Федько прибулець з інтернету

Розділ 8

Папуга тропіки полежала, приходячи до тями. Потім тяжко підняла голову, сперлася на крила, а відтак зіп’ялася на лапи. З її погляду було видно, що вона ще не зовсім опам’яталась. Але тут очі її зупинилися на Федькові. Гертруда якось миттєво підібралась, по-жіночому швидко поправила розкуйовджене пір’я і вп’ялася поглядом у прибульця.

— Ой, який Бегемотик! Та ще й рожевенький!

— Та скільки ж мене обзивати можна! То порося, то бегемотик! Вірус я, вірус! Страшний комп’ютерний вірус!!! — звився Федько у гніві, схожий на надувну іграшку, яку перекачали повітрям.

— І зовсім не страшний, а навіть симпатичний! — скромно опустивши очі, промовила папуга.

Вона наче зашарілася, хоч під пір’ям цього і неможливо було побачити. Професор, який вважав себе тонким психологом, здивовано спостерігав за змінами, що відбувалися прямо на їхніх очах. Буквально за хвилину Гертруда стала зовсім іншою. Вона говорила ласкавим, тихим голосом, не кидалася ні на кого і ніби навіть пострункішала.

Папуга просунула до клітки своє крило і спробувала легенько погладити Віруса по поросячому носику. Той миттєво позеленів і, напевно, вкусив би її, якби Гертруда вчасно не відсахнулась.

— Ой, а чого ж ми такі сердиті? — примирливо мовила пташка і з осудом подивилась на Федька.

— А ти залізь до цієї клітки, посидь тут пару годин у тісноті — тоді й не будеш ставити дурних питань! — відрізав той, краєм ока дивлячись на Петрика, який підморгував йому і подавав незрозумілі знаки, то розтягуючи губи ніби у посмішці, то витягуючи їх трубочкою, як для поцілунку.

— І що це я, дійсно! Та ти, напевно, голодний, мій маленький Бегемотику!

Почувши про їжу, Вірус миттєво змирився зі своїм новим ім’ям, набрав повітря, випнув груди і став схожий на борця після переможного двобою. До нього нарешті дійшло, що показував йому Професор. "А це дійсно вихід! — подумав він. — Ця пташечка може нам допомогти, тож буду з нею ласкавіший!"

— Голодний! Голодний і самотній у цій тісній клітці! І ніхто навіть скоринку хліба не кине, — звично застогнав Федько, вкриваючись фіолетовими плямами.

На очах у Гертруди з’явилися сльози. Вона злетіла з бочки, взяла маленький ключик, що висів на стіні та, допомагаючи собі дзьобом, відчинила замок клітки. Вірус, як несправедливо ув’язнений герой, з гордо піднятою головою вийшов із буцегарні. Не дивлячись під ноги, він перечепився об край бочки і був би гепнувся, якби пташка турботливо не підхопила його на крила та не поставила на землю.

Хлопці, які до цього часу не видавали ні звуку, голосно засміялися. Папуга миттєво обернулася до них, загрозливо зблиснула очима та сказала:

— Смійтеся, смійтеся, любі хлопчики! Зараз Великий Джек прийде — от тоді разом і порадіємо, невідомо хто більше!

Друзі посмутніли та вже з заздрістю дивилися на Федька, який не був ані зв’язаний, ані ув’язнений і міг вільно пересуватись. А той навіть не глянув у їхній бік!

Гертруда тінню майнула по печері, і на одній з бочок звідкись з’явилися шматки в’яленого м’яса, якісь чудернацькі фрукти чи овочі, що нагадували зелену грушу, та сухарики з білого хліба. Птаха посадила Віруса біля імпровізованого столу та, як турботлива матуся, стала годувати його мало не з рук (чи то пак з крил).

А Федько аж лиснів від щастя (чи то від з’їденого м’ясця?). Його задоволена пика блищала в променях сонця, що починало сідати над океаном і скромно заглядало до печери. Не звертаючи уваги на голодних друзів, він мовчки змітав усе, до чого міг дотягнутися, і лише легенько постогнував.

У хлопців котилася слина, поки вони мовчки споглядали на цього зрадника! А коли Сашко відкрив рота, щоб і для них попросити щось поїсти, папуга підлетіла та боляче схопила його за вухо. Біленький зойкнув і вирішив відкласти свої бажання на потім.

Він заплющив очі та став думати про приємне. В його уяві все та ж Марічка Петренко радісно усміхалася, махала йому руками та запрошувала провести її додому. Але коли він підходив до неї ближче, вона починала голосно плямкати та час від часу неприємно гикала… Сашко струснув головою і повернувся до дійсності, в якій підлий, підступний Вірус насолоджувався їжею, забувши про друзів!

— Ех, вдавив би потвору! — прошепотів Професор. Уже довгий час не маючи в роті нічого, крім декількох шматочків невідомої кори, хлопець теж не міг спокійно дивитися на зажерливе чудовисько.

— Ану тихіше там! — зашипіла Гертруда. — Не заважайте моєму любому Бегемотикові, а то зараз усі вуха пооб’їдаю!

Петрик тяжко зітхнув та знову притих, поринувши у свої гіркі думки.

Вірус нарешті наївся, погладив себе по величенькому животику та по-хазяйськи подивився на папугу.

— А десерт де? — промовив він. — Солоденького чогось?

Птаха зірвалася з місця, почала метатися по печері і, нічого не знайшовши, зі словами "Я зараз, в секунду!" вилетіла на вулицю.

Хлопці заворушилися.

— Розв’язуй нас скоріше! — радісно закричав Біленький.

Нарешті на горизонті замаячила свобода. Але Вірус не дуже поспішав їх звільняти.

— Так от я собі думаю! А хто це коли мене на руках носив? Хто на першу вимогу їсти давав? Хто мене плекав, як чарівну квітку? — говорив він, ніби сам до себе. — Хто за мене і в вогонь, і в воду? Може ви? — повернувся Федько до хлопців.

— Та жартую, жартую! — засміявся він, дивлячись на великі, здивовані очі друзів, що остовпіли від такого монологу.

Вірус підбіг до Сашка і спробував розв’язати мотузку, та в нього нічого не виходило. Тоді він кинувся до купи шаблюк, що (нагадуємо) лежали в кутку печери, вихопив одну невеличку і легко перерізав пута.

Уже разом з Біленьким вони звільнили Професора. Хлопці нарешті могли розім’яти закляклі руки та ноги. Вони кинулися до їжі та аж замуркотіли від насолоди. Напихаючи роти, давлячись, хлопці хапали все, що не зміг доїсти Федько.

Швидко втамувавши голод, вони нарешті згадали, що їх залишили без охорони лише на кілька хвилин.

— Ну, що робимо? — подивився на друзів Професор. — Зараз Гертруда принесе смачненьке для свого "манюні", і нам усім тут стане мало місця.

— Треба щось швидко придумати! — сказав Біленький та уважно оглянув печеру. По кутках було уже темно, сонце прощальними вечірніми променями освітлювало тільки середину.

— А давайте візьмемо по шаблюці, надінемо шоломи, вийдемо, переб’ємо всіх піратів та підірвемо цю печеру зі всім, що в ній є! — висловив свою думку войовничий Вірус.

— Це ти тут битися збираєшся? — повернувся до нього Сашко. — Та ти тіні своєї боїшся!

— Хто — я боюсь?! Та я найсміливіший вірус в Інтернеті!

— Стоп, стоп, вояки! Не час сваритися. Є ідея! — Професор підняв вказівного пальця. — Ти лягаєш на підлогу, лежиш і не ворушишся! — повернувся він до Федька. — Ми робимо з наших мотузок петлю для пастки. Гертруда кидається до тебе, щоб перевірити, що сталося з її "любим Бегемотиком", ми з Біленьким підсікаємо її та в’яжемо.

Друзі схвалили план Професора та відразу почали готуватися до "теплої" зустрічі. Федько вмостився посеред печери на видному місці, хлопці розкинули свою пастку та заховалися в тінь.

Не встигли вони все приготувати, як з вулиці почулося лопотіння крил.

— Я лечу до тебе, мій милий! — ще здалеку кричала Гертруда, несучи на шиї пакунки з загорнутими в листя солодкими фініками та стиглими бананами.

Вона, наче ураган, влетіла до печери та несподівано побачила, що її милий нерухомо лежить на підлозі. Папуга кинулася до нього, розгубивши по дорозі всю смакоту. Як тільки Гертруда присіла біля Федька, хлопці миттю затягнули петлю, що оповила її лапу та швиденько обкрутили птаху мотузкою. Не даючи опам’ятатися, сунули її до клітки, де перед цим сидів Вірус, і тільки тепер полегшено зітхнули. Вся операція зайняла декілька секунд. Пташка навіть не встигла нічого зрозуміти, як з охоронця перетворилася на в’язня!

— Ну що, хлопці, тікаємо! — закричав Професор!

— Не кидай мене, мій манюній! Адже моє життя віднині належить тільки тобі! — зарепетувала Гертруда, звертаючись до Віруса.

Той, не оглядаючись, гнав на своїх коротеньких ніжках до виходу, тільки хвостика задер догори. Хлопці хотіли кинутися за ним, але на хвильку затрималися. Біленький схопив-таки першу-ліпшу шпагу, а Професор — невеличку бочечку та велику коробку довжелезних сірників.

— Куди поспішаємо, милі мої?

На виході, в оточенні своїх охоронців, стояв ніхто інший, як Великий Джек. Четверо здорованів, що знову були з ним, виглядали не зовсім добре. Їх прикрашали численні подряпини, синці та ґулі.

"Таки прокатав їх Джек з гірки! — подумав Біленький. — Ех, не встигли втекти! А так мало лишалося".

Всі застигли на місці і чекали, хто зробить перший крок. Сашко підняв свою шпагу і націлив вістря на найближчого пірата. Той поблажливо посміхнувся, дивлячись на маленького хлопчика, який насмілився йому погрожувати.

Гертруда знову подала голос. Репетуючи, вона нарікала на підлість та зрадливість усіх осіб чоловічої статі та обіцяла вирватись і показати Вірусу, де зимують кальмари теплих морів. Джек побачив свою улюбленицю й кинувся витягати її з клітки. Але дорогою він послизнувся на банані, які так необачно розкидала папуга, і впав, аж йому капелюх відлетів на кілька метрів. Усі чотири пірати кинулись піднімати Великого Джека, повторили його помилку та мальовничо розтягнулися на землі, брязкаючи зброєю та охкаючи від болю.

Хлопці на секунду завмерли, потім Біленький кинув шпагу, різко схопив Федька на руки та кинувся до виходу. Професор затримався ще на хвильку, почаклував над бочечкою, і всю печеру враз поглинув густий сивий дим.

Друзі один за одним вискочили на вулицю. Сутінки якраз підкралися впритул до їхньої в’язниці. Хлопці пірнули у найближчі кущі, потрапили на якусь стежку та помчали щодуху, рятуючись від переслідування. Однак піратам, що борюкалися в диму, марно намагаючись підвестись, було поки що не до них.

Знесилівши від бігу, Біленький зупинився, опустив на землю Федька і став, переводячи дух. Біля нього тяжко відсапувався Петрик. Галявина, на яку вони вибігли, чомусь враз посвітлішала, і хлопчаки побачили викладений із безлічі світлячків напис:

РІВЕНЬ 3