РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Але як же знайти цю дивну людину? 

На думку спали три можливі стратегії. Перша — знайти й обстежити всі теплиці — забрала б чимало часу, а от друга — більш дієва. Я знайшла місце, щоб присісти й записати цю ідею та негайно почати втілювати її в життя. 

Днина була погожа, тож я присіла на лавочці біля одного з нових громадських питних фонтанчиків західної частини Лондону розміром із військовий меморіал. На його верхівці височіли крилаті скульптури. Десь посередині цієї величної споруди стирчав резервуар, який, гадаю, мав би бути мушлею молюска, та радше скидався на гриб, прирослий до стовбура дерева. А з краника у вигляді носа морської свині текла свіжа вода для леді та джентльменів. Трішки нижче було прилаштовано так само вишукано прикрашене корито для коней, а ще нижче, майже на тротуарі, — меншу мисочку для собак і, напевно, котів, щурів та безпритульної дітлашні. Збоку я спостерігала за різношерстою юрбою, що користувалася фонтанчиком на благо власної гігієни. Діставши з кишені аркуш паперу та олівець, я склала текст, який згодом з’явиться на «шпальтах відчаю» всіх лондонських газет. Після кількох спроб, вдалося зробити його якомога коротшим: 

«Глід, берізка, спаржа й мак: чого ви хочете? Дайте відповідь у цій колонці. М. М. В.» 

Ініціали означали Мері Морстен Ватсон, ніби це запитання опублікувала саме вона. 

Задоволена, я декілька разів переписала повідомлення для різних лондонських друкарень. Відтак заскочила у трамвай, що саме проїжджав повз (як сучасна містянка, я навчилась робити це, не зупиняючи коней), заплатила пенні, й доїхала до Фліт-стріт. 

Я частенько бувала в офісах газетних друкарень на Фліт-стріт і мала справу з різними хоч і ввічливими, проте байдужими службовця- ми-чоловіками. Та цього разу вони були чемнішими, ніж зазвичай, та аж ніяк не байдужими. Заклопотана всіма турботами, я геть забула про свій вигляд, і не відразу второпала, чому ж їхнє ставлення так змінилося. 

«Ой, та заради всього святого! — спалахнула я, згадавши, що на мені пишна перука, а сама я в образі вродливої леді. — Які ж йолопи». 

Поки я подавала оголошення та оплачувала їх, день уже схилився до вечора, і я відчула неймовірну втому. Однак відпочивати ще зарано, бо треба негайно втілити в життя третю стратегію і з’ясувати, хто надіслав той химерний букет. Вирощувати в теплиці глід, обплетений берізкою, лише задля одної зловтішної миті? Напевно, така злопам’ятлива людина ще надсилатиме свої сповнені ненависті повідомлення у вигляді квітів. І коли вона принесе черговий букет, мені потрібно бути на місці, щоб побачити чи перехопити його. 

Саме тому треба повернутися до місця подій. І навіть добре, що вже спустилася ніч, — темрява гратиме мені на руку, бо зменшить імовірність того, що місіс Ватсон випадково побачить мене, коли я повернуся на її вулицю. Аби бути ще більш непомітною, я гукнула кеб. 

Попросивши візника зупинитися перед моєю ціллю, я наказала йому чекати, щоб кеб — велика чотириколісна карета — стояв поміж мною та будинком доктора Джона Ватсона. Бачте, будинок із оголошенням «Здається кімната» розташовувався майже навпроти дому Ватсонів. 

Стукаючи у двері дверним молоточком, я благала долю: «Ну будь ласочка, нехай у тій кімнаті буде вікно, що виходить на цей бік вулиці». 

І воно було. 

Ідеально. 

Проте ідеальним виявився лише цей надважливий аспект. А загалом кімната була жахлива: гола й похмура, з твердючим і вузьким, як дошка, ліжком. Власниця — неприязна жінка з пильними очима — назвала надто високу ціну за тиждень. Не дивно, що цю кімнату досі ніхто не винайняв. 

Я поторгувалася з нею за оренду та умови, але лише задля годиться. Насправді я винайняла б цю кімнату за будь-яку ціну. І за кілька хвилин, заплативши власниці, я отримала свій ключ. 

Розумієте, я мусила бути на місці наступного ранку. Мене гризла думка, що за ту половину дня, яку я провела в місті, до дверей Ватсонів могли принести вже другий підозрілий букет. Та навіть якщо так і сталося, безсумнівно, що лиховісний відправник скоро надішле ще один. Не можна пропустити його прибуття. 

Отож я наказала візникові кеба доставити 

мене до округу Олдерсгейт, де і зійшла. Прослизнувши у двері залізничної станції, я вийшла з протилежного боку будівлі, де взяла інший кеб. Такі запобіжні заходи вже стали для мене звичними. Ніколи не можна забувати, що візників можуть допитати і що я — втікачка, а найвідоміший детектив у світі прагне спіймати мене. 

Інший візниця привіз мене на вуличку в Іст-Енді, куди заїжджало вкрай мало кебів. Тобто до будинку, де я винаймала кімнатку. Я попросила візника зачекати, а сама кинулася збирати необхідні речі, одночасно намагаючись бодай щось пояснити місіс Таппер, яка впала в розпач і не вірила мені. 

— Я поїду до тітки на кілька днів. 

— Га? — Вона підняла до вуха свою слухову трубку. 

— Я їду відвідати тітку. 

— Га? — Вона несамовито вирячила свої старі вологі очі і хоч не могла нічого второпати, однак не підходила до мене ближче. Стара стояла в проході до моєї кімнати та глипала на милу юну леді, яка набивала одягом торбу. Але ж протягом минулого місяця з цієї кімнати ледве кудись потикала носа дівчина, більше схожа на опудало. Я певна, що стара думала, ніби я геть здуріла, і зважувала, чи варто негайно викликати констебля. 

— Га? Куди їдете? О такій пізній порі? 

— Їду! Відвідати! Тітку! — крикнула я в її слухову трубку. Тримаючи торби в обох руках, я прошмигнула повз неї за двері. 


Наступного недільного ранку я знову рум’янилася, клеїла родимку, припудрювала обличчя, щоби зустріти цей день як вродлива леді. Правду кажучи, цей образ мені вже трохи набрид. Лондонські жінки, збираючись до церкви, напевно старалися менше. Та мені хоча б не довелося чепурити перуку. Я начепила її на навершник ліжка, бо до останнього не хотіла надягати цю парку й важку штукенцію. Тож перука чекала напоготові, навіть із пришпиленим капелюшком. Щоб мене ніхто не побачив без неї, я попросила похмуру домовласницю залишити тацю зі сніданком перед дверима. А тим часом сама затягнула корсет, щоб моя фігура нагадувала пісочний годинник, і вдягнула вишукану денну сукню ніжно-зеленого кольору з пишними рукавами та зборками. Сівши біля вікна й тримаючи під рукою театральний бінокль, я спостерігала з-поза мереживних фіранок за всією вулицею, а надто за будинком Ватсонів. 

Поки що треба переховуватися лише через те, що я прибула сюди поспішно. Та вже за кілька днів не матиме значення, якщо місіс Ватсон побачить мене тут. Я й сама зможу підійти до неї та розповісти, що мені страшенно пощастило побачити оголошення про вільну кімнату, адже я саме шукала нове житло. І принагідно поцікавитися, чи є якісь новини про доктора Ватсона. 

З іншого боку, я дуже сподівалася, що це чатування триватиме не довше кількох днів, бо вже за декілька годин мене охопила жахлива  нудьга. «Гарні» вулички були аж надто тихими. 

Ріденька процесія кебів із недільною перепусткою, начищених і блискучих, ніби й справді везуть щось божественне, доставили з церковної служби мешканців вулиці й саму місіс Ватсон. 

Я зауважила, як вона на кілька секунд зупинилася, щоб погладити запряженого в кеб коня. Жінки, правду кажучи, зрідка це робили, боячись забруднити ошатне недільне вбрання. Я спостерігала за милою дружиною доктора Ватсона зі змішаними почуттями захоплення й жалю: вона вбралася в чорне, ніби вже була в жалобі. 

Після того, як усі парафіяни розійшлися по домівках, годину-дві взагалі нічого не відбувалося. 

Через деякий час з’явилася закутана в шаль згорблена старенька, яка шкутильгала від дверей до дверей, продаючи фіалки з великого плаского кошика. 

За останні пів години більше не відбулося нічого особливого. 

Вулицею прогуркотіла цистерна з водою: кінь біг риссю, красиво задерши хвоста. Гарне видовище, аж поки не стало ясно, що це саме він розкидає за собою послід. Кумедно, що цистерна з водою була призначена для миття лондонських вулиць, здебільшого вкритих таким багном, що жоден поважний слимак на них не поткнеться. Прибирання вулиць не зупинялося навіть у неділю, бо в місті було страх як багато коней і кожен залишав по собі із двадцять кілограмів гною на день. Про це мені колись розказала мама… 

«Не думай про маму». 

Аби хоч якось розвіятися, я смикнула вишукану опалову брошку, пришпилену по центру моєї сукні спереду, й дістала тонкий кинджал, схований у моєму корсеті. Опал прикрашав вершечок  його руків’я. Я зважила зброю в руці й відчула впевненість. Скористатися цим кинджалом мені довелося лише одного разу, коли я відбивалася від душія. Інший злодій теж якось кинувся на мене з ножем, однак корсет захистив мене й завадив йому проштрикнути моє тіло. Цей випадок переконав мене у важливості корсетів. Тож я замовила собі кілька особливих, металева конструкція яких не стискала талію й не штрикала під пахвами, а натомість захищала від таких злодіїв, як Джек-Різник. До того ж корсет мав поліпшувач для бюста й регулювався на стегнах, чудово приховуючи мою цибату фігуру й слугуючи місцем зберігання різноманітних дрібничок для надзвичайних ситуацій та невеличкого стосика британських банкнот, люб’язно переданих матінкою. 

«Не смій думати про маму!» 

Квапливо запхавши кинджал назад поміж ґудзиків сукні — там, за пазухою, були сховані його піхви, я взялася подумки перелічувати, що ще я там зберігала. Бинти, ножиці, йод, запасну пару панчіх, голку й нитки… 

Внизу вулиці пройшла няня, вбрана у вишуканий синій плащ і чепчик. Одною рукою вона штовхала попереду себе візочок із парасолькою, а іншою — тримала за ручку дитинку в мереживній рожевій сукенці й білому фартушку. 

Я позіхнула. 

…Хустину, накладні локони, пенсне для маскування, лорнет із лупою, нюхальну сіль, цукерки, печиво… 

З-за дальнього рогу вулиці вискочив малий обідраний хлопчисько з величезним букетом квітів, ледве не більшим за себе. 

І я вмить забула про своє майно та нудьгу. Схопивши театральний бінокль, я приклала його до очей, силкуючись розгледіти квіти в букеті. Але хлопчисько, бодай би його, ніс букет під пахвою, та ще й догори дриґом, ніби ті квіти могли вкусити його за носа. Я не могла розгледіти жодної, тож мусила задовольнитися тим, що запам’ятала поношений картатий одяг хлопчика та його трохи дурнувате обличчя. Він зупинився із роззявленим ротом, розглядаючи номери будинків. 

Цілком можливо, що він узагалі шукає не дім Ватсонів. 

Та моє серце гупотіло, не погоджуючись із цією думкою. Дурниці. Це має бути… 

Так і є. 

Він напрочуд довго стояв навпроти будинку й вивчав його номер, а тоді піднявся сходами до дверей дому Ватсонів. 

Лише коли хлопчик нарешті повернувся до мене спиною, я змогла чітко роздивитися квіти в букеті. 

Золотий дощ. 

Дзвоники. 

Знову берізка. 

Знов пухнасті стебла спаржі. 

Гілочки тису. 

О боги! 

Зірвавшись із місця, я жбурнула бінокль, миттю начепила перуку (разом із капелюшком), схопила накидку й вискочила з мого тимчасового помешкання із наміром схопити того хлопчиська, щойно він віддасть букет. 


Загрузка...