Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

РОЗДІЛ 1 СТРАШНО, ВАЖКО, НЕБЕЗПЕЧНО? Як жилося дітям у середніх віках

Пеленання Дитяти Ісуса. Франція (ХІІІ століття), Екс-ан-Прованс, Bibliothèque municipale, ms. 15, fol. IXr

Студентів-істориків уже на першому курсі навчають: усі твердження мають підкріплюватися фактами. Найкращі джерела — це не лише ті, що належать епосі, яку досліджуємо, а й інші, написані людьми, що жили приблизно в той самий період. Опосередковані свідчення — наприклад, записи промов звинувачених під час відьомських процесів — мають піддаватися критиці. Формулювання належать самим селянам або містянам чи за них каже писар? Важливо й те, якою мовою все зафіксовано. Якщо латиною, то не варто сподіватися на автентичність висловів і промов, коли ж місцевою, то є надія, що слова передали досить точно.

Із дітьми ситуація така сама, як і з малоосвіченими пізньосередньовічними відьмами: їхнє мовлення майже не фіксувалося, не кажучи вже про мрії, емоції, сподівання. Ми знаємо про середньовічних дітей лише те, що хотіли про них розповісти дорослі — словами чи óбразами. Деякі скептично налаштовані історики стверджують, що ми взагалі можемо говорити про тодішнє дитинство як конструкт, створений зусиллями теологів, педагогів, художників. Останні розповідали більше про те, якими хотіли б бачити тогочасних дітей, використовували дитинство як риторичну фігуру для змалювання невинного або нерозумного стану дорослих.

Завдяки поодиноким, хоча й опосередкованим, свідченням ми можемо побачити відбитки середньовічної реальності. Через іграшки, знайдені археологами на місці тогочасних сіл і міст, маємо змогу доторкнутися до справжнього дитинства середніх віків. Почути його також можливо у віршиках і піснях, що вціліли на сторінках манускриптів. Ось так, складаючи, як пазл, уламки дитинства п’ятисотлітньої (а подекуди й більше) давнини, я писала цей розділ.

Сьогодні ми визначаємо дитинство як час від народження малюка до його підліткового віку (до 12–13 років). Про середньовічні стандарти ж звикли чути як про жахіття: ранні шлюби (дітей заручали ледь не з колиски), важка фізична праця, пиво та вино як щоденні напої. Ні соків, ні йогуртів — нічого не перепадало тогочасній малечі з продуктів, які сьогодні вважаємо корисною їжею. Невже й справді середньовічні люди вбачали в дітях лише маленьких недолугих дорослих, які не потребують особливої уваги, дієти чи просто турботи?

То коли ж починалося й закінчувалося середньовічне дитинство? Як і в багатьох інших речах, тодішня наука тут покладалася на античність, часто сприйняту через арабські переклади. Люди середньовіччя, як і давні греки та римляни, вважали нерозривно пов’язаними макрокосм (усесвіт) і мікрокосм (людину). Саме тому зміни, що переживав усесвіт, мали обов’язково вплинути й на окрему особу. Ключем до аналізу цих змін часто ставали числа. Наприклад, якщо світ створений із чотирьох елементів (вода, вогонь, земля та повітря), то вони мають утворювати й людське тіло, але вже у вигляді рідин-гуморів[2]. Так само, якщо існують чотири пори року, то вони мають бути присутні й у житті людини. Однак, як зауважив Арістотель, на відміну від рослинного світу, що буквально залежить від зміни сезонів, зима і літо, весна й осінь людини визначаються її віком. Отже, за цією логікою, людське життя також має поділятися на чотири частини. Їхня назва й тривалість змінювалися від одного філософа до іншого. Звісно, не варто абсолютизувати вплив представників так званої «високої» культури на суспільство загалом, однак віднайти в їхніх трактатах певні патерни широкого вжитку, на мою думку, усе-таки можливо.

Анонімний «Tractatus de quaternario» (Gonville and Caius College, MS 428) датують ХІІ століттям. Він дотримується поділу життя людини на чотири частини, імовірно, запозиченого з «Ізагогу» («Isagoge ad Tegni Galieni») арабського лікаря ІХ століття Йоганніціуса (про нього йтиметься в розділі, присвяченому медицині). «Ізагог» переклали латиною наприкінці ХІ століття, і його відгомін спостерігається майже в усіх трактатах, дотичних до теми людської природи.

«Перший період — юність (adolescentia), яка, на думку декого, має теплу та вологу природу й триває від народження до 25 чи 30 років. На думку тих самих, молодість (iuventus) має гарячу й суху природу та триває до 45 чи 50 років. Старість (senectus) же холодна й суха та тягнеться до 55 чи 60 років. Наступною йде дряхлість (senium), за природою холодна й волога, і триває до кінця життя»[3].

Доповнює текст малюнок (fol. 28v), де вікова періодизація людини (aetas) зображена у вигляді чотирьох варіантів жінки, адже в латинській мові слово «вік» жіночого роду. Зображення намальоване не надто вмілою рукою (можливо, самого скриптора, а не художника), однак заняття різного віку впізнавані. У верхньому секторі представлено дитинство (pueritia), тепле й вологе, яке сидить, схрестивши ноги, піднявши ліву руку. Далі йде молодість (iuventus), гаряча та суха, з гілкою в руках, яка, вочевидь, мала вказувати на процес росту й цвітіння в цьому віці. За молодістю в лівому секторі слідує старість (senectus), холодна й суха: вона намотує нитку на котушку. Завершує життєвий цикл дряхлість (decrepitas), холодна й волога, розміщена внизу, під дитинством. Вона пряде за допомогою прядки та веретена, підсумовуючи в такий спосіб роботу старості. Підписи на малюнку також указують на відповідні певним циклам гумори — флегму, кров, жовту та чорну жовч[4].

Якщо ця чотиричастинна схема ґрунтується на поглядах лікарів, то іншу, яку наводить автор трактату, уклали філософи, зауважує він. Замість чотирьох періодів життя, подібних до пір року, або чотирьох стихій, мислителі пропонують ще одне магічне (як для піфагорейців, так і для християн) число — сім. Зважаючи на пов’язаність макро- та мікрокосму, логічним видається співвіднесення семи планет і семи періодів життя людини, які перебувають під впливом цих небесних тіл. Ідея, знову-таки, не середньовічна, а запозичена — цього разу в Птолемея, якого якраз тоді переклали латиною. Отже, на думку філософів, людина проходить сім етапів у житті: раннє дитинство, дитинство, юність, молодість, старість, дряхлість і немічність (infantia, pueritia, adolescentia, iuventus, senectus, senium та decrepitas). Раннє дитинство триває від народження й до чотирьох років і перебуває під впливом Місяця та має холодну й вологу природу. Дитинство (4–14 років) наділене покровительством Меркурія та мінливою природою, що коливається між сухим і вологим, гарячим і холодним (ні риба ні м’ясо, сказали б ми). Юність (до 22 років) керується Венерою та гаряча (тут не заперечиш!) і менш волога. Молодість (до 41 року) суха й гаряча та перебуває під покровительством Сонця. Не дивуйтеся! Сонце й Місяць вважали тоді за планети. Старість (до 56 років) асоціюється з Марсом, вона вже не така гаряча, але все ще суха. Дряхлість (звучить трохи депресивно, триває від 56 до 68 років) перебуває під впливом Юпітера, ще суха, але вже то гаряча, то холодна. Немічність (після 68 років і до смерті) — під покровительством Сатурна, холодна й суха[5].

Що ж означає це покровительство планет? Місяць передавав людській природі свою непостійність, несформованість, нестабільність. Саме такими сприймали дітей — чимось на зразок work in progress, незавершеним творінням, чиї розум і тіло ще не збалансовані. Лише після чотирьох років Меркурій починає активувати розум дитини, роблячи її придатною до навчання. Юність стає періодом кохання — саме тоді укладалася більшість шлюбних союзів. Сонце молодості вселяло в людину жагу слави та кар’єри, тоді як Марс — бажання встигнути звершити щось велике перед сутінками життя. Юпітер робить старих людей поміркованими та сповненими гідності, а Сатурн своєю чергою «обдаровує» лише слабкістю та поганим характером.

Чотири виявилося найпопулярнішим числом для позначення періодів у житті людини. Саме до нього вдається більшість авторів трактатів і малюнків. Гійом Коншський також звернувся до питання про чотири періоди життя людини у «Філософії світу» («De Philosophia mundi», ХІІ століття). Він не лише охарактеризував їх, а й оцінив з погляду інтелектуального розвитку особи. Дитинство (pueritia) для нього гаряче й вологе. Надмір флегми призводить до появи шкідливих для ясності розуму випарів, і тому цей вік не підходить для навчання. Однак спожита їжа дуже швидко засвоюється. Наступний період, молодість (iuventus) — гарячий, але сухий, тож шкідливі випари виробляються в значно меншій кількості й, відповідно, настає час для навчання. Зрілість (хоча термін Гійома Коншського радше означає «старість» — senectus) суха, але холодна (ви ж пам’ятаєте про шкідливість флегми?). Саме тому пам’ять ще сильна, проте тіло починає слабшати. Останній період життя — дряхлість (senium), холодна й волога, тож і пам’ять слабшає, і людина ніби повертається розумом у дитинство.

Траплялися й інші поділи, також часто представлені у вигляді малюнків (rotae), що нагадували колесо Фортуни. На мініатюрі з Псалтиря Робера де Ліля (1310) ми бачимо колесо, поділене на десять секторів, кожний з яких проілюстрований сценкою-уособленням певного віку людини з текстом по контуру. Усе починається з немовляти на руках у матері, яке гріється перед вогнищем і ніби каже: «Я сумирне й покірне, живу на чистому молоці». Надалі сценки переплутані, але текст дозволяє відновити задуманий порядок. Після немовляти бачимо старшу дитину з вагами в руці та підписом: «Я ніколи не спотикнуся, моє життя врівноважене». Потім перед нами постає юнак, який поправляє волосся, дивлячись у ручне люстерко («Життя, гідне світу, проходить перевірку дзеркалом»). Наступний образ демонструє молодого чоловіка на коні із соколом, бо, як прояснює підпис, уже «не віддзеркалення, а саме життя приносить насолоду». «Я — король, правлю світом, увесь світ мій», — стверджує чоловік із короною та на троні. Після цього життя поступово втрачає яскравість, що добре ілюструє чоловік із ціпком: «Я беру для себе ціпок, бо вже на порозі смерті». Далі не краще — чоловік уже покладається не лише на ціпок, а й на дитину: «Дряхлію, смерть на мене чекає». Наступна ілюстрація показує старого вже в ліжку, а лікар споглядає уржарій (спеціальну скляну посудину) із його сечею: «Слабшаю, починаю спотикатися». На жаль, медицина не допомогла, і замість нашого героя постає священник, що служить заупокійну месу. «Я думав, що ще поживу, однак життя мене надурило», — констатує нещасний. Усе завершується труною та словами: «Я став порохом, життя надурило мене». Отже, фактично життя людини пройшло вісім етапів, адже протягом двох останніх вона вже не суб’єкт, а радше об’єкт дій.

Що ж ми дістаємо від цих різнорідних свідчень? Дитинство триває десь до 14 років, організм перебуває в процесі становлення й тому не вирізняється стабільністю. Розум дитини так само ще слабкий і несформований, але приблизно в сім років набуває потрібної для навчання гостроти. І, що важливо, ці тексти й образи демонструють, наскільки відмінними від дорослих вважали дітей. Ні лікарі, ні філософи чи теологи, чиї голоси особливо сильні в середньовічних текстах, не сприймають дітей як маленьких дорослих — радше як особливий період в житті людини, що потребує дбайливого ставлення та турботи.

Зараз мало хто сперечатиметься, що дієта малюка починається ще до його народження: усе, що їсть і п’є вагітна жінка, так чи інакше позначається на дитині в її утробі. Середньовіччя, безумовно, мало свої уявлення про це. Деякі з них нас шокують, інші змусять усміхнутися, проте трапляються й такі, що нагадують сучасні рекомендації. Що казати про дивні забаганки вагітних, зафіксовані вже тоді! Навіть через шість століть це лишається приводом для жвавих дискусій.

Середньовіччя довгий час черпало уявлення про дієту для вагітних із творів Гіппократа, зокрема з його трактату «Про хвороби жінок». Давньогрецький лікар описав усім відомі симптоми вагітності й те, як вони змінюють раціон майбутніх матерів: «Коли жінка вагітна, вона повністю блідне, тому що найчистіша кров щодня сочиться з її тіла й опускається до плода, а плід росте в ній. У її організмі стає менше крові, ніж потрібно, вона бліда й під час вагітності завжди бажає дивної їжі. Навіть у невеликій кількості їжа змушує її відчувати нудоту та нездоров’я, і жінка слабне, оскільки кількість крові зменшується»[6].

Також Гіппократ увів певні харчові табу. Він застерігав від споживання занадто гострої, кислої та важкої для травлення їжі, адже це могло спровокувати викидень поряд з недоїданням і переїданням.

Дивні харчові забаганки, поповнення кількості крові в організмі та небезпечність гострої чи важкої їжі — саме такі основні тренди дієти для вагітних середньовіччя успадкувало від античності. Один з ранніх порадників для жінок загалом і вагітних зокрема з’явився в межах найвідомішої в середніх віках Салернської школи медицини. Ідеться про трактат «Про стани жінок» («Liber de Sintomathibus Mulierum», ХІ століття) — частину найавторитетнішої збірки середньовіччя про жіноче здоров’я «Тротула». У ньому окремий розділ має назву «Про режим для вагітних» («De Regimine Pregnantium»).

Найперше авторка трактату застерігає: «Відзначте: коли жінка на ранньому терміні вагітності, не варто, щоб у її присутності згадували речі, які вона не зможе отримати, бо якщо їх забажає, а їй не дадуть, це може спричинити викидень. Однак якщо жінка забажає глини, чи крейди, чи вугілля, то нехай їй приготують бобів із цукром»[7].

Якщо перші латинські трактати призначалися для акушерок, то пізніші (XIV–XV століття), написані народною мовою, адресувалися звичайним людям, не втаємниченим у лікарську справу. Звідси — доступність викладу й конкретність рекомендацій. Своєю кількістю та розповсюдженістю трактати «Regimen» для вагітних завдячують не в останню чергу «Чорній смерті», яка лютувала в Європі в 1350-х. Тоді всі, як ніколи, піклувалися про виживання мам і їхніх дітей. Одним із таких трактатів (і дуже популярним) став астрологічно-медичний «Regimen sanitatis» (1429) німецького ченця Генріха Лауфенберга. У ньому, окрім гіппократівських порад уникати важкої або сирої їжі, переїдання чи спраги, можна було зустріти розширений перелік бажаних продуктів — телятина, козенята, дичина, курятина, куріпки, некруто зварені яйця тощо[8].

Звідки ж такі точні знання про потрібну для вагітних дієту? Чому вона завжди містила цукор і м’ясо птиці? Тут варто згадати уявлення Гіппократа, значною мірою запозичені середньовічними медиками. Згідно з ними, вагітна жінка втрачає багато крові, якою живить плід. Саме тому дієта мала компенсувати нестачу доброї крові. Птиця, цукор і м’ясо молодих тварин, відповідно до гуморальної теорії, сприяли продукуванню цього гумору в організмі.

Чи терпіли тогочасні чоловіки забаганки та дієти дружин? Важку долю тих, хто марно намагався вдовольнити гастрономічні примхи своїх вагітних жінок, із сумнівним за сьогоднішніми стандартами гумором описує один з найпопулярніших сатиричних творів середньовіччя «П’ятнадцять радощів шлюбу» (кінець XIV — початок XVI століття). «Це також буде чудом, — стверджує автор, — коли йому (чоловікові. — Прим. ред.) вдасться знайти їжу, що сподобалася б їй (дружині. — Прим. ред.), зазнавши, однак, багатьох труднощів, щоб знайти й купити це. Адже таке трапляється нерідко — чи внаслідок різноманіття їжі, яку вона вимагає, чи через розпещеність її існування, чи, можливо, просто тому, що жінка знуджена повсякденною їжею. Тоді вона втрачає апетит, стає розбірливою та вимагає нових екзотичних страв»[9].

Утім навіть вчасно знайдений делікатес не гарантує чоловіку вагітної жінки спокою, запевняє автор «П’ятнадцяти радощів шлюбу» та розповідає жалісну історію. Якось чоловік після цілого дня, проведеного в дорозі через харчові забаганки дружини, повертається додому й там з’ясовує, що вона почувається погано, адже нічого не їла, поки його не було поруч. Він у розпачі питає: «Люба, чого ж ти не попросила слуг зробити тобі того доброго бульйону із зацукрованої курки?». У відповідь жінка пояснює, що вони так не вміють готувати, бо лише чоловік варить його правильно. Бідоласі не залишається нічого іншого, як після важкого дня готувати дружині той бульйон[10].

«Я сумирне й покірне, живу на чистому молоці» — пам’ятаєте ці слова з мініатюри Псалтиря Робера де Ліля? Вони вказують на основу дієти немовляти — материнське молоко. Проте цей природний процес мав для середньовічних жінок і негативні наслідки, підтверджені біоархеологічними даними. У віці 32–35 років жіночі кістки ставали крихкими через постійне виведення кальцію з організму, яке не могла компенсувати здебільшого вкрай скромна дієта[11]. Якщо зважати на той факт, що діти народжувалися одне за одним, то протягом приблизно десяти років жінка не переставала годувати грудьми, тож відсутність у середньовіччі вітамінних комплексів для вагітних могла стати вироком для багатьох матерів. За даними кладовища Гілдхол Ярд у Лондоні (кінець ХІ—ХІІ століття), більшість дорослих скелетів у віці 26–35 років (пік фертильності) належала саме жінкам[12].

Коли ж відлучати дитину від грудей? Достатньо написати про це пост у соцмережі, щоб розпочати новий етап «великої молочної війни». Археологічні дані щодо середньовічної доби, утім, абсолютно одностайні: дітей відлучали у віці до двох років (найчастіше у 12–18 місяців), що відповідає періоду повного прорізування більшості зубів у малюка. Коли ставалася ця знаменна подія, звичайна «доросла» їжа мала поступово входити до дитячого меню.

Прикорм починався в 7–9 місяців із появою в малюка перших зубів. До молока матері чи годувальниці немовля додатково отримувало м’яку суміш із борошна, молока та яєць і панаду — розмочений у бульйоні хліб з маслом чи олією[13]. Каші, хліб з маслом і грюель (про нього читайте далі в розділі про їжу) — типові продукти раннього дитячого раціону, який, за свідченнями археологів, був біднішим на білки, ніж у дорослих.

Трактат Вальтера Біббесворта (ХІІІ століття) радить давати juvene enfaunt, тобто дворічній дитині, коли вона просить або «коли ви вже не маєте молока», шматочок хліба вранці, яйця — на вечерю[14], до того ж тільки жовток. Білок як флегма, вочевидь, вважався шкідливим для нестабільного дитячого організму[15] Окрім того, можна було давати яблука, очищені від шкірки та серединки.

«Дитячими» вважалися й ті страви, які кулінарні книжки радили хворим, — наприклад, бланманже чи ячмінний відвар. З гуморального погляду страви для дітей мали бути теплими та вологими, що сприяло продукуванню доброї крові. Мигдальне молоко, курка, цукор — основа бланманже — ідеально відповідали цим критеріям. Саме так, вам не почулося. Цукор у середньовіччі вважався корисним і для дітей, і для дорослих, проте його ціна, яку легко можна було порівняти з вартістю золота, ставала на заваді для сімей зі скромним прибутком.

Найбільші зміни в раціоні малюків ставалися, вочевидь, між чотирма й вісьмома роками. Аналізуючи рештки тіл з поховання біля Кентербері, археологи встановили, що в цьому віці діти починали споживати більше м’яса, частіше проводячи час у дорослій компанії[16]. Залучення до світу дорослої їжі завершувалося в шість-вісім років, коли хлопчики й дівчатка починали працювати, тобто виконувати нескладні завдання за межами дому, допомагаючи батькам у господарстві або ремеслі. Сліди на емалі вказують, що основою дитячого раціону була вже «жорстка», абразивна їжа[17].

Як щодо напоїв? Чи справді середньовічні діти вживали алкоголь? Медичні рекомендації вказують, що це могло траплятися, хоч і не зовсім так, як ми собі уявляємо. Німецький лікар Бартоломеус Шерренмюллер у 1493 році радив: «Коли надходить час і малюку виповнюється пів року чи рік […] годувальниці слід якомога скоріше відлучати його від вина. Вона має дати йому чистої води або з медом, щоб пити, і якщо не зможе відлучити дитину від вина, то повинна давати їй біле, легке, добре розведене водою»[18]. Цей чудний пасаж формує наше уявлення про вигодовування навіть найменших крихіток за допомогою розведеного водою вина, без якого однорічна дитина вже не могла уявити свого існування, як і без молока годувальниці. Шерренмюллер представляв загальну медичну думку, що вино разом з молоком не зашкодить малюку. Беручи до уваги алкоголь, який дитина до того ж споживала з молоком матері або годувальниці, це було не таке вже й мале навантаження.

Однак не всі приймали це твердження, успадковане від Гіппократа чи Галена. Зокрема Рамон Люль у трактаті «Doctrina pueril» (1274–1276) зауважував, що надто міцне вино, випалюючи гумори та вдаряючи в голову, руйнує природне тепло, вкорочуючи дитині віку[19]. Так само й Егідій Римський, його сучасник, виступає проти введення в раціон малюків вина, бо вони від цього хворіють і ризикують підхопити проказу[20].

Згаданий вище Генріх Лауфенберг у трактаті «Regimen sanitatis» заявив, що вважає молоко найкращою їжею, проте якщо дитина хоче пити вино, то варто давати їй його потроху, однак лише зрідка й добре розведене водою[21].

Споживання дітьми пива не стало предметом обговорення в трактатах шановних лікарів. Пиво, не бувши настільки престижним напоєм, як вино, ніколи не мало достатньо високого статусу для згадки в наукових працях, які передусім призначалися для читання аристократією. Однак це не свідчить про те, що діти не вживали пива. Зрештою, так зване столове пиво, чия міцність обмежувалася одним-двома відсотками алкоголю, іноді було кращим вибором, ніж тогочасна вода.

Незважаючи на різність думок щодо споживання дітьми алкоголю, усі лікарі й теологи погоджувалися, що такий напій має бути добряче розведений водою. Так само не йшлося про міцне вино чи пиво. Чи радив би хтось таке сьогодні? Дуже сподіваюся, що ні. Утім то було середньовіччя, і люди тоді виживали, як могли!

Якщо вам доводилося стикатися з дітьми, то можете уявити, яку проблему становить дослідження їхніх іграшок з однієї простої причини: завдяки невтомній дитячій цікавості ці речі швидко ламаються. Довговічності не сприяли й матеріали, з яких виготовляли забавки. Різниця між іграшками дітей із заможних і бідних родин була мінімальною. Дерево, біла глина, тканина, шкіра — саме ці органічні матеріали найчастіше використовували для виготовлення цих речей. Усі, хто колись цікавився археологією, добре знають, наскільки погано все це зберігається за звичайних умов. Саме тому дослідникам часто доводиться звертатися до візуальних джерел у пошуках відповідних зображень.

Брязкальця, мабуть, стали першими іграшками для дітей. Складно сказати точно, коли вони з’явилися. Мені до душі грецька свинка-брязкальце з колекції Ґетті, яку датують ІІІ століттям до н. е. Вона виготовлена з теракоти, тобто обпаленої, але не глазурованої глини. Звісно, тарахкотіння у свинки в животику мало розважати маля, але водночас і відлякувати злих духів, адже, на жаль, дитяча смертність була високою не лише в середньовічні часи. Справжніх свиней приносили в жертву грецьким хтонічним богиням Деметрі й Персефоні, які в обмін на це мали захищати дітей[22]. Свинка як традиційна форма брязкальця мала справді довге життя. Інші зразки такої іграшки датуються І—ІІ століттям (археологічний музей Університету Джона Гопкінса, Балтімор, США) та ІІ століттям (колекція музею Метрополітен у Нью-Йорку).

Звісно, язичницькі свинки мали отримати свою середньовічну заміну. Нею став висушений надутий міхур свині, у який насипали насіння, кісточки, мушлі та інші дрібні предмети. Окрім того, з’явилися знайомі нам брязкальця круглої форми на видовженій ручці: вони могли бути дерев’яними або металевими — навіть позолоченими, як на портреті малого Едварда, принца Вельського (1539, Національна галерея мистецтва, Вашингтон).

Інший тип іграшок мав таку саму ручку, але литу голівку, на якій прикріплювали брязкальні елементи, як, наприклад, на мініатюрі з «Книги одягу» Маттеуса Шварца (Schwartz Trachtenbuch, 1561).

Утім брязкальце на мініатюрі Шварца може здивувати вас менше, ніж пристрій, у якому переміщається хлопчик. Ходунки — це, звісно, не зовсім іграшка, але невіддільна частина дорослішання середньовічних дітей. Дерев’яна система з маленькими колесиками, не надто відмінна від сучасної, зустрічається на мініатюрах пізньосередньовічних часословів. Ідеться про метафоричне зображення періодів життя людини, де малюк у ходунках уособлює, як неважко здогадатися, раннє дитинство, за яким уже настає підлітковий вік, юність, зрілість і старість. Такі самі ходунки використовує Дитя Ісус на мініатюрі з нідерландського часослова XV століття.

Дерев’яні коники — ще одні завсідники середньовічних зображень. Будьмо відверті, це не повноцінні конячки, а палиці з чимось віддалено схожим на голову коня, на яких за умови гарної фантазії ви можете скакати куди завгодно. Найдивнішим контекстом, у якому мені довелося побачити цю іграшку, було «Розп’яття» (1425) з Історичного музею Франкфурта-на-Майні. Прямо під хрестом, біля групи вояків, що кидають жереб, щоб розділити хітон Ісуса, і фарисеїв, які спостерігають за цим процесом, на дерев’яній паличці з головою качки скаче хлопчик. Власне, його місія подвійна: не лише скакати, а й тицяти гілочкою в одного з бородатих фарисеїв. Як це часто буває в середньовічному мистецтві, зображення дітей наділене символічним підтекстом. У цьому разі, на мою думку, ідеться про «немудрих», які посунуть «мудрих» на шляху до спасіння. Імовірно, художник тим самим натякав на слова з Євангелія від Марка: «Бачивши Ісус те, виявив незадоволення і сказав їм: Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, — не ввійде до нього» (Мр 10:14–15).

А як щодо ляльок? Що ж, вони відомі ще з римських часів, тому середньовічні діти не мали стати винятком. Знову-таки, органічні матеріали та активна гра завадили збереженню тих ляльок. Проте відколи дітей почали зображувати на портретах у період зміни середньовіччя Ренесансом, ми дістали змогу роздивитися попередників барбі та кенів. На триптиху Стоунлі (The Stoneleigh Triptych, 1506) англійської школи перед нами три дитини з іспанської королівської родини — майбутній Карл І (1500–1558) та його сестри Елеонора (1498–1558) й Ізабель (1501–1526). П’ятирічна Ізабель тримає в руках неймовірно гарну ляльку, одягнену за останньою модою, як і її маленька власниця.

Якщо дівчатка на портретах граються ляльками-прекрасними дамами, то хлопці на середньовічних мініатюрах ведуть бої іграшковими лицарями. Наприклад, у «Hortus deliciarum» (XII століття) юнаки змагаються лицарями-маріонетками біля трону Соломона (р. 31). Мініатюра потрапила в цей манускрипт невипадково: він призначався для навчання дівчат, які поступали до монастиря. Абатиса Геррада Ландсберзька (1130–1195), авторка цієї збірки про все на світі, зважаючи на вік послушниць, які збиралися стати монахинями, вочевидь, була зацікавлена в утриманні їхньої уваги на сторінках манускрипту, чому ігри та іграшки точно сприяли.

Іграшкові фігурки з білої глини, на відміну від ляльок, не можна було одягати й роздягати. У всьому іншому вони подібні. Однак якщо ляльки (принаймні на відомих нам зображеннях) уособлюють світських чоловіків і жінок, то серед фігурок з білої глини (з неї почали робити в Нідерландах одноразові трубки в XVII столітті) трапляються й члени Святої Родини (святий Йосиф, Марія, Ісус), інші учасники різдвяного вертепу або ченці й черниці. Їхній маленький розмір та ігровий потенціал, утім, зовсім не означають, що ці фігурки призначалися лише для дітей. Дитятко Ісус разом зі своїми батьками та іншими учасниками Різдвяного дива було частиною приватної релігійної практики жінок та інколи мало дуже вартісне ліжечко з дзвіночками. Наприклад, колиска з колекції музею Метрополітен у Нью-Йорку, яку датують XV століттям, демонструє витончене різьблення. На ній з обох боків зображене Різдво Христове й поклоніння волхвів. Також заслуговує на увагу розкішне покривало з родинним деревом Христа (так зване дерево Єссея). Цю колиску, куди можна було покласти маленького глиняного Ісуса, подарували молодій жінці, яка вступала до Великого Бегінажу в Левені, підкреслюючи, що вона обирає піклуватися про Христа, а не про земне — народження власних дітей.

Вироби з білої глини надзвичайно крихкі: вони змушують ставитися до них з великою обережністю. Якщо інтерпретувати з огляду на релігійні практики, то це не можна вважати недоліком, радше перевагою. Такі речі ніби наголошують, що Божественне вимагає до себе особливого ставлення, тож ви маєте контролювати кожен свій рух.

Вітрячки, здається, не особливо змінились із середньовічних часів, адже навіщо покращувати те, що вже добре працює? На мініатюрі «Віки людини» з манускрипту кінця XV століття хлопчик, осідлавши дерев’яну конячку, тримає в руці вітрячок на довгій ніжці — scopperel, як його називали середньовічні англійці. Вітряк з його рухливістю та мінливістю ніби уособлює дитинство, тому часто з’являється на зображеннях у символічному контексті. На картині Ієроніма Босха «Фокусник» (1480-ті, Муніципальний музей, Сен-Жермен-ан-Ле) хлопчик тримає scopperel, із посмішкою дивлячись не на штукаря, а на дорослого чоловіка, якому обрізають гаманець, доки той, роззявивши рота, стежить за рухами фокусника. Дитина бачить правду краще за дорослого, повертаючи нас до євангельських слів Христа.

А що ж з іграми? Чи існують джерела, за якими можна реконструювати дитячі ігри середньовіччя? Це знов-таки мініатюри з манускриптів. У самих текстах не йшлося про ігри. Це могли бути часослови з молитвами на кожну годину або «Роман про Александра», де зображувалися міфічні звершення й походи Александра Македонського. Проте маргіналії (поля сторінок) «заселяли» дорослі й діти, які ніби проживали окреме від тексту життя.

На маргіналіях однієї зі сторінок Псалтиря королеви Марії (1310–1320) знаходимо юнаків, що грають у «вкуси яблуко» (англ. bob-cherry), намагаючись гризнути підвішений на мотузці плід, не доторкаючись до нього руками (fol. 166v). На іншій сторінці два хлопці грають у кеглі (фр. quilles), які в XIV столітті почали набувати популярності. Дев’ять конусів і ціпок — основні елементи ранніх кеглів, що відрізняє їх від сучасного боулінгу. Не важко здогадатися, що ціпком кидали в конуси, намагаючись збити якнайбільше з них.

Найвідоміше та найповніше джерело — картина Пітера Брейгеля Старшого «Дитячі ігри» (1560). Вона належить до своєрідного триптиха, де «Нідерландські прислів’я» ілюструють мову, а «Битва між Карнавалом і Постом» — календарний цикл. Мова, календар та ігри — три основні складники культури будь-якого народу. Завдяки художнику ми маємо уявлення про традиції його рідних Нідерландів. Ви можете зауважити, що середина XVI століття, — то вже якось не зовсім середньовіччя. Утім тут я погоджуюсь із французьким істориком Фернаном Броделєм: історії бувають різної тривалості, і повсякденна культура належить до довгої (longue durée), тобто змінюється значно повільніше, ніж стрімка політична історія.

І справді, значна частина ігор на Брейгелевій картині не потребує дешифрування та занурення в джерела. Ми впізнаємо їх моментально, бо самі в таке грали, тож я тут не розповідатиму про стійку на голові, збирання квіточок, крутіння обруча, піжмурки, ходулі чи копирсання паличкою в лайні. Усе мало свої особливості: кульки видували з міхура свині, і той самий надутий міхур допомагав іншій дитині в плаванні річкою.

Серед давніх ігор, перейнятих середньовіччям, є астрагал, або гра в кості. Я не про гральні кубики, які ми добре знаємо! Ідеться про справжні таранні кістки суглобів задніх кінцівок парнокопитних тварин, які, власне, і подарували грі цю назву. Хоча в XVI столітті, коли Брейгель писав свою картину, в азартних іграх використовували гральні кубики сучасного зразка, діти бавилися астрагалами, підраховуючи кількість балів залежно від сторони, якою впаде кістка. В античну добу, коли ця гра була популярна, астрагали могли також вибивати битком[23].

Середньовічні правила гри в кульки (англ. marbles), якою бавляться діти в правому верхньому куті картини Брейгеля, нам достеменно не відомі, однак можу запропонувати кілька варіантів. Кульки, які тоді були не скляними, а глиняними, могли вибивати з умовного кола за допомогою іншого шару або, як у нашому випадку, потрібно було влучити кулькою в лунку[24].

Іншим типом ігор, які зобразив Брейгель на своїй картині, були імітаційні. Середньовічні діти грали в «хрещення», «весілля» й навіть служили «месу»! Світські активності також не залишилися без уваги: у лівій частині картини, на середньому плані, двоє дітей розігрують лицарський турнір, «змагаються» вітрячками на довгих ніжках.

«Дитячі ігри» Брейгеля нерідко інтерпретують як уособлення людської глупоти та марноти всіх учинків, згадуючи Перше послання святого апостола Павла до Коринтян: «Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дурним стане, щоб зробитися мудрим; бо мудрість цього світу — глупота в Бога. Написано бо: “Він ловить мудрих їхніми хитрощами”» (1 Кор 3:18–19) Тобто перед Богом ми наче діти, що грають у свої ігри. Проте не варто за інтерпретацією втрачати напрочуд точне бачення світу пізньосередньовічного дитинства з його забавами — веселими, брудними, тихими й голосними, командними та одиночними, лагідними й часом трохи жорстокими, яке нам подарував художник.

Ранні керівництва з навчання дітей писали для знаті, проте в пізньому середньовіччі почали з’являтися праці, орієнтовані на звичайних містян. Цьому, звісно, дуже посприяло друкарство, що зробило книжки доступними для багатьох і пришвидшило їхнє розповсюдження. Настанови містили правила, молитви, поради — усе, що могло знадобитися дитині від шести років і старше. Дуже рідко їх писали самі батьки, особливо якщо йшлося про аристократів. Здебільшого вони замовляли це «професійним» ученим, як-от Вінсент із Бове.

У період пізнього середньовіччя дедалі більше містян починають писати дидактичні трактати для дітей вернакулярними мовами, тобто латину витісняють твори англійською, іспанською, італійською тощо, які з кінця XV століття активно ширяться Європою завдяки друкарству. Я розгляну тут лише деякі з них, щоб продемонструвати наскільки людей цікавили проблеми виховання й у середні віки.

П’єр Абеляр (1079–1142), герой мого розділу про кохання, з яким ви скоро познайомитеся, проявив себе й на педагогічній ниві, написавши дидактичну поему «Вірші до Астралябія» («Carmen ad Astralabium»), присвячену його єдиному синові. Вона довга та насичена різними афоризмами, які не втратили значення й до сьогодні.

Розпочинає Абеляр з настанов щодо навчання, яке вважає найважливішим у житті. «Твоєю турботою має бути навчання, а не викладання»[25], — пише він, бо викладати потрібно тоді, коли людина вже навчилася всього й осмислила цей досвід, а не якщо вона має вигадувати все на ходу. Стосунки з учителями Абеляр рекомендує вибудовувати з належною повагою, але без поклоніння, намагаючись водночас розгледіти сутність за гарними словами та не боячись поставити під сумнів авторитети:

Далі Абеляр присвячує увагу покірливості Богу та скромності, що проходить червоною ниткою через усю поему. Він навіть згадує історію з античності, щоб указати на згубність бажання слави та висот: «Дедал повернувся до батьківщини, рухаючись безпечним шляхом; Ікар, шукаючи висоти, стрімко впав до безодні»[26]. Поради щодо скромності, «золотої середини» та необхідності шукати Божої слави, а не своєї[27] трохи дивно звучать від Абеляра, який був суперзіркою за тодішніми масштабами й не проминав нагоди публічно розгромити своїх супротивників — навіть колишніх учителів — у теологічних диспутах. Конфліктність і прямолінійність неодноразово вартувала йому дружби й зрештою призвела до звинувачень у єресі. Утім, можливо, саме знання того, куди веде цей шлях, підштовхнуло теолога до порад синові бути в житті Дедалом, а не Ікаром.

Протягом поеми, без очевидного порядку, Абеляр звертається до всіх важливих у житті тем: дружби, стосунків із жінками, законів і справедливості, навіть їжі: «Справжній друг перевищує всі інші Божі дари»[28]; «Нема нічого кращого за добру жінку й нічого гіршого за погану»[29]; «Якщо небагато їси та помірно спиш, то життя буде довгим і безпечним для тебе»[30]. Гадаю, кожен упізнає обридлий репертуар порад, якими нас обдаровували батьки й родичі, ніби султан — запліснявілими крекерами папугу Яго в мультфільмі «Аладдін».

Утім були й фрагменти, коли особиста історія Абеляра виходила на поверхню. У тих словах він найщиріший і найбільш вражає. Так, говорячи про потребу покаяння, Абеляр згадує Елоїзу, свою кохану й матір Астралябія як приклад людини, що не може покаятися:

На перший погляд, це дуже неетичні рядки, що радше змусять Астралябія почервоніти, ніж навчитися чогось доброго. Хто бажає читати про лібідо своєї матері? Проте дослідниця творчості Абеляра Хуаніта Ферос Руїс запропонувала іншу інтерпретацію цих рядків. На її думку, теолог наводить їх як прояв материнської любові Елоїзи, якої Астралябія позбавили. Мати змушена була віддати сина ще маленьким на виховання й перебувати в монастирі, доки він дорослішав. Не маючи поряд ні батька, ні матері, Астралябій міг (і досить виправдано) засумніватися, що вони його люблять. Однак і звертання до нього Абеляра на початку («Астралябію, мій сину, відрада батьківського життя»[32]), і рядки Елоїзи свідчать, що батьки не розкаялись у своєму зв’язку та плоду, який він приніс.

Поема Абеляра повна штампів і водночас справжнього голосу автора. Таку подвійну природу досвідчуємо й в інших дидактичних творах. Коли йдеться про середньовічні джерела, маємо, ніби з цибулини, зняти формальну шкірку, щоб побачити справжніх людей за тими настановами.

Шевальє Жоффруа де Ла Тур Ландрі написав книжку, що стала моїм улюбленим прикладом дидактичної поеми, зверненої до дівчат. Цей текст створений уже не латиною, як праця інтелектуала Абеляра, а вернакулярною, французькою мовою. Турбуючись про трьох дочок, які народилися від першого шлюбу з Жанною де Руже, лицар вирішив допомогти їм досягти в житті найбільшого щастя, а саме — вдало вийти заміж, підтримувати цей шлюб у гідному вигляді, ростити дітей і поводитися благочестиво.

До справи батько підійшов серйозно. У вступі він пише, як «запросив священників і кліриків читати Біблію, історії про королів, французькі та англійські хроніки та інші дивні історії, з яких і зібрав цю книгу»[33].

Умовно трактат лицаря можна розділити на дві частини: про божественне та земне. Спочатку батько довго й ґрунтовно наставляє доньок у молитві, постуванні, покаянні та регулярному відвідуванні меси. Він наводить приклади — історії жінок, які не постували чи не ходили до меси й закінчували своє життя погано. Ці рядки Жоффруа нагадують недільні проповіді середньовічних священників. Казання завжди підкріплювалися так званими «екземплами» (exempla), тобто історіями з життя, що допомагали переконати вірян дотримуватися біблійних настанов.

Щоб довести важливість постування та сповіді, Жоффруа розповідає історію повії з Риму, яка, попри свій фах, не забувала постувати щоп’ятниці й щосуботи, аби вшанувати страждання Христа та Богородицю. Якось ця жінка впала до колодязя. Коли вона летіла вниз, то закликала на допомогу Діву Марію, і вода стала ніби камінь, тож повія не потонула. Вранці до колодязя прийшли люди й здивувалися з того, що жінка лишилася живою.

Урятована повія поклялася відтоді вести благочестиве життя. Якось їй наснився сон про срібне блюдо з чорними плямами на ньому. Наприкінці голос сказав жінці піти й очистити це блюдо. Вранці колишня повія рушила до священника на сповідь. Той послухав її та витлумачив сон. Тіло людини — це купа лайна. Увесь бруд, тобто гріхи, які вона чинить, залишає плями на осяйній душі. Їх можна очистити тільки хрещенням і сповіддю. Під час останньої треба казати абсолютно все, нічого не приховуючи[34].

У «земній частині» трактату йдеться про вибір чоловіка, заміжжя, гарні манери, моду та виховання дітей. На думку Жоффруа (і, вочевидь, багатьох чоловіків цього прошарку), жінка не повинна вертіти головою, а має бути «як заяць, тварина, що завжди дивиться лише поперед себе, не повертаючи голови туди й сюди»[35]. Також потрібно одягатися без екстравагантності («Прекрасні дочки, я благаю вас не бути першими, хто буде пробувати нові моди»)[36]. До заміжжя не вартувало й сильно закохуватися: «Жінка, утім, не має бути настільки закохана, щоб любов панувала над нею та змушувала віддатися нечистій і ганебній насолоді, хоча б законній (так-так, шлюб ще нічого не гарантував!) чи незаконній. Люди дивитимуться на цей ганебний вчинок, і безчестя та плітки не зникнуть так швидко, адже обмовники радше говоритимуть про зле, ніж про добре. Так репутація багатьох добрих жінок була знищена»[37].

Після заміжжя жінка, звісно, має бути покірливою дружиною. Грізельда, яка зносила всі знущання свого чоловіка без заперечень (завів коханку — нехай і уявну, відібрав дітей, вигнав із замку) і була зрештою винагороджена його любов’ю, — найкращий приклад цьому. Зараз такі стосунки назвали б токсичними!

Не всі поради були передбачувані. Наприклад, Жоффруа наполягав на потребі базової освіти для дівчат, що, виходячи з тексту, не було настільки типовим: «Деякі люди кажуть, що не хочуть, щоб їхні дружини й дочки мали якусь освіту та вміли писати. Я їм відповідаю: щодо писемності, то це не має жодного значення, чи знає жінка щось про це, але читати добре й корисно для всіх жінок. Адже жінка, яка вміє читати, буде краще розумітися на небезпеках для її душі й спасіння, ніж та, яка не вміє, що вже було доведено»[38].

Говорячи про середньовічну дидактичну літературу, варто згадати й «Повчання» Володимира Мономаха, яке він почав писати в 1099-му й закінчив (на це вказують події в атобіографічній частині) в 1117 році. Твір абсолютно вписується в тогочасний європейський контекст. «Повчання» зберіглося лише в одному джерелі — Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ». У першій його частині князь цитує різні місця з Псалтиря та коментує їх. Вони вибрані внаслідок ворожіння — Володимир Мономах розгортав книгу навмання, коли мав щось вирішити чи коли на серці було важко, та роздумував над словами, що кидалися йому в очі.

Мономахові поради дітям не вирізнялися оригінальністю, утім, це не робить їх менш релевантними. Князь заохочує бути милосердними: «А найголовніше — убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте [милостиню] сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина»[39]. Як і Абеляр, Володимир Мономах говорить про важливість навчання: «Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн. Лінь-бо — мати всьому: що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається»[40].

Після «божественної» частини, Мономах переходить до автобіографії. Він розповідає про свої походи на половців та інші діяння як державця, тобто «про труд свій, який сповняв, шляхи верстаючи і на ловах із тринадцяти років»[41]. Наприкінці автор додає листа («грамотку») до Олега Святославича. У «грамотці» знову звучать слова про потребу мирно домовлятися та не робити ворожнечі «між братами», що продовжує думки, викладені в самому «Повчанні». Імовірно, Мономах і додав листа до свого трактату, щоб знову вказати дітям на ненасильницький шлях дипломатії у внутрішній державній політиці. «Грамотка» тим більше вражає, що була написана після того, як у битві з Олегом шостого вересня 1096 року загинув син князя Володимира Ізяслав.

Отже, середньовічні виховні трактати передусім апелювали до моральних якостей і релігійності, що їх мали з молоком матері й із цими сторінками всотати діти. Повчання, орієнтовані на хлопчиків, містили поради, що ґрунтувалися на загальнолюдських цінностях: більшість з них усе ще звучить актуально. Трактати для дівчаток натомість у наших очах наповнені гендерними стереотипами та порадами, як краще догоджати чоловікові та залишатися в аб’юзивних стосунках з ним. Жінкам знадобиться п’ятсот років, щоб стати повноцінними особистостями в очах чоловіків та у власних.

Порадники й трактати, згадані в попередньому підрозділі, стосуються дітей знаті та містян. Про них ідеться також у розділі, присвяченому освіті. У вісім-дванадцять років дитина або ставала учнем у майстерні батька, родича чи іншого ремісника, обраного за покликом серця, або «поступала на службу» як паж чи фрейліна при дворі феодала чи навіть монарха. До того діти навчалися вдома, спостерігаючи та допомагаючи комусь із батьків. Звісно, дівчата були біля матері, хлопчики — біля батька, адже розподіл роботи та вмінь за гендером був дуже суворий. Найзаможнішим підліткам наймали вчителів. Тут можна знову-таки згадати випадок Абеляра та Елоїзи, про продовження освіти якої турбувався її дядько, канонік Фулбер.

Селянські діти мали трохи інше дитинство, але воно все-таки не було сумним і безпросвітним, як погоджуються історики. Олівер Твіст і весь цей світ дитячої праці належать періоду промислової революції XIX століття — Середньовіччю пощастило обійтися без експлуатації дітей. Десь від шести років їх починали залучати до хатніх справ, доручаючи щось достатньо просте й безпечне, як-от збирання хмизу[42].

Коли ж діти підростали, у вісім-десять років хлопців відправляли пасти овець чи кіз. Дорослішаючи, юнаки ставали дедалі ближчими до батька та вчилися виконувати «чоловічу роботу», яка переростала в справжній фах пастуха чи землероба. Це був випас худоби, отари овець, яка могла налічувати до двохсот голів, або праця на полі. Останнє не оминало й дівчат, якщо до того спонукала скрутна фінансова ситуація в родині.

На мініатюрі «Вересень» (Ms. 65, fol. 9v) із «Розкішного часослова герцога Беррійського» (1412–1416) авторства братів Лімбургів ми бачимо, як на збиранні винограду, що традиційно відбувається у Франції в цьому місяці, працюють чоловіки та жінки, одна з яких вагітна. Волами, що везуть діжки з гронами винограду з поля, керує юнак.

Дівчатам тоді доручали глядіти молодших братів і сестер, адже дорослим жінкам часто доводилося працювати нарівні з чоловіками в полі. Окрім того, дівчатка мали допомагати з городництвом, садівництвом, птахівництвом, прибиранням, шитвом, приготуванням їжі, прядінням, ткацтвом — усім, що належало до хатнього господарства та вважалося жіночою відповідальністю.

Діти могли ставати слугами в інших господарствах, щоб зняти фінансовий тягар з власної родини завдяки утриманню за кошт працедавців, і навіть робили до спільної сімейної скарбниці якийсь внесок.

Коли родина була достатньо заможною, хлопець міг стати учнем у майстерні в місті, особливо якщо мав до чогось справжній хист. Тут доречно згадати історію італійського художника Джотто ді Бондоне (прибл. 1267–1337). Він походив з родини коваля із села Веспіньяно. Як стверджував Джорджо Вазарі, якось, коли хлопець пас худобу поблизу річки Сьєве й знічев’я малював вуглем вівцю на камені, мостом проїжджав відомий художник Чімабуе. Він звернув увагу на талановитого пастуха й запросив до себе в майстерню у Флоренції, де Джотто швидко досяг рівня свого вчителя й навіть перевершив його.

На жаль, не всім так щастило, як Джотто ді Бондоне. Особливо ситуація загострилася після «Чорної смерті», коли низка регіонів Європи знелюдніла. Тоді, наприклад, в Англії, ухвалили закони, що спочатку забороняли юнакам із села, старших за 12 років, поступати учнями до майстерень, а потім, коли селяни почали віддавати хлопчиків молодшими, зовсім заборонили таку практику для всіх, чия родина була бідною[43].

Дівчата із селянських родин майже не мали шансів увійти до міських майстерень. Гільдії ремісників, від яких залежало, чи отримаєш ти ліцензію працювати за фахом у конкретному місті (так-так, саме в місті, не в країні), не приймали до себе жінок. Виняток становили дівчата, які вчилися в батька та надалі працювали або з ним, або зі своїм чоловіком.

Звичайно, історія пастуха-генія здається легендою, однак її існування свідчить про можливу соціальну мобільність за умови наявності таланту та/або засобів, щоб платити за своє навчання в майстерні. Відомості щодо селянського побуту належать до найрідкісніших, адже селяни, хоч і становили абсолютну більшість середньовічного населення, залишалися «німими» для істориків. Археологічні дані, поодинокі згадки в наративах чи деталі мініатюр, а також судові документи, які більше представляють виняткові випадки, аніж норму, — це все, чим володіють фахівці.

Дитячий хрестовий похід, який обріс міфами не гірше за діяння Жанни д’Арк чи короля Артура, ніби уособлює ставлення середньовіччя до дітей загалом — відсутність будь-якої сентиментальності та низьку оцінку їхнього життя. Треба віддати належне й ідейному середовищу, яке живило уявлення про дітей як про особливо близьких до Бога осіб, наділених не властивими дорослим силами. Згадайте лише фрагмент із Євангелія, де Христос закликає допускати дітей до Нього: «Приносили й малих дітей до нього, щоб до них доторкнувся. Побачивши те, учні їм докоряли. Ісус покликав їх, кажучи: “Пустіть дітей, нехай ідуть до Мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, той не ввійде до нього”» (Лк 18:15–17). Доповнювало євангельські настанови вшанування 28 грудня святих Невинних немовлят, мучеників, убитих у Вифлеємі. У цей день вибирали хлопчика-єпископа. Діти протягом різдвяних свят отримували виключні повноваження — такий собі варіант «дитячого» карнавалу, коли світ перевертався догори дриґом і останні ставали першими.

Як бачимо, ґрунт, на який «упали» проповіді двох юнаків з Німеччини та Франції, був насправді плодючим, і їхня підтримка серед населення не має нас дивувати. Утім про все послідовно. Початком дитячого хрестового походу традиційно визначають проповіді в Північній Франції та Німеччині хлопчиків-пастухів, які нібито незалежно один від одного почали розповідати про свої видіння в період між Великоднем і П’ятидесятницею 1212 року[44].

Ніколас із Рейнського регіону переконував, що мусульман можна перемогти лише їхнім мирним наверненням у християнство. Для цього потрібно зібратись у Кельні й вирушити до італійської Генуї. Коли ж люди туди прибудуть, то море розступиться, як перед євреями під час їхньої втечі з Єгипту (тут варто пам’ятати, що подія була відразу після Великодня, коли читаються відповідні фрагменти з книги Виходу). Ніколас і справді зібрав велику кількість охочих. Зважаючи на значні втрати та повернення частини учасників додому, усе-таки наприкінці серпня до Генуї добралися 7000 людей. Після того як море не розступилося, частина розчарованих повернулася додому, інші залишилися в Генуї, де їм запропонували громадянство. Сам Ніколас подався до Пізи разом зі своїми найвірнішими послідовниками. Декілька дітей або юнаків (до проблематичності терміна puer я зараз звернуся) змогли-таки відплисти до Святої землі, але їх продали в рабство в Тунісі. Ніколас пішов до Папської держави, де зустрівся з Інокентієм ІІІ, який закликав хлопця повернутися додому[45]. Ослухатися Папу було немислимо: Ніколас справді спробував повернутися, але загинув під час переходу Альп.

Якого віку був Ніколас і його сподвижники? Яків Ворагінський, говорячи про цього юнака, не змальовує його дитям, однак зазначає, що серед учасників походу були «навіть діти». Слово puer у середньовіччі могло вказувати як на дитину, так і на підлітка чи неодруженого юнака. Ми не знаємо точно, чи хроністи, вживаючи цей термін, казали про вік, чи про соціальний (залежний) стан героїв оповіді.

Другий хлопчик, Етьєн із Клуа, також був пастухом. Як розповідає Ланський анонім (його хроніка сягає 1219 року), підлітку явився Христос у вигляді паломника й дав листи, які Етьєн мав віднести королю Франції. Сучасний історик Гері Діксон намагався реконструювати шлях, яким поширювалася проповідь пастуха, і визначити причини, чому вона була на початку настільки успішною[46]. Перша причина — час, коли все сталося. Це було свято П’ятидесятниці, зішестя Святого Духа, джерела різноманітних дарів. Так, апостоли почали розмовляти різними, не відомими їм до того мовами й без жодного страху відтоді проповідували Добру Новину. Під час святкової меси на П’ятидесятницю в Шартрському соборі, який, імовірно, мав нагоду відвідати й Етьєн, окрім звичної пишноти із хорів на вірян сипалися пелюстки троянд, що мали символізувати язички полум’я.

Другою причиною успіху був командний дух. Пастухи не лише разом доглядали за худобою, а й часто жили поряд. У ХІІІ столітті хлопчаки переважно пасли овець своєї родини, не кажучи про те, що були приблизно одного віку — від восьми до чотирнадцяти років. Гуртова праця й обіди, вік і сусідство творили з них сильну спільноту. Саме тому, коли Етьєн вирішив іти до Сен-Дені, щоб передати чудесні листи королю, його друзі-пастухи теж пішли з ним. Ланський анонім говорить про 30 000 людей, з яких половина була саме pueri, що врешті зібралися під проводом Етьєна в Сен-Дені. Причин довіряти цій статистиці немає: 30 000 з успіхом могло бути цифровим вираженням поняття «величезна юрба». До того ж час прибуття юнака та його послідовників до Сен-Дені збігся з традиційним щорічним ярмарком Ленді. Це було ідеальне середовище для демонстрації різних див, які, відповідно до розповіді Ланського аноніма, творив Етьєн.

Король консультувався з теологами Паризького університету. Хоч ми не знаємо, що саме вони порадили монарху, але закінчення ярмарку (24 червня) повинно було стати завершенням влади Етьєна над юрбою. Усі мали повернутися додому. Ланський анонім пише: «І ось це хлоп’яче відродження (puerilis illa devocio) завершилося так само легко, як почалося. Однак багатьом здавалося, що за допомогою невинних, зібраних з власної волі, Господь зробив би щось велике й нове на землі, що виявилося далеко не так»[47]. Існують окремі згадки про pueri, що зрештою дісталися середземноморського узбережжя Франції, але вони датуються вже 1230-ми, отже, не сучасні цим подіям. Зрештою, можливо, що одна з груп колись великого руху не втратила проповідницького натхнення й частково досягла своєї мети.

Чому взагалі цей спонтанний і короткочасний рух назвали хрестовим походом? Можливо, на відвоювання Єрусалима як кінцевої мети цієї юрби хроністів навели пісні, що виголошували учасники, проходячи селищами та містечками: «Боже, спаси християн! Поверни нам істинний хрест!». Наштовхнути на думки про «бойовий дух» сподвижників Етьєна могло й перебування юрби в Сен-Дені, де, окрім поховань Капетингів, зберігалися реліквії, здобуті під час справжніх хрестових походів.

Пов’язаність німецьких і французьких pueri також залишається недоведеною. Французький рух згадується в німецьких хроніках, але жоден французький чи англійський хроніст не говорить про німецьких хлопчаків. Це підводить до висновку, що діяльність Етьєна могла стати джерелом натхнення для його німецького послідовника. Можливо, хтось із французьких юнаків приєднався до кельнського зібрання, але це залишається недоведеним.

Отже, дитячий хрестовий похід 1212 року на перевірку виявився одним з багатьох популярних рухів ХІІІ століття нарівні з флагелантами. Вочевидь, заклику пастухів піддавалися здебільшого найвразливіші верстви, чиє життя й так було важким і потребувало божественного втручання. Звісно, «дитячими» ці походи були більше з огляду на своїх лідерів та активне ядро, а не на переважну частину учасників. Міф про дитячий хрестовий похід створили пізніші хроністи. Так, невідомий автор додав рядки до хроніки Матвія Паризького про те, що учасники походу прибули до Марселя, при цьому їхній лідер їхав на колісниці в оточенні озброєної варти та вважався настільки святим, що кожний, «хто міг забрати із собою хоча б нитки чи волосини з його одягу, був щасливим»[48].

Варто ще раз наголосити, що войовничий Папа Інокентій ІІІ, «батько» хрестових походів, цього разу не мав жодного стосунку до ініціативи хлопчаків. І він, і французький король Філіп ІІ закликали учасників цих імпровізованих «походів» повернутися по домівках. І світський, і релігійний лідери не сприйняли всерйоз ці починання, не кажучи про те, щоб покладати на них реальні надії. Однак Папа й король дуже добре усвідомлювали, що блукання різними країнами загрожує учасникам походу голодом, холодом, полоном або смертю.

Безперечно й те, що саме юний вік лідерів цих двох рухів робив їх цікавими для дорослих: останні відчували, що відбувається щось нечуване, коли недосвідчені ведуть за собою бувалих, і вважали це Божою волею. Проте розуміння цього підводить нас до висновку: люди середньовіччя добре знали, що таке дитинство та як діти мають його проживати.

Отже, дітям у середніх віках насправді жилося небезпечно, адже за різними оцінками кожна третя або четверта дитина помирала до п’ятнадцятирічного віку. Відмінності в раціоні вказують не стільки на нерозуміння дитинства як окремого періоду в житті (численні схеми щодо різного віку людини доводять протилежне), скільки на вади середньовічної дієти як такої.

Споживання алкогольних напоїв дітьми радше було неминучим наслідком, з одного боку, обмеженого подекуди доступу до чистої води, а з іншого, обережного ставлення до води загалом як до чистої флегми, холодної й вологої, що може шкодити травленню. Постійні поради розбавляти вино водою, утім, свідчать про усвідомлення шкоди, яку може завдати алкоголь дитячому організму. Рекомендована дієта на основі молока, хліба та м’яса птиці (така сама, як для хворих), указує на бажання підтримати розвиток малюка, якого сприймали як слабшого та вразливішого за дорослу людину. Це збігається із сучасними рекомендаціями, окрім теперішнього захоплення свіжими овочами й фруктами, якого середньовіччя не знало.

Міфи на зразок дитячого хрестового походу постали якраз із уявлення, ніби середньовіччя воліло використовувати «дитячу силу», не маючи до «маленьких дорослих» ні жалю, ні співчуття. Проте ніщо не свідчить, що малюків у середньовіччі любили по-іншому, ніж тепер. Забавки, пісні, ігри переконують, що дітям дозволяли пережити ці роки відповідно до їхнього віку.

Як щодо дражливого питання про використання дитячої праці? Тут усе залежало від належності до певної соціальної верстви та місця проживання. Діти селян, містян і нащадки аристократів мали, звісно, різні умови для життєвого старту та неоднакові обов’язки. Якщо початковий період у них не надто відрізнявся (приблизно до восьми років малюки були в домі та вчилися у своїх батьків), то з дорослішанням наставав час кар’єрного вибору, який безпосередньо залежав від походження та здібностей. Селянські діти обирали (або обирали за них) між роботою в полі, пастухуванням та іноді — ремісничим фахом у місті. Міська молодь могла здобути освіту, навіть в університеті, що відкривало шлях для найпрестижніших професій юриста, теолога чи лікаря. Також можна було піти в ремісники й досягти непоганих статків і статусу. Більше про можливості середньовічного навчання читайте в розділі «Освіта “білих” і “синіх комірців”: від майстерні до університету».

Дитинство нащадків феодалів важко було назвати надто простим і привілейованим. Ще до підліткового віку вони мали покинути своїх батьків, щоб стати пажем або фрейліною при дворі інших представників знаті. Навіть діти монархів не були винятком, перетворюючись часто на заручників, яким, однак, забезпечували гідні умови життя.

Середньовічне дитинство, звісно, було іншим, але таким самим, як і життя дорослих, позбавлених матеріальних благ, доступу до медицини та якісної їжі, на що в ХХІ столітті можуть розраховувати жителі розвинених країн. Малюків любили та розважали різноманітно, як ми робимо це й зараз. Ні п’ятсот років тому, ні тепер немає єдино правильного способу виховати дитину.