Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Навіть не присівши, а ставши як вкопана біля каміну, поки язики полум’я майже торкалися подолу моєї дешевої бавовняної домашньої сукенки, я взялася читати:

І так далі, і тому подібне — купа слів і нічого путнього. Зникнення, взагалі не варте уваги, якби не ім’я мого брата в заголовку. Доктор Ватсон попрощався зі своєю дружиною в середу вранці, а зараз уже минув полудень п’ятниці. Лікаря немає два дні. Я уявила, як поліція виправдовується, буцімто він зник через якісь несерйозні обставини, та от-от від нього надійде телеграма чи лист із поясненнями, де і чому він забарився. «Робляться спроби» означає, що поліція досі не взялася за розслідування, інакше в газеті вказали б відповідального за цю справу інспектора. Ні, насправді поки що знайти доктора Ватсона намагаються тільки двоє осіб: його дружина і його друг, себто мій брат Шерлок Голмс.　

А тепер і ще одна — я.　

Стривайте-но. А що, як мій брат сам організував це зникнення, аби підступно заманити мене в пастку?　

Шерлоку відомо, що я двічі вплуталася у розслідування таємничого зникнення людей. Може, він і не підозрює, що я вигадала доктора Леслі Раґостіна, вченого-зниколога, та, цілком імовірно, знає, що я працювала на нього. Чи розуміє він, що моє покликання — шукати зникле?　

Невже він запідозрив, що я симпатизую доброму доктору Ватсону, наче рідному батькові?　

Тож, можливо, варто ставитися до останніх подій якнайобережніше?　

Та поки ці напрочуд розсудливі думки метушилися в моїй голові, я вже жбурнула газету у вогонь і заходилася копирсатися в шафі, обмірковуючи доречне маскування та можливі способи дізнатися подробиці зникнення доктора Ватсона — одним словом, найкращий підхід до цієї справи. Мене не спинила б навіть гамівна сорочка.　

Однак доведеться діяти обережно.　

А з цим виникли певні труднощі. Більшу частину минулого місяця я провела у своєму помешканні, ображена на матусю, яка не допомогла мені, коли я цього потребувала, — іншими словами, ледарювала й супилася. І тепер почувалася геть неготовою до будь-яких дій. Мені бракувало купи потрібних речей.　

Загорнувшись із головою в непоказну шаль, я вирушила роздобути їх. О, місіс Таппер зрадіє, що я йду на прогулянку.　

Я й справді вирішила прогулятися. Мої почуття здавалися такими ж сплутаними, як і лабіринти вуличок міських нетрів, а думки купчилися, неначе ті брудні будиночки з гострими дашками, що нависали наді мною. Можливо, довга прогулянка справді допоможе навести бодай якийсь лад у думках.　

Однак все навколо аж ніяк не сприяло заспокоєнню. Продавець випічки горланив:　

— Гаряченькі пиріжки з м’ясом, два на пенні!　

Вуличні хлопчиська гопцювали навколо нього та дражнилися, натякаючи на ймовірну начинку його пиріжків:　

— Песики і котики! Кицьки та щури!　

Набурмосений констебль поспішив розігнати їх, щоб не заважали рухові.　

Як сказала місіс Таппер, надворі й справді розвеснілося, однак тепліша погода тільки посилила сморід туалетів в орендованих будівлях, кожним із яких користувалося зо двісті лондонських «немитих і нечесаних».　

Тхнула й Темза поруч, і газовий завод, який височів над нетрями, ніби роздута блискуча гусінь на сталевих лапках, що нищить усе під собою.　

Ну гаразд, може, я й справді розсмакувала красу сонячної днини — таку в Лондоні нечасто побачиш, бо тут зазвичай панують хмари диму, якою б не була погода в інших місцях. Утім, від першого проблиску весни вулиці завирували й стали небезпечнішими.　

Ось, приміром, дільнична медсестра в старомодному чорному чепчику, довгому плащі та білому фартушку намагається проскочити до вузького подвір’ячка, помережаного мотузками з білизною, а чоловіки, що вештаються поруч, вуличні розбишаки й навіть декілька жінок лають її на всі заставки та жбурляють в неї багнюку, каміння та кінський послід.　

«Відважна жінка», — подумалося мені, однак, визнаю, далі я замислилася про те, чи вийде із вбрання медсестри хороше маскування. Чи краще взяти чорну довгу спідницю у військовому стилі з червоним жакетом, як у «Дівчат “Алилуї”»[8] генерала Бута? Бо, здається, люди, зустрічаючи когось в уніформі, насамперед звертають увагу на одяг, а не на саму людину.　

Але Шерлок Голмс не такий простак. Він знає, що я розгулювала в чернечому вбранні, тож тепер придивлятиметься і до диякониси, і до нянечки, і до медсестри. Ні, слід вигадати таке маскування, якого він від мене точно не очікує.　

Тим часом, на щастя, Іст-Енд залишився позаду. Я вже не човпала поміж похилених халуп і простувала тротуарами вздовж широких брукованих вулиць, а попереду бовванів купол собору Святого Павла. Мені подумалося, що ця пам’ятка з грецькими колонами дивно контрастує з блискучими сталевими й не меншими за висотою газовими заводами, годі й казати про шпилі готичних церков поблизу, обліплені гаргуйлями. Чи навіть про будинки в італійському стилі, які я саме проминала, з їхніми квадратними вежами й безліччю карнизів. Більша частина Лондону здавалася суцільною мішаниною: залізниці й фабрики, споруди часів Другої французької імперії, будівлі в мавританському стилі, подекуди вкраплення Георгіанської епохи, де-не-де — доби Регентства, на додачу ще й неотюдор чи неокласика, нео-те й нео-се. Це місто, як і я, було не певне, якого вигляду прибрати.　

Тут розмаїття люду було навіть більше, ніж в Іст-Енді. Розкішно вбрані леді заходили в галантереї, крамниці капелюшків та парфумерії, швидко залагоджуючи свої справи, щоби їх, бува, не сплутали із тими причепуреними «леді», які вешталися тротуарами з дещо іншою метою. Продавчині видиралися наверх омнібусів із прудкістю гірських кіз, а приїжджі з навколишніх сіл витріщалися навсібіч: на посильних на велосипедах; продавців скриньок, що носили свій крам на наплічній палі; чорних, як і їхні щітки, сажотрусів, що сновигали поруч; заляпаних чорнилом студентів із книжками в руках; вуличних музик; джентльменів, із ніг до голови вбраних у світло-сірі або чорні костюми, та елегантних «парубків» зовсім іншого штибу, що шукали розваг. Колись мої брати гадали, ніби я замаскувалася саме під одного з таких гульвіс.　

Назустріч почимчикувала коротковолоса жінка в котелку, вбрана в плащ візника. Одною рукою без рукавички вона тримала ціпок, а другою — повідець із бультер’єром. Напевно, мої брати переймалися, що я стану навіть гіршою за неї, може, ще й сигарою пихкатиму.　

Я простувала вже самим Лондоном, себто найстарішою частиною міста. Можна було б вважати її центром міста, проте звання центра поділяли і Тауер, і Конвент-Ґарден, і площа Пікаділлі чи Трафальгарська, і Букінгемський палац, і Вестмінстерський, де засідав британський парламент. До лондонського центру не знаєш, як і підійти, достоту як до тушкованої баранячої голови, яку готує місіс Таппер.　

Стримуючись від подальшого порівняння плутаного міста й павутиння власних думок, я вирушила до Голівелл-стріт.　

Цій вузькій звивистій брудній вулиці навряд чи можна було дати більш іронічну назву[9], у її мальовничих старих будиночках під стрімкими дахами тулилися здебільшого продавці сороміцьких публікацій та дешевих світлин. Однак я прийшла сюди не для того, аби милуватися літографіями з молодицями, що хизуються своїми нижніми спідницями та литками, зашнуровуючи шотландські черевички. Я шукала інший крам. Ще за часів королеви Єлизавети Голівелл-стріт стала прихистком для торговців текстилем, і відгомін тієї торгівлі шовками та розкішними тканинами залишився серед продавців костюмів, розкішних туалетів та дивного старовинного вбрання для маскарадів. Поки я продиралася крізь натовп, згори на мене неприємно вишкірялися дерев’яні вивіски у формі масок. Мало того, що сама Голівелл-стріт була старезна, кривуляста й вузька, та ще й кричущий крам продавців світлин стояв уздовж їхніх магазинів на тротуарі, ніби простягаючи свої лабети до покупців. Поки я проштовхувалася крізь натовп, гарненька дівчинка приблизно шести років смикнула мене за рукав і запропонувала купити те, що на перший погляд скидалося на колоду гральних карт. Та придивившись, я відсахнулася й поспішила далі.　

Нарешті. На краю навислого карниза старого будинку з обрешітки та тиньку притулилася дерев’яна вивіска, яка, цілком імовірно, існувала тут стільки ж, скільки й сама будівля. Вивіска у вигляді півня напевно позначала крамницю, яку я шукала.