Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Бачте, квіт золотого дощу дуже гарний, спадає жовтими каскадами, ніби плаче, звідси і його значення.　

Сині дзвоники віддавна пов’язують із феями, лихом і згубою, й означають вони покірність горю.　

Тис — цвинтарне дерево, що символізує смерть.　

І якби в букеті не було б пагонів берізки та спаржі, я все одно знала б: ці квіти передала та сама лиха людина, яка надіслала й інший химерний букет. І чи не вона винна у зникненні доктора Ватсона?　

Я злетіла вниз сходами, вискочила з дверей на вулицю, але той триклятий хлопчисько з роззявленим ротом, який ледве плентався до будинку Ватсонів, з неймовірною швидкістю чкурнув геть і вже завертав за ріг вулиці.　

А дзуськи! Від мене не втечеш! Я підхопила поділ сукні обома руками спереду і рвонула за ним.　

У мене довгі ноги, до того ж я дуже люблю бігати: я завжди ганьбила сім’ю, коли гасала довкола, лазила по деревах і загалом поводилася як дикунка. Але клята спідниця сповільнювала мене, навіть коли я підібгала її до колін, бо тепер було неможливо розмахувати руками, що додало б мені швидкості. Інші деталі мого образу теж заважали — моя голова в перуці тряслася й хилиталася з боку в бік. Певно, я скидалася на височенну ніжно-зелену гуску, яка дуже квапиться.　

Перехожі вражено витріщалися на мене. Я промчала повз якусь леді, що прикипіла до місця, затуливши роззявленого рота обома руками в рукавичках. Мовчу вже про те, як зреагували джентльмени на мої ноги, які визирали з-під спідниці. Адже, хоч леді у вечірній сукні може демонструвати відкрите декольте, однак ані сантиметра щиколотки на має визирати з-під подолу її сукні. Та мені було байдуже, який вигляд я маю і що про мене подумають. Я звернула за ріг вулиці й побачила вуличного хлопчиська, який підстрибом біг уже не так і далеко попереду.　

— Хлопче! — гукнула я до нього.　

Я наївно очікувала, що він озирнеться, зупиниться і ми гарно з ним побалакаємо, за що я дам йому пенні. А натомість він озирнувся через плече, вибалушив свої недоумкуваті очі й рвонув геть, як заєць від хортів.　

От дурний малий пройдисвіт, чого ж він так злякався?　

— Хлопче! Ану стій, дурнику! — Я чимдуж помчала за ним, легко наздоганяючи дрібного шибеника з нетрів.　

І я от-от спіймала б його, якби він не кинувся до Ковент-ґарден і не вибіг на загачену транспортом вулицю. Він мчав не тротуаром, а бруківкою, хвацько шмигляючи поміж возів із картоплею, бричок і кебів, ледве не попід копитами запряжених коней. Народжений і вихований містом, тут він мав величезну перевагу над дівчинкою із сільської місцевості, яка не звикла ухилятися від омнібусів! Він добряче відірвався, і я втратила його з виду.　

На розі вулиці, де він востаннє мелькнув, я спинилася. Обличчя моє пашіло, в грудях тисло від важкого дихання, однією рукою я досі підтримувала спідницю, а іншою поправляла перуку, яка так і шукала нагоди спорснути з моєї голови. От же триклята штукенція! Як би вона мене не дратувала, слід було завчасно нацупити її та закріпити шпильками. Мені забракло повітря, щоби процідити прокляття, які спали на думку, тож я роззирнулася навкруги, не знаючи, куди повернути.　

Я майже здалася. Правду кажучи, я таки здалася. Роздратовано зітхнувши від поразки, я нарешті опустила поділ спідниці, щоб прикрити ноги, точніше, ту його частину, яка ще не була забрьохана кінським послідом. Відтак, попри погляди виряджених, чепурненьких недільних перехожих, я обома руками взялася поправляти неслухняну перуку, намагаючись прибрати бодай якогось пристойного вигляду, й підняла її, щоби привести до ладу…　

— Не треба! — верескнув тоненький голосок.　

Я здригнулася, озираючись і шукаючи поглядом, звідки пролунав цей переляканий голос. І нарешті побачила вуличного хлопчиська, за яким щойно гналася: він витріщався на мене банькатими очиськами зі своєї схованки в одному з ящиків для продуктів, що стояли обабіч зачинених дверей крамниці бакалійника. Я стояла так, що мимоволі відрізала йому шлях до втечі, однак нізащо не побачила б його, якби він не скрикнув.　

— Ні, прошу, не треба! — верещав він.　

Від подиву я стояла як укопана, так і тримаючи перуку обома руками.　

— Що не треба? — вихопилося в мене. Я не могла второпати, чого він так злякався.　

— Не знімай свої патли! — зарепетував він. — І носа не віддирай!　

— Ага, — відповіла я, повільно й розважливо кивнувши, немов це все пояснювало.　

Видно, хлопчисько прителепкуватий, тож треба поводитися обережно. Я намагалася не робити зайвих різких рухів, ніби переді мною стояла загнана тваринка, і дозволила перуці сидіти на голові так, як їй заманеться.　

— Добре, — додала я лагідним, заспокійливим тоном. — Все гаразд. Хочеш пенні? — Я сягнула рукою в кишеню й дістала жменьку монет.　

Хлопець, почувши брязкіт металу та побачивши його блиск, ніби трохи заспокоївся. Або ж принаймні перемкнув свою увагу на монети, як я і сподівалася.　

— Я просто хочу з тобою трохи поговорити. Вилізеш звідти? — умовляла я.　

— Ні!　

— Ну, як знаєш. Тоді я залізу до тебе, якщо ти не проти.　

І я плюхнулася на тротуар перед ящиком, у якому він сховався. Гадаю, я не зробила б цього, якби була тільки втомлена — хоча ця біганина справді добряче виснажила мене, — проте абсурдність самої ситуації змусила мене так вчинити. Перехожі навколо нажахано заохали й почали сахатися мене, ніби моя дивна поведінка заразна. Лише два роки тому, під час Золотого ювілею королеви, якась леді присіла на стежці в парку Кришталевого палацу[14], щоби прикласти до свого чобітка гілочку ялиці. Невдовзі її упекли до божевільні.　

А запроторив її туди власний чоловік. І це не дивина, що жінку можуть отак відправити до психлікарні через «божевільну» поведінку, як-от читання романів, відвідування спіритичних сеансів, сварки, непослух тощо. Домовитися, щоб твою дружину схопили «викрадачі» в чорному екіпажі — цілком прийнятна практика, якщо життя з нею стало обтяжливим, тоді як розлучення може спричинити скандал.　

Тож ніколи не виходити заміж — чудове рішення, подумала я, посміхаючись і відсапуючись після гонитви. Ми сиділи віч-на-віч — я і моя «здобич», торкаючись колінами, ніби граючись у чаювання. Я спитала у брудного вуличного хлопчиська:　

— Як ся маєш? Дуже рада з тобою познайомитися. — І, ніби вибираючи цукерку, я взяла один пенні двома пальцями. — Я випадково побачила, як ти оце недавно приніс до будинку Ватсонів дуже гарненького букета.　

— Не знаю ніяких Ватсонів, — обережно заперечив хлопчик, не відриваючи погляду від мідяка.　

— Тоді звідки ти знав, який будинок обрати?　

— Дядько сказав мені цифру.　

— Який дядько?　

— Той, шо відірвав собі носа.　

Мій розум остаточно виснажився, як і ноги, але я лише повільно і з розумінням кивнула, вирішивши поки що не зважати на цю відверту маячню.　

— І як же ти зустрів цього дядька?　

— Він мене покликав. — Хлопець показав жест, яким зазвичай кличуть до себе хлопчаків, що вештаються вулицями, щоб доручити їм віднести посилку, передати повідомлення, притримати коня за вуздечку чи зробити якусь іншу дрібну послугу.　

— Він сидів у кабріолеті чи у бричці? — запитала я.　

— Ні! Він був у гарній блискучій кареті, еге ж, із кониками.　

Я утрималася від пояснення, що в бричку теж запрягають коней, тож просто запитала:　

— У фаетоні? В екіпажі?　

— Не знаю, шо таке кіпажа. То була гарна чорна карета, із жовтими спицями в колесах.　

Так можна описати половину карет у Лондоні.　

Я спробувала знову:　

— А герб якийсь ти бачив?　

— Не знаю за герб. Він мав гарний плащ, мав руки. Одною рукою дав мені того букета, а іншою — два пенси.　

Хлопчик помалу переставав боятися мене і ставав дедалі балакучішим. І це добре, бо я анічогісінько не розуміла з розповіді цього хлопчини, голова якого була завеликою для приземкуватого тіла, а розум — надто дрібним.　

— Ем-м, а який той дядько був на вигляд?　

— На вигляд? Та як всякий багач. Із довгою пикою і цапиною борідкою, а ше в капелюсі-циліндрі. Хіба шо носа собі відірвав.　

Ну от, знов за рибу гроші.　

— Як це — відірвав носа? — Я намагалася не видати свою недовіру.　

Вочевидь, мені це вдалося, або ж хлопчину охопив такий жах від спогадів, що він сам заторохтів без упину:　

— Ніс відпав йому, коли він висунувся, шоби передати мені квіти. Він зачепився за двері, й ніс ляпнувся йому на коліна. Не знаю, шо мене настрашило більше: отой ніс на колінах чи те, як він його вхопив і заходився мене лаяти на чім світ стоїть, вимахуючи ним. Сказав, шоби я бігма взяв квіти, інакше він мене знайде і зробить зі мною таке саме, та ше й очі мені виколупає.　

— Е-е, а кров ти бачив?　

— Нє! — Хлопчик затремтів. — Його лице було буцім зліплене з воску.　

— А що в нього було на місці носа?　

— Нічого! Ну тобто просто діромахи, як у кістяка. — Хлопчик здригнувся.　

— Діромахи?　

Але хлопчика почало вже судомно трясти.　

— Прошу, не здирай свого волосся, не відривай вуха, не треба!　

— Ой, заради всього святого, звісно, не буду! А той чоловік прилаштував ніс назад на обличчя?　

— Не знаю! Я втік! Схопив квіти, як він і сказав, а потім ти чкурнула за мною! — Хлопчисько почав схлипувати, а не гарчати, як це зазвичай робили малі вуличні розбишаки. Малий рюмсав через надзвичайний страх. Видно, не скоро він забуде ту дивну зустріч. — Чого ти за мною бігла?　

— Не переймайся цим.　

Я звелася на ноги, шкірою відчуваючи, як вельможні перехожі витріщаються на мене й обходять десятою дорогою. Я дала хлопчикові шість пенсів, а не пенні, бо мені було прикро, що я його так перестрашила. Схоже, з нього вже не вдасться витягнути нічого путнього.　

Путнього? А що путнього в тому, що я від нього почула?