Duty free

[1997, березень]

Життя галицької панянки з доброї родини складалося із суміші обов’язків та привілеїв. Елайджі це частково нагадувало його власний діаспорний досвід (недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-Malanka Pub Night, День Прапора…), частково — життя найзаможніших та соціально найактивніших WASP’ів, родичів із маминого боку. У випадку Ванди це було читання дивом уцілілої забороненої літератури, участь у хорі щойно посталої з підпілля церкви, плекання традицій (тобто демонстративне дотримання релігійних свят та пов’язаних із ними обрядів — від вертепів до побутової кулінарної магії), участь у Студентському Братстві та, врешті, «династійний» шлюб із сином відомого дисидента. Батьки Ванди підтримували майбутнього свата, ризикуючи кожен своєю посадою: тато — в університеті і навіть мама — у міській бібліотеці. Вони не лише допомагали знайти для нього бодай якусь роботу, аби той удруге не загримів, уже за статтею «тунеядство», а й прагнули оточити увагою і не дати йому здеґрадувати серед сторожів та завгоспів — нових колег на цих стрьомних та єдино доступних після судового процесу посадах.

З іншого боку, приналежність до доброї родини означала виїзди на гірськолижний курорт Славське, просторе помешкання в історичній частині міста, збережене від перетворення на комуналку низкою інтриґ і спецоперацій за участю представників кількох родинних гілок та поколінь, квитки на найкращі концерти у філармонії й гастрольні вистави, істотна, як на ті часи, матеріальна допомога від родичів з Польщі й Канади, а з постанням незалежності — значно ширші можливості для виїзду за кордон.

У паралельному світі, тобто тому, де треба було співжити з ними, практикувався освячений кількома поколіннями валенродизм. Це означало, що Ванда не мала їх надмірно дратувати, а мала бути відмінницею, носити піонерський галстук, вступити в комсомол, у музичній школі відспівувати обов’язкову програму до комуністичних свят, одне слово, не тільки вижити, а ще й отримати максимум можливостей, аби одного дня розвалити їх ізсередини. У старших класах Ванда навчилася розпізнавати ровесників, які спрямовано діяли у схожий спосіб. Насправді у ті роки пізнього брежнєвізму та правління ще парочки древніх генеральних секретарів, лояльність до комуністичних ритуалів імітували всі. Навіть юні та прагматичні спадкоємці військово-партійної еліти — і ті лише імітували. Але своїх Ванда впізнавала за серйозністю, з якою вони до цього імітування ставилися, затиснутими зубами та кулаками, щоправда, їхніми кулаками були дулі в кишенях. Навряд чи всі вони вірили, що День Х, коли їм, аґентам під прикриттям, пощастить завдати удару, таки настане, але всі вони вірили у доцільність виживання.

Захоплення Ванди західною рок-музикою та вишукуваними по англомовних радянських антологіях (такі, виявляється, були) поезіями бітників толерувалося найближчим, тобто родинним і довколародинним оточенням, оскільки було проявом антирадянськості. У цьому дивовижному маленькому світі гармонійно уживалися колядки, пампухи, цвібак і Джим Моррісон — як рівноцінні ознаки соціального протесту.

Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати. Перспектива змін вимірювалася кількома роками.

Країна не забарилася віддячити — інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне — тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.

Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна — ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.

Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що своєю цілком особливою манерою її слухати — віддано, усім собою, хоча це останнє могло пояснюватися його не вельми певним володінням українською мовою. Цілком імовірно, що своєю окремішністю й інакшістю, дистанцією, яка віддаляла його від усіх звичних львівських розкладів, ієрархій, церемоній. І йому точно від неї нічого не було треба: як правило, чоловіки, котрі цікавилися Вандою, потребували не стільки її, скільки її зіркового статусу, який надавав їм блиску в очах оточення, тішив їхні амбіції, адже близькість із нею оберталася безліччю корисних знайомств. Зрештою, з нею було просто весело, а вона сама була надто заклопотана, аби вимагати до себе надмірної уваги.

Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.