Duty free

[2009, березень]

Елайджа і Тарас виїхали з Франківська дуже рано. Ранок — найсмачніша частина доби, приємніша надворі, ніж у ліжку. Туман, свіжість і не зіпсута картинка довколишньої дійсності — якою б вона була, якби нам вдавалося не псувати її собою.

Вони нестерпно довго виїжджали на окружну дорогу. Тарас говорив без упину, жваво коментував учорашній вечір, будівельний бум у Франківську, обсяги грошової маси, що надходить у регіон через WesternUnion, себто від заробітчан, гірськолижні курорти в області, нелюдські ціни на гірськолижних курортах, нарікав на лінивих гуцулів, на те, що народні сувеніри, які продають при дорозі туристам, уже виготовляють у Китаї.

Невиспаний Елайджа не витримав і попросив заїхати десь на каву. Придорожні генделики у будь-якій країні світу створюють ілюзію найсправжнішого та найважливішого місця. На відміну від міських кав’ярень, вони не є театром, вони не є місцем, куди люди приходять миритися зі своєю ідентичністю (я — це я, бо кожного ранку читаю газету та п’ю свій еспресо саме тут, серед собі подібних), ані туристичними крапками, де повітря аж іскрить від напруги — так усі очікують один від одного імітації щастя та розслабленості: переповнені краси та насолоди, такі місця змушують людей відчувати себе щасливими, всі намагаються прибрати належного вигляду, кожен думає, що це тільки він дуже старається насолоджуватися цим моментом без планів, поспіху, соціальних обов’язків, цим щемким поєднанням цинамонових, дерев’яних та лакричних запахів, хвиль парфумів і döner-ів, шарів світла та вуличного гомону, — натомість усі інші направду кайфують, а не прикидаються. Кожен у святковому натовпі відпрацьовує свою роль у цій виставі, десь на глибині ховаючи свою гіркоту від того, що не вдалося втрапити в резонанс із загальним відчуттям щастя та безтурботності. У придорожніх генделиках раді всім. Більшість заїжджає сюди, аби більше ніколи не повернутись, тому до клієнтів тут ставляться поштиво — вони мають щось від мертвих: беруть свою каву і зникають у великому світі, й ще невідомо, чи цей великий світ взагалі існує.

Тарас тим часом рулив до прикрашеного різдвяною ілюмінацією одноповерхового будиночка, оточеного мокрими дерев’яними столиками. Він нагадував Джеймса Бонда: його всюди впізнавали офіціантки, бармени та барменки, вахтери та непривітні чоловіки бандитського вигляду. Офіціантки при цьому розпливалися в усмішці, а барменки особливо привабливо спиралися бюстами на ляди.

— Дай Боже здоровля, дівчата! Як у вас нині, кава вродила?

Дівчина грайливо засміялася у відповідь і проспівала: «Вам як завжди?».

— Дівчатка, і моєму колезі зробіть таку, як ви вмієте, щоби очі вилазили. У них в їхній Америці так не вміють, як ви, правда, дівчата? — Тарас підморгнув огрядній тітці, що випливла з кухні.

— Так, щоби очі вилазили, то тіко наші дівчата вміють! — тітка зареготала усім своїм величезним бюстом та черевом, зухвало дивлячись на Елайджу.

Вони вийшли з кавою на вулицю.

— Пане Елайджа, а це правда, що наші жінки найгарніші в світі? — хоча вчора ввечері вони вже були на «ти», зранку Тарас не наважувався продовжити спілкування на тих самих засадах.

— Вони направду дуже гарні. — Елайджа відповідав на це запитання разів чотириста щонайменше.

Вони трохи помовчали.

— Але з ними і важко, правда?

— Та з іншими також нелегко.

— Жінки — вони завжди все підраховують: скільки часу вона на тебе витратила, скільки сліз через тебе пролила, шаг вправо, шаг вліво — і будь ласка, получі рахунок.

— Угу.

— А ще — плачуть. Ну як можна людині щось пояснити, коли вона плаче?

— Так, розумію.

— І ніколи не визнають себе винними, — продовжував Тарас, сідаючи за кермо. — А Ви одружені? — делікатність не була Тарасовою найбільшою чеснотою, але він дуже старався звучати делікатніше.

— Ні, я, що називається, у стосунках.

— Вдома, з американкою?

— Так.

— А як воно, якщо порівняти з нашими? — було видно, що Тарас подумки ступає по мінному полю.

— Передбачливо, — відповів Елайджа після паузи.

Тарас задумався і деякий час дивився на дорогу.

— Ви тільки не смійтеся. Якось я одного чоловіка віз, дуже поважна людина, народний депутат, кількох скликань, здається. Ну, з наших чоловік, розумієте? Ми з ним увечері виїжджали з Франківська, й чогось раптом вирішили зупинитися на Окружній, кави випити. Так ось, заходимо в кнайпу, нікого нема, тихо, музика не грає, свічки на столиках тіко горять. Ми собі такво сіли, закурили собі, чекаємо, чи хтось до нас вийде. І тут, знаєте, виходить до нас така кобіта, гарна, як янгол. І ми, прошу пана, якось обоє в той момент зрозуміли, що вона не може така гарна тут отак просто каву носити. Я то собі так думаю, що то й не людина була зовсім.

— Я, здається, щось таке подібне пригадую… — Елайджа намагався посміхатися дуже стримано. — Думаю, я то бачив у фільмі Тарантіна.

— Ви тойво, прошу пана, з мене смієтесь, а ми тоді ледве встигли ноги звідтам зробити.

— І народний депутат з вами ноги робив?

— Ще й як робив! Ми з ним тоді про це не говорили, бо мені якось тойво, було невдобно його питати, я людина проста. Але якщо вже народний депутат… Йому то, може, звично, вони там, знаєте, всі упирі у тій Верховній Раді.

— А, ну то значить, чоловік розбирається, одразу зорієнтувався. І що, ви навіть не заговорили до тої пані?

— Та ні, ми кави замовили, а вона так пішла, тихо-тихо, ніби не важить ніц. Тіко на кухню — ми й драла!

— Я читав, у вас тут ще в горах лишилися такі народні обряди… подібні на поганство?

— Прошу?

— Ну, це ніби як шамани.

— А… Та дідько їх розбере, хто з них мольфар, хто не мольфар. Кажуть, по гірських селах навіть дяки з церкви підробляють цим. Ну, служать у церкві, а поза тим приймають замовлення, так би мовити. Ну, там на приворот чи то навпаки, на розлуку, чи навіть на смерть. — Тарас стишив голос.

— А що церква на то?

— А що церква? Церкву парафіяни утримують, а парафіяни задоволені. Фул сервіс, так би мовити. Тут тобі й гріхи відмолять, і чоловіка принадять…

Тим часом гори залишалися вже далеко позаду. Вони в’їхали у смугу маленьких містечок між Франківськом і Тернополем — «серце Галичини», сказав би хтось із них, якби хтось із них був схильний до пафосу.

«Тепер вони не виглядають так сумно», — подумав Елайджа. Галицькі містечка були занурені у свої буденні справи, жваві у передчутті передвеликодніх клопотів, у сонячному світлі вони виглядали майже ідилічно. «Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».

Увечері тут у брамах стоять та перемовляються жінки. У таких місцях жіноча постать визначається не віком, а статусом — заміжні не те щоби гладшають, а стають якимись обважнілими, ніби прибитими до землі. Заміжніх видно одразу, незаміжніх також — вони ще легкі й субтельні. Тому така ж туга відчувається у спальних районах великих міст, у колишніх ґетах — там так само висить оця безнадія в повітрі.

— Це на честь тої самої Роксоляни? — запитав Елайджа, коли вони в’їхали на центральну вулицю Рогатина, і він прочитав табличку «вулиця Роксоляни».

— Так, це її історична батьківщина. Бачте, мало змінилося з тих часів.

— Ви про те, що жінки звідси їдуть на заробітки?

— Так, в Італію, Іспанію…

— Тут вважають, що це погано?

— Ну як… якщо дорогою потрапляють в турецький бордель, то погано. Якщо виходять там заміж, то добре. Але загалом жаліють, мовляв, а могли ж би залишитися у рідному місті, вийти тут заміж, дітей народити…

— …жити собі захищено у колі родини-племені…

— Ну так…

Елайджа завагався, чи не сказати йому вголос те, про що вже кілька хвилин думалось: що він розуміє, чому ризик опинитися в борделі не зупиняє тих дівчат. «Припускаю лише, що, стоячи ввечері на панелі десь у Барселоні, можна зберегти бодай промінчик надії — о’кей, хай це всього-на-всього надія, що тобі повернуть твій паспорт, — а яка надія може бути під власною брамою у маленькому містечку, з кухнею і серіалом (у кращому разі — з поганим романом, придбаним по пошті). Про це ніхто ніколи не скаже — вони житимуть і помиратимуть зі своїм маленьким брудним секретом, що насправді їдуть не за баблом, а просто вириваються, втікають, можливо, в їхніх життях їм стане сил тільки на один ось такий ривок, і ті, кому не пощастить, справді потонуть у наркотичному сні, застрягнуть у порно, мов серпневі оси у солодкому сиропі, і хрін його зна, можливо, вони шкодуватимуть, напевно, що шкодуватимуть, я ніколи не знатиму, ніколи не буду на їхньому місці, але якщо я щось і знаю напевне, то це те, що я їх люблю, люблю за цей ривок…».

Вони зупинилися на чергову каву. Пахло туманом, дощем та м’ясом із ґриля. Через цигарку Елайджа вдихнув туман. Йому здавалося, що так триває все життя: мокрі пси, придорожні кнайпи, дим і весняна сирість.