Друзі за листуванням

РОЗДІЛ 6. За мною!

Літак наближався до Амстердама. Відстань між небом і землею видавалася незначною: було видно червоні дахи, різнокольорові будиночки й навіть відомі на весь світ тюльпанові клумби.

- Дарино, - вигукнув Толя, - а до Амстердама нас пустять?

- Ні, на жаль! Милуйтеся зараз!

- А чого? - занудила Тоня. - Ми ж так хочемо!

- Тоню, ти ж не вперше їздиш закордон. Мала б знати: для в’їзду до більшості країн потрібно мати візу. А в нас віза тільки до США...

- Шкода! - скривився незадоволено Толя.

Літак почав опускатися. Можна було розгледіти кожну дамбу.

- Класно? - Ліза нарешті відкрила рота.

- Авжеж! - радісно повернулася до неї Ксеня.

- А ми з батьками туди опісля поїдемо! -хизуючись, втулив Толя.

- Ага! Ми теж! - вискочило саме по собі в Ксені. Ліза хмикнула, але нічого не сказала. Ксеня й не хотіла обманювати, але чому так сталося, пояснити не могла. Певно, краса міста таки надто вразила її.

Літак нарешті сів. Ліза знову зойкнула й ухопилася за Ксеню.

У розкішному амстердамському аеровокзалі Дарина взялася перевіряти квитки щасливої п’ятірки. Діти ж тим часом оглядалися довкола. З усіх сторін поспішали люди, тягнучи різноманітні валізи. Хтось ніс подарунки, хтось стояв, чекаючи... Натовп зливався в галасливому шумі.

- Ворота “Б”! - оголосила Дарина. - За мною! Швидко, у нас небагато часу!

Вона, знаючи аеровокзал як свої п’ять пальців, заскочила на швидкісну доріжку. Діти стежили за кожним її рухом - боялись загубитися. Перед очима миготіли різноманітні крамнички з голландськими сувенірами.

- Ото б мамі тюльпанів! - обізвалася Тоня.

- По дорозі додому! - Дарина обернулась до них. - Обіцяю! Ось, - вона вказала, - ми на місці.

- Ці всі люди з нами? - Іван уважно оглянув натовп. - Невже літак вмістить нас усіх?

- Це трансатлантичний політ, Іване! - посміхнулась Дарина. - Величезний “Боїнг”, місця вистачить усім.

“Хоч би сісти не поруч із Лізою”, - думала Ксеня. На щастя, усі мали сидіти в одному ряду. Дарина сіла посередині, що полегшувало ситуацію між дітьми, котрі почувалися дещо скуто.

- Діставайте книжки, плеєри, - сказала куратор, - а захочете, то спіть. Шлях довгий, але будуть кіно показувати.

- А їсти? - озвався Толя.

- Скоро!

Ксеня занурилася в читання. Толя, Тоня, й Іван знову взялися за гучну дискусію, а Ліза, котра все ж сіла біля Ксені, гучно чмакала жуйкою.

Невдовзі подали обід. Уважні стюардеси ставили те саме запитання кожному пасажирові: “Курку чи рибу?”.

- Мені б і те, і те! - голодними очима Толя спостерігав за наближенням жаданого обіду.

Але Дарина замовила всім курку, щоб не створювати непотрібної метушні. Вона сумнівалася, що діти одразу ж упораються з правильною відповіддю. Усе ж літак американський, а отже, мовна практика розпочалася!

По обіді розморені й утомлені довгим перельотом діти поснули.

- Будете чай? - спитала усміхнена стюардеса.

- Ми що, вже прилетіли? - сонно буркнув Іван.

- Майже!

- Оце то так! - Толя почав тормосити Тоню. Прокинулися і Ліза, і Ксеня.

- Прилетіли, Тоню! - радісно кричав Толя.

- Чаю? - перепила Дарина.

А діти вже ледве стримували неймовірне бажання опинитись назовні. Скоро літак почав опускатися, відкриваючи величний вид на Нью-Йорк. Місто виблискувало, світилось, мерехтіло різноманітними кольорами. На яскраво освітлених широких проспектах можливо було навіть розгледіти машини: одні швидко рухалися, а інші довгою змією стояли в заторах.

- Ов-ва-а! - вигукував Толя.

Дарина намагалася триматися серйозно, але й сама раділа, що вони таки щасливо подолали таку значну відстань і вже скоро матимуть нагоду відпочити.