупинилося. Почалися промови. Ферріс узяв слово останнім і радо запевнив слухачів, що він, приречений ходити «з колесами в голові», зміг вийняти їх звідти й поставити ось тут, посеред «Мідвей плезенсу». За успіх свого задуму він дякував дружині Марґарет, яка стояла на трибуні позаду нього. Своє колесо він присвятив інженерам Америки.

Місіс Ферріс вручила чоловікові золотий свищик, а відтак подружжя Феррісів та інші достойники сіли в першу кабінку. Гаррісон був у своєму незмінному крислатому капелюсі.

Ферріс свиснув — і духовий оркестр заграв «Америку», а колесо пішло. Компанія зробила кілька обертів, попиваючи шампанське й курячи сигари, а потім вийшла з колеса під радісні крики юрби, що зібралася під колесом. На атракціон сіли перші пасажири.

Колесо крутилося, роблячи зупинки на посадку й висадку до 11 години вечора. Навіть із повними кабінками працювало воно блискуче, а підшипники жодного разу не рипнули.

Компанія Ферріса не соромилася рекламувати досягнення свого голови. В ілюстрованій брошурі «Сувенір із колеса Ферріса», зробленій на замовлення компанії, було написано: «Збудоване попри всілякі перешкоди, це досягнення є такою великою заслугою для свого винахідника, що якби містер Ферріс був підлеглим монархії, а не громадянином великої республіки, то його чесне серце билося б у грудях, рясно оздоблених королівськими відзнаками». Ферріс не міг утриматися від того, щоб скубнути Виставкову компанію за те, що вона довго не хотіла дозволяти будівництво його колеса. «Через те, що вони не змогли оцінити його важливість, — писалося в «Сувенірі», — Виставкова компанія втратила чимало тисяч доларів».

І це було ще м’яко сказано. Якби Виставкова компанія дала концесію тоді, у червні 1892 року, а не чекала з нею майже півроку, то колесо було б готове до відкриття 1 травня. А виставка втратила не лише 50 % ціни за квитки за цей 51 день, а й загальний захват і збільшення кількості відвідувачів, яке, цілком імовірно, спричинив би цей атракціон і якого Бьорнем так палко бажав. Натомість колесо простояло півтора місяці виразним знаком недоробленості виставки.

Побоювання за безпеку лишалися, і Ферріс робив усе можливе, щоб їх угамувати. У сувенірній брошурі стверджувалося, що навіть повне завантаження колеса пасажирами «впливає на його рух і швидкість не більше, ніж така сама кількість мух», — дивнувате й не дуже красиве порівняння. Також у брошурі писали: «Під час будівництва цього великого колеса всі мислимі небезпеки враховані й усунуті».

Але Ферріс із Ґронау занадто гарно зробили свою справу. Проект був настільки вишуканий на вигляд, напруга сталі прорахована настільки віртуозно, що колесо збоку справляло враження нездатного витримати те навантаження, яке на нього робилося. Може, колесо й було цілком безпечне, тільки вигляд у нього був не дуже надійний.

«По правді, воно видається занадто легким, — зауважував один журналіст. — Виникає побоювання, що тонкі спиці, які підтримують усю цю неймовірну вагу, занадто тендітні, щоб виконувати цю роль. Не можна уникнути думки: що ж буде, якщо з прерії налетить потужний вітер і наскочить шквалом на споруду? Чи витримають тоді спиці не лише велетенську вагу колеса й 2000 пасажирів, які можуть тоді сидіти в кабінках, а й силу вітру?»

Мине три тижні, і відповідь стане відома.

Хвиля здіймається

І тут раптом вони стали прибувати. Той ентузіазм, який Олмстед помітив у своїх мандрах, хоча ще не у вигляді масштабної хвилі, став додавати відвідувачів у Джексон-парку. Наприкінці червня, при тому, що ціни на залізничні квитки ще не знизилися, платний вхід на виставку виріс більш як удвічі, і в середньому кількість відвідувачів становила вже 89 170 людей на день, тоді, як у травні була геть жалюгідна цифра — 37 501 на день. Хоча це ще не дотягувало до тих двохсот тисяч на день, про які спочатку мріяли організатори виставки, але тенденція була втішна. Від Інґлвуда до «Кола» нарешті почали заповнюватися готелі. Садове кафе на даху Будинку жінок нині обслуговувало дві тисячі людей на день, удесятеро більше, ніж у День відкриття. У результаті утворювалося стільки сміття, що система його збирання виявилася переповненою, а складалася вона з прибиральників, які з буханням звозили бочки зі смердючим сміттям тими самими сходами, якими ходили й відвідувачі. Прибиральникам не можна було користуватися ліфтами, бо Бьорнем дав розпорядження вимикати їх, коли стемніє, щоб зберегти електрику на нічне освітлення. У міру того як бруду й смороду ставало більше, управитель ресторану зробив на даху своєрідний сміттєпровід і став погрожувати, що скидатиме сміття просто на дорогоцінні газони Олмстеда.

Бьорнем скасував те розпорядження.

Ярмарок став настільки привабливим, що одна жінка — місіс Люсіль Родні з Ґалверстона (штат Техас) — пройшла до нього пішки 1950 кілометрів по рейках. «Не називайте його Білим містом на озері, — писав сер Волтер Бізант, англійський історик і романіст, у часописі “Cosmopolitan”, — називайте його Країною мрій».

Тепер, здається, навіть Олмстед був утішений, хоча, звичайно, мав він і деякі критичні зауваження. Він теж, як і Бьорнем, спочатку хотів впускати всіх відвідувачів крізь один центральний вхід. Те, що це не вдалося, писав він в офіційних зауваженнях на сторінках професійного часопису, «значно знизило» цінність виставки, хоча й поспішив додати: це критичне зауваження аж ніяк не є скаргою, а професійною порадою іншим, хто, можливо, зіткнеться з подібною проблемою. Він і далі бажав, щоб Лісовий острів не займали й не забудовували, і несхвально відгукувався щодо незапланованої завеликої кількості будівель, які «застували перспективу й займали ті місця, які мали слугувати для того, аби око відпочила від аж надто постійного вимагання уваги з боку будівель виставки». Результат, констатував Олмстед, «був поганий».

Проте загалом він був задоволений, особливо процесом будівництва. «Дійсно, — писав він, — гадаю, що найбільш утішною і приємною обставиною є те, що цей задум виявився до снаги стільком людям із технічною освітою і вміннями, яких вдалося найняти й належним чином організувати настільки швидко, і що вони виконали свою роботу так гарно та вчасно. Гадаю, варто відзначити те, що в ході тої справи було так мало конфліктів і суперечок, так мало виявів заздрості, ревнощів і войовничості».

Цим він завдячував Бьорнемові: «Його працездатність, уміння й тактовність важко переоцінити — саме завдяки їм наш керівник досяг такої злагодженості в наших лавах».

Відвідувачі наряджалися в найкраще вбрання, як до церкви, і поводилися навдивовижу чемно. За шість місяців роботи виставки Колумбівська гвардія заарештувала всього лише 2929 людей — приблизно шістнадцятеро на день — здебільшого за хуліганство, дрібні й кишенькові крадіжки; кишенькових злодіїв особливо приваблював завжди людний акваріум ярмарку. Поліція помітила 135 раніше засуджених і вивела їх геть із території. Було виписано 13 штрафів за носіння «Кодака» без дозволу, 37 — за фотографування без дозволу. Поліція розслідувала випадок знайдених на території виставки трьох людських ембріонів; затримала детектива з агенції Пінкертона за «образу відвідувачів» у павільйоні Тіффані та «зулуса за порушення порядку». В офіційному рапорті до Бьорнема полковник Райс, командувач Колумбівської гвардії, писав: «При тому, що в парку десятки тисяч робітників і мільйони відвідувачів, маю відзначити, наш успіх є феноменальним».

Оскільки сила-силенна народу весь час товклася коло парових машин, величезних обертових коліс, кінних екіпажів і надшвидких саней, до лікарні виставки, яку очолював лікар на прізвище Джентлс, постійно привозили людей із синцями, кровотечами й тепловим ударом. Протягом роботи ярмарку лікарня надала допомогу 11 602 пацієнтам — 46 людям на день — із травмами й недугами, які свідчать про те, що повсякденні страждання людей із часом майже не змінилися. Ось їх список:

820 випадків проносу;

154 — закрепів;

21 — геморою;

434 — порушення травлення;

365 — чужорідного тіла в оці;

364 — гострого головного болю;

594 випадки запаморочення, знепритомнення й перевтоми;

1 випадок підвищеного газоутворення;

169 — гострого зубного болю.

Однією з приємностей виставки була неможливість передбачити, кого зустрінете коло шоколадної Венери Мілоської, чи на виставці катафалків, чи біля дула круппівського страховища, хто опиниться за сусіднім столиком у ресторані «Big Tree» чи в кафе «Філадельфія», або ж у «Great White Horse Inn» — відтворенні пабу, описаного Діккенсом у «Записках Піквікського клубу»; чи хто раптом схопить вас за руку в кабінці на оглядовому колесі, коли вона рушить угору. Ерцгерцог Франц Фердинанд, якого один із супутників схарактеризував як «напівхама-напівскнару», бродив виставкою інкогніто — але дужче йому припали до душі порочні квартали Чикаго. Індіанці, які раніше томагавками знімали скальпи з білих, бувало, виходили погуляти з табору Буффало Білла, так само, як і Енні Оуклі та всілякі козаки, гусари, улани та члени Шостого кавалерійського полку США у відпустці, яку взяли для участі у виставах полковника Коді. Вождь Стоячий Ведмідь катався на оглядовому колесі в повному церемоніальному уборі з двох тисяч пір’їн, жодна з яких не ворушилася під вітром. Інші індіанці каталися на розмальованих дерев’яних кониках каруселі на «Мідвеї».

Ходили там Падеревський, Гудіні, Тесла, Едісон, Джоплін[48], Дарроу, прінстонський професор Вудро Вілсон[49] і мила літня дама в чорній шовковій сукні з незабудками на ім’я Сьюзен Б. Ентоні[50]. Бьорнем обідав із Тедді Рузвельтом. Потім багато років після виставки Бьорнем вживав улюблений вигук Рузвельта — «Bully!» («Молодця!»). Діамантовий Джим Брейді[51] обідав із Лілан Расселл[52] і досхочу об’їдався солодкою кукурудзою.

Марка Твена ніхто не бачив. Він прибув до Чикаго подивитися на ярмарок, але занедужав і пролежав одинадцять днів у готелі, після чого поїхав, так і не подивившись на Біле місто.

Отак йому не пощастило.

Випадкові зустрічі мали просто чарівну силу.

Френк Гейвен Голл, голова Іллінойського інституту освіти сліпих, продемонстрував новий пристрій, який робив друкарські форми для книжок абеткою Брайля. До того Голл винайшов машину, здатну друкувати абеткою Брайля — брайлівську машину Голла, — яку він так і не запатентував, бо вважав, що з речами, які допомагають сліпим, корисливість не поєднується. Коли він стояв біля новітньої машини, до нього підійшла сліпа дівчина з поводирем. Дізнавшись, що Голл — той самий чоловік, який винайшов друкарську машинку, якою вона часто користується, дівчина обійняла й поцілувала винахідника.

Відтоді, щоразу коли Голл переповідав історію зустрічі з Гелен Келлер, в його очах з’являлися сльози зворушення.

Одного дня Жіночий комітет обговорював, бути за чи проти роботи виставки в неділю, і розлючений представник сабатаріанського руху[53] став сперечатися із Сьюзен Б. Ентоні в залі Будинку жінок, переконуючи її, що ярмарок не повинен працювати в неділю. (Ентоні до Жіночого комітету не належала, тож, попри свою репутацію, не могла брати участі в засіданні комітету.) Витворюючи найбільш шокуючу аналогію, яка тільки могла спасти йому на думку, чоловік спитав Ентоні, чи не вважає вона, що її синові краще в неділю піти дивитися виставу Буффало Білла, ніж до церкви.

— Вважаю, — відказала вона, — там він значно більше нового дізнається…

Для людей суворо-побожних цей діалог підтвердив порочність суфражистського руху Ентоні. Коли ж Коді дізнався про це, він почувся підлещеним, так що одразу надіслав Ентоні лист із подякою і запросив її, пропонуючи місце в ложі на будь-якій виставі.

На початку вистави Коді виїхав на арену верхи, його довге сиве волосся маяло з-під білого капелюха, сріблясті галуни на куртці поблискували на сонці. Він пустив коня чвалом і помчав до ложі Ентоні. Публіка притихла.

Він різко спинив коня, здійнявши вихор пилу, скинув капелюха і, зробивши ним широкий жест, уклонився, ледь не торкаючись лобом рога свого сідла.

Ентоні підвелася, відповіла на уклін і «захоплено, мов дівча», як згадувала її подруга, помахала Коді хусточкою.

Кожен помітив значущість цього моменту. Ось один із найбільших героїв Америки минулого шле уклін одній із найбільших героїнь майбутнього Америки. Публіка, уздрівши цю сцену, підхопилася на ноги й влаштувала бурхливі овації.

Передній край руху перших поселенців, може, й припинив своє існування, як у своїй історичний промові на виставці проголосив Фредерік Джексон Тьорнер, але в той момент істинний піонерський дух перебував там, сяючи на сонці, немов слід від сльози.

Сталася й трагедія. Британія завісила свою вигадливу модель корабля «Вікторія» чорним крепом. 22 червня 1893 року, під час маневрів у Триполі, це диво морської техніки зіткнулося з іншим британським судном «Кемпердаун». Капітан «Вікторії» віддав наказ взяти курс до берега і йти на всіх парах, маючи намір посадити судно на мілину там за інструкціями флоту — із тим, щоб затонулий корабель легше було підняти.

Через десять хвилин, коли двигуни усе ще працювали на повну потужність, крейсер перехилився й пішов на дно, а чимало людей з команди ще не встигли вийти на палубу. Ті ж, кому пощастило вискочити, потрапили або під гвинти, які шалено оберталися, або дістали смертельні опіки, коли вибухнули котли. «Здійнялися зойки та крики, у білій піні спливали закривавлені руки й ноги, понівечені тіла, — писали в пресі. — Тулуби без голів на мить викидало на поверхню, після чого вони зникали під водою».

У тому нещасному випадку загинуло чотириста людей.

Винахід Ферріса швидко став найпопулярнішим атракціоном на виставці. Щодня на ньому каталися тисячі людей. На тижні, що починався з 3 липня, Ферріс продав 61 395 квитків, отримавши неабиякий прибуток — 30 697,50 доларів. Половину грошей забирала Виставкова компанія, тож Ферріс мав операційного прибутку 13 948 доларів (сьогодні еквівалент приблизно 400 000 доларів) на тиждень.

Усе одно питання щодо безпеки виникали, і ходили необґрунтовані байки про самогубства й нещасні випадки, зокрема розповідали, буцімто чийсь переляканий мопс вискочив з вікна й розбився. Це неправда, стверджували в компанії Ферріса: ту історію вигадав репортер, «якому бракувало новин і не бракувало фантазії». Однак, коли б не вікна із сіткою, то все могло бути геть інакше. Під час однієї поїздки в цілком спокійного зазвичай чоловіка на прізвище Веррітт стався раптовий напад страху висоти. Із ним усе було гаразд, доки кабінка не рушила. Вона підіймалася, а чоловікові ставало дедалі гірше, він мало не зомлів. Дати сигнал інженерові, щоб той зупинив колесо, змоги не було.

Веррітт у паніці кидався туди-сюди кабінкою, а пасажири сахалися від нього, «мов перелякані вівці», як описував один очевидець подій. Пан кидався на стінки кабінки з такою силою, що місцями попрогинав залізо. Провідник і кілька пасажирів спробували його стримати, але він скинув їх із себе й помчав до дверей. За правилами роботи провідник замкнув двері на початку поїздки. Веррітт трусив їх, розбив скло, але відчинити не зміг.

Коли кабінка пішла вниз, Верріттові стало краще, він сміявся і плакав від полегшення — доки не зрозумів, що колесо не зупиниться. Воно завжди робило два повні оберти. Веррітт знов почав шаленіти, і знову кондуктор із чоловіками його тримали, але вони стомилися. Їм було страшно уявити, що буде, коли Веррітт вирветься. Структурно кабінка була міцна, але її стінки, вікна та двері були розраховані на те, щоб стримати спроби самогубства, а не людину-бульдозер. Веррітт уже встиг розбити скло й погнути залізо.

Тут підвелася якась жінка й розстебнула спідницю. На диво всім навколо, вона зняла її, накинула на голову Веррітта і так і тримала, бурмочучи чоловікові щось заспокійливе. Результат був моментальний. Веррітт «присмирнів, як той страус».

Жінка, яка публічно роздягається, чоловік зі спідницею на голові — чудесам ярмарку, здається, не було кінця.

Виставка була предметом великої гордості Чикаго. Здебільшого завдяки Деніелові Бьорнему місто довело, що може вчинити дещо дивовижне, навіть попри такі перепони, які зупинили б багатьох інших будівельників. Усі й усюди почувалися господарями цього дива — не лише ті десятки тисяч людей, які купили акції виставки. Гільда Сатт помітила, як змінився її батько, показуючи їй ярмарок. «Здавалося, виставка — предмет його особистої гордості, наче він сам узяв участь у її плануванні, — писала вона. — Коли я озираюся в той час, більшість людей у Чикаго почувалися так. Чикаго запрошувало в гості цілий світ, і ми були частиною тієї події».

Але виставка не просто викликала гордість. Вона дала Чикаго світло, привід зберігати оптимізм, коли згущувалися хмари економічної кризи. Залізнична компанія Ері похитнулася, потім зазнала краху. Далі настала черга «Nothern Pacific». У Денвері за один день закрилися три національні банки, потягнувши за собою низку інших підприємств. Боячись хлібного заколоту, міська влада скликала добровольчі загони. У Чикаго редакція «The Inland Architect» намагалася запевнити читачів: «Нинішня ситуація — це випадковість. Капітал просто прихований. Підприємства налякані, але не переможені». Редакція помилялася.

У червні двоє ділових людей вчинили самогубство в один і той самий день у тому самому чиказькому готелі «Метрополь». Один перерізав собі горло бритвою о пів на одинадцяту ранку. Другий дізнався про самогубство від перукаря в готелі. Того вечора у своєму номері він обв’язав один кінець пояса від смокінга навколо шиї, потім ліг у ліжко й прив’язав другий кінець до його спинки. І скотився на підлогу.

«Усі охоплені лютим жахом, — писав Генрі Адамс, — і кожна людина вважає, що їй гірше, ніж сусіду».

Задовго до кінця виставки люди вже засмучувалися тим, що вона колись закінчиться. Мері Гартвелл Кезервуд писала: «Що ми будемо робити, коли ця країна див закриється? Коли вона зникне, коли скінчаться чари?» Саллі Коттон, управителька з Північної Кароліни й мати шістьох дітей, яка проводила літо в Чикаго, зафіксувала у своєму щоденнику поширене хвилювання: після того як вона побачила той ярмарок, «усе буде здаватися дрібним і незначним».

Виставка була настільки досконалою, її краса й витонченість здавалися немовби запорукою того, що, поки це диво триває, ні з ким не може трапитися справжньої біди.

День незалежності

Ранок 4 липня 1893 був сірий і вітряний. Погода погрожувала зіпсувати вигадливі феєрверки, задумані Френком Міллетом заради збільшення кількості відвідувачів, яка попри стабільне зростання останніми тижнями усе ж була нижча за очікувану. Сонце з’явилося пізно вранці, а вітер і далі ганяв Джексон-парком більшу частину дня. Надвечір Почесний двір купався в золотому промінні, а грозові хмари стояли стіною на півночі. Буря не наближалася. Швидко набігло багато народу. Голмс, Мінні й Анна опинилися у величезній юрбі спітнілих людей. Багато хто з них мав із собою кошики з харчами й простирадла, але враз стало зрозуміло, що в такій тисняві влаштовувати пікнік не випадає. Дітей було мало. Здається, прийшла вся Колумбівська гвардія, їхні блакитні форми сяяли на тлі натовпу, немов проліски на темній землі. Поступово золотаве світло охололо до бузкового. Усі пішли до озера. «На цілих півмилі понад дивовижним берегом озера люди стояли в сотню рядів», — писали в «Tribune». Оте «чорне море» народу неспокійно погойдувалося. «Вони сиділи й чекали кілька годин, сповнюючи повітря химерним, тривожним гулом». Хтось один заспівав: «Ближче, Господи, до Тебе»[54] — і одразу кілька тисяч підхопили пісню.

Стало темно, усі дивилися на небо, чекаючи на перші ракети. Тисячі китайських ліхтариків висіли на деревах і поруччі. Червоним посвічувала кожна кабінка оглядового колеса. На озері сотня чи й більше кораблів, яхт і катерів кинули якір, а на носі й кормі в кожного судна горіли кольорові ліхтарики, вони ж оздоблювали снасті.

Натовп був готовий кричати «ура» до будь-чого. Він радісними вигуками привітав виставковий оркестр, котрий заграв «Дім, рідний дім» — пісню, яка щоразу розчулювала дорослих людей до сліз, особливо тих, хто прибув до міста нещодавно. Юрба закричала «ура», коли увімкнули ліхтарики на Почесному дворі, і всі палаци засяяли в золотавому обрамленні. «Ура» закричали й тоді, коли промінь прожектора з Будинку виробників і вільних мистецтв почав гуляти над юрбою, і тоді, коли кольорові струмені води — «павині пера», за висловом «Tribune», почали вилітати з фонтана Мак-Монніса.

Проте о дев’ятій юрба притихла. У небеса на півночі здійнялася мала ясна іскорка й неначе попливла понад берегом до пристані. Один з прожекторів знайшов її і показав усім — то була велика повітряна куля з людьми на борту. Під її кошиком низько висів той вогник. Наступної миті вибухи червоного, білого й синього накреслили на чорному небу велетенський американський прапор. Куля разом із прапором поволі плинули вгорі. Прожектор рухався за ними, і його промені чітко окреслювалися в хмарі сірчаного диму, що її залишала за собою куля. За кілька секунд небо над озером розітнули ракети. Люди зі смолоскипами бігли понад берегом і підносили їх до запалів гармат, а на баржах інші підпалювали й кидали в озеро бомби, від чого вода вилітала вгору химерними гейзерами червоної, білої і синьої барви. Бомб і ракет ставало дедалі більше до самої кульмінації видовища, коли складна дротяна сітка, начеплена на Фестивальну залу на березі, раптово засвітилася, явивши очам велетенський портрет Джорджа Вашингтона.

Натовп закричав «ура!».

Усі водночас заворушилися, і невдовзі велетенська чорна хвиля покотилася до виходів і станцій «Алеї L» та «Іллінойс сентрал». Голмс і сестри Вільямс не одну годину прочекали своєї черги до потяга на північ, але чекання жодним чином не зіпсувало їм настрій. Того вечора Окери чули згори з квартири 1220 на Райтвуд-авеню сміх і жарти.

І сестрам було чого веселитися. Голмс додав до всіх див і радощів того вечора надзвичайно щедру пропозицію для Мінні з Анною.

Перед тим як лягти спати, Анна написала в листі додому, до своєї тітки в Техас, цю чудову новину.

«Ми з сестричкою і братиком Гаррі завтра зранку від’їжджаємо до Мілвокі, потім до Олд-Орчард-Біча[55] в штаті Мен понад річкою Святого Лаврентія.

Ми два тижні пробудемо в Мені, потім поїдемо до Нью-Йорка. Братик Гаррі вважає, що в мене талант; він хоче, щоб я знайшла місце, де можу навчатися малювання. Потім ми попливемо до Німеччини, дорогою побуваємо в Лондоні й Парижі. Коли мені захочеться, я там залишуся й вивчатиму живопис. Братик Гаррі каже, що вам не варто за мене перейматися — чи з фінансової, чи з якоїсь іншої точки зору: вони з сестричкою про мене подбають».

«Напишіть мені одразу, — додала Анна, — на чиказьку адресу, і лист мені перешлють».

Вона нічого не сказала про свою валізу, яка ще досі в Мідлотіані чекала на відправлення до Чикаго. Їй тепер доведеться без тих речей обійтися.

Коли валіза прибуде, вона змогла б телеграфом домовитися, щоб її також переслали їй — може, до Мену чи Нью-Йорка, щоб усі речі в неї були до подорожі в Європу. Коли Анна того вечора лягала в ліжко, її серце ще калатало від захоплення святом на виставці та Голмсовим сюрпризом. Пізніше Вільям Кепп, адвокат із техаської фірми «Кепп і Кенті», стверджував: «Анна не мала особистої власності, і така зміна в житті, яку вона описала в тому листі, означала для неї все».

Наступний ранок обіцяв бути так само приємним, адже Голмс оголосив, що візьме Анну — лише її — до Інґлвуда і трохи покаже їй свій готель «Всесвітня виставка». У нього там є кілька справ, які треба вирішити в останню хвилину перед від’їздом до Мілвокі. Тим часом Мінні підготує квартиру на Райтвуд-авеню до того, щоб її міг винайняти наступний пожилець.

Голмс був такий славний чоловік. І тепер, коли Анна познайомилася з ним, то побачила, що він і справді доволі красивий. Коли його дивовижні сині очі зустрічалися з її очима, то цей погляд неначе зігрівав її всю. Мінні й справді добре зробила.

Хвилювання

Пізніше того вечора білетери виставки підбили підсумки продажу й виявили, що протягом того єдиного дня, 4 липня, вхідних квитків було куплено 283 273 — значно більше, ніж за весь перший тиждень роботи виставки.

То було перше безсумнівне свідчення того, що Чикаго таки справді здійснило дещо надзвичайне, і до Бьорнема повернулася надія, що виставка нарешті досягне сподіваного рівня відвідуваності.

Але наступного дня квитків на ярмарок було куплено лише 79 034. Минуло три дні — і кількість впала ще дужче — 44 537. Банкіри, яким виставка заборгувала, почали нервуватися. Перевірка аудитора вже показала, що підрозділ Бьорнема витратив на будівництво виставки понад 22 мільйони доларів (за курсом ХХІ століття — приблизно 660 мільйонів), тобто понад удвічі перевищив заплановану суму. Банкіри вимагали від дирекції виставки призначити Комітет з економії, щоб він знайшов способи скоротити видатки на виставку й скасувати всі дорогі заходи, якщо це буде потрібно, аж до звільнення людей і скорочення відділів і комітетів.

Бьорнем розумів: віддати майбутнє виставки в руки такого комітету — це певна її поразка. Єдиний спосіб полегшити тиск з боку банкірів — збільшити відвідуваність за квитками. За його оцінками, щоб уникнути фінансового краху — приниження для чиказького панівного класу, який вважав себе володарями долара, — на виставці решту часу її роботи необхідно продавати мінімум 100 000 квитків на день.

Аби з’явилася бодай якась надія на це, залізницям слід знизити ціни на квитки, а Френкові Міллету — посилено приваблювати публіку з усіх куточків країни.

У час, коли економічний занепад у країні дедалі поглиблювався — банки закривалися, самогубства множилися, — це видавалося геть неможливим.

Клаустрофобія

Голмс розумів: скоріш за все, гості його готелю всі вже пішли на виставку. Він показав Анні свою аптеку, ресторан і перукарню, зводив на дах показати краєвид Інґлвуда й гарного тінистого району навколо. Екскурсію він завершив у власному кабінеті, де запросив Анну сісти й вибачився. Узяв оберемок якихось паперів і став їх читати.

Між іншим він спитав Анну, чи не сходить вона в сусідню кімнату, сховище, по один документ.

Вона радо погодилася.

Голмс тихо пішов за нею.

Спочатку здалося, що двері замкнулися випадково. У кімнаті була повна темрява. Анна стукала щосили в двері й кликала Гаррі. Прислухалася, тоді знову стукала. Їй було не страшно, просто незручно. Їй не подобалася темрява — у темнішій пітьмі вона ніколи не була; у ніч без місяця в Техасі й то було світліше. Вона знову стукала в двері кісточками пальців і прислухалася.

У кімнаті ставало задушливо.

Голмс слухав. Він мирно сидів у кріслі біля стіни, за якою було «сховище». Час минав. Було справді дуже спокійно. Кімнатою гуляв легенький вітерець: легкість провітрювання — одна з переваг наріжного приміщення. У цьому вітрі, ще прохолодному, відчувався ранковий дух трав прерії та сирої землі.

Анна зняла туфлю і стала гупати нею в двері. У кімнаті ставало спекотно. Її обличчя і руки вкрилися потом. Вона гадала, що Гаррі, нічого не знаючи про її пригоду, пішов в іншу частину будівлі. Це мало пояснити, чому він, попри її крик і стукіт, досі не прийшов. Може, подався щось перевірити в крамницях унизу. Подумавши про це, вона трохи злякалася.

У кімнаті ставало значно тепліше. Дихати ставало дедалі важче. А також їй хотілося в туалет.

Він, напевно, так перепрошуватиме, йому буде так ніяково. Вона не могла показувати йому, наскільки вона злякалася. Тож намагалася перенестися думкою в подорож, яка чекає на них удень. Те, що вона, проста техаська вчителька, скоро гулятиме вулицями Лондона й Парижа, досі видавалося їй неможливим, але ж Гаррі обіцяв і про все домовився. Уже за кілька годин вона сяде на потяг до Мілвокі, а незабаром разом із Мінні й Гаррі вони вирушатимуть у чудову, прохолодну долину річки Святого Лаврентія, між штатом Нью-Йорк і Канадою. Вона уявила, як сидить на просторій веранді якого-небудь готелю на березі річки, попиває чай і дивиться на захід сонця.

Вона знову щосили стала стукати в двері, а також у стіну, за якою був кабінет Гаррі, повний свіжого повітря.

Почалася паніка — як і завжди. Голмс уявляв собі, як Анна зіщулилася в кутку. Якби він схотів, він би міг побігти до дверей, обійняти її і разом поплакати над тією трагедією, яку відвернув. Це можна було зробити в останню хвилину, в останні кілька секунд. Він міг.

Або ж він міг відчинити двері, подивитися на Анну й широко їй посміхнутися — просто щоб вона зрозуміла, що це не випадковість, — а тоді знову хряснути дверима й замкнути їх, повернутися в крісло й спостерігати, що буде далі. Або можна було б просто зараз напустити в приміщення газу. Шипіння й неприємний запах змогли б їй повідомити, так само як і посмішка, що відбувається дещо незвичайне.

Він міг зробити будь-що із цього.

Щоб чути ридання за дверима, він мусив добре прислухатися. Міцно підігнані двері, залізні стіни та два шари азбестової ізоляції заглушали майже всі звуки, але він з досвіду знав, що з боку газової труби все чути значно краще.

Ось на цей час він найдужче чекав. Такі момент приносили йому статеве задоволення, яке, здається, не минало кілька годин, навіть якщо благання й крики затихали доволі швидко.

Він пустив у приміщення газ — просто задля певності.

Голмс повернувся до квартири на Райтвуд-авеню і сказав Мінні, щоб та збиралася: Анна чекає на неї в замку. Він обійняв Мінні, поцілував її і сказав, що він щасливий і йому дуже подобається її сестра.

Їдучи потягом до Інґлвуда, він справляв враження спокійної людини після гарного відпочинку, неначе він щойно добре покатався на велосипеді.

Два дні по тому, 7 липня, сім’я Окерів отримала листа від Генрі Ґордона: той писав, що квартира йому більше не потрібна. Лист дуже здивував господарів. Окери гадали, що Ґордон і дві сестри й досі мешкають у тій квартирі. Лора Окер пішла нагору перевірити. Постукала, нічого не почула, тоді увійшла.

«Не знаю, як вони залишили квартиру, — розповіла вона, — але було очевидно, що збиралися вони поспіхом: кілька записників та інших дрібничок лежали тут і там. Якщо в тих записниках були записи, то всі сліди цього було усунуто: я помітила, що з них виривали сторінки».

Також 7 липня агент «Wells-Fargo» в Мідлотіані (штат Техас) завантажив велику валізу в багажний вагон потяга, який ішов на північ. Ця валіза, яка належала Анні, була направлена на адресу «Місс Ненні Вільямс, c/o Г. Ґордон, Райтвуд-авеню, 1220, Чикаго».

Валіза доїхала до міста за кілька днів. Візник компанії «Wells-Fargo» спробував доправити її на адресу Райтвуд-авеню, але не виявив там нікого на прізвище Вільямс чи Ґордон. Валізу повернули до контори «Wells-Fargo». По неї ніхто не прийшов.

Голмс викликав жителя Інґлвуда на ім’я Сіфас Гамфрі, який мав власну команду вантажників і підводу й заробляв перевезенням меблів, ящиків та інших великих предметів з місця на місце. Голмс попросив його забрати ящик і валізу. «Я хочу, щоб ви приїхали по ці речі затемна, — сказав йому Голмс, — бо мені б не хотілося, щоб сусіди бачили, як їх відвозять».

Гамфрі приїхав так, як його попросили. Голмс провів його в «замок» і повів нагору в кімнату без вікон з важкими дверима.

«То було страшне місце, — згадував Гамфрі. — Там не було жодного вікна, тільки важкі двері — і все. Коли я зайшов, у мене поза шкірою мурашки побігли. У мене було відчуття, що робиться щось недобре, але містер Голмс не дав мені багато часу подумати над цим».

Ящик був довгий, прямокутний і дерев’яний — приблизно такого розміру, як труна. Гамфрі спочатку зніс його. На хіднику він поставив ящик вертикально. Голмс, який дивився згори, гучно постукав у вікно та крикнув: «З ним не можна так! Покладіть його!»

Гамфрі так і вчинив, потім пішов назад по валізу. Та була важка, але її вага йому незручностей не створила.

Голмс сказав йому відвезти довгий ящик до Центрального вокзалу та пояснив, на яку платформу його поставити. Очевидно, Голмс попередньо домовився з агентом кур’єрської служби, щоб той узяв ящик і завантажив його на потяг. Місця призначення він не розкрив.

Гамфрі не міг пригадати, куди він відвіз той ящик, але пізніші свідчення підтверджують, що ящик було доправлено додому до Чарльза Чеппелла, біля лікарні округу Кука.

Невдовзі Голмс зробив несподіваний, але дуже приємний подарунок сім’ї свого помічника Бенджаміна Пайтзеля. Дружина Пайтзеля Керрі отримала кілька суконь, кілька пар взуття і капелюшків, які належали його двоюрідній сестрі міс Мінні Вільямс, яка вийшла заміж і переїхала на схід, а старі речі їй більше не були потрібні. Він порадив Керрі перекроїти ті сукні на одяг для її трьох дочок. Керрі була дуже вдячна.

Голмс також здивував свого доглядача готелю Пата Квінлена несподіваним подарунком: двома міцними валізами, на кожній з яких стояли ініціали «М. Р. В.».

Буря і пожежа

Робота Бьорнема не закінчувалася, темпи її не сповільнювалися. Будівлі ярмарку були повністю готові, всі експонати — на місцях, але, як на сріблі утворюється патина, так і блиск виставки обов’язково притягує руйнівні сили — і трагедії.

У неділю 9 липня, тихої і спекотної днини, надзвичайно багато людей хотіли потрапити на оглядове колесо, а також у кошик аеростата, який на прив’язі погойдувався над «Мідвеєм». Повітряна куля «Чикаго» містила майже 3 тисячі кубометрів водню, і її тримав канат, приєднаний до лебідки. О третій годині дня аеростат уже встиг здійнятися в повітря 35 разів на висоту 300 м. На думку німецького господаря аеростата, погода чудово підходила для польоту, настільки тиха, за його оцінками, що линва з важком на кінці, спущена з кошика, торкнулася б землі точно під ним.

Але о третій управитель атракціону Дж. Ф. Морґан перевірив прилади й виявив раптове зниження барометричного тиску: ознака насування грози. Він зупинив продаж квитків і дав розпорядження опускати кулю. Працівники оглядового колеса, помітив він, не вжили аналогічних заходів — колесо й далі оберталося.

Зібралися хмари, небо стало фіолетовим, з північного заходу здійнявся вітер. Небо немовби прогнулося до землі, і від хмар відокремився невеликий вихор — і, вигинаючись, рушив на південь понад озером — до виставки.

На оглядовому колесі було повно пасажирів, які, дедалі більше хвилюючись, спостерігали, як вихор у власному танці живота прямує через Джексон-парк просто в бік «Мідвею».

Під аеростатом управитель Морґан дав своїм робітникам команду схопитися за швартувальні канати й тримати міцно.

У Джексон-парку раптово стало темно — і Бьорнем вийшов на вулицю. Потужний вітер налетів зусібіч. Обгорткові папірці від їжі злетіли й кружляли в небі, мов чайки. Небо, здавалося, потяглося вниз, у глиб виставки, десь задзвеніло скло — не тихий брязкіт шибки, розбитої каменем, а зойк, подібний до скавчання: великі листи скла падали на землю.

У Будинку сільського господарства величезна частина скляного даху впала на стіл, де кілька секунд тому молода жінка продавала цукерки. Злетіло шість скляних панелей з даху Будинку виробників і вільних мистецтв. Працівники виставки побігли мерщій накривати експонати мішковиною.

Вітер вирвав шматок площею майже чотири квадратні метри з купола Будинку машинобудування і підняв дах угорського кафе. Команда одного з електричних катерів Олмстеда поспіхом пристала до берега, щоб евакуювати всіх пасажирів і, щойно катер після того повели в безпечне місце, як порив вітру напнув тент катера й перекинув судно вагою п’ять тонн на бік. Стерновий і провідник безпечно випливли на берег.

У повітрі літали великі пір’їни. Двадцять вісім страусів з ферми на «Мідвеї» сприйняли цю втрату зі своїм звичним апломбом.

На оглядовому колесі всі вчепилися в сидіння. Одна жінка знепритомніла. Один із пасажирів пізніше написав до «Engineering News»: «Двері доводилося тримати удвох, щоб вони не відчинилися. Вітер віяв так сильно, що краплі дощу, здавалося, летіли майже горизонтально, а не вертикально». Проте колесо й далі оберталося, наче ніякої бурі й не було. Пасажири відчували тільки легку вібрацію. За оцінками автора листа — очевидно, інженера, — вітер відхилив колесо вбік менш ніж на чотири сантиметри.

Пасажири бачили, як вітер підхопив повітряну кулю, розташовану зовсім близько, вирвав її з рук працівників і на мить підкинув управителя Морґана в повітря. Вітер почав лупцювати кулю, немов перевернуту боксерську грушу, і розірвав на шматочки — понад вісім тисяч метрів шовку розкидало в ледь не кілометровому радіусі.

Морґан сприйняв ту пригоду спокійно. «Я не без задоволення спостерігав, як насувається буря, — згадував він. — А коли повітряна куля рветься на шматки — таке видовище можна побачити лише раз у житті, хоча це й дороге задоволення для акціонерів компанії».

Чи були події наступного дня, понеділка 10 липня, пов’язані з бурею, важко сказати точно, але час був обраний підозріло слушний.

У понеділок, щойно після першої дня, коли Бьорнем керував ремонтними роботами й розчищенням території від уламків, із бані на вежі Холодильного будинку повалив дим — саме там 17 червня також зайнялося.

Вежа була дерев’яна і стояла на великому залізному димарі, який вентилював три котли в основній частині будинку внизу. Хоч як парадоксально, за допомогою жару виробляли холод. Димар не доходив до верху вежі на кілька міліметрів, а нагорі мала бути додаткова залізна деталь, що звалася гільзою: вона мала продовжити димар, виводячи його на дах. Ота гільза була важливою частиною проекту архітектора Френка Бьорнема: вона мала захищати довколишні дерев’яні стіни від перегрітих газів, які вилітали з труби димаря. Щоправда, чомусь забудовники гільзу не встановили. Споруда була наче будинок, димар якого виходив не на дах, а на горище.

Перший сигнал тривоги прийшов на пожежну частину о 13:32. Пожежники з гуркотом поїхали до будівлі. Двадцять вогнеборців на чолі з капітаном Джеймсом Фіцпатріком увійшли в основну споруду й полізли на дах. Звідти вони пішли до вежі й піднялися сходами ще на 21 метр на зовнішній балкон вежі. За допомогою мотузків підтягли шланг і восьмиметрову драбину. Шланг міцно закріпили на вежі.

Фіцпатрік і його команда не розуміли цього, але вогонь на верхній вежі приховував у собі фатальну пастку. Палаючі уламки провалилися між димарем і внутрішніми стінами вежі, які були зроблені з гладенької білої сосни. Від того жару в маленькому приміщенні зайнялося, але повітря скоро вигоріло і вогонь згас сам, а приміщення залишилося повним розжареної плазми, яка від найменшого притоку повітря могла вибухнути.

Коли пожежники на балконі вежі зосередилися на вогні угорі, з-під їхніх ніг потяглося вгору тоненьке пасмо білого диму.

Друга пожежна тривога пролунала о 13:41, запрацювала велика сирена на виставці в Будинку машинобудування. Тисячі відвідувачів тепер рушили в бік диму та з’юрмилися на газонах довкола будівлі. Дехто приніс із собою обід. Прийшов Бьорнем, Девіс також. Надбігла Колумбівська гвардія, намагаючись розчистити дорогу для пожежної техніки. Очам тих, хто катався в той час на оглядовому колесі, подальші події відкрилися найкраще, найжахливіше.

«Ніколи, — доповідали з пожежного відділення, — на таку страшну трагедію не дивилося таке море перекошених від жаху облич».

Раптом полум’я вихопилося з вежі метрів за п’ятнадцять нижче від пожежників на чолі з Фіцпатріком. У вежу ринуло повітря. Пролунав вибух. Пожежникам, як сказано в офіційному повідомленні, здалося, «що газоподібний вміст приміщення навколо димаря зайнявся — і вся внутрішня частина вежі перетворилася на розжарену піч».

Пожежник Джон Девіс стояв на балконі з капітаном Фіцпатріком та іншими. «Я бачив тільки один шанс і вирішив ним скористатися, — розповів потім Девіс. — Я стрибнув до шланга, покладаючись на удачу спіймати його. Решта хлопців, здається, остовпіли від жаху».

Девіс і ще один його товариш спустилися зі шлангом на землю. Ті, хто залишився на балконі, розуміли, що перебувають перед лицем смерті, і почали прощатися один з одним. Свідки бачили, як пожежники обіймаються і тиснуть одне одному руки. Капітан Фіцпатрік схопився за мотузку й метнувся на ній крізь вогонь вниз на основний дах, куди і впав, зламавши ногу, діставши внутрішні ушкодження й спаливши половину своїх розкішних вусів. Решта пожежників теж пострибали назустріч смерті — дехто з них також зміг потрапити на основний дах.

Брандмейстер Мьорфі та ще двоє вогнеборців, які перебували на землі, піднялися драбиною знімати капітана Фіцпатріка. Вони спустили його мотузкою до колег, які чекали внизу. Чоловік був живий, але сили залишали його.

Загалом, у вогні загинуло дванадцятеро пожежників і троє робітників. Фіцпатрік помер того вечора о дев’ятій.

Наступного дня на виставку набігло понад сто тисяч людей. Пожарище Холодильного будинку, яке ще тліло, збурило надзвичайну цікавість.

Коронер одразу розпочав розслідування, на якому було вислухано свідчення Деніела Бьорнема і Френка Бьорнема, офіційних осіб підприємства «Геркулес» і пожежників. Деніел Бьорнем розповів, що про попередню пожежу й невстановлену гільзу йому не було відомо; оскільки будівля є приватною концесією, то він не керував її спорудженням безпосередньо — лише затвердив проект. У вівторок 18 липня суд присяжних звинуватив його, брандмейстера Мьорфі й двох офіційних осіб «Геркулеса» у злочинному нехлюйстві й передав звинувачення до розширеної колегії присяжних.

Бьорнем був вражений, але зберігав мовчання. «Спроби виставити вас хоч якоюсь мірою винним у цьому нещасті чи відповідальним за загибель людей — просто обурливі, — писав Діон Джеральдін, його керівник будівельних робіт на виставці. — Ті, хто винесли цей присуд, напевне, або зовсім дурні, або кричуще необізнані з реальним станом речей».

За звичною процедурою, Бьорнема та інших мали взяти під арешт із правом вийти під заставу, але в цій ситуації навіть коронер почувався заскочено. Шериф не наважився заарештувати керівника будівельних робіт. Бьорнем вийшов з-під варти наступного ранку.

У повітрі ще стояв міцний запах гару, а Бьорнем уже взявся лагодити містки під дахом Будинків транспорту та виробників і вільних мистецтв, балкони й верхні галереї Будинку адміністрації, боячись, що пожежа в будівлях чи серед експонатів може викликати паніку й призвести до ще більшої трагедії. Сотні людей щодня метушилися на містках під дахом Будинку виробників, але єдиним способом спускатися для них залишався ліфт. Бьорнем уявив собі, як перелякані люди, з дітьми, намагаються з’їхати скляними панелями даху, вибратися назовні — і летять шістдесят метрів додолу на підлогу виставкової зали…

Гірше вже наче й бути не могло: того самого дня, коли коронерські присяжні ініціювали арешт Бьорнема — 18 липня, — керівництво виставки здалося під тиском банків і проголосувало за заснування Комітету з економії, якому було дано необмежені повноваження скорочувати витрати в будь-якій сфері роботи виставки. Членами цього комітету було призначено трьох холоднокровних осіб. Виставкова компанія, отже, ухвалила резолюцію, що з 1 серпня «будь-які витрати, пов’язані з будівництвом, підтриманням чи проведенням заходів, можуть бути дозволені лише зі згоди вищезгаданого комітету». Від самого початку було зрозуміло: головною мішенню того комітету стане сфера впливу Бьорнема.

Також було зрозуміло, принаймні Бьорнемові, що саме це для виставки якраз і стане зайвим: адже вони з Міллетом замірилися продовжувати боротьбу за відвідуваність, — така кампанія потребує витрат — а тут дозволу на кожен цент треба просити в трійці новопризначених скупердяїв. Міллет уже запланував усілякі незвичайні події на серпень, зокрема вишуканий бал на «Мідвеї», де офіційні особи виставки — і Бьорнем теж — танцюватимуть з екзотичними дагомейками й алжирськими танцівницями. Те, що комітетові цей бал (та й інші вигадки Міллета) видасться легковажним, не викликало сумнівів. А проте Бьорнем знав, що такі витрати так само життєво важливі, як і на поліцію, прибирання, підтримання газонів і доріжок.

Він боявся, що Комітет з економії скалічить ярмарок раз і назавжди.

Кохання

Сліди пожежі в Холодильному будинку ще були помітні, коли з Сент-Луїса прибула група вчителів разом із молодим репортером. Двадцять чотири педагоги виграли конкурс, що його проводила газета «Saint Louis Republic», і тепер мали право потрапити на виставку за рахунок газети. Разом з усякими друзями й ріднею (загалом сорок людей) вони залізли в розкішний спальний вагон під назвою «Бенарес», наданий залізницею Чикаго — Елтон. Прибули вони на Центральний вокзал Чикаго в понеділок 17 липня о восьмій ранку, і їх одразу повезли екіпажами до готелю «Varsity», розташованого настільки близько до виставки, що з балкона другого поверху вчителі могли бачити оглядове колесо, дах Будинку виробників і вільних мистецтв та позолочену голову «Великої Мері».

Репортер Теодор Драйзер був молодий і вирізнявся демонстративною самовпевненістю, яка привертала увагу молодих жінок. Фліртував він з усіма, але, звичайно, найбільше його вабила та дама, яка найменше ним цікавилася — невеличка, красива та стримана дівчина на ім’я Сара Осборн Вайт, яку попередній залицяльник прозивав «глечиком» за любов до брунатного одягу. Сара була геть не Драйзерового типу: на той час він мав чималий сексуальний досвід і перебував у бурхливому й цілком плотському зв’язку з хазяйкою своєї квартири. Для нього Сара Вайт випромінювала «щось надзвичайно потужне, приховане за великою цнотливістю й дівочою стриманістю».

Драйзер разом з учителями ходив кататися на оглядове колесо, дивитися на виставу Буффало Білла, де полковник Коді особисто привітався з кожною дамою за руку. Драйзер бродив з ними й Будинком виробників і вільних мистецтв, де, за його словами, «можна кружляти цілий рік і не стомитися». На «Мідвеї» Драйзер познайомив з учительками Джеймса Дж. Корбетта. Корбетт був боксером, який переміг Джона Л. Саллівена у великому матчі в вересні 1892 року — цьому бою наступного ранку присвятили цілу шпальту в «Chicago Tribune». Корбетт теж привітався з дамами за руку, хоча одна вчителька не стала з ним знайомитися. Її прізвище було Саллівен.

За кожної можливості Драйзер намагався відокремити Сару Вайт від решти екскурсії, яку називав «сорок з гаком», тільки-от Сара взяла з собою свою сестру Розу, і це ускладнювало ситуацію. Щонайменше один раз Драйзер спробував поцілувати Сару. Та сказала йому не бути «сентиментальним».

Роль спокусника Драйзерові тоді не вдалася, але він сам був спокушений — чарами виставки. Вона занурила його «у сон, від якого я не міг отямитися кілька місяців», як зізнавався Драйзер. Особливо чарівними були пізні вечори, «коли довгі тіні зливаються в одне й зірки починають мерехтіти над озером, зблискувати на ньому, на куполах і палацах Білого міста».

Сара Вайт не йшла йому з голови ще довго після того, як «сорок з гаком» поїхали додому. У Сент-Луїсі він писав їй листи, залицявся до неї, поступово набираючись рішучості стати письменником. Він залишив Сент-Луїс, поїхав працювати редактором у сільській газеті в штаті Мічиган, але виявив, що життя редактора в провінційному містечку не сприяє польоту фантазії. Після ще кількох переїздів він дістався до Піттсбурґа. Він писав Сарі Вайт і приходив до неї в гості щоразу, коли повертався до Сент-Луїса. Він попросив її сісти йому на коліна. Вона відмовилася.

А проте вийти за нього вона погодилася. Драйзер показав її фото своєму товаришу Джону Максвеллу, який працював у газеті «Saint Louis Globe Democrat». Драйзер бачив на тій світлині таємничу жінку, а Максвелл — нудну «училку». Він намагався попередити Драйзера: «Якщо ти одружишся зараз — ще й із такою звичайною і вузьколобою жінкою, та ще й старшою за тебе, — ти пропав».

Для такого чоловіка, як Драйзер, то була добра порада. Але Драйзер її не послухався.

Оглядове колесо стало магнітом для закоханих. Пари просили дозволу одружитися у верхній точці колеса. Лютер Райс ніколи такого не дозволяв, але у двох випадках наречені вже встигли розіслати запрошення, тож він таки згодився.

Попри дедалі більше розкриття романтичного потенціалу колеса, пізно ввечері воно було не дуже популярне. Улюбленою порою був золотий час між п’ятою і шостою вечора.

Голмс, знову вільний і з новими земельними володіннями, привів до себе з ярмарку нову жінку Джорджіану Йоук, з якою він познайомився раніше того самого року в торговельному центрі Шлезінґера й Меєра, де вона працювала продавчинею. Дівчина виросла у Франкліні (штат Індіана) і жила там із батьками до 1891 року, коли вирішила поїхати до нового, ширшого й красивішого життя в Чикаго. На час знайомства з Голмсом вона мала лише двадцять три роки, але її маленький зріст і сонячно-біляве волосся робили її ніби ще молодшою, майже дитиною — однак риси обличчя дівчина мала гострі, а у великих синіх очах читався розум.

Джорджіана ніколи не зустрічала нікого подібного. Він був гарний з себе, вмів добре говорити і, очевидно, мав чималі статки. У нього навіть була якась власність у Європі. Проте дівчині чомусь було його трохи шкода. Він такий самотній — всі родичі померли, крім старої тітоньки, яка мешкає в Африці. Останній дядечко щойно помер і залишив йому чималу спадщину — велику ділянку в Форт-Ворті, штат Техас.

Голмс дарував їй багато подарунків, зокрема Біблію, діамантові сережки й медальйон — «сердечко, — за її словами, — з перлинами».

На виставці він катав її на оглядовому колесі, на гондолі й гуляв із нею темними запашними стежками Лісового острова під делікатним світлом китайських ліхтариків.

Він зробив їй пропозицію. Вона погодилася.

Проте він її попередив, що під час шлюбної церемонії йому треба буде вдатися до іншого імені — Генрі Менсфілд Говард. То було ім’я його покійного дядька, пояснив він. Дядько пишався своїм походженням і відписав Голмсові свій маєток за умови, якщо той повністю візьме собі дядькове ім’я. Голмс був зобов’язаний це зробити на спомин про покійного дядька.

Мер Гаррісон теж не мав сумніву, що закохався, — у жінку з Нового Орлеана на ім’я Енні Говард. Йому було шістдесят вісім, він двічі став удівцем; а їй було двадцять із чимось — із чим саме, ніхто точно не знав, але її вік оцінювали як 21–27 років. Вона була, за одним описом, «дуже повною» і «сповненою життя». Вона приїхала в Чикаго на весь час ярмарку й винаймала будинок у сусідстві з мером. Вона цілі дні проводила на ярмарку, скуповуючи витвори мистецтва.

Гаррісон і міс Говард мали деякі новини для міста, але мер не збирався ділитися цими новинами з громадськістю до 28 жовтня, коли на виставці проводитиметься День американських міст. І то буде, власне, його день — за два дні до офіційного закриття, але саме того дня він постане перед кількома тисячами мерів міст з усієї країни й насолоджуватиметься своїм статусом мера Чикаго — міста, що збудувало найбільший ярмарок усіх часів.

Химери

31 липня 1893 року після двох ознайомчих слухань Комітет з економії надіслав доповідь у Комітет директорів. У тій доповіді стверджувалося, що розпорядження фінансами виставки «можна назвати не інакше, як ганебно марнотратницьким». Абсолютно необхідними є радикальні скорочення витрат і персоналу, і то негайно. «Щодо Будівельного відділу ми просто не знаємо, що сказати, — писали представники Комітету з економії. — Ми не мали часу заглиблюватися в деталі, але в нас сформувалося чітке уявлення, що цей відділ і раніше, і сьогодні керувався принципом не рахувати витрати».

Комітет з економії чітко пояснив, що принаймні для трьох його членів фінансовий успіх ярмарку важливий так само, як і його очевидний естетичний успіх. Честь перших людей Чикаго, які пишалися своїм позбавленим сентиментів (а на думку декого — просто безжальним) прагненням максимального зиску, була в небезпеці. Доповідь завершувалася так: «Якщо ми не хочемо зганьбитися перед усіма як ділові люди, маємо діяти в цьому напрямку рішуче й категорично».

В окремих твердженнях доповіді директорів переконували зробити Комітет з економії постійним і надати йому повноваження затверджувати всі видатки на виставці аж до найдрібніших.

Це вже було занадто, навіть для таких самих жорстких ділків, які сиділи у Виставковому комітеті. Президент цієї організації Гіґінботем сказав, що коли він і дасть комусь такі повноваження, то лише після своєї відставки. Інші директори були налаштовані аналогічно. Ображені цією відмовою, троє з Комітету з економії пішли у відставку самі. Один із них сказав репортеру: «Якби дирекція вважала за потрібне продовжувати роботу комітету з тими повноваженнями, які були заплановані від початку, то голови б полетіли в такій кількості, що вистачило б на весь став Великого двору…»

Доповідь Комітету з економії була занадто різкою, занадто нагадувала догану, а зроблена була саме в той час, коли в усьому Чикаго тривало загальне піднесення тим, що виставку взагалі збудовано, що вона виявилася ще прекраснішою, ніж уявлялося. Навіть Нью-Йорк попросив пробачення — ну принаймні один редактор із Нью-Йорка. Чарльз Т. Рут, редактор «New York Dry Goods Reporter» (часопису, присвяченого тканинам) і не родич покійного товариша Бьорнема, у четвер 10 серпня 1893 надрукував передову статтю, у якій говорив, яку насмішку й ворожість нью-йоркські редактори висловлювали на адресу Чикаго, відколи місто отримало право будувати виставку. «Сотні газет, зокрема й найпотужніші щоденні газети нашого сходу, аж бралися за боки від сміху від однієї думки, що ці грубі вискочки, ці свинарі зібралися влаштувати в себе істинну Всесвітню виставку…» Сміх угамувався, писав він, але мало хто з насмішників приніс amende honorable[56], при тому, що Чикаго на це, без сумніву, заслуговує. Свою безсторонню думку він доповнив тим, що, коли б право проводити виставку виграв Нью-Йорк, він би не впорався із тієї справою настільки чудово. «Як свідчать мої спостереження, Нью-Йорк ніколи не давав собі ради з жодним великим проектом так, як Чикаго змогло дати собі раду тут, — а без цієї блискучої організованості, престижу, фінансових переваг тощо неможливо було б створити нічого й близько подібного до Білого міста». Тож настав час, писалося у статті, поглянути правді в очі: «Чикаго розчарував своїх ворогів і здивував весь світ».

Однак ніхто з дирекції й офіційних осіб виставки не плекав особливих ілюзій. Кількість платних відвідин, хоча й стабільно зростала, усе одно мала бути збільшена, і то чимшвидше. До закриття 30 жовтня залишалося лише три місяці. (Закриття мало відбутися в останній день того місяця, тобто 31 жовтня, але якомусь невідомому розумникові з федеральних законодавців подумалося, ніби в жовтні лише тридцять днів.)

Директори намагалися домогтися від залізниць зниження цін на квитки. «Chicago Tribune» розгорнула з цього приводу ледь не хрестовий похід і відкрито звинувачувала залізничників. «Вони геть позбавлені патріотизму — йдеться ж не просто про місцеву виставку, а про подію національного масштабу, — проголошувалося в передовій статті 11 серпня 1893 року. — А до того ж це шалений і крайній егоїзм». Наступного дня в газеті особливо ущипливо взялися конкретно за Чонсі Деп’ю — президента залізничної компанії «Нью-Йорк сентрал»: «Містер Деп’ю увесь час виставляє себе особливим другом Всесвітньої виставки, розсипає наліво й направо заяви, що його залізниця неабияк допоможе ярмарку й дасть змогу десяткам тисяч людей прибути сюди аж з-поза Ніагарського водоспаду… Але Деп’ю не виконав своєї обіцянки, пише газета. — Чонсі Деп’ю нині доречним було б відмовитися від статусу прийомного сина Чикаго. Чикаго він не потрібен».

Френк Міллет, головний церемоніймейстер, тим часом щосили намагався додати ярмарку популярності за допомогою дедалі екзотичніших дійств. Він організував регату на Почесному дворі між суднами селищ, розташованих на «Мідвеї». Змагання відбувалися щовівторка ввечері, участь у ньому брали автентичні судна відповідних народів. «Ми бажаємо якось оживити лагуни й став, — казав Міллет в інтерв’ю. — Люди вже надивилися на електричні катерки. Якщо в нас тут великим ставом плаватимуть турки, сенегальці, тубільці південних морів, ескімоси й індіанці на своїх народних суднах, то це, безумовно, і оновить, і пожвавить краєвид».

Міллет організовував і змагання з плавання між мідвейськими «типами», як їх називали в пресі. Запливи відбувалися по п’ятницях. Перше змагання плавців відбулося 11 серпня в лагуні: зулуси проти індіанців Південної Америки. У змаганнях брали участь і дагомейці, і турки («деякі — такі волохаті, немов горили», — чудувалася «Tribune» із характерною для того часу антропологічною легковажністю). «Змагання були відомі тим, що їхні учасники майже не мали на собі одягу, й завзятістю, з якою вони ставилися до того, щоб виграти свій приз — п’ять доларів».

Особливою знахідкою Міллета став великий бал на «Мідвеї», котрий відбувся ввечері в середу 16 серпня. «Tribune» назвала його «Бал мідвейських химер» і розпалювала апетити читачів передовою статтею, в якій спочатку йшлося про те обурення, яке в Жіночого комітету викликали танцівниці живота на «Мідвеї». «Чи то переймання поважних дам… стосуються порушення норм моралі, чи того, що такими рухами ті можуть заробити напад перитоніту, невідомо, а проте вони тримаються такої думки, що те, що не є поганим на берегах Нілу чи базарах Сирії, — геть недоречне на «Мідвеї» між Джексон-парком і Вашингтон-парком».

Але нині, продовжувала «Tribune», танцівниць живота й інших розпусних напіводягнених танцівниць із «Мідвею» запрошено на великий бал, де ті, як очікується, будуть танцювати з найголовнішими особами виставки, зокрема з Бьорнемом і Девісом. «Тож ситуація, схоже, сповнена жахливих можливостей, — писали далі. — Серце здригнеться в колективних грудях Жіночого комітету, коли вони замисляться, що буде, коли генеральний директор Девіс вестиме за руку яку-небудь блискучу Фатіму на чолі величезної процесії, і тут посеред танцю її скрутить перитоніт; чи якщо [57] Палмер виведе якусь вірянку Луксорського храму, а в неї виявитися та сама недуга; чи що мер Гаррісон, який належить усім народам, перетанцює з усіма. Чи будуть вони стримувати вигинання своїх партнерок силою або вмовлянням чи, за звичаями тих країв, і собі спробують вигинати тіло по-східному? А що буде, якщо президент Гіґінботем опиниться віч-на-віч із намащеною олією голоспинною фіджійською красунею чи з амазонкою з Даґомеї, яка вигинатиметься в химерних рухах канібальського танцю — він повторюватиме за нею чи ризикне головою, спробувавши закликати її до скромності?»

Додатково прикрашала подію присутність у Джексон-парку Джорджа Френсіса Трейна, якого всюди називали «громадянин Трейн», у білому костюмі з червоним поясом і червоній турецькій фесці. Його запрошував Міллет як ведучого на бал, на змагання плавців і на всілякі інші забави, які придумував для виставки. Трейн був одним із найвідоміших людей того часу, хоча ніхто не розумів чому. Казали, що він став прототипом Філеаса Фоґґа, який у відомому романі здійснив навколосвітню подорож за вісімдесят днів. Трейн заявляв, що на виставку його запрошено врятувати її — підвищити відвідуваність своєї психічною силою. Ця сила жила в його тілі подобою електроенергії. Він ходив територією, потираючи долоні, з тим, щоб розподілити ту енергію, і відмовлявся тиснути людям руки, щоб не розрядитися. «Чикаго побудувало виставку, — проголошував він. — Усі решта намагалися її вбити. Чикаго її збудувало. А я тут, щоб її врятувати, і хай мені грець, коли я цього не зроблю».

Бал відбувався в «Нататоріумі» — чималій будівлі на «Мідвеї», де був великий басейн під дахом, а також бальна й бенкетні зали. Зі стелі звисали жовті й червоні полотнища. Галереї, з яких було видно бал, були обладнані оперними ложами для офіційних осіб виставки й родин вищого світу. У Бьорнема була така ложа, а також і в Девіса, і в Гіґінботема, і, безумовно, в Палмерів. На галереях також були крісла та стоячі місця, на які можна було потрапити за квитками. З поруччя перед ложами звисали шовкові вимпели з вигаптуваними арабесками — і сяяли у світлі ламп розжарювання. Усе це мало невимовно розкішний вигляд. Комітету з економії не сподобалося б.

О 21:15 громадянин Трейн — як завжди, в білому, але цього разу чомусь із оберемком духмяного горошку в руках — вів процесію екзотичного люду, серед якого було багато босих, сходами вниз до бальної зали «Нататоріуму». Він тримав за руку десятирічну мексиканську балерину, а за ними йшли десятки чоловіків і жінок у народних костюмах. Сол Блум стежив за порядком у залі.

Офіційна програма присвячувала кожен танець конкретному гостю чи офіційній особі. Генеральний директор Девіс мав вести перед у кадрилі, Бьорнем — у берлінській польці, мер Гаррісон — у польці. Коли танці закінчаться, всі хором заспівають «Дім, рідний дім».

Було спекотно. У вождя сіу на ім’я Дощ на Лиці — того самого, який убив брата Кастера й тепер жив у хатинці Сидячого Бика на «Мідвеї», — зелена фарба потекла по обличчю. Лапландець прибув у хутряній куртці, ескімоски — в сорочках із моржової шкіри. Магараджа з Капуртали, який цього тижня прибув з Індії, сидів на спорудженому нашвидку троні на бальній сцені; його обмахували опахалами троє слуг.

У залі нуртувала енергія, шаленіли кольори: японці в червоному шовку, бедуїни в червоно-чорному, румуни в червоному, синьому й жовтому. Дамам, які зазвичай практично нічого не вдягали, — індіанці з Амазонії на ім’я Агеза, і дагомейці Затообі — було видано короткі спідниці з маленьких американських прапорів. «Tribune», ненавмисно спародіювавши власну схильність описувати вбрання багатійок, відзначала, що Лола — острів’янка з Південних морів — була «у своєму народному костюмі з тканини, зробленої з кори, який прикривав приблизно половину тіла, з глибоким вирізом і корсажем без рукавів». Ніч тривала, вино лилося, і танцювати з Лолою вишикувалася ціла черга. На жаль, виконавиці танцю живота прибули в халатах і тюрбанах. Чоловіки в чорному колами рухалися по залу, «ведучи в танці чорних амазонок із кошлатим волоссям і в намистах із зубів». Чикаго — та, мабуть, і взагалі світ — ще не бачив нічого подібного. «Tribune» назвала той бал «найхимернішим зібранням люду від часів падіння Вавилонської вежі».

Звичайно, було й частування. Ось офіційне меню:

Закуски:

Варена картопля а-ля ірландське село.

Інтернаціональний салат а-ля «Мідвей плезенс».

Холодні закуски:

Запечений «місіонер» по-дагомейському (західний берег Африки).

В’ялене м’ясо бізона а-ля індіанське селище.

Фарширований страус а-ля страусова ферма.

Верблюжі горби варені а-ля каїрські квартали.

Рагу з мавпи а-ля Гаґенбек.

Основні страви:

Фрикасе з північного оленя по-лапландському.

Смажені сніжки а-ля Льодяна залізниця.

Кристалізоване frappé від експозиції скла фірми «Ліббі».

Випічка:

Воловани а-ля аеростат.

Бутерброди асорті від Шкіряної експозиції.

А щодо десертів у програмі зазначалося: «Двадцять п’ять відсотків від усіх рецептів».

Бал скінчився о 4:40. Екзотичний люд побрів на «Мідвей». Гості посідали в екіпажі, дехто поснув, а хтось заспівав «Після балу» — шлягер того дня, — поки кучери везли їх додому порожніми передранковими вулицями, на яких цокіт копит на граніті відлунював у жвавому ритмі.

Цей бал та інші вигадки Френка Міллета надали виставці щасливішої, шаленої атмосфери. Удень виставка вбиралася в цнотливі білі одежі, а вночі — витанцьовувала босоніж і дудлила шампанське.

Відвідуваність зростала. У серпні середня кількість гостей на день становила 113 403, нарешті перевищивши необхідний стотисячний поріг. Але не набагато. А національна економіка дедалі погіршувалася і становище працівників ставало непевнішим.

3 серпня великий чиказький банк Лазаруса Сільвермана прогорів. Фірма Бьорнема довго була його клієнтом. Уночі 10 серпня Чарльз Дж. Едді, колишня головна особа збанкрутілої Редінґської залізниці, ставши однією з перших жертв паніки, пішов до Вашингтон-парку на північ від «Мідвею» і там застрелився. Звичайно, він теж зупинився в «Метрополі».

То було третє самогубство в тому готелі за літо. Мер Гаррісон попереджав, що кількість безробітних небезпечно зросла. «Якщо Конгрес не дасть грошей — почнуться такі заколоти, від яких вся країна здригнеться», — сказав він. Через два тижні відбулася сутичка робітників із поліцією перед ратушею. То був дрібний конфлікт, але «Tribune» назвала його заколотом. Кілька днів по тому 25 000 безробітних зібралися в центрі на березі озера й почули, як Семюел Ґомперс, стоячи на вагоні-трибуні № 5, звертається до всіх з такими словами: «Чому багатство країни має лежати в банках і елеваторах, тоді як робітник без роботи й житла тиняється вулицями, тоді як ледарі, які накопичують золото, витрачають його лише на розпусне життя і катаються в гарних екіпажах, з вікон яких дивляться на мирні зібрання й називають їх заколотами?»

Для промисловців і королів торгівлі, які дізналися про промову Ґомперса з недільних ранкових газет, це питання викликало особливе занепокоєння, бо, як видавалося, містило вимогу чогось значно більшого, ніж просто робочих місць. Ґомперс закликав докорінно змінити стосунки між робітниками й тими, хто керує їхньою працею.

Такі небезпечні розмови треба було зупинити за будь-яку ціну.

Прендерґаст

Така перспектива — стати одним із найповажніших чиновників у місті — була надзвичайно цікава й хвилююча. Нарешті Прендерґаст може залишити позаду холодні ранки, брудні вулиці та злих хлопчаків, які його не слухаються й дражнять. Але він уже відчував нетерпіння. Його вже давно мали призначити муніципальним юристом-консультантом.

Одного вечора на першому тижні жовтня Прендерґаст сів на трамвай і поїхав до ратуші подивитися свій майбутній кабінет. Він знайшов якогось службовця і відрекомендувався.

На диво, службовець ще ніколи не чув його імені. Коли Прендерґаст пояснив, що мер Гаррісон збирався зробити його новим муніципальним юристом-консультантом, службовець тільки засміявся.

Прендерґаст наполягав, щоб його провели до чинного консультанта на прізвище Краус. Звичайно, Краус впізнає його прізвище.

Службовець пішов і привів консультанта.

Краус вийшов із кабінету та простягнув Прендерґастові руку. Відрекомендував його іншим працівникам як свого «наступника». Раптом усі заусміхалися.

Спочатку Прендерґаст подумав, що ці усмішки означають, що скоро його призначать, але тепер він побачив, що відбувається дещо інше.

Краус спитав, чи не хоче він одразу посісти його місце.

— Ні, — відповів Прендерґаст. — Я не поспішаю.

Це не було правдою, але це питання приголомшило Прендерґаста. Йому не сподобалася манера, в якій Краус його запитав про це. Зовсім не сподобалася.

До тріумфу

О десятій ранку в понеділок 9 жовтня 1893 року, в запланований Френком Міллетом День Чикаго, білетери на тій брамі виставки, що на Шістдесят третій стрит, неофіційно підрахували ранкові продажі квитків і виявили, що тільки з їхньої брами їх продано 60 000. Працівники з досвіду знали, що зазвичай з їхньої брами стабільно продається приблизно п’ята частина всіх квитків на ярмарок, тож прикинули, що в Джексон-парк увійшло приблизно 300 000 людей за квитками — більше, ніж протягом всього будь-якого іншого дня і недалеко від світового рекорду, встановленого на Паризькій виставці, — 397 000 осіб. А ранок ще ледве почався. Білетери відчували: відбувається щось дивне. Щогодини відвідувачів набігало більше й більше. У деяких будках квитків купувалося так багато, що білетери сиділи мало не по кісточки засипані срібними монетками.

Міллет та інші офіційні особи виставки очікували великої відвідуваності. Чикаго пишалося своїм ярмарком, і всі знали, що за три тижні він назавжди закриється. Щоб забезпечити масовість, мер Гаррісон підписав офіційну прокламацію, в якій закликав усіх підприємців зробити вихідний того дня. Закрилися й суди, і Торгівельна палата. Посприяла й погода. Понеділок був ясний і свіжий — температура повітря не перевищувала сімнадцяти градусів, небо ясніло блакиттю. Усі готелі були повні, навіть переповнені: деякі управителі виявилися змушені наставити ліжок у вестибюлях і коридорах. Компанія Веллінгтона з ресторанного обслуговування, яка працювала з вісьмома ресторанами й сорока закусочними в Джексон-парку, того дня розстаралася: підвезли два вагони картоплі, 357 тисяч літрів пива, 56,7 тисяч літрів морозива, 18,12 тонн м’яса. Кухарі компанії зробили 200 000 бутербродів з шинкою і заварили 400 000 чашок кави.

Але все одно аж такого нашестя відвідувачів ніхто не очікував. Опівдні відповідальний за вхід Горес Такер дав телеграму в штаб-квартиру виставки: «Паризький рекорд розбито на друзки, і люди продовжують приходити». Один лише білетер, Л. Е. Декер, племінник Буффало Білла, який вісім років продавав квитки на його виставу, за свою зміну продав 17 843 квитків — більше за всіх, за що отримав приз від Гореса Такера — коробку сигар. У відділку Колумбівської гвардії всі стільці були зайняті дітьми, які загубилися в юрбі; дев’ятнадцятеро з них там і заночували, а зранку їх забрали батьки. П’ять людей загинуло на ярмарку чи поблизу, зокрема один працівник у процесі готування вечірніх феєрверків і відвідувач, який, виходячи з одного трамвая, потрапив під другий. Одна жінка втратила ступню, коли натовп звалив її з платформи біля поїзда. Джордж Ферріс, який того дня катався на своєму колесі, дивився вниз і дивувався: «Там, унизу, мабуть, мільйон людей!»

Феєрверк розпочався рівно о 20:00. Міллет запланував вигадливу серію вибухових «постановок» — ракети для феєрверку розставлялися на великих металевих пластинах у формі різних портретів і сцен. На першій картині була Велика пожежа 1871 року, зокрема й легендарна корова місіс О’Лірі, яка перекинула горезвісний ліхтар. Ніч сповнилася гуркотом і шипінням. У фіналі піротехніки випустили п’ять тисяч ракет у чорне небо над озером.

А проте істинна кульмінація того дня відбулася після закриття на ніч. Серед тиші, поки в повітрі ще стояв запах пороху від феєрверків, інкасатори під озброєною охороною обійшли всі білетерські будки й зібрали срібло, яке там накопичилося — усього три тонни монет. Гроші було під посиленою охороною підраховано. О 1:45 стала відома точна цифра.

Ферріс майже вгадав. Протягом одного дня за вхід до Джексон-парку заплатило 713 646 людей (лише чотири відсотки — 31 059 з них були діти). Іще 37 380 зайшли за перепустками, тож разом того дня на виставку завітало 751 026 людей — більше, ніж збиралося в мирний час будь-коли та будь-де. «Tribune» стверджувала, що масовішим зібранням у світовій історії була тільки понад п’ятимільйонна армія Ксеркса у V столітті до н. е. Паризький рекорд 397 тисяч було побито.

Славні новини докотилися до «халабуди» Бьорнема, і радісним вигукам, тостам з келихами шампанського й цікавим історіям не було кінця аж до ранку. Проте найкраща новина чекала на всіх наступного дня, коли керівництво Всесвітньої «Колумбівської» виставки, чиї нахваляння не брав на глум хіба що лінивий, вручило чек на 15 мільйонів доларів банку «Illinois Trust and Savings Company», чим повернуло останні борги виставки.

Вітряне місто перемогло.

Тепер Бьорнем і Міллет займалися останніми приготуваннями до великого дня Бьорнема — грандіозної церемонії закриття виставки 30 жовтня, на якій раз і назавжди буде визнано: Бьорнемові дійсно вдався його задум, і його справа завершена — тепер він не має чого додати. На думку Бьорнема, ніщо не здатне буде заплямувати тріумф виставки та його місце в історії архітектури.

Від’їзди

Френк Міллет сподівався, що на закриття прийде ще більше людей, ніж на День Чикаго. Поки Міллет займався плануванням, чимало інших людей, які допомагали Бьорнемові будувати виставку, почали повертатися до звичайного життя.

Чарльз Мак-Кім залишив виставку неохоче. Адже для нього цей ярмарок став тим ясним світлом, яке до пори розвіювало чорні тіні, що згущувалися в його житті. Він залишив Джексон-парк раптово вранці 23 жовтня і пізніше того дня написав до Бьорнема: «Ви знаєте, як я не люблю прощатися, і були готові виявити, що я втечу сьогодні вранці. Сказати, що мені шкода вас усіх залишати, — то висловити хіба що половину моїх почуттів.

Ви подарували мені прекрасний час, і останні дні виставки завжди будуть у моєму серці — так само, як і перші, особливо в тому, що пов’язане з вами особисто. Було б так добре решту нашого фізичного життя бути здатними озиратися на цей час знову й знов, говорити про це знову й знов, і навіть можна не казати, що ви можете покластися на мене в усьому скільки завгодно й коли тільки матимете таку потребу».

Наступного дня Мак-Кім написав своєму паризькому другові про те, що він, Бьорнем і більшість жителів Чикаго доходять спільної думки, що ярмарок був занадто гарним, аби його просто демонтувати після офіційного закриття 30 жовтня, до якого залишилося тільки шість днів: «Дійсно, для всіх зацікавлених людей питанням честі є те, щоб він зник у такий самий чародійний спосіб, у який постав, і що менше триватиме це зникнення, то краще. Заради економії, та й з очевидних причин, ішлося про те, що найкрасивіше було б підірвати будівлі динамітом. Інший план полягає в тому, щоб усе спалити. Оте останнє було б найпростішим і стало б грандіозним видовищем, коли б не небезпека, що палаючі тріски в процесі може віднести в місто, якщо сильний вітер повіє з боку озера».

Ні Мак-Кім, ні Бьорнем не були по-справжньому переконані, що виставку треба спалити. Будівлі, фактично, були сплановані так, що їхні частини як вторсировина мали чималу цінність. Такі розмови про вогонь були радше спробами полегшити біль від того, як бачиш, що прекрасний сон добігає кінця. Ніхто не міг витримати думки, що Біле місто стоятиме порожнім і покинутим. У «Cosmopolitan» писали: «Краще хай би воно зникло раптово, в усій красі та славі, а не поступово руйнувалося й розпадалося. Немає видовища сумнішого, аніж бенкетний зал після учти, коли гості пішли і світло згасло».

Пізніше ці міркування про вогонь здаватимуться пророчими.

Олмстед теж різко обірвав зв’язок. Наприкінці літа завантаженість роботою, а також спека й задуха знову похитнули йому здоров’я й позбавили його сну. У нього в процесі було чимало проектів, головним чином «Білтмор», однак Олмстед відчував, що його кар’єра добігає кінця. Йому вже минув сімдесят один рік. 6 вересня 1893 року він писав своєму другові Фреду Кінґсбері: «Приїхати до тебе я не можу. Мені часто сниться, як я їду нашими улюбленими місцями й зустрічаю тебе та інших, але таких, яких Доля не помилувала. І мушу так-сяк пливти до свого кінця». Олмстед, проте, дозволив собі висловити задоволення, що з ним траплялося нечасто: «Мене дуже тішать мої діти, — пише він Кінґсбері. — Вони — одне з головних у моєму житті; інша головна річ — покращувати краєвид і робити доступною радість від нього. Попри всі ті недуги, які не на жарт мене катують, я б не назвав себе нещасним стариганом».

Луїс Саллівен, який купався в славі й винагородах за Будинок транспорту — особливо за його Золоту браму — знову взявся працювати з Данкмаром Адлером, тільки за інших обставин. Посилення депресії і помилки обох партнерів залишили фірму з дуже малою кількістю замовлень. За весь 1893 рік вони завершили тільки дві будівлі. Саллівен, який до своїх колег завжди ставився суворо, розлютився на одного з молодших архітекторів, коли виявив, що той у вільний час проектує будинки для своїх особистих клієнтів. Саллівен його звільнив.

Той молодший архітектор був Френк Ллойд Райт[58].

Обов’язки десятьох тисяч будівельників також добігли кінця, і всі ті люди пішли у світ без роботи, поповнивши й так незліченні лави безробітних. Коли ярмарок завершився, разом з ними на вулицях Чикаго опинилися десятки тисяч людей. Насувалися осінні холоди, і загроза насильства майже висіла в повітрі. Мер Гаррісон співчував їхній біді й робив усе, що міг. Він найняв тисячі людей прибирати на вулицях і дав розпорядження не зачиняти на ніч поліцейські відділки, щоб безхатченкам було де заночувати. Чиказька газета «Commercial and Financial Chronicle» повідомляла: «Ніколи раніше ще не бувало такої раптової та вражаючої зупинки промисловості». Виробництво чавуну знизилося вдвічі, а нові рейки взагалі практично припинили виробляти. Через зниження попиту на вагони, щоб возити гостей виставки, завод Пуллмена не постраждав, але наприкінці ярмарку Джордж Пуллмен почав скорочувати платню й робітників. Проте він не знизив плату за квартиру в містечку компанії.

Біле місто покликало людей до себе й узяло їх під захисне крило. Чорне місто тепер радо прийняло їх назад — до холодів передзим’я, бруду, голоду й насильства.

Голмс теж відчував, що з Чикаго йому час від’їжджати. Тиск кредиторів і родичів, які розшукували зниклих, став занадто сильним.

Спочатку він підпалив верхній поверх свого «замку». Шкода від вогню була мінімальна, але він зажадав 6000 доларів за страховим полісом, придбаним на ім’я свого вигаданого alter ego — Гайрама С. Кемпбелла. Ф. Дж. Кауві, який проводив розслідування для однієї зі страхових компаній, відчув, що тут не все чисто, і вирішив придивитися уважніше. Хоч чітких доказів підпалу Кауві й не знайшов, але залишився переконаним, що пожежу розпочав Голмс чи хтось із його поплічників. Він порадив страховій компанії гроші видати, але тільки особисто в руки Гайрамові С. Кемпбеллу.

Голмс по гроші сам прийти не міг, адже тепер Кауві знав його в лице. Зазвичай у подібних випадках він просто наймав когось, гримував його «під Кемпбелла» й доручав забрати те, що треба, але останнім часом він ставав дедалі обережнішим. Опікуни Мінні Вільямс прислали довірену особу, такого собі Вільяма Кеппа, щоб той шукав Мінні й захищав її власність. Опікун Анни — превелебний доктор Блек — найняв приватного детектива, і той прийшов до будівлі Голмса. Також продовжували надходити листи від Сіґрандів, Смайтів та інших батьків. Ніхто ще не звинувачував Голмса в нечесності, але нова хвиля запитань і шукачів була потужніша, опосередковано-звинувачувального тону побільшало, нічого подібного ще в Голмса не бувало. Гайрам С. Кемпбелл по свої гроші так і не прибув.

Але Голмс виявив, що розслідування Кауві мають небезпечніший побічний ефект. Розшукуючи інформацію про Голмса, той зміг підбурити всіх кредиторів Голмса, об’єднати їх — і торгівців меблями, і постачальників заліза, і виробників велосипедів, і решту, яких Голмс дурив ось уже п’ять років. Кредитори тепер разом оплатили послуги юриста Джорджа B. Чебмерлена, радника інкасувальної агенції Лафаєтта в Чикаго, і той не давав Голмсові спокою, ще відколи той не заплатив пічникам за вдосконалення печі в підвалі. Пізніше саме Чебмерлен скаже, що найпершим у Чикаго запідозрив, що Голмс — злочинець.

Восени 1893 року Чебмерлен зв’язався з Голмсом і покликав до свого кабінету на зустріч. Голмс гадав, що зустріч із Чебмерленом відбудеться сам-на-сам, але, прибувши на місце, виявив там людей із двадцять — кредиторів з їхніми адвокатами й детектива з поліції.

Голмс здивувався, але не розгубився. Він потискав усім руки, спокійно дивився в очі розлюченим кредиторам. Пристрасті одразу охололи на кілька градусів. Він умів так впливати на людей.

Чебмерлен запланував ту зустріч як пастку, хотів, щоб машкара ввічливого спокою впала з Голмса, і був приголомшений тим, наскільки той може залишатися безтурботним попри рівень ненависті, сконцентрованої в тому приміщенні. Чебмерлен сказав Голмсові, що разом він винен усім кредиторам щонайменше 50 тисяч доларів.

Голмс із цілком серйозним виразом обличчя прийняв ці претензії. Він розуміє їхні переймання. Він пояснив причину своїх помилок. Його амбіції бігли попереду здатності платити борги. Усе було б добре, і борги б він усі сплатив, коли б не паніка 1893 року, яка геть розорила його й знищила всі його надії, як і в безлічі інших людей і в Чикаго, і по всій країні загалом.

Чебмерлен із неймовірним подивом побачив, що дехто з кредиторів співчутливо закивав.

Очі Голмса сповнилися сльозами. Він від щирого серця просив пробачення. І запропонував вихід: він розрахується з боргами, давши групі кредиторів закладну під заставу всякого свого майна.

Чебмерлен ледь не розреготався, але один із юристів, присутніх у кабінеті, справді запропонував усім пристати на пропозицію Голмса. Чебмерлена це приголомшило: Голмс своєю облудною «душевністю», схоже, вгамував гнів кредиторів. Кілька хвилин тому вони привели детектива, щоб той заарештував Голмса, щойно той увійде до кабінету. А зараз вони готові обговорювати з ним, що робити далі.

Чебмерлен сказав Голмсові почекати в сусідній кімнаті.

Голмс так і вчинив. Спокійно став чекати.

У ході наради, де атмосфера ставала дедалі гарячішою, той юрист, який пропонував прийняти від Голмса оту закладну, вийшов з Чебмерленового кабінету буцімто попити води. Він поговорив із Голмсом. Що саме тоді сталося, зрозуміло не до кінця. Чебмерлен пізніше стверджував, той юрист надзвичайно образився, що його пропозицію не прийняли — і розповів Голмсові: кредитори знову схиляються до думки про його арешт. Також можливо, що Голмс просто купив у нього цю інформацію чи розчулив «щирим» каяттям і слізьми, — і той розповів йому, що хочуть зробити кредитори.

Юрист повернувся на зустріч.

Голмс утік.

Невдовзі Голмс поїхав до Форт-Ворта в штат Техас, аби там як слід скористатися землею Мінні Вільямс. У нього на цю нерухомість були плани. Частину ділянки він продасть, а на решті збудує триповерхову споруду — десь таку, як в Інґлвуді. А поки що він скористається нею, щоб забезпечити чинність своїх розписок. Він збирався вести життя приємне й заможне, принаймні доти, доки настане час переїхати ще кудись. Він узяв із собою помічника Бенджаміна Пайтзеля і нову наречену — тендітну красуню міс Джорджіану Йоук. Щойно перед від’їздом із Чикаго Голмс застрахував життя Пайтзеля у філадельфійській страховій компанії «Fidelity Mutual Life Association» на 10 000 доларів.

Настає ніч

Протягом жовтня відвідуваність ярмарку різко зросла: дедалі більше людей розуміли, що часу подивитися на Біле місто залишається обмаль. 22 жовтня квитки купили 138 011 людей. Минуло два дні — і відвідувачів з квитками вже стало 244 127. Щодня на оглядовому колесі каталося 20 тисяч людей, на 80 % більше, ніж на початку місяця. Усі сподівалися, що відвідувачів ставатиме ще більше, і День закриття поб’є рекорд, встановлений на День Чикаго.

Щоб привабити людей на завершальну церемонію, Френк Міллет запланував цілий день гулянь із музикою, промовами, феєрверками й навіть «висадку Колумба» на з копіях «Ніньї», «Пінти» і «Санта-Марії», які в натуральний розмір зробили в Іспанії спеціально для виставки. Міллет покликав акторів на ролі Колумба та його капітанів; команди набиралися з чиказьких матросів. Міллет позичив тропічні дерева й інші рослини з Будинку садівництва, їх розставили на березі озера. Також він збирався засипати берег осіннім листям — дубовим і кленовим — на знак того, що Колумб прибув восени, хоча пальми не дуже поєднувалися з опалим листям. Прибувши, Колумб мав кинути меч на землю й проголосити Новий Світ землею Іспанії, а його команда тим часом прибере таких поз і стане так, як на двоцентовій поштовій марці на честь відкриття Америки. Тим часом, як писали в «Tribune», індіанці, найняті з команди Буффало Білла й різних частин виставки, будуть «обережно придивлятися» до тих, хто сходить на берег, щось вигукувати та бігати «туди й сюди». Цієї історичною реконструкцією Міллет сподівався перенести глядачів «на 400 років назад», незважаючи на те, що іспанські кораблі до берега підведуть парові буксири.

А перед тим ще мав відбутися знаменний день для мера Гаррісона — День американських міст у суботу 28 жовтня. П’ять тисяч мерів і членів міських рад прийняли його запрошення на ярмарок, зокрема й мери Сан-Франциско, Нового Орлеана й Філадельфії. Чи прибув мер Нью- Йорка — історія мовчить.

Того ранку Гаррісон, на радість газетярам, проголосив: так, чутки про нього та юну міс Ені Говард — правдиві, і понад те, пара збирається одружитися 16 листопада.

Слава прийшла до нього по обіді, коли він звернувся з промовою до мерів, які зібралися на святі. Його друзі згадують, що він ніколи не виглядав настільки красивим і сповненим життя.

Він возвеличив дивовижне перетворення Джексон-парку. «Погляньте на нього зараз! Оці будівлі, ця зала, ця мрія поетів багатьох століть, це дерзання самих лише шалених архітекторів». Він сказав слухачам також: «Я сам відродився до життя, — може, тут малося на увазі кохання до міс Говард, — і переконаний: колись я побачу день, коли Чикаго буде найбільшим містом в Америці й третім на земній кулі». На той час мерові було шістдесят вісім, але він проголосив: «Я збираюся прожити більше, ніж півстоліття, і в кінці тієї половини століття Лондон тремтітиме, боячись, що Чикаго його перевершить…»

Поглянувши на мера Омахи, він люб’язно запропонував прийняти Омаху в склад Чикаго.

Потім він змінив тему. «Мені стає зле, коли я дивлюся на цю величну Виставку й думаю, що їй дадуть розсипатися на прах», — промовив він. Він сподівався, що зникнення буде швидким, і процитував нещодавні слова Бьорнема: «“Відпустіть її. Вона має відійти, то відпустіть її. Піднесімо до неї смолоскип і спалімо її”. І я з ним згодний. Якщо ми не зможемо зберегти її ще на рік — то я за смолоскип, і за спалення, і за те, щоб відпустити її в ясне небо до вічного раю».

Прендерґаст уже не витримував. Його візит до кабінету муніципального юриста-консультанта — до свого за правом кабінету — став таким приниженням. Вони взяли його на глум. Осміяли. Але ж Гаррісон обіцяв йому роботу! Як же привернути увагу мера? Жодні поштівки не допомогли. Ніхто йому не писав, ніхто не сприйняв його серйозно.

О другій годині в День американських міст Прендерґаст вийшов із материного дому й пішов до торгівця взуттям на Мівокі-авеню. Купив у того за чотири долари вживаний револьвер. Він знав, що саме ця модель схильна випадково розряджатися від удару чи падіння, тож він зарядив туди лише п’ять куль і виставив барабан на порожнє вічко.

Пізніше цей застережний захід будуть багато обговорювати.

О третій годині, приблизно в той час, коли Гаррісон говорив свою промову, Прендерґаст увійшов у «Юніті-білдинґ» в центрі Чикаго, де розташовувався кабінет губернатора Джона П. Альтґельда.

Прендерґаст зблід і мав дивно збуджений вигляд. Працівникові будівлі його поведінка здалася підозрілою, і він його не впустив.

Прендерґаст повернувся на вулицю.

Майже споночіло, коли Гаррісон залишив Джексон-парк і поїхав на північ холодним задимленим вечором до свого будинку на Ешленд-авеню. Температура повітря того тижня різко впала — вночі вже було близько нуля, небо весь час було затягнуте хмарами. Гаррісон дістався додому о сьомій. Постукав у вікно першого поверху, потім сів вечеряти з двома своїми дітьми — Софі й Престоном. Були в нього й інші діти, але ті вже виросли й жили окремо. На вечерю, звичайно ж, був і кавун.

Посеред вечері, приблизно о пів на восьму, хтось подзвонив у двері. Мері Генсон, покоївка, відчинила й побачила на порозі сухорлявого молодого чоловіка, акуратно поголеного та з коротко стриженим чорним волоссям. Вигляд у нього був хворий. Він хотів бачити мера.

У цьому проханні не було нічого особливого. Вечірні візити незнайомих людей у будинку на Ешленд-авеню траплялися регулярно, адже Гаррісон пишався своєю доступністю для кожного громадянина Чикаго, незалежно від суспільного статусу. Але в сьогоднішнього гостя вигляд був якийсь особливо нещасний, і поводився він химерно. Проте Мері Генсон попросила його зайти за півгодини.

Цей день приніс мерові надзвичайну втіху, а проте і втомив. Він заснув просто за столом. Незадовго до восьмої його син вийшов з їдальні й пішов до кімнати перевдягатися: у нього пізно ввечері було побачення в місті. Софі теж пішла нагору — писати лист. Будинок був затишний і добре освітлений. Мері Генсон та решта прислуги зібралися на кухні, щоб теж повечеряти.

Рівно о восьмій дзвінок знову задзвонив, і знову покоївка відчинила.

На порозі стояв той самий молодий чоловік. Генсон попросила його почекати в залі й пішла гукати мера.

«Була, напевно, восьма, коли я почув якийсь шум, — розповідав син Гаррісона Престон. — Я був вражений — то був такий різкий звук, ніби картина впала». Софі теж почула, почула й крик батька. «Я нічого такого не подумала, — сказала вона, — вирішила, що в задньому коридорі впала якась ширма. А голос батька я сприйняла як позіхання. Він мав звичку дуже гучно позіхати».

Престон вийшов з кімнати й побачив, що в залі щось димить. Поки він спускався, звук двічі повторився. «Останній був чіткий і пронизливий, — говорить Престон. — Я впізнав револьверний постріл». Він прозвучав, «як вибух у люку».

Він помчав до зали й побачив Гаррісона, який лежав горілиць, навколо з’юрмилися слуги, в повітрі висів пороховий дим. Крові було дуже мало.

Престон закричав:

— Батька не поранило, ні?

Мер відповів сам:

— Поранило. Мене застрелили. Я помру.

З вулиці пролунало ще три постріли. Візник раз вистрілив у повітря зі своєї зброї, щоб привернути увагу поліції, а другий раз — у Прендерґаста, той вистрілив у відповідь.

На галас прибіг сусід Вільям Дж. Челмерс, він згорнув своє пальто й поклав Гаррісонові під голову. Гаррісон сказав, що йому влучили в серце, але Челмерс не повірив. Занадто мало крові.

Вони почали сперечатися.

Челмерс запевняв Гаррісона, що тому влучили не в серце.

Гаррісон сердився:

— Я вам кажу: в серце! Це — смерть.

За кілька хвилин його серце зупинилося.

— Він загинув розгніваним, — згадує Челмерс, — на мене, бо я йому не повірив. Навіть смерть він зустрів темпераментно й гордо.

Прендерґаст пішов на сусідню вулицю Деплейнс-стрит у поліцейський відділок і спокійно сказав черговому сержантові О. З. Барберу: «Затримайте мене. Я застрелив мера». Сержант не йняв йому віри, доки Прендерґаст не дав йому свій револьвер, який сильно пахнув пороховим димом. Барбер виявив у його барабані чотири порожні гільзи й одну невідстріляну. Ще одне вічко було порожнє.

Барбер спитав Прендерґаста, чому той стріляв у мера.

— Бо він зрадив мою довіру. Я підтримував його всю кампанію, і він обіцяв призначити мене муніципальним юристом-консультантом. Він не дотримав слова.

Церемонію закриття було скасовано. Не було ні Ювілейного маршу, ні інсценування висадки Колумба, ні промов Гарлоу Гіґінботема, Джорджа Девіса, Берти Палмер; ні вручення, ні величання Бьорнема з Олмстедом; ні «Салюту Колумбії» чи «Старих добрих часів», співаних дружним хором. Закриття натомість перетворилося на поминальну зустріч у Фестивальній залі. Люди заходили, органіст грав поховальний марш Шопена на величезному органі, що стояв у залі. У приміщенні було так холодно, що голова зустрічі дозволив чоловікам не знімати капелюхів.

Превелебний доктор Дж. Г. Барроуз благословив усіх, а потім на прохання офіційних осіб виставки прочитав промову, яку підготував Гіґінботем для церемонії, яка планувалася від початку. Сказане в ній і нині було доречне, особливо один фрагмент: «Ми відвертаємося від найсвітлішої мрії цивілізації і готові до того, що вона розсиплеться на прах, — прочитав Барроуз. — Це неначе смерть любого друга».

Люди повільно виходили в холодний сірий день.

Рівно о 16:45 військовий корабель «Мічиган» дав залп з однієї гармати і стріляв ще двадцять разів, а тим часом тисяча людей ставала під кожен з прапорів виставки. З останнім залпом «Мічигана» великий прапор Будинку адміністрації опустився на землю. Одночасно впали й решта тисяча прапорів, а численні музиканти заграли на сурмах і фаготах у Почесному дворі «Зоряний прапор» і «Америку». Двісті тисяч гостей, багато з яких стояли в сльозах, заспівали.

Ярмарок закінчився.

Шістсот екіпажів кортежу Картера Гаррісона розтяглися на кілька миль. Процесія поволі, тихо рухалася крізь чорне море люду в жалобі. За катафалком, де лежала чорна труна Гаррісона, ішла улюблена коняка покійного — кобила кентуккійської породи, і її стремена були хрест-навхрест перекинуті через порожнє сідло. Повсюди білі прапори, які символізували Біле місто, були приспущені. Тисячі людей прийшли, начепивши значки з написом «Наш Картер», і мовчки дивилися, як екіпаж за екіпажем повз них проїжджають наймогутніші люди міста: Армор, Пуллмен, Шваб, Філд, Мак-Кормік, Ворд.

І Бьорнем.

Для нього це була важка поїздка. Він уже їздив так — прощаючись із Джоном Рутом. Виставка почалася зі смерті, і ось вона закінчується також смертю.

Процесія була настільки величезна, що проїжджала повз будь-яке місце дві години. Коли кортеж дістався цвинтаря Ґрейсленд на півночі міста, уже посутеніло і землю пойняв ніжний туманець. Довгі шеренги поліцейських стояли понад шляхом до цвинтарної каплиці з брунатного каменю. Збоку зібралося п’ятдесят членів Об’єднаного німецького співочого товариства.

Гаррісон колись чув, як вони співали й жартували на пікніку, й попрохав їх співати на його похороні.

Убивство Гаррісона немов важкою завісою запнуло місто. Тепер був час до цієї події — і час після неї. Міські газети могли б писати без кінця про наслідки великої виставки, але зараз вони здебільшого мовчали. Виставка залишалася неофіційно відкритою до 31 жовтня, і багато людей приходило попрощатися з нею, як прощаються з померлим родичем. Заплакана жінка розповіла письменниці Терезі Дін: «Це прощання, ця втрата така печальна, як і ті, яких я зазнала на своєму віку». Вільям Стед, британський редактор, чий брат Герберт розповідав про відкриття виставки, приїхав до Чикаго з Нью-Йорка вночі перед її офіційним закриттям, але навідався на територію вже наступного дня. Він стверджував, що ні в Парижі, ні в Римі, ні в Лондоні не бачив нічого настільки досконалого, як Почесний двір.

Тої ночі виставка востаннє вмикала ілюмінацію.

«Під світлом зірок озеро лежить темне й похмуре, — писав Стед, — але на берегах усе сяє золотавим світлом міста зі слонової кістки, прекрасного, наче мрія поета, безмовного, наче місто мертвих».

Чорне місто

Як виявилося, виставці не вдалося довго стримувати інстинкти Чорного міста. Після її закриття ще багато тисяч робітників поповнили й так численну армію безробітних, і безхатченки оселилися у великих покинутих виставкових палацах. «Бідняки тяжко, надголодь пережили важку зиму після Всесвітньої виставки, — писав романіст Роберт Геррік у «Павутинні життя». — У цю красу марнотратне місто вклало всі свої сили і, показавши всьому світові прекрасну квітку своєї енергії, знесилилося… Величні шати виявилися містові завеликі… Цілі милі порожніх крамниць, готелів, багатоквартирних будинків показують, як воно зменшилося. Десятки тисяч людей, яких заманили до святкового міста аномально великою платнею, залишилися в злиднях — без права замешкати у його спорожнілих будівлях». Це був невимовно похмурний контраст. «Що за видовище! — писав Рей Стеннард Бейкер в «American Chronicle». — Який людський занепад після величі й щедрості Всесвітньої виставки, яка щойно зачинила двері! Які вершини краси, гордості, піднесення один місяць — і які безодні нещастя, страждання, голоду й холоду вже наступного місяця».

Цієї першої, лютої зими фотограф Бьорнема Чарльз Арнольд зробив геть інакшу серію знімків. На одному — Будинок машинобудування, засмічений і закіптюжений. На стіні плями темної рідини. Під колоною стоїть велика коробка — очевидно, там мешкає хтось бездомний і безробітний. «Яке запустіння, — пише Тереза Дін, побувавши в Джексон-парку 2 січня 1894 року. — Прийшовши, шкодуєш, що це бачиш. Коли б навколо не було стільки очей, хочеться здійняти руки в молитві та благати, щоб усе повернулося. Здається такою підступною жорстокістю дати нам оце видіння, подарувати нам мрію, дозволити побувати півроку в раю — а потім забрати його геть із нашого життя».

Через шість днів після її візиту почалися перші пожежі, згоріло кілька споруд, зокрема славнозвісний Перистиль. Наступного ранку «Велика Мері», подряпана й засмічена, маячила над пейзажем, спотвореним покрученою і почорнілою сталлю.

Та зима стала суворим випробуванням для американських робітників. В очах робочого люду Юджин Дебс і Семюел Ґомперс дедалі більше набували рис рятівників, а торговельні «королі» — дияволів. Джордж Пуллмен і далі скорочував платню й кількість працівників, а плату за помешкання не знижував, хоча в скарбниці компанії вже було понад 60 мільйонів доларів готівкою. Друзі попереджали Пуллмена, що він даремно впирається, як осел, що він недооцінює гнів своїх працівників. Він вивіз сім’ю з Чикаго, сховав свою найкращу порцеляну. 11 травня 1894 дві тисячі працівників Пуллмена оголосили страйк за підтримки Американської профспілки залізничників на чолі з Дебсом. У країні почалися й інші страйки, і Дебс почав планувати загальноамериканський страйк у липні. Президент Клівленд послав федеральні війська до Чикаго й поставив на чолі їх генерала Нельсона Майлза, який раніше був маршалом виставки. Майлзові було на цьому новому місці дуже незатишно. Він відчував, що відбувається якесь безпрецедентне збурення, «більш загрозливе й серйозне за наслідками, аніж будь-що подібне раніше». Однак накази він виконував: вийшло, що маршал виставки тепер воює проти її будівників.

Страйкарі зупиняли потяги, палили вагони. 5 липня 1894 року стався підпал сімох найзначніших місць виставки — спроектованого Постом велетенського Будинку виробників і вільних мистецтв, Купола Ганта, Золотої брами Саллівена. У «Колі» чоловіки й жінки вилазили на дахи найвищих конторських будівель — «Рукері», Храму масонського братства, будинку Жіночого християнського товариства тверезості, — і на інші високі спостережні пункти, щоб бачити пожежу вдалині. Вогонь підносився на тридцять метрів догори в нічне небо й кидав зблиски далеко на поверхню озера.

Бьорнемове бажання, хоч і пізно, але здійснилося. «Жалю не було, — писали в «Chicago Tribune», — тільки втіха від того, що стихія, а не вандал, стирає з лиця землі прекрасне видиво Колумбівської пори».

Пізніше, наступного року, постало питання: «Сотні людей поїхали до Чикаго подивитися на виставку — і більше ніхто про них не чув, — писали в «New York World». — Список зниклих безвісти після закриття виставки доволі довгий, і в більшості випадків є підстави підозрювати злочин. Може, ці гості ярмарку, які ще ніколи не бачили Чикаго, за облудною рекламою знайшли дорогу до “замку” Голмса — і більше звідти не вийшли? Може, він поставив той “замок” так близько до території Виставки, щоб зібрати собі жертв, так би мовити, оптом?..»

Спочатку поліція Чикаго не мала жодних відповідей, крім зовсім очевидних: у Чикаго під час ярмарку дуже легко загубитися.

Таємниці «замку» Голмса, урешті, випливли на світло, але тільки завдяки наполегливості детектива з далекого міста — чоловіка, обтяженого власною жахливою втратою.