Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

ПІСЛЯМОВА Середньовіччя й провідники до нього

«Здається, що людям подобається середньовіччя», — зауважив якось на початку свого есею видатний медієвіст Умберто Еко. Враховуючи недобру славу цього періоду, ці одночасно прості та влучні слова сприймаються як маленьке одкровення. Перед цим Еко старанно перерахував художні книжки, знайдені на поличках випадкової американської книгарні. Замки, дракони, однороги, підземелля, королі й далі інтригують нашу уяву століття по тому.

Щиро сподіваюся, що наша мандрівка найважливішими аспектами середньовічного повсякдення не тільки розвіяла міфи, створені недоброзичливцями — від ренесансних гуманістів до сучасних популістів, а й посіяла інтерес до особистостей, ідей, місць і предметів, які допомагають відчути смак справжнього середньовіччя у всій його складності та неоднозначності.

У тому самому есеї «Мрія про середньовіччя»[397] Еко виділив два полюси осягення цього періоду: фантастичний неомедієвалізм («Дім Дракона» допоможе вам скласти уявлення про нього) та відповідальне філологічне дослідження (ідеться про історичні студії, ґрунтовані на оригінальних писемних і візуальних джерелах).

Користуючись авторською свободою післямови, я не стану переповідати вам сенс розділів цієї книжки, тим паче, що кожний з них завершується короткими підсумками. Натомість порекомендую видання, може, і не надто нові, але ті, що розпалили мою любов до середніх віків. Зустрічайте коротку добірку, де порядковий номер — данина абетці, а не значення тієї чи іншої праці.

1. «Сир і черви. Картина світу одного мельника, який жив у XVI столітті» Карло Ґінзбурґа. Мельник Меноккіо, мабуть, найвідоміший мірошник в історії. Ґінзбурґ написав захопливу розповідь про світогляд людини XVI століття, тобто зламу середньовіччя й Ренесансу. Усе, що мельник колись читав, змішалось у його голові в чудернацькі όбрази, де світ стає сиром, а янголи — червами в ньому. Історія Меноккіо насправді — це історія кожного з нас, адже все почуте, побачене й прочитане складається в унікальний погляд на світ, де віра в зодіак може сусідити з релігійністю чи навпаки, ортодоксальна релігійність — із забобонами, засвоєними від попередніх поколінь.

2. «Страх на Заході (XIV–XVIII століття)» Жана Делюмо. Хоч ця книжка все ще чекає на свого українського перекладача, мені хотілося б, щоб ви знали про її існування. Делюмо влучно описує важливий складник життя середньовічної людини — страх, зокрема не лише перед пеклом, зустріч з яким залежить від її добрих чи поганих справ, а й передусім, що вона не могла контролювати (ліс, море, хвороби), чи перед тими, кого не розуміла (євреї, мусульмани й навіть жінки, адже більшість пам’яток залишили чоловіки). Фокусуючись на періоді від пізнього середньовіччя до ранньомодерного часу, автор змушує нас зазирнути в минуле, яке пояснює наше сьогодення.

3. «Доба соборів. Мистецтво та суспільство 980–1420 років» Жоржа Дюбі[398]. Монастир, собор, палац — Дюбі переходить від одного центру мистецтва до іншого, у кожному з есеїв, що складають книжку, розповідаючи в неспішному монолозі про витоки (політичні, економічні, ідейні) стилів і художніх форм, головних фігур певного періоду. Текст нагадує лабіринт, який проходиш, дивуючись кожному повороту.

4. «Ім’я рози» та «Бавдоліно» Умберто Еко[399]. Так, я знаю, що це художня література, але не буває колишніх медієвістів, навіть якщо вони перевдягаються в шати письменників. Книжки Умберто Еко ґрунтуються на численних, засвоєних протягом наукових студій, середньовічних джерелах. Монастирський побут, історії з бестіаріїв, реальні факти з життя Фрідріха Барбаросси, імператора Священної Римської імперії, легенди про Пресвітера Йоана — ви знайдете на сторінках його романів світ справжнього середньовіччя.

5. «Цивілізація середньовічного Заходу» Жака Ле Гоффа. Цей автор недаремно називав себе огромом, який завжди йде на «запах людини». Як дослідника найвідомішого медієвіста ХХ століття цікавили думки, емоції, ідеї, повсякдення людей середньовіччя. У цій класичній праці (до речі, інші книжки із серії я також раджу) Ле Гофф широкими мазками, які, однак, не приховують деталей, розкриває картину криз і змін — релігійних, технічних, матеріальних, соціальних та ідейних.

6. «Монтаю, окситанське село (1294–1324)» Емануеля Ле Руа Ладюрі. Коли я вперше читала цю книжку, то досиділа з нею до третьої ночі, бо не могла лягти спати, не дізнавшись, чим же закінчаться переплетені історії та інтриги жителів села, про яке ніколи не чула й не почула б, якби не цей історик. Ле Руа Ладюрі написав захопливу книжку на основі допитів інквізиції, адже частина жителів села була «заражена» єрессю катарів. Як справедливо підкреслювала міс Марпл, спостерігати людську природу набагато цікавіше в селі, ніж у місті. «Монтаю, окситанське село (1294–1324)» підтверджує цю думку.

7. «Осінь середньовіччя» Йогана Гейзинги. У фокусі автора Бургундське герцогство — багата країна з пишним двором, вишуканою модою та романтичною поезією, що не пережила середньовічної доби. Бургундське герцогство та його володарі ніби уособлювали все, чим було пізнє середньовіччя: рафінованість аж до безжиттєвості мистецтва, складні ритуали, символізм кожного жесту й руху. Книжка, що писалася в період Першої світової війни, просякнута ностальгією за часами, яких ніколи не повернути, — ностальгією настільки давньою і сучасною водночас, що вона не може не діткнути читачів.

Цей список неповний і вкрай суб’єктивний. Утім якщо мене чогось і навчив мій академічний шлях, то це вміння йти за тим, що тобі цікаво. Саме там ховаються речі, які змінять тебе назавжди. Зичу шукати й знаходити своїх авторів, які поведуть вас стежками до середньовіччя, про яке всі ми так чи інакше мріємо. Буду рада, коли ця книжка стане до того першим кроком.