Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

ВСТУП ТЕМНЕ ЧИ СВІТЛЕ? Що таке середньовіччя та як його зрозуміти

«Nomen atque omen[1]», — казав персонаж комедії Плавта «Перс». Щодо середніх віків це твердження також справедливе. У людини десь на підсвідомому рівні закладене бажання ділити власне життя й історію загалом на періоди, щоб віднайти сенс у хаосі пережитого, побачити логіку за випадковостями. Так і італійський гуманіст Франческо Петрарка (1304–1374), відомий своїм коханням до Лаури, назвав добу, що настала після падіння Західної Римської імперії в 476 році, «темними віками» («saeculum obscurum»), розширивши потім цей термін на весь час, до Данте й себе. Він назвав їх так передусім через стан літератури. Занепад класичної латини турбував Петрарку значно більше, ніж загальна якість тодішнього життя.

Інший гуманіст Флавіо Бйондо теж міркував, як Петрарка, визначивши період між V століттям і відродженням класичної мови та літератури як «середні віки» (medium aevum). Цю назву ми вживаємо й сьогодні. В інтерпретації Петрарки та Бйондо середні віки були часом занепаду між двома блискучими епохами — античністю й Ренесансом. Така назва цього періоду виявилася визначальною для його подальшої академічної «кар’єри». Доки в європейську культуру не прийшов романтизм із «Собором Паризької Богоматері» Віктора Гюго чи прерафаелітами, середньовіччя було синонімом релігійного фанатизму, примітивного мистецтва та майже повної відсутності науки. Не вірите — почитайте Вольтера, Руссо й інших просвітників XVII–XVIII століття.

Назва псувала «репутацію» цього періоду аж доти, доки люди втомилися від раціональності та сухості просвітництва. До того ж у суспільстві зростало зацікавлення історією не тільки стародавніх греків і римлян, а й власних країн. Настав час обтрусити пил з батьків-засновників і довести, що національні мови нічим не гірші за латину. Отже, на межі ХІХ — ХХ століть музейні колекції нарешті починають поповнювати артефактами доби середньовіччя, а історики мистецтва заново відкривають мініатюри середньовічних манускриптів, живопис братів ван Ейків чи Ієроніма Босха. Середньовічна релігійність та естетика перестають бути спотворенням античних форм і набувають власної ваги.

Утім для багатьох середньовіччя й досі не втратило слави «темних віків». Плавт справді знав, про що писав. Хай як старалися дослідники середніх віків (медієвісти) називати свої праці «світлим середньовіччям», стереотипи все одно виявилися сильнішими. З іншого боку, художня література — від Умберто Еко до Джорджа Мартіна — з різним ступенем наближення до справжньої історії відтворює «живе» середньовіччя, користуючись неабияким попитом.

Коли ж усе-таки починається й закінчується середньовічна доба, хай що про неї думали та писали? Найпоширеніші дати — згаданий вище 476 рік як початок і 1492-й (відкриття Христофором Колумбом Америки) як завершення цього періоду. Отже, середні віки тривали від кінця Римської імперії, що була основою античного світу, до світанку нової, яка принесла відчутні зміни й розпочала так званий Новий час. Звісно, існує купа інших версій. Наприклад, можна розпочинати відлік середніх віків з ІІ—ІІІ століть, коли нова релігія — християнство — поширювалася Римською імперією, щоб урешті здобути легітимність у 313 році з Міланським едиктом імператора Костянтина. Середньовіччя неможливо уявити без християнства, про що ще йтиметься нижче. Закінчити цю добу також можна не межею XV–XVI століть із їхнім Ренесансом, Великими географічними відкриттями та Реформацією, а 1648 роком, коли закінчилася Тридцятилітня війна, визначивши нові кордони держав, або 1789-м — роком Французької революції, яка змінила звичний суспільний устрій — монархію, тобто форму влади, характерну саме для середньовіччя.

Для зручності пропоную прийняти традиційну хронологічну схему, трохи посунувши кінцеву дату. Отже, середні віки тривали з V по XVI століття. Зрештою, для багатьох країн Європи саме XVI століття у всій його протяжності стало часом ламання старих структур і появи нових. Той самий Босх був сучасником Леонардо да Вінчі, залишаючись водночас не ренесансним, а пізньосередньовічним художником.

У межах цих одинадцяти століть виокремлюють такі періоди:

— раннє середньовіччя (V–IX століття);

— розвинене, або високе чи класичне середньовіччя (Х — середина XIV століття);

— пізнє середньовіччя (середина XIV–XVI століття).

Період раннього середньовіччя характеризується Великим переселенням народів і формуванням першої імперії на чолі з Карлом Великим, засновником династії Каролінгів. У 814 році він помер, а вже у 843-му за Верденським договором його імперію поділили між трьома синами, що заклало основи державності багатьох сучасних європейських країн (Франції, Німеччини, Нідерландів, Італії тощо).

У цей самий період формується Русь із центром у Києві — держава, консолідована в Х столітті новоприйнятим християнством східного обряду, що відразу зробило її частиною візантійського світу. Візантія, утворена на рештках Римської імперії, вважала себе спадкоємицею імператорів, витонченішою та цивілізованішою державою, ніж варварські королівства Західної Європи. Русь мала в собі й західні, і східні риси, балансуючи на цивілізаційному перехресті. Мудра політика шлюбних союзів з візантійськими та європейськими спадкоємцями (згадаймо дочок Ярослава Мудрого) укріплювала статус цієї держави як нового гравця на середньовічній політичній арені та сприяла культурним обмінам. Історія європейського середньовіччя дає нам змогу усвідомити другу частину самих себе та нашої історії, яка зазвичай залишалася в тіні візантійського спадку.

Високе середньовіччя недаремно також називають класичним. Саме в цей період відбулася низка визначальних подій, за якими ми здебільшого й знаємо добу середніх віків. Передусім це розкол християнської церкви на католицизм і православ’я, так звана «Велика схизма» (1054), а також хрестові походи, які тривали протягом ХІ—XV століть, зіштовхуючи християнський і мусульманський світ, що, попри ворожість, збагатило обидві культури. І, зрештою, «Чорна смерть» (1346–1353), якою цей період завершується, адже вона змінила не лише економіку та суспільство середньовічних країн, а й саму свідомість, породивши нову культуру та óбрази.

Пізнє середньовіччя — час розквіту куртуазної культури, поезії трубадурів і вагантів, появи університетів, перфекції схоластики як методу пізнання, опису й пояснення світу, виникнення та розповсюдження станкового мистецтва й нових його жанрів. Нідерландський дослідник Йоган Гейзинга поетично назвав цей період «осінню середньовіччя», яке завершується відкриттям Нового світу, появою іншої релігії (протестантизму), зародженням капіталізму та занепадом феодального ладу.

Якби довелося визначити три характерні ознаки середньовіччя, я назвала б християнство, феодалізм і схоластику. Християнство не тільки стало релігією, яка глибоко увійшла в життя кожної людини цієї доби, а й дало легітимацію монархіям та імперіям, створивши водночас противагу світській владі в образі Папи Римського (оскільки ми говоримо про західноєвропейський світ). Канонічне право регулювало відносини середньовічного суспільства разом з римським і місцевим звичаєвим.

Феодалізм прийшов на зміну рабовласницькому ладу Римської імперії. Змінювалися стосунки між власниками землі й тими, хто працює на ній. Основні терміни для розуміння структури тогочасних економічних відносин — сюзерен, васал і феод. Сюзерен (наприклад, король) наділяв феодом (він же лен чи ф’єф) підлеглого, тобто васала, на знак вдячності та в обмін на військову службу. Завдання лицаря-васала — за потреби стати під знамена свого сюзерена під час війни, адже середньовічні правителі не мали постійних військ. Феод можна було передавати в спадок, але не дозволялося ділити. Зазвичай усе отримував старший син, а для його молодших братів залишався варіант духовної кар’єри.

На землі жили селяни, чий статус варіювався. Існували раби, яких продавали й купували, серви (вілани), яких могли продавати й передавати разом з маєтком, але не індивідуально, та які відробляли повинність на користь своїх феодалів, і вільні селяни (фригольдери), що платили фіксовану ренту за земельний пай, який могли передавати в спадок і ділити. Останні також могли вільно одружуватись і мали право на апеляцію до рішень маєткового (маноріального) суду, який контролював їхній сюзерен. Нюансів усередині селянства насправді було більше, але цей потрійний поділ дає можливість усвідомити загальну картину.

Отже, класичне феодальне суспільство складалося з трьох верств: ті, хто воює (аристократія), ті, хто працює (селянство), і ті, хто молиться (духовенство). Однак із піднесенням міст у період високого середньовіччя структура феодального суспільства зазнала змін. Міста прагнули дістати так зване Магдебурзьке право, що робило їх автономними політичними утвореннями. Утім були й міста, що належали світським або духовним правителям — князям, архієпископам тощо. Міста мали свою аристократію, так званий патриціат, чий статус вимірювався не кількістю землі у власності, а політичною та економічною вагою. Саме в містах із їхньою соціальною мобільністю та заохоченням торгівлі зародився капіталізм.

У цій книжці мені хотілося зануритись у повсякденний світ середньовічної доби, залучаючи якнайбільше джерел, що дають уявлення про свідомість і досвід тогочасних людей від народження й до смерті. Тож я структурувала її не за хронологією, як посібники з політичної історії, де автори переходять від одного володаря до іншого, часто нехтуючи життям інших 99 відсотків населення, а тематично. Географія книжки обмежується західноєвропейськими країнами з фокусом на Франції, Італії та Німеччині, чому сприяла не тільки культурна подібність, а й репрезентативність, кількість і доступність джерел.

Перший розділ цієї книжки присвячено світу середньовічного дитинства, другий — коханню та шлюбу, третій — медицині, у четвертому йтиметься про їжу та напої, у п’ятому — про освіту, у шостому — про свята. Останній, сьомий, розповідатиме про смерть у середньовіччі, реальну та уявну. Деякі герої (наприклад, П’єр Абеляр чи Христина Пізанська) з’являтимуться в кількох розділах, залишивши глибокий слід у різних сферах тогочасного життя.

Книжка не вичерпує всього багатства середньовіччя, та, сподіваюся, дозволить скуштувати від різних його плодів, щоб ви змогли обрати той, що найбільше смакуватиме, яким насолодитеся, коли перегорнете останню сторінку мого скромного доробку.