Федько прибулець з інтернету

Розділ 9

Сашко з Петриком тяжко всілися прямо на землю. Тішило, що цей рівень вони подужали, але непокоїла невідомість, яка чекала їх далі. Скільки перепон ще доведеться подолати на шляху додому?

— А що ти там з тим димом вичворив? — з повагою подивився Біленький на товариша.

— Так я ще, коли ми лежали, побачив, що у бочечках тих порох був. От і вирішив підпалити, думав — бабахне, а воно чогось диміти почало. Але теж непогано вийшло!

— От ти головастий! А я, дурний, за шпагу вхопився, ніби це комусь допомогло б.

— Та ні, ти молодець! Не побоявся піратів і нас хотів захистити, — похвалив друга Професор.

Біленький засміявся:

— Ми з тобою, як зозуля і півень з байки. Пам’ятаєш, у школі вчили? Вони все одне одного хвалили і натішитись не могли!

— Не кажи! — і собі захихотів Професор.

— Ну і довго ви ще тут сміятися думаєте? Може, досить нарешті?! — проскиглив Вірус. — Ліпше відпочинемо, а реготати завтра будемо, коли придумаємо, що далі робити.

Хлопці пристали на пропозицію Федька з радістю. Вони були дуже стомлені пережитим, і їм дійсно хотілося завалитися та хоч якусь часинку подрімати. Друзі швидко наламали гнучких гілок, накидали їх купою, залізли в цю імпровізовану постіль, і вже невдовзі звідти було чути тільки солодке, мирне сопіння…

Першим прокинувся Професор. Благенький одяг зовсім не грів його, і він відчув, як холод пробирається до тіла. Хлопчик спочатку намагався не відпустити сон. Він підсунувся ближче до Біленького, щоб притулитися і зігрітись, але це місце вже зайняв Вірус.

Петрик, здригаючись від холоду, скочив з лежанки і заходився робити фізкультурні вправи, щоб хоч якось розігнати кров. Він трохи понахилявся, помахав руками, поприсідав і тільки тоді відчув, як блаженне тепло розливається м’язами.

Професор уже бадьоріше обдивився навкруги і був приголомшений побаченою красою. Виявилось, що вночі вони прибігли до озера. Зараз воно було оповите туманом і ледь-ледь проглядалося за найближчими деревами. Над лісом вставало сонце і освітлювало своїми першими променями верхівки дерев, роблячи їх рожевими, схожими на запалені ліхтарики.

Роса лежала на траві та листі. В ній також виблискувало безліч маленьких сонечок, і від цього краплинки нагадували коштовне каміння. Легеньке павутиння з бурштиновими намистинками, ніби місток, з’єднувало дві високі травинки, і на ньому тихенько гойдався сонний павук.

Хлопчик неквапом пішов до озера. Він добре пам’ятав, чим закінчилось його вчорашнє полювання на рідкісних метеликів, тому ступав обережно і уважно дивився під ноги. Підійшовши до берега, Петрик опустив руку в воду і з подивом відчув, що вона тепла-тепла, як на морі в кінці липня. Професор роздягнувся і, в чому мама народила, помаленьку поліз на глибину. Він пам’ятав, що в незнайомих водоймах стрибати не можна (та і страшнувато йому трохи було — не знав, що там у воді може плавати!). Дно було піщане і м’яке. Під ногами снували маленькі рибки, які легенько лоскотали п’яти і примушували усміхатись.

Сонце піднялося вище і помалу розганяло туман. Плесо було тихим і спокійним, тому хлопчик розпружився і став хлюпатися в воді, як велика риба. Він то лягав на спину і здіймав фонтан бризок, то легенько пірнав і пускав під водою бульбашки.

Так тривало хвилин із п’ятнадцять. Нарешті Професору набридло купатися. Він вискочив із води та хотів був одягти своє манаття, але не побачив його на березі. Хлопчик здивовано покрутив головою, оглянувся, шукаючи місце, де він ще міг залишити свій одяг, та так його і не знайшов.

— Маячня якась! І собаки не брехали, і одежину поцупили! — сказав вголос Петрик, гарячково обдумуючи, що ж йому тепер робити. Якось не дуже хотілось бігати берегом голяка. А ще як друзі побачать — засміють, до кінця життя згадуватимуть це купання.

— А може, це Біленький і постарався? Та ні, — заспокоював себе Професор, — не міг він так по-дурному пожартувати! Та й сплять вони ще!

Хлопчик нарвав жмут очерету, що ріс біля озера, змайстрував подобу спідниці, обкрутив її навколо талії та, майже заспокоївшись, пішов будити товаришів. Одначе не ступив він і кілька кроків, як почув за спиною якесь шарудіння. Петрик злякано озирнувся, але ззаду нікого не було. Він пройшов ще трошки, і шарудіння почулося знову. Професор різко обернувся, щоб побачити переслідувача — і побачив! Перед ним стояв невеличкий чоловічок із геть чорною шкірою та великим списом у руці, вдягнений у його одяг.

— А це що за чудо? Чого ж вони всі тут недомірки якісь?! Їдять погано чи що? — крутились йому в голові безладні думки. Одяг на незнайомцеві смішно теліпався — все-таки Петрик був великим хлопчиком.

Сказати, що Професор злякався, — нічого не сказати! Зовсім недавно він прочитав про плем’я пігмеїв-людожерів, яких тільки зараз знайшли в джунглях Африки. Ті пігмеї, поки їх ловили, перекусали половину експедиції та зовсім би всіх поїли, якби їх не нагодували кашею з маслом. Після цього вони перестали кусатись, але почали бігати за керівником експедиції та весь час просити тої каші.

"От і поправить зараз своє здоров’я цей пігмей! — подумав хлопчик. — Спочатку мене схрумає, а потім сонних друзів пов’яже та на шашлики пустить. Треба їх якось рятувати!"

— Сашку! — зарепетував Петрик. — Вірусе! Вставайте, тікайте до лісу, а то зараз вас з’їдять!

— Де, де їжа? — почувся голос Федька. — Знову все самі, без мене! Та коли ж ви нарешті навчитеся ділитися!

— Хто б говорив! А кого це Гертруда в один рот напихала, коли ми лежали скручені по руках та ногах! — пролунав сонний голосок Біленького.

Професор побачив, як друзі попіднімали голови і здивовано втупились у нього.

— Ну і чого вирячились, один з другим? Давно не бачили?

Петрик уже й забув, що на ньому не обідрані штани, а якась гавайська спідниця.

— Що це ти за карнавал тут влаштував? — насмішкувато поцікавився Сашко. — Новий рік ніби вже минув.

— А я таке бачив уже! — приєднався до Біленького Вірус. — Я колись в Африці до одного багатія в комп’ютер потрапив, так уночі, бувало, вилізеш, а вони запалять вогнище, понатягують такі спідниці, розмалюють пики і стрибають до ранку! Ну а в цього то, мабуть, від книжок і від пригод запалення мозку! Треба його охолодити чимось.

— Це вас охолодити треба! Чи ви спите, чи вам повилазило? Добре, якщо цей пігмей один! А раптом зараз тут їх сотня збереться?!

— Слухай, Професоре! Ти, по-моєму, дійсно злегка перегрівся! Який пігмей, що тобі ввижається? — сказав Біленький.

Петрик зі злістю обернувся. Зараз він міг би сам з’їсти будь-якого людожера — так дошкуляли йому кпини друзів. Але на березі нікого не було. Коротун розчинився у рештках туману. Хлопчик повернувся на берег, потупцяв на місці, де стояв кілька хвилин тому, і не знайшов там ніяких слідів незнайомця.

— Глянь, оно якесь обшарпане дерево росте, — підійшов до друга Сашко. — Може, тобі спросоння здалося, що то хтось стоїть.

— Та не спросоння! Я давно прокинувся, вже і покупатися встиг!..

— У-р-а-а! — закричав Біленький. — А я і не подумав, що це покупатися можна. У нас вдома зараз холоднеча, сніг і вітер, а ми тут, як на курорті. Ех, подобається мені цей рівень! Якийсь він найлегший та найприємніший.

— Я би на твоєму місці не дуже розслаблявся! — промимрив Професор. — Хтозна, що воно ще може бути. Одяг же забрав хтось!

— Та знайдемо ми твій одяг! Може, сам і поклав кудись та й забув. От я часом прийду зі школи, роздягнусь, а вранці шукаю — ні сорочки, ні штанів. Тільки мама і може знайти! Так і в тебе вийшло. Гайда купатися! Гей, Вірусе, ти йдеш?

Федько, повагом перебираючи лапками, підійшов до води, понюхав її, потягнувши рильцем, та злякано відсахнувся.

— Ой-ой-ой! — закричав він. Рятуйте! Там унизу якесь страховисько! Ніс рухається, очі вирячило і дивиться. Так, здається, і затягне до себе! По очах видно, що недобре задумало.

Хлопці дружно зареготали. Це той Вірус, який навіває жах на всі комп’ютери світу та створює проблеми людству?! Злякався свого ж відображення!

— Ну і добре, ну і не полізу я з вами. Ніколи не купався і навіть не збираюся! — ображено відвернувся прибулець з Інтернету, набуваючи фіолетового кольору.

Біленький підморгнув Петрикові, і вони разом роздягнулися, схопили Віруса на руки, підбігли до води та легенько поклали його на поверхню. Федько вирячив очі та хотів був закричати, але вода потрапила йому до рота, і замість крику звідти вийшло якесь незрозуміле булькотання. Хлопці вже збирались витягати переляканого Віруса, як той пірнув, випустив ще кілька великих бульбашок та… поплив!

— Ой краса! — лежачи на спині з примруженими очима, перебирав він лапами. — Якби ви не вирішили мене позбутись, навіть і не дізнався би, що таке справжнє задоволення!

— Та що ти таке кажеш! Куди ми без тебе. Я навіть не уявляю, як раніше жив, коли тебе ще з нами не було! — розчулено проказав Біленький.

І друзі, вже всі разом, почали бавитись у воді. Вони грали у "водяного квачика", ганяли один за одним, бризкались і зовсім забули про всі небезпеки.

Досхочу накупавшись, вони повиходили на берег. Сашко натягнув на мокре тіло одяг, віддавши Професору свого камзола, що так пасував до його нової спіднички. Вірус обтрусився, як песик, радісно всміхнувся, повернувся до хлопців, збираючись щось їм сказати, та раптом очі його застигли і заокруглились. Він почав з надзвичайною швидкістю мінитися кольорами.

— Та кінчай ти вже приколюватись, що це за світломузика! — глянув на нього Біленький. — Що знову придумав?

— М-м-м-м! — промимрив Федько та показав лапою кудись за спини хлопців. — М-м-м-м-м-м-м-м!

— Чого ти мукаєш, як корова? По-людськи можеш сказати? — накинувся на нього Професор.

Друзі разом обернулися, щоб подивитись, чого так розхвилювався Вірус, і самі завмерли від несподіванки. Біля кущів, що нависали над озером, великою юрбою стояли невідомі чорні, як антрацит, невисокі створіння. Вони майже всі були в таких самих спідницях, як та, що її змайстрував собі Петрик. Кожен із них тримав у руці або сокиру з кам’яним рубалом, або списа з таким самим наконечником. Серед тубільців виділявся один, на якому, наче на опудалі, висів одяг Професора. Пігмеї мовчки дивились на трійцю. Вони не рухались і не видавали жодних звуків, і від цього ставало ще моторошніше. Та й ліс, здавалося, зовсім замовк — ні співу пташок, ні шелесту вітру. Все застигло в передчутті лиха.

— Маюмба!!! — закричав коротун у Петриковому одязі, підняв над головою списа і потрусив ним.

— Маюмба!!!! — луною озвались усі воїни і зі страшними скорченими пиками почали наступати на друзів.

Сашко схопив на руки Віруса, притулився до Петрика і цього разу вже точно прощався з життям. Пігмеї стіною насувалися на них, махаючи своєю зброєю. Хлопці закрили очі, щоб не бачити цього страшного видовища. Врятувати їх зараз могло тільки чудо!

Біленький відчув, як хтось шарпає його, а потім несподівано вириває Віруса з рук. "Почалося! — подумав він. — Ну, тепер і за нас візьмуться!"

Та раптом почулося тупотіння сотень маленьких ніжок, і все стихло. Тільки далекий відгомін розносився над поверхнею озера. Коли хлопці за хвилю відкрили очі, то побачили, що вони, як і раніше, стоять на березі, але Віруса, такого нестерпного й вередливого та, попри все, такого рідного, з ними вже немає!