Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі

РОЗДІЛ 3 У ХВОРОБІ Й ЗДОРОВ’Ї Медицина та гігієна середньовіччя

Середньовічна медицина — справжня страшилка для людини ХХІ століття. Немає сучасної техніки в кабінетах дантистів? Ну й середньовіччя!.. Відмовляються від щеплень, щоб не роздавати потім 6G-інтернет? Що за середньовічні уявлення! Здається, що гіршою, ніж у «темні віки», медицина не була ніколи. Вона уособлює все те, чого ми тепер так боїмося: непрофесійність, недоказовість і відсталість.

Ми уявляємо середньовічних лікарів чимось на зразок горе-хірурга з картини Ієроніма Босха, який обіцяє позбавити пацієнта неіснуючого каменя глупоти (ілюстрація на початку розділу). Звісно, і сьогодні багато хто не відмовився б від подібної операції, але чи обмежувалася цим середньовічна медицина? Чи справді не знала діагностики та лікування? Не мала ліцензованих лікарів різного профілю? У цьому розділі я спробую розглянути всі ці питання та показати детальнішу картину медичної практики доби, яка, можливо, не заслуговує на першість з найгіршого лікування всіх часів і народів. (Не)доказова медицина й античний слід

Знання й покладання на авторитети були головними для медичної практики середньовіччя, що радикально відрізняє її від сучасного світу, де медицина має бути доказовою. Лише це робить її фаховою, хай там що про те чи інше думали Гіппократ і Гален. Саме ці два античні лікарі заклали основи середньовічної медичної практики й теорії. Їм належить розробка й удосконалення теорії про чотири гумори, що керують організмом людини, — кров, флегму, жовту та чорну жовч. Кожна із цих рідин має свої характеристики: кров гаряча й волога, флегма холодна й волога, чорна жовч холодна й суха, а жовта — гаряча й суха. Домінантний гумор визначає темперамент людини, який відповідно може бути сангвінічним, флегматичним, меланхолічним і холеричним. Здоров’я залежало від балансу гуморів, тобто кожна хвороба спричинялася надміром чи нестачою одного з них. За допомогою лікаря людина мала допомагати собі загалом урівноважувати гумори зовнішніми засобами — дієтою, фізичними вправами та способом життя. Це стислий виклад того, що засвоїло середньовіччя з античної медицини[94]. Я ще неодноразово повертатимуся до цих тез протягом розділу.

Антична медицина повернулася на Захід через арабів, які добре засвоїли уроки греко-римських попередників і додали до них свої міркування. Прикладом синтезу східної та західної медичних традицій стала Салернська школа, з якої вийшли перші відомі середньовічні лікарі. Поштовхом для її виникнення могли стати переклади арабських трактатів латиною, здійснені в Італії в монастирі Монтекассіно, відомому своєю винятковою бібліотекою, в останню чверть ХІ століття. За ними стояв Костянтин Африканський — носій арабської мови, який, імовірно, походив з Тунісу та втрапив до монастиря завдяки рекомендації Альфана І Салернського, архієпископа та медика.

Салернська медична школа, незважаючи на популярність і статусність, не оформилася в університет аж до XVI століття. Однак уже в ХІІІ столітті вона надавала вчені ступені, а з XIV століття — винаймала викладачів для систематичного навчання[95]. Її випередили університети Болоньї, Парижа та Монпельє, чиї медичні факультети швидко здобули академічний авторитет. Ми не маємо уявляти ці ранні навчальні заклади як замкнені середовища. Студенти курсували між ними, змішуючи та збагачуючи свої альма-матер. Навчання медицини також не відрізнялось у своїй основі, будучи вірним via scolaris, тобто аналізу текстів і вченим дискусіям, орієнтованим на раціоналізацію проблем і знаходження оптимальних рішень.

Які тексти вивчали студенти медицини? Основною працею була «Articella» («Маленьке мистецтво») — збірник із шести найважливіших трактатів («Афоризми» та «Прогностика» Гіппократа, «Мистецтво медицини» Галена, «Ізагог» Йоганніціуса, «Про сечу» Теофіла й «Про пульси» Філарета[96]). З першими двома ми вже коротко ознайомилися, тож тепер поговорімо трохи про решту «класиків». За ім’ям Йоганніціуса стояв арабський перекладач і лікар, християнин-несторіанець Абу Зейд Хунайн ібн Ісхак аль-Ібаді (809–873), Для середньовіччя було типово латинізувати всіх, хто мав надто довгі прізвища. «Ізагог» перекладається як «Вступ», у цьому разі — до «Мистецтва медицини» Галена, що фактично було переказом античного трактату у форматі питань і відповідей[97]. Теофіл і Філарет представляли візантійську традицію. Теофіл Протоспатаріус, який жив у VII столітті, визнається автором низки трактатів про медицину, але жоден з них не оригінальний твір, а компіляція античних текстів, що, утім, не зменшило їхньої цінності для середньовічних студентів, якщо не навпаки. Компілюючи античні трактати, Теофіл зберіг відомості з джерел, які століття по тому виявилися втраченими. Так само мало знаємо про Філарета (теж VII століття), однак його твір «Про пульси» закріпився в освітній програмі, підсумовуючи знання античних медиків.

«Articella» була базою для навчання медицини в Салерно, однак і самі представники цієї школи написали твори, що стануть класикою. У їхніх трактатах наявна й теорія, й емпірика. Звідки походила остання? Відомо, що в Салерно, окрім власне лікарської практики, робили розтини, але не на людях, а на свинях.

Коли вже йдеться про розтини, згадаю один з найпопулярніших міфів про середньовічну медицину: Церква нібито забороняла розтин людського тіла, що значно сповільнювало розвиток науки. Проте вже в 1286 році можна прочитати рядки францисканця з Північної Італії Салімбене Пармського, у яких він, описуючи дії лікаря під час епідемії невідомої хвороби, зазначає: «У Кремоні, Пармі, Реджо та багатьох інших містах і дієцезіях Італії було багато померлих серед людей і курей за короткий період. Один лікар зробив розтин деяких з них і знайшов абсцес біля серця кожної курки. На серці була маленька везикула. Він також зробив розтин померлому чоловіку та знайшов там те саме»[98].

Ба більше: як з’ясувала історикиня Інес О’Нілл, сам Папа Інокентій ІІІ підштовхнув до нормалізації людського розтину як складника процедури розслідування вбивств. Науковиця згадує випадок, пов’язаний з розслідуванням смерті юнака, у якій був замішаний єпископ Сігуенси Родерік[99]. Історія така. Під час меси парафіяни почали поводитися невідповідно, і єпископ попросив своїх помічників утихомирити натовп. Зрештою йому довелося втрутитися самому: він роздавав удари патерицею особливо активним і, так сталося, влучив по голові одному юнаку. Той, утім, очуняв після цього. Протягом місяця поводив себе абсолютно нормально — їв, пив і працював у полі. Один хірург переконав його зробити операцію. На четвертий день після втручання юнак помер. Хоча хірург був старий і не особливо кваліфікований, пішов поголос, що удар єпископа таки виявився фатальним. Архієрея усунули від звершення меси. Інокентій ІІІ отримав запит на вирішення справи. Папа наказав розслідувати все детально. Два хірурги й один лікар, дослідивши рештки, засвідчили, що причиною смерті стала недбало проведена операція[100].

Це свідоцтво підводить нас до іншої ознаки середньовічної медицини — чіткого поділу між лікарями та хірургами. Лікар діставав ліцензію після успішного завершення навчання в університеті. Хірурги ж здебільшого залишалися за межами університетської освіти з її латиною, Гіппократом і Галеном, навчаючись і практикуючи виключно на основі емпіричних даних.

Насправді лікарями та хірургами все не обмежувалося. Були ще цирульники-хірурги й аптекарі. Справжніх лікарів могли дозволити собі заможніші містяни, хірурги переважно також обирали для практикування великі міста. Усім іншим залишалося задовольнятися послугами цирульників та аптекарів, частина з яких була звичайними шарлатанами. Серед цирульників також існував своєрідний поділ: ті, хто робив зачіски та флеботомію (кровопускання), і цирульники-хірурги, які вже могли здійснювати складніші операції, як-от видалення кісти, наростів і пухлин. Такий поділ зафіксовано 1308 року в їхніх гільдіях в Англії[101].

Аптекарі, як і хірурги чи цирульники-хірурги, не мали високого статусу лікарів, але були незамінні, адже лікарі не «опускалися» до продажу порошків, мазей, цілющих трав чи сумішей. Через специфіку цих матеріалів аптекарі здебільшого не мали своїх гільдій, належали до гільдій торговців перцем, парфумами та прянощами. Уже в 1180 році гільдія торговців перцем називає apothecarii серед своїх членів.

На жаль, розмитість професійної освіти для всіх, хто не був університетським доктором медицини, залишала простір для шарлатанства. Саме із цих зловживань народився один з найпопулярніших комедійних образів пізнього середньовіччя, «оспіваний» Босхом.

Шарлатанство супроводжує медицину, мабуть, від початку її практикування. В античності таких людей називали pharmacopola, маючи на увазі мандрівних аптекарів, які готували мікстури та зілля й обіцяли повне одужання від будь-яких хвороб[102]. Відомо, що вже Плутарх (бл. 45 — бл. 127) розрізняв професійного лікаря — ἰατρεύων та бродячого лікаря-шарлатана — τὰ φάρμακα ἢ τὰ μίγματ[103]. Римські автори перейняли цей образ і термінологію. Гален, один з найвпливовіших лікарів античності та середньовіччя (129/131 — бл. 200/219), як і Плутарх, поділяв лікарів на vero medicus (справжніх) і pharmacopolam quendam ex trivia — шарлатанів з площі[104]. Античні автори засуджували бродячий спосіб життя торговця зіллям і сам товар, який був у нього в розпорядженні. Поряд з мазями та сумішшями в шарлатана можна було придбати й отруту. Про такого торговця згадує Цицерон (106 до н. е. — 43 до н. е.) у промові «На захист Клуенція», називаючи того pharmacopolam circumforaneum («шарлатаном із ринкової площі») та розповідаючи, як він приготував отруту для Дінеї[105].

Отже, відзначимо чотири найважливіші характеристики, що відрізняють античного шарлатана від оточених повагою лікарів: мандрівний спосіб життя, обман потенційних покупців запевненнями в лікуванні всіх хвороб, продаж псевдолікарських засобів (зокрема мазей) за високими цінами, відсутність етичних норм (торгівля отрутами).

Одним із перших до образу лікаря-шарлатана в епоху між пізнім середньовіччям і Північним Відродженням звернувся гуманіст Себастіан Брант (1458–1521) у сатиричній поемі «Корабель дурнів» (1494). У розділі «Про лікарів-дурнів» він писав:

Як бачимо, з одного боку, гуманіст дотримується античного «канону» шарлатанства. Лікар, який запевняє у своїй здатності зцілювати всі хвороби, застосовує сумнівні мазі й ставить діагноз на око, на думку автора, цілком заслуговує називатися шарлатаном. З іншого, Брант розставляє нові акценти. Він називає подібного лікаря «дурнем» і потім надає йому сумнівну честь посісти місце у відповідному кораблі. Шарлатанство для Бранта стає одним з видів людської дурості.

Напевно, найвідомішою, але водночас і найбільш спірною репрезентацією шарлатана-медика залишається картина Ієроніма Босха «Видалення каменя глупоти» (бл. 1494). На ній напис: «Майстре, витягніть камінь. Моє ім’я Лубберт Дас». Власне, саме завдяки цим словам картина отримала свою назву, адже на ній «лікар» витягає з голови пацієнта не камінь, а квітку[107]. Перед нами чотири персонажі: пацієнт, хірург-шарлатан і двоє спостерігачів. На голові шарлатана перевернута лійка — символ, який не раз використовував Босх, щоб указати на дурість персонажа. Тут художник, як раніше Брант, переносить обман у площину глупоти й шарлатанства, створюючи художнє втілення «лікаря-дурня». Прямо за спиною останнього вдалині видніється шибениця, а поряд з нею — жердина з колесом (для колесування). Босх, хоч і розцінює шарлатанство як дурість, але, очевидно, вважає, що такого лікаря має наздогнати ще й земне правосуддя.

Двоє спостерігачів доповнюють постать самого шарлатана. Так, чернець тримає в руках посудину, схожу на рарен, — кухоль, що використовувався для пива чи вина. Пристрасть ченців до алкоголю неодноразово обігрується в сатиричному або моралізаторському ключі в пізньосередньовічній літературі (зокрема в Бранта[108]) і мистецтві. Нерідко подібні антиклерикальні мотиви з’являлися й у творчості самого Босха. Перш ніж оцінити роль ченця з рареном у цій сцені, розглянемо другого «спільника» шарлатана-хірурга.

Згорнута книжка на голові черниці своєю чергою може розцінюватися не тільки в контексті антиклерикальної полеміки як символ незнання[109], а й як атрибут шарлатанства, знову ж таки згадуваний Брантом:

«Травниками» називали книжки для лікарів, які, очевидно, були доступні навіть тим, хто не мав спеціальної підготовки.

Навіщо ж художник помістив ченця з рареном і черницю зі згорнутою книжкою біля фігури шарлатана? Вочевидь картина може тлумачитися в алегоричному ключі: шарлатан-хірург як уособлення Обману, його пацієнт — Глупоти, чернець — Пияцтва, а черниця — Незнання. Отже, Обман досягає успіху завдяки Глупоті, чому потурають Пияцтво й Незнання.

«Видалення каменя глупоти» зусиллями послідовників і копіїстів Босха стало однією з найпопулярніших тем у нідерландському світському живописі XVI століття. Його доповнював образ мандрівного «зубодера» — дантиста-шарлатана. Одним із перших до нього звернувся Лука Лейденський (1494–1533). Так, на гравюрі «Зубодер», що датується 1523 роком, перед нами постають лікар-шарлатан, його спільниця та пацієнт. Лука Лейденський використовує гумористичний і водночас моралізаторський сюжетний прийом, уперше застосований Босхом у «Фокуснику» (1475–1480): доки псевдолікар висмикує зуб, його спільниця «обчищає» гаманець пацієнта На дантисті-шарлатані капелюх, «прикрашений» зубами попередніх хворих, що свідчить про його «вправність» і «компетентність». На особливій жердині встановлена грамота, на столику розкладені інструменти, зуби, мішечок із якимось лікарським засобом, слоїки. Тут же невелика квадратна ємність із паличкою, що служить вочевидь для замішування мазей або мікстур.

Шарлатан одягнений дорого: каптан із прорізами «за модою ландскнехтів», надзвичайно популярний у 1520–1530 роках, і плащ із хутряним коміром, що різко контрастує з лахміттям самого пацієнта. Цим протиставленням художник хотів підштовхнути глядача не так до засудження псевдодантиста, як до думки про те, що довіра до таких сумнівних лікарів збагачує їх, тимчасом як легковірні дурні загрузали у злиднях.

Ця думка простежується й у гравюрі, виконаній за картиною Ієроніма Босха «Фокусник»: «Скільки спритних фокусів бачимо ми в цьому світі! Ті, хто завдяки баулам фокусника робить чудо, змушують людей обманним шляхом вивергати всякі дива на стіл. Саме так вони процвітають у своїх витівках. Не вір їм ніколи, адже якщо позбудешся власного гаманця, пошкодуєш про це».

Той факт, що саме пацієнт став об’єктом глузування на гравюрі Луки Лейденського, підкреслює гримаса страху й болю на його обличчі, яка в поєднанні із судомними рухами надає йому жалюгідного та приниженого вигляду, що викликає радше сміх, ніж співчуття глядачів.

Жіноче здоров’я в добу середньовіччя було темою окремих студій і трактатів. Найбільшим авторитетом у цьому вважалася жінка на ім’я Трота, яка в ХІІ столітті стала першою професоркою Салернської школи[111]. Хоча інформації про її життя майже немає, однак удалося встановити, що вона таки була авторкою популярного в середньовіччі трактату «Практична медицина за Тротою» («Practica secundum Trotam»).

Ім’я Троти отримала також збірка із трьох праць «Компендіум на ім’я Тротула» («Summa que dicitur “Trotula”»). Трактати, що туди увійшли, — «Про стани жінок» («Liber de sinthomatibus mulierum», також відомий як «Trotula major»), «Про лікування жінок» («De curis mulierum», також відомий як «Trotula minor») і «Про жіночу косметику» («De ornatu mulierum»). На думку дослідників, вони належать трьом різним авторам. Загалом збірка була такою популярною, що обростала новими доповненнями під час переписування, завдяки чому маємо п’ятнадцять версій, і виділити з них найдостовірнішу майже неможливо[112]. «Тротула» пройшла довгий шлях — від трактатів ХІІ століття до їхніх пізньосередньовічних копій, що відображає зміну медичної практики загалом.

Трактат «Про стани жінок» дозволяє зрозуміти, яким саме бачили організм жінки освічені верстви середньовічного суспільства та чому вслід за Арістотелем її вважали слабшою за чоловіка. Як пояснює авторка, текст був написаний через сором, що заважав жінкам ділитися своїми проблемами (особливо гінекологічними) з лікарями[113].

Ще по «Зодіакальній людині» братів Лімбургів можна було побачити, що жіночу природу вважали холодною, залишаючи жінкам меланхолійний і флегматичний темпераменти на противагу активнішим, «гарячішим» чоловікам. Цей «недолік», ідеться в трактаті, призвів до менструацій, які починаються найчастіше в тринадцять років: «Оскільки в жінках недостатньо тепла, щоб висушувати погані та надмірні гумори, і вони не здатні працювати настільки сильно, щоб Природа могла вигнати [надмір] у вигляді поту, як це відбувається в чоловіків, Природа встановила певне очищення спеціально для жінок, тобто менструації, щоб компенсувати їхню бідність на тепло. Прості люди називають їх “квітками”, адже як дерева не можуть приносити плід без квітів, так і жінки без цього позбавлені можливості завагітніти»[114].

Саме тому перша частина трактату присвячена проблемам, пов’язаним з менструацією: її надміром, відсутністю, порушенням регулярності. Відсутність уважалася утримуванням шкідливих гуморів в організмі, саме тому першою порадою була флеботомія — кровопускання, щоб уникнути застою крові в організмі[115]. Серед засобів проти мізерних місячних був секс (даремно вважають, що в середньовіччі його не було), а також поїдання цибулі порею, ріпчастої цибулі, перцю, часнику, кмину та риби з лускою (не впевнена, чи друге не перекреслює шанси на перше?)[116].

Причиною надмірних менструацій вважалися надлишкові гумори. Саме тому слід було придивитися до кольору виділень і вирішити, який саме з них — жовта чи чорна жовч, флегма чи кров — завинив. Після цього призначалося лікування. Якщо винна кров, то потребувалася флеботомія, щоб випустити її іншим шляхом, і легке проносне[117]. Якщо жовта жовч, тоді це означало проблеми з печінкою, які необхідно лікувати, приймаючи сік із фіалок, компасного салату з додаванням trifera saracenica[118] — лікарської суміші на основі цукру, анісу, фенхелю, мускатного горіха, кори касії, аличі й тамаринду[119], та rosata novella, до складу якої входили цукор, троянди, лакриця, кориця, імбир і мускатний горіх[120].

Надмір чорної жовчі або флегми лікували напоєм із hieras (лікарська суміш на основі алое), змішаного з водою чи вином[121]. Окрім лікарських засобів прописувалася дієта — пироги з куркою, свіжа риба, приготована у винному оцті, та ячмінний хліб[122]. Насправді цим список пропонованих ліків не обмежувався. Товчена яєчна шкаралупа, розведена у воді, товчена шкірка грецького горіха, розведена в морській воді, напій на основі соку подорожника — варіантів було на всі смаки[123].

Гіппократівсько-галенівська традиція обумовила своєрідний підхід до захворювань матки. Пізніші автори щиро вірили, що матка може рухатися тілом. І не тільки вниз, що насправді буває реальним опущенням матки, а й уверх, заважаючи печінці, серцю, органам дихання, а також убік[124].

У трактаті згадувалися й проблеми із зачаттям. Жінка не мала бути ні надто худою, ні надто повною, адже тоді «тіло оточує вхід до матки й перекриває його, тож сім’я не може потрапити всередину»[125]. Якщо, незважаючи на підхожу статуру, жінка не могла завагітніти, то існував спосіб з’ясувати, чия це провина — її або чоловіка. Потрібно було взяти дві ємності, в одну набрати урину чоловіка, в іншу — жінки та покласти в обидві пшеничні висівки. Після цього ємності залишали на дев’ять-десять днів. Далі наставав час перевіряти результати: «Якщо безпліддя — провина жінки, то в її горщику ви знайдете багато червів, і висівки смердітимуть. [Ви знайдете те саме] в іншому [горщику], якщо це вина чоловіка»[126].

Рекомендації для вагітних ми вже розглядали в розділі, присвяченому дітям, тому тут я їх пропускаю. Натомість наведу поради для тих, хто вагітніти не хоче. Майже всі вони передбачають кастрацію невинних тварин, тож настійливо раджу не розглядати їх усерйоз! «Якщо жінка не хоче вагітніти, то нехай носить близько до шкіри матку кози, яка ніколи не мала потомства. Чи нехай знайде камінь, що називають гагат, адже він, коли жінка його носить чи навіть пробує на смак, не дає їй завагітніти. Чи можна спіймати самця ласки та відрізати йому яєчка й відпустити живим. Нехай жінка носить ці яєчка в себе на грудях у мішечку з козячої чи іншої шкіри й ніколи не завагітніє»[127]. Існувала навіть окрема рекомендація для жінки, яка «жахливо порвалася при пологах і через страх смерті більше не хоче вагітніти»[128]. Така особа мала з’їсти після пологів стільки зерен молочаю горшкового чи ячменю, скільки років більше не хоче мати дітей[129].

Після цього йдуть поради щодо народження, вигодовування дітей, пошуку годувальниці тощо. Чоловічому безпліддю відводиться аж один абзац наприкінці трактату. Основними проблемами вважалися низьке лібідо та відсутність ерекції, що потрібно було лікувати намащенням відповідного органа товченим насінням руколи, змішаним з мускусною та м’ятною олією[130]. Третьою ймовірною причиною безпліддя вважалася недостатня кількість сперми, підвищувати яку доводилося спеціальною дієтою на основі цибулі та ріпи[131].

Праця «Про лікування жінок» переважно повторює попередній трактат, надаючи поради щодо регулювання менструацій, народження дітей та інших гінекологічних проблем. Різниця полягає в дедалі емпіричнішому тоні авторки: кожна порада не має жодного теоретизування, лише інструкції до дій. Трапляються й рекомендації для чоловіків, як-от про ліки проти набряку пеніса, або те, що підходить і чоловікам, і жінкам, — засоби проти геморою, запалення сечового міхура, каміння в нирках чи навіть вошей[132].

Загалом виклад другого трактату не структурований і нагадує збірку, до якої хаотично додавали описи ліків відповідно до згадування чи потреби. Обсяг матеріалу дозволяє зрозуміти популярність «Тротули» протягом усього середньовіччя. Вона поєднала античну традицію, арабську медицину з її витонченими вартісними рецептами на основі імпортованих прянощів і смол і народні рослинні лікувальні засоби, доступні широким верствам населення в різних країнах Європи. Отже, «Тротулу» можна вважати ідеальною амальгамою середньовічної медицини, орієнтованою, утім, на жіночу аудиторію, що й робить її винятковою.

Без діагностики не буває успішного лікування. Це твердження визнавалося ще з античних часів. Середньовіччя, запозичуючи практики з гіппократівської чи галенівської традицій, звернуло увагу й на різні способи ідентифікації хвороб.

Огляд та опитування пацієнтів могли бути початком діагностики. Насправді діагностик існувало дві: гігієнічна та лікувальна[133]. Перша мала за мету надання рекомендацій щодо бажаного способу життя й підтримання гуморального балансу (здоров’я). Яку інформацію мав «зчитати» лікар для цього діагнозу? Вік, стать, домінування того чи іншого гумору загалом і в конкретний момент, спосіб життя, дієту тощо. Подібна діагностика лежить в основі «Regimen sanitatis» — кодексу здоров’я, що мав попереджувати хвороби.

Лікар мусив мати знання з астрології для встановлення як «гігієнічного», так і лікувального діагнозу. Як саме поєднувалося функціонування людського тіла із зорями, можемо побачити на мініатюрах із так званою «зодіакальною» людиною («Homo signorum»). Розгляньмо приклад із «Розкішного часослова герцога Беррійського», створеного братами Лімбургами — славетними художниками пізнього середньовіччя. Детальний опис кореляції знаків зодіаку з частинами людського тіла знаходимо у відомому трактаті елліністичного автора Марка Манілія «Астрономіка» (І століття): «Овен володіє головою, Тілець — шиєю; руками володіють Близнюки; на грудях царює Рак; плечі кличуть до тебе, Леве; живіт — до тебе, Діво; Ваги захищають поперек; Скорпіон — пах; Стрілець любить стегна, а Козеріг — коліна; обидві ноги захищає Водолій, а Риби володіють ступнями»[134]. Оточує «зодіакальну людину» мандорла (овальний німб) із розпорядком перебування Сонця в знаках зодіаку.

Чи суперечило католицькому благочестю це зображення та загалом вивчення людини через зодіак, що ґрунтується на елліністичній астрології? У ранньохристиянську епоху Отці Церкви палко, але марно протистояли язичницьким забобонам, до яких зараховували й астрологію. Однак ці уявлення були настільки поширені, що довелося з ними змиритися.

Вплив зодіаку та планет став частиною «науково обґрунтованої» медицини. Людина, згідно із середньовічними уявленнями, — це мікрокосм, що складається, як і макрокосм (навколишній світ), із чотирьох базових елементів (земля, вода, повітря, вогонь) і рідин-гуморів (кров, флегма, жовта й чорна жовч), співвідношення яких визначає її темперамент (сангвінік, холерик, флегматик чи меланхолік). На гумори та їхній рух в організмі впливає Місяць. Кожний середньовічний хірург знав: коли це нічне світило перебуває в одному із сузір’їв, не можна чіпати ту частину тіла, за яку відповідає цей знак зодіаку. Особливо не можна пускати кров, бо Місяць стимулюватиме надмірний її вилив із цього місця.

«Homo signorum» стоїть у трактаті поряд із близнюком, що розташований до глядача спиною. Це так звана «венозна людина» («Homo venarum»), на тілі якої вказані всі важливі вени.

Коли огляд здійснений, гумори визначені, а знак зодіаку встановлений, за потреби починалася інша діагностика. Вона спрямовувалася на лікування поточної хвороби. Знаки й симптоми мали допомогти лікарю поставити правильний діагноз. Найбільш помічними, окрім візуального огляду, були уроскопія та вимірювання пульсу. Уроскопія полягала в аналізі сечі, який здійснювався зовсім іншими методами, ніж сьогодні. Лікарі, наслідуючи Галена, вважали сечу відфільтрованою кров’ю (нагадую, що кров була головним гумором людини), що пояснює важливість цього аналізу. Відбувався ж він достатньо просто. У спеціальний слоїк (матулу), який виготовляли з прозорого скла без жодних домішок, збирали сечу пацієнта. Лікар оцінював її колір, консистенцію, наявність осаду, запах, інколи навіть смак! Допомогти у висновках йому мали спеціальні діаграми, що містилися в медичних трактатах. Біля кожного кольору були короткі пояснення щодо можливого діагнозу та прогнозу.

Найвідоміше «коло сечі» походить зі збірника шести середньовічних трактатів, надрукованих під назвою «Fasciculus Medicinae» («Жмут медицини») в 1491 році. На зображенні розміщено двадцять матул з уриною різного кольору. Їх розфарбовували вручну вже після друку, тому колір міг трохи різнитися в діаграмах різних примірників. У самому центрі зображення було сім менших кіл. У центральному написано: «Це спосіб оцінити урину за її кольором», а в шести інших наведено пояснення до кожного блоку матул, наприклад: «Ці [зразки] урини свідчать про перше травлення» або «Ці три урини свідчать про смерть». У чотирьох кутах представлені відповідні гумори з описом. Така діаграма урини була стислою сумою знань, зручною, щоб завжди тримати під рукою.

Проте однієї діаграми було, звісно, замало. На допомогу справжньому знавцеві сечі також приходили спеціальні трактати. Рекомендованим читанням з уроскопії в середньовічних університетах (зокрема в Паризькому в ХІІІ столітті) був трактат «Про сечу» Жиля де Корбея — французького лікаря, який навчався в Салернській школі. Він писав: «Лікар, який бажає здобути славу експерта з урини, має враховувати такі речі: якого роду, що це, що в ній, скільки, як часто, де й коли; якого віку [пацієнт/-ка], якого темпераменту, якої статі, їхні фізичні навантаження, гнів, дієту, страхи, голод, рухливість, бані, їжу, намащення, напої. Перші чотири найважливіші для правильного судження. Здоров’я чи хвороба, сила чи слабкість, нестача, надмір чи баланс визначаються з певністю таким дослідженням»[135].

Після цього Корбей переходив до описів різних кольорів (їх він виділяв аж двадцять) і консистенції сечі та їхнього значення. Вони мали повідомити, якого гумору в організмі людини надмір або нестача, що й спричинило відповідну хворобу. Наприклад, «урина білого кольору — знак спліну, водянки, інтоксикації, нефриту, марення, діабету, ревматизму, меланхолії, епілепсії, запаморочення, охолодження печінки; у старих людей — це знак слабкості розуму чи впадіння в дитинство; у тих, хто страждає від болю в шиї чи плечах, — це знак млості; у жінок — це знак проблем з утробою; також це може бути знаком геморою та кондилом»[136]. Один колір і стільки хвороб! Однак їх об’єднує надмір флегми, що надає білого забарвлення сечі, так само, як кров надає червоного різних відтінків. Зелена ж сеча, на думку Жиля де Корбея, — знак жовтухи, спазму, важкої лихоманки й урешті смерті[137].

Колір, як зазначає автор, може збивати з пантелику та вести до хибного діагнозу. Саме тому той, хто оцінює сечу, має покладатися не тільки на колір, а й на те, що в урині. Покликаючись на Гіппократа як на авторитет, Корбей наводить різні види домішок: «коло, бульбашки, піщинки, муть, піна, гній, жир, хімус, кров, пісок, волосся, висівки, грудки, вапно, цятки, сперма, зола, осад і випаровування, що здіймаються над нею»[138]. Про деякі позиції навіть не питайте: я такого не бачила й щиро сподіваюся не побачити.

Іншим засобом лікувальної діагностики було вимірювання пульсу. В анонімному трактаті XIII століття «Сумма пульсу» («Summa pulsuum») пояснюється, чому його значення настільки важливе, про що він свідчить, як вимірювати й що брати до уваги. Відповідно до галенівської фізіології, на яку покладається автор, серце й печінка настільки ж важливі для організму, як Сонце та Місяць — для земного життя[139]. Не забуваймо, що для середньовічних лікарів макрокосм (зовнішній світ) і мікрокосм (людина) пояснювали та прояснювали одне одного, поєднані великим Божим замислом. Якщо сеча прояснює те, що відбувається з печінкою, то пульс ілюструє роботу серця[140]. Стан серця ж показує, що людина переживає та думає, тож пульс автор називає важливішим за сечу[141].

Отже, пульс для середньовіччя — це «рух серця й артерій у діастолі та систолі для охолодження природного тепла та видалення пароподібних відходів»[142]. Це означає, що серцебиття мало підтримувати баланс тепла в організмі, щоб не доходило ні до лихоманки, ні до спліну. Водночас, керуючи диханням, серце служило запорукою того, що «випаровування» від гуморів виводитимуться з видихом. Під час вимірювання пульсу лікар мав ураховувати п’ять показників: рух в артеріях, їхній стан, тривалість діастоли і систоли, посилення чи послаблення пульсації та регулярність чи нерегулярність серцебиття.

Ритм і частота серцебиття були для лікаря не тільки показником конкретного стану людини, а й її характеру та темпераменту загалом. Хоча ця пов’язаність може здаватися аматорською в нашу добу доказової медицини, але як людина з пришвидшеним пульсом можу підтвердити такі характеристики з трактату: «За природою швидкий пульс указує на здатність до ухвалення рішень і регулярного охолодження тепла, як у людини зі швидким диханням чи мовою. Неприродно швидкий пульс указує на надмір, тоді як природно швидкий — на людину, яка спритна в завершенні всіх справ, за які береться»[143].

Отже, первинна й вторинна діагностики мали забезпечувати або підтримання здоров’я людини, або, коли воно вже було порушене, встановлення правильного діагнозу. Оскільки середньовічна медицина будувалася навколо теорії про чотири гумори, діагностика хоч і звертала увагу на знаки й симптоми хвороби, однак часто інтерпретувала їх хибно, через що лікування недуги тепер може здаватися нам дивним. Утім і тут не все однозначно, як ми зараз побачимо.

Коли хворобу діагностували, переходили до її лікування. Воно могло бути як консервативним, так і передбачати хірургічні втручання. Утім про все послідовно. Оскільки хвороба була наслідком порушення балансу гуморів, то лікування мало на меті його відновлення. Дієта й ліки становили базову терапію для хворого. Як і організм людини, їжа та всі компоненти для ліків мали в основі чотири елементи (вода, вогонь, земля й повітря) та стільки ж характеристик (гарячий, вологий, сухий, холодний), інтенсивність яких варіювалася від одного до чотирьох.

Протягом середньовіччя ця абетка фармакології, заснована на «Мистецтві медицини» («Ars medica») Галена та його арабських коментаторах, не раз діставала розвиток у трактатах лікарів-практиків. Одним з них був Бернар де Гордон (бл. 1270–1330) із Монпельє. У трактаті «Лілія лікарська» («Lilium medicinae») (1305) він наводив чіткі рекомендації для лікування тих чи інших розладів, залежно від їхнього гуморального походження. Візьмімо для прикладу його поради щодо проблем із травленням.

Однак якщо нестравність сталася через холодний гуморальний розлад, значить її треба лікувати так. Спочатку хай пацієнт прийме трохи часнику та міцного вина й триматиме своє тіло в теплі та покладе п’явок на шлунок. Потім візьміть аніс, стародуб, базилік, мірис, нард та алойне дерево й зробіть настоянку, додавши в неї мускатний горіх, diatrion piperion [аптекарська суміш на основі меленого перцю, тим’яну та анісу. — С. Д.] та імбир. Якщо ж холодність поєднується із сухістю, зменшіть споживання гарячої та леткої їжі; візьміть молоко, вівсяну воду з медом і вино з водою та застосуйте ці ліки. Рецепт: візьміть мастику, нард, зварені в олії та нанесіть на живіт. Чи розтопіть віск в олії, змішайте з невеликою кількістю пеку та використайте як пластир на живіт. Якщо холод поєднується з вологістю, то їжте варену їжу та пийте чорноморське вино, візьміть перець і корицю й використайте цей сироп: по три унції[144] гісопу, абсенту та каламінту; по одній унції анісу, фенхелю, базиліку, мірису, лемонграсу та андропогону; один фунт[145] меду та троянд. Зробіть сироп, а також із цими інгредієнтами можете зробити олію, мазь або змішати з воском і намастити живіт олією чи бальзамом. Якщо флегма чи чорна жовч панує над шлунком, нехай буде вигнана описаним способом»[146].

Що ж було робити з хворобами, які мали яскраві зовнішні прояви?

Рак, який залишається однією з найрозповсюдженіших і найтяжчих хвороб у світі, був також відомий середньовіччю. Злоякісні новоутворення пояснювали надміром чорної жовчі (меланхолії), вони зрідка піддавалися лікуванню. Не все, що тоді вважали раком, було ним, і навпаки. Наприклад, для тогочасних лікарів набряки, затвердіння та інші проблеми шкіри трактувалися як рак, хоча сьогодні медицина їх такими не вважає. Натомість пухлина мозку чи лейкемія в середньовіччі не сприймалася як онкологічне захворювання[147]. Судячи з описів, тогочасні лікарі розуміли, що хірургічне видалення пухлини не гарантувало одужання.

Показова історія з чудесним зціленням (вибачте за спойлер!) доньки лікаря Жана де Турнеміра, що сталося в 1387 році. Маргариті було вісімнадцять, вона вже вийшла заміж і чекала на первістка, коли батько повернувся з папського двору в Авіньйоні до рідного Монпельє та виявив у неї пухлину на грудях, яка вже далеко переросла розмір горіха (те, що було меншим, вважалося порівняно операбельним). Побачивши новоутворення, що розрослося вже на всю молочну залозу, він зрозумів: доньці залишилося жити недовго[148]. Лікар зміг порадити лише дві речі: дотримуватися дієти, яка полягала в униканні солонини, сиру, овочів, фруктів із твердою шкіркою, каштанів і груш (продуктів, що вели до збільшення чорної жовчі в організмі), та щодня двічі молитися до П’єра Люксембурзького (1369–1387) — молодого благочестивого кардинала, який щойно помер.

Наступного дня Жан де Турнемір пішов помолитися на могилу кардинала, а потім звернувся до єпископа з проханням дати шматочок туніки П’єра Люксембурзького. Архієрей відрізав клаптик із лляного одягу, у якому кардинал помер, і через наполегливі прохання Турнеміра також витяг дві нитки з плетеного пояса, на якому були сліди крові (вочевидь, через туберкульозний кашель, від якого страждав П’єр Люксембурзький). Ці реліквії батько загорнув у чисту лляну тканину, щоб передати додому. У доньки вже з’явилася виразка, тож Турнемір наказав уранці та ввечері терти пухлину шматочком тієї тканини та в рану вкладати нитки з пояса. На День усіх святих він знову відвідав дім. Маргарита втратила дитину й почувалася зовсім погано. Однак гній, що виходив із рани, вразив лікаря: він здавався звичайним, зовсім не нагадуючи гній з ракових пухлин[149].

Турнемір згадував ситуацію, описану перським ученим Разесом (865–925) у популярному в середньовіччі трактаті «Про благочестиве життя» («Continens liber»). У жінки, яка страждала на рак грудей, лікар видалив одну молочну залозу повністю, утім «коріння» недуги залишилося в організмі, і через рік хвора померла від раку другої молочної залози[150].

Саме тому зцілення Маргарити (вона одужала за п’ять тижнів після виходу доброякісного гною) було справжнім чудом, яке зафіксували для беатифікації П’єра Люксембурзького. Отже, по суті лікування раку зводилося до дієти й молитов, адже хірургічне втручання вважалося малоефективним у довгостроковій перспективі.

Якщо ситуація була серйозною або людина — надто бідною, щоб купувати ліки, оплачувати свою терапію, вона могла потрапити до лікарні. Першу таку лікарню заснував святий Бенедикт Нурсійський, батько середньовічного чернецтва, при монастирі Монтекассіно приблизно 543 року. Згодом вони починають виникати при інших обителях, керуючись правилами, установленими в Монтекассіно[151].

Динамічний розвиток міст у ІХ — ХІ століттях стимулював заснування публічних лікарень, адже збільшення населення означало зростання кількості бідних, які не мають можливості лікуватися самостійно. Однією з найстарших міських лікарень став Готель-Дьє (Божий дім, фр. Hôtel-Dieu) у Парижі. Вважається, що його заснували 829 року, хоча не підтверджена джерелами традиція каже про VII століття. До XVI століття ним опікувалася Католицька церква, адже лікування хворих було частиною релігійного обов’язку, доброю справою, що не приносить грошей, отже, не надто цікавить міських лікарів, які працювали із заможнішими клієнтами. У перших лікарнях піклувалися не тільки про хворих, а й про інших нужденних, що не мали їжі чи даху над головою, тому ці заклади часто були переповнені.

«Книга про активне життя» Жеана Анрі, який виступав кимось на зразок зовнішнього аудитора Готелю-Дьє в 1471–1479 та 1482–1484 роках, хоч і сповнена алегорій, але дає уявлення про функціонування цього закладу. Лікарня та Церква ввижалися автору та його сучасникам нерозривно пов’язаними, адже фізичне зцілення не можна було уявити без духовного. Готель-Дьє тоді став місцем для здійснення справ милосердя — основи так званого активного життя (лат. vita activa), яке мало доповнювати споглядальне існування (лат. vita contemplativa) та приводити до спасіння. Жеан докладно описує процедуру, яка очікує на новоприбулих пацієнтів, що надходять до лікарні, хоч і перетворює реальних людей та їхні дії на алегорії. Якщо хтось був тяжкохворим, то його клали до ізолятора (щось на зразок сучасних палат інтенсивної терапії), де chevetaine Покаяння (медсестра, що опікувалася цією палатою) надасть ліки з «аптеки Благодаті»[152]. Її супроводжують дві інші «сестри», Розкаяння та Сатисфакція. Розкаяння мало надати очищувальні ліки, а Сатисфакція — відновлювальні електуарії (рослинні ліки на основі цукрового сиропу чи меду). Може статися, що хворий не затримається в цьому «Чистилищі» й відправиться відразу до Невинних[153] (на кладовище), зауважує автор.

Якщо хвороба пацієнта була легкою, то його розподіляли до холу Сен-Дені, де царює «палке Благочестя», яке лікує несмертельні недуги[154]. Третє приміщення призначалося для майбутніх незаміжніх матерів. Лікарню регулярно прибирали, а білизну після хворих прали в гарячій воді із золою (більше про прання читайте нижче, в окремому підрозділі)[155].

Як видно з мініатюр у самому трактаті, а також з інших зображень, ліжка в палатах не були розраховані на одну людину. Найчастіше пацієнти спали в них по двоє, що, звісно, не сприяло покращенню їхнього стану, коли йшлося про заразні захворювання, однак значно економило місце. Усі джерела свідчать, що зі стрімким зростанням кількості міського населення в добу пізнього середньовіччя подібні заклади були переповненими.

Також у трактаті знаходимо опис усього, що робили медсестри, і справедливий висновок Жеана: «Робота в цьому домі дуже важка, адже день переходить у ніч, а ніч переходить у день, коли хтось доглядає бідних хворих, миє їм ноги, стриже нігті та волосся, допомагає сходити в туалет, миє їх, допомагає йти, вкладає, купає, витирає, годує, дає їм пити, переносить з одного ліжка до іншого, укриває їх знову й знову, міняє постільну білизну, щодня пере їхню спідню білизну, підігріває лляну тканину, якою вкриває їм ноги, пере вісім чи дев’ять сотень простирадл щотижня, полоскає їх у чистій воді, виварює в діжці, збирає золу, підкидує дров у вогонь, промиває простирадла в Сені в мороз, вітер чи під дощем, розвішує їх сушитися в галереї влітку та над вогнем узимку, складає, ховає мертвих і робить ще незліченну кількість важких і складних справ…»[156].

Отже, незважаючи на неповні знання щодо процесів дезинфекції, медсестри в Готелі-Дьє (зауважте, лікарі в середньовіччі були чоловіками, а бідними хворими опікувалися переважно жінки) регулярно змінювали постільну білизну та навіть прали спіднє своїх пацієнтів.

Хоча процес лікування вдома чи в лікарні не можна було назвати ідеальним, однак медична система все-таки існувала й функціонувала. Лікарі прописували порошки, сиропи, пластирі, дієту, а лікарні забезпечували бідним верствам населення догляд, порівняно чисте ліжко та регулярну їжу — хай їй і було далеко до того, що могли дозволити собі заможні містяни.

У всі часи люди знали: краще запобігти хворобі, ніж її лікувати. У цьому мала допомогти гігієна. Саме так! Людей середньовіччя теж турбувало це питання. Гігієну розуміли в найширшому сенсі: правильний сон, фізичні вправи й харчування були її складниками. Загальні поради можна було прочитати в спеціальних керівництвах — «Regimen Sanitatis» («Кодекс здоров’я»). Не дивно, що найвідоміший з них походив із Салернської школи або принаймні активно використовувався в її межах. У нього немає єдиного автора. Відомий у рукописній формі вже з ХІІІ століття, «Кодекс здоров’я» пережив піднесення й відродження в друкованому вигляді в XVI сторіччі. Переписувачі та редактори додавали до нього фрагменти, тож він постійно перебував у розвитку, стаючи продуктом справжньої народної лікарської творчості.

Одним із секретів популярності «Кодексу здоров’я» називають його віршовану форму. До того, як книгодрукування демократизувало галузь, читання книжок залишалося привілеєм вищих станів, однак віршована форма дозволяла легко запам’ятовувати й усно передавати рекомендації щодо дієти, кровопускання чи простих ліків. Структура «Кодексу здоров’я» відповідала (принаймні на початку) шести «неприродним» речам, визначеним Галеном[157]. Це повітря, їжа та напої, сон і прокидання, рух і відпочинок, екскреції та утримані речовини й урешті сни та афекти душі.

«Якщо ти хочеш досягти здоров’я й сили, уникай важких турбот і не гнівайся, від надмірної вечері та зайвого вина утримайся, не вважай даремним після гучного застілля піднятися з-за столу й пройтися. Уникай полуденного сну та не зволікаючи здійснюй відправлення за покликом Природи. Коли це робитимеш, то довго будеш жити». Арнальдо де Віланова (бл. 1240–1311), найвідоміший з редакторів цього трактату, додав: «Якщо лікарів тобі не вистачає, то нехай ці три речі стануть ними — добрий настрій, відпочинок і дієта»[158]. Можете вважати ці рядки не тільки вступом, а й підсумком усього «Кодексу здоров’я», адже він пропагує помірне життя.

Далі автор рекомендує, як саме варто починати день. Ці рядки, написані в ХІІІ столітті, буквально руйнують міф про «брудне» середньовіччя, що нібито не знало гігієнічних процедур: «На світанку, коли вперше встаєш з ліжка, умий холодною водою руки та очі. Розчеши волосся й почисть зуби, освіжившись у такий спосіб, розімни свої кінцівки»[159].

Будьмо відверті: опис різноманітних продуктів, страв і напоїв забирає в «Кодексі здоров’я» найбільше місця, так само, як і в нашому житті. Однак про це я вже багато писала в книжці «Від бобра до фазана», тому не буду тут повторюватися. Зауважу, що їсти рекомендувалося лише тоді, коли ви відчували, що шлунок уже звільнився від попередньої трапези й почав «співати» голодних пісень[160]. Дієта ж мала бути підібрана відповідно до теорії гуморального балансу, для чого автори описують докладно властивості більшості повсякденних продуктів — від м’яса до фруктів.

Далі йшла черга рослин, які не належали до раціону й чий гуморальний склад був надто інтенсивним, що вже переводило їх до розряду ліків. Наприклад, бугила, змішана з медом і накладена на вражену шкіру, могла стати спасінням від раку (спойлер: ні, навіть не намагайтеся!), а вимочена у вині та з’їдена рятувала від різних болів або навіть послаблювала[161]. Гісоп, чистотіл, верба, шафран, цибуля порей і не тільки розглядаються як засоби, здатні допомогти хворому, навіть без звернення до лікаря. Так працювала середньовічна домашня медицина. Іноді вона й зараз діє в такий спосіб. Знання про властивості квітів і цілющих рослин передавалися з уст в уста як між лікарями, так і між поколіннями жінок, що мали піклуватися про свою родину.

Далі детально описуються чотири пори року та їхній вплив на організм, достатньо передбачуваний для всіх, хто знайомий з гуморальною теорією, адже весна, літо, осінь і зима стимулювали збільшення крові, жовтої та чорної жовчі й флегми відповідно. Звісно, також ішлося про чотири темпераменти, їхні властивості й симптоми шкідливого домінування одного з гуморів. Завдяки детальному опису людина могла діагностувати хворобу самостійно та скоригувати свою дієту.

Закінчується трактат порадами з кровопускання, якому приписуються численні заслуги. Воно очищує тіло, покращує настрій, загострює зір і розум, активізує кишківник, повертає сон, покращує слух, додає силу й узагалі розганяє сум[162]. Кровопускання (флеботомія) також походить із традицій, закладених галенівською медициною в арабській інтерпретації.

Флеботомію лікарі практикували зрідка. Здебільшого вона була відповідальністю хірургів і цирульників, чий статус незрівнянно нижчий. Добрий хірург перед кровопусканням зважав на вік людини, пору року, місяць, день і розташування зірок. Для цього існували порадники на зразок «Кодексу здоров’я» чи календарі, схожі на згаданий вище в «Розкішному часослові герцога Беррійського».

Найкращими для флеботомії вважалися три місяці — вересень, квітень і травень, однак перше вересня й тридцять перше травня були під забороною[163]. Іншими перешкодами кровопусканню були «холодна природа», а також обмивання після коїтусу, малий чи надто великий вік пацієнтів або навіть переїдання[164].

Якщо перешкод не існувало, потрібно було прийняти ванну, натертися спеціальною маззю. Далі хірург перев’язував руку та робив невеликий надріз (не надто довгий чи глибокий). Після завершення процедури пацієнт мав уникати надмірної кількості вина та молочних продуктів, які вважалися холодними за природою[165].

Звісно, флеботомія надавала гарний простір для зловживань. Уже в Х столітті Ісаак Ізраелі (бл. 880–950), лікар-іудей, чиї роботи увійшли до середньовічних навчальних планів, писав: «Вони збираються сотнями біля будинку цирульника. Після того як той пустив їм кров, він запевняє, щоб отримати додаткову платню, що бачить, ніби їм потрібно пустити кров ще раз. І ці дурні повертаються до флеботоміста знову, і їхня кров ллється в його посудини, які виносять повними»[166]. Отже, флеботомією, як і сучасними зверненнями до лікарів, не варто зловживати!

Коли ви вже потурбувалися про здоров’я дієтою, різноманітними умащеннями та кровопусканням, наставав час подумати про тіло та його чистоту.

То чи милися в середньовіччі? А якщо милися, то лише на Великдень і Різдво чи частіше? Гостроту й палкість дискусій навколо цього можна порівняти лише із суперечками щодо хрестоматійного питання чистоти тодішньої води. Чому ж, гортаючи манускрипти чи роздивляючись гравюри, ми легко відшукуємо зображення купання або відвідування лазні?

Античні терми часто згадуються як приклад виняткової цивілізованості стародавніх римлян, які вже точно мали пахнути краще за середньовічних нащадків. Прохолодна кімната з басейнами з холодною водою (фригідарій), приміщення з басейнами з гарячою водою (кальдарій), чия температура підтримувалася геніальним у своїй простоті інженерним винаходом (гіпокауст), тепідарій із приємним теплом… Цей перелік можна продовжувати цілою купою специфічних термінів, якими описують архітектуру римських лазень.

Термінологічне багатство вказує, якою ритуалізованою та популярною справою був похід до лазні в античну добу. Прикрашені мозаїками, мармуром і навіть творами мистецтва терми постають справжніми центрами суспільного життя, де можна було не тільки пропаритись і вимитись, а й дістати насолоду від спілкування та споглядання.

Звісно, у первинному вигляді терми не могли вціліти після падіння Західної Римської імперії. Лише дуже сильна, багата (і рабовласницька) держава могла собі дозволити такі елементи розкішного життя. Ранньосередньовічне повсякдення мало обмежитися скромнішими способами підтримання чистоти.

Чомусь, коли починають говорити про миття середньовічних людей, то називають дивне число — один раз на рік. Саме стільки, на думку декого, милися тодішні люди. Це уявлення, вочевидь, склалося через читання біографій святих на зразок ірландського монаха-аскета Фінтана Клоненаського, який справді ходив до лазні раз на рік, напередодні Великодня, та мився там цілу добу. Він також змушував ченців свого монастиря харчуватися, як вегани, не споживаючи ні м’яса, ні молока, ні вершкового масла, однак ми чомусь не думаємо, що так жили всі середньовічні люди.

Протягом раннього середньовіччя загальні умови життя не відповідали всім вимогам, тому й миття не нагадувало античне з його кальдаріями та фригідаріями. Утім аристократії були до смаку терми попередньої доби, і найкращий доказ цього — Карл Великий (747/748–814). Він облаштував лазні на зразок античних у палаці в Аахені, куди ходив митися разом зі своєю родиною, друзями та навіть слугами, тож інколи у воді було до ста людей. Про це розповідає біограф короля Ейнгард.

Звісно, мати власні терми, як Карл Великий, чи принаймні індивідуальну ванну могли далеко не всі. Середньостатистичний містянин пішов би до публічної лазні, чия популярність тривала аж до початку XVI століття. Їх ліквідували зовсім не через те, що туди ніхто не хотів ходити. Це був перерваний політ, бо лазні закривали силоміць міські адміністрації, стурбовані неналежною поведінкою відвідувачів. Ви ж здогадалися, що роблять люди різної статі, коли збираються разом і роздягаються? Правильно, не тільки миються.

Отже, аристократія та міський патриціат могли розраховувати на приватні ванні кімнати з діжкою-ванною, балдахіном, запашними травами та слугами, які наносять і нагріють води для цього дива техніки. Балдахін, що з’являється на середньовічних мініатюрах, мав допомогти втримати тепло якнайдовше, що було актуально для прохолодного клімату чи сезону. Типову кімнату з ванною-діжкою бачимо на мініатюрі, де чоловік підглядає за дружиною-чарівницею Мелюзиною, що якраз приймає таку індивідуальну ванну. Як то кажуть, бідненько, але чистенько — просто кімната з діжкою, де фея купає свій хвіст. Однак наносити з колодязя воду для ванни, а потім над вогнищем нагріти її (та мати достатньо окропу для підтримання приємної температури й надалі) — справа вкрай енерго- та ресурсозатратна.

Для менш заможних існувала інша опція — публічні лазні. У ХІІІ столітті в Парижі їх було аж 32, у Лондоні — 18, а у вкрай компактному Шартрі — п’ять. Було з чого вибирати, хіба ні? І хоч едикт Папи Боніфація забороняв у лазнях митися разом чоловікам і жінкам, але як писемні, так і візуальні свідоцтва підтверджують зовсім іншу практику. Пенітенціал «Corrector Burchardi» (порадник для сповідників) єпископа Бурхарда Вормського радить запитувати в того, хто сповідається: «Чи ходив ти до лазні зі своєю дружиною та іншими жінками й бачив їх оголеними, а вони — тебе? Якщо так, то маєш постити три дні на хлібі й воді». Як бачимо, покарання не надто суворе, але все-таки присутнє.

Середньовічні мініатюри дозволяють нам зазирнути в такі публічні лазні. Звісно, малюнок — це не фотографія, тож точності очікувати не варто, але кілька деталей справді мали місце в реальному житті. По-перше, індивідуальна або розрахована на двох діжка — таке собі компактне джакузі, що виготовляли середньовічні бондарі. Усередині її застеляли лляним полотном, щоб убезпечитися від скіпок у чутливих місцях. Такі діжки бачимо на мініатюрі Антонія Бургундського (кінець XV століття). Чоловіки та жінки сидять навпроти одне одного в подвійних діжках. Між ними застелений скатертиною «стіл», тобто дощечка. На ньому — хліб, ягоди, келихи з вином. Хоча середньовічні кодекси здоров’я не рекомендували їсти під час купання або відразу після лазні, це не зупиняло коханців.

І справді, художник відводить правий бік мініатюри зображенню миття, тоді як на лівому напівголі чоловік і жінка вже готові впасти разом до ліжка, щоб завершити в такий спосіб банну процедуру. Це не вигадка Антонія Бургундського. Середньовічні публічні лазні, окрім діжок, надавали також і усамітнені ліжка для глибшого знайомства своїх відвідувачів. Ба більше, якщо чоловік приходив один, то міг розраховувати на партнерку зі слабкими моральними принципами в обмін на певну платню господареві лазні. Песик, який танцює на мініатюрі між цими двома сценами — ліжком і ваннами, символізує хіть і «неприрученість» тваринної природи зображених людей, які воліють піддаватися власним інстинктам.

Парова лазня — це особливий тип, який недаремно асоціюється в нас зі скандинавами. Саме в сагах бачимо описи середньовічних саун, які облаштовували прихильники чистоти — вікінги. В ісландській «Сазі про людей із Піщаного Берега» згадується подібна лазня: «Поки вони були зайняті своєю роботою, Стюр наказав підготувати біля підніжжя Лавової пустки баню; вона була вирита в землі, а вгорі над піччю зроблено отвір, щоб через нього піддавати жару. Спека всередині була страшна». Отже, можемо уявити дві камери, в одній з яких розташовувалася піч, а в другій — двері. Як і тепер, у печі лежало гаряче каміння, на яке зверху можна було лити воду, щоб підвищити температуру в самій сауні.

Прихильність вікінгів до миття нервувала інших. Так, Джон з Воллінгфорда (1200–1258), монах-бенедиктинець і хроніст ХІІІ століття, описуючи події ХІ сторіччя, із сумом констатує: «Данці, які проживали в Англії, завдяки своїй звичці щодня розчісувати волосся, митися щосуботи та регулярно міняти одяг, зуміли спокусити знатних англійських леді й навіть схилити до співжиття дочок вельможних осіб». Звичка митися щосуботи підтверджується навіть у скандинавських мовах, де назва цього дня тижня звучить як «банний день» (laugardagur ісландською, lørdag данською тощо).

Утім не вікінгами єдиними. У «Декамероні» Боккаччо читаємо: «У суботу ж, ізнов, жінки миють своїм звичаєм голову, щоб вимити з волосся весь порох і бруд, що за цілий тиждень назбирався; багато хто постує в сей день на славу Пречистої Діви-Богородиці, а потім опочиває од усіх трудів на честь неділі, що заходить. Тим і в суботу, я вважаю, ми не можемо йти заведеним трибом і гаразд учинимо, як і в сей день оповідати не будемо[167]». Отже, у XIV столітті й інші європейці (жінки, як завжди, постають охайнішими) прийшли до повноцінних банних процедур раз на тиждень.

Похід до лазні, як ми з’ясували, здебільшого асоціювався в середньовічних містян з еротичними пригодами. Утім так було не завжди. У трактаті 1514 року католицький теолог Томас Мурнер, майбутній опонент Мартіна Лютера, використав миття як метафору очищення від гріхів. Крок за кроком він описав весь процес — як приходите, роздягаєтеся, як лазник миє вам ноги, голову, шкребе спину, парить, дає накидку, а потім проводить у спеціальну кімнату з ліжком для відпочинку та навіть годує. Кожній з процедур присвячений окремий розділ, що розпочинається гравюрою та двома короткими підписами (римований — німецькою та прозовий — латиною).

Ось кілька прикладів таких підписів до гравюр:

Мурнеру вдається передати повсякденність відвідування лазень з їхнім тертям і кровопусканнями, наділивши ці не надто романтичні дії глибоким духовним символізмом. Як часто він радить ходити туди?

Звісно, Мурнер не радить паритися щодня — для цього існує аналог нашого душу. Однак навряд чи це означає відвідування лазні раз на рік, як стверджують адепти «немитого» середньовіччя. Якщо ми розвинемо метафору письменника, то зробимо висновок: коли сильно забруднився (нагрішив), іди до лазні відмиватися й відшкрябуватися (сповідь), а коли забруднення звичайне, щоденне, то обійдися коротким обмиванням (молитвою на ніч).

«Отже, люби свого чоловіка. Ти маєш стежити, щоб у нього була чиста білизна, адже це твоя відповідальність, бо обов’язки й турботи чоловіків лежать поза межами дому; вони приходять і йдуть, бігають тут і там, під дощем, снігом і градом, інколи змоклі до нитки, інколи сухі, інколи пітніючи чи тремтячи, погано нагодовані, розміщені, взуті та відпочилі. Однак ніщо не буде надто важким для нього, бо думка про пильну турботу дружини, якою вона оточить його після повернення, втішає безмірно»[168]. Цими словами повчав свою юну дружину парижанин у трактаті XIV століття «Господар» («Le Ménagier de Paris»). Що тут скажеш? Турбота починається з білизни, що належить до жіночої відповідальності. Далі автор пише, що після повернення чоловікові мають запропонувати чисті шкарпетки та нічний одяг, білу постільну білизну та «інші радощі», а на ранок його чекатимуть свіжі сорочки[169].

Прання було в середньовіччі суто жіночою відповідальністю. Ченці й священники часто винаймали прачок (або заводили для цього конкубін[170]), а солдати возили таких жінок за собою в обозі. Податкові переписи в містах засвідчують, що прачка була однією з найрозповсюдженіших жіночих професій[171]. Хай як сумно звучить тепер сегрегація праці за гендерними ознаками, проте кількість жінок, задіяних у пранні одягу та постільної білизни, свідчить, що чистота була бажаним станом для середньовічних людей — так само, як і для сучасників. Утім викликів, з якими тоді доводилося стикатися на шляху до цього, було значно більше, ніж зараз.

Одним з викликів, звісно, була матеріальна база, якщо казати бюрократичною мовою. Для прання одягу використовували річки та інші найближчі прісноводні водойми, кам’яні або дерев’яні балії. Головними детергентами були лужне мило та попіл, однак для виведення стійких плям застосовували й інші засоби. «Господар» наводить багато рецептів, адаптованих для різних проблем і тканин. Наприклад, коли маєте забрудення чи просто зажирений одяг, то «візьміть сечу, нагрійте її та замочіть пляму на два дні. Потім, не викручуючи, потріть забруднену частину тканини»[172]. Якщо пляма після цієї операції не зникла, потрібно знову замочити її в сечі, до якої вже підмішана бича жовч, і залишити на два дні[173].

Якщо сеча як детергент вам не до душі, то візьміть землю Фуллера (особливу глину), замочену в лузі, та покладіть на пляму. Коли висохне, потріть, доки глина повністю не зійде. Раптом у вас немає під рукою потрібної суміші, то просто приготуйте попіл, вимочіть у лузі та нанесіть на пляму[174].

Рятівником делікатних тканин — шовку, сатину, камлоту — був вержус. Оскільки його виготовляють із соку свіжих недостиглих яблук чи винограду, то добра господиня мала запастися ним на зиму та ранню весну.

Окремими випадками були вигорілі плями на одежі. Якщо потребувалося відновити тканину блакитного кольору (ідеться про льон), то використовували ось такий рецепт: «Візьміть губку, змочіть її в прозорому чистому лузі, натискайте та легко тріть об одяг, витираючи пляму, і колір повернеться. Якщо ж це вигорілі плями на одязі будь-якого іншого кольору, то візьміть дуже чистий луг, який ще не використовувався для інших тканин, змішайте з попелом на плямі та дозвольте цьому висохнути. Із тертям оригінальний колір повернеться»[175].

Одягу було недостатньо чистоти, він мав ще й добре пахнути (але тільки якщо у вас були на це засоби). Білизну робили запашною за допомогою різноманітних пудр, які купували в аптекарів, а також свіжих квітів[176]. Наприклад, до обов’язків йоменів і пажів Едварда IV належало збирання квітів і коріння, які мали забезпечити, щоб речі короля пахли якомога «благотворніше та приємніше»[177].

Одяг міського патриціату чи аристократії, виготовлений з вартісних тканин і розшитий сріблом, золотом, перлами, дорогоцінним камінням, далеко не весь підлягав пранню. Тримати його чистим допомагали нижні сорочки — камізи, що були невіддільною частиною середньовічного «луку».

Як зі спідньою білизною? Її могли носити лише чоловіки, і це було принциповим питанням! Чоловіча білизна називалася бре, а її розмір варіювався від бікіні на зав’язках до бриджів.

Чим бідніша людина, тим важче їй було тримати себе чистою. Утім усе-таки середньовіччя не постає настільки брудним, як його вважають. Принаймні мені досі не доводилося стикатися з таким різноманіттям саморобних засобів для виведення плям!

Як ви можете пам’ятати, трактат «Про жіночу косметику» зі збірки «Тротула» вважається першим у своєму роді. Він не містить жодної теорії — тільки конкретні рецепти, що робити з тією чи іншою проблемою в зовнішності. Трактат починається з депіляції. Авторка радить розпарити себе в лазні, а потім нанести на всі потрібні ділянки тіла відповідну суміш для видалення волосся. Рецепти додаються, але дуже прошу вас не повторювати їх у домашніх умовах! Основою для суміші мало стати негашене вапно з арсеніком (миш’яком), змішане на вогні[178]. Чесно попереджається, що суміш може обпалити шкіру, коли її перетримати. Якщо таке сталося, то слід було заспокоїти шкіру маззю на основі олії троянди чи фіалки або соку молодила[179].

Для жінок вищих станів існував інший рецепт, який водночас проливає світло на саму процедуру. Отже, починаємо з приготування суміші: «Візьміть сік із листя огірка та мигдалеве молоко; помістивши їх у посудину, обережно змішайте негашене вапно та арсенік. Далі [додайте] товчений гальбан, змішаний з невеликою кількістю вина, та залиште на день і ніч, а потім готуйте. Після того як це добре приготується, слід видалити гальбан і додати трохи олії або вина та ртуть. Зробивши відвар, зніміть його з вогню й додайте порошок трав. Візьміть однакову кількість мастики, ладану, кориці, мускатного горіха, гвоздики»[180]. Коли суміш була готова, жінка мала намаститися нею та піти в лазню, але не розтиратися там, щоб не пошкодити шкіри[181]. За якийсь час треба було спробувати «висмикнути волосся з лобка. Якщо воно не відпадає легко, то нехай на жінку виллють гарячу воду, і вона обережно обмиє себе, ніжно торкаючись рукою шкіри»[182]. Чесно кажучи, не знаю, як після користування арсеніком і ртуттю в жінок не вилізало абсолютно все волосся, але те, що краса вимагає жертв, у середньовіччі явно було не просто словами.

Коли зайве волосся прибране з тіла, саме час переходити до зачіски. Волосся на голові мало бути гарним і приємно пахнути. Щоб воно було «довгим і чорним» (тут ідеться не про фарбування, а про підтримання природного кольору), потрібно взяти «зелену ящірку й, відрубавши їй голову та хвіст, приготувати у звичайній [оливковій] олії»[183]. Після цього залишалося лише намастити голову цією сумішшю. Про всяк випадок скажу, що навіть просте втирання оливкової олії може допомогти пересушеному волоссю, тож помилуйте ящірок!

Якщо ви хочете стати платиновою блондинкою, «Тротула» готова допомогти й у цьому. Рецепт для фарбування волосся не містить ящірок, однак від цього не стає простішим: «Візьміть шкаралупу волоського горіха й кору самого дерева та зваріть у воді; із цією водою змішайте алюмінієві галуни й “дубові горішки” та намажте сумішшю голову (попередньо вимивши її). Потім покладіть на волосся листя й перев’яжіть мотузками та залиште на дві доби; так ви зможете пофарбувати його. І розчешіть, щоб позбавитися всіх надлишків, які пристали до волосся. Потім нанесіть фарбу, зроблену із шафрану, «драконової крові» [смоли драцени. — С. Д.] та хни (більшу частину якої було змішано з відваром фернамбукового дерева), і з цим жінка нехай ходить три дні, а на четвертий змиє все гарячою водою, і це [фарбування] не зійде легко»[184].

Після численних рекомендацій щодо фарбування, вкладання волосся та підтримки його природньої краси, авторка звертає увагу на обличчя, адже «якщо воно чудово доглянуте, то прикрасить і потворну жінку»[185]. Маска з кристалів «тартару» (бітартрат калію) мала стати частиною рутини, як і депіляція. Після цього можна було задуматися про відбілювання шкіри, адже засмага неминуче асоціювалася з нижчими верствами суспільства, змушеними щодня працювати під пекучим сонцем. Одразу після суміші відбілювання (cerato) наводиться рецепт рум’ян: «Доведіть до кипіння в глиняній посудині олію фіалки чи троянди з курячим жиром. Розчиніть у цьому дуже білий віск, а потім додайте білок і просіяний порошок свинцю та знову трохи поваріть. Процідіть через тканину, і до цієї холодної суміші додайте камфору, мускатний горіх і три чи чотири гвоздики. Загорніть усе в пергамент. Ми в жодному разі не наносимо суміші, доки вона не почне добре пахнути. Потім нехай жінка нанесе її на обличчя, а далі нарум’янить його. Візьміть тонкі шматочки фернамбукового дерева та помістіть у шкаралупу з невеликою кількістю трояндової води. Потім додайте трохи алюмінієвих галунів. Візьміть шматочок вати з невеликою кількістю цієї суміші та притисніть до обличчя, щоб нарум’янити його»[186].

Коли ваше обличчя вже й відбілене, і рум’яне, саме час згадати про губи, адже в трактаті написано: «Жінки так прикрашають своє обличчя, а отже, і губи можуть бути нафарбовані»[187]. Щоб зробити середньовічну помаду, ви мали б узяти доведений до кипіння мед, додати туди трохи білої та червоної бріонії, скаженого огірка й трошки трояндової води. Потім варити це все разом, доки об’єм суміші не зменшиться вдвічі. Коли вона охолоне й застигне, можете мастити нею губи (насправді ні, будь ласка, не робіть цього!), не забуваючи змивати на ніч гарячою водою[188].

Білі зуби — теж не сьогоднішня ідея. Середньовічні жінки мали відбілювати їх сумішшю з паленого білого мармуру, спалених і подрібнених кісточок фіги, соди, порошку з червоної плитки, пемзи та солі[189]. Щоб дихання було свіжим, варто полоскати рот гарним вином, витирати добре після цього серветкою та жувати протягом дня фенхель, петрушку чи любисток[190].

Завершальним акордом цього без перебільшення найвпливовішого трактату про косметику середньовіччя стали поради щодо імітації дівоцтва, коли воно вже було втрачене, та зменшення розмірів вагіни[191].

Цей трактат, який був частиною «Тротули», — найбільш знане та повне керівництво такого роду. Однак косметичні рекомендації можна було знайти й в інших працях. Наприклад, у «Фізиці» теологині та природознавиці Гільдеґарди Бінгенської (1098–1179) також бачимо корисні поради. На відміну від «Тротули», тут немає ризику отруїтися, коли виконуватимете їх. Приміром, Гільдеґарда пропонує маску для обличчя, яку можна безпечно накладати й сьогодні: «У кого шкіра на обличчі загрубіла та задубіла, втративши м’якість від вітру, ті мають зварити ячмінь у воді та, процідивши крізь тканину, вмивати обличчя цим із помірно теплою водою. Шкіра стане м’якою та ніжною й матиме гарний колір»[192].

Гільдеґарда пояснює в трактаті, яку користь може мати дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння для краси зовнішності. «Людина, у якої плями на обличчі, має зволожити аметист своєю слиною та потерти ним їх. Також вона має нагріти над вогнем воду й потримати над нею камінь. Піт, який з нього вийде, треба змішати з водою. Потім слід покласти камінь у воду та вмити обличчя цією рідиною. Якщо робити це часто, то обличчя матиме гладку шкіру та прекрасний колір»[193].

Трапляються й поради для волосся: «Із кори та листя цього [сливового] дерева також роблять попіл. Із цього попелу зробіть луг, і якщо шкіра вашої голови або ряба, або надто суха, часто мийте її цим. Шкіра буде вилікувана й стане красивою, і з неї ростиме багато прекрасного волосся»[194].

Важко не помітити, що, на відміну від авторки трактату з «Тротули», Гільдеґарду Бінгенську більше цікавить здоров’я, ніж косметичні хитрощі. Це не дивно, адже як черниця вона не могла заохочувати прикрашання виключно заради власного марнославства або спокушання чоловіків.

Ставлення до косметичних хитрощів було неоднозначним. Сучасник Гільдеґарди Бінгенської, видатний теолог і засновник ордену цистерціанців Бернард Клервоський (1090–1153) переконував у листі благочестиву дівчину на ім’я Софія: «Не бажай суперничати з тими збоченими, хто позичає красу, коли вже втратив власну»[195].

Пізніше світський італійський письменник Балтазар Кастільйоне в ренесансному бестселері «Придворний» (1528) дуже по-сучасному хвалив природну красу: «Жінки завжди хочуть якщо не бути, то принаймні здаватися красивими. Тому коли природа завинила в цьому відношенні, вони намагаються компенсувати все штучними речами. […] Хіба не помітно, наскільки благородніша жінка, яка фарбується (якщо взагалі фарбується) зовсім трохи, так що кожний, хто її бачить, не може зрозуміти, чи вона нафарбована, чи ні, ніж жінка, настільки нафарбована, що здається, ніби в неї на обличчі маска, що вона навіть не може сміятися, щоб та не тріснула […]. Знову-таки наскільки приємніша за інших та (я маю на увазі не потворну), на обличчі якої не бачиш нічого. І це обличчя не дуже біле, не дуже червоне, але від природи трохи бліде, інколи зі справжнім рум’янцем через сором чи інший випадок; жінка з нехитро зачесаним волоссям, із жестами простими та вільними, без зайвих зусиль і бажання видаватися красивою! Саме ця безтурботна простота найприємніша в очах чоловіків, які бояться бути обманутими мистецтвом»[196].

Проте, хай там що писав Кастільйоне, трактатів про косметику значно побільшало в XVI столітті, коли навіть відомий своїми пророцтвами Нострадамус додав декілька рецептів у трактат «Про косметику та джеми» («Traité des fardemens et confitures», 1555).

Останнім (але не за важливістю!), звісно, було питання середньовічних туалетів. Який вигляд вони мали? Чи справді містяни викидали нечистоти просто на вулицю? Чи існували публічні туалети? Відповіді на ці питання часто стають предметом міфологізації «брудного» середньовіччя.

Туалет, як і все інше в середньовіччі, залежав від соціального статусу людини. Замки зазвичай мали так звані «гардеробні». Це була невелика кімната з місцем для сидіння — кам’яним виступом з дерев’яною кришкою, що дуже нагадує туалет у бабусі на подвір’ї, з яким ми всі, гадаю, добре знайомі. З гардеробної нечистоти потрапляли до чогось середнього між шахтою та каналізаційною трубою, яка виходила до рівчака, вигрібної ями або найближчої річки чи струмка. Туалет герцога Бургундії Жана Безстрашного (1371–1419) мав не тільки м’яке сидіння та вентиляцію, а й комин з відкритим вогнем для підтримання комфортної температури протягом усього року[197].

Використання гардеробних доповнювалося нічними горщиками, які вичищали (як і рівчаки) слуги. Такі горщики були й у міських будинках, що далеко не завжди мали гардеробну. Проте вже на початку XIV століття виливати екскременти на вулиці міста суворо заборонялося численними міськими регуляціями[198]. Повторюваність таких розпоряджень, звісно, вказує на їхню недостатню ефективність, однак водночас і на те, що такі речі не були нормою.

Міста по-різному розв’язували проблему зливання нічних горщиків. Так, наприклад, парижани мали розкіш просто виставляти їх на ґанок. Нічні горщики спустошували спеціально найняті містом працівники «нижчих справ» («les ouvriers des basses oeuvres»)[199]. На захист таких робітників навіть ухвалили спеціальний закон, який забороняв їх ображати. Незважаючи на добру оплату праці, бути майстром каналізаційних справ, вочевидь, не вважалося шанованим заняттям[200].

Особливо про гігієну міста почали піклуватися після Чорної смерті, коли бруд на вулицях і в будинках пов’язали в один логічний ланцюжок зі спалахами захворюваності. Саме густонаселені й далеко не чисті міста постраждали під час епідемії чуми найбільше. Через це в XV столітті Лондон, наприклад, мав не менше тринадцяти публічних туалетів[201]. Найбільшим був «Довгий будинок Віттінгтона» (Whittington’s Longhouse) в Гринвічі, названий на честь мера Діка Віттінгтона. Він мав аж 84 місця![202]

Монастирі мали так звані «нужники» (necessarium, або як їх потім почали називати, reredorter), що розміщувалися позаду дортуарів, де спали ченці. Цистерціанське абатство Ріво, побудоване в ХІІ столітті на півночі Англії, мало «нужник», розрахований на тридцять монахів[203]. Як і в міських публічних туалетах, «посадкові місця» не були відгороджені. У сільській місцевості переважав, звичайно, знайомий нам дерев’яний будиночок із діркою над вигрібною ямою[204].

Наявність різноманітних варіантів випорожнити міхур або кишківник не гарантувала, що кущі, поле, парки чи ліси не будуть використовуватися із цією метою. Зрештою середньовічний гумор ґрунтується на двох речах: сексі та випорожненнях, тож вигляд людини, яка не встигла добігти до публічного чи приватного туалету, нікого не шокував. Ба більше, такі особи навіть населяли маргіналії середньовічних манускриптів — наприклад, король на полях «Ланселота» (Prose Lancelot, France 1316 BL, Add 10294 1, fol. 1dr) чи чоловік, що вцілив у посудину, з Псалтиря Маклсфілда (бл. 1330–1340, Кембридж, Музей Фіцвільяма, MS 1–2005, fol. 236r).

Що можна сказати про туалетний папір чи радше його попередника? Ґарґантюа в шість років з’ясував, що маленькі гусачки найкращі для підтирання, однак залишмо це на совісті Франсуа Рабле з його буйною ренесансною уявою. Середньовічна аристократія використовувала чисті шматки лляної тканини, містяни та монахи — ганчір’я, шматки, вирізані зі старого одягу[205], а біднішим верствам залишалася трава, солома та листя деяких рослин, що було достатньо широким і м’яким.

Сподіваюся, що після цього розділу середньовічна медицина здається вам трохи менш варварською. Принаймні вона нічим не гірша, а почасти й краща за свою античну попередницю. По-справжньому зміни сталися лише в ХІХ столітті, а доти поняття хвороби, гігієни та лікування не надто вирізнялися від середньовічних. Гуморальна теорія й далі живе в нашій уяві у формі вчення про чотири типи темпераменту.

Звісно, ні Чорної смерті, ні лепри (прокази) середньовічні лікарі подолати не могли. «Лікування» обмежувалося засобами, що намагалися запобігти цим недугам, та ізоляцією хворих. Саме тому в цьому розділі я вирішила не торкатися двох найбільших бичів середньовіччя. Обидва феномени мають символічний вимір, окрім чисто фізіологічного, і потребували б окремих розділів. Можливо, нагода для цього постане в майбутньому.

Збірники на зразок «Тротули» дозволяють нам зазирнути в повсякденність медичного середньовіччя й побут забезпеченіших верств. Розміщені в них поради звучать для нашого вуха дивно, жорстоко й навіть небезпечно, але навряд чи дикіше, ніж «рецепти» сучасних знахарів чи травниць. Народний вимір медицини залишається так само неочікуваним і сумнівним для будь-кого, знайомого з доказовою медициною, тож не думаю, що ми маємо надто суворо оцінювати наших пращурів. Навіть вони знали, що медицина приваблює шарлатанів і що не варто довіряти тим, хто обіцяє зцілення від усіх хвороб, починаючи з каменя глупоти й закінчуючи нещасним коханням. Перевіряйте дипломи та ліцензії, бо перед вами може виявитися типовий pharmacopola ex trivia!

Окрім диплома, про справжність лікаря свідчила вправна діагностика: аналіз урини, вимірювання пульсу й, що дуже важливо, уважний огляд пацієнтів. Проблемою були ескулапи, які воліли спиратися лише на результати уроскопії. Хоч антична гуморальна теорія й залишалася основою для призначення лікування та дієти, однак визначення властивостей рослин, прянощів і продуктів відбувалося завдяки спостереженням за їхньою дією на людину, тож сенс у цьому все-таки був.

Як бути щодо гігієни? Звісно, за нашими стандартами, важко назвати добу середньовіччя чистою. Проте, якщо судити одночасно за даними археології та за популярністю «Кодексу здоров’я», ранкові вмивання й чищення зубів, душ, походи в лазню, депіляції, навіть туалети були частиною повсякденної турботи про власне тіло, як і прання одягу та постільної білизни за допомогою лугу, гарячої води та попелу. Фізична чистота не стояла на заваді духовній, і відповідно це заперечує популярний міф про те, що в середньовіччі пишалися брудом і милися двічі на рік. Частково так могло бути на ранньому етапі, коли християни відчайдушно намагалися протиставити себе язичникам, які ставили піклування про тіло набагато вище за духовні потреби, та й лазні були не лише для миття. Утім з розвитком міст, медицини та середньовічної цивілізації загалом елементарна гігієна стала невіддільною частиною людського життя.