Федько прибулець з інтернету

Розділ 1

Саме так, це дійсно перший розділ.

І це зовсім не помилка, а витівка вже відомого вам віруса, який переніс сюди початок наступної книжки.

І що не робили редактор, коректор та верстальник, усе було марним — цей розділ вперто з’являвся саме в цьому місці.

Тож і Вам доведеться змиритися з цим і довідатись про нові пригоди Сашка, Петрика та Федька.

Сашко Біленький набурмосено сидів за комп’ютером. Він навмання тицяв пальцями у клавіші та невидющими очима дивився в монітор. Це ж треба так осоромитися! Мало того, що всі тепер дражнитимуть його "Анти-анти-вірусом", так ще й Галина Петрівна з класу вигнала! А Марічка Петренко як сміялась! Сашко відчув, як палають його щоки.

— Ну не винен я, не винен! — волав з ліжка Вірус. Він уже дві години поспіль боявся виткнутись із-за подушки, куди шмигнув, щойно Біленький прийшов зі школи. Його шкіра мінилася жовтувато-оранжевими барвами, зраджуючи неабияке хвилювання її власника. Вірус лише на секунду вистромлював свою фізіономію, щоб викрикнути чергове "не винен", — і тут-таки ховався. Біля нього купою лежали ґумки, олівці, розгорнуті зошити та книжки. Це Біленький так щоразу реагував на виправдання прибульця з Інтернету — жбурляючи в нього все, що потрапить під руку.

— Вона ж перша почала! Я тільки захищався!

— Мовчи ліпше! Захищався він… Чого тебе взагалі туди понесло?!

І Сашко всоте пригадав те, що відбулося сьогодні у школі…

…Це був нічим не примітний ранок. Після пережитих разом із Петриком та Федьком пригод Біленький ішов до школи з радістю. Дуже вже йому хотілося побачити друзів і, якщо навіть не розповісти про все (про таке не розповідають кожному стрічному!), то хоча б загадково промовчати, коли вони будуть розпитувати, як він провів зимові канікули. При цьому він по-змовницьки ззирнеться з Професором на знак того, що ТАКОГО відпочинку не мав ніхто!

Тихенько наспівуючи, Біленький збирав у рюкзак книжки та зошити. Вірус уже теж прокинувся і, поснідавши Сашковим сніданком, який залишила мама, перед тим як піти на роботу, вилежувався на ліжку. Він розкинув свої коротенькі лапки, випнув черевце, набрав волошкового кольору та спостерігав за зборами.

Вчора, повернувшись із віртуального світу, вони ледве встигли перевдягнутися, вмитися, викинути свій брудний та подертий одяг і добряче підобідати (чи пак повечеряти), як прийшли батьки Біленького. Вони дуже здивувались незвичайному апетиту хлопців, але нічого не сказали. Професор покрутився ще кілька хвилин і, доки не помітили, що на ньому Сашкові штани і сорочка, тихенько втік додому.

Федька довелося сховати в ящик зі шкарпетками у Сашковій шафі. Мама проводила там "ревізію" раз на два тижні, виймаючи з купи чистих шкарпеток брудні, які невідомо чому там опинялися. Ну не міг хлопчик зрозуміти, як то виходило! Ніби все на місце кладеш — а потім то однієї шкарпетки нема, то брудне з чистим плутається, а то дірки звідкілясь з’являються! А мама весь час саме його чомусь сварить! І ніяких пояснень не слухає!

Однак остання "ревізія" відбулася кілька днів тому, тож можна принаймні півтора тижня бути спокійним, що Віруса ніхто не знайде. А вдень, коли вдома нікого немає, можна і по квартирі погуляти.

— І що ж це я маю цілісінький день робити? Кинули мене всі напризволяще! Як пригоди їм влаштовувати — то я, а як мене, змученого і голодного, рятувати від смертельної нудьги — так усі повтікали! А що це, до речі, так смерділо там, де я спав?

Сашко висунув ящик зі шкарпетками, вийняв звідти брудну приблуду і швидким рухом (щоб не побачив комп’ютерний монстр) закинув 'її під ліжко.

— Та-а-а-к! — мовив він, обернувшись, — пригоди влаштовувати ти майстер! Ледь виплутались учора! А могло хтозна-чим закінчитися!

— Та де! Все було під контролем! — відповів Федько, самовпевнено посміхаючись. — Коли до справи беруться профі…

— …тоді чекай великих проблем! — перебив його хлопчик. — Ну, гаразд. Відпочивай, телевізор подивись… а мені вже ніколи!

У передпокої пролунав дверний дзвінок, і Біленький кинувся відчиняти. Це Професор зайшов, щоб разом іти до школи, та приніс позичений учора одяг.

— Ти ще не зібрався?! Ми ж запізнюємось! Скоріше воруши ратицями! — з порога заволав він.

Сашко кинувся до своєї кімнати, схопив рюкзак, швидко натягнув куртку та шапку і, крикнувши: "Вірусе, я пішов, не нудьгуй!" — побіг за Петриком униз по східцях.

…Школа в їхньому районі була те що треба! Світла, з величезними вікнами та спортивною залою, в якій можна тренувати навіть "Манчестер-Юнайтед"! Та й вчителі підібрались непогані. Були, правда, серед них і не дуже, але це тільки для того, щоб, порівняно з ними, всі інші виглядали дуже навіть дуже.

Біля школи зчинилося справжнє снігове побоїще. З подвоєною після канікул енергією "першачки" бігали один за одним, намагаючись влучити сніжкою в суперника. При цьому вони іноді (тобто частенько) промахувались і попадали в учнів старших класів, які неквапом (дорослі ж бо!) підходили до школи. Дівчата у відповідь вищали, а хлопці, забувши про свій поважний вік, кидалися наздоганяти "снайпера", щоб направити йому приціл. Весело!

— Математики не буде! — вилетів із-за рогу Ванько Монтицький, який навчався в одному класі з хлопцями. Він був розхристаний, з шапкою набакир, а пика його скидалася кольором на червоне око світлофора.

— Софія Павлівна захворіла! — Монтицький так радів, нібито і не захворіла вона, а отримала спадок, плюнула на все та й поїхала жити на Багамські острови.

— А замість математики буде факультатив з інформатики! Галина Петрівна прийде! — аж вистрибував навколо однокласників Ванько.

Галину Петрівну любили всі без винятку. Вона була молоденька — тільки після інституту, ніколи не підвищувала голос і нормально сприймала витівки школярів. А часом і сама могла щось таке утнути, за що її поважали навіть авторитетні жартівники зі старших класів. Вони ж і придумали прізвисько, яке дуже їй личило — Галюся.

Інформатика як предмет починалась тільки з сьомого класу, але вчителька зуміла переконати адміністрацію, щоб додаткові заняття зробили й для молодших дітей. Туди можна було ходити за бажанням. Однак не знайшлося б, мабуть, ні одного учня, який би з власної волі пропустив хоч урок. Тому звістка про заміну дуже навіть не засмутила хлопчаків.

Друзі зайшли до школи, роздяглись у гардеробі та попрямували до свого класу. Там зібрались уже майже всі. Гуло, наче в вулику! Кожний цамагався розповісти, як він провів канікули: хтось зламав дві пари лиж, хтось розбив носа у хокеї, а дехто навіть літав з батьками до Єгипту і тепер світив літньою засмагою серед блідих, зимових облич.

Як тільки Біленький з Професором кинули свої рюкзаки біля парти, пролунав дзвоник і всі почали розсідатися по своїх місцях. У клас зайшла Галина Петрівна. Школярі радісно привітали її і приготувалися слухати. Інформатики сьогодні ніхто не чекав, а тому зошита не брав. От пощастило! Перший день після канікул — і одразу інформатика, та ще й писати нічого не потрібно. Сиди собі та на вуха накручуй!

— Ну що, шановні! Усі добре відпочили? — звернулася до них вчителька. Вона до всіх, навіть до найменших, зверталась на "Ви" і при цьому знала кожного на ім’я. Як їй вдавалося запам’ятати стільки імен — було загадкою для всіх.

— Сьогодні я розкажу вам про те, яку шкоду вашому домашньому комп’ютеру можуть заподіяти віруси; розповім, як з ними боротись і як захистити інформацію, — розпочала урок Галина Петрівна. — Віруси-це;..

— …прекрасні створіння! Вони дуже ніжні і турботливі! — почулося від парти, за якою сиділи Біленький з Професором. Ураз двадцять дев’ять голів повернулись і п’ятдесят вісім очей уп’ялись у Біленького. Почервонівши як рак і нічого не розуміючи, Сашко глянув на друга, але той тільки кліпав здивованими очима.

Галина Петрівна осудливо подивилася на Сашка, помовчала кілька секунд та повела далі.

— Віруси — це шкідливі програми, які можуть знищити або пошкодити інформацію на ваших жорстких дисках. Для того, щоб цьому запобігти…

— …необхідно ставитися до них лагідно, вчасно годувати та влаштовувати змістовне дозвілля!

Біленький, ховаючись від поглядів усього класу, нахилив голову до парти. Очі його зупинилися на рюкзаку, що недбало стояв біля столу. Блискавка на ньому була розстібнута, і зсередини виглядали рильце та нахабні очка прибульця з Інтернету.

Побачивши, звідки на його голову впало нещастя, хлопчик кілька разів копнув рюкзак ногою, і шкідлива програма сховалася в його нетрях. Професор беззвучно ворушив губами, не тямлячи, що діється з товаришем. Галина Петрівна, яка зовсім не чекала такого від свого улюбленого учня, знову замовкла. У класі зависла гнітюча тиша…

— Ви вже виговорилися? Я можу продовжувати? — голос Галюсі звучав рівно, але щоки їй порожевіли, і це означало, що вона починає нервуватись.

— Вибачте, будь ласка, — промимрив хлопчак, уже геть буряковий від сорому, і ще нижче опустив голову.

"Віруси можуть"… "для того необхідно"… "ви маєте знати"… — мов крізь вату доходили до Біленького слова Галини Петрівни. У голові бухала кров, а вуха горіли вогнем. Час від часу хтось із однокласників обертався до нього і єхидно посміхався, показуючи якісь незрозумілі знаки. Навіть Петрик відсунувся від нього на край парти. У повному дітей класі йому стало зовсім самотньо!

— …антивірусні програми, — говорила Галюся своїм красивим, рівним голосом, — розроблені для того, щоб…

— …вбити все прогресивне! Все, що несе людям радість і цікаві пригоди! ГЕТЬ АНТИВІРУСИ! ХАЙ ЖИВУТЬ ВІРУСИ! — несподівано заверещало з-під парти, аж увесь клас здригнувся.

Ну, тут уже не витримала навіть Галина Петрівна! Вона мовчки підійшла до Біленького, взяла його за руку, допомогла повісити на спину рюкзак та підвела до виходу. Галюся відчинила перед Сашком двері та, зробивши реверанс, злегка підштовхнула хлопчика в коридор. Усі учні без винятку (навіть ти, Петре!) голосно зареготали.

— Позбулися анти-анти-віруса! Тепер усі комп’ютери школи можуть спати спокійно! — почув уже на виході Біленький слова Монтицького, кинуті йому в спину…

Після такого приниження залишатись у школі Біленький не міг! Він недбало вдягнувся і, тягнучи за собою рюкзак та раз у раз копаючи по ньому ногами, побіг додому, де міг сховатися від дошкульних слів та сміху однокласників…