Duty free

[2009, березень]

Елайджа Мельник, 36-річний бізнес-консультант, не дуже любив Київ. Уперше він потрапив сюди в середині 1990-х. Тоді така подорож була сумішшю крутизни та лузерства: країна з-поза колишньої залізної завіси була достатньо небезпечною, достатньо бідною та достатньо екзотичною, аби вважатися серйозним випробуванням після університетського кампуса та корисним рядком у резюме. З іншого боку, волонтерство у країні небезпечній, але не надто перспективній, бідній, але не надто динамічній, некомфортній, але таки не надто екзотичній, могло бути просто витраченим часом, якщо вона невдовзі стане ще одним світовим задуп’ям, нічим, крім стихійних лих, світові не відомим. Він проводив тренінґи з готельного та ресторанного бізнесу переважно з неуважними, зле вдягненими людьми, які дуже погано сприймали концепти клієнтоорієнтованості, залипали, коли Елайджа намагався спонукати їх до обговорення поняття «хороший сервіс», а коли щось таки обговорювали, постійно один одного перебивали.

Тепер його запрошували за гроші, й доволі непогані гроші.

Київ став людянішим. Групки підлітків — великою мірою схожими на своїх ровесників у Штатах, хоча добра половина дівчат усе ще вдягалася дуже виклично.

Поки його таксі стояло на світлофорі, Елайджа поліз по гаманець, а коли, відрахувавши кілька купюр, підняв очі, побачив перед собою білборд.

Він вийшов з авто й ще хвилин десять стояв, спостерігаючи, як шурхотять вертикальні смужки, змінюючи зображення: турів до Єгипту, концерту на підтримку пивного бренду та розважального телеканалу, точніше, обличчя розважального телеканалу.

Це було знайоме обличчя.

Не те щоби він не знав. Він знав, що з нею відбулося за той час, знав усе, що йому міг про це сказати Google.

Просто тепер він зрозумів, як це обличчя знову стає частиною його життя.