Федько прибулець з інтернету

Розділ 11

З добрим провідником дорога здалася хлопцям набагато легшою. Час від часу той, зашпортавшись, видавав приблизно таке:

Або підбадьорював хлопців, що вже хиталися від знемоги:

При цьому він фиркав, крутив очима та ворушив вухами.

Через кущі й ліани, що заважали йти, дикобраз сунув, як бронетранспортер. Після нього залишалася широка вторована стежка, якої не змогла прокласти навіть, група загарбників, що викрала Віруса.

Раптом він, щось буркнувши, різко зупинився. Біленький, котрий ішов за ним, наскочив на гострі голки, зойкнув і собі застиг на місці.

Професор виглянув із-за плеча друга та крізь кущі побачив велику галявину, що розляглася серед заростів. На ній було розкидано багато невеликих пірамідок-куренів, з деяких із них тягнувся легенький димок. У дальньому кінці лежали горою величезні каменюки, і саме біля них скупчилась юрба вже добре знайомих пігмеїв. Вони щось кричали і, як можна було розгледіти, потрясали своєю зброєю.

— Здається, прийшли! Ну, і що далі? — промимрив Професор.

— А далі підкрадемось ближче та підслухаємо, що у них там. А потім вже будемо план складати, — сказав Біленький та повернув у джунглі, щоб непомітно обійти галявину.

Продираючись крізь кущі та ліани, хлопці й Гаматі майже впритул підійшли до місця збору тубільців.

— Ех, шкода — нічого не чути! — повернувся до друзів Біленький, який тепер вирвався вперед. — А ближче підходити ризиковано! Ну що ж, почекаємо, а там, може, щось придумається.

Вони присіли за кущами та налаштувалися чекати.

— Гр-р-р-р! — прозвучало за спиною.

— Гр-р-р-р! — почулося знову.

— І зовсім не смішно! — кинув не оглядаючись Сашко. — Ви вважаєте, що зараз це дуже доречний і дотепний жарт?

— Це не я! — ображено відповів Петрик. — Може, це наш репер винайшов новий стиль! Тепер він, крім своїх віршів, ще й гиркати на всіх буде!

Хлопці одночасно обернулись. Нараз ноги в них затремтіли, волосся стало дибки і по шкірі побігли мільйони мурашок. Перед ними на задніх лапах (якщо так можна сказати!) сидів не дуже великий, але зубатий та страшний… крокодил! Шкіра його була вся в якихось наростах, маленькі очка хижо блищали, хвіст метлявся зі сторони в сторону, як у розлюченого кота. На шиї у цього представника місцевої фауни висіла брудна мотузка з прив’язаними до неї брязкальцями.

— Гр-р-р-р! — почулося з іншого боку.

Боячись навіть подумати, хто це може бути, хлопці повернули голови і побачили старшого брата почвари. Близнюк виглядав точно так само, тільки був дещо більший.

Плазуни не спускали з друзів очей. Поки що вони не виявляли особливої агресії, але чекати від них приязності було годі.Раптом крокодили якось дивно захекали, стали на всі чотири лапи та поповзли до застиглих і онімілих хлопців.

Аж тут перед звірами виникла несподівана перепона! Гаматі встиг розвернути свою кепку дашком назад, встати в бойову стійку і спокійно, з виглядом боксера-важковаговика, що споглядає потуги вдвічі легшого колеги, дивився на плазунів, які здивовано чекали, що ж то буде далі.

Дикобраз підстрибнув, розвернувся в повітрі і зі всієї сили загилив ногою ближчого крокодила. Той клацнув зубами, відірвався від землі та, з тріском ламаючи кущі, вилетів на галявину мало не до ніг пігмеям. Його менший товариш злякано підібгав хвоста і почав задкувати, намагаючись сховатися від новоявленого Чака Норріса.

Дикуни, що до цього часу досить голосно шуміли, вражено стихли. Усі пігмейські голови одночасно повернулись, бажаючи з’ясувати, що за дивні звуки лунають із рідних джунглів.

Гаматі в запалі бою вискочив із кущів, щоб наздогнати ворога та навісити йому ще гарячих — аби знав. Хлопці, захоплені бойовиком, який розігрувався в них на очах, забули про небезпеку, яка чекає їх на галявині, та потягнулися за товаришем. Тубільці вражено спостерігали за цією сценою. Вони напружинились і готові були кинутися в боротьбу щосекунди. Дехто з них уже ступили кілька кроків уперед.

— Стійте!!! — пролунав гучний владний голос зверху. Зупинились усі. Завмерли хлопці, зрозумівши нарешті, що їх розсекретили; не сходили з місця пігмеї, які чомусь послухалися команди, присмирів у бійцівському захваті Гаматі, і навіть крокодили застигли в очікуванні.

— Підійдіть до мене! Ви, троє, що з лісу вийшли. Підійдіть та розкажіть, що ви тут забули та кого шукаєте! А потім ми вами пообідаємо!

Друзі переглянулись. Тікати не було змоги! Перед ними сиділи крокодили, які вже оговтались і показували великі гострі зуби. Ззаду їх оточила розлючена юрба тубільців, готова на команду свого вождя розірвати ворога. Схоже, виходу не було. Тільки Гаматі буркотів щось собі під носа, рахуючи ворогів та роздумуючи, чи встигне він їх усіх покласти до обіду.

— Ги-ги-ги! — црозвучав над головами дивний сміх. — Ну що стали там, думаєте нарешті йти чи ні? Злякалися? А я такий, я кого хочеш злякати можу!

Дивно, але голос здавався хлопцям знайомим.

Ну що ж! Сім бід — один громовідвід! І хлопці повернулись до небезпеки обличчям. У них вп’ялися голками сотні очей. Тубільці з цікавістю, але дещо насторожено поглядали на невідомих їм людей та на створіння, яке так легко розправилося з охороною. Коротуни про щось перешіптувались між собою та показували на них пальцями.

На великій каменюці сидів, напевно, вождь племені. Сонце світило з-за його спини, тому розгледіти щось достеменно було неможливо. Видно було лише, що він також маленького зросту, а на голові має чудернацький високий убір із пташиного пір’я та листя. В руках вождь тримав якусь довгу товсту трубу.

— Ну то що, друзі мої! — сказав вождь у трубу, від чого голос його став розкотистим та гучним. — Може, нарешті обнімемося!

Він ступив кілька кроків наперед, і хлопці зі здивуванням побачили свого любого й милого Вірусика!..