Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

РОЗДІЛ 2 У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ СЕКСУ НЕ БУЛО? Кохання, шлюб і родинні взаємини

Мало в кого доба середньовіччя асоціюється з чуттєвими насолодами. Ми уявляємо собі суворість церковних обмежень, кохання лише в шлюбі та виключно задля продовження роду. І самі шлюби, як здається, не були проявом почуттів. Батьки обирали тобі партнера, який примножив би статки й не принизив соціального статусу. Десь там вигулькує думка про оспіваних Шекспіром Ромео та Джульєтту, але їхня доля, зрештою, була так собі, на любителя. Тим більше, що Шекспір — то вже не середньовіччя.

Утім варто лише копнути глибше — і всі ці стереотипи ламаються, як крига навесні. Отже, якщо ви гадали, що в середньовіччі, як і в Радянському Союзі, сексу не було, то мініатюра на початку цього розділу має змусити засумніватися в цьому.

Середньовічний художник старанно виписав ліжко з дорогезним пологом (ми бачимо точно не сільську хату), пару, яка сумлінно віддається коханню, та їхнього кімнатного дракончика. Митець не бачив нічого сороміцького в тому, щоб подібна сцена з’явилася на сторінках манускрипту — вельми коштовної книги, зробленої з добре вичиненої шкіри теляти (чи корови, чи кози — обирайте по своїй кишені). У наші дні на обкладинці такого видання точно з’явилося б маркування «18+».

І це зовсім не сексуальні фантазії майстра. Він усього лише ілюстрував історію життя Александра Македонського — славетного давньогрецького полководця, який до тридцяти років завоював пів світу. За однією з легенд, його батьком був змій, на якого перетворився єгипетський бог Амон, щоб приємно провести час із царицею. Звучить, як поганий фанфік на історичну тематику, правда ж? Однак цьому існує пояснення. Знахар, маг і за сумісництвом фараон Нектанеб ІІ через проблеми в рідному Єгипті втік до Македонії, де зайнявся астрологією. Як видатний астролог він зустрічається з тамтешньою царицею Олімпіадою, дружиною Філіпа й майбутньою матір’ю Александра, переконуючи її, що вона зачне від бога сонця Амона, якого побачить уві сні. Пару магічних трюків — і Олімпіада справді «бачить» змія, а Нектанеб у цей час «розважає» зачаровану царицю. Результатом цієї ночі омани й кохання став Александр. Принаймні в цьому нас переконує давньогрецький історик під кодовим ім’ям Псевдо-Каллісфен[49]

Уся ця дивна історія викладена в надзвичайно популярному в середні віки «Романі про Александра», який завжди був проілюстрований мініатюрами, схожими на нашу — із ліжком, коханцями та драконом. На них зображена мати Александра Олімпіада, якій увижається під дією магії змій, поки з нею в місіонерській позі кохається Нектанеб. Ця мініатюра не унікальна. Усі художники, які ілюмінували манускрипти із цією історією, старанно зображували кохання цариці з «Амоном».

І це ще не найдивніша історія про секс у середньовіччі. Так само часто, як змія й Олімпіаду, ми зустрічаємо на сторінках манускриптів старозаповітного Йосифа, якого тягне до ліжка підступна дружина Потіфара (спойлер: він відмовиться!), ченців і черниць, що кохаються в різних позах, і навіть просто дерево з прутнями. Насправді сексуальних сцен у середньовічних книжках більше, ніж у сучасних. Утім що саме ми можемо з них зрозуміти, окрім неперехідної цінності місіонерської пози? Чи дізнаємося щось про сексуальне життя звичайних людей? І, зрештою, де ж той дозволений, шлюбний секс?

Де ще можна почути від людей правду про їхнє статеве життя, як не під час сповіді, коли вони мають бути особливо відвертими? Саме тому в пошуках відповідей на численні запитання я звернулася до пенітенціалів — керівництв для священників-сповідників. Ці настанови мали допомогти якнайкраще сповідати та призначати відповідні покарання за звершені гріхи. Кожний з гріхів, у якому зізнається людина, мав бути конкретизований — де, коли, як саме? І гріх хтивості (лат. luxuria) не став винятком.

Керівництва з покарань за гріхи з’являються дуже рано, ще на зорі середньовічної доби. Мабуть, вони були потрібні, як жодні інші трактати. Теологія може зачекати, а ось грішити люди не перестають ніколи. Ранньосередньовічна валлійська «Книга Давида»[50], датована першою чвертю VI століття, піднімає завісу над найчастішими плотськими гріхами. У ній згадується секс із монахинями та заміжніми жінками, тваринами, іншими чоловіками (пожиттєве покаяння), незаміжньою дівчиною чи вдовою (усього лише один рік покаяння за умови грошової компенсації чи три роки без неї) та навіть полюції, що трапляються уві сні[51]. За останні слід проспівати сім псалмів і постувати на хлібі й воді в той день, якщо тільки це сталося зумисне. Така заувага, відверто кажучи, збила мене з пантелику. Як людина може робити щось зумисно уві сні? Якщо ж ви таємно поцілували дівицю, то маєте покутувати лише три дні.

Найповнішим з ранніх керівництв уважається ірландський пенітенціал Фінніана. У ньому вже розмежовані покарання для кліриків і світських осіб — перші мають покутувати довше й важче. Окрім повторення покарань за популярні гріхи, як-от секс із дружиною чи дочкою сусіда, автор дає поради щодо статевого життя в шлюбі. Переважно, правда, щодо утримання від нього. Можна брати ручки й записувати! Не варто віддаватися коханню навіть із власною дружиною (чоловіком), якщо це вечір суботи чи неділі або якщо дружина вагітна. Також слід утримуватися від сексу протягом трьох сорокаденних періодів на рік, щоб був час «на молитву за спасіння їхніх душ»[52]. Відсутність статевого життя — необхідна частина покути за подружню зраду: на вас чекає рік без сексу, якщо ви чи ваш партнер згрішите. Як кажуть, хай там що вибрали, ви не виграєте.

У пізніших пенітенціалах ми дедалі більше спостерігаємо «темний» бік сексуальних бажань середньовічних людей, що змушувало священників накладати суворіші покарання. Так, на початку пенітенціала ісландського єпископа, майбутнього святого Торлака Торгальссона (1133–1193) одразу визначається покарання, яке варто накладати на винних у смертних гріхах: дев’ять чи десять років покаяння, що полягатиме в трьох сорокаденних постах на рік (перед Великоднем, Днем святого Михаїла (29 вересня) та Різдвом). Постувати також доведеться у відповідні дні тижня. Крім того, під час Різдвяного посту треба сто разів преклоняти коліна щодня й стільки ж промовляти «Отче наш»; у часи Великого посту й Адвенту носити лише грубий, цупкий одяг; шмагати себе пліткою чи різками п’ять разів (до першої крові) щоп’ятниці під час Великого посту та три роки бути позбавленими причастя[53].

Що ж треба було зробити, щоб дістати такий довгий список покарань, які мають тривати аж десять років? Усе просто: кохатися з людиною тієї самої статі або твариною чи зґвалтувати жінку. Натомість подружня зрада, яка трапилась один чи два рази, за умови, що про неї ніхто не дізнався й учасники не планують продовжувати заборонені стосунки, не вважалася достатнім гріхом, щоб позбавляти причастя (після сповіді). Головне, щоб шлюб не розпався, а винуватець відбув звичайне покарання за свій учинок[54] (утримання від сексу, вина та м’яса на певний час).

Найважчим сексуальним проступком уважався інцест із родичами першого чи другого ступеня споріднення. За нього на винуватця чекало чотирнадцять років виснажливих постів, позбавлення їжі, заборони їздити верхом і слухання служб, не заходячи до церкви (за винятком кількох днів на рік у найбільші свята)[55].

Отже, була тисяча й одна можливість грішно віддатися коханню. «Ангельський Доктор» Тома Аквінський у «Сумі теології» роз’яснив остаточно, який секс засуджується, указавши цього разу й заборонені пози. Після дискусії щодо мастурбації, скотолозтва та гомосексуальності (цікаво, що він згадує й про зносини між двома жінками, а не обмежується чоловіками) теолог засуджує також «недотримання природного способу злягання або через невпорядкованість, або через інші монструозні чи тваринні способи злягання» («Сума теології», Т. ІХ, питання 154). Отже, навіть із дружиною можна згрішити, якщо зайнятися коханням невчасно чи не в тій позі.

Сексуальність, як бачимо, сама по собі вже вважалася достатньо гріховною. Тим гірше було, коли вона ставала ще й «протиприродною» — саме так називають одностатеве кохання в пенітенціалах і теологічних трактатах. Можна було зустріти й інший термін — «гріх Содому й Гоморри», що відсилало читача до старозавітної історії про знищення вогнем Божественного гніву двох міст, які загрузли в гріху (не уточнюється, у якому саме). Відповідно до ранньохристиянської традиції, цим гріхом був якраз гомосексуалізм.

Що ж ми можемо прочитати про одностатеві стосунки в середньовічних джерелах?

До проблеми гомосексуальності в монастирях звертався італійський богослов, реформатор Церкви Петро Даміані (1007–1072). У трактаті з промовистою назвою «Книга Гоморри» він засуджує цей гріх «проти природи» у всіх його видах. Даміані налічує чотири його варіанти: «Хтось грішить наодинці із собою; хтось грішить руками чи між стегон інших, хтось звершує повний акт проти природи» (розділ І). Такий поділ не був винаходом теолога. Він зустрічається вже в канонах Синоду VI століття (Luci Victoriae), де кожен із цих гріхів слід було спокутувати різну кількість років: «Хто не вчинив би чоловічий злочин, подібно до содомітів [має спокутувати] чотири роки; хто між стегон — три роки; хто [згрішив] рукою іншого чи власною — два роки».

На думку Даміані, винних у цих гріхах слід було виводити за межі орденів чи не допускати туди, коли йшлося про послушника (розділи ІІ—ІІІ). Якщо спіймана на цьому людина вирізняється особливою любов’ю до молитви, веде активне релігійне життя та має бездоганну репутацію, вона може дістати відпущення свого гріха, але не повинна призначатися на жодну церковну посаду. Важко сказати, наскільки результативними були заклики теолога, однак відомо, що тодішній Папа визнав ці вимоги надто жорсткими.

Чи було місце жіночій гомосексуальності в настільки чоловічому суспільстві середньовіччя? Подібних свідчень зовсім обмаль. Так, пенітенціал 730 року, чиє авторство приписують англосаксонському ченцю Беді, призначає трирічну покуту за розпусту жінки з жінкою та семирічну (!) — за секс монахині з монахинею за допомогою «інструмента». Суворість покарання за останній гріх може бути пояснена лише одним: річ не лише в розпусті як такій, а в тому, що одна з жінок перебирає на себе «чоловічу» функцію активного партнера. Мало що сприймалося в середньовіччі настільки негативно, як інверсія соціальних (і сексуальних) ролей.

Найкраще підтвердження цього — випадок Катерини Гетцельдорфер. Документи судового процесу, що тривав над нею в 1477 році в Шпаєрі, були віднайдені та опубліковані істориком Гельмутом Паффом[56]. Вони містять свідчення кількох жінок про способи, якими звинувачувана кохалася з ними. Ельза Мутер розповідає, як Катерина прийшла до неї, доки чоловіка не було вдома, і «намагалася спокусити її та оволодіти нею по-чоловічому»[57].

На допомогу «коханню по-чоловічому», звісно, приходив «інструмент»: «Вона [Ельза] взяла його [пеніс] і відчула, наскільки він великий, у половину руки. Вона подумала, що він був схожий на ріг — звужений на кінці та ширший в основі. Вона ледь зігнала її [обвинувачену] із себе. Потім, коли вона [Ельза] розкричалася, та, хто на лаві підсудних, вистрибнула з вікна. Вона [Ельза] також каже, що коли та прийшла до неї, то показала свій пеніс і намагалася оволодіти нею й запропонувала вісім флоринів. Вона також каже, що та мочиться крізь ту штуку». Далі в документі описується те, яким чином був зроблений сам «інструмент»: «…із червоної шкіри, спереду наповнений бавовною та з дерев’яним стрижнем в основі, у якому була дірочка з пропущеною крізь неї мотузкою, щоб прив’язувати його [до стегон]».

Окрім Ельзи та інших випадкових жінок, у Катерини протягом двох років була постійна партнерка, яку жінка видавала за свою сестру. Хоча сам злочин у документах судового процесу не називається, вирок був суворий. Катерину втопили, а її коханок вигнали з міста[58].

Наявність численних обмежень і відповідних покарань за їхнє порушення натякають, що середньовічні люди були далекі від бажаної Церквою цнотливості. Окремі покарання за повторні переступи ще більше стверджують нас у цій думці. Утім це все — абстрактні роздуми. Настав час розповісти про найромантичнішу та, хай вони мене вибачать, найхтивішу пару середньовіччя — П’єра Абеляра й Елоїзу Фулбер.

Життя П’єра Абеляра (1079–1142) — гарне підтвердження того, що за кожним успішним чоловіком стоїть терпляча жінка. Правда, цього опису недостатньо, щоб пояснити шлях від викладача філософії в Сорбонні до кастрованого, але дуже впливового єретика. Ми блукали б у темряві здогадок, якби Абеляр не записав і не пояснив усе, що з ним трапилось, у творі з промовистою назвою «Історія моїх страждань»[59].

Історія П’єра Абеляра спочатку нагадувала типову розповідь із книжки «Стань успішним за п’ять кроків». Народжений у лицарській родині, юнак рано зрозумів, що філософія, а не війна — його справжнє покликання. Одинадцятирічним він починає вчитися в славетній Шартрській школі, здобуваючи знання в гігантів схоластичної теології, як-от Росцелін і Гійом де Шампо. Як і всі талановиті студенти, Абеляр вирішив виступити проти своїх учителів і заснував власну школу в Мелені. Так розпочалася його кар’єра видатного полеміста. Він переходив з одного місця на інше, вступав у конфлікти й зрештою очолив у 1113 році школу при Соборі Паризької Богоматері. Непогано для молодого, але досвідченого (йому було 34 роки) й амбітного теолога!

І тут, у зеніті слави, Абеляр зустрів Елоїзу. Вона була незвичайною сімнадцятирічною дівчиною. Позашлюбна дитина батьків з найвищої аристократії, Елоїза жила із своїм дядьком Фулбером, каноніком собору Сент-Єтьєн. Вона розмовляла латиною, грецькою та гебрейською, що було доступно далеко не всім освіченим чоловікам того часу, не кажучи вже про жінок. До того ж Елоїза отримала дозвіл навчатися вільним мистецтвам — можливість, доступну тоді виключно юнакам. Абеляр, який мав стати її вчителем, оселився в будинку Фулбера.

На П’єра Абеляра чекала стрімка церковна кар’єра, на Елоїзу, імовірно, теж, однак кохання виявилося для них привабливішим за науку. Ось що сам філософ писав про той час: «Отже, під приводом навчання ми повністю віддавалися любові, і старанність у студіях давала нам таємне усамітнення. І над розкритими книгами більше звучали слова про любов, ніж про вчення; більше було поцілунків, ніж мудрих висловів; руки частіше тяглися до грудей, ніж до книг, а очі частіше відбивали любов, ніж стежили за написаним»[60].

Їхнє кохання навіть перетворило звичну тоді в навчальних закладах практику биття учнів різками на щось схоже на «П’ятдесят відтінків сірого»: «Щоб збуджувати менше підозр, я завдавав Елоїзі ударів, але не з гнівом, а з любов’ю, не в роздратуванні, а з ніжністю, і ці удари були приємнішими за будь-який бальзам. Що далі? Охоплені пристрастю, ми не упустили ніяких любощів з додаванням і всього того незвичайного, що могло придумати кохання»[61]. Навряд Абеляр та Елоїза думали тоді про покарання з пенітенціалів чи про настанови Томи Аквінського. Їхня пристрасть стала надто палкою й почала виходити за межі кімнати для навчання. Абеляр втрачав лекторський запал. Як сам зізнавався, йому більше хотілося писати вірші про кохання, ніж поринати в таємниці філософії. Студенти Абеляра, звісно, сумували, аудиторія позіхала — усі здогадалися, що відбувається з колись блискучим ученим. Усі, окрім людини, що перебувала в епіцентрі цього кохання, — дядька Елоїзи. Він довше за інших залишався в приємному мороці незнання. Утім правда все-таки дійшла до нього. Канонік вигнав Абеляра з власного дому, але не зміг зробити того самого з думками своєї племінниці. Коханців розлучили, проте їхнє почуття лише ставало палкішим.

Згодом Елоїза зрозуміла, що вагітна, і повідомила про це Абеляра. Тоді коханець допоміг їй утекти від сорому й перевіз до своєї малої батьківщини в Пале. У 1118 році в дівчини народився хлопчик, якого назвали П’єром Астралябієм, а наш герой одразу після повернення до Парижа як чесний чоловік побрався з Елоїзою з благословення її дядька. Жити б їм і горя не знати, але молода дружина не була рада шлюбу: вона прагнула, щоб чоловік продовжив свою кар’єру філософа й теолога. Однак, будучи одруженим, Абеляр не міг розраховувати на високу посаду, тож Елоїза вирішила заперечувати факт їхнього шлюбу.

Абеляр був не проти цього, адже зовсім не прагнув родинного затишку. В «Історії моїх страждань» він пише про таку можливість майже з відразою: «Далі, хто ж, маючи намір присвятити себе богословським або філософським роздумам, може виносити плач дітей, тужливі пісні годувальниць, які їх заспокоюють, і гомін натовпу домашніх слуг і служниць? Хто в змозі терпляче дивитися на постійну неохайність маленьких дітей?»[62]. Канонік Фулбер був розлючений: сором Елоїзи виявився не прикритим шлюбом. Тоді він замислив помститися Абеляру та зруйнувати його кар’єру. Останньою краплею стала втеча Елоїзи до монастиря в Аржентеї (століття по тому Клод Моне писатиме там свої знамениті водяні лілії).

Дядько, упевнений, що Абеляр змусив його племінницю стати монахинею, надуривши всю родину, перейшов до активних дій. Він підкупив слугу П’єра та, узявши кількох спільників, пробрався вночі до його житла й оскопив філософа. Це був найбільший сором! Абеляр тепер не міг претендувати ні на що серйозне в церковній ієрархії, адже канонічне право забороняло кастратам обіймати високі пости. З туги за втраченим П’єр постригся в ченці. Те саме зробила й Елоїза.

Кар’єра Абеляра, утім, на цьому не закінчилася. Він і далі писав трактати, брав участь у дискусіях. Його навіть проголосили єретиком, а «Вступ до теології» присудили до спалення на соборі в Суассоні в 1121 році. У 1125-му Абеляр збудував каплицю, названу Параклетом (гр. «утішитель», одне з імен Святого Духа), де викладав охочим учитися в нього юнакам. Ті тягнулися до філософа та його каплиці посеред Шампані, як вівці до пастиря.

У 1129 році Елоїза знову стала близькою Абеляру — тепер уже як монахиня. Абат Сугерій (його ім’я пов’язують із поширенням готичного стилю у Франції) виселив черниць із Аржантея. Елоїза, яка стала абатисою, забрала своїх підопічних і заснувала спільноту Параклет на чолі з Абеляром. Вважається, що листи одне одному Абеляр та Елоїза писали якраз тоді.

П’єр Абеляр залишався бійцем до останнього. За рік до смерті, у 1141 році філософа навіть відлучили від церкви за єресь, у якій його звинувачував могутній супротивник Бернард Клервоський. Урятувати Абеляра від вироку Папи Інокентія ІІ зміг інший впливовий теолог, абат Клюні Петро Достоповажний (1092–1157). Він же допоміг Астралябію стати каноніком у Нанті. Петро переконав не дуже здорового Абеляра залишитися в одному з монастирів, що перебував під егідою Клюнійського абатства. Філософ, виснажений переслідуваннями, погодився. Петро Достоповажний зробив ще один героїчний учинок — примирив Абеляра з Бернардом Клервоським і Папою Римським.

П’єр Абеляр помер 21 квітня 1142 року в монастирі Сен-Марсель-сюр-Сон. Елоїза пережила його на 22 роки. Їхні останки були спочатку об’єднані в Параклеті, а потім, у 1817-му, поховані на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. Там ви можете відвідати вічних закоханих і сьогодні.

Закінчити цю розповідь хотілося б словами Елоїзи, яка, на відміну від Абеляра, не могла зануритися з головою в роботу, забувши про втрачені фізичні радощі: «І справді, любовні насолоди, яким ми обоє однаково віддавалися, були тоді для мене настільки приємні, що не можуть ні втратити принадність, ні хоч скільки-небудь згладитися з моєї пам’яті. Куди б не звернулася я, вони всюди з’являються перед моїми очима та збуджують у мені бажання. Навіть уві сні не щадять мене ці мрії. Навіть під час урочистого богослужіння, коли молитва повинна бути особливо чистою, грішні видіння цих насолод до такої міри опановують моєю нещасною душею, що я більше віддаюся цим мерзотам, ніж молитві. І замість того, щоб журитися про скоєне, я частіше зітхаю про те, що не здійснилося. Не тільки те, що ми з тобою робили, а й навіть місця і хвилини наших діянь нарівні з твоїм образом так глибоко закарбувалися в моїй душі, що я ніби знову переживаю все це і навіть уві сні не маю спокою від цих спогадів»[63].

Хтось може сказати, що любов П’єра Абеляра та Елоїзи стала безсмертною тільки тому, що вони не пізнали подружнього життя. Хоча шлюб у середньовіччі й був єдиним легальним способом для чоловіка та жінки віддаватися радощам кохання, його престиж у добу куртуазної любові виявився невисоким. Причина одна — жіноцтво! Можливо, у це важко повірити, але середньовіччя, яке породило культ Прекрасної Дами, страждало на мізогінію, тобто жінконенависництво.

Жінки вважалися слабкими, дурними, схильними до гріха значно більше за чоловіків; їм не можна було вірити. На сторінках книжок чи у творах мистецтва вони з’являються як спокусниці чи зрадливі дружини, вражені пихою, жадібністю та іншими смертними гріхами, у які втягують нещасних чоловіків. Віднайти першоджерело негативного образу жінок нескладно. Це Біблія, у якій тоді переважно черпали життєву мудрість. Спочатку, ще в Старому Заповіті, Єва спокушає чоловіка плодом з Дерева пізнання: Змій умовив її, а не Адама (стійкішого, як вважали середньовічні богослови). Отже, саме жінка стала причиною первородного гріха та вигнання перших людей з раю. Вона прирекла людство на загибель, завадити якій зміг лише Богочоловік — Христос. Як бачимо, чоловікові довелося виправляти жіночі хиби. Утім провина Єви — то не єдина проблема.

Учення Христа було революційним і мало підвищити статус жінок, адже останні відіграють у Новому Заповіті здебільшого позитивну роль (головне — не згадувати про Саломею та голову Йоана Хрестителя на блюді). Марія була матір’ю Христа, Марія Магдалина омивала Його ноги сльозами, змащувала миром і стала першим свідком Воскресіння. Апостоли, які ходили з Ісусом, може, і не були настільки прогресивними, як їхній Учитель, але все-таки виявилися толерантнішими за пересічних євреїв. Проте тут у жінок з’явився новий супротивник — святий Павло (колишній Савло, переслідувач християн). Саме його послання містять такі популярні в певних колах ідеї: «Жінки ж, як у всіх церквах святих, нехай мовчать, їм бо не дозволено говорити; нехай будуть у покорі, як і закон говорить. Коли хочуть чогось навчитися, хай спитають удома своїх чоловіків: бо непристойно в церкві жінці говорити» (1 Кор 14:33–35); «Жінка нехай учиться мовчки, в повній покорі. Навчати жінці я не дозволяю, ані коверзувати чоловіком, — їй бути тихомирною! Адам бо спершу був створений, а Єва потім. І Адам не був зведений, жінка ж, зведена, завинила» (1 Тим 2:11–14).

Хай як сумно, та саме ідеї святого Павла, а не Христа визначили жіночу долю на весь середньовічний період. Жінок вилучили з літургії, науки, освіти, і це ще не все. Від того самого апостола Павла бере початок і сумнівна репутація шлюбу: «А зв’язаний ти з жінкою? Не шукай розв’язатись. Розв’язаний від жінки? Не шукай жінки. Однак коли оженишся, ти не згрішив; і коли дівчина виходить заміж, не грішить, але такі зазнають тілесного горя, — мені ж вас жалко» (1 Кор 7:27–28). Після цього «оптимістичного» прогнозу, святий Павло додає ще рядки, що лягли в основу целібату (безшлюбності) усього католицького кліру та сформували ідеал чернечого життя: «Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений. Так само й жінка незаміжня, і дівиця клопочеться про Господні справи, щоб бути святою і тілом, і духом, а заміжня клопочеться про справи цього світу, як догодити чоловікові» (1 Кор 7:32–34).

Суворі, безапеляційні слова апостола Павла визначили долю багатьох жінок і чоловіків: краще залишатися без шлюбу, але якщо зовсім не можете утриматися від плотських радощів, тоді ліпше одружуйтеся, щоб не грішити ще гірше. Отже, шлюб — це не найкраще рішення, та бувають речі й гірші за нього — секс поза ним, наприклад. Ті ж, хто має піклуватися про Господнє (священники, ченці, монахині), повинні відмовитися від подружнього життя та будь-яких інших непристойних стосунків.

Так само впливовими виявилися й судження апостола Павла про «тілесні муки» шлюбу, які, звісно, відчувають чоловіки, а не ці брехливі спокусниці-жінки, спадкоємиці Єви. Не дивно, що найромантичніше кохання середньовіччя, оспіване трубадурами, — позашлюбне. На нього страждають неодружені чоловіки-лицарі, зітхаючи біля дружини свого суверена. Неможлива любов і до того ж без наслідків, безперечно, стане вічною на відміну від реальних почуттів у шлюбі.

Що ж залишається тим, хто таки потрапив у пастку шлюбу? «Радощі», на які чоловіки обертають знущання своїх дружин. Саме про них читаємо в характерному для мізогінного середньовіччя творі «П’ятнадцять радощів шлюбу» (прибл. 1400). Про автора достеменно нічого не відомо, тож історикам доводиться бавитись у Шерлока Голмса, будуючи припущення на зернятках правди, захованих у тексті. Спочатку автор каже, що має великі зобов’язання за межами шлюбу. Також у передньому слові читаємо, що він створив цю книжку, наслідуючи молитви-медитації про п’ятнадцять радощів Богоматері — так само розважаючи, але вже над подружнім життям[64]. Це наштовхнуло дослідників на думку, що автор був кліриком, вільним від шлюбу, і водночас багато знав про нього завдяки вислуховуванню сповідей.

Інша версія — автор був юристом, тож добре знався на процедурі розлучення (справі для середньовіччя далеко не банальній) і банкрутства. Імовірно, так він міг познайомитися зі шлюбними проблемами, адже юристам, як і лікарям чи священникам, доводиться вислуховувати найменші подробиці приватного життя, у якому щось пішло не так.

Як пояснює автор у вступі, його мета не віднадити неодружених від шлюбу, а лише попередити про те, що на них чекає: «Можливо, декотрі з них пошкодують про своє рішення [одружитися], коли стане вже занадто пізно, отже, вони назавжди залишаться із цими радощами, до кінця їхніх жалюгідних днів»[65]. Перераховувати всі «радощі» настільки ж методично, як це робить письменник, немає сенсу: коли читаєш його «медитації» над важкою чоловічою долею в шлюбі, то бачиш, що кпини автора мають кілька основних тем, до яких він повертається майже в кожному розділі.

Перша тема — фінансові втрати, яких неминуче зазнає той, хто вирішив зламати своє життя й одружитися. Уже в першій «радості» автор змальовує картину фінансового краху, до якого призводить спосіб життя дружини, що прагне відвідувати бенкети та весілля, зодягнена в найгарніші сукні та прикрашена коштовностями. Чоловік погоджується, витрачає більше, ніж має, сповзаючи в боргову яму. Кредитори в якийсь момент втрачають терпіння й відсуджують усе майно (і це ще добре, коли не накладають більших покарань). Поки чоловік борсається, щоб якось залишитися на плаву, дружина лише проливає сльози над своєю долею, «не думаючи про роль, яку сама відіграла в цьому, про сукні та дорогоцінності, яких вона жадала»[66] замість того, щоб зоставатися вдома.

Друга тема, нерозривно пов’язана з першою, — жіночі примхи, безглузді й нещадні. Як засвідчує автор у третій «радості», коли молоде подружжя наситилось одне одним, пізнавши всі можливі види любощів, дружина вагітніє (інколи не від чоловіка). Такий стан робить її перебірливою в їжі (про це докладніше можете прочитати у відповідному розділі цієї книжки). Вона змушує нещасного чоловіка ганятися день і ніч за різними делікатесами, які нарешті її звабили б[67]. Утім це ще добре, коли причина поведінки зрозуміла. У шостому розділі читаємо про іншого нещасного, який ніяк не може добитися від дружини відповіді на просте запитання, старе, як світ: «Що не так?». Та, як водиться, відповідає: «Усе гаразд», але по ній видно, що це брехня, і обідати жінка до нього не прийде[68]. «Чим більше він намагається підняти їй настрій, тим засмученішою вона стає, щоб ще сильніше дошкулити йому»[69].

Третя тема — жіноча невірність. До одного з її проявів (зрада як наслідок різниці у віці) я звернуся трохи згодом, зупинившись тут лише на звичайному перелюбі, до якого веде жіноча хтивість. Автор розповідає в останній (але не за значенням!) «радості» про дружину, що віддається земним насолодам без зайвих сумнівів. Одного разу її чоловік бачить, як коханець заходить у будинок, щойно господар вийшов звідти. Він повертається, щоб застати дружину «на гарячому», і бачить, як ті обіймаються. Жінка починає вмовляти чоловіка не робити чогось такого, про що той «потім пошкодує»[70], поки коханець збирає речі й швиденько тікає. Господар намагається його зловити, однак губить і з пустими руками повертається додому, де збирається щось таки зробити з невірною дружиною. Остання тікає до матері (чи сестри), де розповідає печальну історію про чоловіка, який увірвався до неї в кімнату, поки жінка спокійно спілкувалася з юнаком, що потрапив до неї випадково (чи якусь подібну, далеку від правди)[71]. Зрештою все місто знатиме, яка вона цнотлива і який він жорстокий. Найсумніше, підсумовує автор, «що хай там як дружина до чоловіка ставиться, вона його вже ніколи не полюбить»[72], а він «жалюгідно скінчить свої дні»[73].

Отже, хоч автор і переконує, що не має на меті віднадити когось від вирішального кроку, він робить усе можливе, щоб навіть найприємніші сторони шлюбу, як-от фізична насолода чи народження дітей, обернути на джерело скорбот. Секс приїдається, гроші зникають і не повертаються, діти кричать і не дають спати, дружина зраджує чи помирає молодою — «радощі» не скінчаються, виснажуючи чоловіка та заганяючи його в могилу.

Звісно, гіпербола — одна з основних стилістичних фігур, яких потребує сатира, тому не варто вірити, що середньовічний шлюб не давав радості обом партнерам. Проте це нагадувало тернистий шлях, сповнений небезпек, однією з яких була (і залишається на сьогодні, хіба ні?) фінансова залежність.

Укласти шлюб у добу середньовіччя було простіше (і дешевше), ніж зараз. Вистачило б сказати заповітні слова: «Я беру тебе за свого законного чоловіка/свою законну дружину», бажано при свідках — і все. Тепер ви разом у щасті та недолі, доки смерть не звільнить від цієї непростої ноші. Церква й священник при цьому були зовсім не обов’язковими. Лише в пізньому середньовіччі ми бачимо, як зростає їхня роль у визнанні законності подружнього зв’язку[74]. Шлюб поступово стає подібним до інших таїнств Церкви, які має уділяти священник, хоча навіть у XVI столітті одружувалися не в самому храмі, а на його порозі (у притворі). Достатньо поглянути на гравюру «Селянський ярмарок» Ганса Зебальда Бегама (1535, Британський музей), щоб у цьому переконатися.

Це не означає, що будь-хто міг одружитися будь з ким на свій вибір. Як канонічне, так і звичаєве право накладало низку обмежень, за якими, утім, стояли раціональні міркування. Заклав підвалини християнського шлюбу Папа Олександр ІІІ. Побратися за його правилами було нескладно, усе зводилося до трьох вимог:

1. Теперішня згода (sponsalia de presenti, я беру тебе за дружину/чоловіка), надана вільно чоловіком і жінкою, здатними вступати в подружжя, створює дійсний шлюб, нерозривний протягом спільного життя сторін договору, окрім надзвичайних обставин.

2. Майбутня згода (sponsalia de futuro, я обіцяю взяти тебе за дружину/чоловіка), надана вільно чоловіком і жінкою, здатними вступати в подружжя, створює дійсний нерозривний шлюб, якщо супроводжується статевим актом між сторонами.

3. Будь-який християнин міг одружитися з будь-якою християнкою, якщо обоє досягли мінімального віку згоди (семи років у разі майбутньої згоди; чотирнадцяти для чоловіка й дванадцяти для жінки в разі теперішньої згоди), за умови, що жоден з них не був раніше одружений з кимось іншим, хто ще живий на момент цього шлюбу; якщо жоден з них не належав до чернечого ордену або не дав урочистої обітниці цнотливості; якщо сторони не були занадто близькими родичами одне одному[75].

Шлюб обов’язково мав укладатися за згодою обох сторін. Добровільність зв’язку робила його легітимним. Може здаватися, що вкрай обмежених у правах середньовічних жінок змушували погоджуватися на шлюб із чоловіками, яких їм вибирала рідня, проте не все було так просто. Резонансна справа «Медефельд проти Сендкрофта», яка потрапила до Королівського суду Англії в 1286 році, доводить, що жінка могла відмовитися від нареченого, не милого її серцю. Обставини цієї справи прості: Джеффрі Сендкрофт умовився щодо шлюбу з Мері де Медефельд, тобто вони уклали майбутню згоду — sponsalia de futuro). Коли чоловік забажав перейти до активних дій (для укладення шлюбу потрібно його консумувати), Мері раптово передумала виходити за нього заміж. Джеффрі звернувся з позовом до церковного суду, вимагаючи визнати непокірну дівчину його законною дружиною[76]. Суд задовольнив цей позов, утім Мері так і не погодилась перебратися до нелюбого чоловіка. Вона подала позов до іншого суду, щоб скасувати рішення про їхній шлюб.

Що ж зробив Джеффрі? Порадився з парафіяльним священником! Той підказав просто викрасти Мері й навіть позичив для цього свого коня, бо, бачте, її поведінка видалася їм нерозумною. Горе-наречений узяв двох друзів і поїхав до дівчини. Та була в гаю біля свого дому. Коли Мері зрозуміла, що відбувається, то вчепилася в деревце глоду. Чоловіки спромоглися віддерти її від нього (для дівчини це закінчилося численними подряпинами) та, перекинувши через коня (їхати верхи вона відмовилася), привезти до будинку одруженого брата Джеффрі. Там «молодят» замкнули на п’ять днів у кімнаті з ліжком, уважаючи, вочевидь, що Мері змириться. Даремно вони на це сподівалися. Щоразу, як Джеффрі доторкався до неї, дівчина кричала. Зрештою його родичі порадили відмовитися від спроб консумувати шлюб і від Мері теж. Дівчину випустили, змусивши підписати відмову від будь-яких позовів проти Сендкрофтів за викрадення. Мері погодилася на це й вийшла на волю. Перше, що вона зробила, — подала позов до Королівського суду. Дівчина добре знала, що відповідно до звичаєвого права жодні заяви, підписані під час таких ув’язнень, не мають юридичної сили[77]. За заподіяну моральну шкоду вона вимагала сто фунтів — суму, завелику для родини колишнього нареченого, про що він мав би подумати до викрадення. Якби дівчина програла свою апеляцію, то Сендкрофт виплачував би цю суму самому собі як її чоловікові, але цього не сталося. Вочевидь Мері визнали незаміжньою[78]. Залишається сподіватися, що сто фунтів були таки сплачені й відбили в Сендкрофта бажання викрадати наречених.

Отже, ми бачимо, що жінка в середньовіччі не була настільки безправною, як могло здаватися. Із цієї історії також можна зробити висновок, що словесної згоди між нареченими вистачало для визнання їх чоловіком і дружиною навіть у суді. Утім подружньому життю передували ще й інші домовленості — наприклад, щодо посагу. Родина нареченої зазвичай віддавала або певну частину свого рухомого майна (давати за дівчиною корів чи биків було нормою в сільській місцевості), або грошей (гарний варіант для містян), або землі. Останній подарунок, звісно, був найціннішим у феодальну добу. Родина нареченого не лише приймала дари. Як свідчать записи судів, вона також виступала дарувальницею майна майбутній сім’ї.

На цьому етапі теж слід було поводитися обережно, адже траплялося чимало охочих провернути оборудку й стати багатшими, уникаючи шлюбних обов’язків. Історик Роберт Палмер розшукав такий випадок в архівах Королівського суду Англії. Справа Насток — Ладгейл демонструє, що хай як чоловік цього бажав, але посаг дружини — то не його власність, коли щось піде не так. У 1276 році Едмунд де Насток вирішив одружитися з Елізабет де Ладгейл. Усе було б добре, але молоді прагнули покращити свою фінансову ситуацію[79]. Вони таємно одружилися, і з чистим серцем Насток почав шукати заможнішу наречену. І таки знайшов! Він почав перемовини з Річардом де Броком про шлюб із його дочкою Агнес. Едмунд ще до одруження в 1277-му отримав за дівчину посаг на шістдесят фунтів — коней, биків, корів з телятами, овечок з ягнятами, хатнє начиння, одяг, жито, пшеницю тощо. Усе це чоловік забрав до свого будинку в Ессексі, сказавши, ніби привіз додому власне майно. Після цього Насток одружився з Агнес.

Тут настала черга вступити в гру Елізабет де Ладгейл. Вона подала позов на Настока, щоб церковний суд «повернув» їй чоловіка, анулювавши шлюб з Агнес. Позов задовольнили. Насток, незважаючи на розлучення, не віддав посагу Агнес. Вона, вочевидь, зрозуміла, що її колишній чоловік веде брудну гру, і в 1290 році подала на нього позов у Королівський суд[80]. Спочатку Насток наполягав, що посаг має бути поділений порівну між ним та Агнес. Коли ж це не спрацювало, став переконувати, що те майно було йому передано зовсім не як посаг, отже, воно не має ділитися чи в інший спосіб передаватися колишній дружині. Насток навіть запропонував, щоб його клятву на знак правдивості цих слів підтвердило одинадцять чоловіків. У суду всі ці пропозиції викликали обґрунтовані сумніви, адже зрештою знайшлися ті, хто бачив, що майно передали як посаг. Насток програв. Він мав повернути Агнес 66 фунтів за посаг і 16 фунтів, як ми зараз сказали б, за компенсацію моральної шкоди[81].

Як бачимо, якщо подружжя не дотримувалося бодай однієї з умов укладення шлюбу, він анулювався. Це не розлучення в сучасному сенсі, а констатація, що шлюб узагалі не відбувся. У справі Насток — Ладгейл чоловік уже був одружений (sponsalia de presenti), тож його майбутня згода з Агнес виявилася недійсною. Дівчина своєю чергою могла спокійно вийти заміж удруге в разі такого «розлучення» (divortium a vinculo matrimonii). Так само недійсною була угода про укладення шлюбу в майбутньому, якщо консумація не відбулася й пара не має сексуальних стосунків, не кажучи вже про виявлення надто близької кровної спорідненості (інцесту).

Жінка також могла запросити ануляції шлюбу, якщо чоловік виявився імпотентом і не попередив її про це до укладення подружнього союзу). Так, 23 березня 1385 року паризький суд визнав недійсним шлюб Жанни ля Удурон де Ланьї-сюр-Марн і Жана Карре через чоловікову «холодність, неспроможність, імпотенцію»[82]. Скарга дружини ґрунтувалася на таких пунктах: 1) звіт трьох магістрів медицини та Мішеля де Пісіс, «нашого хірурга під присягою», які відвідали чоловіка та засвідчили, що він не може займатися сексом із жінкою; 2) клятва Жанни, яка заприсягнулася, що він імпотент і що вона намагалася зайнятися з ним сексом; 3) клятви шести чоловіків з Ланьї, які присягнули на Євангелії, що вірять клятві позивачки й що ніколи не чули, щоб Жан пізнав якусь жінку. У результаті Жанна дістала право вийти заміж ще раз і сплатила шість су за судові витрати[83].

Отже, навіть з безнадійної на перший погляд ситуації існував легальний вихід. Утім не всі законні та «нормальні» шлюби були вдалими. Цьому на заваді часто ставала нерівність подружжя, зокрема вікова.

У популярній культурі склалось уявлення, що в минулому нерівний шлюб був звичною справою — наприклад, дівчину з бідної, однак аристократичної родини віддавали за заможного, але старого кавалера. Насправді в середньовіччі дотримувалися переконання, що гарантія щасливого шлюбу — це рівність молодят за віком і соціальним статусом. Порушення цього загрожує різними проблемами в їхньому подальшому житті. Недаремно автор згаданих раніше «П’ятнадцяти радощів шлюбу» розпочинає п’яту «радість» такими словами: «Можливо, дружина знатніша чи молодша за нього, і це вже дві обставини проти чоловіка, немає бо надійнішого способу зруйнувати своє життя, ніж потрапити в ці дві пастки; ситуації, противні й природі, і розуму»[84].

Якими ж проблемами загрожує нерівність у подружжі? Дружина, як переконує автор «П’ятнадцяти радощів шлюбу», постійно нагадуватиме своєму чоловікові про неземне щастя, яке той дістав у її особі. Щоб утримувати це «щастя», він витратить силу-силенну грошей, не кажучи вже про постійне піклування та вдячність, що має сяяти в його очах. Інша потенційна загроза — подружня зрада. Щоб задовольнити молоду дружину, чоловік має докласти чималих зусиль, яких після досягнення певного віку вже може не мати.

Чи зупиняли молодих душею, але не тілом чоловіків такі загрози від одруження на гарненьких дівчатах? Усе передбачувано: якщо й стримували, то далеко не завжди, адже значна частина середньовічної сатири обертається навколо теми рогоносців. Вони улюблені герої французьких фабліо, німецьких шванків чи італійських фацецій — невеличких оповідань здебільшого на непристойні та/чи антиклерикальні теми. Це була література, розрахована на найширші кола читачів і слухачів, які, незважаючи на свою релігійність та інші чесноти, утомлювалися бути хорошими й з радістю розважалися походеньками хтивих ченців, невірних дружин і дурних чоловіків із цих гумористичних оповідок.

Так, у фабліо Марії Французької (ХІІ століття) немолодого селянина обманює кмітлива дружина. Одного разу він зазирнув у спальню й угледів, як його жінка розважається з незнайомим чоловіком. «О, що я побачив!» — заголосив селянин[85]. Дружина почала розпитувати з удаваним співчуттям, що ж такого жахливого йому привиділося. Чоловік пояснює, як побачив її в обіймах іншого. Можна було б очікувати, як жінка почне виправдовуватися чи просити вибачення, але ж ні! Вона стала переконувати селянина, що очі його обманюють і не варто їм довіряти. Щоб довести, наскільки все не так, як здається, дружина підвела чоловіка до діжки з водою, попросила зазирнути туди й сказати, що він бачить. Той слухняно відповів, що самого себе. На це жінка заперечила: «І все-таки тебе в тій діжці немає»[86], тож, мовляв, не варто вірити побаченому.

Рогоносців (особливо старих) можна було зустріти й на сторінках творів найвідоміших середньовічних і ренесансних письменників — у «Декамероні» (1353) Джованні Боккаччо, «Кентерберійських оповідях»[88] (1387–1400) Джеффрі Чосера чи в «Кораблі дурнів»[89] (1494) Себастіана Бранта.

Архетипний образ старого чоловіка, який забажав одружитися з молодою та гарною, хай і бідною, дівчиною, зобразив Джеффрі Чосер в «Оповіді купця». Головні герої мають украй промовисті імена Януарій і Майя, які вказують, що чоловік переживає «зиму» своїх літ, поки дівчина ще перебуває у «весні».

Не варто думати, що ніхто не намагався зупинити Януарія в його не дуже розумному задумі. Юстин, якому чоловік розповів про свої шлюбні мрії, намагався застерегти його: «Можливо, вона стане вашим чистилищем! Вона може бути знаряддям Божим і Божим бичем»[90]. Утім це було даремно. Януарій надто захопився мріями про земний рай, який подарує йому дружина, і не дослухався до застереження.

Чоловік одружився з Майєю та почав віддаватися насолодам плоті. Чосер змальовує не надто приємну картину цих «союзів»: Януарій у нічній сорочці та ковпаку шкрябає під час поцілунків ніжне обличчя дружини щетиною, виливає на неї потік непристойностей, годинами «грає» (як він сам це називає) і, втомлений своїми подвигами, хропе уві сні. Про відчуття Майї від цих сексуальних стосунків ми знаємо мало, але достатньо одного промовистого факту, щоб це зрозуміти. Дівчина закохується в Даміана, зброєносця Януарія, за перших же відвідин його під час хвороби. Недуга юнака має зрозуміле походження: він закохався в Майю, коли побачив її на шлюбному бенкеті.

Закохані починають обмінюватися листами, які миттю зціляють Даміана. Януарій нічого не знає про це, і далі віддаючись насолодам із Майєю не тільки в домі, а й у саду. Проте не завжди доля буде сприятливою для старигана: Раптово в нього стається удар, і він сліпне. Утративши зір, Януарій усвідомлює свою немічність і починає відчувати страшні ревнощі: нікуди не пускає дружину саму, що засмучує її та закоханого в неї Даміана. Утім любов робить людей якщо не розумнішими, то принаймні хитрішими. Майя передає Даміану відбиток ключа від саду на воску, щоб той зробив повноцінний дублікат.

Одного разу, коли Януарій забажав прогулятися з дружиною в саду, Майя попередила Даміана, щоб той теж прийшов туди й виліз на грушу. Коли подружжя йшло повз це дерево, дівчина «неочікувано» забажала груш і попрохала Януарія допомогти їй забратися нагору. Щойно Майя залізла на грушу, Даміан підняв сорочку й увійшов у неї[91] (тут Купець просить вибачення за прямоту висловлювання). Раптом стається диво: Януарій прозріває та бачить, як зброєносець кохається з його дружиною! Старий починає бідкатися, але Майя не втрачає глузду. Вона переконує чоловіка, що боролася з Даміаном, адже лише так могла повернути зір своєму Януарію. Секс ж йому лише привидівся, бо після періоду сліпоти він ще погано бачить. Стариган дає себе переконати й приймає зрадливу дружину з розкритими обіймами. На цьому оповідь Купця завершується, а історія зрад Майї, як розуміє читач, навряд. Чоловіки інколи раді обманюватися. Тут важко не помітити подібності із фабліо Марії Французької — улюблені сюжети знову поверталися до своїх читачів.

Якщо зазвичай жіноча зрада засуджується, то в шлюбі з великою різницею у віці — аж ніяк. Винним постає літній чоловік, який усупереч природі вирішує одружитися з молодою. У такому разі їй нічого більше не залишається, як знайти собі гарного зброєносця.

Відчуваю, що змальована вище картина середньовічного шлюбу здається надто похмурою. І реалії, зафіксовані в біографіях, листах чи судових протоколах, і його образ у середньовічній літературі не дозволяє сподіватися на краще. Якщо кохання, то нещасливе (як у Абеляра та Елоїзи), а якщо шлюб, то або з корисливою метою, або між нерівними, що веде до зради й невдоволення з обох сторін. Невже немає хоч одного обнадійливого прикладу, де дружина вірна чоловікові й усе закінчується добре?

Що ж, варто розповісти кілька позитивних (принаймні майже таких) історій. Перша, літературна та вкрай популярна — про терплячу Грізельду. Спочатку вона з’являється в «Декамероні» Джованні Боккаччо (десята оповідка десятого дня), після чого починає своє «паломництво» іншими творами — «Кентерберійськими оповідями» Чосера, «Книгою про Град Жіночий» Христини Пізанської, «Господарем» невідомого паризького містянина тощо. Ба більше, навіть існує живописний цикл кінця XV століття з трьох картин умбрійського майстра, присвячений Грізельді (Національна галерея, Лондон).

Історія Грізельди вкрай щемлива. На бідній дівчині нешляхетного походження одружується Гвальтьєрі, маркіз Салуцький. Можна вважати, що їй пощастило — Попелюшка стає дружиною принца! Насправді їхнє подружнє життя було далеким від райдужного, бо чоловік вирішив випробувати покірність Грізельди. Коли в них народилися дівчинка й хлопчик, Гвальтьєрі сказав жінці, що їх треба вбити. Вона мовчки погодилась і віддала дітей. Звісно, маркіз не позбавив сина й дочку життя, а відіслав учитися в Болонью. Після цього він публічно оголошує, що розлучається з Грізельдою і навіть уже отримав спеціальний дозвіл від Папи Римського. Жінка знову не заперечує та повертається жити до батька. Зрештою, Гвальтьєрі каже, що одружується знову й колишня дружина має прислужувати йому на весільному бенкеті. Грізельда погоджується й із цим, зауваживши лише, що сподівається на більшу ніжність чоловіка до нової дружини, бо, мовляв, лише вона може зносити такі жорстокі речі. На це Гвальтьєрі відповідає, що нова «дружина» — то насправді їхня доросла дочка, а її брат — відповідно син. Після цього маркіз повертає Грізельду до свого палацу як законну дружину й матір їхніх дітей. Звісно, вони живуть довго й щасливо[92].

Сьогоднішні терапевти можуть немало розповісти нам про психічні розлади, притаманні головним героям цієї історії, але в середньовіччі Грізельда вважалася взірцем для всіх жінок. Саме такої покірності очікували чоловіки від майбутніх дружин. Хочеться сподіватися, що дожидали марно.

Друга історія королівська. Існує думка, що діти монархів не могли одружуватися за власним бажанням, а виключно з державних інтересів. Здебільшого так і було. Тим цікавіші винятки із цієї сумної статистики, як-от англійський король Едвард І Довгоногий (1239–1307) і його дружина Елеонора Кастильська (1241–1290). Вони, побравшись у віці п’ятнадцяти й тринадцяти років відповідно (він тоді був лише принцем), уже не розлучалися до її смерті.

За 36 років шлюбу Елеонора народила королю шістнадцять дітей, але була для чоловіка не тільки матір’ю спадкоємців. Едвард радився з нею, ухвалюючи важливі рішення. Елеонора супроводжувала його й у походах. У 1270 році вона відправилася з чоловіком у хрестовий похід, і в травні 1271-го в Акрі (сучасне Акко) народила дівчинку, названу Джоанна Аккська. Елеонора була поряд з його ліжком, коли в Акрі він був поранений у 1272 році отруєним кинджалом. Хірург відрізав уражену плоть, і Едвард одужав.

З Акри подружжя поїхало до Гасконі, де в 1273-му народився їхній син Альфонсо. Там вони дізналися про смерть батька Едварда, англійського короля Генріха ІІІ. Після цього повернулися до Англії. Едварда коронували 19 серпня 1274 року. Навіть ставши королевою, Елеонора не полишила чоловіка, і далі народжуючи дітей під час військових походів. Наступного разу це трапилося 25 квітня 1284 року, коли їй довелося народжувати сина (майбутнього Едварда ІІ) у недобудованому замку Карнарвон, бо король провадив воєнні кампанії у Вельсі.

Цей шлюб — той рідкісний випадок, коли допитливим історикам не вдалося відшукати в біографії короля слідів жодної коханки, не кажучи вже про позашлюбних дітей. У житті Едварда було місце лише для однієї жінки. Коли ж Елеонора померла, то дев’ять років він носив траур за своєю королевою. У пам’ять про неї Едвард побудував дванадцять кам’яних хрестів — щедро оздоблених пам’яток, які позначали місця «спочинку» її тіла на шляху до Вестмінстерського абатства, де Елеонору поховано. Спорудження хрестів тривало з 1291-го по 1295-й. Останній з них, поставлений на одному із центральних перехресть Лондона, дав назву цій місцевості — Чарінг-Кросс, яка до сьогодні присутня в міській топографії.

Щасливим, хоч і не таким довгим, був союз однієї з найвідоміших жінок середньовіччя Христини Пізанської (1364–1430) та нотаріуса Етьєна дю Кастеля (1354–1390). Цікаво, що статус «першої феміністської письменниці» зовсім не завадив її сімейному щастю. До того ж своєю творчістю Христина намагалася не тільки вщент зруйнувати образ нещасного життя чоловіків у шлюбі, а й захистити честь жіноцтва від нападок письменників-чоловіків.

Христина народилася 1364 року у Венеції, де її батько був придворним астрологом і лікарем. За чотири роки на запрошення Карла V Французького родина переїздить до Парижа, де дівчина здобуває унікальну як для середньовічної жінки освіту та отримує доступ до однієї з найкращих бібліотек. Там вона багато читає як античних класиків, так і Петрарку й Боккаччо. Останній надихнув її працею «Про славних жінок»[93] на «Книгу про Град Жіночий».

Христина вийшла заміж у п’ятнадцять років за нотаріуса та королівського секретаря Етьєна дю Кастеля. Він мав не менш унікальну освіту й ерудицію, ніж його дружина. Імовірно, саме інтелектуальна рівність і близькість стали запорукою щастя та кохання в цьому союзі. Однак уже в 1390 році Христина залишилася вдовою з трьома дітьми — чоловік помер від чуми. Щоб заробити на життя, вона починає писати балади, чим привертає увагу потенційних покровителів і покровительок, серед яких — Ізабелла Баварська, Марія та Жан Беррійські, Філіпп ІІ Сміливий. Для них виготовлялися персональні копії бажаних творів — Христина писала для кожного відповідний пролог. Вона працюватиме до самої смерті в монастирі Пуассі. Не дивно, що саме такою, завжди за роботою, її бачили та зображали всі мініатюристи.

Найвідоміший твір Христини Пізанської — «Книга про Град Жіночий». Це трактат-відповідь на жінконенависницькі пасажі середньовічної літератури, зокрема другу частину «Роману про Троянду». Христина пише, що їй стало сумно й соромно під час читання «Стогону Матеола» (кінець ХІІІ століття), де поет описує, яким жалюгідним стає життя чоловіків після весілля. Саме тоді авторці з’явилися три чесноти — Розум, Праведність і Справедливість / Правосуддя. Під їхнім керівництвом вона починає будувати «місто», кожна цеглинка якого — одна з видатних жінок античності, Старого та Нового Заповітів або середньовіччя.

Легко побачити, чим відрізнялися «ідеальний» шлюб літературної Грізельди та реальні щасливі союзи середньовіччя. У Боккаччо жінка в усьому підкорювалася своєму чоловікові, а в реальності ж, щоб стати справжньою power couple, подружжя мало бути рівним. Щастя в шлюбі наставало тоді, коли чоловік і дружина спілкувались і діяли як партнери.