Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

РОЗДІЛ 6 РІЗДВО, ВЕЛИКДЕНЬ І ДУРНІ Історія середньовічних свят

У статті 1972 року французький фольклорист Клод Геньєбе розшифрував картину Пітера Брейгеля Старшого «Битва між Карнавалом і Постом» (1559)[309]. Це один з моїх улюблених творів, бо, окрім його художніх якостей, глядача вражає енциклопедичний підхід майстра. Геньєбе на противагу колегам-історикам мистецтва інтерпретував картину не як уособлення карнавального духу, а як візуалізацію пізньосередньовічного святкового календаря, який мав читатися по колу проти годинникової стрілки — від процесії в лівому верхньому куті через таверну, пана Карнавалу на діжці до Посту, церковної процесії та врешті до «великоднього чоловічка» у вікні будинку по центру. Середньовічна людина жила радше циклічно, ніж лінійно, як ми зараз. Сучасники думають про майбутнє як про щось абсолютно нове. Нашим життям керують інші, малопередбачувані ритми.

Середньовічний ритм життя — це чергування постів і свят. Навіть звичайний тиждень мав дні посту й своє свято — неділю. Саме тому в Брейгеля основою композиції є коло, де Різдво й Великдень — головні точки для кожного, хто вивчатиме цей мистецький календар.

Структура цього розділу — данина генію Брейгеля, якого зміг декодувати лише знавець європейського фольклору. Я розповім про головні свята середньовічного року, переважно дотримуючись «Битви між Карнавалом і Постом». Від себе додам те, що не вмістила картина, тож почну не з Різдвяних свят, а трошки раніше — з очікування на них, тобто з Дня святого Мартина. Напередодні Різдвяних свят: День святого Мартина

Мартин народився приблизно 316 року. З дитинства хлопчик цікавився християнством, зокрема чернецтвом. У житії святого Мартина, написаному Сульпіцієм Севером, розповідається, що батько-трибун наполіг на військовій кар’єрі для сина. Однак, як виявилося, навіть батьки не здатні перебороти покликання!

Однієї зимової ночі, коли Мартин разом з іншими військовими в’їжджав до Ам’єна, він побачив жебрака, який потерпав від холоду. Не маючи грошей, щоб дати милостиню, юнак розрізав мечем свій плащ, аби половину віддати злидареві. Тієї самої ночі йому з’явився Христос, одягнений у цей плащ. Він сказав янголам: «Мартин, який усього лише катехумен[310], зодягнув мене», ніби підтверджуючи справдження біблійних слів: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили» (Мт 25:40).

Залишивши військову службу, Мартин зрештою зміг утілити свою мрію — стати монахом, наслідуючи святого Антонія. Однак, як часто буває, слава завжди дістається тому, хто її не прагне.

У всьому були винні гуси. Мабуть, тому їх смажать на це свято, бо так їм і треба! За легендою, Мартин, дізнавшись, що його хочуть проголосити єпископом Тура, сховався в пташнику серед гусей. Ті ж почали ґелґотати й видали його присутність. За іншою версією, у Тур відлюдника викликали ніби для молитви над хворою, а коли він прибув, то повели до собору й висвятили на єпископа.

Звідки ж узялося свято молодого вина? Мартин-бо на жодному етапі свого життя не займався виноробством. І тут допомогла народна традиція. Саме вона приписує святому розповсюдження виноградників у Турені, а також прищеплення лози білого вина. Хоч основи звичаю хисткі, це не завадило влаштовувати свято молодого вина у Франції, Нідерландах, Німеччині, Угорщині. Така середньовічна народна традиція збереглася до Відродження. Ба більше, не тільки селяни й містяни віддавали їй належне: прихильників знаходимо й серед аристократів.

У 1563 році Вільгельм Оранський писав в одному зі своїх листів: «Ми відсвяткували день святого Мартина дуже весело, тому що були в хорошій компанії. Один день навіть уважали, що пан де Бредероде помре, проте зараз йому вже стало краще»[311]. Так Вільгельм Оранський описує вдале, на його погляд, свято, коли через надмірності, що його супроводжують, «мало не помер» Гендрік ван Бредероде.

Подібне святкування не могло не спричиняти осуду з боку реформаторів. «Інший день святого Мартина у вакханалії проводить, / Коли гусьми шанує народ Ліея / Всю ніч і весь день, / Відкриває бочку, з якої / випиває все» — так описує це гуманіст-реформатор Томас Наогеоргус у своєму творі «Regnum papisticum»[312], зачіпаючи два важливі елементи святкування. Martinmass — приготування гусей і, звичайно ж, молоде вино, яким традиційно зловживали в цей день. «Святий Мартин, святий Мартин, увечері муст, наступного ранку — вино», — свідчить нідерландське прислів’я, що було тоді на слуху[313].

Однак для Наогеоргуса пиття молодого вина на день святого Мартина, що знаменує до того ж початок Адвенту (Різдвяного посту), — уже не просто народна, а частина «папістських традицій», тобто католицьких звичаїв, проти яких різко виступили реформатори. «Не для Мартина хвали й свято»[314] — заявляє він. Така позиція знайшла своє втілення й візуально.

Картина «Вино на день святого Мартина» Пітера Брейгеля Старшого, який і сам був прихильником ідей Реформації, ілюструє ту саму «вакханалію», про яку писав Томас Наогеоргус. Біля величезної бочки товпляться люди. Вони упиваються вином, штовхаються, б’ються або ж просто стоять, чекаючи своєї черги, навіть не помічаючи самого святого Мартина, який проїжджає на своєму коні в правому нижньому кутку полотна. Його бачить тільки пара калік, яким святий відрізає частину плаща. Здається, художник намагається донести до глядача ту саму думку, що й Наогеоргус: «Не для Мартина хвали й свято», а задля можливості віддатися пияцтву. За свідченням італійця Лодовіко Гвіччардіні, сучасника Брейгеля, що прожив у Нідерландах понад двадцять років, тамтешні жителі «занадто віддаються пияцтву, у чому знаходять насолоду»[315]. Нідерландців, утім, можна зрозуміти: вино довго не зберігалось і всім хотілося насолодитись ним, поки воно смакує!

Отже, від пізнього середньовіччя спомин перетворився на привід скуштувати молодого вина з вельми передбачуваними наслідками. День святого Мартина був ніби першим карнавалом перед Адвентом, який, утім, зовсім не відзначався суворістю Великого посту, а містив свята. Ви ж не забули про День святого Миколая?

Отже, перше свято з Різдвяного циклу — день святого Миколая. Він пройшов довгий шлях до образу сучасного здорованя в червоному одязі та з пляшкою відомого газованого напою в руці. Звідки взялось уявлення про святого як про джерело подарунків для дітей? Історичний прототип Санта-Клауса народився приблизно 270 року в Лікії — регіоні, що на той час належав Римській імперії. Коли в 303 році там розпочалися переслідування християн, майбутній святий від своїх поглядів не відмовився й навіть устиг посидіти у в’язниці, перш ніж його та інших підпільних вірян у 313-му врятував Міланський едикт імператора Костянтина. 6 грудня 343 року Миколай помер шанованим єпископом. Його слава була такою великою, що після смерті він став покровителем і моряків, і в’язнів, і сиріт, і ще багато кого. Усе це сталося завдяки дивам, які святий звершував уже після смерті.

Два дива певним чином пов’язані з дітьми. Перша історія майже всім відома — святий Миколай підкинув у вікно три мішечки із золотом, щоб дочки збіднілого батька мали шанс вийти заміж, а не продавали себе. Друга легенда, популярна в середньовіччі, на сьогодні відома значно менше. Імовірно, через свою кривавість. Святий Миколай воскресив трьох хлопчиків, яких убив шинкар і засолив у діжках, неначе огірки. Хай як там було, а в період ХІІІ — середини XVI століття саме цей святий відповідав за подарунки для дітей.

У середньовіччі сезон подарунків починався пізно ввечері 5 чи 6 грудня, залежно від країни. Саме тоді діти отримували подарунки від святого Миколая. Ця традиція виникла ще в ХІІІ столітті, коли черниці у Франції почали дарувати дітям з бідних родин смаколики від імені святого, відомого своїми дивами. На Різдво ж особливих подарунків не передбачалося. Усе стало іншим з початком Реформації, коли протестанти забажали замінити святого Миколая на Немовля Ісуса й пересунути дарування на 25 грудня.

Гарний приклад того, як це відбувалося — ситуація зі святковим ярмарком у Нідерландах. 5–6 грудня на площі Дам із XV століття можна було придбати різноманітні подарунки дітям від святого Миколая. Перший указ, який забороняв такі ярмарки, вийшов у 1600 році, коли кальвіністи намагалися позбутися традиції вітати дітей на день смерті («народження для неба») католицького святого. У 1622-му вони хотіли заборонити виставляти дитячі черевички для подарунків і пекти спеціальний кекс. Безуспішно.

Святого Миколая (Sinterklaas) нідерландські емігранти забрали із собою в США, зокрема в Нью-Йорк, де в нього розпочалася нова кар’єра. Завдяки літературним творам (передусім «Історії Нью-Йорка» Вашингтона Ірвінга та «Візиту святого Миколая» Клемента Кларка Мура) колишній святий перетворився на того, хто приносить подарунки дітям на Різдво, літає над дахами та проникає через димар, щоб залишити їх під ялинкою.

Після цього святий Миколай (тепер уже Санта-Клаус) знову повернувся до Європи як Пер-Ноель у Франції, Батько Різдво у Великій Британії чи Дід Мороз у дореволюційній Росії. Останній у 1930-х у межах атеїстичної кампанії перестав приносити подарунки на Різдво й перемістився на Новий рік.

Якими були подарунки на Миколая? З Нідерландів походить найвідоміше печиво-подарунок, що готували з пшеничного борошна, вершкового масла, цукру (звісно, коричневого), інколи також додавали яйця. Обов’язковим компонентом були прянощі — кориця, гвоздика, мускатний горіх, кардамон, коріандр, аніс. Випікали в дерев’яних формах з різьбленням. Діти отримували печиво у формі млинів, самого святого Миколая, а також з біблійними сценами. Це було зовсім не сучасне печиво — маленькі шматочки тіста, його розмір міг сягати 30–40 сантиметрів.

Як бачимо з картини Яна Стена, діти, окрім такого печива, могли розраховувати на горішки, вафлі, свіжу випічку, льодяники, зацукровані прянощі та ляльок.

Із гарними дітьми все зрозуміло. А що чекало на тих, чия поведінка була далека від ідеалу? Тут і починалося найцікавіше. На них чекала зустріч із Чорним Пітом, Крампусом чи Кнехтом Рупрехтом. Усі ці імена, звісно, були винайдені для диявола — темної сили, якою лякали неслухняних дітей. Саме тому часто компаньйони святого Миколая мають темне обличчя (його вимазували в сажі, коли грали відповідну роль), довге волосся, а часом навіть роги й ратиці (як у Крампуса). Темний колір шкіри — залишок язичницьких уявлень про темряву зими й смерті. Темношкірі постаті могли відігравати провідну роль до християнізації, а потім їх понизили до рівня компаньйонів, слуг християнських святих.

Чорний Піт — компаньйон святого Миколая (останнього в Нідерландах називали Sinterklaas). Хоч на ілюстраціях він і з’являється поруч зі святим лише в ХІХ столітті, цей образ відомий ще із середніх віків. Чорний Піт — мавр, який не лише залишає неслухняним дітям вугілля замість смаколиків, а й забирає особливо поганих із собою в Іспанію. Для цього він має спеціальний мішок. Хоча для нас це не здається неприємним, для нідерландців Іспанія — країна, що уособлює все, від чого вони хотіли б бути подалі: релігійний фанатизм, кровожерливість, пожадливість. На сьогодні статус Чорного Піта непевний. Образ темношкірого хлопчика чи юнака-слуги здається образливим для емігрантів, тому від 1980-х під час параду на День святого Миколая він часто буває відсутнім.

Інші германомовні регіони мають своїх чорних пітів. Так, Крампус, напівкозел-напівчоловік, який приходив разом зі святим Миколаєм уночі 5 грудня (Krampusnacht) та бив різками поганих дітей, походить з альпійських регіонів Австрії. Цієї ночі в селищах і містах чоловіки перевдягалися чортами, Крампусами та іншою нечистю, напивалися й із піснями та жартами бігали вулицями. Ця традиція отримала назву Krampuslauf. Під час таких гулянь жінки й діти мали залишатися вдома. Саме цю традицію були раді відновити й у сучасній Австрії. Завітайте до Граца напередодні Дня святого Миколая — переконаєтеся самі.

Існує теорія, що пов’язує Крампуса (та заразом й інших помічників святого Миколая) з Йолем і язичницькими традиціями святкування зимового сонцестояння, що тривало протягом дванадцяти днів. Йоль під різними похідними назвами був частиною культури германських народів. Він пов’язаний з богом Одіном (це одне з його імен). Частина пов’язаних із Йолем традицій увійшла до християнської культури — водіння кози, поліно, колядування, голова кабана. Отже, напівкозел Крампус поєднаний «язичницькою пуповиною» з Одіном. Приручений, він став допомагати святому Миколаю та його «спадкоємцю» Санта-Клаусу.

Кабан був язичницькою жертвою богу Фрейру на новий щасливий і плідний рік. Голова цієї тварини фігурувала під час святкового застілля. Ця традиція збереглась і до сьогодні в германських країнах, хоча реальну голову заміщує шоколадна, чого люди середньовіччя, звісно, не могли уявити.

Згадайте Шекспіра та його п’єсу «Дванадцята ніч». Її назва походить від реальної кількості днів Різдвяних свят. Від Різдва й до Богоявлення тривали різноманітні гуляння, обміни подарунками й смачними стравами. Так само, як і в п’єсі Шекспіра, у ці дні мали місце перевдягання, розіграші, застілля.

Напередодні Різдва в середньовіччі відзначали день Адама та Єви, прабатьків людства. Саме завдяки ним ми тепер маємо ялинку, а також уявлення про незмивну жіночу вину. Однак про все послідовно.

Основна історія, думаю, вам знайома. Адаму та Єві чудово жилося в Едемі, однак було дерево, яке не давало їм спокою. Бог заборонив споживати плоди із цього дерева під загрозою смерті. Усе було б добре, але в райському саду жив також змій, він же диявол, що якраз прагнув загибелі людей. Саме тому вирішив спокусити їх, звернувшись до Єви. Жінка піддалася на його солодкі провокативні речі: вона скуштувала плід сама й пригостила Адама. Це був початок кінця, або початок світу, який ми тепер знаємо, — вибір за вами. Проте середньовічні люди знали й продовження цієї історії завдяки апокрифу єврейського походження, перекладеному латиною, під промовистою назвою «Житіє Адама та Єви». У ньому розповідається, що після вигнання прабатьки людства шість днів шукають їжу й не знаходять. Із розпачем вони згадують про ангельську їжу їхнього попереднього габітату[316] й зрештою вирішують зробити те, що чинять діти всіх часів після тижня без мультиків — просять вибачення.

Сенс покаяння був простим: Адам мав сорок днів простояти у воді Йордану, а Єва — 37 днів у річці Тигр. У такий спосіб вони очистилися б і змогли б повернутися до раю. Однак усе пішло не за планом завдяки тому самому змієві. У «Житії Адама та Єви» розповідається: «Минуло вісімнадцять днів. Тоді диявол розгнівався й обернувся сяючим, немов янгол, і пішов до річки Тигр до Єви, і побачив, що вона плаче. Він зробив вигляд, що горює разом з нею, почав схлипувати й сказав їй: “Виходь із річки й більше не журися. Припини горювати та стогнати. Чого хвилюєшся ти й твій чоловік Адам? Господь почув ваш стогін і прийняв каяття, і всі ми, янголи, благали за вас і взивали до Бога. Він послав мене забрати тебе з води й дати тобі їжу, яку ти мала в раю та за якою плачеш. Тепер виходь із води та я поведу тебе до місця, де пожива зготована для тебе”»[317]. Єва з полегшенням покинула крижані води Тигру й пішла до чоловіка, щоб сповістити йому про кінець їхніх страждань. Однак Адам одразу зрозумів, що то змій прийняв нову форму та заголосив, що Єва даремно піддалася спокусі. Отже, у середньовічній уяві Єва згрішила двічі, бо стільки разів її спокусив диявол.

До чого вся ця старозаповітна історія напередодні Різдва, спитаєте ви? Хоча середньовічна думка може тепер здаватися ірраціональною та повною фантазій, однак у неї була своя логіка. У разі теології вона носила назву «типологія». Кожна історія з Нового Заповіту має свій відповідник, прообраз у Старому. Ці дві частини Біблії нерозривно пов’язані. Старша — провісниця того, що станеться в молодшій. Христос — новий Адам так само, як Діва Марія — нова Єва. Вони мають змити провину прабатьків. Якщо Христос народився 25 грудня, то напередодні, 24-го, логічно згадувати історію Адама та Єви як нагадування про те, чому людство потребувало викупної жертви, заради якої Слово стало Тілом.

Як відзначали це свято й де обіцяна ялинка? Тепер настав її час. У період Різдвяних свят (як, до речі, і будь-яких інших) люди середньовіччя могли розраховувати на виставу — містерію, у якій розігруватимуться відповідні події. У нашому разі йдеться про сумну біографію Адама та Єви. Найстарша вистава на цю тему — «Le Jeu d’Adam» ХІІ століття, написана англо-норманським діалектом французької мови (репліки акторів) і латиною (указівки щодо постановки та хору).

Що необхідно для вистави? Правильно, декорації. У «Le Jeu d’Adam» у першому ж абзаці йдеться про те, який вигляд має Едем: «Нехай рай буде побудований на видному високому місці; нехай завіса й шовкове драпування будуть розміщені навколо нього на такій висоті, щоб тих осіб, які будуть у раю, було видно від плечей і вище; нехай там буде прикрашено ароматними квітами та листям; усередині нехай будуть різні дерева та фрукти, що висять на них, щоб це місце здавалося якомога приємнішим погляду»[318].

Найчудовішим, звісно, мало бути те, що в усьому завинило — дерево Пізнання добра і зла. Яке з дерев має товарний вид наприкінці грудня? Хвойне. Ви вже, мабуть, відчуваєте, до чого я веду. Насправді найпереконливіша теорія походження різдвяної ялинки виводить її з літургійних драм середньовіччя, коли єдине зелене взимку дерево прикрашали яблуками для вистави. Його називали райським. Поступово з підмосток дерево перебралося на міські площі, заклади та до приватних будинків.

24 грудня 1419 року гільдія пекарів німецького Фрайбурга прикрасила «Райське дерево» яблуками та своєю випічкою — вафлями, імбирним печивом, претцелями. Воно призначалося для місцевої лікарні Святого Духа[319]. Саме це вважається початком великої традиції прикрашання вічнозеленого дерева чимось яскравим, символічним і смачним. Уже 1531 року в Ельзасі ялинки продавали на місцевому різдвяному ринку[320].

Саме так, не через друїдів, які нібито прикрашали дуби кишками жертвенних тварин, а через цілком християнські традиції ялинка прийшла до нас на свято (майже добровільно). Прихід Реформації не зашкодив цьому дереву, як іншим католицьким традиціям, а сприяв дедалі більшому його поширенню, бо дуже вже воно припало до душі Мартіну Лютеру. Останнього навіть уважають винахідником популярного протягом багатьох століть декору — палаючих свічок на ялинці. За легендою, увечері напередодні Різдва Лютер блукав серед дерев, обдумуючи проповідь, яку мав виголосити наступного дня. Крізь гілля світили зірки, і реформатора зачарував цей ефект. Він вирішив відтворити його вдома для своєї родини. Лютер приніс ялинку й прикрасив її свічками[321]. Потім, на початку XVII століття, переселенці-протестанти привезли їх як прикрасу до Америки.

Про що ж була сама вистава? Судячи з тексту ХІІ століття, вона складалася з трьох частин: подій навколо вигнання Адама та Єви з Едему, вбивства Каїном Авеля та дефіле пророків (Даниїла, Ісаї, Єремії та інших), які провіщали народження Христа, пов’язуючи старозаповітну частину свята із прийдешнім Різдвом.

Окрім вистави, а потім і ялинки, традиційним був і обід, але поки що пісний. Чому саме так? Бо до 25 грудня ще тривав Адвент. Ніхто ж не хотів, як Єва, припинити Різдвяний піст надто рано. Тож із кулінарного погляду день Адама та Єви ще був рибним, але чекати залишалося вже недовго!

Різдво остаточно закріпилось у літургійному календарі в IV столітті. Уперше святкування відбулось у Римі 25 грудня 336 року й згадується в календарі Філокалія (354). До цього християни не відзначали народження Христа в плоті як окреме свято. Важливішим для них натомість було свято Епіфанії (6 січня), об’єднане з Хрещенням Господнім. Саме 6 січня аж до X століття дарували подарунки, залишаючи Різдво для молитви та роздумів у тиші.

Дату 25 грудня, хоча вона й не відразу закріпилася, згадували вже письменники-апологети ІІ—ІІІ століть. Іполит Римський у «Тлумаченні на книгу пророка Даниїла» писав: «Перше пришестя нашого Господа в плоті, коли Він народився у Вифлеємі, було 25 грудня, у середу, на 42-му році правління Августа, а від Адама в році 5500-му». Вибір дати також пов’язують із днем зимового сонцестояння. Аврелій Августин (354–430) пояснював це так: «Він (Христос), отже, нагнувся низько та підніс нас, вибрав найкоротший день, від якого, однак, світло починає збільшуватися».

Фокусуючись на даті 25 грудня, ми забуваємо, що раніше за дискусії щодо святкування Різдва було затвердження дати Благовіщення як точки відліку втілення Христа. Тому насправді груднева дата — це наслідок обговорень часу Благовіщення. Тут варто звернутися до анонімного автора, якого прийнято називати Псевдо-Кипріяном, і його повчального твору «Про розрахунок Великодня» («De Pascha Computus», бл. 240). Він є епітомою ранньохристиянського способу мислення та уявлень про магію чисел.

Намагаючись розрахувати дату Великодня, Псевдо-Кипріян звернувся до початків. Ґрунтуючись на словах із Книги Буття про відокремлення Богом світла від темряви, він вирішив, що створення світу відбулось у день весняного сонцестояння — 28 березня (як тоді вважалося). У цей самий день, за його розрахунками, Христос помер на хресті. Оскільки, на переконання теологів ранньої Церкви, обрані Богом помирали в день, коли були зачаті, то й зачатий Христос мав бути десь у той самий час.

Блаженний Августин, набагато відоміша історична особа, підтверджує розрахунки Псевдо-Кипріяна. У трактаті «Про Трійцю» (бл. 416) теолог пише: «Уважається, що він [Христос. — С. Д.] був зачатий 25 березня [як бачите, дата весняного сонцестояння вже посунулася за ці двісті років. — С. Д.], у день, коли також постраждав; таким чином, лоно Діви, у якому він був зачатий і куди жодний смертний не мав доступу, відповідає новій гробниці, де його поховали й де ще не клали жодної людини, ні до, ні після нього. А народжений він був, відповідно до традиції, 25 грудня»[322].

Отже, на вибір календарної дати Різдва не вплинули напряму язичницькі свята на зразок Непереможного Сонця. Збіги в датах могли тільки підтвердити старозавітні пророцтва про сходження нового Сонця над Ізраїлем, однак основною датою все-таки було 25 березня. Додати до неї дев’ять місяців — уже не така важка справа!

У середньовіччі люди відзначали Різдво, ставлячи містерії та відтворюючи на міській площі вифлеємські події понад тисячолітньої давнини. У 1223 році Франциск Ассізький винайшов вертеп, який тепер став неодмінним елементом різдвяних прикрас європейських, зокрема й українських, міст. У невеликому містечку Греччо 24 грудня перед месою святий попросив спорудити перед церквою справжні ясла з Немовлям Ісусом, Марією, Йосифом і навіть живими волом і віслюком[323]. Франциск Ассізький так пояснив це: «Я хочу зробити щось, що нагадає нам про маленьку Дитину, народжену у Вифлеємі, та покаже нашим тілесним очам незручності, які Їй довелося знести, як Вона лежала в яслах, із волом і віслюком поряд, на сіні, куди Її поклали»[324]. Традиція presepe[325] не втратила своєї популярності до сьогодні, навіть навпаки. У Брно, де я дописую цю книжку, є цілі два вертепи з Немовлятком, Його родиною, тваринами, пастухами та волхвами, які дібралися останніми. Як і вісімсот років тому в містечку Греччо, люди стоять перед вертепами — і дорослі, і діти не в змозі відвести погляди від затишного хліву та Новонародженого Ісуса.

Нагадуванням про таємницю втілення Христа також стали численні ікони, що зображали один із сюжетів, пов’язаних із народженням Ісуса: власне Різдво, Поклоніння Дитяті та Богоявлення, тобто Поклоніння царів (волхвів), про яке йтиметься пізніше. За кількістю різдвяні образи поступаються, мабуть, лише Страстям Христовим, тож починати водночас і легко, і складно — є з чого вибирати! У цьому розділі я зупинюся лише на своїх улюблених, які занурюють нас у світ найпопулярніших навколоріздвяних історій, що мають за джерело не так офіційно прийняте Євангеліє, як апокрифи.

Навряд чи існує більш утаємничений і затишний образ Різдва, ніж на картинах нідерландського художника Ґертґена тота Сінта Янса (1460/65–1495). Нічну темряву, яка згустилася навколо хліву, розганяє яскраве світло, що йде від Немовляти в яслах. Воно освітлює обличчя Матері, яка схилилась у поклонінні, та янголів зі складеними в молитві руками. Ледь-ледь цього світла вистачило, щоб вихопити з темряви старшого чоловіка — святого Йосифа. Він ніби залишається «за кадром» дива, яке відбулось у хліві. У глибині картини наші очі не без труднощів розрізняють миготіння вогнища пастухів. Їм уже явився янгол із Благою вістю.

Ця сцена Різдва — чи не перша нічна в історії західноєвропейського живопису — як уважається, має за прообраз картину іншого майстра, Гуго ван дер Гуса (1430/40–1482), що, на жаль, не дійшла до наших днів. Можемо, однак, уявити її приблизний вигляд завдяки копіям і «цитатам» у творах інших художників (серед них і Ґертґен тот Сінт Янс). На копії «Різдва» Гуго ван дер Гуса з колекції Національної галереї в Лондоні ми бачимо Марію, яка так само в поклонінні й тихій молитві схилилася перед осяйним Дитятком.

Інше переосмислення оригіналу знаходимо в «Різдві» Міхеля Зіттова (бл. 1510–1520).

Звідки походить такий образ народження Христа? Гуго ван дер Гус покладався на надзвичайно популярний наратив — «Одкровення» Бригіди (Біргітти) Шведської (1303–1373). Ця католицька свята пройшла довгий шлях від матері вісьмох дітей до засновниці ордену бригідок. Коли Бригіді було вже майже сімдесят років, вона відвідала під час паломництва Вифлеєм і пережила одне з найяскравіших своїх видінь: «Коли я була у хліві Господа у Вифлеємі, побачила Діву, вагітну та найгарнішу, зодягнену в білу накидку та в тонкоткану туніку, крізь яку могла ясно побачити її дівочу плоть. Її лоно було повне та набрякле, бо вона була готова народити [тут ми можемо оцінити фізіологічність видіння Бригіди! — С. Д.]. І так, із піднесеними руками та зведеними до небес очима, Вона, ніби захоплена екстазом, сповнилася божественною солодкістю. І поки Діва тривала в молитві, я побачила, як Єдиний лежить у її лоні, а потім рухається, і раптом, в одну мить Вона народила Сина, від якого сходило таке несказанне світло та сяйво, що з ним не могло зрівнятися навіть сонце» (Одкровення VII:21).

Гуго ван дер Гус і його послідовники зобразили момент одразу після народження, коли Марія вже схилилась у поклонінні своєму божественному Синові. Бригіда описувала, що, на відміну від звичайних жінок, які відчувають слабкість після народження дитини (і це ще евфемізм!), Марія ні в чому не змінилася. Лише її набрякле колись лоно повернулось у первинний вигляд. Саме тому в цих сценах Різдва ми не бачимо слідів важких пологів у її постаті — усе сталося миттєво та чудесним способом, далеким від реалій дітородіння.

За всіма подіями та зворушливими фігурами Матері й Немовляти губиться скромна постать святого Йосифа. Протягом середньовіччя він мав дуже неоднозначну славу. Звісно, насамперед Йосиф був обручником Діви Марії та «годувальником Господа» (nutritor Domini), тобто обраним для найважливішої місії — опікуватися Божим Сином і Його Матір’ю. Це, безперечно, унікальне у своїй почесності завдання. Однак бути одруженим із жінкою, яка завагітніла не від нього, для чоловіка — непросте випробування, а для його оточення — привід із цього покепкувати. Ще гірше, коли дружина молода, а чоловік старий. Саме тому в середньовічних виставах Йосиф нерідко був фігурою комічною — немолодим рогоносцем. Чи означало це, що на його долю припадало менше шани? Цьому питанню присвятила своє дослідження Енн Вільямс і з’ясувала, що, хоч як дивно, комічний аспект зовсім не знижував рівня вшанування святого Йосифа та його реліквій. Найкраще це демонструє історія з панчохами (Hosen, вони ж шосси). За легендою, саме з них були пошиті перші пелюшки Дитяти. Це знайшло відображення й у вівтарних образах. Наприклад, на стулці з Різдвом Антверпенсько-Балтиморського поліптиха (бл. 1400), поки Марія спочиває з Немовлям, Йосиф шиє зі своїх зношених панчіх пелюшки. Шиття — жіноче заняття, тож, звісно, це не додавало йому престижу. Утім лише на перший погляд! Уже з XIV століття Hosen святого стають популярним об’єктом серед паломників, поряд із тунікою Діви Марії, що також зберігалась у соборі.

Із «жіночими» заняттями святого Йосифа пов’язаний також інший сюжет — приготування молочної каші для Немовляти. На стулці Бад-Вільдунгенського вівтаря (1403) пензля Конрада фон Зоста ми бачимо святого, який стоїть навколішки, схилившись над казанком із кашею.

Ця комічна сценка ніби зійшла у вівтарний образ із театральних підмостків, що частково було правдою. Енн Вільямс згадує гессенську різдвяну виставу (Das Hessische Weinachtsspiel) з Фрідберга, датовану 1450–1460 роками. У ній святий Йосиф змушений іти босоніж (бо все пішло на пелюшки Ісусу) до заїжджого двору, щоб попросити там допомоги в приготуванні дитячої каші. Служниці Хіллєгарт і Гуте спочатку висміяли старого босого чоловіка. Зрештою все завершується добре — святий Йосиф замирив їх між собою, і наприкінці вистави вони разом із господарями двору співають і танцюють навколо колиски Христа. Роль святого Йосифа справді посередницька, і не тільки у виставі. Його напівкомічна, напівсерйозна фігура виявилась ідеальною для звертань вірян: він не збентежував їх бездоганною святістю. Зворушливий у своїй другорядності, повний смирення, святий Йосиф був ідеальним посередником між Немовлям Ісусом і простими смертними, які хотіли доторкнутися до Різдвяного дива.

Наостанок буде розповідь про Саломею — повитуху, яка все хотіла перевірити власноруч. Оскільки біблійна різдвяна історія вкрай коротка, людям середньовіччя доводилося покладатися також на інші, апокрифічні (неканонічні) тексти. Одним з них було так зване Протоєвангеліє Якова. У ньому описується, як Марія народила Ісуса в печері та як Немовляті потім прийшли вклонитись осел і віл (так-так, ті самі, що присутні майже на кожній різдвяній картині!). Утім була ще одна історія, добре відома всім у середньовіччі й абсолютно не знайома нам. Вона про двох повитух. Під час пологів Марії святий Йосиф пішов шукати допомоги й натрапив на повитуху. Її послуги, однак, не знадобилися, бо Немовля чудесним образом у хмарі світла вийшло саме. Повитуху це чудо вразило, і вона пішла з печери, щоб розповісти іншим. Дорогою зустріла свою подругу та колегу Саломею, з якою поділилася звісткою про народжене від незайманої дівчини чудесне Дитя. Та не повірила: «Як Бог мій живий, коли сама не випробую та не перевірю її стан, не повірю, що незаймана народила»[326]. Ну що ж, Саломея пішла, устромила свій палець у лоно Діви, щоб перевірити, і… скрикнула: «Горе моєму беззаконню та невір’ю, бо я випробувала живого Бога й моя рука відпала, охоплена вогнем»[327]. У жаху й горі вона почала молитися й, звісно, її пробачили. Щоб спокутувати невір’я, Саломеї довелося лише вклонитися Немовляті та взяти Його на руки, що вона й зробила, після чого її рука повернулася на законне місце.

Цю не по-різдвяному макабричну історію не оминули увагою художники. У французькому «Часослові» кінця XV століття (MS M.7 fol. 14r) є мініатюра з Богородицею та святим Йосифом, що вклоняються Немовляті, яке на сіні (осел і віл теж присутні), а Саломея — молода гарна жінка — здіймає руки без кистей до янгола, який уже мчить до неї із втраченими частинами тіла.

Історія про повитуху мала трохи вас підготувати до іншого боку Різдвяних свят. Це було не тільки про очікування дива та велику радість 25 грудня, адже дні після Різдва присвячені згадкам про тих, хто пролив кров за Дитя, що народилося.

Наступні після Різдва дні (26, 28, 29 грудня) присвячені згадкам про мучеників — святого Стефана, святих Невинних немовлят, убитих у Вифлеємі, святого Томаса Бекета, а також спомину про святого Йоана Євангеліста.

Святий Стефан — перший, хто загинув за Христа десь у 33–36 роках н. е. Його історія описується в шостому й сьомому розділах Діянь Апостолів. Стефан був одним із сімох чоловіків, яких апостоли поставили на роботу з ранньохристиянськими спільнотами, зокрема на допомогу вдовам. Він, «повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі» (Діян 6:8), що, на жаль, мало погані наслідки. Євреї, розлючені безуспішністю своїх дискусій з молодим дияконом (йому було приблизно тридцять років), звинуватили його в підтримці руйнування храму Назарянином (тобто Ісусом) і бажанні змінити «звичаї Мойсея» (Діян 6:13–14). Стефан устиг виголосити промову перед ними, нагадавши про численних пророків, побитих камінням поколіннями їхніх предків, чим ще більше розлютив своїх супротивників. Його так само побили камінням юдеї, склавши верхній одяг у ногах Савла, який стеріг його. Савло — майбутній апостол Павло, тоді ще не навернений, — повністю схвалив смертний вирок першому мученику.

Чому в середньовіччі згадували святого Стефана відразу після Різдва? Пам’ятаєте, я казала про логіку тогочасного світогляду? Так ось, вона присутня й тут. Святий Стефан, «народившись для неба» (а саме це вважалося справжнім днем народження) наступного дня після народження Христа в людській подобі провіщає в такий спосіб Його мученицьку смерть. Усі збіги невипадкові, особливо в датах.

Наступним 27 грудня згадували Йоана Євангеліста. Оскільки його свято було так близько до Різдва, то не дивно, що одна з найбільш ранніх англійських колядок «Молися за нас, Князе миру» була присвячена саме йому. Вона дійшла до нас аж у шести версіях і п’яти манускриптах, що, як правильно зауважила історикиня Кетрін Ягер, не може не вказувати на її популярність[328]. Титул «Князь миру» походив із пророцтва Ісаї про народження Месії та, звісно, призначався для Христа: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс 9:5). У приспіві колядки повторюється «Молися за нас, Князе миру, / Друг Христа Йоан»[329], що ніби змішує двох — Ісуса та Йоана, його найближчого товариша серед апостолів.

Поки все звучить настільки пристойно, що аж сумно. Однак цікаво, що кожне з післяріздвяних свят, незважаючи на всю їхню релігійну серйозність, могло стати приводом для порушення звичного порядку меси, для танців, викрикування непристойностей із вівтаря та інших церковних розваг. І йдеться тут зовсім не про світських осіб. День першомученика Стефана був відданий дияконам, адже сам святий був висвячений у цей чин, день Йоана Євангеліста — священникам (завдяки його статусу апостола), день убитих у Вифлеємі Невинних немовлят — хористам як наймолодшим за віком, а свято Обрізання Господнього — іподияконам[330].

Однак розваги не були зарезервовані лише для чоловіків. Мені дуже до душі було читати скаргу візитаторів (перевіряльників) жіночого монастиря в Руані від 1261 року, процитовану істориком Джоном Стівенсом: «На святого Йоана, святого Стефана та Невинних вони віддавалися нестримному дуркуванню й співали нечестивих пісень […], ми наставили їх, щоб вони поводилися пристойніше та з більшим благочестям у майбутньому»[331]. Щось підказує, що надалі свята в черниць проходили не менш «благочестиво», ніж до візиту комісії.

День пам’яті Невинних вифлеємських немовлят, яких убили за наказом Ірода в марному сподіванні зупинити приход «нового Царя», як і попередні два спомини, мав свою серйозну і веселу сторони. Однак, на відміну від інших свят, ми також знаємо про веселощі, які закінчилися погано.

«Тоді Ірод, побачивши, що мудреці з нього насміялись, розлютився вельми й послав повбивати у Вифлеємі й по всій його окрузі всіх дітей, що мали менше, ніж два роки, згідно з часом, що пильно вивідав був від мудреців. Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія: “В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішити, бо їх немає”» (Мт 2:16–18). Гадаю, усі пам’ятають цей епізод з Євангелія від Матея, який не може не викликати співчуття! Саме тому перші згадки про церковний спомин невинно вбитих дітей трапляються дуже рано — у Веронському сакраментарії (богослужбовій книзі) 485 року. Подібні записи означають, що така практика вже побутувала не один десяток років.

У середньовіччі культ немовлят-мучеників обріс новими традиціями. Усе починалося раніше. Від ХІІІ століття на День святого Миколая (6 грудня) обирали хлопчика-єпископа, чиї повноваження тривали до власне спомину святих Невинних немовлят, мучеників, убитих у Вифлеємі, тобто до 28 грудня. Інколи повноваження малого єпископа тривали тільки три дні наприкінці грудня — тут уже все залежало від регіону[332].

Що робив хлопчик, якому випадала честь стати на тижні чи хоча б на кілька днів церковним ієрархом? Його одягали в єпископські шати, давали в руку патерицю, надягали перстень і дозволяли збирати пожертви. Саме тому у Великій Британії це свято-спомин дістало назву Childermas, тобто дитяча служба. Хотілося б сказати, що вона була урочистою, сповненою усвідомлення трагедії, але це неправда. То була нагода для дітей і дорослих розважитися, день карнавалу, коли все переверталося догори дриґом. Молитви могли замінювати на грубі пісеньки, ритуальні дії у вівтарі — на танці. Священники інколи прислужували у вівтарі, перевдягнені в жінок чи були в масках або з розмальованими обличчями[333]. Такі розваги ріднять це свято з Днем дурня.

Проте свято мало й свою темну сторону. Якось 27 грудня 1448 року в англійському Солсбері хлопці-хористи поверталися після застілля, що було в домі каноніка. Слуга останнього пішов разом з ними і, як виявилося, даремно. Хористи поводилися жахливо, тому бійка була неминуча. Разом з ними до своїх помешкань прямувала група вікаріїв (молодих помічників священників та єпископів). Між цими групами виникла бійка, унаслідок якої вікарій убив слугу каноніка.

Під час суду з’ясувалося, що обидві сторони конфлікту поводилися під час «дитячих служб» дуже не по-християнськи. Вікарії вигукували лайливі слова та висміювали месу. Хлопці залишили після себе зламані речі та зіпсовану літургійну одежу (а ціна в неї була захмарна), уже не кажучи про вкрадені свічки[334]. «Статут про стримування зухвалості хористів» підсумував рішення суду: хлопці-хористи, коли не бажають, щоб їм скасували право відзначати Childermas, не мають носити палиці (якими вони під час бійки лупили вікаріїв) і галасувати[335]. Так само й вікаріям заборонялося носити із собою зброю, якщо тільки вони не прямують на вранішню службу (її починали десь о шостій ранку), або не подорожують далеко, що легалізувало б її наявність[336].

Назавтра після Дня святих Невинних немовлят, убитих у Вифлеємі, згадували ще одного мученика — архієпископа Томаса Бекета. Цього разу не йдеться про призначення дати, що була б сповнена символізму. Убивство архієпископа Кентерберійського чотирма баронами за хай і непрямим наказом короля 29 грудня 1170 року було вповні історичним. Томас Бекет, який насмілився виступити проти короля Генріха ІІ, коли наміри баронів стали очевидні, не дозволив ченцям зачинити двері Кентерберійського собору, щоб не робити «фортеці з дому молитви»[337]. Цей вибір став фатальним. Ми знаємо точно, що сталося, завдяки свідку вбивства — монаху Едварду Гріму, який навіть намагався захистити архієпископа. Після удару мечем, що майже відтяв ченцеві руку, він покинув Бекета, сховавшись біля вівтаря. «Житіє святого Томаса» не може не вражати нас описом мученицької смерті непокірного архієпископа. Майбутній святий витримав два удари, перш ніж упав. «Однак третій лицар наніс сильну рану, коли той упав; цим ударом він розтрощив свій меч об камінь, а тім’я його голови, яка була великою, відділилося так, що кров стала білою від мозку, а сам мозок став червоним від крові, вона забарвила храм кольорами лілії та троянди […]. П’ятий, уже не лицар, а клірик, що прибув з ними, так що він [Бекет], який наслідував Христа в усіх інших речах, не був позбавлений п’ятого удару, поставив ногу на шию святому священнослужителю й дорогоцінному мученику і (хоч би як було жахливо про це писати) розмазав його мізки й кров по підлозі, кличучи до інших: “Ми можемо полишити це місце, лицарі, він уже не підніметься”»[338].

Що сталося далі? Убивці архієпископа довго переховувалися — король не наклав на них покарання, тоді як Папа відлучив від церкви. Зрештою вони здійснили паломництво до Риму, благаючи понтифіка про пробачення. Той наказав їм нести службу протягом чотирнадцяти років у Святій землі, тобто відправив їх до хрестоносців.

Томас Бекет був канонізований Папою Олександром ІІІ 21 лютого 1173 року, а Генріх ІІ, винний у смерті свого колишнього друга та радника, звершив публічний акт покаяння 12 липня 1174 року. У ті часи проти нього повстали його сини, тож, мабуть, монарх вирішив, що накладене Папою покаяння може бути гарним піаром для повернення підтримки шокованих убивством підлеглих. Те, що сталося з Томасом Бекетом, вразило всю Європу, тому 29 грудня спеціальні меси служили не тільки в Англії, а й в інших країнах.

Щось моторошні Різдвяні свята були в середньовіччі. Я вже бачу, як ви готові дійти такого висновку. Утім не поспішайте, адже Різдвяна октава — вісім святкових днів — ще не завершилася!

Якщо ви колись відвідували Францію наприкінці календарного року, то мали чути, що наближається «Сильвестр» — саме так називають там переддень Нового року. Цю назву новорічна ніч дістала від Папи Сильвестра І (314–335), за якого ухвалили Нікейський символ віри та побудували базиліки Святого Петра й Латеранську — два головні релігійні центри папської влади. Сильвестру також приписують купу різних речей, які не підтверджені історичними джерелами, але звучать вражально: зцілення від прокази імператора Костянтина та навернення його в християнство (хто й коли його тільки не навертав!), навіть приборкання страшного звіра — Левіафана, який загрожував цілому світу. На відміну від попередніх післяріздвяних свят-споминів мучеників, це було веселіше за духом. У ранньомодерний час в окремих країнах ніч перед Новим роком стає часом для карнавальних розваг. Наприклад, у швейцарському кантоні Аппенцель 1663 року було зафіксовано святкування так званого Silvesterkläuse — чогось середнього між святим Миколаєм і Сильвестром, що супроводжувалося перевдяганням, ходінням вулицями в масках, співом, галасуванням — усім тим, що ми назвали б колядуванням[339]. Церква неодноразово намагалася забороняти подібні процесії через порушення спокою доброчесних бюргерів і можливі руйнування власності, коли веселощі ставали аж надто нестримними, але без особливого результату. І зараз ви можете поїхати до Аппенцеля та спостерігати Silvesterkläuse у дії. Проте наголошую, що карнавальні звичаї в їхньому масовому вигляді — це не середньовічний, а ранньомодерний продукт.

Іншою розвагою в ніч на 1 січня було ворожіння. У Німеччині, Австрії й інших країнах Північної та Центральної Європи практикували ворожіння на свинці (Bleigiessen). У спеціальній ємності над свічкою розтоплювали свинцеву кульку. Кожний учасник зачерпував звідти ложкою розплавленого свинцю та кидав у посудину з водою. Форма застиглого у воді свинцю вказувала, яким буде наступний рік для конкретної людини. Кулька означала, що вдача покотиться до вас, якір — допомогу в разі потреби, серце — звісно, кохання, а хрест — о, жах! — смерть[340]. Не можу порекомендувати вам використання свинцю в такому ворожінні: у 2018 році в Німеччині було накладено обмеження на продаж наборів для Bleigiessen. Однак коли хочете долучитися до цього давнього звичаю, то замість токсичного металу можете використати свічковий віск.

Наступний день, 1 січня, був дуже напружений. Він уміщав одразу три дуже різні за характером і традиціями свята — Новий рік, Обрізання Господнє та День дурнів.

Хто був тим генієм, який вирішив, що новий рік варто розпочинати саме 1 січня? За закріплення цієї дати в 45 році до н. е. ми маємо дякувати римлянам. Давньоримський цар (так, і Рим колись мав своїх царів) Нума Помпілій (бл. 753–673 до н. е.) додав до календаря, який тоді мав лише десять місяців, ще два — січень (лат. Januarius) і лютий (лат. Februarius). Новий рік для римлян починався березнем — місяцем, присвяченим Марсу, тому самому, з якого бере початок зодіакальний цикл. Січень, як можна здогадатися з назви, був присвячений Янусу — дволикому богу нових починань і завершень. Що може бути краще для місяця на зламі року? Попервах січень ішов після лютого, тобто справді був останнім, але згодом їх поміняли місцями. 1 січня стало початком нового року — датою, коли нові консули вступали у свої повноваження, аж у 153 році до н. е. як результат розв’язання проблем через неточності місячного календаря[341]. У 45 році до н. е. календар Юлія Цезаря прийшов на зміну складнішому календарю Нуми Помпілія (кожні два роки доводилося додавати новий місяць, мерцедоній, задля врівноваження), але зберіг дванадцять місяців як річний цикл і статус 1 січня як початку нового року.

У середньовіччі здебільшого відмовилися від 1 січня як початку нового року, щоб не наслідувати язичницької хронології. У кожній країні відзначали початок року в різний час, але найпопулярнішими датами були 25 березня — Благовіщення, тобто зачаття Христа, точка нового, уже християнського відліку, та 25 грудня — Різдво.

До римської дати почали повертатися наприкінці XV століття, у добу Ренесансу, коли, як ви знаєте, відроджували античність усіма доступними засобами. У середині XVI сторіччя німці, іспанці, данці, шведи, нідерландці та венеціанці вже відзначали Новий рік 1 січня. Введення григоріанського календаря в 1582 році, який мав виправити помилки в розрахунках юліанського, закріпило практику святкування Нового року 1 січня. Не всі країни одностайно прийняли перероблений Папою Григорієм ХІІІ календар. В Україні до 1918-го діяв юліанський календар, однак з установленням радянської влади новоутворені республіки перейшли на григоріанський відповідно до декрету від 24 січня 1918 року. Православна ж церква зберегла вірність юліанському календарю, що спричинило розбіжності у святкуванні Різдва, яке «перемістилося» у світському (тобто не релігійному) календарі на 7 січня.

Святкування початку нового року не єдиний варіант провести 1 січня. Якщо порахувати, то цей день — восьмий після Різдва, що означає час, коли мав бути обрізаний хлопчик за іудейською традицією. Євангеліст Лука лаконічно зазначає: «Як сповнились вісім день, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж він зачався в лоні» (Лк 2:21). Якщо ви не до кінця розумієте, чому звичай іудеїв став приводом для християнського свята, то Беда Преподобний уже все пояснив: «Але в обрізанні на восьмий день ви можете побачити хрещення, яке звільнило нас від смерті наших гріхів і привело до таємниці Господнього Воскресіння»[342]. Тобто обрізання як ритуал очищення ніби передував хрещенню, яке так само мало очистити дорослих і навіть дітей від плями первородного гріха Адама та Єви. Воскресіння тут також згадується невипадково — на службі в теологів знову опиняється магія чисел, зокрема вісімки як символу нового початку. Як Христа обрізали на восьмий день, так само й воскрес Він на восьмий день від початку Страстей (в’їзду в Єрусалим)[343].

Язичницький Новий рік і християнське свято Обрізання по-своєму доповнював День дурнів, який, на превеликий жаль теологів, гарантував відсутність серйозного настрою. Свято дурнів супроводжувалося пародійною літургією, ходою та обранням «князя дурнів» (praeceptor stultorum), що з процесією ходив вулицями міст під спів, галасування та сміх.

Через надмірності в їжі, напоях і нестриманість у поведінці 1431 року це свято засудив і заборонив Базельський собор. Вочевидь заборона не була особливо ефективною з огляду на повторне засудження свята в 1445-му теологами Сорбонни, відомої своєю ортодоксальністю: «Вони співають нечестиві пісні. Вони їдять чорний пудинг[344] на вівтарі, поки священник звершує месу. Вони грають там у кості. Вони окурюють смородом із дірок старого взуття. Вони бігають і плигають у церкві, не червоніючи від сорому. Зрештою, вони […] викликають сміх у своїх поплічників і роззяв ганебною виставою, нескромними жестами та сороміцькими нечестивими віршами»[345].

Судячи з опису, середньовічне 1 січня могло бути набагато веселішим за наше, сучасне. У цьому парадокс тодішньої релігійності: повсякдення бувало суворим, але під час свят усе ставало догори дриґом у всіх сенсах! Інколи навіть буквально.

Свято Трьох Царів, або Богоявлення, яке відзначали 6 січня, завершувало основний Різдвяний цикл.

Скільки насправді було волхвів, які прийшли привітати Немовля Ісуса, ніхто не знає. Про них розповідає євангеліст Матей: «Коли Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім, за днів Ірода царя, мудреці прийшли в Єрусалим зо Сходу і спитали: “Де цар юдейський, що оце народився? Бо ми бачили його зорю на сході й прийшли йому поклонитись”» (Мт 2:1–2). Завдяки ним Ірод у Єрусалимі дізнався про народження якогось зовсім іншого царя, який занепокоїв його настільки, що той наказав убити потім невинних дітей віком до двох років. Волхви принесли дари — перші різдвяні подарунки в історії: «Увійшли до хати й побачили дитятко з Марією, матір’ю його, і, впавши ниць, поклонились йому; потім відкрили свої скарби й піднесли йому дари: золото, ладан і миро» (Мт 2:11).

Оскільки було три дари, то логічно обмежити кількість волхвів цим самим числом. Однак це не пояснює, як μάγοι (маги, волхви) перетворилися в середньовічній уяві на царів або звідки вони дістали свої імена та зовнішність, дуже схожу в численних картинах, де зображувалося їхнє поклоніння Немовляті. Розгляньмо все послідовно.

Імена волхвів уперше зустрічаються в «Excerpta Latina Barbari» — латинському перекладі ранньовізантійської хроніки VI століття[346]. Там вони звучать як «Bithisarea, Melichior, Gathaspa»[347], утім, латинізувати імена, що були надто екзотичними для західного вуха, — це вже десята справа. Уніфікація не була сильною стороною середньовічної культури, тож імена волхвів і далі залишалися варіацією на тему, задану хронікою.

Першим зображенням волхвів уважають фреску в катакомбах Прісцилли, яку датують ІІІ століттям. Це три силуети в так званих фригійських ковпаках, які простягають дари Богородиці з Немовлям. Ковпаки — запозичення з римського мистецтва: у них зображали всіх тодішніх «східняків», незалежно від країни походження. У таких самих ковпаках з’являються волхви й на фресці з катакомб Калікста (початок IV століття). Перші зображення мудреців зі Сходу показують їх рівними — одного віку й раси, що дуже скоро зміниться.

Ранньосередньовічна ірландська хроніка «Excerpta et Collectanea» доповнює лаконічний перелік попереднього тексту: «Мельхіор, старий чоловік із білим волоссям і довгою бородою […], який подарував золото Господу як королю. Другий, на ім’я Гаспар, молодий і безбородий, з рум’яним обличчям […] ушанував Його як Бога даром ладану, жертвою, гідною Божественного. Третій, темношкірий і дуже бородатий, на ім’я Бальтазар […] своїм даром мира засвідчив Сина Людського, який матиме померти»[348]. Тільки-но ми звикли до імен, як з’явилися нові дані: різний вік волхвів і навіть неоднаковий колір шкіри!

У мистецтві середньовіччя волхви нерідко репрезентували три періоди життя людини. Мельхіор найчастіше був найстаршим, із сивим волоссям і бородою; він стояв на колінах перед Дитям. Гаспара зображували зрілим чоловіком із темним волоссям і бородою, коротшою, ніж у його старшого колеги, або зовсім без неї. Бальтазар зазвичай був зовсім юним. Якщо взяти до уваги Немовля Ісуса, разом вони непогано відображали чотири періоди життя людини, про які йшлося в першому розділі цієї книжки.

Із ХІІ століття волхви-мудреці дістали в мистецтві корони, адже логічно, що з дарами до небесного Царя мають приходити його земні колеги. Було це пов’язано також зі специфікою культу волхвів у Європі. У 1164 році Фрідріх Барбаросса, імператор Священної Римської імперії, відібрав у захопленого Мілана мощі волхвів (чи принаймні рештки, які ними вважалися). Святиню передали в Кельн архієпископу Райнальду фон Дасселю[349], який помістив її в позолочений саркофаг за вівтарем. Це зробило з Кельна місце поклоніння й паломництва до Трьох волхвів. Уже в середині ХІІІ століття ця історія стала частиною коронаційної меси імператорів з династії Гогенштауфенів, закріпивши спорідненість між тодішніми монархами та їхніми попередниками, які вклонилися Христу[350].

Чому ж царі мали бути різної раси? Тут ми підходимо до ідеї про волхвів як представників трьох частин відомого тоді світу. Для Августина та інших ранньохристиянських авторів ці троє уособлювали язичників, які впізнали в Немовляті Царя, однак лише в часи Каролінгів закріпилось уявлення про них як про представників різних сторін світу. У коментарі Псевдо-Беди на Євангеліє від Матея йдеться: «Містично три волхви позначають три сторони світу: Азію, Африку та Європу, або людський рід, який бере свій початок від трьох синів Ноя»[351].

Лише в середині XIV–XV століттях за третім, наймолодшим волхвом закріплюється негроїдна раса. Перше таке зображення — фреску в Еммауському монастирі в Празі датують 1350 роком[352]. У пізньосередньовічному мистецтві чорношкірий волхв-цар стає нормою, особливо в Німеччині та Нідерландах. В Італії цей тренд приживався повільніше. У «Поклонінні волхвів» (1480–1485) нідерландського майстра Ґертґена тота Сінта Янса Немовля Ісуса прийшли привітати сивий і майже лисий Мельхіор, Гаспар із темним волоссям і бородою та зовсім молодий Бальтазар, чия шкіра настільки темна, що його риси обличчя майже неможливо розгледіти.

Були волхви насправді царями чи ні, але неодмінним атрибутом свята став спеціальний пиріг у вигляді корони. У нього запікався біб. Учасник застілля, який знаходив його у своєму шматку пирога, нарікався Бобовим королем, надягав паперову корону й діставав повноваження призначати «придворних». Якоб Йорданс написав декілька варіантів однойменної картини. У Віденському музеї історії мистецтв висить один з них. Картина написана у вохристих тонах, відображаючи тепло й затишок оселі, надійно захищеної від зимового холоду та вітру. Усе в цьому зображенні сповнено руху; воно ніби запрошує глядача долучитися до святкування.

Старий огрядний чоловік, у якому впізнаємо Бобового короля завдяки його хоч і паперовій, але майстерно зробленій короні, щедро відпиває вина. Він уособлює свято та його надмірності в споживанні їжі й алкоголю. Інші учасники застілля віддаються хмільним веселощам — їдять, п’ють, курять, бо картина все ж таки XVII століття, а не середньовічна). Як і будь-яке інше свято, позбавлене жодних обмежень, зображене на картині має свої згубні наслідки — так, одного чоловіка вже нудить.

Як приємний бонус невдовзі після дванадцяти діб різдвяних святкувань на середньовічних людей чекав ще один веселий день — Свято віслюка, яке відзначали 14 січня на згадку про того самого віслюка, що перевозив Марію з Дитям під час їхньої втечі до Єгипту. Тут знову середньовічний святковий календар наслідував біблійну хронологію. На початку свята до храму на віслюку заїжджала жінка з немовлям. Тварина залишалася біля вівтаря, а священник замість традиційного «Ідіть, меса звершена» тричі кричав, наче віслюк, а паства відповідала йому тим самим.

Наступне свято, яке було між Різдвом і Карнавалом, — це Стрітення, або День очищення Богородиці та Принесення Ісуса до Храму. Його відзначали 2 лютого. Воно було також відомо під назвами Chandelier чи Candlemas, що вказує на обов’язкову процесію зі свічками в цей день[353]. У ранньому середньовіччі це було передусім жіноче свято, адже воно встановлено на спомин про завершення очищення Богородиці після народження дитини. За іудейською традицією очищення мало тривати сорок днів після народження сина та вісімдесят — після доньки. Жінки, які нещодавно народили, наслідуючи Марію, одягали біле на знак чистоти та йшли церквою, тримаючи в руках свічки[354].

Світло стало головним елементом Candlemas завдяки словам старця Симеона, який просив у Бога дожити до народження Месії. Узявши Ісуса на руки, він сказав: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду — Ізраїля» (Лк 2:29–32). Отже, жінки несли світло, подібно до Марії, що несла Дитя, яке й було світлом для язичників.

Згодом зі свічками входили до храму вже всі члени парафії — і чоловіки, і жінки, і діти. Ця процесія почала символізувати єдність пастви та їхнє розуміння християнської місії нести світло віри[355]. На цій ноті остаточно завершувався цикл свят, пов’язаних з Різдвом, і починалися приготування до нового святкового витка — Карнавалу.

Неможливо розповісти про Різдвяні свята й не обмовитися жодним словом про подарунки! Усе почалось із золота, ладану та смирни — дарів, які принесли східні волхви Немовляті Христу. Золото вказувало на його королівський статус, ладан — на Божественну природу, а смирна, на жаль, — на долю й страждання, що його очікували. У цих перших для християнства дарах проявились основні риси тодішніх подарунків. По-перше, у середньовіччі дарування — часто односторонній акт, який має засвідчити й зміцнити певну ієрархію. По-друге, подарунок має відповідати статусу того, кому призначений, і самого дарувальника теж. Якщо рівновага буде порушена, то це може зашкодити тому, хто приніс подарунок, адже він має показати свою щедрість — liberalitas, largesse, але зробити це правильно.

Діти отримували подарунки на святого Миколая — надвечір 5 грудня або на ранок 6 грудня. Якщо протягом року вони поводилися добре, то могли знайти у своєму черевичку печиво, горішки, яблука та ляльок. Якщо ж поведінка була не такою, як слід, то замість смаколиків на дітей чекали різки від батьків або шматочок вугілля. Реформатори намагалися змінити цю традицію. Їх обурювали не самі подарунки, а культ святих, тож дарувальника в особі святого Миколая мало замінити Дитятко Ісус, а самі подарунки діти отримували б на Різдво.

Зусилля реформаторів виявилися марними. Навіть у XVII столітті, як бачимо з картини нідерландського живописця Яна Стена, подарунки так само знаходили 6 грудня в черевичку. Отже, діти залишилися у виграші — тепер вони отримували подарунки й на святого Миколая, і на Різдво.

Дорослі обмінювалися подарунками на Новий рік. Це називали étrennes, від латинського strenae — подарунків, якими римляни обмінювалися на початку нового року (це пов’язано з легендою про сабінську богиню Стрену). Призначивши на 1 січня свято Обрізання Господнього, Церква намагалася протистояти цьому звичаю, у якому не без підстав убачала залишки язичництва. Однак це, як і в разі з подарунками на святого Миколая, було приречене на поразку. Наприкінці XIV століття новорічні подарунки стали невіддільним атрибутом аристократичного повсякдення. Різдвяні подарунки також існували, однак згадувалися рідше та мали відчутний релігійний характер. Про інтимніші подарунки та святкові практики скромніших родин ми знаємо надто мало, адже вони не документували свої дари. Точно так і ми сьогодні теж не робимо інвентаризації всіх подарованих светрів чи цукерок.

Отже, пропоную вам п’ять найпопулярніших подарунків з історією.

Автори й авторки нерідко замовляли декілька копій своїх книжок, щоб подарувати на свята потенційним і наявним покровителям. Так робила Христина Пізанська — чи не перша жінка в середньовіччі, яка жила виключно з прибутків від письменництва. Так, на мініатюрі з манускрипту BL Harley 4431 ми бачимо, як авторка дарує свою книжку королеві Ізабеллі Баварській як étrenne на 1414 рік. Ця збірка праць Христини Пізанської носить тепер назву «Книга Королеви», адже була створена спеціально для такої нагоди[356].

Звісно, необов’язково бути автором, щоб подарувати книжку. На Різдво 1430 року Анна Бургундська подарувала восьмирічному Генріху VI незадовго до його коронації ілюмінований манускрипт, що дістав в історіографії назву «Часослов Бедфорда» (British Library Additional MS 18850). Джон Бедфордський купив цей манускрипт у 1422-му: тоді ілюмінування рукопису ще не було завершене. У наступному році він одружився з Анною, після чого в манускрипті з’явилися портрети подружжя: кожний з них прихиляв коліна перед своїм святим-покровителем. Дарунок племіннику Анни мав історію, що робило його ще ціннішим — майже родинною реліквією.

Якщо ваш друг-бібліофіл має почуття гумору, можете піти слідами братів Лімбургів. Мініатюристи з Неймегена подарували своєму покровителю, герцогу Жану Беррійському, несправжню книжку на новий, 1411 рік. Як описується в інвентарі, «книга-підробка зі шматка дерева, що нагадує книгу, де немає ні сторінок, ні чогось написаного» («livre countrefait d’une pièce de bois en semblance d’un livre, où il n’a nuls feillets ne rien escript»)[357]. Можна собі лише уявити вираз обличчя герцога, який намагався розгорнути цю книжку перед усім двором! На щастя, брати мали талант, тож їм це зійшло з рук. І недаремно: за декілька років вони створять «Розкішний часослов герцога Беррійського» — багато ілюмінований манускрипт, який справедливо вважають однією з найгарніших книжок середньовіччя.

Навіть у середньовіччі діти отримували солодощі на святого Миколая — печиво з прянощами, схоже на нідерландське speculaas. У ренесансну добу заможні дорослі могли розраховувати на марципан (він згадується в інвентарях Єлизавети І — «By Smythsonne, Master Cooke, a feyer marchpane» (1577–1578)) чи рідкісні фрукти на зразок апельсинів[358]. Останні, особливо у вигляді мармеладу, полюбляв Генріх VIII, тому Генрі Куртене, бажаючи піднятися кар’єрною драбиною, подарував їх королю на Новий рік[359]. Частково це допомогло. Генрі дістав титул маркіза Ексетера, та все одно був страчений за звинуваченням у державній зраді 1539 року.

Не екзотикою єдиною! Колись серед їстівних подарунків домінувало м’ясо. Птиця та худоба нерідко поєднувалися з традиційною для Різдва благодійністю. Із 785 курей, подарованих у середині ХІІІ століття монахами собору Христа Спасителя архієпископу Кентерберійському, 200 пожертвували госпіталям Гарблдауна та Нортгейта в Кентербері, а ще 204 — монастирським та архієпископським слугам[360].

З «аристократичних» пташок у моді до кінця XV століття були лебеді: їх надсилали в подарунок до столу графів і герцогів. За записами можна простежити, як змінилася мода: у 1310-х Болтонське абатство надсилало до різдвяного столу графа Ланкастера лебедів, а в 1520-х Тетфордське абатство постачало самому королю вже журавлів[361]. Пояснення просте: лебеді стали занадто пересічним даром, яким нікого не здивуєш.

Пізнє середньовіччя знало й солодкі подарунки для дорослих. Щоб їх отримати, зовсім не обов’язково потребувалося бути монархом! На деревориті 1470 року бачимо, що біля Дитяти Ісуса, який вітає з Новим роком (en gut jar), лежить напіврозкрита коробка із цукерками. Звісно, детально їх роздивитися неможливо, але вслід за медієвістами припустимо, що це льодяники з травами — популярний тоді подарунок, який можна було легко надіслати в інше місто з подібною листівкою.

На жаль, до наших часів дожив лише один середньовічний étrenne некнижкового характеру — «Золота кобила», яку Ізабелла Баварська в 1405 році подарувала своєму чоловікові Карлу VI Божевільному[362]. Це настільний вівтар із золота, емалі й дорогоцінного каміння вагою 12 кілограмів. На верхньому ярусі бачимо Богородицю з Немовлям, а також святого Йоана Євангеліста й Івана Хрестителя. До Дитяти Христа тягне ручку дівчинка, яку ідентифікують зі святою Катериною Александрійською (отже, ця сцена — їхні містичні заручини). Перед ними прихилив коліна сам король, упізнаваний завдяки портретній подібності, а також розкішним обладункам і мантії із золотими ліліями. Праворуч на колінах стоїть його маршал, тримаючи в руках королівський шолом. На нижньому ярусі — конюх поруч із золотою кобилою, яка й дала назву всій скульптурній композиції. Інколи значення цього подарунка інтерпретують украй романтично — ніби молода королева намагалася таким даром вимолити здоров’я для свого душевнохворого чоловіка.

Де ж поділись усі інші дорогоцінні дари? Їх переплавляли та передаровували без зайвих сумнівів. Після свят кожний подарунок заносився в спеціальний інвентар, де поряд з його коротким описом ставився грошовий еквівалент. Сам Карл VI був змушений віддати подарунок дружини вже за декілька місяців, бо не мав грошей заплатити пенсію Людовіку Баварському, своєму швагеру.

Звісно, йдеться не про шкарпетки зі светрами! Дарувати на Новий рік одяг слугам і членам господарства було нормою для аристократів і монархів. Клеменція Угорська (1293–1328) регулярно дарувала своїм писарям, пажам, фрейлінам та іншим придворним одяг різного кольору й фасону, відповідно до їхнього статусу[363]. Такий схожий кроєм і деталями одяг слугував не лише оновленню гардероба, а й підкреслював пишноту (magnificentia) суверена, був формою ствердження його чи її ідентичності.

Гаманець із грошима нерідко згадується в інвентарях королів. Так, Єлизавета І отримала на Новий рік від герцога Норфолку розшитий золотом гаманець із червоного шовку («By the Duke of Norfolke in a purse of crymsen silke and golde iii gold — xx li», 1564–1565). Утім у пізньому середньовіччі подібний подарунок міг навіть образити. На думку поета XIV століття Вaтріке де Кувена, менестрелі відрізнялися від слуг тим, що замість платні отримували дорогоцінне каміння й одяг[364].

На сьогодні багато хто вважає День святого Валентина з його сердечками, шоколадом та іншими атрибутами романтики вдалим маркетинговим ходом, який дозволяє за одну добу продати річну норму солодощів і квітів. Проте коріння свята насправді сягає середньовіччя, хоча відзначали його по-іншому.

Римський мартиролог 14 лютого згадує двох Валентинів: одного священника, страченого за наказом імператора Клавдія ІІ, а іншого — єпископа міста Терні, який загинув мученицькою смертю в Римі. Загалом ніщо не заважає нам об’єднати ці постаті, адже одна історія не суперечить іншій. У «Золотій легенді» Якова Ворагінського — насправді «золотому стандарті» середньовічних житій — розповідається про святого Валентина як мужнього християнина, що не піддався вмовлянням Клавдія та не повернувся до поклоніння язичницьким богам. Його вкинули за це у в’язницю, та навіть там він робив добрі справи. Валентин узявся проповідувати християнство префекту, відповідальному за його ув’язнення. Той говорив майбутньому святому: «Дивуюся я, коли ти кажеш, що твій Бог є світлом. Однак якщо Він дасть світло моїй дочці, яка вже давно сліпа, я зроблю все, що накажеш!»[365]. Звісно, Валентин зцілив доньку префекта, той увірував, як і вся його родина. Проте святого все одно було страчено в 280 році (тут Яків Ворагінський помиляється — рік смерті все-таки 269-й).

Був ще третій мученик, теж Валентин, страчений з іншими християнами в римській провінції Африка[366]. Окрім згадки про нього ми не маємо інших даних, так що його історичність під більшим питанням, ніж тих двох, які загинули в Римі. Проте жодний з Валентинів не пояснює асоціації з любов’ю та романтикою. Зрештою, легенди про римського священника, який таємно одружував солдатів, — творіння XVIII століття.

Поясненням можуть бути рядки Чосера з «Пташиного парламенту» — поеми, написаної в 1382 році на першу річницю заручин Річарда ІІ та Анни Богемської: «Адже сталося це на День святого Валентина, коли кожна пташка обирає собі партнера» («For this was on seynt Volentynys day Whan euery bryd comyth there to chese his make»)[367].

Перша справжня валентинка була теж написана в середньовіччі. Я маю на увазі не міфічний лист самого святого Валентина до доньки префекта з підписом «твій Валентин». У лютому 1477 року юна наречена Марджорі Брювз написала своєму коханому Джону Пастону палкого листа[368]. Молоді люди мали одружитися, але батько дівчини не бажав збільшувати обсяг посагу, що ставило весілля під питання. Бідна Марджорі написала «коханому Валентину Джону Пастону»: «Якщо бажаєш дізнатися про мій стан, то я не в доброму здоров’ї ні тіла, ні серця, і мені не покращає, доки ти не напишеш, бо жодне створіння не знає про біль, який я відчуваю. І навіть смертний біль не буде більшим за цей. Моя мати старанно донесла суть справи до батька, однак вона не може отримати більше, ніж уже тобі відомо, за що, бачить Бог, мені дуже шкода. Однак якщо ти любиш, а я вірю, що це так, то все одно не полишиш мене. Адже навіть якщо матимеш половину статку, який ти маєш зараз, а мені доведеться працювати більше, ніж будь-якій жінці у світі, я не полишу тебе. І коли ти накажеш мені бути вірною, хай де буду, я зроблю все, що в моїх силах, щоб любити лише тебе й нікого іншого. Якщо мої друзі скажуть, що я чиню неправильно, вони не зупинять мене. Моє серце закликає любити тебе більше за всі земні речі»[369].

Історія мала щасливе завершення: Марджорі Брювз вийшла заміж за свого нареченого, що дає надію закоханим у всьому світі. Саме ця віра в любов зробила з Дня святого Валентина, задуманого як спомин про мученика ІІІ століття, велике свято, яке ми знаємо тепер.

Головний день Карнавалу — це Жирний Вівторок, або Марді Гра. Проте веселощі тривали не одну добу, і Пітер Брейгель Старший підтвердив це зайвий раз. Погляньмо на його картину «Битва між Карнавалом і Постом» (1559), розміщену на початку цього розділу. Зверніть увагу на таверну, яка розташована в лівій частині й протиставлена храму, що стоїть праворуч.

Отже, перед нами таверна з блакитним човном на вивісці. Це не випадковість, адже в Нідерландах від XV століття існували особливі традиції, пов’язані з таким човном, схожим на корабель дурнів відомого в Німеччині Себастіана Бранта. У 1413 році (ця дата вказана в поемі, що, утім, не робить її достовірною) поет Якоб ван Устворен написав твір під назвою «Гільдія Блакитного човна», де зобразив метафоричний човен, куди запросив сісти всіх нероб, п’яниць та інших особистостей із полегшеною соціальною відповідальністю[370].

Веселощі не обмежуються таверною, вони виливаються з неї на вулиці процесіями та виставами. Перед шинком ряжені розігрують типово карнавальну виставу з промовистою назвою «Брудна наречена». Це дивне переосмислення античної історії кохання старого й страшного козопаса Мопса до молодої гарної Ніси. У восьмій еклозі «Буколік» Вергілія звучать такі слова: «Мопсові Ніса віддана, на що не сподіватися закоханим». У пізньосередньовічній інтерпретації нерівні наречені уособлювали перевернений догори дриґом світ, де все неправильно. Зокрема наречена зовсім не цнотлива (звідси й епітет «брудна»), одягнена разом з майбутнім чоловіком у лахміття, а не в найкращий одяг, а їхня «весільна процесія» не може не викликати сміху.

Звісно, карнавал був періодом смачної та жирної їжі. Саме таким його зобразив Пітер Брейгель Старший. Товстун Карнавал на діжці з пивом, зі смажениною на «списі» — найкраще запрошення до нестримного бенкету, який мав допомогти позбутися всіх залишків м’яса перед Попільною середою — початком Великого посту.

Саме в карнавальний час на вулицях міст з’являлися торгівці вафлями (останні дістали назву бельгійських). Дебют вафель у європейській кухні був дуже скромним. Вони випікалися круглими, без дріжджів, лише з борошна та води, подібно до євхаристичного хліба — гостії. Такі вафлі називали oublies і продавали біля виходу із церкви, особливо перед постом. Від гостій вони відрізнялися лише візерунком, який міг не мати релігійного характеру. Такий візерунок можна побачити на формі для випікання (wafelijzers). Лише в XV столітті поряд із oublies починають випікати прямокутні вафлі (gaufres) за значно покращеним рецептом. Саме їх потім зображали нідерландські художники, як-от Пітер Брейгель Старший, Пітер Артсен і Йоахим Бейкелар.

У тісто додавали корицю, мед, імбир і, звісно ж, пиво (чи вино в таких країнах, як Франція). Цей солодкий фастфуд сочився жиром, ніби натякаючи, що з’їсти його варто саме зараз, поки не настав Великий піст. Такі вафлі бачимо на гравюрі Пітера ван дер Гейдена за рисунком Ієроніма Босха: біля вогнища сидить стара жінка з вафельницею (варто зауважити, що сучасні вафельниці не надто відрізняються від її тогочасного знаряддя, лише замість нагрівання їх над вогнищем достатньо увімкнути в розетку).

Кулінарні книги розповідають нам ще більше про різноманіття бельгійських вафель. У «Ménagier» знаходимо такі поради щодо їхнього приготування: «Вафлі роблять чотирма способами. Згідно з першим, збийте в мисці яйця, потім сіль і вино, додайте борошно й добре все змішайте, а потім потроху влийте його [тісто] у дві плити [вафельниці], кожний раз додаючи тіста на ширину скибочки сиру, і затисніть між двома плитами, і готуйте одну сторону, а потім іншу; а якщо тісто не відділяється легко від плити, то змажте її клаптиком тканини, змоченим в олії або жирі. Другий спосіб схожий на перший, але додайте сир, тобто розкатайте тісто так, ніби робите тарт або (закритий) пиріг, потім покладіть скибочки сиру всередину та вкрийте краї (тістом); так сир залишається в тісті, і ви затискаєте його між двома плитами. Третій спосіб — для рідких вафель (de gauffres couléisses), які так називають лише тому, що тісто в них рідкіше й нагадує рідкий суп; [їх] готуйте, як зазначено вище; і вкиньте до нього [тіста] дрібно натертий сир; і змішайте все це разом. Четвертий спосіб — це борошно, змішане з водою, сіллю та вином, без яєць і сиру»[372].

Піст зрештою перемагає веселого Карнавалу з його їжею, питвом і розвагами. Чорний хрестик, намальований попелом на лобі учасників кортежу Посту, свідчить про наступний після Марді Гра день — Попільну середу, від якої починається сорокаденний піст. Його атрибути бачимо на платформі з висохлою жінкою (насправді це перевдягнений чоловік), що уособлює Піст. Прісний хліб, претцелі, мідії, риба, якою торгують неподалік, — ось що чекає людей протягом подальших тижнів.

Наш погляд ковзає до церкви, а потім зупиняється на процесії, що прямує, здається, до будинку, розташованого в центрі картини. Вочевидь, це пекарня, адже у вікні бачимо претцелі та іншу випічку. Якась жінка миє вікна, ніби натякаючи на Чистий четвер з його традицією вичищати своє помешкання, щоб гідно зустріти Великдень. Художник зупиняє календар саме на цьому святі й вибирає для його уособлення цікаву фігуру. Ідеться про чоловіка в білій масці, який сидить у вікні будинку. Він єдиний герой картини, який має можливість споглядати дійство у всій повноті. Клод Геньєбе ідентифікував його з так званим «великоднім дурнем»[373]. Для нас може здатися образливою думка, що за цим стоїть Христос, однак для середньовічної уяви тут немає нічого дивного. Читання Першого послання святого Павла до Коринтян прояснює: «Бо слово про хрест — глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Писано бо: “Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу! Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього?”. Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу? А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, — ми проповідуємо Христа розп’ятого: — ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган» (1 Кор 1:18–23).

Отже, ідеться про «божественне безумство», яке закликає відмовитися від раціональної логіки на користь малоймовірного у звичайному світі. Тобто кожний мав стати безумцем, дурнем, повіривши. Проявом «безумства» був сміх. «Великодній сміх» (risus paschalis) — обов’язковий елемент середньовічної святкової літургії. Під час урочистої меси на Великдень священники, проповідуючи, розповідали сумнівні жарти й смішні історії, щоб змусити парафіян реготати вголос! Ніякої цензури та засудження непристойності — середньовічна великодня радість не мала жодних меж. Лише в 1600 році Папа Римський заборонив «великодній сміх» у храмі, переживаючи, що це підриває серйозність літургії. Як і в разі з Карнавалом, середньовічні практики були значно фривольнішими, ніж у добу Нового часу чи сьогодні, тож даремно той період уявляється нам сповненим заборон.

Фарбовані яйця, без яких ми не можемо уявити Великдень, також були відомі середньовіччю. Хтозна, коли саме зародився цей звичай. Перші прикрашені страусині яйця відомі ще з VI тисячоліття до н. е. Самі ж яйця були неодмінним елементом попередника християнського Великодня — єврейського Песаха. Круто зварене яйце (beitzah) як символ надії та відродження мало бути обов’язково присутнє під час седеру — ритуальної вечері[374]. Пов’язати дві традиції було вже не важко. У 1290 році англійський король Едвард І замовив яйця, «зварені та пофарбовані чи вкриті золотим листком», щоб подарувати їх членам своєї родини та двору. Уже в XVI столітті Папа Римський надіслав тоді ще доброму католику Генріху VIII Тюдору яйце в срібній скриньці.

Якщо ж ви хочете поєднати яйця та «великодній сміх», то виконайте «яєчний танець». Як він відбувався, добре зобразив інший нідерландський художник, старший сучасник Брейгеля Пітер Артсен на картині 1552 року. Покладіть на підлогу яйця й танцюйте навколо них, намагаючись не роздушити, так само, як юнак у Артсена. Якщо ви до того вже почали святкувати, то гарантуємо: це завдання не буде надто простим!

Великдень неможливо було уявити без масштабного застілля з численними м’ясними стравами, яких усім так бракувало протягом Великого посту. Центральним було запечене ягня, що мало символізувати Христа як жертвенного агнця. Ягня також було частиною наслідування самого Христа. У четвер напередодні Страстей Він зібрав своїх учнів з нагоди Песаха та благословив святкову їжу на їхньому столі, зокрема ягня, яке євреї мали споживати на спомин про вихід з єгипетського полону.

Були й локальніші традиції. В Англії в понеділок і вівторок після Великодня відзначали так званий Hocktide[375]. Жінки мали зловити й зв’язати чоловіків і звільнити їх лише після сплати викупу на користь місцевої парафії. Навіть королі не почувалися в безпеці — уже згаданого Едварда І, як і Едварда ІІ, у Hock Monday прив’язали до ліжка фрейліни королеви. Уже у вівторок чоловіки могли за себе помститися. Коріння цього звичаю, як уважається, сягає спомину про різанину данців у День святого Брайса 13 листопада 1002 року, що відбулася за наказом Етельреда ІІ Нерозумного. Як саме спомин події, що сталася в листопаді, пов’язаний з Великоднем, невідомо.

Історія про Великоднього зайця об’єднує відразу декілька мотивів. По-перше, звичайно ж, пов’язаність цієї тварини та Великодня, по-друге, уявлення, що заєць відкладає яйця, і, по-третє, переконання, що Великодній заєць приносить дарунки слухняним дітям. Розберімося з кожним окремо.

Ще з дохристиянських часів заєць уособлював плодючість і підвищену сексуальність. Саме тому ці тварини супроводжували давньогерманську богиню весни Еостру (Eostre). Про неї згадує навіть Беда Преподобний у трактаті «Про рахунок часів» («De Temporum Rationae», 725). Він виводить етимологію англо-саксонської назви Великодня (Easter) від імені цієї богині, стверджуючи, що «тепер її ім’ям звуть Великодній час, даруючи радощам нового свята старе ім’я». Беда, правда, був єдиний (!), хто згадав про Еостру, що ставить під сумнів саме її існування[376].

Звідки ж у Еостри заєць? У середньовічних джерелах про це згадок немає. Фольклористка Дар’я Анцибор, простежуючи «генеалогію» цієї тварини, наводить слова міфолога Адольфа Хольцмана. У 1874 році він писав: «Великодній заєць не зрозумілий для мене, але, імовірно, він був сакральною твариною в Остари, так само, як є заєць на статуї [кельтської богині] Абноби»; «До речі, заєць мав колись бути пташкою, бо вона відкладає яйця»[377]. Його слова заклали основу для подальшого поширення образу Еостри (Остари, як її називав Якоб Грімм) із зайцем, що несе яйця.

Як же християнізували цю тварину? Заєць, як переконують середньовічні бестіарії, боязкий (через що був уособленням страху Божого) і наділений здатністю змінювати стать і народжувати потомство без втрати цноти. Таке поєднання сумирного норову та цнотливості зумовило асоціацію зайців із Дівою Марією, що ми неодноразово бачимо в мистецтві (наприклад, у Тіціановій «Мадонні з кроликом», 1530). Яйце ж стало символом Воскресіння Христа. Як пташеня розбиває шкаралупу, народжуючись, так Христос зруйнував свій гріб, щоб воскреснути для вічного життя, перемігши смертну людську природу. Тим паче, що яйце, як зауважено вище, було частиною єврейської трапези на Песах.

Третя асоціація із християнством — це мотив трьох зайців, поєднаних вухами, що трапляється в середньовічній скульптурі, мініатюрах, вітражах. Уважається, цей образ (можливо, буддистський на початку) був запозичений з Далекого Сходу. На християнському Заході він набув нового значення та використовувався для позначення Трійці.

Християнізований заєць набув нових рис у XVI столітті, ставши дарувальником смачненького (такий собі великодній аналог Санта-Клауса). Уперше про нього згадано у двох німецьких творах 1572 і 1682 років. Один належить перу Йоганна Фішарта, німецького сатирика доби Реформації. У трактаті «Geschichtklitter ung und Aller Praktik Großmutter» він писав: «Не хвилюйся, якщо кролик утікає від тебе; коли не знайдемо його яєць (Haseneier), то приготуємо гніздо»[378]. У розповіді «De ovis paschalibus — von Oster-Eyern» (1682) Георг Франк фон Франкенау згадує «стару казку» про те, що Великодній заєць (чи кролик? Обидві версії співіснують) відкладає яйця та ховає їх у саду. Саме в середовищі німецьких протестантів заєць постає своєрідним суддею — приходить лише до дітей, які гарно поводяться, та ігнорує неслухняних.

У XVII–XVIII століттях протестанти з Німеччини та Швейцарії, що перебралися до Америки й осіли в штаті Пенсильванія, привезли на нову землю свої традиції. Серед них був Великодній заєць і традиція облаштовувати його «гнізда» із цукерками та фарбованими яйцями для дітей, які мали їх самостійно відшукувати. Цей звичай сподобався американцям і швидко поширився країною. Глобалізаційні процеси донесли Великоднього зайця й до нас.

Насправді цей розділ зовсім не вичерпує середньовічного святкового календаря. Свят було більше, а в згаданих існували й інші традиції. Тут я розповіла лише про найочікуваніші. Головною ідеєю всіх великих середньовічних свят була зміна звичного порядку: бідні поводили себе як багаті, і навпаки. Ті, що не мали жодної влади чи прав (наприклад, діти), очолювали святкування. Зазвичай скромний стіл ставав повноцінним бенкетом з м’ясом та іншою жирною, солодкою, гострою, але завжди смачною їжею.

Подарунки не завжди були основою чи головним елементом свята. Так, діти справді отримували солодощі на День святого Миколая, але Різдво могло проминути без подарунків, не кажучи вже про Новий рік, коли на дари могли очікувати тільки можновладці та їхні наближені.

Якщо ви хочете відсвяткувати Різдво чи Великдень справді по-середньовічному, то зосередьтеся на виставах, застіллі, новій одежі, забувши на ці дні про роботу, звичайні обов’язки та відповідальність. Жартуйте та смійтеся без обмежень — саме це було основним у святкуванні для людей середньовіччя.