Енола Голмс. Справа про таємничі букети

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Покоївка завела мене в дуже скромну вітальню, а сама подріботіла в глиб будинку, аби привести свою господиню. Я стояла й роззиралася. Кожна шибка у вітальні була піднята рівно на п’ять сантиметрів. На щастя, в цій частині Лондону весняне повітря смерділо тільки димом та вуличним брудом, і ці запахи перекривав аромат принесених мною квітів. Лондонці, які мають бодай трішки зайвих грошей, ставляться до квітів не як до розкоші, а як до вкрай необхідної речі — щоби бодай трішки полегшити життя власних носів.　

Із глибини будинку почувся тихий голос:　

— Хто там, Роуз?　

І, не чекаючи відповіді й усе ще тримаючи в руці мою візитівку, місіс Ватсон увійшла до вітальні. Вона була дуже бліда, але при цьому зібрана. Тихо й лагідно, із неприхованою турботою в голосі вона звернулася до мене:　

— Ви прийшли до лікаря? На жаль, його немає. Чи можу я вам чимось допомогти?　

Я вражено завмерла, побачивши її червоні підпухлі очі. Немає сумнівів, що доктор Ватсон справді зник, адже горе місіс Ватсон було очевидним й щирим. Та вона все одно готова бодай чимось допомогти, а не приймати співчуття.　

Ця неймовірна жінка так мене вразила, що я ледве змогла стулити до купи кілька слів, простягаючи їй простенький букет.　

— Я читала новини, — пролепетала я, — і не можу уявити причину… Адже він такий добрий, маю на увазі, ваш чоловік. Щиро сподіваюся, що з ним усе гаразд. Перепрошую, що нав’язуюся в такий важкий для вас час, та я подумала, що квіти можуть розрадити…　

Я помітила, що їй уже присилали й інші букети, але не так багато, щоб невеличка вітальня мала захаращений вигляд.　

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Дякую. — Губи місіс Ватсон затремтіли, коли вона приймала від мене проліски й жасмин, але вона досі не відводила від мене лагідного запитального погляду.　

— Я була пацієнткою вашого чоловіка, — квапливо додала я у відповідь на її мовчазне прохання представитися, як це слід було зробити одразу.　

Вона кивнула, скромно приймаючи візит дуже юної, трішки розгубленої та доволі привабливої (на що я сподівалася) незнайомки у своїй вітальні.

— Я певна, що ви пробачите мені, бо я не знаю всіх його пацієнтів.　

— Звісно, ніхто й не очікує цього від вас! Коли я побачила новину в газеті, розумієте, я мусила щось зробити. Він же не лише вилікував мою недугу, а ще й при цьому проявив надзвичайну тактовність і розуміння.　

Частково це було правдою. Коли я брехала, то завжди намагалася бодай якось приплести й правду — так легше запам’ятати, що я вже говорила.　

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Ваш візит — дуже милий жест.　

Мене боляче шпигнула думка про те, що я шахрайка, але я суворо нагадала собі, що хочу їй допомогти.　

— Які гарні квіти, — вела далі вона, пригортаючи букет рукою, ніби тримала дитину. — Міс Еверсоу, я б залюбки… маю на увазі, якщо вам зручно, чи не залишилися б ви на чашечку чаю?　

Сталося так, як я і сподівалася: якою б сильною не була, та в цю лиху годину місіс Ватсон потребувала бодай якогось щирого і чуйного слухача, щоби виговоритися. Щойно ми сіли і я ледь заохотила її розпочати розмову, вона взялася розповідати мені, як вранці минулої середи її чоловік вийшов із дому в чудовому гуморі з наміром відвідати кількох пацієнтів, а пізніше, можливо, зайти до свого клубу. Та ввечері він не повернувся.　

— Я підігрівала його вечерю, аж поки вона не перетворилася на попіл, — сказала вона збентежено, — і все одно не змусила себе викинути її, адже тоді визнала б, що він страшенно запізнюється. Я була не готова прийняти, що щось… щось трапилося. Я переконувала себе, що він от-от повернеться. Він мав повернутися.　

Вона чекала на чоловіка всю ніч, а вранці сповістила поліцію і, звичайно ж, Шерлока Голмса. Місіс Ватсон припустила (і не помилилася), що я знаю про співпрацю її чоловіка з відомим детективом. Спершу прибула поліція, але констеблі відмовилися діяти, поки не отримають доказів злочину.　

— Вони порадили трохи зачекати, бо, бачте, чоловіки схильні зникати на кілька днів, а потім повертатися додому з винуватими обличчями, оскільки провели цей час, зазираючи в чарку, пихкаючи сигари чи в обіймах якоїсь жіночки легкої поведінки.　

— Вони направду таке сказали? — вигукнула я.　

— Не дослівно, але можна припустити, що вони саме це мали на увазі. Ніби Джон здатен на такі речі! — Навіть у момент праведного обурення тон місіс Ватсон був лагідним. — На щастя, невдовзі прибув містер Шерлок Голмс і взявся розслідувати справу.　

— І чи вдалося йому щось з’ясувати?　

— Він сказав, що дасть мені знати лише тоді, коли матиме якісь відомості. Наразі нічого.　

— У нього навіть немає припущень?　

— Він вважає, що якийсь лиходій може таким чином мститися йому. Адже в самого Джона немає ворогів.　

— І немає неприємних пацієнтів?　

— Ну, звісно, завжди є неприязні люди. Містер Голмс узяв книгу медичних записів Джона, щоб перевірити.　

Це добре. Тоді вона навряд чи сама шукатиме серед записів Віолу Еверсоу.　

Я схилилася до неї.　

— Місіс Ватсон, як ви самі вважаєте, що трапилося?　

На мить вона втратила самовладання й затулила обличчя руками.　

— Я навіть уявити не можу.　

Саме цієї миті покоївка принесла тацю з чаєм. Місіс Ватсон зібрала рештки сил, щоб опанувати себе. Вона налила нам чаю і змінила тему розмови:　

— Міс, ем-м, Еверсоу, ви мешкаєте в Лондоні зі своєю родиною?　

Я відповіла, що живу сама, раніше працювала в конторі, а наразі безробітна і сподіваюся знайти місце у котрійсь із друкарень на Фліт-стріт. Це все було правдою, хоч і неважливою. Якби я сказала, що є циркачкою і їжджу верхи без сідла, вона так само кивала б, бо тривога настільки заволоділа нею, що жінка майже нічого не сприймала.　

Ми попивали чай у ніяковій тиші.　

Аби якось підтримати розмову, я взялася розхвалювати вітальню.　

— Які у вас гарні літографії. Мені дуже подобається поєднання зручного умеблювання і творів мистецтва.　

Мені подобалася й сама місіс Ватсон, яка так мужньо подавала другу чашку чаю, а сама розгублено роззиралася власною вітальнею, ніби бачила її вперше.　

— А яке чудове піаніно, — додала я. Місіс Ватсон колись працювала гувернанткою, тож напевно пів життя провела за клавішами. Та все ж я запитала: — Ви граєте?　

Звісно, бідолашна ледве чула моє запитання.　

— О, ем, так. Так, я… — почала вона, однак її сплутані думки раптом зачепилися за букет квітів, що стояв на інструменті. І вона недоладно зауважила: — Квіти справді піднімають настрій. Принаймні трохи. Та ще й від незнайомців. Люди такі добрі.　

Я кивнула на знак згоди, та подумки визнала, що вона тішиться дрібницями, бо цих квітів було не так і багато. Звісно, був мій букет, і я із задоволенням зауважила, що покоївка поставила його у вазу саме так, як я його зібрала. Також тут був невеличкий букетик конвалій, що передавав місіс Ватсон побажання повернути щастя. Всюдисущі гвоздики, трохи білих троянд і…　

…І на столику в кутку стояв найдивовижніший букет, який я коли-небудь бачила.　

Я, напевно, аж випросталася в кріслі й витріщила очі, але стрималася щось сказати, лише пробурмотіла:　

— Яка чудасія!　

— Що? — Місіс Ватсон повільно повернулася глянути, що ж привернуло мою увагу. — О так. Дивно, правда? Маки мають бути червоними, але вони білі. А квіти глоду мають бути білими, але вони червоні. І я навіть не уявляю, що це таке зелене.　

— Це спаржа, або аспарагус! — вражено відповіла я. Не плід, звичайно, а пухнасті гілочки з листям, схожим на ріденьке сіро-зелене волоссячко. — Знаєте, після того, як вона вже виросте.　

Але о цій порі спаржа не могла бути такою. Зараз списики ледве повитикалися з землі.　

Місіс Ватсон кліпнула.　

— Боже праведний, ви така розумна! Звідки ви це знаєте?　

— Моя матір займалася ботанікою, — що теж було частково правдою, бо таке можна сказати про половину леді Лондону. Квіти й ботаніка вважалися виключно жіночими захопленнями.

— І вона вивчала спаржу? Я ще ніколи не бачила, щоб її додавали до букетів.　

— І я не бачила.　

Так, зелень у букеті була дивна, але квіти — ще гірші. Від їхніх символічних значень у мене аж мороз пробіг поза спиною.　

Стримуючись, щоб випадково не виказати це відчуття своїм тоном, я запитала:　

— Місіс Ватсон, чи знайома вам мова квітів?　

— Трішки. У моєму житті був певний період спілкування символікою квітів, — відповіла вона веселіше. — Глід символізує надію, чи не так? А мак — розраду?　

— Так, у французькій традиції.　

Але ми живемо в Англії, а в британському фольклорі глід — кущ, який із давніх-давен пов’язують з язичницькими богами та феями, — став символом нещастя. Жодна жінка не принесла б до оселі гарну квітучу гілочку глоду, адже накликала б лихо на свій дім, ба навіть смерть.　

Та цього я їй не сказала. А натомість мовила:　

— Здається, червоний мак справді символізує розраду. Однак білий — означає сон.　

— Он як? — На мить вона задумалася про це, а тоді всміхнулася: — Що ж, я, щиро кажучи, не відмовилася б поспати.　

— Це дуже дивний букет. Я можу поцікавитися, хто його приніс?　

— Ой, я не знаю. Здається, якийсь хлопчик стояв із ним під дверима.　

Я відставила чашку, підвелася й перетнула кімнату, щоб краще роздивитися букет. Маки точно вирощені в теплиці — о цій порі всі квіти, окрім пролісків, вирощують у теплицях. Тож нічого надзвичайного в цьому нема. Але щоб спаржа ось так виросла, це дивовижно. Пояснити це можна хіба що чиєюсь безмежною любов’ю до цього овочу. А глід? Ну хто при світлому розумі вирощує в теплиці геть непотрібний колючий кущ, якщо його достобіса в сільській місцевості, як бур’янів?　

Уважніше розглядаючи глід, я помітила, що його колючі гілочки обплетені пагонами із зів’ялими білими квіточками.　

Берізка.　

Це дика рослина з квітами-дзвониками, яких улітку стільки ж, скільки горобців у живоплотах. Але такої ранньої весняної пори її, мабуть, теж виростили в теплиці, як і глід. Ба більше, її виплекали разом із глодом, щоб виткі вусики берізки обплели гілочки куща.　

Берізка? Відома ще за назвою павутиця, ця квітка та її в’юнкі пагони означали щось заплутане, таємне й спотворене.　

Цей лиховісний букет напевне передала якась вкрай схиблена людина. Я мусила з’ясувати…　

Та щойно я повернулася, щоб детальніше розпитати місіс Ватсон, як двері вітальні раптово розчахнулися. Не чекаючи представлення покоївки, всередину стрімко зайшов високий, бездоганно вбраний чоловік. Він мало не залетів до кімнати, і всією своєю поставою, як і профілем, скидався на шуліку. Це був Шерлок Голмс.