Duty free

[2000]

Елайджа почав нервувати, що поки він стирчить у Львові, вдома відбувається щось насправді цікаве й вартісне, він кожного дня думав про втрачені шанси, пройобані можливості, про те, що з ним не відбулося вчора, не відбудеться нині, й про те, що він точно не встигне завтра. Вперше за час свого перебування у Львові він відчув беззмістовне й марне проминання часу. І якщо старші товариші 1990 чи 1991 були певні того, що саме тут, overseas, вершиться історія, то Елайджа у 2000 такої певності не мав. Точніше, йому все частіше здавалося, що життя є деінде.

З часом Елайджа помітив, що сповзає в якусь тягучу нецікаву муть. В його житті побільшало негарних жінок, якихось малознайомих бездарних поетів, які прагнули його товариства, обдертих гуртожитків, переобладнаних під офіси, переповнених пом’ятими обличчями та прилаштованими під попільнички банками з-під Nescafé на підвіконнях між поверхами. Довкола чомусь стало більше хрущовок, поганої музики, нікому не потрібної роботи. Чудовий секс із підчепленою в «Ляльці» красунею виявився власне сексом. Красуня була приємна, розважлива, ненав’язлива, цілеспрямована й дисциплінована у роботі, ходила на курси французької та займалася марафонським бігом. Елайджі хотілося задушити її подушкою.

Старі друзі якось усі одночасно обросли сім’ями та дітьми. Серед нового середовища він почувався чужим: бачив у «Ляльці» ці нові обличчя, бачив, що роблять вони, як ось Дін, щось цікаве й натхненне, але не міг до них наблизитися. Спостерігаючи на віддалі за їхнім кипінням, їхньою внутрішньою динамікою, коли вони сиділи біля «Ляльки» перед концертами, Елайджа зчитував, що за кожним з них і за всіма разом стоїть якась своя історія, якісь свої передранкові осяяння після довгих вечірок, свої звіряння у сірі теплі дні, напруження літніх сутінок і нічне розгрішення, приголомшення від прослуханої разом музики, хвилі запахів сирості й тютюну, які тільки раз у житті можна відчувати так гостро, потім це притупляється, — для них саме зараз дивовижно розгортається світ, як недавно розгортався для нього. Вони знаходили один одного, ділилися один з одним теплом і гіркотою, між ними міцніла та істинна людська любов, яка буває між самотніми дітьми, що вперше — подорослішавши — зустрічають свої справжні рідні душі, віддають один одному свою нерозтрачену щирість, як уже ніколи опісля. Але він, Елайджа, був тут чужим. Щось він уже втратив, і вже не вскочить у золоту фазу — час був до нього немилостивий, як до безквиткового пасажира.

Шеф кілька разів делікатно підводив його до розмови про планування кар’єри. З усього було помітно, що шеф не в захопленні від того, як Елайджа забив на планування кар’єри хуй. Термін його волонтерської роботи скінчився, останні півтора року він стрибав від проекту до проекту, щось мутив із голандцями, розпорошуючись та не надто переймаючись тим, куди це його приведе. Іноді здавалося, що він хоче залишитися тут назавжди, тут, де неможливо нічому путньому навчитися, хіба корупції. Молодому чоловікові давно час переходити на нормальні стандарти, можливо, вступити на програму MBA, його східний досвід навіть може видатися цікавим і стати неабиякою перевагою на співбесіді.

Елайджа слухав ці нарікання в пів-вуха, але вже не міг позбутися неспокою й бажання вирватися хоч кудись, просто аби щось змінити, зрушити воду безнадії. Це місто себе вичерпало, він взяв усе, що міг, і доки довколишня дійсність не стала пародією на саму себе, треба тікати. Принаймні, він завжди пам’ятатиме її як найкращі часи у своєму житті.

Елайджа вирішив, що час настав. Він вирішив їхати додому.

У паризькому аеропорту Charles de Gaulle він відчув майже забуту повноту запахів, жвавий рух, перед ним дослівно був цілий світ, тут же, у цій транзитній зоні, й зосереджений: ось він, від аксесуарів Hermès у duty free до індійських програмістів із дешевими торбами на шляху до свого кращого майбутнього, світ сповнений елеґантних жінок та безлічі можливостей, так ганебно ним недосліджений. Він таки прийняв правильне рішення.