Duty free

[2009, березень]

У касі вокзалу міста Тернопіль сонна тітка продала Елайджі плацкартний квиток на московський потяг. У Львові він мав бути близько четвертої. Залишалося перебути тут кілька годин.

Елайджа покружляв першим поверхом, купив кави в автоматі, піднявся на другий, застав там сплячу циганську родину, повернувся вниз, вийшов на свіже повітря, де довколишню темряву час від часу розривали товарняки. Кілька малоприємних типів пасли його очима, і Елайджа пригадав старі навички, призабуті за майже десяток років на Заході — оцінювати ступінь небезпеки. У цьому випадку він не бачив нічого кримінального: радше він просто дратував їх своєю надто свіжою пикою, білим трикутником футболки під сорочкою (знайома йому якось пояснювала, що вираховує іноземців за оцими білосніжними футболками під акуратними сорочками в смужку та світлими штанами).

За останні кілька років у нього було не так багато безсонних ночей. Переважно його доба видовжувалася під час подорожей, але вдома він жив розміреним ритмом, потребуючи чимраз більше годин для сну. Він із жалем згадував часи, коли міг спати дуже мало або не лягати зовсім, коли не бачив снів, а також поодинокі випадки трансатлантичних перельотів, коли його день видовжувався за рахунок різниці в часі. Парадоксальним чином такі випадки — штучно розтягнена доба — прискорювали перебіг подій загалом, хоча Елайджа припускав, що причина — у збігові з часом подорожі, тобто у природному прискоренні й стисненні. Бо, наприклад, коли доводилося не спати через роботу, зосереджені години за комп’ютером жодним чином нічого не прискорювали, навпаки, після таких марафонів Елайджа почувався, ніби водолаз на морському дні.

Якщо вже він отримав у подарунок це кількагодинне абсурдне провалля у часі, то треба його розсмакувати як слід: сморід у прикро освітленій почекальні вокзалу, сирість березневої ночі, умиротвореність сонних собак та людей. Його перша за багато років незапланована подія, прочинені двері, несподівано широкий простір довкола. Все це має бути добрим знаком, надзвичайно добрим.

Йому так сподобалася ця думка, що з нею він і провів решту ночі — і в плацкартному вагоні московського потяга, дорогою до Львова, час від часу прокидаючись від яскравого світла станційних ліхтарів, коли потяг гальмував, пропускаючи довгі, вічні товарні вагони, і, все ще сонний, їдучи в таксі сірим і сирим у передсвітанковому присмерку Львовом, і ловлячи на собі погляди розуміння у лобі готелю, і глипаючи на все ще нічні вогні міської панорами у вікні, коли збирав речі й знову вирушав на вокзал.