Duty free

[1997, січень]

На початку зими 1997 року листи додому Елайджа писав у текстовому редакторі, а потім копіював у поштову програму.

Власне, йому було важко вийти за межі звичайних повідомлень про свої успіхи на роботі, здоров’я, політичну ситуацію в Україні, плани щодо відпустки, а також запитань про успіхи сестри у коледжі та знову про здоров’я, цього разу мами і бабці. Бо ніби що він міг писати?

Якби Елайджа мав бажання посвячувати у такі деталі маму та сестру, він би, певно, написав, що йому важко засинати: він довго перебирає в голові події дня, не вірячи, що все це насправді відбувається з ним, довго лежить у темряві, намагається запам’ятати безліч нових знайомих, осягнути масштаби змін, які приносить йому кожний новий день, і, мов дитина, чекає, аби якнайшвидше настало завтра. «І за що мені, мудаку, таке щастя?» — думав Елайджа, провалюючись у сон без сновидінь. Йому зовсім, знову ж таки, мов у дитинстві, перестали снитися сни.

Ще, якби він сам наважився собі в цьому зізнатися, Елайджа б написав, що в усьому його дотеперішньому житті якщо й було щось вартісне, то це передчуття: щось отаке обов’язково має з ним статися. Він ніби завжди знав, що десь на нього чекає цей жирний кусень вселенського ніштяка, але тепер дійсність мало не щодня перевершувала найсміливіші його мрії. Він би міг написати, що тепер майже кожен його вечір навіть крутіший, ніж ті невеличкі, як тепер зрозуміло, наближення в університеті, коли він із друзями сидів на якійсь лавочці, вони пили джин із пляшки і реготали так, як буває у дуже ранній юності, так регочуть тинейджери на якихось перших вечірках, виходячи надвір чи на балкон перекурити, та студенти у перший рік навчання, для цього обов’язково потрібно, щоби була достатньо пізня година і сигарети, і щоб регіт відбивався від стін та бруку. Можливо, тому що темно і в компанії практично не видно облич, усі розпружуються і особливо вдало розповідають анекдоти та якісь байки, і кожен такий вечір ніби відсилає до того першого вечора, ні з чим не зрівняного відчуття безвідповідальності й безпричинного щастя, відчуття, яке вперше робить коло твоїми венами, коли ти злітаєш на гойдалці у якомусь там семи- чи дев’яти-, чи скільки-там-річному віці, та так і залишається жити у крові, мов малярія. Ще трішки — і вірус модифікується, і розігріватиме кров, коли надходитиме оця мить єднання з іншими людьми, з твоїми хлопцями, з твоєю бандою, безкорисливе єднання лишень заради того, аби реготати, як йолопи, на зло цілому кампусу.

Він би міг також написати, що тепер практично не дивиться фільмів, хоча голівудські новинки у тутешніх кіосках з’являються раніше, ніж в кінотеатрах Америки. Власне життя захоплювало дужче, ніж те, що йому могли показати на екрані.

Але якби він навіть міг про це написати, його стримував забобонний страх: він боявся фіксувати потік і дістати кару за те, що зруйнував диво, спіймав за крила ангела.

Елайджа міг би також похвалитися знайомими — тими, кого чи не на кожному українському зібранні згадували як «наших митців із Краю» і яких усі уявляли старими бороданями у народних строях. Він міг би написати, що найсимпатичніші з них зовсім не старці, що всі ці роки вони примудрялися вловлювати своїм надприродним, мов у довічних в’язнів, слухом сигнали ззовні, майже нічого не знаючи про те, чим займаються, що читають, про що сперечаються їхні ровесники за межами оточеного сторожовими вежами з автоматниками простору однієї шостої світу, вгадували їхні найпотаємніші скорботи, можливо, притулялися вухом до землі, падаючи після багатогодинних нічних загулів, падали й слухали. Десь там, на іншому боці земної кулі, у цей час гуділи друкарські верстати, з верстатів злітали аскетичні сторінки The New Yorker та Partisan Review, барабани й тамбурини вибивали ритм нової музики, дрижали динаміки, гомоніли ґалереї, пихтіла ідеально відлагоджена машина культури, тупотіли босі кришнаїтські ноги на бруківці, тонули у шахтах метро уривки пісень, ці відлуння долали гранітні товщі й підземні міста, проходили крізь вогняні потоки, лакуни й озера, товщі піску й каменю, й знову піднімалися через закриту у цих підземеллях річку, крізь коридори міського підземелля — і за цими відлуннями вони розшифровували послання, й уже переддосвіта, останнім зусиллям відриваючи від землі п’яні голови, відстукували назад, немов в’язням із сусідньої камери.

Вони сприймали світ страшенно серйозно. Коли довкола надмір усього — надмір добрих книжок та фільмів, ексцентричних людей, зображень і запахів, кольорів та ідей — рано чи пізно це починає діставати, навіть так трохи піднуджує. Не можна ж переслухати всю музику та перечитати всі цікаві книжки. Якщо маєш нещастя й собі писати книжки чи малювати, то це ще й обіцяє психоз: як не повторюватися, не бути банальним, але й не бути застарілим, потрапляти в потік і залишатися неповторним? А тут вони ще якихось десять років тому збиралися разом, щоби подивитися кіно чи послухати музику, просто тому, що кожен фільм показували лише раз і в напівконспіративному кінотеатрі, а платівка була одна на ціле місто. Вони тоді всі читали практично ті самі книжки й знали ті самі імена — не більше й не менше. До того ж їм вдавалося відгадати за цими нечисленними артефактами іншу частину великої мозаїки, їм були підвладні такі ж прориви, що й у великому світі. Елайджа не міг похвалитися глибокими знаннями, радше мінімумом уявлень про магістральні світові досягнення, але він був певен, що саме тут, саме в місці, де він тепер є, живуть направду великі художники і музиканти, що ніде в світі не пишуть таких проникливих віршів, що він потрапив у сам центр світу й що тепер життя компенсує йому надто пізнє, аби встигнути до Берліна 1990-го, народження.

Наймолодші з них, за спостереженнями Елайджи, перейняли цю традицію: ділитися один з одним музикою і фільмами, цілим натовпом ходити на вечори поезії, принюхуватися один до одного і розпізнавати один одного власне за цими критеріями: що читаєш, що слухаєш, на кого ходиш. Елайджа не мав надмірних ілюзій щодо їхньої кількості й невдовзі почав упізнавати певну частину тих самих облич, куди б не приходив. Вони трепетно поспішали на довколакнижкові зустрічі: вихід переважно тоненьких, мов брошури, книжок був подією, вартою щонайпильнішої уваги. Інколи на всіх цих зустрічах він глибше занурювався у красу й чуттєвість публіки, надто дівчат, ніж у сам зміст. Все це робило Елайджу ще щасливішим: отже, влучив.

А оскільки про все це він писати не хотів і не міг, його повідомлення обмежувалися коротким звітом про свої успіхи на роботі, здоров’я і політичну ситуацію в Україні.