Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Зрештою зовсім не обов’язково ризикувати своєю свободою й писати листа братові.　

Тож я схопила чистий аркуш паперу і почала складати послання іншим чином. Голова ледь не паморочилася від захвату.　

За кілька хвилин я написала:　

Після такого сміливого рішення я, не вагаючись, підписала шифр власними ініціалами. Слід сказати, що на Шерлока я схожа не лише носом — здається, як і він, я теж часом потребую драматичних моментів.　

І сюрпризів. Через це, любі читачі, я поки що не розкриваю вам суті вищезгаданого повідомлення (хоча, певна, що вам до снаги самим його розшифрувати) і сподіваюся, що ви втримаєтеся і дочитаєте до кінця решту сторінок цієї історії.　

Дописавши закодоване повідомлення, я промокнула чорнило, склала папір і запечатала його воском. Як же краще передати це повідомлення у «Пел-Мел Газет», та ще й якнайшвидше, щоб його надрукували в завтрашній ранковій газеті? Таке важливе завдання не можна довірити якомусь вуличному хлопчиськові. А що як скористатися послугами посильного чи кур’єра? Ні, їх допитають і мене обов’язково вистежать. Я закотила очі, усвідомивши, що знову самотня, як і завжди. Що ж, доведеться самій залагодити цю справу. За допомогою олівця та «рідкісного поліпшувача» я замалювала пластир на обличчі, щоб він став менш помітним, принаймні у сутінках. Я ніяк не могла вийти при денному світлі. Та ввечері, вдягнувши свою вигорілу чорну сукню й шаль, з перукою на голові, сховавши обличчя під широкими крисами капелюха та вуаллю, я вирушила на Фліт-стріт.　

Усе минулося гладко. Байдужий клерк нічної зміни лише ковзнув по мені поглядом, узяв гроші та повідомлення й пообіцяв одразу відправити його на друк.　

Добре. Однак якщо я зараз повернуся до своєї кімнати, попрошу вечерю, як порядна юна леді, й готуватимуся до сну, то навряд чи зможу заснути. Мене й досі переповнювали передчуття, нестримний захват і тривога за доктора Ватсона. Якщо я правильно визначила його місцеперебування, то він переживе ще одну ніч і все буде гаразд. Я знову й знову перебирала свої аргументи й доходила того самого висновку. Проте чомусь не була до кінця впевнена у власних логічних здібностях. Що, як я проґавила якусь деталь? А якщо я помилилася? Може, я лиш дурне невміле дівчисько, яке мало б одразу звернутися до великого й безстрашного Шерлока Голмса та дозволити йому розплутати цю справу?　

Ні, я не можу просто повернутися до кімнати й чекати. А кинджал, схований у корсеті, додав мені сміливості. Вважаючи, що в темряві не привертатиму уваги, я знову почимчикувала до «огидних вузьких лабіринтів будинків, що збилися в купу, тулячись один до одного», до місця, куди «ніколи не потрапляє сонячне світло і свіже повітря, де панують бруд, хвороби та гріхи»… до «задушливих подвір’їв, провулків, закапелків та проходів, які підпирають одне одного в цій тісноті, даючи крихітний, мізерний притулок величезним сімействам злидарів». Напевно, саме так це місце описали б у газеті «Пенні Ілюстрейтед». Іншими словами, я подалася в нетрі за Голівелл-стріт, де сьогодні вранці бачила дівчинку в самому лише фартушку, із босими посинілими від холоду ногами.　

О цій нічній порі провулки кишіли чоловіками й жінками напідпитку, вуличними торговцями, які закликали купувати дешевих молюсків, імбирне пиво чи солодощі, і в кожному кварталі надміру розфарбовані жінки торгували дещо іншим. А ще тут вешталися жебраки, або артисти, як вони полюбляли себе називати. Я зупинилася поглянути на брудного чолов’ягу, який навчив пацюка стояти на задніх лапках на його долоні, поки сам він швидко вправлявся із білою хустиною, відтворюючи з неї силуети римського сенатора, вбраного в тогу, англіканського священника в альбі[19], адвоката в білій перуці, а з допомогою другої хусточки — леді, яку представляють при дворі. Він зібрав навколо себе юрбу, що заливалася сміхом, але миттю розвіялася, щойно чоловік зняв свого кашкета. Лише я кинула йому пенні, а відтак подалася шукати дітей, яких занехаяли й покинули батьки, котрим аж надто полюбився джин.　

Давно я не допомагала злидарям Лондону — не просто багато днів тому, а вже й тижнів.　

Я знайшла бідолашних хлопчаків у лахміттях, які, наче цуценята, збилися в купку під аркою, їжі для них у мене не було, тож я дала кожному по шилінгу, і кинулася навтьоки, бо вони заходилися розносити цю звістку всім волоцюгам на вулиці. Якби я не сховалася, на мене б накинулася безжальна юрба й повідривала б кишені.　

Так минула більша частина ночі. Врешті я відшукала й ту дівчинку, яку хотіла знайти: вона тремтіла у своєму фартушку там, де я бачила її раніше. Я повела малу до магазину ношеного одягу й розбудила власника стуком у двері. Відтак купила їй одяг, взуття й панчохи, а ще дала грошей на їжу. Дівчинка була ошелешена, тому навіть не подякувала, але я й не очікувала на подяку. Найкращою винагородою для мене стала блаженна втома і спокій на душі. За кілька годин до світанку я повернулася до своєї кімнати, нарешті зморена й готова поспати.　

Ну, принаймні я на це сподівалася. Гадаю, таки ненадовго мені вдалося задрімати. Та коли зійшло сонце, я вже ретельно збиралася, щоб бути готовою до будь-яких непередбачуваних ситуацій: у поліпшувач для грудей вмістилися гроші, кинджал, бинти, печиво, набір для шиття, папір та олівець, відмички, нюхальна сіль, шаль і запасні панчохи, а в кишені — чиста хусточка, рукавички, ще гроші та цукерки, які я пообіцяла собі більше ніколи не забувати. Попри мої старання зберігати спокій та здоровий глузд, я так розхвилювалася, що ледве торкнулася сніданку, який принесла мені дівчинка-служниця.　

Ще навіть і близько не надійшла потрібна година, а я вже начепила перуку й капелюшок і, не маючи сил всидіти, стовбичила коло вікна, з якого виднівся будинок Ватсонів.　

Я споглядала, як покоївка вийшла з відром спіненої води й заходилася навколішках відмивати білі кам’яні сходинки, що вона робила кожного буднього ранку.　

Доведеться трохи зачекати. Я зітхнула й змусила себе сісти. Пальцями я вигравала вигадані мелодії на підвіконні, ніби на клавішах піаніно. Чи радше вигадані какофонії, бо ніколи в житті не вчилася грати на піаніно.　

Повз вікно, як зазвичай, прочимчикувала молочарка, та цього разу, на диво, вона вела ослицю. Мабуть, хтось із мешканців вулиці так захворів, що потребував свіжого теплого молока ослиці.　

Я витріщилася на смиренне створіння так, ніби ніколи в житті не бачила цієї довговухої тварини. Коли молочарка й ослиця зникли з поля зору, я знову взялася вистукувати пальцями по підвіконню.　

Покоївка Ватсонів уже давно закінчила чистити сходи, а тепер вийшла знову і цього разу заходилася ретельно мити віконні шибки.　

З-за рогу викотився фургончик морозивника, запряжений мудрим старим конем, який сам зупинявся перед кожним будинком, поки його власник віддавав замовлення. Вони надзвичайно довго пленталися вуличкою, і я мала змогу ретельніше придивитися до кожної деталі, включно із мастю коня. Він був ні сірий, ні гнідий, тож я вирішила, що кінь чалий.　

Врешті морозивник зі своїм посивілим конем теж зникли з очей. Мої пальці втомилися від настукування й завмерли. Стан нетерплячки від передчуття вщух і поступився місцем важкій тузі. Я чекала.　

І чекала.　

Та мало не проґавила ландо[20], яке торохкотіло з північного боку вулиці, а я ж очікувала побачити кеб. Я байдужо спостерігала за екіпажем з опущеним верхом, поки той наближався, й сподівалася побачити в ньому якусь літню жіночку з доглядальницею, що вибралися подихати свіжим повітрям. Аж раптом угледіла пасажирів…　

Я зірвалася на ноги, скрикнувши від захвату, але миттю затулила рота обома руками, злякавшись, що брат може мене почути.　

Я була ошелешена, побачивши, що це не Шерлок.　

На голові чоловіка красувався циліндр, на оці — монокль, а на широкому шовковому жилеті виблискував важкий золотий ланцюжок. Та це ж Майкрофт!　

Той, хто, сидячи на своему троні й віддаючи накази, навіть пальцем не поворухнув, щоб знайти мене. Той, хто ніколи не відхилявся від свого звичного маршруту — дім, урядовий офіс і клуб «Діоген». Той, кого ніщо у світі не хвилювало.　

Таким було моє уявлення про нього.　

Але я помилялася. Вочевидь, Майкрофт таки намагався мене знайти. Він краще за Шерлока розібрався з квітковим шифром, яким користувалися ми з мамою, і був небезпечно близький до того, щоб заманити мене в пастку. Отже, це він опублікував у «Пел-Мел Газет» повідомлення 　

І підтверджує це той факт, що саме він відреагував на мою відповідь:

А тепер, любі читачі, розкрию вам зміст свого повідомлення, якщо ви ще не впоралися самі. Отож, розбийте абетку на п’ять рядків по шість літер у кожному, лише в останній додайте ще Ь, Ю та Я. У цьому шифрі перші дві цифри позначають шосту букву третього рядка — Н. Далі йде п’ята літера другого — И. Знову шоста літера третього — Н. І шоста літера другого рядка — І.　

«НИНІ». А повністю повідомлення ось таке:

Саме це повідомлення Майкрофт і прочитав у сьогоднішньому ранковому випуску «Пел-Мел Газет». І не зміг не прийняти цей виклик, хоч яким би дивним він не здавався.　

Я могла лише уявити, що сталося, коли Майкрофт прибув у «Колні Гетч» і до нього привели «містера Кіпперсолта». Хай там як, а для цієї ролі підійшов би будь-який із владних містерів Голмсів — чи то Шерлок, чи то Майкрофт, адже обидва були типовими представниками вищого класу і звикли, що їхні накази виконуються. Тож Майкрофт таки визволив «містера Кіпперсолта», бо коли ландо зупинилося біля будинку Ватсонів, стало видно й другого пасажира. Авжеж! Я мала рацію! Інший пасажир — це доктор Ватсон!　

Добрий лікар власною персоною, хоч і не такий жвавий, як зазвичай, але це й не дивно після всього, що йому довелося пережити. Однак живий і здоровий!　

І широко всміхається.　

Подальші події страшенно втішили мене. Покоївка скрикнула, побачивши пасажира відкритого екіпажа, що під’їхав до будинку, а від її зойку з вхідних дверей випурхнула місіс Ватсон і помчала вниз сходами. Доктор Ватсон ледве встиг непевним кроком спуститися з ландо, як його дружина вже була поруч і стискала його в обіймах прямісінько там, посеред тротуару.　

Далі ще краще: вишуканий кеб, запряжений конем, мчав по вулиці таким галопом, що напевно перевищив дозволену швидкість. Щойно транспорт зупинився, як із нього вискочив високий худорлявий чоловік і взявся безперестанку тиснути руку своєму старому другові. Я ще ніколи не бачила Шерлока таким щасливим.　

З радощів я широко всміхалася, хоча моє серце щеміло: я вже навіть звикла до цього гіркого відчуття — насолоджуватися чужою втіхою здалеку. Невдовзі всі учасники дійства зайшли в будинок, а кеб і ландо поїхали геть, і стало ясно, що драматичний момент добіг кінця.　

Відтак, все ще всміхаючись та зітхаючи, я заходилася пакувати речі. Час повертатися до своєї кімнатки в скромнішому, але більш віддаленому й захищеному будинку місіс Таппер.