Друзі за листуванням

РОЗДІЛ 12. Захоплення

Ксеня завжди прокидалася рано і їй доводилося нишком лежати в ліжку, аби не побудити дівчат. У ті хвилини дуже відчувався сум за батьками. Вона вертілася, відганяючи меланхолійний настрій, та безуспішно. Порятунком від нудьги ставав табірний гудок, який щоранку оголошував підйом. По ньому здіймалися галас і метушня: хтось робив зарядку, хтось ще ніжився в ліжку до останньої хвилини, але ванна кімната потрібна була всім!

Наступний гудок скликав на сніданок, однак перед тим усі загони та персонал працівників збиралися біля їдальні для ранкового підняття прапора.

У таборі вже багато років існувала традиція: зранку підіймали прапор, увечері згортали. Церемонія супроводжувалася тишею, а розгорнутий прапор - оплесками. Звісно ж, дітей багато, тож не кожному випадала така честь, однак Ксені таки пощастило. І ось вона стоїть посеред галявини, розв’язуючи великий морський вузол. Не так уже й легко його розв’язати! Силу потрібно мати добрячу! Ксені вийшов допомагати Роман - старший на палубі-крамниці. Удвох вони впоралися доволі швидко, і ось уже прапор майоріє в повітрі, і загін “Білокрилих” плескає тому, як ніколи. А далі привітно відчинилися двері їдальні, і натовп ринув на свої місця. Грала бадьора музика, підіймаючи і настрій, і апетит.

На сніданок завжди подавали безліч наїдків: пластівці, молоко, яєчня, смажені ковбаски, грінки з корицею, невеликі деруни зі сметаною та різноманітні фрукти. Наїдайся досхочу! Тож дівчатка й намагалися підживитись, бо попереду на них завжди чекав активний день: табір пропонував різноманітні види спорту, мистецтва та реалізації вільного часу в неповторні незабутні миті.

Ксеня і Лолі вже побували в Каюті Ремесел, що знаходилася неподалік пірсу. Там вони наробили дивних блискучих кульок, схожих на дзеркальні. Те видалося їм трохи нуднуватим, і вони вирішили проводити дні активніше. Тому після сніданку вони попрямували до зеленого викошеного поля для гольфу, де їх зустріла інструктор, яка відразу ж узялася за ключку.

- Для цієї гри потрібно кілька речей, - розпочала пояснення дівчина, - м’яч, лунка, ключка й поле. Гра залежить, як то кажуть, від “кола гольфу”.

- Як це? - повертіла, приміряючись, ключкою Лолі.

- Ось підготовлена зона, - показала інструктор, - називається вона майданчик “Ті”, а вам потрібно надіслати м’яч до іншої підготовленої зони, он там...

- То це дурничка!

- Ну, не скажіть... А взагалі, дотримуйтеся трьох основних правил: грай на полі, яким воно є, грай м’ячем так, як він ліг, а якщо неможливо ні те, ні інше, то дій справедливо. Ну добре, давайте практикуватись, а я буду підказувати в процесі.

Лолі замахнулася ключкою, і м’ячик аж засвистів у повітрі. Вона замружила очі, а коли відкрила, то побачила, що м’яч залетів далеко за поле, і якась дівчинка вже бігла, щось викрикуючи.

- Я не хотіла! - потім довго вибачалася Лолі, дізнавшись, що вона одним м’ячем встигла зруйнувати невеликі споруди із камінців, що їх довго і старанно будували навпроти.

- Ні, це не моя гра! - дійшла висновку Ксеня.

- І не моя! Махнемо до коней?

Конюшні знаходилися недалеко. Ото краса! Кілька спеціально розбитих майданчиків для проїзду й такі ж акуратні доріжки.

Коні ж видалися досить різними. Були серед них і білі, і сірі, і темні рисаки, а то й зовсім дивні - коричневі й дужі; не тонконогі та граційні, а міцні та надійні, з довгими ослячими вухами.

- Це мули! Вони витриваліші за коней, але й повільніші. їх вивели спеціально для перевезення вантажів. І вони походять від віслюків. А ти що, ніколи на таких не їздила? - торохтіла здивовано Лолі.

-Ні!

- А чому? Ми ось минулого року спускалися в низовину гір Аппалачі саме на таких...

- Я ж ніколи не була там, Лолі!

- Та я знаю! А що, в Україні немає таких гір?

- У нас є Карпати! Теж великі гори.

- А мулів немає? - ще дивувалася Лолі.

Ксеня заперечно похитала головою.

- Ну, принаймні, я ніколи не зустрічала!

- То знайомтеся, - підійшла до них жінка, - це Джміль! Хто перший?

Лолі повертілася, подумала й пропустила Ксеню.

Інструктор Енна допомогла одягнути шолом, наколінники та спеціальні черевики... І, взявши мула за мотузку, повела його по колу.

- А можна, я сама? - не втрималася Ксеня.

- Якщо в тебе є сертифікат із кінної школи, тоді можна. Ти маєш?

- Ні, не маю... Але я обов’язково отримаю! Знайду спеціальну школу верхової їзди в Україні!

- І правильно! Коні - це чудово!

Лолі тим часом фотографувала Ксеню з усіх можливих дистанцій.

А опісля дівчатка годували цукром руде поні, котре аж кахикало від неймовірного задоволення.

- Куди тепер?

- Давай до Природної Каюти! - підхопилась Лолі. - Там таке, що ти зроду не бачила! - вона вже бігла по смоляній доріжці. - Будемо шукати зуби тигрової акули!

-Що?

Лолі підбігла до великої піщаної купи, де вже сумлінно порпалися кілька дівчат. Подала Ксені спеціальні граблі, а сама заходилася чимдуж копати.

- Ага, є! - дівчинка витягнула справжнісінький акулячий зуб. - Страшний такий! На! Це тобі!

- Звідкіля він?

- Кажуть, що з дна Атлантичного океану.

Ксеня теж надибала сіре ікло. Далі ще кілька.

- Класні сувеніри будуть!

- Та то ще не все! - махнула Лолі. - Ходімо сюди!

Вони увійшли до каюти. Усі стіни в кімнаті були прикрашені гербаріями, світлинами небачених тварин: скунси, мурахоїди... А неподалік стояв великий акваріум, що здалеку видався Ксені пустим.

- Тут живе удав Б’ютік! - підійшла до акваріума інструктор Кері. - Хочете познайомитися?

Ксеня аж відсахнулася.

- Не бійся! Він добрий! - і дістала удава, котрий тихо засичав.

- Ні, я не хочу! Не варто, - почала Ксеня, -а що, коли він втече?

- А таке вже було! - засміялася Кері. - Але він далеко не тікає: так, на сонечку погрітися... Ну, торкнися, не бійся!

Лолі знову несамовито клацала фотокамерою. Але Ксеня стояла спантеличено й кроку до удава не зробила. Коли плазуна таки сховали до акваріума, вожаті нанизали зуби акули на плетені шнурки й подали дівчатам.

- Сувеніри готові!

Гудок сповістив про обід, що звично супроводжувався танцями та всілякими промовами. Далі настала тиха година або ж година спілкування в каюті. А опісля всі побігли до басейну, бо там виставили справжнісінькі водні гірки.

- У-у-ух! - кричала Лолі, злітаючи з найвищої гірки.

Ксеня слідувала за нею мовчки, бо аж дух перехопило. Вона притисла до себе руки й чекала, що ось-ось шубовсне в прозору водичку. Оце так! Але гірка ніби не закінчувалася. Повороти, повороти і - шубовсть! Лиш бризки летять довкола...

Навколо басейну юрбилося багато люду: хотілося і з кладки стрибнути, і з трампліна, і з водної гірки, мов чайка, злетіти. Збуджені крики звідусіль розливалися луною. Коли трохи потомилися, Лолі запропонувала відпочити романтично, себто на каное.

- Але ж я не вмію! - заперечливо потрясла головою Ксеня, дивлячись на озеро, де дівчатка на каное щосили гребли веслами.

- Навчишся! Простіше не буває! - Лолі вже натягувала рятувальний жилет на Ксеню. - Такі правила, - пояснила, - хоч і неглибоко, але жилет потрібно!

Вони взяли по двосторонньому веслу. Вибрали двомісного човника із глибокими сидіннями.

- Ми що, лежачи попливемо?

- Та то тільки виглядає, що лежачи, а насправді дуже зручно: сидиш собі захована у каное, і вода тебе майже не торкається. - Лолі намагалася відштовхнутися від містка. - Ану чекай, я підштовхну, а ти греби веслом!

Ксеня мотала тим веслом у різні боки, але то в багнюку встрягне, то у водорості заплутає.

- Ап! - крикнула Лолі.

І вони таки попливли. Ледве-ледве рухалися. Ксеня вже терпіння почала втрачати: хотілося швидкості та захоплення. Аж тут каное почало рухатися в шаленому темпі. Дівчата й веслами не встигали перебирати.

- Що це?

Лолі сміялася, поклавши весло, і розмахувала руками, опускаючи їх раз по раз у теплу зелену воду.

- Боггі та Воггі! Дивися-дивися! - захоплено кричала вона, показуючи в глибінь і все заглядаючи під каное.

- Що? - Ксеня й собі глянула у воду: дві величезні черепахи підхопили човен і гребли лапами, несучи каное майже на спині.

- Ох, ви мої красуні! Ох, ви мої помічниці! - примовляла Лолі. - Я минулого року поділилася з цими панянками бананом, тож вони мене й катали все літо. Тут багато таких чере-пах-велетнів, але всі вони ліниві. Он, глянь під той місток, бачиш?

Ксеня помітила безліч смішних черепах, що висунули з води голови та порозкривали роти, чекаючи на ласощі. Час від часу вони ховались назад у воду, але відразу ж знову висували носа назовні.

- А ці, - провела рукою Лолі, - ці сумлінні! Вони гостинці відпрацьовують! - дістала мандаринку з кишені й розламала її на дві частини. - На! Пригостиш їх, коли з каное вискочимо.

Накатавшись на каное, чи то пак на великих черепахах, дівчатка пригостили їх, похвалили та й подалися до будиночка. Ксеня ще оглядалася кілька разів, дивуючись із Боггі і Воггі, котрі помалу, ніби хизуючись перед іншими черепахами, ласували заробленим мандарином.