Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Я стрімко падала з розтуленим у німому крику ротом під акомпанемент дзенькоту розбитого скла.　

Та перш ніж встигла скрикнути, падіння в темряві раптово скінчилося і я плюхнулася на щось, що значно пом’якшило удар.　

Приземлившись на ноги, я опустилася на коліна, залишившись у цій позі посеред… чого?　

Я опинилася на якійсь пухкій, порожнистій і пружинистій субстанції, що нагадувала величезну подушку для турнюра. У темряві важко було второпати, що це, однак у чому я точно була впевнена, то це в тому, що згори на мене дощем сиплеться скло й приглушено дзеленчить довкола.　

У роззявленому роті відчувався солоний присмак. Змусивши себе стулити губи, я притиснула рукав до рота. Авжеж, трохи боляче. Це кров. Вочевидь, якийсь осколок скла подряпав мені обличчя. На руках теж відчувався біль від порізів, однак вони лише трохи печуть і не настільки глибокі, щоб нести загрозу.　

Отже, здається, мені навіть дуже пощастило. Хоч кровотеча трохи й засмучувала, та вона ж незначна. Зате пошуковий ліхтар тут мене точно не знайде. Роздратована власною дурістю, я усвідомила, що провалилася крізь дах теплиці містера Кіпперсолта, яка, звісна річ, розташовувалася вгорі будівлі.　

Містера Кіпперсолта? Але, зі слів Флори, він уже мертвий. Ба більше, якщо дивні букети надсилала вона, то можна зробити висновок, що й теплиця належала їй.　

Ці думки розкладалися по полицях моєї сплутаної свідомості, а я нерухомо сиділа, прислухаючись, чи часом хтось не прибіжить на цей шум. Але не чула нічого, крім шаленого калатання свого серця й засапаного дихання. Помалу мені вдалося заспокоїтися, адже нічого страшного не сталося. Через якийсь час я вирішила, що перебуваю в безпеці, а переслідувачі лишилися на вулиці й через метушню не почули брязкоту скла.　

Ну що ж. Якщо це таки теплиця, то я, либонь, приземлилася на якусь велику і, на щастя, м’яку рослину. Під моїм тілом прогиналися її стебла. Отже, це не величезна подушка турнюра, хоча довге листя рослини, як павукові лапки, лоскотало мене, викликаючи свербіж, ніби від кінського волосу.

Я досі прислухалася, чи не наближається хтось, а руками нишпорила навколо. Однак кругом на відстані простягнутої руки була лише ця пухнаста рослина. А вона чималенька, ще й лоскоче мене по обличчю. Колінами я спиралася на ґрунт, в якому вона росла.　

Щойно я усвідомила, що опинилася в безпеці, хоч і відносній, то все моє тіло охопив напад тремтіння, яке не підкорялося здоровому глузду. Я більше не могла сидіти рівно й, важко опустившись на землю, заховалася поміж стеблин, які лагідно розступилися, зімкнувши кошлаті гілочки над моєю головою, і простягнулася на весь зріст. Але ця дивна рослина все одно не закінчувалася. Я ніби провалилася в джунглі.　

Байдуже, що це, а мені треба відпочити бодай кілька хвилин. Зовсім трішечки, поки не минеться мій напад тремтіння, а тоді я втечу звідси. Я лежала й дрижала, склавши руки на грудях — тобто на руків’ї кинджала — й заплющивши очі.　

— А шоб воно все горіло синім полум’ям! — заверещав хтось. Здається, саме щось таке я почула.　

Прикро визнати, але я заснула в такому становищі. Хочеться виправдатися, що свідомість покинула моє тіло, однак це аж ніяк не правда, я ж ніколи не млію. Хай там як, та коли я розплющила очі, то бліде світло перших сонячних променів пробивалося наді мною зеленуватим сяйвом поміж безлічі тонких гілочок… Тепер, при світлі дня, я відразу визначила рослину — це нескінченні кущі спаржі.　

— Мої малятка! — репетувала якась жінка, мабуть, Флора. — Мій глодик, моя бругмансія, мої дзвоники! Куди не плюнь, друзки скла і віє холодний вітер!　

Мені соромно зізнатися, що вона таки заскочила мене зненацька, та я принаймні можу впевнено сказати, що навіть і не думала ворушитися. Лише міцніше стиснула руків’я кинджала й затамувала подих.　

А тим часом на сходах неподалік загупали кроки.　

— Та злодійка! — далі горлала жінка. — Вона вдерлася сюди! В мою тепличку!　

— Флоро, вгамуйся, — почувся втомлений голос Пертелоти. — Вона вже давно дала драла.　

Якби ж то.　

— Хто вона в дідька така? — сипала лайкою Флора. — Шо їй в біса від нас треба?　

— Не знаю. — Пертелоту, здавалося, не здивували слівця, які вживала її сестра. Вона додала похмуро: — Хотіла б я знати.　

— Я її вколошкаю! Я знайду її і вб’ю, як убила…　

— Флоро! — Пертелота з докором гримнула на неї, щоб та припнула язика. — Ти нікого не будеш вбивати. Більш ніколи. Второпала?　

Флора пробурчала щось у відповідь, але я не почула що.　

Пертелота підвищила голос:　

— Шо ти сказала? Шо ти зробила з доктором Ватсоном?　

— Нічо. Хто сказав, шо я щось зробила? — Флора заскиглила, як дитина, яка замість істерики вдалася до сліз. — Чого ти гримаєш на мене, коли з моєю теплицею коїться отаке лихо?　

— Ой, та годі вже! Це легко полагодити. Викличеш скляра, — голос Пертелоти був змучений і обурений. — І я дуже надіюся, шо ти не доклала рук до зникнення доктора Ватсона. Годі, мій сніданок вже вихолонув.　

Вона пішла, важко ступаючи по сходах.　

— Бачте, думає, шо може повернутися до мене спиною, — Флора шморгнула носом, звертаючись до своїх «маляток». — Еге ж, сніданок вихолонув. А я ше не закінчила, ні. Дзуськи!　

Вона важко потупотіла за сестрою й гримнула дверима теплиці.　

Захована у пастці безмежної спаржі, я знову затремтіла.　

«Еноло, опануй себе».　

Але… та випадкова, ніби між іншим, згадка про вбивство і про доктора Ватсона…　

«Потім про це подумаєш. А зараз зосередься на тому, як вибратися звідси».　

Я ще дужче задрижала.　

Щоби заспокоїтися, як завжди, я заплющила очі й уявила мамине лице. Звичайно ж, вона сказала мені: «Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами». На щастя, від думок про неї серце більше не обливалося кров’ю, тільки приємно розливало тепло по тілу, від чого напад тремтіння вщух. Мені вдалося зібрати думки докупи й придумати чіткий план дій.　

Зрештою, все не так і складно. Сівши посеред заростей, я скинула черевики, щоб далі пересуватися тихцем у самих панчохах, виборсалася зі спаржі, що росла в доволі масивному двометровому контейнері з поцинкованої сталі. Над підлогою його тримав дощаний поміст. Це я зауважила вже після того, як вибралася із заростей і тихенько відійшла. Після мого падіння й ненавмисного проникнення у даху зяяла діра, а друзки скла засипали спаржу, глід, білі маки… Та довго роздивлятися теплицю я не могла, бо ледве трималася на ногах. І не дивно. Я ж не їла вже двадцять чотири години. Сягнувши до кишені спідниці, щоб дістати цукерки, які додали б сил, я не знайшла жодної. Зазвичай вони завжди були зі мною, але я так поспішала, що геть забула про них.　

А хай йому грець! Треба хутчіш забиратися звідси, доки я не звалилася тут з ніг.　

Тримаючи черевики в руках, я, похитуючись, тихцем подріботіла до дверей теплиці, де спинилася та прислухалася.　

Як я й очікувала, знизу чулася сварка двох сестер. Допоки вони гризуться між собою, я точно знаю, де вони. А всі слуги напевно нашорошили вуха, підслуховуючи.　

Хоча, трохи подумавши, я засумнівалася, що в сестер узагалі є слуги. Якщо Флора і справді була тією, ким здавалася, то Пертелота не могла йти на ризик і наймати слуг. Вони розносили б плітки по окрузі.　

Дуже тихо я прочинила двері теплиці й прослизнула на сходи.　

Десь у вітальні галасувала Флора:　

— Ти ж завше будеш дбати про мене, сестричко? Ану, відповідай! Завше будеш дбати про мене?　

Авжеж, окрім того разу, коли щури зжерли її лице.　

Виснажена холодом і тремтінням, я скрадалася вниз сходами чорного ходу крізь порожню кухню. Вискочивши через задні двері, я помчала, похитуючись і не звертаючи уваги на каміння, яке боляче врізалося в ноги, і навіть не зважаючи на те, що бігла я в найнебезпечніший район Лондону, що аж кишить злочинцями.