Федько прибулець з інтернету

Розділ 10

Хлопці стояли, похнюплено опустивши голови. Хоч ця пригода й віртуальна, але проблеми тут справжні-спражнісінькі! І їхній друг нараз у великій небезпеці!

— Ну, що робити будемо? — спитав Біленький у товариша. — Треба рятувати. Якщо ще не пізно.

— А як його врятуєш? Ти бачив, скільки там тих недомірків?

— Нічого, основне зараз — їх знайти, а там щось придумаємо.

Сашко опустив голову майже до землі і, як мисливський собака, став нюшити повітря. Професор здивовано дивився на нього.

— А що ти там нюхаєш?

— Та читав колись, що за запахом легко знайти будь-яку людину, — от і шукаю!

— Та що ж тут нюхати! Ти поглянь, яку вони дорогу проклали, коли бігли звідси!

— Гм, і дійсно! Натопали, як стадо слонів. А я і не дотумкав! Ну тоді ходімо виручати нашого Віруса.

І хлопці рушили на пошук втоптаною прибережною смугою.

Друзі йшли вже досить довго. По дорозі вони не дуже-то звертали увагу на красу, яка буяла навкруги. А це вже був далеко не той ліс, який вони бачили на початку подорожі. Зараз тут росли і виблискували зеленим глянцем невідомі дерева, найбільше схожі на пальми. На них висіли якісь чудернацькі плоди, які нагадували величезну ожину, але волохату, як кокос.

На верхівках цвірінькали, щебетали та пурхали з гілки на гілку безліч пташок. Час від часу з гущавини лунали підозрілі звуки — ніби хтось плакав, а може, навпаки — дико сміявся. Усе це не додавало друзям оптимізму. Дерева вже підходили до самісінького берега, ліани, які звисали з них, заважали йти.

— Це якісь джунглі, а не ліс! — сказав Біленький, нахиляючись під ліаною. — Я в географічному атласі дивився, там щось схоже було намальовано! Як це може бути? То сосни ростуть і трави немає зовсім, а то стільки всього. Причому на одному острові! От де загадка для вчених.

— Кіберпростір — це тобі не жартики! — задихано відповів Професор. — Виросту — обов’язково займусь вивченням всяких аномалій!

— Ти спочатку звідси виберись, а потім аномалії вивчай! — тяжко зітхнувши, промовив Сашко. — А це що за аномалія?

Він несподівано застиг. Професор тикнувся Біленькому в спину й також зупинився.

Перед ними на доріжці впевнено і незалежно стояла істота, дуже схожа на дикобраза, але більше половини голок на її спині були відсутні. Рожева шкірка, вкрита свіжими та давніми шрамами, просвічувала крізь залишки "грізної зброї", і при цьому було видно, що господар позбувся її не з власної волі. Через ці лисини невідомий був схожий на облізлого кота, в якого, мов у подушечку, натикали довгих тонких голочок і потім забули повитягати. На голову диво-звіра був надітий скручений якимось особливим чином листок бананової пальми. Головний убір нагадував кепку-"бейсболку", яку так люблять у бідних чорних кварталах американських міст (та й у нас теж, чого приховувати!). Його невеличкий вологий носик увесь час ворушився та втягував повітря, наче до чогось принюхуючись. Праве вухо прикрашало велике кільце. На шиї хилитався медальйон, грубо вирізаний зі шматка темного металу, з зображеними на ньому незрозумілими знаками.

— Привіт, пацани! Чого шастаємо в моєму лісі?

— А ти хто тут такий, щоб нам вказувати, де ходити? — набундючився Сашко.

неочікувано зримував "їжачок", зробив якісь незрозумілі рухи передніми кінцівками, шмигнув носом і додав: "Йо-о-ов!"

Хлопці з несподіванки спочатку остовпіли, а потім разом зареготали — таким дивним і смішним здався їм цей місцевий "крутелик".

Звір стиснув кулачки на передніх лапках та піднявся на задні. Очі його задиристо блищали, і тепер ставало зрозуміло, чому зникла добра половина його голочок.

— Та ми і самі додому вже хочемо! Та де ж той дім? — примирливо мовив Професор. На його очі мимоволі набігли сльози. Так хочеться опинитися в своєму місті,побачити батьків… Та хай навіть і до школи піти! Аби тільки потрапити до рідної оселі!

підскочивши, обкрутився навколо себе дикобраз, знову роблячи лапами ті самі рухи.

Цього разу він ударив себе в незахищені голками груди і підняв два пальці на лапці, що, судячи з усього, означало "перемога".

— І хто він, той Гаматі? — похмуро поцікавився Біленький, дивлячись на безглуздого дикобраза, який скакав перед ними, як коник-стрибунець ще й верз якусь нісенітницю.

Той аж звився на місці:

Хлопці любили слухати різну музику. Тож вони чудово знали, що є такі пісні, коли люди не співають, а говорять

під музику. Реп виник у негритянських кварталах в Америці, а потім розійшовся по всьому світу. Але побачити репера-дикобраза!.. На таке не сподівався ніхто!

Друзі перезирнулись. Дуже сумнівним помічником здавався їм цей облізлий звір. Але дві голови добре, а три можуть зробити справжній переворот! І Професор коротко переказав Гаматі історію викрадення Віруса, не заглиблюючись у подробиці та особливо нічого не пояснюючи. Дикобраз зі всього сказаного зрозумів тільки те, що вони втратили свого друга та не можуть залишити його в біді.

Гаматі покрутив носом, чхнув і войовничо крикнув "Йо-о-ов", даючи зрозуміти, що готовий подолати всіх ворогів своїх нових друзів.

— Слухай, друже, — звернувся до нього Біленький, — а ти не можеш по-людськи, без цих твоїх штучок-дрючок?

Сашко досить кумедно повторив рухи дикобраза, крутонувся, гепнувся на землю та несподівано засміявся. Його веселощі підхопили Професор з Гаматі, і вони всі разом декілька хвилин дружно реготали, показуючи один на одного пальцями.

— Ну все вже, годі! — майже проридав Петрик. — Я більше не можу сміятися! Треба йти! Хто знає, що там з Федьком ті пігмеї вичворяють!

Хлопці враз посуворішали. Гаматі, виставивши ніс та настовбурчивши залишки голок, рушив попереду, прокладаючи хлопцям шлях…