Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

На диво, саме брудний і розхристаний вигляд захистив мене на цих бідних велелюдних вулицях. У канавах стогнали п’яниці, які минулого вечора хильнули зайвого. У якихось дверях тулилася дівчинка в самому лише фартушку, а її босі ноги аж посиніли від холоду. За розкішно вбраною пані, випрошуючи копійчину, тюпачили хлопчаки в поношених сорочках і надто великих підкочених штанях, що на їхніх тоненьких ніжках нагадували рятувальні кола. Жінки виливали помиї, а робітники у фланелевих жилетках сновигали у своїх справах. Чоловік із візочком загорлав:　

— Гарячі пиріжки, сосиски, жирний пудинг! Гаряченький жирний пудинг на сніданок!　

Ніхто не звернув на мене уваги, коли я сіла на бордюр, щоб узути черевики, або ж коли купила у вуличного торговця невимовно бридку сосиску, яку жувала, плентаючись вулицею. Якби на ці жахливі й повні злодіїв вулиці вийшла мила міс Еверсоу, то на неї одразу напали б, пограбували, здерли б вишуканий одяг і відпустили б голою, якби взагалі відпустили. Але розпатлана, подряпана й побита дівчина з величезними очима, яка, схоже, щойно виборсалася з бійки, тут не привертала жодної уваги.　

Однак все геть змінилося, коли я наблизилася до свого найманого житла на вулиці доктора Ватсона, яка виявилася значно ближче, ніж мені здавалося. На щастя, гостроока господиня кудись подалася, однак юну покоївку, що вирячила на мене баньки, довелося підкупити шилінгом, аби вона тримала язика за зубами. Я пообіцяла дати їй ще грошей, якщо вона скаже своїй пані тільки те, що я погано почуваюся і прошу приносити їжу до кімнати. І дала їй ще один шилінг, щоб вона підготувала мені ванну, але не заїкалася про це господині.　

Отож до раннього пообіддя я вже поїла, помилася, одягнула пристойну домашню сукню з квітковим візерунком, заліпила поріз на обличчі пластиром і стривожено міряла кроками кімнату.　

У думках і досі відлунював голос Пертелоти: «Флоро. Ти нікого не будеш вбивати. Більш ніколи. Шо ти зробила з доктором Ватсоном?»　

Заради всього святого, я мушу з’ясувати, що це означає.　

Коли я хочу допомогти докторові Ватсону — якщо він ще живий! — то негайно треба дізнатися більше про Флору. Її прізвище. Чи справді вона вже когось убивала? Чи дійсно лежала в божевільні та чи справді документи про це підписав доктор Ватсон, за що вона й прагне йому помститися? І треба дізнатися, як саме відбувається процедура вкладання людини до психлікарні. Мені лише відомо, що для цього потрібні підписи якогось родича та кількох лікарів на певних документах. Аби отримати відповіді на всі мої питання, доведеться завітати до районної контори, відділку поліції, до самої психлікарні «Колні Гетч» і розслідувати…　

Та навіть із мізерним порізом на обличчі я ніяк не можу прибрати подоби вродливої міс Еверсоу. Така леді ховалася б від чужих очей навіть через малесенький прищик, чекаючи, поки він загоїться.　

Утім, я не маю з собою іншого маскування, ба навіть повноцінної вуалі. А якби й мала, то вона мало чим зарадила б, адже, судячи з досвіду, тільки миловидна міс Еверсоу може вивідати лестощами інформацію в цьому бюрократичному царстві.　

І скільки б не крокувала кімнатою, я не могла відкараскатися від невблаганного факту: я нічого не вдію, допоки поріз над ротом не загоїться або ж поки не знайду вдалий спосіб його приховати.　

Я навіть не можу покинути свою кімнату, щоб мене ніхто не побачив.　

Нестерпно. За цей час із доктором Ватсоном може статися будь-яке жахіття.　

А що вже могло з ним трапитися?　

— Хай йому грець! Так не годиться!　

Залишити Ватсона на поталу Флори ще бодай на один день? Якщо я так вчиню, то більше ніколи не зможу глянути собі у вічі. Однак іншого виходу немає. Хіба що…　

Хіба що вийти на зв’язок із братом, Шерлоком Голмсом.　

Від самої думки про це мене обдало холодним потом. Я не можу зустрітися з ним, це напевно. Навіть якщо надішлю йому повідомлення, він застосує свою дедукцію й легко вистежить мене! Судячи з усіх розповідей, які я чула про Шерлока Голмса, мене може видати найменша дрібничка — вибір паперу й ручки, колір чорнила, нахил почерку чи відбиток пальця листоноші.　

Так ризикувати я не можу.　

І, втім, мушу.　

Якщо я нічого не вдію і доктор Ватсон загине…　

— Газета, мем, — почувся тихий голосок, і у двері несміливо постукали. То була дівчинка-служниця, яку я послала принести мені «Пел- Мел Газет».　

— Дякую. Залиш на підставці, будь ласка.　

Щойно вона пішла, я забрала газету і, досі міряючи кроками кімнату, переглянула статті в пошуках новин про доктора Ватсона. Звісно, нічого нового. Я нетерпляче відкинула зайві сторінки геть і перейшла до «шпальт відчаю». З того першого разу це повідомлення з’являлося в газеті щодня, тож я не дуже здивувалася, знову побачивши його:

що розшифровувалося як «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА».　І досі не второпаю, що з ним робити.　

Я знаю матінку — вона не з тих, хто напише «люблю». Вона не написала б такого мені.　

Однак мені страшенно хотілося, щоб таки написала. Особливо зараз, коли я так хвилююся за доктора Ватсона. Матінка знала б, що робити. Я була впевнена, що знала б.　

Якщо існувала бодай дрібнесенька, хоч малоймовірна можливість, що це повідомлення таки від неї, то чи можна проґавити таку нагоду? Вона нарешті звернулася до мене із материнською любов’ю, і якщо я не відповім, то чи звернеться коли-небудь знову?　

Може, вона відчула, що я трохи ображена на неї, і хоче помиритися?　

Але ж мама написала «ДЕ КОЛИ»… Прибувши в Лондон біс знає звідки, вона сама й мала б визначити час і місце для зустрічі, хіба не так?　

Можливо, це хтось не бажає викликати в мене підозри, назвавши якесь не те місце?　

Такі думки метушилися в моїй голові, чи то пак кружляли, ніби пес, що ганяється за своїм хвостом, а тим часом я гарячково переглядала «шпальти відчаю». Втім, нічого особливого не привертало мою увагу. Аж раптом очі вихопили якесь таємниче особисте повідомлення, написане великими літерами:　

Без автора й підпису.　

ОЛОНЕ АКТСАП АКТСАП ОЛОНЕ

І все.　

Я спантеличено втупилася в нього як, мабуть, і багато інших читачів. Таке загадкове анонімне повідомлення, написане великими літерами, неможливо не помітити. І воно не зашифроване, просто літери. Хтось дуже хотів передати комусь… Але що?　

Аж раптом мене осяяло. Ну звісно ж!　

ЕНОЛО ПАСТКА ПАСТКА ЕНОЛО　

Я аж розсміялася від неймовірного полегшення. Це таки шифр, тільки по-дитячому простий. Лише розумна людина, як-от мама, могла розмістити таке повідомлення. Завдяки їй я тепер напевно знаю, що оголошення «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ…» фальшивка — його, безсумнівно, надіслав мій любий брат Шерлок. І тепер знаю й дещо надзвичайно важливе: може, матінка і не піклується про мене так, як би мені хотілося, але таки дбає про мене. По-своєму.　

Отже, на мене чекає доволі складне завдання: допомогти братові знайти доктора Ватсона. Але тепер я почувалася значно впевненіше. Я уявила матусине обличчя, від якого в грудях розлилося тепло, заспокоїлася і змогла нарешті сісти. Рішучість додала мені сил, тож я взяла олівець і стосик паперу для листування.　

Отже, що треба донести моєму братові, а що можна опустити?　

По-перше, які беззаперечні факти мені відомі?　

Тримаючи папір на колінах, я нашкрябала:　

Це питання не на жарт стривожило мене.　

Крім нотаток, я робила й замальовки, а тепер взялася прокреслювати деталі. Хоч я й не художниця, але вмію зображувати обличчя людей із дещо перебільшеними рисами. Ці малюнки допомагають мені міркувати. Я зробила начерк портрета Пертелоти. Яке її справжнє ім’я? Чи впізнала вона мене за вікном? Достобіса питань, на які неможливо відповісти. Я намалювала Флору в чоловічому костюмі, з накладним носом і цапиною борідкою, зважаючи на те, що чоловік із неї виходив значно кращий, ніж жінка. Пертелота помилялася, коли вважала інакше. Та яким чином Флора прибрала собі цей образ?　

І тоді я згадала й записала:　

Хоч мене й гризли певні сумніви після того, як моя теорія про Ватсона і безносого солдата з крахом провалилася, я таки взялася складати гіпотези про те, що могло відбутися між Пертелотою, Флорою і зниклим містером Кіпперсолтом, який спершу намагався допомогти сестрі своєї дружини, та врешті не зміг терпіти Флору й запроторив її до психіатричної лікарні «Колні Гетч». Міркуючи, я намалювала Флору в жіночій подобі, додавши схожості з Пертелотою. Однак Пертелота, все життя присвятивши Флорі після нещасного випадку з голодними щурами, не могла дозволити сестрі скніти в божевільні, хоч Флора й скидалася на навіжену. Змушена вибирати між чоловіком та сестрою, Пертелота віддала перевагу сестрі, пішла наперекір чоловікові та добилася, аби Флору випустили з лікарні.　

А незабаром після цього Флора вбила містера Кіпперсолта.　

Вочевидь, ця подія не розбила серце Пертелоті. Вона допомогла приховати злочин і вдавала, що її чоловік і досі живий. А тим часом намагалася контролювати сестру, щоб такі «нещасні випадки» більше не повторилися. Вочевидь, Флора все одно збиралася утнути якусь прикрість…　

Ну звісно!　

Я занотувала ще один уривок підслуханої розмови:

Флора і досі точила зуб на доктора Ватсона, який підписав папери, щоб її упекли до божевільні. Ну нарешті я докопалася до правди.　

Але… що ж вона з ним зробила? Вбила?　

Від цієї думки мороз пробіг мені поза шкірою, а серце болісно стиснулося. Не слід поспішати приймати цю версію.　

Міркуючи, я намалювала Флору такою, якою її бачила, — без накладного носа й мастики для обличчя. Але було тяжко, навіть боляче зображувати цю бідолашну жінку такою. Я уявила двох убогих дівчаток, уродженок Лондону, які сидять зовсім самі в обшарпаних стінах, поки їхня мати миє підлогу якоїсь щасливішої жінки. Хоча, можливо, їхньої матері вже тоді не було серед живих. А може, вона побила й розлюбила старшу дочку, коли повернулася додому і побачила, що обличчя меншенької зжерли щури. Чи, може, навпаки, розлюбила саме скалічену дитину? Жити з такою зовнішністю, байдуже, чи є поруч матір, чи ні, — достатня причина, щоб з’їхати з глузду.　

Я здригнулася, поглянувши на свій малюнок. Через співчуття чи, можливо, через непоясненне розуміння я перетворила Флору на букет квітів. Замість рота намалювала берізку, на місці носа — перевернутий пуп’янок троянди, очі-маки, а скуйовджені пасма волосся, звісно, зобразила гілочками спаржі. З неї вийшов дуже дивний букет.　

О боги в білих сорочках, я знову повернулася туди, звідки почала!　

Усі квіти, крім троянди (яка догори дриґом мала протилежне до любові значення), були в тому першому букеті, який я бачила у вітальні місіс Ватсон.　

Їх значення зрозумілі, щоправда, окрім спаржі. Який же символізм мала спаржа?　

Та й узагалі, якщо вже на те пішло, навіщо Флора вирощувала стільки спаржі у своїй теплиці? Для букетів? У неї предостатньо рослин для тисячі букетів. До столу? Та нею можна нагодувати всю Голівелл-стріт, однак ніщо не вказувало на те, що ці списоподібні гілочки взагалі колись зрізали…　

Списоподібні.　

Гадаю, в цьому щось є. Спис, ко́люча зброя, що сіє ненависть і смерть. І в самій назві рослини є щось колюче: спаржа — аспарагус…

Спис для Гуса.　

Я зойкнула й випросталася в кріслі, аж аркуші розлетілися по підлозі. Мої думки немов осяяв той сліпучо-білий промінь пошукового ліхтаря: я все зрозуміла, з’єднала всі зачіпки, і всі нездоланні перепони залишилися позаду. Тепер я точно знаю, що мушу зробити.