Duty free

[1997, січень]

Новий 1997 рік Елайджа святкував разом із Блюмом та Феєю. Дамський зустрічав Новий рік удома з родиною, але на якомусь етапі до них приєднався — на якому саме, Елайджа згадати не міг. Вони почали вдома у Феї (Іда Марковна була більш-менш у гуморі й навіть випила із ними шампанського перед тим, як відчалити до подружок), потім Елайджа бачив себе, ніби збоку, у півдюжині помешкань, він із кимсь пив, цілував дуже гарну дівчину, потім вони всі разом вибігли на сніг й знову кудись пішли, він сидів на підлозі поруч із типом, який грав на гітарі, потім були ще якісь люди з музичними інструментами, хтось уголос читав Lords Джима Моррісона, читали російською, тому Елайджа майже нічого не розумів, лише вловлював інтонації, він усе ще сидів на підлозі, ще був «Вавилон», потім якийсь інший бар: вони зайшли туди ніби зі звичайного під’їзду, піднялися на другий поверх, відчинили двері звичайного помешкання, аби знайти там з десяток чорних столів, завішані червоними шторами стіни, пекельний вогонь за шинквасом — просто Лінч якийсь. Тут була схожа на вавилонівську публіка, була вже знайома Елайджі Ванда, кілька художників, Блюм знайомив його з поетами, кожен з яких був великим, було безліч гарних і дуже молодих дівчат, студенток, за припущенням Елайджи. Кілька післяноворічних днів були безперервною подорожжю — від помешкання до помешкання, і, здається, він майже нічого не пив, але ще ніколи почуття сп’яніння не було таким глибоким та приємним.

Уранці (першого січня? другого? третього?) Елайджа повертався додому пішки. Холод, неприбраний сніг, сонце на камінні, нечисленні перехожі, сонні і п’яні, — все було обіцянкою. Вдома він заліз під душ, і йому перехотілося спати: було близько восьмої ранку, й він почав читати подарований на якійсь забаві (дарунок супроводжувався міцними чоловічими обіймами) старий номер колись діаспорного, а тепер, разом із екзильними символами влади переданого Краю, журналу «Сучасність», із здивуванням ловлячи себе на тому, що тепер не мусить продиратися крізь незрозумілі слова й звороти: мова ніби на фізіологічному рівні впустила його всередину. Ця радість протримала його ще з півгодини, і десь посередині речення: «я прочув чи що, якісь великі зміни…», — він заснув.

На третій чи четвертий день січня вони пішли на концерт Ванди, точніше, її групи, й Елайджа знову сидів на підлозі, в оточенні студентів та студенток, на чиїхось куртках і рюкзаках, було дуже тісно, куртки і рюкзаки, і тіла змішувалися в одну купу, здавалося, він усіх довкола вже давно знає й усі вони його, Елайджу, люблять.

Ну і, звичайно, музика, яка виявилася для Елайджи потрясінням. У ній було все, що переповнювало Елайджу останні кілька місяців: вуличний ритм, несподівані масиви повітря, внутрішні відлуння, дуже добра поезія (Фея накрикувала йому у вухо імена авторів, жодне з яких він тоді не запам’ятав) і — окремим рядком — хриплуватий голос Ванди. На сцені Ванда мала цілком інше обличчя: зосереджене, навіть дещо напружене. Між піснями вона обмінювалася з музикантами жартами, які Елайджа не зовсім розумів, але які, судячи з усього, подобалися присутнім. Ще ніколи Елайджі так щемко не хотілося стати тут своїм.