Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

РОЗДІЛ 5 ОСВІТА «БІЛИХ» І «СИНІХ КОМІРЦІВ» Від майстерні до університету

Перед нами клас: учитель за кафедрою з розкритою книжкою та лозиною, біля його ніг сидять двоє учнів — також із книжкою, а ліворуч — учитель-клірик (його видає тонзура) та двоє молодших учнів. Їхні фігурки найменші, та й одягнені вони лише в сорочки-камізи. Звісно, це не сценка з реального шкільного життя: середньовічну мініатюру аж ніяк не звинуватиш у реалізмі. Проте на зображенні можна розгледіти два рівні — початкову та середню школу, кожна з яких мала свою програму. Лише одне залишалось у них спільне — різки в руках учителів!

І справді! Неможливо уявити середньовічну школу без тілесних покарань, за які сучасний учитель міг би загриміти у в’язницю. Однак річ не в тому, що середньовічні вчителі могли не стримувати душевних поривів, коли діти доводили їх своєю «зразковою» поведінкою. Зовсім ні! Учитель, мабуть, інколи був змушений переступити через «не хочу» та карати дітей, бо саме так, уважалося, знання засвоюються набагато краще. Ці уявлення, спростовані тепер, середньовіччя успадкувало від античності. Не варто думати вслід за ренесансними гуманістами, що в Золотий вік культури все було добре за сучасними стандартами.

Зазирнути за лаштунки шкільної освіти (ітиметься про школу риторики) дозволяють твори Лібанія (314 — бл. 393). Хоча життя цього ритора й належить до часів пізньої Римської імперії, однак у заснованій ним школі він наслідував класичні зразки. Його самого називали «малим Демосфеном» (який жив, зауважте, у IV столітті до н. е.!). Вочевидь, класичними були й зразки виховання майбутніх риторів.

Для однієї з вправ у красномовстві (так званої прогімнасми) Лібаній обрав вираз, який приписав Ісократу — ще одному давньогрецькому філософу та ритору IV століття до н. е.: «Коріння навчання гірке, але плоди — солодкі». На підтвердження цієї думки він наводить низку аргументів. Їхня перша й найоб’ємніша частина стосується гіркоти освіти. Що ж у ній гіркого, спитаєте ви? Читаємо: «Просто уяви: учитель сидить на високому місці, як члени журі, звівши брови, виявляючи свій гнів і не виказуючи нічого втішного. Юнак має наблизитися до нього, тремтячи та зіщулившись, щоб прочитати напам’ять складну промову, яку сам видумав. Коли те, що він підготував, виявляється низької якості, на нього чекає гнів, обрáзи, удари та погрози щодо майбутнього. Проте коли все показане відрепетирувано досконало та ніщо не може викликати зауважень, то його нагородою буде розуміння, що нічого поганого не станеться, і наказ наступного разу підготуватися так само добре»[286]. Як бачимо, усе як у старому жарті. Коли один запитує: «А що мені за це буде?», інший відповідає з погрозливим виглядом: «Тоді тобі нічого не буде», маючи на увазі, що за те, що вдасться вибратися цілим, уже треба підносити хвалу богам.

Далі Лібаній оповідає, як юнаки після пресингу вчителів стикаються з не менш вимогливими батьками. Ті клюють синів запитаннями на зразок: «Якого прогресу ти досяг?» або «Чого ти досяг?». Не без задоволення Лібаній підсумовує: «Чи вони [юнаки] виходять, чи залишаються вдома, чи зі своїми вчителями, чи з батьками, удень чи вночі — ніде немає спокою та відпочинку, проте постійно триває важка робота»[287]. Далеко від теперішніх реалій, де всі піклуються, щоб не перевантажити школярів, чи не так? Лібаній не уявляв успішної людини, яка не «з’їла» гіркого кореня — не навчалась у страху моральних і фізичних покарань, адже тільки в такий спосіб, під жахливим тиском, можна стати фахівцем (добрим оратором).

Як середньовічні школи могли успадкувати організаційні особливості античних, коли століття «темних віків» з варварськими нашестями та Великим переселенням народів мали не допустити наступності між риторськими школами та їхніми пізнішими аналогами? Ця спадкоємність стала можливою завдяки італійським інтелектуалам, яких до свого двору запросив Карл Великий (747/748–814), перший імператор Заходу з часів безславного падіння Західної Римської імперії. Він уславився не тільки як успішний військовий лідер, а й як апологет навчання.

Якщо треба вказати, з чого почалися середньовічні школи, то я виберу саме діяльність Карла Великого, яка недаремно дістала від істориків назву «Каролінзького відродження». У 787 році імператор видав капітулярій «Про заняття науками», у якому велику увагу приділив школам. Вони мали бути засновані при монастирях і відкриті для юних кліриків та подекуди й мирян. Як пояснює сам Карл у капітулярії (або той, хто допоміг його написати), останні роки він отримував на диво безграмотні листи з різних монастирів, тож «з’явилось у нас побоювання, що, може бути (для тих, хто має настільки мало навичок у письмі), розуміння сенсу Святого Письма ще менш доступно». Отже, треба було навчати майбутніх священників і монахів, щоб вони могли пояснити вірянам Біблію, не впавши при цьому в єресь через власне незнання. Саме з цього капітулярія можна починати відлік середньовічного школярства.

Тоді ж остаточно встановлюється основа всієї середньовічної освіти у вигляді тривіуму й квадривіуму — двох складників семи вільних мистецтв. Ці дисципліни, розділені на два етапи, не народились у середньовіччі. Їхні елементи знаходять уже в Платона в його «Державі». Проте славу формування наук у комплекс семи вільних мистецтв віддають все-таки пізньоантичному автору Марціану Капеллі з його «Шлюбом Філології та Меркурія». Завдяки головному інтелектуалу при дворі Карла Великого Алкуїну Йоркському викладання тривіуму та частково квадривіуму розпочинається в палацовій школі, а потім і в інших.

Що ж то за тривіум і квадривіум? Перший етап навчання був побудований навколо Слова й містив граматику (ключ до всіх інших предметів), риторику та діалектику. Другий етап формувався навколо Числа й охоплював арифметику, геометрію, астрономію та музику.

У середньовічній школі викладання розпочиналося саме з граматики (спочатку вчили читати, а потім — писати), риторики та діалектики. Далі навчали основ математики (computus — лічба), потрібних для вираховування церковних свят. До цих предметів додавалася музика, адже учні мали вміти співати основні молитви, гімни та псалми. Інші елементи квадривіуму з’являлися в останній рік школи перед університетом, коли хлопчикам було приблизно чотирнадцять років.

Не варто вважати, що середньовічні педагоги прийняли ідею необхідності покарання без будь-якої критики та обдумування. Ні, вони намагалися пояснити, чим шмагання може бути корисним дітям. На думку медієвіста Бена Парсонса, у цих поясненнях можна виокремити три різні теорії[288]. Погляньмо на запропоновану вченим класифікацію та його «героїв».

Перша теорія, «моральна», дістала розвиток у працях Жана Жерсона та Робера Меленського.

Робер Меленський (1100–1167) — англійський схоласт, який отримав своє прізвисько за назвою французького міста, де викладав. Учень уже знайомого нам П’єра Абеляра та вчитель Джона (Іоанна) Солсберійського, якого ми зустрінемо за кілька абзаців. Згідно з його думкою, навчання й біль нерозривно пов’язані та є наслідками гріхопадіння. Останнє зробило наш розум тьмяним, нездатним бачити світло божественної Істини, а тіло — вразливим до страждань. Навчаючись (тобто по-своєму спричиняючи дискомфорт, якщо не біль власному розуму) і зносячи удари, ми ніби відбуваємо покарання за гріхи Адама та Єви в Едемі. Лише в такий спосіб людина має шанс відновити початкову природу й «дорости» до раю.

Теолог, педагог і канцлер Паризького університету Жан Жерсон (1363–1429) у трактаті «Pro pueris ecclesiae parisiensis» (1410) висловив думку, що коли хлопчиків бити, то вони вчаться боятися гріхів, тобто тих учинків, за які будуть покарані, якщо про них дізнається вчитель. За цією логікою дітей треба було бити, щоб вони росли благочестивими, адже лише за допомогою тілесних покарань можна прийти до спасіння. Це, безумовно, практичніший підхід до «моральної» сторони тілесних покарань, якщо порівняти з Робером Меленським.

Другу теорію запропонували Бонкомпаньйо да Сінья та Джон Солсберійський. Вони вважали, що биття стимулює розвиток розумових здібностей учнів. Так, італійський учений, філософ та історик Бонкомпаньйо (бл. 1165/75 — після 1240) у своєму творі «Rhetorica novissima» писав, що страх докорів (timor improperii) покращує пам’ять, адже люди краще пам’ятають тих, хто їх бив або над ними знущався (залізна логіка, що й сказати!). Далі він розлого пояснює свою думку: «Оскільки людські чуття вразливіші до зла, ніж до добра (…) загалом здається безсумнівним, що той, кого вдарили, якщо він уже досяг потрібного віку, не забуде цього… І правда, місце, де ти впав чи вдарився, залишається в пам’яті, а де з тобою поводилися добре — забувається»[289].

Англійський теолог і педагог Джон (Іоанн) Солсберійський (бл.1115/1120–1180) у своєму «Металогіконі» («Metalogicon», 1159) стверджує, що шлях до справжньої мудрості складний і пролягає через страх, породжений знанням і досвідом болю, та прагнення до нагороди за послух. Отже, правильні судження формуються через страх нового болю.

Про те, що різки працюють над слухняним, як пластилін, тілом учня, згадував Бартоломей Англійський (ХІІІ століття). В енциклопедії «De proprietatibus rerum» (бл. 1245) учений пише про pueritia — вік від семи до тринадцяти років — як про особливо вразливий і нестійкий фізичний стан. «Хлопчики м’які тілом, податливі плоттю, з граційними та жвавими рухами, з розумом, здібним до навчання, [живуть] без якихось турбот чи переживань, чи думок про розсудливе життя, цінуючи лише веселі речі й страхаючись понад усе биття різками». Останні потрібні для того, щоб насадити дисципліну, що легше зробити саме в цей вік, коли діти «податливі» плоттю та розумом.

Сучасник Бартоломея, теолог-спірітуаліст П’єр-Жан Ольє (1248–1298) вважав, що биття — обов’язковий елемент умертвіння плоті. Навіщо воно потрібне? Лише в такий спосіб людина здатна абстрагуватися від чуттєвого світу й пізнати божественні закони.

Цікаво, що биття різками протягом середньовіччя майже ні в кого не викликає заперечення, однак єдності щодо впливу фізичних покарань на дітей немає. Кожен має формулювати власне пояснення цього.

Окрім фізичних покарань, на учнів чекали й моральні. Школярі, що не виконали домашного завдання або завинили якимось іншим чином, мали вдягати ослячі вуха (а інколи й цілу голову). За статутом міста Нюрнберг учень, який тричі за день отримав «віслюка» чи «вовка» (ще одна німецька альтернатива), буде битий[290].

Стійка асоціація між віслюками та навчанням добре помітна в Пітера Брейгеля Старшого на картині «Віслюк у школі» (1556). Перед нами постає клас: більшість дітей (деякі з них нагадують радше створінь Ієроніма Босха) скупчилася навколо вчителя. Той підняв поли одягу на хлопчику, щоб відлупцювати неслуха. З віконця до класу заглядає віслюк: ратицями він тримає аркуш із нотами, біля якого лежать окуляри. Там само стоїть свічка. Окуляри та свічка тут символізують духовну сліпоту й глупоту віслюка (а чого від нього, власне, очікувати?). Підпис допомагає зрозуміти головну думку художника: «Хоча віслюк і ходить до школи вчитися, але він не повернеться звідти конем». У кожного свої межі, вийти за які йому ніщо не допоможе.

З іншого боку, цей рисунок (і гравюра) можуть служити критикою тодішніх шкіл із биттям як головним інструментом та аргументом. Найвідоміший нідерландський гуманіст Еразм Роттердамський (1466–1536) так писав про них: «Отже, школи стали камерою катувань, звідки чуються лише удари ціпком, свист різок, ревіння, стогнання й жахливі образи». Далі він розповідає про свого вчителя, який бив, щоб зламати його волю, довів до глибокої депресії та лихоманки. Еразма важко звинуватити у відсутності любові до навчання!

Нова педагогіка, що з’явилася завдяки гуманістам, реформаторам і посттридентському католицизму, змінила середньовічну школу. Проте тілесні покарання цілком законно практикувались у західному світі ще до середини ХХ століття, незважаючи на їхній негативний ефект. Навіть сучасним дослідженням буває важко переконати дорослих, що биття й моральні знущання лише знижують інтелект і відчужують дитину.

То що ж мають робити учні? Ось так звучить середньовічна відповідь на це запитання: «Уранці вставати, одразу вдягатися, волосся розчісувати, руки мити, Богу поклонятися та часто школу відвідувати»[291]. Із цим рецептом важко посперечатися й тепер!

Після школи частина учнів вступала до університету. Це був єдиний шлях для тих, хто спав і бачив себе юристом у найширшому сенсі, лікарем чи теологом. Це потребувало часу (навчання могло тривати й десять років), грошей і витримки, щоб протистояти міським спокусам, зокрема шинкам.

Університети народжуються разом зі стрімким розвитком міст. Традиційно першим у Західній Європі називають Болонський університет, заснований 1088 року. Другим, відкритим у 1253 році як богословська школа, стала паризька Сорбонна. Цей університет виріс із корпорації викладачів і студентів, яка називалася universitas. Належність до неї гарантувала захист, привілеї та податкові пільги. Хоч університети й мали свої, часом дуже відчутні відмінності, їхня структура була схожа: чотири факультети — вільних мистецтв, теології, права й медицини, ректор або канцлер, якого обирали на термін у декілька місяців або рік, та організовані в «нації» студенти з різних країн. Навчання на факультеті вільних мистецтв було обов’язковим для всіх. Коли студент закінчував його й здобував ступінь бакалавра, він міг обирати між іншими трьома факультетами.

Про предмети та їхню ієрархію в середньовічному університеті може розповісти гравюра, уміщена в «Перлині філософії» Грегора Райша. Нехай вас не збиває з пантелику дата її створення — 1517 рік. Це зовсім не означає, що перед нами праця доби Відродження. Твір Райша — справжній синтез усієї середньовічної вищої освіти. Автор проводить нас від граматичної школи до висот університетської теології. Кожний розділ книжки прикрашає гравюра з відповідною дисципліною, представленою в алегоричній формі. Найцікавіша для нас перша, де у формі башти можна побачити всі дисципліни, які вивчали середньовічні учні та студенти.

На цій гравюрі перед нами постає Нікострата — римська богиня, якій приписують винайдення алфавіту, з абетковою табличкою в руці («Buchstabentafel»). Вона відмикає перед школярем вхід до башти знань. На ключі бачимо надпис «congruitas», тобто «узгодження» (особи, числа, статі тощо), вивчення якого головне під час граматичних студій. Перший і другий поверхи відповідають дворівневій латинській школі, де вивчали граматику та готували до студіювання семи вільних мистецтв в університеті. Нижній поверх відданий Донату — давньоримському граматику IV століття. Верхній належить Прісціану — автору найавторитетнішого в середньовіччі підручника з латинської мови «Настанови у граматиці» («Institutiones Grammaticae», VI століття).

Інші поверхи присвячені семи вільним мистецтвам, традиційно розподіленим на тривіум і квадривіум та філософію — вінець освіти. Кожний предмет уособлює античний чи середньовічний учений або філософ. Третій поверх відповідає логіці (Арістотель), риториці й поезії (Цицерон) та арифметиці (Боецій), а четвертий — музиці (Піфагор), геометрії (Евклід), астрономії (Птолемей). Після осягнення дисциплін тривіуму та квадривіуму студент міг піднятися до рівня філософії, представленої на башті у двох іпостасях — phisica (знову-таки Арістотель) і moralia (Сенека), щоб зрештою дійти до самого вершечка — теології чи метафізики, яку уособлює Петро Ломбардський завдяки своїм «Сентенціям». Із цієї гравюри можна вивести традиційний шлях школяра з його обов’язковими сходинками: граматична школа, університет із факультетом семи вільних мистецтв, після якого обирали щось серед «вищих» предметів: теології, медицини чи права. Два останні відсутні на гравюрі Райша, чиї інтереси обмежувалися метафізичною філософією.

Сьогоднішнє навчання важко уявити без студентських обмінів за програмою Еразмус. Студент чи студентка з добрим знанням англійської мови та непоганою академічною успішністю може на декілька місяців чи навіть рік поїхати вчитися до закордонного вишу, збагатившись міжнародним досвідом, знайомствами та засвоївши нові підходи до обраної спеціальності. Проте середньовічні студенти не тільки не поступаються в мобільності сучасним, а й, можливо, перевершують їх.

Монах ХІІ століття так писав про «циркуляцію» студентів середньовічною Європою: «Вони хочуть блукати світом і відвідати всі його міста, поки не зійдуть з розуму від надміру вчення; у Парижі студіюють вільні мистецтва, в Орлеані — класиків, у Салерно — медицину, у Толедо — магію, але ніде не вчаться манер і моралі»[292]. Що ж, важко не відчути дрібки заздрості в цьому вироку студентській мобільності. Чернець-бо здебільшого був прив’язаний до свого монастиря, який не міг полишити без дозволу. Студенти ж такої згоди на переміщення не потребували.

Наші середньовічні співвітчизники також вирушали до іноземних вишів у пошуках університетської освіти, поки не доступної на Батьківщині. Найвідомішим українцем у західноєвропейських університетах залишається Юрій Донат-Котермак (бл. 1450–1494). Уродженець Дрогобича, поет, філософ, астролог, медик, він обіймав посаду ректора в Болонському університеті та мав професорство в Краківському. Найвідоміший його твір, виданий у Римі, — «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Це перша відома нам друкована книжка українського автора.

Проте Юрій Донат-Котермак був не єдиним українцем у західноєвропейських вишах. Письменник, історик і фольклорист Григорій Нудьга зібрав дані про численних українців у західноєвропейських університетах доби середньовіччя й ранньомодерного часу. Вступаючи до вишу, студент мав записати своє ім’я, національність і місто чи країну походження. Саме за цими записами в матрикулах було можливо відновити переміщення наших співвітчизників. Першою такою згадкою є невідомий товариш П’єтро Кордована «із Рутенії». Обидва 1353 року записалися в паризьку Сорбонну[293]. У 1369-му там само бачимо згадку про «Івана з Рутенії», у 1389-му — про Теобала Гнивербу з Києва, а в 1391-му та 1393-му — про Германа Вілевича, «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації». Як свідчать записи, протягом XV століття найбільшою популярністю серед українців користувався Краківський університет, хоча подекуди трапляються записи про наших співвітчизників у матрикулах університетів Падуї, Болоньї та Парижа.

Інколи мандрівки студентів утрачали свою освітню мету й ставали самоціллю. У часи розквіту університетів у ХІІ—ХІІІ століттях з’явився цілий стан мандрівних студентів-кліриків — голіардів. Вони тинялися різними європейськими країнами без певної мети, складаючи сатиричні пісні латиною. Найвідоміша збірка таких віршів — «Кодекс Буранус» («Codex Buranus»), адже саме з нього постала кантата Карла Орфа «Carmina Burana». У цих текстах голіарди роздумували над багатством і бідністю, вадами сучасної їм церкви, коханням і зрадою та, звісно ж, над мінливістю Фортуни. Навчання в університетах не було для них пріоритетом: вони вчилися потроху всього, часто не закінчуючи курсів та не думаючи багато про стабільну роботу.

Тема скрутного студентського побуту до сьогодні не втрачає актуальності. Сучасні здобувачі освіти намагаються здолати такі проблеми, знаходячи роботу та відчайдушно поєднуючи її з навчанням. Їхні середньовічні колеги вдавалися до перевіреного часом (навіть на той момент!) засобу — писали своїм батькам жалісні листи, просячи підкинути грошей, щоб син і далі старанно студіював університетську науку.

Досліджуючи формулярії, збірники зразків листів на всі випадки життя, історики віднайшли не лише моделі для написання послань королям чи Папам, а й типові для приватного листування формули. Значне місце серед них посідають студентські прохання про гроші, звернені до їхніх батьків чи інших родичів з добрим фінансовим потенціалом. Хто був автором цих прикладів із формуляріїв? Учителі письменницької майстерності (dictatores) і власне студенти, які могли з користю відточити набуті в університеті навички риторики.

Наведемо приклад такого прохання, датований першою чвертю ХІІІ століття:

Від Б. його шанованому пану А. вітання. Пишу, щоб сказати, що навчаюся в Оксфорді з найбільшою старанністю, але гроші стоять на шляху мого просування, бо вже два місяці, як я витратив останнє, що ти надіслав мені. Місто дороге й потребує багато. Я маю знімати кімнату, купувати необхідне та забезпечувати багато речей, про які зараз не можу сказати. Тому з усією повагою прошу твоє батьківство, щоб за спонукання божественного співчуття ти допоміг мені, аби міг я завершити те, що так добре розпочав. Адже, як ти маєш знати, без Церери та Бахуса Аполлон мовчить (British Museum, Add. MS. 8I67, fol. 104)[294].

Останнє речення спростовує наші уявлення про голодного поета: щоб студіювати науки, потрібні принаймні хліб і вино!

Трапляються й листи батьків дітям, часто сповнені зовсім не райдужних почуттів. Один італієць не без печалі писав: «Перша пісня студента — це прохання про гроші; і не буде листа, який не вимагав би монет» (Buoncormpagno, Antiqua Rhetorica, MS. Lat. 8654, fol. 14v)[295]. Інший батько нагадував сину-студенту про належний спосіб життя: «Своєму сину Г., який перебуває в Орлеані, П. з Безансона шле гаряче батьківське вітання. Написано: “Недбалий у своїй роботі — руїнника брат рідний” (Прип. 18:9). Нещодавно я дізнався, що живеш ти розпусно та ліниво, надаючи перевагу вседозволеності над стриманістю й грі — над роботою, та бренькаєш на гітарі, поки інші вчаться, тому-то й прочитав лише один том законів, поки твої працьовитіші товариші прочитали вже декілька. Отже, я вирішив закликати розкаятися в розпусній і легковажній поведінці, щоб тебе не можна було більше назвати марнотратником і твій сором обернувся на добру славу» (MS. Lat. 8653A, fol. 9).

Не завжди обраний в університеті шлях радував батьків. Причиною їхніх заперечень, як і сьогодні, ставали непевні фінансові перспективи спеціальності, яку хотів здобувати студент. Так, один батько намагався відмовити сина вступати на теологічний факультет. Той, будучи вкрай успішним у діалектиці, хотів продовжити там своє навчання й просив купити йому Біблію. Батько відмовляв: «Це потребуватиме, як мені кажуть, великих витрат. Дослухайся, любий сину, [і вибери] або ремесло, або законництво, або лікарську справу чи інший прибутковий фах, бо не можемо тобі надати багато грошей» (Ponce de Provence, Arundel MS. 514, fol. 73v).

Студентський побут загалом і харчування зокрема — невичерпна тема для жартів (інколи зі сльозами на очах). В ідеалі, після прибуття до міста, де розташовувався обраний університет, студент міг написати листа батькам на зразок цього, де описував усі приємності та радощі перебування на новому місці: «Після мого від’їзду від вашої милостивої присутності обставини подорожі лише поліпшувалися, доки завдяки Божественному Провидінню я не прибув благополучно до міста Брюнн [сучасне Брно в Чехії. — С. Д.], де мені пощастило знайти помешкання в одного доброго містянина, у якого двоє хлопчиків у школі та який забезпечує мене їжею й одягом у достатній кількості» (Munich, Cod. Lat. 23499, f. 5)[296]. Утім реальність часто була менш оптимістичною.

Студенти насправді мали знайти собі помешкання після прибуття до міста. Це могла бути кімната в одній з будівель, що належали університету (нагадує сучасний гуртожиток), або знята в містян. У першому разі студент не міг розраховувати на наявність комина, де можна було б зігрітися холодними ночами, що незайве. Розпалювати вогнище в кімнаті заборонялося, і доводилося надіятися лише на власний одяг. Не дивно, що на початку ХІІ століття одні французькі брати просили в листі до матері надіслати їм до Шартра товсті овечі шкіри та добрі черевики батька. Пізніше ситуація лише погіршилася, адже починаючи з XIV століття в Європі тривав Малий льодовиковий період і річна температура була нижчою, ніж маємо тепер.

Із харчами було не краще. В університетах, які забезпечували студентів їжею (проте не безкоштовно), були особливі правила щодо її споживання. Здобувачі освіти мали не спізнюватися, мовчати під час обіду, бо, як і в монастирях, їм зачитували уривки з Біблії. І навіть не думайте про те, щоб пробратися на кухню за додатковими харчами! Остання заборона з’являється вкрай часто в регуляціях різних вишів, що свідчить лише про одне: студенти навряд чи наїдалися своїми обідами. Жан д’Овіль (бл. 1150–1199/1216) у поемі «Архітреній» («Architrenius») дотепно змалював життя студента і його не надто поживний раціон: у горщику на вогні плаває трохи гороху й блукає цибуля разом з бобами, цибулею пореєм та одиноким листом капусти. Лише на свято можна очікувати, що в юшку додадуть трохи трав, але це все, що «чекає на голодну Мінерву» (Architrenius, Cap. 4, 65–70)[297]. Треба зважати, що цей опис — усе-таки сатира, але зерно істини в ньому точно було. Архітреній довго залишався улюбленим героєм середньовічних і навіть ренесансних інтелектуалів.

Окрім овочів, корисних, але не здатних утамувати голод, студентам була доступна солонина або солона риба (зокрема оселедець), якщо піст. Свіжі м’ясо й риба для багатьох — занадто дорогі. Навіть коли ці продукти й були, то їхня якість не задовольняла студентів. Так, у своєрідному путівнику XV століття до Гайдельберзького університету «Manuale Scholarium Qui Studentium Universitates Aggredi ac Postea in Eis Proficere Instituunt» один студент напучує іншого: «Телятина м’яка й погана; телятко навряд чи бачило матір більше трьох разів; ніхто в моїй країні не став би їсти таку страву. Напій [мається на увазі пиво. — С. Д.] — гіркий»[298]. Хоч і важко зрозуміти до кінця, що поганого в ніжній телятині, але, вочевидь, студенти прагнули добрячого шмата м’яса, у яке можна увіп’ястися зубами, а не дієтичної страви.

Як свідчать листи, студентське життя часто було обтяжене не лише безгрошів’ям чи голодом, а й жорстокими та гучними розвагами, які часто переходили у відкриті, навіть збройні конфлікти.

Типовою студентською розвагою був так званий баджан (від фр. bec jaune, що означало «жовтороте пташеня», тому так само називали й новоприбулих здобувачів освіти) — своєрідний обряд ініціації для студентів першого року навчання. Хоча перебіг баджану різнився залежно від століття й університету, але два елементи були обов’язковими: словесні та фізичні образи «пташеняти» й бенкет для студентів і викладачів, який «пташеня» мало організувати за власні кошти. Ось як описується баджан у вищезгаданому Гайдельберзькому «путівнику». До пана магістра приходить новий студент, а той його питає, чи багаті в новачка батьки. Хлопець відповідає, що вони ремісники й не дуже заможні, але готові заради сина на все. Магістр тоді бере «баджана» й веде до ректора, де новачка приймають у студенти. Ректор питає, де той планує проводити бенкет, на що студент відповідає, що в усьому покладається на магістра. Разом з ним «баджан» узгоджує, що на церемонію будуть запрошені три магістри, два бакалаври та декілька друзів самого магістра. Останній попереджає: до новачка можуть прийти незнайомі люди та ображати його — це треба сприймати як норму.

Магістр полишає новачка в його кімнаті та йде готувати свято. У цей час заходять двоє юнаків — Камілл і Бартольдо — і починають кепкувати з нового студента. Їхні жарти крутяться навколо «жахливого смороду» та «страшного монстра» в кімнаті. Під час баджану в Німеччині новоприбулого уявляли як козла, якому потрібно обламати роги та зробити з нього людину. Коли ж їхня жертва символічно починає помирати, вона змушена сповідатися у своїх «гріхах», як то прийнято перед відходом. Зрештою все закінчується добре (порівняно добре для новачка, звісно), коли студент погоджується, що за проведену процедуру та сповідь він має організувати бенкет (largissima coena) для магістрів. У такий спосіб новоприбулий стає повноцінним членом студентської спільноти[299].

Насилля було не лише частиною обрядів. Так, один студент із Тулузи скаржиться батькам, що інший здобувач освіти, про чию проблемність його попереджали ще вдома в Нарбонні, заволодів його кімнатою, тож нещасний проситься додому на Великдень (Тулузький формулярій, Arsenal MS. 854, fol. 232)[300]. Були й брутальніші випадки. Найвідомішою, безперечно, є бійка між студентами Оксфорду та містянами, що відбулася 10 лютого 1354 року, у День святої Схоластики[301]. Починалося все банально. Хтось зі студентів, відзначаючи свято в шинку біля Карфаксу, поскаржився на якість поданого вина. Шинкар нечемно відповів, на що студенти кинули в нього свої склянки. Друзі господаря порадили не залишати образу без відповіді, і той задзвонив у дзвін святого Мартина, зібравши натовп озброєних луками містян і селян. Юрба почала атакувати всіх студентів і викладачів, що траплялися їм на дорозі. Постраждав навіть канцлер Оксфорду (так називалася посада ректора). Розлючений, він задзвонив у дзвін святої Марії, зібравши не менш лютий натовп університетських. Битва тривала до ночі, але ніхто не загинув і не отримав смертельного поранення. Утім це ще був не кінець.

Протягом наступних двох днів містяни із селянами нападали озброєними на студентів і викладачів та їхні приватні будинки, нищили університетські приміщення й церкви. За час погромів було вбито сорок членів спільноти. Розплата була серйозною: університет отримав від короля все місто під свою юрисдикцію, дістав контроль над ринком, а єпископ Лінкольнський наклав на містян інтердикт, який міг бути знятий лише за умови, що мер, бейліфи (представники адміністративної та судової влади) та шістдесят найзаможніших містян особисто з’являться на богослужіння на День святої Схоластики в університетську церкву святої Марії та вшанують пам’ять загиблих. Кожен з них має пожертвувати одне пенні. Із цієї суми пожертва в сорок пенсів передається сорока найбіднішим ученим університету. Цей звичай скасували аж у ХІХ столітті. Недаремно кажуть про стійкість англійських традицій!

Відомі були й конфлікти всередині студентського середовища, зокрема між націями університету. Теперішні нації мають мало спільного із середньовічними: тоді під однією назвою могли об’єднувати різних етнічно й політично студентів. Чи не найвідомішим конфліктом із серйозними наслідками для самого університету став релігійно-політичний розлад 1409 року між націями Карлового університету в Празі[302].

Протистояння мало відразу дві причини. По-перше, богемська нація (туди входили моравці, угорці, південні слов’яни та власне чехи) бажала отримати більше голосів у загальноуніверситетському голосуванні, ніж інші три (баварська, польська та саксонська). Такі бажання були типові для нації-автохтона середньовічного університету. По-друге, і це дуже серйозно, богемська нація підтримала вслід за чеським королем Венцеславом рішення собору в Пізі. Головною метою останнього було завершити так званий Авіньйонський полон пап, коли Святий Престол перемістився з Рима до французького міста. Собор обрав Папою спочатку Олександра V, а після його смерті — Іоанна ХХІІІ проти римлянина Григорія ХІІ та авіньйонського Папи Бенедикта ХІІІ.

Три інші нації Карлового університету підтримали Папу Григорія ХІІ. «Х’юстоне, у нас проблеми», — міг би сказати тодішній ректор, але королівська підтримка богемської нації вирішила справу просто. Унаслідок Кутногірського декрету від 18 січня 1409 року університетська конституція зазнала суттєвих змін: богемська нація отримувала три голоси, тоді як інші мали тепер укупі лише один голос. Можна передбачити, що захвату баварська, польська та саксонська нації від цього не відчули. Значна частина іноземних студентів мігрувала. У травні того самого року був заснований університет у Лейпцизі, який прийняв невдоволених членів баварської нації. Карлів університет утратив у міжнародній репутації, і за десять років у ньому залишився лише один факультет — вільних мистецтв.

Щодо Західної схизми та періоду трьох пап, то все завершилося добре завдяки собору в Констанці (1414–1418), скликаному Іоанном ХХІІІ. Він сам і Григорій ХІІ зреклися папства, Бенедикта ХІІІ відлучили від Церкви й обрали Папою Мартина V. Ніби й добре, але не для всіх: на тому самому соборі спалили колишнього ректора Карлового університету, теолога Яна Гуса за звинуваченням у єресі. Утім це вже зовсім інша історія.

Сьогодні до університетів вступають навіть ті, кого вища освіта залишає байдужим. Мало кому вдається уникнути суспільного тиску, обравши роль учня майстра. У добу середньовіччя все було навпаки. Шлях через латинську школу до університету був для одиниць, а на більшість міських хлопчаків у віці дванадцяти-тринадцяти років чекав фах або ремісника, або купця. Для цього потрібно було пройти прикладне навчання в майстра, скласти іспит і вступити до потрібного цеху, щоб мати ліцензію на власну справу та певний соціальний захист. Однак про все послідовно.

Ось ви вийшли з дитинства (вважалося, що воно триває приблизно до тринадцяти років) і стали міцним юнаком, готовим до важкої праці. Якщо ваш батько ремісник, то, найімовірніше, ви підете його стопами й зрештою успадкуєте майстерню. Це було зручно ще й тому, що майстерні та крамнички, де ремісник міг напряму продавати свій товар, розташовувалися на перших поверхах будинків, тимчасом як власник з родиною жили на другому.

Проте ви могли обрати собі й інший фах. У такому разі ви поступали в майстерню та сім років були там учнем. За вашу роботу вам не платили, але забезпечували їжею, ліжком та одягом, хай і не зовсім новим. Якщо за ці роки учнівства ви досягали вершин майстерності, то виготовляли зразковий твір — «шедевр», як називали його французи, — після чого вас могли прийняти до цеху як вільного майстра з ліцензією на роботу в цьому місті. Зауважу відразу: ви обов’язково мали бути членом цеху, щоб законно працювати. Якщо переїжджали до іншого, грошовитішого міста, то мали записатися й там, бо ваша ліцензія була обмежена лише однією міською спільнотою.

Якщо у вас були гроші, то, ставши майстром, ви відкривали власну майстерню й одружувалися. Останнє було обов’язковою умовою, адже лише одружений чоловік уважався повноцінним працівником. Та й вести власну справу легше з дружиною, адже вона може торгувати в крамниці чи допомагати з частиною завдань (таке траплялося дуже часто).

У пізньому середньовіччі, однак, шлях до майстра міг бути вкрай тернистим через явище, яке історики охрестили «замиканням цехів». У кінці XV — на початку XVI століття цехи встановлювали низку вимог, щоб обмежити доступ до звання майстра: одні вимагали, щоб претендент мав громадянство цього міста, другі очікували від нього певного статку, треті збільшували кількість виробів, які мав виготовити для кваліфікації кандидат у майстри. Траплялося, що учні набували статусу підмайстра й залишались у ньому на довгі роки, не здатні відкрити власні майстерні чи фінансово забезпечити родину, змушені працювати за наймом. Через це продовження справи батька в тому самому місті могло стати додатковою гарантією уникнення статусу вічного підмайстра.

Коли ми думаємо про митців Відродження, яких можна без застережень назвати геніями, то менш за все уявляємо їх серед ремісників, зв’язаних обмеженнями цехів. Однак у трансальпійських країнах Ренесанс був зовсім не такий, як в Італії. Відрізнявся й статус самого митця. На прикладі Ієроніма Босха, найзагадковішого художника Нідерландів, я хочу показати, що шлях ремісника, навіть якщо ви безумовний талант і середньовіччя технічно залишилося позаду, ще довго залишався незмінним.

Босх не був генієм-одинаком, як часто прийнято уявляти. Не експериментував із забороненими речовинами. Насправді митець прожив як звичайний ремісник, хоч і найвищого класу. Погляньмо на основні етапи його біографії. Ієронім Босх народився в сім’ї, де фах художника був спадковим. Його батько Антоній, дядьки та дід Ян ван Акен (родина походила з німецького міста Аахен, звідки й отримала прізвище) — усі займалися живописом. Маленький Єрун вочевидь учився всіх секретів ремесла в сімейній майстерні, зростаючи серед запаху фарб, підготовлених дощок і пензлів[303].

Успадкувати фах було вкрай типовим для середньовічного ремісника, адже гарантувало місце роботи та статус майстра після завершення навчання. Так, Босх успадкував майстерню після смерті батька в 1478 році. На цей час припадає його шлюб зі старшою на кілька років Алейд Гояртс ван дер Мервей[304]. Одруження підвищило Босха на декілька сходинок соціальною драбиною, і за життя він належав до п’яти відсотків найзаможніших містян, володіючи не лише будинком на центральній площі, а й іншими маєтностями.

Окрім успішного шлюбу, соціальний статус Босха значно підвищив вступ до релігійного Братства Богоматері («Zoete Lieve Vrouw»). Такі спільноти, присвячені Діві Марії, Святому Причастю чи святим, існували по всіх Нідерландах, об’єднуючи у своїх лавах міський патриціат, церковних ієрархів і навіть місцеву знать. Митці-члени братств (їх ще інколи називають ремісничими цехами) користувалися різними привілеями: отримували найкращі замовлення, мали вихід на заможних клієнтів і могли розраховувати на певну соціальну «подушку». Наприклад, після смерті чоловіка вдова не залишиться без засобів до існування. І справді, Босх неодноразово виконував роботи на замовлення братства — ескізи вітражів нової каплиці чи панікадила для церкви Святого Йоана — головного храму Гертогенбоса. Його патрони походили із заможних містян і знаті, завдяки чому художник міг працювати над масштабними вівтарями за принципом «краще менше, та ліпше». Саме тому Босху атрибутують небагато одноосібних праць — приблизно 25 творів.

Наслідком успішного сходження соціальною драбиною стала велика та продуктивна майстерня, яка й після смерті художника постачала на ринок його «пекельні пейзажі» та спокушання святих.

Босх помер шанованим заможним живописцем і був похований з усіма почестями члена Братства Богоматері. Поминальна служба відбулася 9 серпня 1516 року в тій самій церкві Святого Йоана в Гертогенбосі. Невідомо, чи Босх подорожував до Італії або хоча б до інших міст Нідерландів, як це робитимуть митці Ренесансу. Не переймався він і підписуванням своїх робіт — це траплялося зрідка, до того ж частина підписів виявилася підробкою. У його житті не було жодного «екшену», славу він заробив виключно творчою оригінальністю. І лише нею однією Босх виділяється з-поміж сотень своїх пізньосередньовічних колег.

Реагуючи на стрімке піднесення купецтва у ХІІІ столітті, видатний французький медієвіст Жак Ле Гофф казав про особливий «час торгівців», який він протиставляв часу Церкви. І справді, шляхи стають безпечнішими, пожвавлюється міжнародна торгівля сушею та морем, як із християнами, так і з «невірними». У Європу починають звідусіль текти прянощі, цукор, дорогі тканини та інші товари, що мали підтвердити статусність своїх покупців. І все завдяки купцям — новим учасникам соціальної гри міста.

Новий купецький стан потребував іншої освіти. Клерикальні церковні чи монастирські школи не могли цього дати. Співати псалми та вираховувати церковні свята — то непогано, але мало чим допоможе веденню бухгалтерії чи підрахунку обмінного курсу для іноземних валют. Часто представники нового стану не хотіли домашньої освіти для своїх дітей. Чого ж потребували торгівці? Основ латини (треба ж розуміти, що написано в договорах, які допомагав укладати нотаріус), доброго рахунку та письма. Саме тому в містах з’являються декілька нових типів шкіл.

Першими в ХІІ—ХІІІ століттях постають латинські школи, які підпорядковувалися вже не церковній, а міській адміністрації[305]. В іншому вони нагадують монастирські школи, від яких і ведуть свій родовід. Що ж робити купцям, які хочуть, щоб їхні діти вміли вираховувати не тільки церковні свята, а й прибуток, видаток, відсоток, обсяг? Вони вирішили, що не варто чекати милостей від міської адміністрації — слід покладатися лише на власні сили й ініціативу. Так у країнах, де потреба в купецтві була вкрай сильною, як-от у Німеччині чи Італії, постають приватні школи. Зазвичай у такому навчальному закладі, що функціонував без офіційного дозволу бургомістра, викладав найнятий батьками вчитель.

Так, із ХІІІ століття спостерігаємо зростання шкіл комерційної арифметики, де викладав учитель, відомий у Німеччині як Rechemeister, в Італії — як maestro d’abbaco, а у Франції — як maistre d’algorisme[306]. Так, у Флоренції — одній з торгових столиць тодішньої Європи на 1338 рік було вже шість scuole d’abbaco, заснованих такими майстрами рахунку. Із ХІІІ століття починають циркулювати й підручники для комерційного рахунку, які вчили «нових» арабських цифр (а ми тепер не уявляємо себе без них!) і здійснення низки потрібних у бізнесі операцій. Прикладом такого підручника є «Tractatus algorismi» (1307). Нові алгебраїчні досягнення дійдуть до інших країн не відразу. У Німеччині їх спробує запровадити Йоганн Відман, професор математики університету Лейпцига, своїм трактатом «Рахунок для торгівців» («Rechenung auff allen Kauffmanschaft») лише в 1489 році.

У Німеччині приватні школи також називали «німецькими» («deutsche Schulen»), бо викладання там велося саме вернакулярною мовою, а не звичною латиною. На жаль, такі заклади функціонували здебільшого кілька років і не залишали по собі документів, що дозволили б відновити їхній навчальний план. Однак відомо, що викладання там тяжіло до практики. Як писав один дослідник, судячи з посібників з граматики XV століття, діти вчилися не читати «Отче наш» і десятьох заповідей, а чогось практичнішого, що стосується зерна чи ячменю, гелера чи пфеніга[307].

Незважаючи на всі ці пошуки ідеалу, важко звинувачувати більшість середньовічних шкіл у відірваності від реалій, адже навіть сьогодні дехто жалкує, що в школах (за невеликим винятком) дітей не вчать основ командної роботи, як платити за комунальні послуги, планувати родинний бюджет тощо.

Середньовічні жінки часто уявляються нам позбавленими будь-яких прав, освіти й фаху. Звісно, якщо ви вже читали підрозділ, присвячений шлюбу, то знаєте, що це не так. Жінка мала право вибирати чоловіка, володіти власністю, позиватися на своїх кривдників до суду. Утім як щодо кар’єрних перспектив? Вони, як відомо, неможливі без навчання, тому освітні та професійні проблеми завжди пов’язані.

Звісно, про рівність можливостей для чоловіків і жінок тоді не йшлося. У деяких країнах про це не йдеться до сьогодні (знову-таки, на жаль). Міська шкільна й університетська освіта в середньовіччі справді була чоловічим привілеєм. Однак монастирські школи дозволяли здобувати дівчаткам ту саму освіту, що й хлопчикам. Потребувалося бажання та фінансова спроможність батьків, щоб їх туди влаштувати. Деякі особливо здібні до навчання жінки високого походження здобували освіту, аналогічну університетській. Ось два такі приклади.

Гільдеґарда Бінгенська (1098–1179) була містикинею, абатисою та лікаркою. Вона народилася в багатодітній сім’ї лицаря. Дівчинку вже у вісім років віддали на навчання до бенедиктинського монастиря Дізібоденберг. Після смерті наставниці Ютти в 1136 році Гільдеґарда стала абатисою (magistra). З дитинства мала видіння, які згодом описала у своїх теологічних текстах. Окрім них відома двома книжками з медицини «Physica» та «Causae et Curae». Звідки Гільдеґарда мала знання в цій галузі, коли ліцензованим лікарем можна було стати лише після університету? Два джерела: теорія, почерпнута з книжок монастирської бібліотеки (авторка була знайома з гуморальною теорією), і практика. Гільдеґарда цікавилася властивостями рослин, яких було багато в монастирському саду, та використовувала їх у лікуванні різних хвороб. До того ж уважається, що про властивості хмелю як консерванта написала вперше саме вона.

Як ви пам’ятаєте, Елоїза Фулбер (бл. 1100–1164), велике кохання П’єра Абеляра, також була винятково освіченою, чим викликала захоплення всього Парижа. Не варто забувати, що й Абеляра запросили бути її приватним учителем.

Як бачимо, окрім монастирської освіти, дівчата могли займатися з приватними вчителями університетського рівня (хоча, мабуть, не без наслідків). Такі викладачі запрошувалися до жінок з аристократичних сімей чи з міського патриціату. Звісно, це була недешева опція, але вона існувала.

Окрім цих випадків, можна назвати вчительок церковних шкіл, згадки про яких трапляються в джерелах уже з ХІ століття, або мініатюристок, чия освіта для подібної діяльності мала бути дуже доброю.

Що ж із роботою? Чи працювали середньовічні жінки як кваліфіковані спеціалісти? Звісно, серед ремісників їх було немало, адже деякі галузі довгий час уважалися виключно жіночими: броварство в Англії, робота з шовком, прядіння льону, золотої нитки тощо. Статус жінок у цехах не завжди був певний: вони або не належали до них, або не мали шансів на рівність із чоловіками, або вважалися «сестрами», якщо йшлося про дружин майстрів, які мали право працювати зі своїми чоловіками та вести справу після смерті останніх. Подекуди існували навіть суто жіночі цехи (наприклад, у Кельні). Належність хоча б і через чоловіка до цехів давала жінкам потрібний соціальний захист і можливість опанувати ремесло.

Нещодавня знахідка міждисциплінарної команди вчених довела, що серед художників-мініатюристів теж були жінки. Вони працювали з фарбниками, дорожчими за золото. На початку 2019 року світ медієвістики вразила новина: у зубах жінки середнього віку, що жила у віддаленому німецькому монастирі в ХІІ столітті, знайшли ляпіс-лазур — чи не найцінніший пігмент доби середньовіччя. Міжнародна команда вчених, до якої увійшли історики-медієвісти, археологи, біологи, фізики та хіміки, дослідила скелет жінки з кладовища монастиря Дальгайм поблизу Ліхтенау (Німеччина)[308]. Аналіз зубного каменя однозначно засвідчив присутність частинок синього кольору. Подальші хімічні дослідження підтвердили першу, хоч і майже неймовірну здогадку вчених. Ці частинки — не що інше, як дорогоцінна ляпіс-лазур. Окрім стійкого та глибокого кольору, цінності ультрамарину додавала його рідкість. Видобуток ляпіс-лазурі здійснювався лише в одному районі Афганістану, звідки її вже доставляли в Європу.

Що ж означає ляпіс-лазур у зубах жінки середнього віку, про яку ми знаємо лише те, що вона фізично не працювала важко? Учені представили чотири основні версії різного ступеня ймовірності: 1) жінка була писцем чи художником і брала участь у виготовленні ілюмінованих манускриптів; 2) вона брала участь у приготуванні фарб для себе чи інших писців; 3) жінка споживала ляпіс-лазур із лікувальною метою (так звана лапідарна (від лат. lapis — камінь) медицина); 4) у пориві особливого благочестя вона цілувала сторінки прикрашених манускриптів.

Що ж буде найімовірнішим поясненням? Самі вчені вибирають першу версію — жінка була переписувачкою та/чи художницею-ілюмінаторкою. І це зовсім не данина сучасному науковому фемінізму. Чому ж та жінка не просто готувала фарбу для інших, адже італійський художник XV століття Ченніно Ченніні писав про те, що таке траплялося? Однак учені застерігають: гендерний поділ праці, знайомий Ченніні, — результат тривалого процесу спеціалізації майстрів, який у ХІІ столітті перебував на початковій стадії. Тоді не було свідоцтв про подібне.

Немає даних і про те, що практика споживання порошку з ляпіс-лазурі для лікування була поширена в Німеччині ХІ—ХІІ століть. Звична в ісламському світі, вона знайде шлях до європейської медицини лише в кінці ХІ століття («Книга про камені» Марбода Реннського). Відсутні свідчення, що підтверджували б регулярне вживання цього каменя на території Німеччини, тому вчені не покладають на цю версію великих надій.

Чи могло б занадто активне поклоніння зображеним у манускрипті святим, Богородиці чи Христу призвести до потрапляння ляпіс-лазурі в зубний камінь? Теоретично можлива версія нівелюється одним простим фактом: подібне емотивне поклоніння, ініційоване рухом «нового благочестя», хронологічно належить до пізнього середньовіччя (XIV–XV століття) і дуже малоймовірне для ХІІ століття.

Натомість жінки-переписувачки та художниці-ілюмінаторки — явище для ХІ століття абсолютно нормальне. Автори наводять кілька листів, майже сучасних досліджуваним решткам і датованих 1140–1168 роками. У них коректор і зберігач книжок монастиря Райнхардсбрюнн замовляє виготовлення ілюмінованого манускрипту для літургічного вжитку одній з черниць жіночої обителі Ліппольдсберг (70 кілометрів від знайомого нам Дальгайма). При цьому він надає необхідний для роботи пергамент, шкіру, пігменти й шовк. І це був не поодинокий випадок.

Отже, вже у XII столітті були відомі жіночі монастирі — центри виготовлення дорогих манускриптів. Художницям замовляли рукописи, поставляючи потрібні матеріали. Знахідка лазуриту в зубному камені монахині з Дальгайма доповнює та підтверджує писемні свідоцтва.

Були й жінки, які заробляли інтелектуальною працею — наприклад, письменством, як Христина Пізанська (1364/1365–1430). Вона майже завжди зображується з книгою, як жодна інша тогочасна жінка. На це існує декілька причин. По-перше, обізнаність Христини як у латинській літературі, так і в сучасній їй гуманістичній виходила далеко за межі типової для жінок «домашньої освіти». По-друге, її перу належить не одна книжка, а понад сорок (!) творів у віршах і прозі.

Із мініатюр до найбільш знаного твору цієї авторки походять незвичні образи жінок-укладальниць цегли. Кожний розділ «Книги про Град Жіночий» розповідає про етапи будівництва цього міста. У першому за допомогою Розуму Христина Пізанська закладає фундаменти будівель, відкидаючи «брудні, нерівні та чорні камені» — несправедливі звинувачення авторів-чоловіків. Далі Праведність допомагає зводити будинки, які символізують певні чесноти. Завершується будівництво разом зі Справедливістю, після чого місто відчиняє ворота перед жіночим ідеалом — Дівою Марією, за якою слідують жінки, гідні жити тут.

Після «Книги про Град Жіночий» Христина написала практичний посібник із виховання для жінки «Книга про скарби Граду Жіночого», який присвятила Маргариті Бургундській. У ньому вона розвинула думку про рівність чоловічого та жіночого потенціалу в навчанні. Відсутність останнього заважає жінкам досягати тих самих вершин розуму, що й чоловіки. Не можна сказати, що ця думка відразу прижилася, однак вона дала старт обговоренню так званого «жіночого питання» (querelles des femmes) щодо здібностей, статусу в суспільстві та прав жінок. «Відповідати» на це будуть наступні п’ятсот (якщо не більше!) років.

Для Христини Пізанської, знаної в середньовіччі та Ренесансі, але майже забутої в наступні століття, зрештою знайшлося місце на «Званому обіді» відомої художниці-феміністки Джуді Чикаго, яка вирішила вшанувати 39 видатних жінок усіх часів, у яких «ніколи не було Таємної вечері, але були звані обіди». Саме тому обідній стіл зображений як рівнобічний трикутник (символізує рівність) із тринадцятьма місцями на кожній стороні (кількість учасників Таємної вечері). Там, поряд з Елеонорою Аквітанською, Ізабеллою д’Есте, Єлизаветою І та іншими Христина посіла своє місце як цеглинка нового «Жіночого Граду» рівних можливостей, чиє спорудження ще триває.