Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Варто віддати належне пласколицій власниці «Пертелоти»: вона не вирячилася на мене і не скрикнула, коли я зайшла до її крамниці. А лише пильно придивилася до мене й пробурмотіла:　

— Боже мій! Святі небеса! Ви чудово даєте собі раду. Я в захваті, міс, ем-м, Еверсоу.　

Отже, вона впізнала перуку й родимку, запам’ятала мій непоказний вигляд того разу, як я робила покупки, і навіть пригадала ім’я, яке надрукувала на моїх візитівках.　

— Дякую. — Я всміхнулася. Ми обидві знали, що це ім’я — не моє. Так само вона знала, що я зовсім не та, чий образ собі створила. Однак у її тоні не вчувалося жодних глумливих, поблажливих чи то хитрих ноток. Він був теплий і розсудливий, я б навіть сказала, материнський…　

А чи мама колись так поводилася зі мною?　

«Не думай про маму».　

— Чим вам нині помогти?　

Насилу навівши лад у думках, я спрямувала їх у правильне русло — як би розпитати Пертелоту, аби вона цього не помітила. Тож довелося вдавати, що я завітала до її крамниці з іншою метою.　

— «Іспанські папірці», — пробурмотіла я, — ними трохи незручно користуватися. Чи є у вас щось… інше…　

— Звичайно. Ходімо зі мною.　

Вона провела мене в глиб крамниці до ніші за ширмою. Там зберігалося чимало дивовижних засобів різної консистенції — рідини, пасти й пудри, якими можна непомітно підкреслити очі. Краплі, що надають блиску очам. Нарощення для вій, щоб не користуватися позбавленими смаку накладними. Блиски для повік та брів, тіні й пастельні пігменти.　

— Секрет у тому, — пояснювала Пертелота, — шоби використати зовсім трошка. Якшо хтось помітить, тож усе було намарно.　

Сидячи на розкішному, оббитому мереживом стільчику навпроти добре освітленого дзеркала, я взялася легенько наносити на обличчя чудодійні мазі, які вона мені показувала.　

— Дивовижно! — вигукнула я.　

— Еге ж.　

— А цим користуються актори для вистав?　

— Ні, їх важко уздріти на сцені. Це маловідомі «пом’якшувальні засоби», міс Еверсоу. Такі можна знайти у замкнених шухлядках туалетних столиків графинь, герцогинь, ба навіть королеви.

То були, звісно, гучні слова, але чомусь мені хотілося їй вірити. Мене це все страшенно вразило, і я підняла погляд на її просте широке лице з двома сивими гульками по боках.　

— Це велика честь. Але як ви взагалі натрапили на ці речі?　

— Я знаюся на цій справі.　

— І як ви взялися за неї?　

— Ви хочете сказати, як хтось безнадійно незугарний взявся за справу, шо стосується таємниць краси? — Вона промовила ці напрочуд відверті слова усміхаючись, без тіні гіркоти, ніби потішаючись із цього. — Іронія, еге ж?　

Я була водночас і захоплена, і збентежена її неймовірною відвертістю.　

— Це зовсім не те, що я мала на увазі, — щиро мовила я. — Як жінка взагалі стала власницею такого дивного магазину, як оцей?　

Вона трішки завагалася, перш ніж відповісти, що було дивно для такої прямолінійної людини.　

— Ох, бачте, раніше він належав моєму чоловікові.　

— Он як! То Шантеклер — ваш чоловік?　

Звичайно ж, її чоловік напевно не звався Шантеклером. Гадаю, саме тому вона трішки дивно всміхнулася.　

Але я й далі робила припущення:　

— А він був актором чи як? Через це він взявся за продаж таких речей?　

— Ні, зовсім ні. — Здавалося, що Пертелота неохоче відповідає на мої питання.　

— А зараз він, ем-м, відійшов на той світ? — Якщо так, то цілком логічно, що вона взялася керувати крамницею, коли овдовіла.　

— Ні, він відійшов від справ.　

Своїм тоном Пертелота спробувала покласти край моїм розпитуванням, але я не збиралася відступати.　

— Справді? Як чудово! — лопотіла я. — І як же він проводить тепер час?　

— У своїй любій теплиці. — Вона так різко відповіла, ніби насправді у вільний час її чоловік топив цуценят.　

У теплиці?　

Я завітала сюди, аби якось дізнатися, чи не з’являлися сюди чоловіки в пошуках накладних носів, а натомість з’ясувала, що її чоловік, цілком можливо, вирощував лиховісні квіти.　

— Вам не подобаються теплиці? — прожебоніла я.　

— Мені не подобаються чоловіки, — похмуро відказала вона з такою нищівною відвертістю, що ми обидві засміялися. Відтак вона змінила тему: — Міс Еверсоу, показати вам найновіші пом’якшувальні засоби для губ?　

Щоб задобрити її, я підфарбувала губи рожевим пігментом, а потім вибрала кілька «маловідомих пом’якшувальних засобів», які Пертелота мені показала, і заплатила за них, сподіваюся, доволі щедро, щоб вона була гарної думки про мене. Пертелота запакувала покупку в брунатну паперову торбинку, яку я заховала до своєї сумочки на шворках. Та, виходячи з крамниці, я завагалася на порозі. Якщо мені не вдалося підвести розмову під своє питання, то, мабуть, варто поцікавитися відверто. І просто зараз.　

— Мені цікаво, — мовила я ніби між іншим, — чи траплялись у вас випадки, місіс, ем… — Цією паузою я чекала на її ім’я.　

— Кіпперсолт, — неохоче відповіла вона.　

— Ага. Місіс Кіпперсолт, чи траплялись у вас випадки, коли хтось шукав накладні вуха чи, можливо, пальці? Чи бували покупці, які втратили ці частини тіла?..　

Вона закивала і мовила, не приховуючи гордості:　

— Авжеж, звичайно…　

Та я ще не договорила.　

— Чи, може, накладний ніс?　

Вона різко припинила кивати й відповіла крижаним тоном:　

— А чого ви питаєте?　

— Мій знайомий розповів мені цікаву й трохи моторошну історію про те, як зустрів чоловіка, у якого відвалився ніс, — відказала я. — Тож мені стало цікаво…　

— Шо він вже накоїв? — вигукнула вона.

А це вже справді цікаво!　

— Хто? — запитала я.　

— Не зважайте. — Її усміхнене обличчя враз спохмурніло. Я зненацька усвідомила, яка ця жінка кремезна й сильна, і ледве стрималася, щоб не позадкувати від неї. Її материнська приязнь зникла, миттєво перетворившись на загрозу.　

— Чого ти тута нишпориш? — гримнула вона, вже навіть не силкуючись приховати говірку кокні. Стиснувши кулаки на широких стегнах, вона глипнула на мене. — Хто ти така, га? Тепера ти знаєш моє ім’я, то кажи, як тебе звати!　

А коли я не відповіла, вона вигукнула:　

— Махай звідси під три чорти і більше не потикайся сюди!　

А я і не думала затримуватися, щоб посваритися. Та дорогою аж палала з цікавості, викликаної цією розмовою. Я ж лише прийшла до Пертелоти… тобто до місіс Кіпперсолт, подумки нагадала я собі, Кіпперсолт. Треба запам’ятати це прізвище. Я ж лише прийшла до неї, щоб дізнатися, чи може чоловік без носа носити гумову накладку і, якщо так, чи траплялися їй такі покупці.　

Ну що ж… Можна впевнено стверджувати, що траплялися, але їй дуже неприємно навіть говорити про це. І що ж тепер робити?　

Крокуючи по Голівелл-стріт, я захотіла зупинитися, присісти десь і подумати, можливо, зробити кілька нотаток, але затримуватися не можна. Навпаки, я квапилася, бо, хоч і поринула в задуму, однак зауважила чимало чоловічих голів, які поверталися мені вслід, і купу непроханих вітань від «молодиків», що тинялися біля друкарень, а один з них — ба навіть двоє! — ішли за мною назирці. Що, заради всього святого, відбувається?..　

Аж тут я збагнула, що моє обличчя розмальоване помадою, різними тінями, блиском, прикрашене накладними віями — такою я вийшла з потаємної ніші в крамниці Пертелоти.　

Ой леле! Які ж ці чоловіки недолугі. Що більше штучного, то більше вони… Це ж треба бути такими бовдурами, щоб дозволити перуці, підкладкам і кільком яскравим барвам закрутити собі голову. Невже в мене аж надто чарівний вигляд?　

Нарешті я дісталася ширших тротуарів на вулиці Стренд. Майже втікаючи з Голівелл-стріт і шукаючи, де б сховатися, я раптом почула знайомий вигук хлопчиська — торговця газетами: «Газета! Газета!» Я підійшла до нього, кинула в його кашкета пенні й узяла газету, одразу розгорнувши її, щоб сховатися.　

Відтак зусиллям волі я спробувала заспокоїти дихання. У важкі часи я завжди робила одне: уявляла обличчя матері й згадувала слова, які вона часто повторювала: «Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами». Та думки про маму цього разу не заспокоїли мене, а тільки шпигнули серце, нагадавши про послання «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА». Я ж досі на нього не відповіла. Від неї воно чи ні?　

Аж надто багато негараздів. Що робити з матінкою? Чому місіс Кіпперсолт так дивно поводилася? Як знайти зниклого доктора Ватсона? Я переглядала колонки оголошень і шукала відповідь на моє повідомлення «Глід, берізка, спаржа й мак…» І таки знайшла її, однак полегшення не відчула:　

«М. М. В.: Беладона звичайна. ТИСяча подяк».　

Відповідь аніскілечки не допомогла. Тільки більше налякала.　

Беладона звичайна, гарна дика квітка з отруйними ягодами, нечасто зустрічається у посібниках із мови квітів, проте добре передає чітку погрозу. А глумливо вставлений тис, символ кладовища, говорив сам за себе. Вочевидь, це погроза смертю бідолашному доктору Ватсону.　

О боже, треба щось зробити! Але що? Ховаючись за газетою, я нерухомо стояла й силкувалася міркувати, але ніяк не могла скласти розсудливий план, бо краєчком ока помітила силуети чоловіків, що стовбичили неподалік і спостерігали за мною. Вони напевно намірилися переслідувати мене. Досі важко повірити, наскільки ж дурними можуть бути чоловіки! Однак досвід підтверджував, що, побачивши привабливу жінку, більшість із них перетворюється на тупих віслюків. От, приміром, як клерки у редакціях газет, що змінили своє ставлення до мене, коли я…　

Я аж очі вибалушила від цієї осяйної думки.　

Клерки.　

Редакції газет.　

Гм-м… Стратегія, звісно, ненадійна, бо мені бракує досвіду в жіночому мистецтві флірту, але спробувати таки варто. Мені ж нічого втрачати.　

Я згорнула газету й запхала її до сумочки з брунатним пакунком. Відтак підійшла до найближчої стоянки кебів, не зважаючи на докучливих молодиків, що тюпачили за мною назирці. Вибравши чотириколісну карету, у якій можна заховатися, я гукнула візникові:　

— На Фліт-стріт.