Duty free

[2004]

Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором: подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати. Якось у Новому Саді в Сербії Елайджа бачив щось подібне: циганський оркестр, дюжина спітнілих чоловіків в однакових футболках із трубами, тромбонами, гобоями, кидалися на весільні кортежі біля місцевої мерії чи як там називається в Сербії ця установа, де беруть шлюб. Вони грали на бігу, частина грала одну мелодію, частина — зовсім іншу, це було скажене попурі, одна балканська пісня змагалася з іншою за увагу слухачів та гаманці гостей.

У моменти втечі Елайджі видавалося, що за ним біжить скажений оркестр, і він спиною відчував блиск його міді на сонці, його пристрасть, його жадібність і його музику.

Елайджа робив благочинні внески в літературні фонди, які видавали письменникам стипендії. Письменники їхали у далекі, переважно західні країни. Їздили нічними поїздами. Закохувалися. Блукали і бухали. Вдихали міські протяги. Елайджа думав про те, що хотів би бути на їхньому місці, думав кожного разу, підписуючи чек. Але віддавав гроші, які міг би сам витратити у такий же спосіб. Не тому, що не вмів писати. Тому, що більше не вмів жити.

Він займався липким безособовим сексом, після якого повертався у звичне життя, мов зі сну. Змінювалися тіла подружок, але він не міг поєднати їх у голові із тими запаморочливими моментами, коли його проймав дріж на трапі літака чи збивала з ніг хвиля нових запахів у чужому місті. Спроби розділити ці досвіди спочатку з одною дівчиною, потім з іншою, потім ще з одною лише додавали відчуття марноти та туги. В якийсь момент Елайджа вирішив, що краще вже розділяти — віднести цей секс до справ побутових, а тим часом сподіватися, що цілісне саме знайде його десь раптово під час п’янки зі старими друзями або чергової подорожі. Парадоксальним чином ті його подружки, які проходили у графі «побутових справ», залишалися з кращою думкою про нього як про сексуального партнера, аніж кілька тих, з якими він зміг бодай трохи вхопити оцього відчуття цілісного, чогось зіставного з гітарним рифом чи луною концерту опівночі в червні, чи кількома секундами турбулентності, коли літак різко змінює курс.

Так Елайджа дожив до осені 2004 року. Він вдивлявся в репортажі CNN, сподіваючись побачити у натовпі обличчя — одне-єдине з мільйона. «Як віртуозно я примудрився знову пропустити все найцікавіше!». Коли у 1989 він дивився, як падала Берлінська стіна, йому було до сліз образливо, що він надто пізно народився, що він не встиг це прожити. 15 років по тому він знову, як останній мудак, сидить перед телевізором, і його знову немає там. Це було настільки іронічно, що Елайджа навіть не зміг впасти у розпач. Якщо його життя має якийсь візерунок, то той, хто його створив, має добре почуття гумору.

Він знайшов на супутнику революційний український 5 канал. Через різницю в часі його день і ніч переплуталися: ночами він вдивлявся у зворушливі, нашвидкуруч зроблені кліпи-нарізки з кадрами київського Майдану, на пісні, які він слухав ще у Львові, і на Її пісні зокрема. Як, як їм вдалося, курва, у кілька хвилин спресувати всі їхні найсміливіші, навіть не оформлені у мрії бажання, та ні — як їм вдалося це зробити, хто ці люди, вони ж на них навіть ніколи не сподівалися! Як їм вдалося потрапити у ритм цих пісень, яких вони, може, навіть і не слухали у цих своїх райцентрах?! І що вона відчуває там тепер, коли її музика стала реальністю?

Його друг з Українського Села Лука, який таки поїхав тоді до Києва, був сповнений ейфорії: «Це як Вудсток, man!». Із плутаних розповідей Луки Елайджа лише міг припускати, що люди, яких він кілька років тому залишив у стані апатії та озлобленості, ці чоловіки і жінки, яким катастрофічно бракувало чітких обрисів, краси у тих лініях, яка відділяє їхні тіла від навколишнього простору, огорнені невизначеністю — віку, уподобань, бажань, мрій — раптом перетворилися на найбільшу в світі хіпівську комуну. Звичайно, частину цього враження можна було списати на загалом туристичну візію Луки, все ж таки це була перша його поїздка після традиційної виправи до родичів у Галичину ще в студентські роки (RidnaMandrivka/StezhkyKultury). З іншого боку, Фея, віддихавшись від кількох тижнів чергування в Українському Домі в центрі Києва — мейли від неї були короткі, як телеграми з фронту, в одне-два речення: «Стою тут, чай розливаю», «У нас тут трохи стрьомно: кажуть, спецназ під Києвом» або «Я з вашими журналістами в „Барабані“», — врешті відписалася навдивовижу оптимістичними враженнями:

«Повіриш, Іллюша, навіть я, стара блядь, думаю, що це було диво. Нам неймовірно пощастило. Навіть не знаю, чим ми це заслужили».