Duty free

[1999]

На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, натомість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.

До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих — таких різних — людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів — тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті — ці люди ставали навдивовижу відкритими, і, здавалося, ніде більше так вільно тоді не дихалося.

Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».

— М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, — спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.

— А що з ним? — здивувався Елайджа.

— Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.

Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда — вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту — не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ — це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.

«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.

— Що, пацани, вставили вам? — власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

— Добрі. Незіграні, але добрі, — похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися — хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста — Толічка — з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і відважно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи — регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

— А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, — знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

— Да, ты нам очень нравишься! — грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. — Будешь с нами танцевать?

— Прошу?

— Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

— Ну, ми тут десь будемо, — посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

— Красавчик! — нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися — тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?