Друзі за листуванням

РОЗДІЛ 2. Ворог № 1: хроніка боротьби

Ксеня не любила вчитися. От малювати - то інша справа! Але її тітонька Віра, мамина сестра, викладала англійську мову в школі-інтернаті і вважалася однією з найповажніших викладачок у місті. Охочих підучитись у неї правильної вимови було безліч. І хоча Ксеня вперто не хотіла до них належати, на те ніхто не зважав. Як було вирішено вже давно, мала обов’язково повинна вивчати іноземну мову, а то й кілька. Тому з четвертого класу тітонька Віра розпочала свої дошкульні уроки.

Як тільки Ксеня з’являлася на обрії, Віра Василівна пускала в хід привітання англійською й обговорення погоди та справ у школі. Якщо сідали за стіл, вона вказувала на різноманітні предмети та страви, просячи дівчинку повторити за нею кілька разів. Якщо йшли до саду, тітонька безупинно торочила назви рослин і дерев, що траплялися по дорозі. Коли ж Ксені кортіло щось розповісти, то Віра Василівна вимагала: “Розкажи все те ж саме, але цього разу англійською!” Ет, як не хотілося! Але доводилось.

Згодом така поведінка стала звичкою, а ще через два-три роки Ксеня не лише розмовляла при зустрічах з тітонькою винятково англійською, але й ходила до неї на окремі заняття. Як же пекельно тяжко давалися їй усі ті нові слова, правила, тексти... Проте наполегливість брала своє - і дівчинка вже й книжки читала, і листи писала, і тараторила вірші, знаючи їх на зубок.

Уроки англійської так би й залишались нав’язаним обов’язком, якби не один випадок. Щоліта до їхнього містечка приїздила група англійських вчителів, і вже вкотре вони організовували невеликий табір при церкві. Того літа дівчинка мала нагоду туди потрапити. Яка там була атмосфера! Суцільне захоплення!

Дітей ще на початку зміни поділили на групи, але не за віком, а за знанням мови. І Ксені вдалося опинитися серед найсильніших. По-перше, це було дуже приємно. А по-друге, це означало не тільки в таборі забавлятися, але й ходити в туристичні походи.

Зазвичай заняття в “англійському таборі” проходили так: із самісінького ранку й до обідньої перерви вони читали Біблію, співали пісні, вчили вірші, після обіду грали в різні рухливі ігри, далі ж пили смачну шипучку й розходилися по домівках...

Проте одного разу Ксенин загін вирушив у похід до ставка смажити дивний зефір. Так-так, зефір! Ту смакоту із собою англійці привезли. Кілька білих м’яких пундиків нанизувалися на гілочку, мов справжнісінький шашлик, і смажилися на вогнищі. Але тримати потрібно було лише хвилинку, інакше зефіру - як і не було: розтанув і все. А смачний був! Вони сиділи на моріжку, співали пісні й розповідали цікаві та кумедні історії, обмінюючись не тільки “життєвим досвідом”, але й національними традиціями.

Того дня Ксеня зрозуміла, що цього всього могло б і не бути, якби вона не займалася так наполегливо мовою. І вона вперше відчула, що клята англійська їй подобається. Трошки...

Ті два тижні в таборі пролетіли швидко і яскраво, а найголовніше - додали впевненості, що Ксеня може спілкуватися чужою мовою: вона розуміє справжніх англійців і вони розуміють її.

Ба більше! Її хвалили й за вимову і за багатий запас слів. Чужа, страшна, незрозуміла мова (“жахливий ворог номер один”) перестала бути страшною й незрозумілою, отже, перестала бути ворогом. А нова подруга Лінзі, від’їжджаючи, подарувала книжку - і дівчинка (з тітоньчиною допомогою) прочитала ту до останньої сторінки.

Восени ж Ксеня не пішла до своєї звичної школи. Батьки, окрилені успіхами доньки, відіслали її до ліцею з поглибленим вивченням англійської мови.

- О, тільки не це! Тільки не нова школа! - скімлила перед батьками Ксеня, мов цуценя. - У мене ж там, у моєму класі, найкращі друзі лишилися!

- Знаю, розумію... - погоджувалася мама. -Будеш бачитися з ними у дворі, у парку після уроків, на дозвіллі.

Проте чи був час гуляти по парку?! Навчання, навчання та знову ж навчання. їй уже зовсім не хотілося вчитися. Англійська знову стала ворогом.

Але тепер дівчинка вдалася до активного протесту: то текст не перекладе, то слова нові не вивчить. Учителі скаржилися батькам, деякі присоромлювали, вказуючи, що вона - племінниця найповажнішої вчительки іноземної мови в їхньому місті... Кілька двійок уже красувались у щоденнику, і кілька зауважень було виведено в ньому для уваги батьків.

І тоді в ситуацію втрутилася тітонька Віра. Вона довго розмовляла з сестрою на кухні, усе сперечаючись, але вердикт винесли такий: “Ксеня повертається до своєї школи. Натомість двічі на тиждень вона знову має приходити на заняття до тітки. Крапка!”

За кілька днів усе знову налагодилося.

Невдовзі по тій пригоді розпочалася важлива пора: час не тільки збирання останньої городини, але й визнання найкращих учнів у школах - для поїздки на обласні олімпіади з різних предметів.

Ті олімпіади чомусь дуже подобалися вчителям, але страх як не подобалися учням. Ну хто бажав, замість прогулянки по барвистому осінньому листі, сидіти з книжками?!

Ксеня знала, що кому-кому, а їй вже точно не пофортунить відкрутитися. І доведеться ще інтенсивніше готуватися, а потім їхати та хвилюватись на тій клятій олімпіаді.

- Що б таке придумати? - скаржилась вона якось на перерві. - Слухай! - звернулась до Сашка, найвідомішого двієчника їхньої школи. - Ти ж у нас головний спеціаліст із витівок. Що б ти зробив на моєму місці?

- Та я б на твоє місце ніколи й не потрапив!

Голова не вмістила б стільки інформації, - підморгнув той.

- Та ні, я серйозно! Підкажи щось.

- Нахами вчителям. Вони будуть просто шоковані. Народ, уявляєте картинку, - звернувся до своїх побратимів-забіяк, - старанна Ксенька хамить вчителям! Або... ще кращу ідею придумав: пішли зі мною лупити з рогатки горобців під директорськими вікнами. А ти ще візьми камінчика, та й у вікно ненароком... - останні слова потонули в загальному реготі.

- Дурний ти, і поради в тебе дурнуваті, - набундючилася дівчинка.

- Теж знайшла в кого поради питати, - виховувала потім Ксеню Оленка, коли вони, повертаючись зі школи додому, вирішили піти довшим шляхом через парк. - Тобі заздрять через ту олімпіаду, а ти... Ет! - Оленка розчаровано махнула рукою й нагнулася, щоб підняти величезний яскраво-жовтий кленовий листок. - Не вмієш цінувати, що тобі дається...

Ксеня від несподіванки аж зупинилась:

- Мені заздрять? Хто? Чому?

- Багато хто. І я в тому числі! - Оленка теж зупинилась і відверто подивилась подрузі в очі. Ксеня розгубилась.

- Маячня якась... Ти? Заздриш? Мені? Через якусь дурну олімпіаду, яка мені сто років не потрібна, а потрібна вчителям та батькам, щоб вони могли мною пишатись! А мені жодного задоволення від того, а тільки вчи та вчи, ще й підкидають нових завдань. Так ніби старих не достатньо! - Ксеня незчулася, як голос її перейшов на крик.

- Сонечко моє, - Оленка лагідно погладила її по плечу. - Ми всі бачимо, як ти багато й напружено працюєш. І повір, ми всі тобою дуже пишаємось. А про заздрість то я так, дуницю бовкнула. Просто приз переможцю олімпіади аж надто привабливий. Я б точно не відмовилась за нього попотіти, але ж не беруть...

- Який ще такий приз? - для Ксені олімпіада була неприємним обов’язком, якого треба або уникнути, або в крайньому разі стерпіти.

- Так ти не знала?! - аж розсміялась Оленка. - Ото дивачка! Готуватись готуєшся, а про нагороду й не поцікавилась. Олімпійські ігри дивишся? Там же дають солідні нагороди спортсменам. Президент навіть квартири в Києві обіцяє за золоті медалі. То чому наші шкільні олімпіади мають бути за просто так?

- Скажеш теж, квартири...

- Звісно ж, квартиру тобі ніхто не запропонує. Усе ж таки шкільна олімпіада - це тобі не світові Олімпійські ігри, але й тут приз непоганий...

- Оленко, давай уже ближче до справи! Бо ти як заговориш-заінтригуєш, то аж голова обертом йде.

- Поїзка в табір! - і Оленка з урочистим виглядом вручила Ксені жовтий листок.

- Ти що, знущаєшся? Що я, в таборі ніколи не була? Треба для цього аж олімпіаду вигравати? - Ксеня вже була остаточно збита з панте-лику.

- У таборі вона була, - перекривила її Оленка. - У такому не була! І не побуваєш, якщо будеш так легковажно до цього ставитись. Головним призом для переможця обласної олімпіади з англійської мови є, - Оленка на мить зупинилась, щоб набрати повні легені повітря, - поїздка до міжнародного дитячого табору в Північній Америці!

Дівчатка мовчали. Ксеня була приголомшена. “Хочу до міжнародного табору!” - кричала одна її половина. “Ти не переможеш. Треба було більше готуватись, а менше скиглити! Теж мені, принцеса... Примушували її вчитися, обмежували свободу...” - відповідала їй друга.

- Ну... я й не знаю... - тихо мовила. Треба було нарешті хоч щось сказати, бо Оленка жадібно чекала реакції на новину. - Я думала влітку долучитись до групи юних натуралістів. Там же й Геник буде...

- Ти дійсно несповна розуму! Який Ге-ник?! Які натуралісти?! Ти ж світ побачити можеш! - Оленка від обурення аж почервоніла, ніздрі роздулись, а рот кумедно відкривався, щоб різко виплюнути слова: “юні натуралісти”, “Геник”.

...А Ксені стало легко й весело. Вона дзвінко розсміялась і смикнула подругу за кіску:

- Оленко, ти така смішна, коли обурюєшся! І дякую тобі за новину. За таку нагороду справді варто поборотись! - і перейшла на іншу тему, цокочучи про Васька та Геника.

А ввечері зателефонувала тітоньці Вірі, і вони вдвох обговорили детальний план підготовки, щоб осягти якомога більше за той час, що ще залишався.

Тепер Ксеня знову цілими днями сиділа за підручниками з граматики, збірниками “лексичних тем” і словниками. Учила напам’ять вірші, таблицю з неправильними дієсловами. Часом просто зубрила. Слухала диски з англійськими аудіо-книжками... Інколи хотілося плюнути на те все - і повикидати ті словники, граматики, підручники, диски разом з тітчиними нотатками. Розпалити у дворі багаття й пустити за вітром. Але Ксеня стримувалася. А коли остаточно все набридало, сідала з мапою на колінах та уявляла, як подорожує різними країнами. А в таких подорожах англійська все ж таки згодиться.

Усе на світі рано чи пізно закінчується. Час на підготовку вичерпався, і от напередодні новорічних свят, якраз наприкінці другої чверті, Ксеня разом з іншими розумниками їхнього містечка поїхала до обласної гімназії, де зазвичай і проходили змагання серед різного штибу обдарованих дітей та палких шанувальників англійської мови зокрема...

Дівчинка сильно нервувала. Дивилася на інших конкурсантів. Ті здавалися такими впевненими в собі, такими серйозними... А коли дітей провели до спеціально підготовленого класу, у неї не те що руки тряслися - коліна підгиналися!

Роздали завдання. І хоча на турнір олімпіади відводилося кілька годин, матеріалу - по самі вуха: і слова перекласти, і на запитання відповісти, і часові форми впізнати, і твір написати. А в кінці - виступити зі спеціальною усною доповіддю на одну з раніше запропонованих тем.

Ксеня, за порадою Віри Василівни, підготувала доповідь про сталі вислови англійської мови та їхній переклад українською. Напевне, вдало вийшло, якщо сам голова комісії, Пилип Захарович, аплодував опісля промови.

Однак наша конкурсантка особливих надій після закінчення олімпіади не плекала: “Ну про яку перемогу може йти мова, коли змагатися довелося з гімназистами з обласного центру?!”

Саме з таким пригніченим настроєм і повернулася додому. А наступного ранку в школі однокласники налетіли із запитаннями.

- Ну, кажи, як? - підбігла їй на зустріч Оленка.

- Що, що там було? - Геник аж викрикував від цікавості.

- Та нічого особливого. Продула, напевне... -І Ксеня з байдужим виглядом розгорнула книжку, аби сховати за нею очі, повні сліз.

Геник подивився на її схилену потилицю та взявся розповідати про чергову нову комп’ютерну гру. Клас завмер у захопленні: такої гри ще не мав ніхто... Про Ксеню всі відразу й забули, і лише Оленка всіляко намагалася її підтримати: то цукерку тицьне, то шматочок шоколадки, то нову наклейку.