Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щурам, зжерти, лице.　

Якби вона промовила це трохи раніше, коли я ще не видерлася на карниз, я точно втратила б рівновагу і забилася б на смерть, гепнувшись на тротуар. Та зараз я розпласталася на карнизі, наче білка, над якою ширяє яструб, і тремтіла, вчепившись пальцями в черепицю, а думками чіпляючись за страшенно слизький схил.　

Це було сорок років тому, — почувся втомлений голос Пертелоти.　Сорок два, — дорікнув інший голос, і в ньому вчувалася злоба, яку ні з чим не сплутаєш. У якій я з відразою впізнала себе.　

Я так само ображалася й сердилася.　

На матір. На маму.　

Я вже давним-давно пробачила, що матуся покинула мене, адже вона завжди була волелюбною. Ми спілкувалися закодованими посланнями на «шпальтах відчаю» у газетах. Але два місяці тому, одного вкрай холодного січневого дня, мене охопив відчай і я попросила її приїхати до Лондону й зустрітися. І мені досі боліло, що вона навіть не відповіла.　

— Мені було лиш п’ять років, — стомлено відказала Пертелота. — Я заснула.　

— А я була немовлям, — озвалася інша. — Безпомічним малям у колисці, а ти дозволила щурам вилізти на мене та зжерти мого носа…　

— Годі вже, Флоро.　

Та Флора незворушно продовжувала:　

— …і мої губи, і більшу частину моїх щік…　

— Припини!　

— …а ти ж мала наглядати за мною…　

Так, вона теж хотіла, щоб про неї піклувалася сестра, з якою вона живе. Яка ж це, мабуть, втіха — мати сестру. У мене ніколи не було сестри. Я…　

Невже я завжди мріяла про сестру?　

«Нісенітниці, Еноло. Досі ти навіть про це не задумувалася».　

А щодо турботи, то в мене є два брати, які охоче піклувалися про мене, щоб я навчилася світського етикету й була готовою до заміжжя. А ще в мене є матір, яка подбала про мене, давши свободу й засоби, якими я могла розпоряджатися, як сама бажала.　

«Годі вже жаліти себе, Еноло Голмс. Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами».

Цей внутрішній голос — добрий, але непохитний — належав мені самій, однак здавалося, ніби мама й досі поруч. У мені. І цієї миті я цілком свідомо пробачила їй усе.　

Із плечей ніби гора звалилася. А тим часом Флора продовжувала дорікати сестрі:　

— Ти ж моя старша сестра, мала наглядать за мною, а кажеш, шо не чула, як я тоді ревіла?　

Тепер її крик здавався мені просто стомливим.　

Та навіть попри те, що Пертелота напевно чула ці слова багато-багато разів, вони вразили її.　

— Та заради всього святого, Флоро, припини! — гаркнула вона зболеним голосом. — Це жорстоко!　

— Це в мене носа катма, сестричко, а не в тебе.　

Нема носа.　

Ой лишенько.　

Я вже не лежала розпластана й не тремтіла, а підвела голову — мені кортіло побачити Флору. Зосередившись на теперішніх подіях, я збагнула, що моя блискуча теорія про солдата, чий ніс ампутував доктор Ватсон, зазнала фіаско, хоча дивні букети надсилав саме чоловік…　

А чи справді чоловік? Треба пересвідчитися, чи змогла б Флора прикинутися чоловіком.　

Спершись на руки й коліна, я якомога тихіше порачкувала карнизом до вікна, подумки клянучи свою спідницю, яка страшенно заважала.　

— Відколи померла мама, я завше дбала про тебе, — озвалася Пертелота.　

Дуже схоже на правду. Коли я вперше побачила Пертелоту, вона здалася мені сповненою материнської турботи. Видно, змалечку їй довелося взяти на себе обов’язки матері.　

Вже при кутику вікна я витягнула шию й нарешті зазирнула всередину, хоча спершу побачила небагато. Заважали мереживні фіранки. Однак, трохи нахилившись уперед, я побачила між ними шпарину, хоч і невелику. За фіранками виднілася пошарпана захаращена кімната, мабуть, вітальня, хоча жодна з сестер і не сиділа на стільці. У розпалі сварки вони звелися на ноги.　

Пертелота, стоячи спиною до мене, вперши кулаки в пишні стегна, частково затуляла собою Флору. Я побачила лише, що Флора, як і сестра, мала міцну статуру й була вбрана, як і Пертелота, у звичайні блузку та спідницю. І хоч я і уявляла, що обличчя Флори буде таким же великим і негарним, його не було видно.　

Тепер без упину говорила Пертелота:　

— І відтоді я все своє життя спокутую провину перед тобою! — вигукнула вона. — Увесь час! Змусила чоловіка взятися за таку справу, шоби ми змогли привести тебе до пуття…　

— Та ви просто хотіли видати мене заміж і здихатися.　

— Я хотіла, шоби ти була щаслива й порядна жінка, але ж не, ти ліпиш на себе бороду та одіваєш штані…　

Отакої! Тож це вона надсилає химерні букети. Інакше й бути не може. Гарячково намагаючись роздивитися її лице, я притиснулася чолом до шибки.　

— І нипаєш усюди, коїш біс знає шо! — далі кричала Пертелота.　

— Я ж мусила вдавати з себе твого чоловіка, хіба ж нє?　

— Ні, не мусила! Дай йому спокій! Як можна бути такою злою і жорстокою…　

— А ти спробуй бути такою бридкою! — Господи, ну скільки можна жаліти себе. — Чоловікові хоча б можна…　

— Ти преш проти природи! Скільки разів я просила тебе сидіти вдома, поки я працюю? А тепер я чую, шо ти й досі коїш капості! Я вже ладна знову запхати тебе в «Колні Гетч»!　

Флора люто загарчала й кинулася на сестру. Тепер мені стало видно її лице, але краще б я його не бачила, бо вона віддерла свого носа рукою, тицьнула ним у Пертелоту, ніби зброєю, й закричала:　

— Тільки спробуй і побачиш, шо буде! Тільки посмій!　

Іншою рукою вона зірвала маскувальні шари мастики з рота й щік. Її лице, чи радше те, що від нього лишилося, корчилося, як купа слимаків.　

— Ти пожалкуєш! Ти і той лікар, шо випише тобі документи!　

Я ледве розуміла, що говорить Флора, — так мене перестрашив її вигляд. Замість обличчя у неї ворушилася плоть, а на місці рота й носа — зяяла порожнеча. А її очі… з очима в неї все було гаразд, однак, гадаю, вони забули, як це — плакати. І люто блищали, як у вбивці. Цей холоднокровний погляд вплинув на мене так само, як і її понівечене лице. Здається, я ворухнулася чи видала якийсь звук, бо вона різко повернулася й зиркнула на мене своїми шаленими очиськами.　

Вона дивилася на мене крізь шибку, ніби на якусь величезну дурну рибу, що підпливла до поверхні нічного озера на світло ліхтаря.　

Флора заверещала, немов сама побачила купу слимаків, і тицьнула в мене пальцем.　

Пертелота різко розвернулася, щоб глянути, що там, але я вже пригнулася.　

Якась із сестер, не знаю котра саме, вилаялася так, що я нізащо не повторю ці прокльони.　

Я кинулася навтьоки. Але на тому вузькому карнизі годі було розвернутися, тому спуститися тим самим шляхом, яким я видерлася сюди, було неможливо. Тож я посунула вперед, завернула за ріг будинку, рухаючись невідь-куди. Я повзла карнизом, немов велетенська гусінь. Мені дуже заважала незручна спідниця, й одного разу через неї я ледь не звалилася. Напевно, єдина причина, чому жінки мусять носити довгі спідниці, полягає в тому, щоб вони не могли зробити нічого вартісного.　

За моєю спиною розчахнулося вікно й почувся голос, здається, Пертелоти. Вона завила, немов зграя псів:　

— Поліція! Рятуйте! Грабіжники! Поліція!　

На вулиці задеренчав свисток констебля, який прикликав своїх офіцерів. У відповідь із півночі, заходу та сходу почулися такі самі свистки, а зсередини будинку — важкі кроки, що загупотіли вниз сходами.　

Усі очікували, що я втікатиму тим же шляхом, тобто спускатимусь.　

Отже, цього я не робитиму. Видерусь нагору.　

Та легше сказати, ніж зробити. Ноги плуталися у спідниці, а навколо було темно, хоч в око стрель. За рогом будинку я наштовхнулася на трубу ринви, вчепилася в неї обома руками й подерлася нагору, як моряк по щоглі. А тим часом унизу на вулицю висипали сусіди й примчала поліція. Весь цей галас — крики, верески, свист, цокіт копит і гупання ніг — викликав у мене такий жах, що аж друге дихання відкрилося, і я щодуху подерлася вгору. Але на самісінькій верхівці труби мені перегородив шлях іще один виступ цього скелеподібного будинку. Та я була сама не своя і, ніби кішка, налякана псами, не вагаючись, перелізла через виступ.　

І натрапила на ще одну стіну. Та невже я ніколи не дістануся прихистку дахів? Від роздратування я спинилася і гупнула руками по старезній штукатурці, але це була марна трата часу й зусиль. Я відвернулася від вулиці й побігла вузькими темними карнизами. Саме побігла. Не скрадалася й не повзла, як кілька хвилин тому із міркувань безпеки. Так, я звелася на ноги, але не ступала обережними кроками і не тулилася до стіни, як робила б це нормальна людина в такій ситуації. Я бігла й навіть не бачила, куди ставлю ноги. Можливо, божевілля заразне…　

Із розгону я добряче телехнулася об жорстке дерево.　

Боюся, я пробурмотіла щось дуже непристойне, коли наткнулася на перешкоду своїм носом, який, як завжди, першим взяв на себе удар. Я хотіла схопитися руками за ніс, але натомість змусила себе обмацати ними ту річ, яка перегородила мені шлях.　

Можливо, це бічна панель еркера.　

«Їм не положено знати; їм наказ — здолати; їм лише йти і вмирати…»[18] — мимоволі зринуло в моїй пам’яті.　

Ні, на дах із відчаю лізла дурепа, яка мусить радіти, що взагалі має носа, хай і доволі великого. Вперед і вгору, вище й вище! Я пнулася вгору по недоладній будівлі і, діставшись її вузького верху, випросталася. І вдячно вдихнула на повні груди, бо нарешті могла щось розгледіти, хоч і ледь-ледь.　

Я бачила проблиски всіяного зорями неба. На його тлі бовваніли шпилі й купки димарів.　

Нарешті!　

Ще один шалений ривок і, перестрибнувши трикляті карнизи, я видерусь на дах.　

Засапана, я дозволила собі прилягти на крутий черепичний укіс.　

Я в безпеці.　

Тепер мене ніхто не знайде. Я просто відпочину тут до сходу сонця.　

Та щойно я подумала про це, як далеко внизу з вулиці почувся крик сержанта:　

— Везіть його сюди! Сюди, кажу! Як ця штукенція взагалі працює?　

Наступної миті, неначе меч, темряву розітнув надзвичайно яскравий, сліпучо-білий стовп світла. Він пронизав морок і розігнав ніч у темні закутки. Я, звісно, читала в газетах про те, що Скотленд-Ярд роздобув електричний пошуковий ліхтар, але читати — це одне, а відчути це світло на собі — геть інша справа. Напевно, я скрикнула вголос. Однак закричав і весь світ навколо, принаймні весь той люд, що з’юрмився на вулиці внизу. Тож навряд чи хтось мене почув.　

— Нахиліть його до даху!　

— Та то божевілля, — озвався якийсь інший чоловік. — Туди ніхто не зумів би вилізти, тим паче жінка…　

Далі я вже не слухала. Мене били дрижаки, я геть ослабла, тож навіть і не думала зводитися на ноги та бігти крутим схилом даху. Натомість поплазувала вгору по черепиці. Навіть якщо це й не найрозумніший вчинок, та мені пощастило — пізніше я збагнула, що інакше вони напевно помітили б мене у світлі ліхтаря.　

Хоч я й худа, та аж ніяк не скидаюся на змію. Проте мені вдалося доплазувати до вершечка будинку Пертелоти й, обійнявши гребінь даху, перекотитися через нього на інший бік.　

Жахливий меч світла спалахнув там, де я щойно була. Тепер мене захищали тіні іншого схилу даху, а я спостерігала за рухом променю в темряві.　

Однак я досі в небезпеці. Згодом вони напевно підвезуть ліхтар до цього боку будинку.　

Несподіване рішення струмом пронизало мене, як світло того ліхтаря. Треба перебратися на інший будинок, далі — на наступний і звідти вже втекти. Я зірвалася на ноги і чкурнула похиленим дахом до задньої стіни, якнайдалі від того жахливого пошукового ліхтаря. Він світив так яскраво, що я навіть могла розгледіти свій шлях у тінях. Туди! Цей дах стикався з іншим, не таким похилим. Я радісно стрибнула на нього…　

…і з тріском полетіла вниз, неначе зробила крок із уступу в прірву.