Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

У НАСТУПНОМУ ВИПУСКУ «ПЕЛ-МЕЛ ГАЗЕТ» я помітила таке повідомлення:　

Що? Оце так несподіванка, та ще й яка приємна!　

Вдягнена в халат, я зручно вмостилася в кріслі у своїй старенькій кімнатці в будинку місіс Таппер, закинувши ноги на ослінчик, і перечитала повідомлення ще раз: «Для Е. Г.: Усі лаври належать тобі. Ми скромно дякуємо. Ш. Г. ІМ.Г.»　

На моєму підлатаному обличчі розтягнулася дурнувата усмішка, так мене втішила ця несподівана подяка.　

Я вирішила, що брати вчинили дуже благородно, визнавши мій внесок у розплутування цієї справи. Адже тепер я вважала, що вона доволі проста, варто було тільки зрозуміти значення спаржі, тобто аспарагуса.　

Списа для Гуса.　

Гус — скорочений варіант імені Август.　

Саме так і звали містера Кіпперсолта. Коли я вперше натрапила на це ім’я в записах районних контор, то не вважала його вартим уваги, адже нещодавно Августа Кіпперсолта поклали до психлікарні. Тому я і подумала тоді, що він — не той містер Кіпперсолт, який мені потрібен.　

Певною мірою я мала рацію, бо того містера Кіпперсолта, що був мені потрібен, уже не було серед живих.　

Але чоловіка Пертелоти таки звали Августом Кіпперсолтом.　

1 він ніколи не бував у «Колні Гетч» — такого висновку я дійшла, пролежавши в заростях спаржі і згодом зрозумівши символічне значення аспарагуса. Можу заприсягтися власним носом, що містера Кіпперсолта «посадили» на величенькій клумбі в теплиці. Впевнена у своїх висновках, я надіслала анонімну записку інспектору Лестрейду в Скотленд-Ярд, у якій описала всі підозри й порадила придивитися до теплиці (як не прикро, адже Пертелота подобалася мені).　

Оскільки вбивство Августа Кіпперсолта приховали, то ніхто ніколи й не заповнював свідоцтво про смерть.　

Отже, за законом містер Кіпперсолт і досі вважався живим, і його можна було запроторити в божевільню. Хтозна, як Флора підробила документи, цього я, мабуть, ніколи вже не дізнаюся. Як і того, як їй, імовірно, перевдягненій у чоловічий костюм, вдалося виманити доктора Ватсона з клубу і змусити «викрадачів» забрати його. Та загалом я добре розуміла, як саме вона помстилася.　

«Я запхала його туди, куди він запроторив мене, — щось таке сказала вона сестрі, коли я підслуховувала їхню розмову під вікном. — Там йому й місце».　

І я зрозуміла, що таким місцем для доктора Ватсона могла стати лікарня «Колні Гетч». Сподіваюся, перебування в божевільні не дуже йому нашкодило, адже він пробув там лише тиждень.　

Можливо, на своє щастя, я тоді подряпала обличчя, бо це завадило мені поспішити й випадково видати себе.　

Минуло майже два тижні, доктор Ватсон давно повернувся до своєї звичної лікарської справи. Саме тоді мила міс Еверсоу знову навідалася в гості до добродушної місіс Ватсон.　

Завдяки «рідкісним поліпшувачам» я непомітно приховала мою майже загоєну рану, приклеїла родимку на скроню, ретельно сховала своє непоправне волосся під вигадливо укладеною перукою, а спереду пришпилила новомодний капелюшок. Наважуся сказати, що я мала справді привабливий вигляд, ба навіть божественний, вбрана у жовто-білу муслінову сукню з мереживними оторочками. На честь візиту я принесла букет примул, яблуневого квіту й резеди. Примула означає неминуче щастя у майбутті, яблуневий квіт — міцне здоров’я, а резеда… Я сподівалася, що Мері Морстен Ватсон зрозуміє, що резеда означає мою безмірну повагу до неї. Сама по собі резеда геть непримітна квіточка, однак аромат її надзвичайно солодкий. Це чудовий подарунок людині, яка приховує неймовірні чесноти за дивовижною скромністю.　

Коли я знову опинилася на ретельно відчищених сходах парадного входу і передала візитівку міс Віоли Еверсоу, то не мала сумнівів, що місіс Ватсон запросить мене. Проте мені було цікаво, чи буде вона зі мною такою ж щирою, як і раніше.　

Розумієте, я мала на меті лише задовольнити власну цікавість. Більше нічого.　

Однак виявилося, що на мене чекало дещо значно, значно більше.　

— Міс Еверсоу! — Місіс Ватсон кинулася вітати мене, простягнувши обидві руки. Вбрана у тендітну темно-коричневу домашню сукню, вона сама була схожа на квіточку резеди. — Як же мило з вашого боку, як же чудово, що ви вирішили знову навідатися! А який чудовий букет! — Вона глибоко вдихнула аромат квітів і віддала їх покоївці. — Ви надто добра до нас.　

— Змушена не погодитися з вами. Я вважаю, що ви заслуговуєте на всю доброту світу.　

— Та зараз мені більше нічого й не треба, я вже безмірно щаслива. Я певна, ви вже чули: Джон повернувся, живий і здоровий.　

— Авжеж, чула. Яке полегшення! Та я певна, вам значно більше відлягло від душі.　

— І не кажіть! Я мало не зомліла, коли побачила його. Прошу, сідайте! Я зараз попрошу принести частування.　

Мої хвилювання через те, що місіс Ватсон буде неговіркою, були марними: вона щиро хотіла переказати мені всю історію. А я лиш хотіла дізнатися про все в загальних рисах. Поки ми попивали чай і смакували лимонні вафлі, я поцікавилася, чи поліція взяла на себе славу про повернення її чоловіка.　

— Зовсім ні. У поліції зізналися, що ця справа страшенно їх спантеличила.　

— А містер Шерлок Голмс?　

— Навіть він розгублений. Ми взагалі не уявляємо, хто цей лиходій… Розумієте, сталося таке: до клубу прийшов незнайомий Джонові чоловік, який сказав, що містер Шерлок Голмс негайно просить його допомоги з якоюсь вельми делікатною справою. Джон каже, що запідозрив щось недобре, коли той чоловік попросив залишити чорний медичний саквояж за диваном, аби не виказати себе як лікар. Бачте, хоч це був дивний на вигляд чоловік із вкрай неприємним обличчям, та Джон повірив йому. Адже містер Голмс не раз просив його долучитися до якоїсь чудернацької пригоди. Отак він і пішов, немов ягня на забій. І щойно вони з тим негідником звернули за ріг, як із чорної карети вискочив констебль та ще один джентльмен і схопили його. Звичайно, Джон опирався їм і кричав: «Що ви робите? Я не можу затримуватися! Я йду на зустріч із містером Шерлоком Голмсом!» І тоді чоловік із дивним обличчям сказав: «Бачите, в чому справа?» І констебль відповів: «І справді. Типовий випадок мономанії¹. Ходімо, містере Кіпперсолте».　

— Кіпперсолт? — вигукнула я, вдавши, що нічого не знала про цей випадок. — Мені здається, чи недавно це прізвище мелькало в газетах?　

— Авжеж, так звався чоловік, якого нібито вбили й поховали в теплиці.　

— Цікаво, чи є тут якийсь зв’язок?　

— Містер Голмс вважає, що є. Він саме розслідує цю справу. У всякому разі, люди з чорного екіпажа були впевнені, що Джонове прізвище — Кіпперсолт. А він же казав їм: «Ви помиляєтеся! Мене звуть Ватсон! Доктор Джон Ватсон!» Байдуже, вони все одно скрутили його, примовляючи: «Ну-ну, не треба, містере Кіпперсолте, ходімо з нами тихенько». А коли Джон почав опиратися, із карети вийшла медсестра, яка попросила «містера Кіпперсолта» заспокоїтися, і Джон відчув укол шприца. Отак він опинився у психлікарні, де ніхто не хотів його навіть слухати. Він каже, що це непорозуміння тривало так довго, що навіть здорова людина цілком могла збожеволіти, а що вже казати про психічно неврівноважену.　

— Це ж треба до такого додуматися, — пробурмотіла я, зміркувавши, як Флора поєднала ім’я Кіпперсолта й особу Ватсона, щоби знищити його. І поспішила виправитися: — Додуматися до такого жахіття!　

— І справді жахіття!　

До вітальні зайшла покоївка і принесла мій букет, який тепер красувався у зеленій скляній вазі. Вона поставила вазу на піаніно, і затишну вітальню сповнив аромат резеди. По правді, без тих химерних букетів вітальня стала ще затишнішою.　

Коли покоївка вийшла, я запитала:　

— Уже відомо, хто замовив це викрадення, жахливо прикрите законом?　

— Ми наразі не можемо сказати точно, але Джон вважає, що це помста від якогось божевільного пацієнта, якого він міг колись покласти до лікарні. Щойно в нього з’являється трохи вільного часу, він переглядає свої записи в пошуках зачіпки.　

— А хто ж тоді його знайшов? Містер Шерлок Голмс?　

— Аж ніяк!　

Я вже очікувала, що місіс Ватсон припише цю заслугу містерові Майкрофту Голмсу.　

А натомість вона сказала:　

— Ім’я рятівника Джона є, мабуть, найдивовижнішою частиною всієї цієї історії. Таке враження… — вперше місіс Ватсон завагалася. Я не квапила її, бо мені й так здавалося, що з етичної точки зору я вже порушила всі правила поведінки. Місіс Ватсон ледь нахмурилася, впевнено випнула підборіддя і прихилилася ближче: — Не знаю, чим це може комусь нашкодити, тож скажу вам, міс Еверсоу. У поверненні мого чоловіка найважливішу роль відіграла міс Енола Голмс.　

— Міс Енола Голмс?　

— Молодша сестра містера Шерлока Голмса.　

— Сестра? Я не знала, що в нього є сестра.　

Мій голос бринів щирою і непідробною цікавістю. Саме цієї миті стало зрозуміло, якою корисною для мене може стати бесіда з місіс Ватсон.　

— Не всі про це знають, — пояснила вона. — Дівчинка дуже вольова та нежіночна й завдає неабияких клопотів своїй родині. Аж до такої міри, що… що її брати навіть не знають, де вона зараз.　

— Перепрошую?　

І місіс Ватсон почала свою довгу оповідку. Не переказуватиму кожну деталь її розповіді про те, як я опинилася зовсім сама й переховувалася в Лондоні. Найважливіше — це те, що її оповідь чітко збігалася з моїм уявленням про те, що моїм братам відомо про мене. Була лише одна надзвичайно вагома розбіжність, і дізналася я про неї ось як:　

— І ви ніколи не бачили цієї неймовірної дівчинки? — запитала я.　

— Ніколи! Навіть не уявляю, чому вона вплуталася в цю справу.　

— Ви нещодавно дізналися про неї?　

— Не зовсім, я вже чула про неї. Бачте, чоловік розповів мені дещо: він так хвилювався за емоційний стан свого друга, що сам вирішив зв’язатися із доктором Раґостіном.　

— Доктором Раґостіном? — перепитала я, не забуваючи вдавати зацікавленість.　

— Це так званий вчений-зниколог, — вона промовила це так зневажливо, наскільки дозволив її милий голос. — Джон вважає його шахраєм.　

— Доктор Раґостін не зміг допомогти вашому чоловікові?　

— Джон навіть не бачив цього доктора. Спілкувався лише з юною панною, його секретаркою.　

— Цікаво, то часом не моя подруга Марджорі Пібоді, — пробурмотіла я байдужим тоном. — Це просто страхіття, як занепад сільського господарства вплинув на старі майновиті роди. Марджорі була змушена влаштуватися працювати на якогось доктора. Ви часом не знаєте, як звали секретарку доктора Раґостіна?　

— Мушу вас розчарувати, але ні. Я нічого про неї не знаю.　

— Навіть зовнішній вигляд? Вона білява? Трішки повненька?　

— Не можу сказати. Мій чоловік мало згадував про неї, бо не звернув на неї жодної уваги.　

Сподіваюся, що я змогла опанувати себе й поводилася чемно, коли місіс Ватсон повідомила мені цю втішну звістку. Так само я трималася, слухаючи й решту оповідки, а місіс Ватсон переказувала кожну деталь про таємничу особу Еноли Голмс та її роль у порятунку доктора Ватсона. Коли розповідь завершилася, я підвелася, обійняла місіс Ватсон і, побажавши всього найкращого, пішла. Поки я вдавала із себе вишукану леді, мої думки, ніби замурзані дітлахи, підстрибували, верещали й гасали, крутилися колесом і безсоромно ходили на руках, весь час вигукуючи: «Хвала простодушному й доброму доктору Ватсону!»

Адже кілька тижнів тому я занотувала:　

Але, зважаючи на те, що розповіла місіс Ватсон, це припущення марне!　

Хіба що… чи могли її змусити сказати таке, щоб заманити мене в пастку?　

Ні, я була впевнена, що це не так. За логікою це неможливо, бо ніхто не очікував би мого візиту до місіс Ватсон, ким би я не перевдягнулася. До того ж спостереження місіс Ватсон схожі на правдиві — це спостереження дружини, яка ніжно й поблажливо ставиться до трохи неуважного чоловіка. Повертаючись із будинку Ватсонів, я подумки навіть подякувала доброму і не надто кмітливому розуму доктора Ватсона. Благословіть його, янголи, бо він не привернув уваги до персони міс Мешл, ба навіть не запам’ятав її прізвища, годі й казати про ім’я.　

Отже, навіть якщо він і розповів Шерлоку Голмсу про візит до шахрая доктора Раґостіна, то і словом не обмовився про Айві Мешл.　

І це надзвичайно мене потішило.　

Я знову можу стати Айві Мешл.　

Можу повернутися до мого покликання.　

Я ледве стрималася, щоб не піти вистрибом по вулиці, а натомість плавно простувала респектабельним тротуаром Оксфорд-стріт.　

А згодом, коли стану повнолітньою, ніхто більше не наважиться погрожувати мені пансіонами. Варто лише перечекати й помріяти ще довгі сім років, і я зможу займатися справою свого життя під власним іменем.　

Енола Голмс, перша у світі та єдина справжня приватна вчена-зникологиня.