Duty free

[1997, літо]

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів — у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна — є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.

Якось він намагався скласти їй товариство під час великого концерту до Дня міста. Величезний похмурий охоронець — рагуль із низьким чолом і квадратною щелепою — не пускав Елайджу за сцену, коли під’їхало таксі з Вандою. Вона поцілувала Елайджу і пішла за сцену, через плече пообіцявши йому передати перепустку кимсь із оргкомітету.

Охоронець саме вагався, чи не пропустити Елайджу вже, коли зовсім юний худенький хлопець з наплічником та бісерними браслетами на руках, який весь цей час спостерігав за їхньою боротьбою, несподівано зухвало крикнув на втричі більшого охоронця: «Та ви що, не бачите, з ким він?».

Велет у чорній уніформі геть розгубився від такої постановки запитання, й Елайджа прослизнув за турнікет. Він озирнувся на хлопця з вдячністю і схопив погляд, який запам’ятав на все життя. У цьому погляді було обожнювання.

Приблизно тоді ж Елайджа почав відчувати виснаження, так, ніби організм чинив опір насиченості його тутешнього життя та вимагав дотримання умов експлуатації. Приблизно раз на місяць він протягом доби просто не міг встати через біль в усьому тілі та виснажливу нудоту. Цю періодичність Елайджа навіть почав сприймати як данину, яку він має сплачувати, інтенсивність в обмін на втрачений час. Одного разу його вирвало жовчю просто на вулиці. Він того дня вирішив таки піти на роботу. Хоча, яке там на роботу: просто треба було вийти у цей сірий літній день, у парке передгрозове тепло, яке заповнює все довкола, мов запах. Власне: літні запахи, поєднання рослинного зеленого кольору з небесним сірим, можливість зустріти Ванду. Він тоді все ще був щасливий, але вже не в ейфорії, навпаки навіть — уже, як гурман плісняву, розсмакувавши гіркоту своєї ситуації. Він влип у щось непередбачуване й неконтрольоване, це щось обіцяє надовго затягнутися, і — хоч навряд чи Елайджа тоді це усвідомлював, напевно, таки додумав пізніше — вже почало змінювати його. Можливо, зміни відбувалися вже на органічному рівні, й те, що тепер йому доводиться притулятися чолом до холодної стіни будинку і збиратися із силами, аби рушити далі, саме про це і свідчить.

Його тимчасовий сусід по квартирі нарешті з’їхав, й Елайджа більше не орендував помешкання на Краківський. Він забрав звідти постіль і кілька вечорів засинав, вдихаючи запах Ванди.

Тоді ж він почав — як ніколи раніше — цінувати самотність. Тепер йому подобалося самому лазити містом, навіть самому ходити в музеї. Запах музею останнім часом був для нього одним із найчуттєвіших, найзапаморочливіших, йому здавалося, що ця суміш ароматів натертого паркету, ретельно відполірованої латуні, картин, ще якихось таємних міксів, рецептуру яких зберігають непривітні музейні хранительки, залишається на ньому й магнітом притягує до нього охочих пофліртувати або просто зацікавлені погляди, але найголовніше — тоді рано чи пізно поруч виникала Ванда.

Прагнення Елайджи припадати до джерел в оточенні пильних музейних працівниць мало й іншу причину: йому хотілося дізнатися побільше, надолужити прогаяне. Навіть коли він був сам, кожен знайдений пазл до загальної картинки був його маленьким кроком до неї. Елайджа страждав від неможливості наблизитися вповні, розділити її досвіди та спогади. Він навіть записався до бібліотеки, аби читати літературні журнали початку 1990-х. Наркотичні запахи плісняви та старого паперу, рипіння розсохлого паркету та запорошені вікна були частиною його персональної релігії, і блиск в його очах створював у бібліотекарок щемкі очікування.

На початках себе виявляв бунтівний бік його натури, і кожен травневий вечір без неї йому нестерпно, по-підлітковому болів. Але вже за кілька місяців він знайшов для свого відчаю майже релігійну розраду: за його вікном шуміли липневі грози, а він вчитувався і вслухався, із трепетом знаходив внутрішні зв’язки та алюзії, уявляв собі, як вона вперше читає, слухає, перетравлює, висміює, переповідає те, що зараз читає та слухає він.

Бо Ванда розгортала перед ним цілком інакшу картину країни, в якій він жив уже скоро рік: історія її країни була сповнена вільнодумців усіх мастей, це була країна розкинутих серед лісів і пагорбів палаців, мешканці яких нічим, крім музики й розпусти, не займалися, тоді як у палацових каплицях народжувався ґотичний рок (згодом контрабандою перевезений через кілька західних кордонів), тут майже всі знали латину і вміли грати на органі, причому — з дитинства, мусульмани на півдні робили найгустіше на світі вино, у кожному селі в горах на заході був шаман, який володів таємницями всіх на світі трав, на північних кордонах ліси охороняли пси-привиди, а на сході на багато кілометрів тягнулася наркотична теплова смуга. Це також була країна ангелів — мармурових, кам’яних, дерев’яних, мальованих, ангелів-дітей або ангелів-воїнів, з мечами або лютнями. Цю країну заснував римський поет Овідій, і відтоді вона була колискою практично всіх на світі ідеологій, якимось боком навіть вахабізму. Вона розповідала йому про барокове місто Батурин, спалене й знищене варварами, про лицарів-єретиків, про перші переклади Оскара Вайлда українською, видані 1913 року у місті Коломиї, тепер райцентрі в Карпатах, чи ж не тодішньою «Просвітою», про японське консульство у Львові, яке існувало в місті до Першої світової війни, про Бруно Шульца і Грицька Чубая, про підкорення українцями Парижа, Константинополя та Голівуду, про масонів у Полтаві та караїмів у Галичині, про церемонію викликання духу Ніцше, що прославила карпатського чорнокнижника на ім’я Стефаник, про іншого мага з древнім іменем Нарбут. У Львові був таємний центр всесвітнього хіпівського руху, сюди інкогніто приїздили Далай Лама, Боріс Ґрєбєнщиков і, можливо, навіть Ален Ґінзберґ.

Ця її країна колись розбилася на мільйон мікроскопічних уламків, частку яких досі зберігають представники нечисленного племені, а останнім часом намагаються скласти докупи, протиставити тому спотвореному мужицькому обличчю, за яким тільки їх усіх і визнають, так, ніби їхні паспорти зачаровані, і їхні власні, акуратно вклеєні сумлінними службовцями фото перетворюються на ту саму, у всіх однакову, знимку плебейської фізіономії. Це спотворене обличчя так сильно приросло до країни, що будь-які спроби оскаржити істинність мармизи викликають достоту фізичний біль.

Коли вони трошки довше про це говорили, її образа виявлялася сильнішою за звичну іронічну поставу. Її ненависть до всього, що бодай якось було пов’язано з Радянським Союзом, була настільки сильною, що коли вона про це говорила, Елайджі згадувався епізод із фантастичного бойовика, де роз’їбошений на шматки робот з рідкого металу потім стікається й знову постає з живих ртутних крапель, він заражався від неї цим жахом. Він не знав, як передати цей жах і це нове розуміння жодною з відомих йому мов.

— Я нині, коли у маршрутці їхала, поруч зі мною сидів дідусь. Знаєш, із тих, кого водії не хочуть пускати, бо вони не платять за проїзд, тобто пускають, але при цьому обов’язково якусь гидоту їм скажуть. Я ось думала: цього діда все життя принижували. Спочатку поляки, бо він українець, потім москалі, бо він українець, а тепер ось українці, бо він старий немічний українець.

На початках Елайджа лише ввічливо слухав її — родинні, родові — історії образ та принижень. Трохи згодом, збентежений надто чітким поділом на чорне й біле, пробував стримати її радикалізм, додати півтонів, загалом витягнути її з цього нескінченного коловороту родинних травм, ураженої гідності, принизливих компромісів, навіть, сам до кінця того не усвідомлюючи, кинути до дідька цей тягар, який вона отримала від батьків, а ті — від своїх батьків, і так далі в каламутну темряву цієї сумної землі. Його ж власні тягарі вже майже сто років були надійно поховані на дні Атлантичного океану, і Ванда, звичайно так само цього не усвідомлюючи, докоряла йому безтурботним дитинством у наймогутнішій країні світу.

Як це не дивно, але, все менше розуміючи Ванду, Елайджа поступово зійшовся з її музикантами, які на початках сприймали його доволі прохолодно, вважаючи мажором і гальмом. У їхній системі координат він безперечно був мажором і гальмом, черговим Вандиним хвостом, але якось після концерту Елайджа взявся допомогти їм затягнути комбіки в машину, потім вони ще довго когось чекали на вулиці з рештою апаратури, купили в нічному магазині пива, курили, й чи через те, що довкола було темно, вистигала і пахла нагріта за день вулична зелень, а чи через те, що Ванда поїхала додому одразу після концерту, й він припинив смикатися, навіть сувора ритм-секція побачила в Елайджі нормального загалом мужика, який навіть уміє тримати в руках щось важче за ручку. Між ними потеплішало. Музиканти «Клубу галогенів» самі по собі були непоганими хлопцями, хіба забагато бухали. Бас-гітарист Мирон у миру працював у міській черепно-лицевій хірургії і регулярно жалівся, що через концерти доводиться пропускати найбільш напружені нічні зміни з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю, що більше з ним ніхто не хоче мінятися чергуваннями, що концерти йому касу не перекривають. Через медичний бекґраунд та блідий вигляд усі називали Мирона Формаліном. Формалін постійно ліниво сварився з гітаристом Борманом. Здається, Бормана справді звали Борманом, у сенсі за паспортом, хоч мало хто у це вірив. Борман вчився з Вандою в одному класі. Як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей, однокласники пролетарського походження його завзято пиздили, тому їхній тандем із Вандою був цілком природним: вони втікали разом з уроків на пустирі або на вершину пагорба біля пивоварні, лежали на нагрітих сонцем бетонних будблоках, відчуваючи спинами через коричневу шкільну форму їхні заїржавілі гаки, вчилися курити, говорили про смерть та слухали в плеєрі Pink Floyd. Потім Борман вступив до Політехнічного, був кур’єром перших самвидавних газет — возив у наплічнику до Литви макети та привозив віддруковані тиражі. Він швидко одружився — як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей: був обеззброєний самим фактом, що може подобатися справжнім красуням і мати регулярне статеве життя, причому, на тверезо.

Спеціальність, яку здобув Борман, на початку 1990-х уже була непотрібна, він покрутився в кількох рекламних фірмах, створених друзями з самвидавівських кіл, і в результаті закінчив дизайнером макетів та батьком двох дітей, загрузлим у сімейних скандалах та вічно обвішаним десятибаксовими халтурами.

На барабанах у Ванди сидів Патлатий, найстарший з усіх дядечко, із зовнішністю Махатми Ганді, тільки що з тюремним татуюванням. Ванда в хвилини ніжності називала його Дєдушкою. Через героїчне хіпівське минуле, зокрема, досвід ув’язнення за зберігання наркотиків та тунеядство, а головне — за мудрість, решта групи пробачала йому послідовну російськомовність. Патлатий, попри те, що поєднував дзен-буддизм із відчайдушним випробовуванням власного організму горючими матеріалами, приносив групі багато практичної користі. Мережа зв’язків Патлатого охоплювала і хіпівський Пітер, де він колись грав із місцевими мастодонтами (кілька разів до Львова навіть приїжджало тамтешнє телебачення, аби відзняти Патлатого для якихось ювілейних документальних фільмів), і стару львівську фарцу, яка, почавши з джинсів, вінілів і валюти, знайшла себе на найбільш «хлібних» посадах, у тому числі в столиці. Ці останні зв’язки були особливо помічні: у місцевих ветеранів можна було вряди-годи перехопити грошей, а столичні кілька разів допомагали з ротаціями на своїх телеканалах та радіостанціях.

Формалін розповідав цинічні медичні анекдоти та історії з нічних чергувань, зокрема — про вибиті пательнями під час сімейних сварок щелепи та аншлаги в сезон весіль, коли до них у відділення привозили одразу з десяток постраждалих, про їхнє лідокаїнове покаяння, братання та суворі чоловічі поцілунки у розбиті морди. Вони сміялися, довкола шелестіла в темряві зелень, небо підсвічувала телевізійна вежа, час від часу бомжі стріляли у них цигарки та порожні пляшки з-під пива. Майже не було відчутно тої гіркоти, яку раніше Елайджа помічав у кожному з них, гіркоти, яка з’являється в голосі чоловіків, постійно змушених доводити оточенню, що те, чим вони займаються, це щось важливе, а не хуйня моржова. Коли нарешті під’їхала машина, аби забрати барабани Патлатого та розвезти їх усіх по домах, Елайджі було по-справжньому шкода, що ця ніч закінчилась. Він відмовився від місця в машині, вони обмінялися рукостисканнями, а Патлатий навіть поплескав його по плечу. Елайджі хотілося перейтися пішки через порожнє місто, він дивився на чорні куполи, впізнавав, як відпружнює бруківка під ногами, й уперше за багато часу думка про Ванду не змусила його здригнутися, ніби від згадки про неминучу поразку.